2.3.2 Заключна частина

Заключна частина — це підготовлений за ініціативою видавництва чи автора додатковий до основної частини текст або кілька текстів, які доповнюють її зміст, тлумачать, узагальнюють окремі положення, допомагають читачеві повніше і глибше зрозуміти текст в усьому його обсязі і в контексті із суспільно-політичним тлом.

Сюди входить кілька складових тексту книги. їхня кіль­кість, як і у вступній частині, залежить від виду видання та прагнень видавця й автора зробити його повнішим, зруч­нішим для користувача.

Складовими заключної частини книги є:

• післямова;

• примітки;

• коментарі;

• додатки;

• покажчики різного виду;

• глосарій (перелік основних термінів);

• списки використаної літератури, архівних та інших джерел;

• двомовні словники термінів і понять;

• список скорочень і умовних позначень.

Кожна з цих складових потребує короткого коментарю.

Значення терміна післямова зрозуміле: це завершаль­ний, заключний акорд до змісту всієї книги. Отож, і вміщу­ється він наприкінці видання. Ця складова книги має деякі спільні ознаки з передмовою (вступною статтею): тут також зібрано додатковий, здебільшого аналітичний, матеріал про сам твір, його автора, суспільно-політичне тло тощо. Однак відмінність у тому, що післямова має інше завдання: пода­ти додатковий матеріал читачеві, який уже ознайомився з твором, склав про нього свою думку. Таким чином, якщо передмова готує читача до сприйняття нового твору, формує наперед думку, допомагає розібратися в деяких складних перипетіях сюжету, то післямова здебільшого доповнює представлену книгу новою інформацією, яка могла бути невідомою чи недоступною авторові.

Примітки є стислою, лаконічною довідкою до того чи іншого слова, яке може бути незрозуміле читачеві. Зде­більшого йдеться тут про слова іноземного походження, діалектизми чи архаїзми, які вживають герої твору чи сам автор. Часом є потреба робити короткі примітки до ав­торських скорочень, абревіатур чи образних (переносних) висловів.

На відміну від приміток поява коментарів обумовлю­ється необхідністю детального й розгорнутого тлумачення окремих фрагментів авторського тексту, певних подій, явищ, персонажів. Розрізняють текстологічні, літературно-істо­ричні, лінгвістичні, видавничі коментарі. У текстологічних коментарях ідеться про історію створення тексту, його цен­зурування, редагування. У літературно-історичних — увага зосереджується на художніх особливостях твору, його темі та ідеї, місці в літературному процесі; тут уточнюються або розшифровуються з позицій сьогодення певні історичні по­дії чи конкретні особи, маловідомі читачеві деталі побуту. Лінгвістичні коментарі передбачають аналіз особливостей мови та стилю автора, повідомлення читачеві про принци­пи і міру редакторського втручання в текст. Видавничий коментар обов'язково акцентує увагу читача на відомостях про першу публікацію твору, про особливості наступних перевидань.

Нерідко видавці нової генерації, не відчуваючи прин­ципової різниці в цих поняттях, під заголовком "Примітки" вміщують розгорнуті текстові пояснення і, навпаки, під "Коментарями" подають лише короткі уточнення до слів.

Практика книговидання засвідчує, що примітки зде­більшого не виносяться до заключної частини книги і по­даються на тих сторінках, де знаходяться пояснювальні слова (їх ще називають посторінковими). Коментарі ж зде­більшого відокремлюються від тексту книги і подаються в заключній її частині.

Наприкінці багатьох книжкових видань, залежно від особливостей їх змісту та потреб читача, подаються додатки. У наукових, навчальних виданнях це можуть бути мало­доступні для користувача книги різноманітні документи, нормативні акти, карти чи таблиці; у виданнях художніх творів (переважно багатотомних, академічних) — варіан­ти текстів, окремі редакції; додатком до основної частини тексту може бути блок ілюстративного матеріалу. їхнє при­значення цілком конкретне — доповнити, збагатити книгу такими матеріалами, які не введені до основної частини, але мають до неї безпосереднє відношення за змістом чи проблематикою.

Важливою складовою заключної частини книги є по­кажчик.

Покажчик — це своєрідний путівник для читача, який спрощує пошук наявних у книзі різноманітних даних — тер­мінів, імен, дат, географічних назв, документів, ілюстрацій тощо із вказівкою конкретних сторінок, на яких вони зазна­чені в тому чи іншому контексті по всьому виданню.

Видавнича практика виробила різні види покажчиків, найпоширенішими серед яких є: предметні, іменні, тема­тичні, географічні.

В іменний виносяться практично всі прізвища, імена і псевдоніми, міфологічні істоти, дійові особи, які згадуються в тексті. Предметний покажчик зосереджує увагу читача на поняттях, термінах, назвах, що визначають проблематику і зміст видання. Географічний покажчик, відповідно, — на­селені пункти, країни, річки, гори.

Залежно від виду видання в ньому можуть додаватися різні покажчики. Скажімо, у мистецьких виданнях дореч­ними будуть покажчики ілюстрацій; у наукових — таблиць, діаграм; в історичних — архівних документів. У виданнях з історії літератури, журналістики чи видавничої справи не обійтися без покажчиків творів, періодичних видань, друкарень, книг. Є ще покажчики абревіатур, символів, формул.

Система покажчиків є важливою і корисною заключ­ною частиною будь-якого видання. Але особливо цінна вона в довідкових, наукових, науково-популярних, нормативних, навчальних виданнях. Тобто в книгах, тексти яких призна­чені для частого і вибіркового користування.

За принципом розміщення тексту переважна більшість покажчиків будується в алфавітному порядку. Хоча може подаватися і в хронологічному та систематичному.

Компонування наприкінці тексту книги окремої гру­пи малозрозумілих слів з коротким поясненням їхнього значення або перекладом з іншої мови отримало назву глосарія. Поширений останнім часом у видавничій лексиці, цей термін походить від латинського glossarium₁ що означає словник, зібрання слів, які потребують пояснення. Зде­більшого цей елемент заключної частини книги готується у виданнях текстів античної доби, богослужбових книг або стародавніх писемних пам'яток.

Не можна уявити сьогодні переважної більшості про­фесійно зорієнтованих видань без уміщення в окремому блоці бібліографічного опису використаної літератури і джерел.

Ця складова заключної частини книги виконує важли­ву довідкову й інформаційну функції і потребує особливо ретельного ставлення видавця до оформлення. Бібліогра­фічний опис здійснюється у відповідності до затверджених у кожній країні видавничих стандартів і передбачає обов'яз­ковий перелік головних ідентифікаційних характеристик: ім'я автора, назва твору, місце і рік видання, кількість сто­рінок чи конкретну сторінку, на яку робиться посилання в тексті. У видавничій практиці, залежно від виду видання і його призначення, застосовують повний і скорочений бібліографічний опис літератури.

Двомовні словники термінів і понять, як також і спи­сок скорочень і умовних позначень, ретельно і грамотно підготовлені видавництвом, завжди засвідчують культуру видання, прагнення видавця зробити книгу зручною і ко­рисною для користувача.