Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
цпп-гос.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
125 Кб
Скачать
☆
  1. Поняття, ознаки і класифікація судових доказів.

Відповідно до ст. 57 ЦПК доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.    Такі дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- та відеозаписів, висновків експертів.   В теорії цивільного процесуального права, для кращого виявлення окремих особливостей доказів, їх класифікують. За характером змісту доказів з фактами, які підлягають встановленню, докази поділяються на прямі та непрямі. Прямі докази дозволяють зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню. Непрямі докази на відміну від прямих не мають безпосереднього зв’язку із шуканим фактом, тому дозволяє лише припустити про його наявність чи відсутність, а не дати однозначної відповіді. Сутність цієї класифікації полягає у тому, що відповідно до ст. 60 ЦПК доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, однак не означає, що суд не повинен приймати непрямих доказів.    За процесом формування даних про факти докази класифікуються на первинні та вторинні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню, від безпосереднього носія інформації. Похідні (опосередковані, копії) лише відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення такої класифікації в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим самим сприяє правильному веденню їх дослідження і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.    У науці обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів - за джерелами, за допомогою якого суд їх одержує, особисті і речові. До особистих доказів відносять пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, показання свідків, висновки експертів. До речових доказів відносяться ті докази, зміст яких, міститься у певних об’єктах матеріального світу, котрі подаються до суду, тобто, носієм доказової інформації є не особа.

  1. Суб’єкти цивільних процесуальних правовідносин та їх класифікація.

 Цивільні процесуальні правовідносини мають триелементну структуру: суб’єкт, об’єкт та зміст.    Суб’єкт цивільних процесуальних правовідносин – це носій цивільних процесуальних прав та обов’язків. ЦПК здійснює поділ суб’єктів на дві групи: суд та учасники цивільного процесу, які у свою чергу поділяються на осіб, які беруть участь у справі, (ст. 26 ЦПК) та інших учасників процесу (ст. 47 ЦПК).    Основним критерієм, який визначає приналежність того чи іншого суб’єкта цивільних процесуальних відносин до тої чи іншої групи, є зміст його діяльності та наявність заінтересованості. Тому доцільно провести поділ суб’єктів на три групи:    - суд;    - особи, які беруть участь у справі;    - особи, які сприяють судовому розгляду та вирішенню справи (інші учасники цивільного процесу).    Суд виступає обов’язковим суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин. Специфіка його діяльності, призначення та правового статусу потребує віднесення його до окремої групи суб’єктів. Особливою властивістю даного суб’єкта є те, що він повинен бути безстороннім та об’єктивним. Для забезпечення цього закріплений у законодавстві інститут відводу (самовідводу).    Основним призначенням суду як суб’єкта цивільних процесуальних правовідносин є відправлення правосуддя, яке належить до його виключною компетенції. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами та особами не допускається.    Відповідно до ст. 18 ЦПК від імені суду виступає й суддя, який одноособово розглядає цивільну справу, повноваженнями судді користуються також народні засідателі, які приймають участь у вирішенні справ, визначених законом.    Особи, які беруть участь у справі, – це учасники (суб’єкти) цивільних процесуальних правовідносин, які наділені у справі юридичною заінтересованістю, яка визначає їх правовий статус при розгляді та вирішенні цивільної справи.    У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони та треті особи. У справах наказного та окремого проваджень ними є заявники та інші заінтересовані особи. Також особами, які беруть участь у справі є їхні представники, а також органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 26 ЦПК).    Особи, які беруть участь у справі, відрізняються від інших суб’єктів тим, що вони мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і у реалізації ухваленого по ній рішення. Заінтересованість особи може бути матеріально-правовою та (або) процесуальною.    Матеріально-правова заінтересованість – це особиста ознака суб’єкта цивільного процесуального правовідношення (особи, яка бере участь у справі), яка полягає у прагненні за допомогою судової діяльності отримати для себе поновлення порушеного, оспореного чи невизнаного права, законного інтересу, тобто отримати певне майно, благо, встановити певний стан, обставини, або ж навпаки, не допустити їх порушення. Матеріально-правовою заінтересованістю наділені виключно суб’єкти спірних матеріальних правовідносин.    Процесуальна заінтересованість – це функціональна ознака суб’єкта цивільного процесуального правовідношення (особи, яка бере участь у справі), яка полягає у прагненні досягти певного процесуального результату у формі відповідного судового рішення, що відповідає функціональному призначенню участі даного суб’єкта у розгляді та вирішенні цивільної справи. Процесуальною заінтересованістю наділені як суб’єкти матеріальних правовідносин, так і ряд учасників цивільного процесу, які беруть участь у справі для виконання покладених на них функцій в силу закону, договору чи з іншої підстави.    Тому, зважаючи на наявність чи відсутність матеріально-правової заінтересованості у справі, особи, які беруть участь у справі, можна поділити на дві групи:    1. Особи, які захищають у процесі особисті інтереси. Такими виступають сторони та треті особи, оскільки вони наділені і матеріально-правовою, і процесуальною заінтересованістю у справі.    2. Особи, які захищають інтереси держави, громади, групи осіб або конкретної особи. Такі суб’єкти мають виключно процесуальну заінтересованість у справі, вони не мають і, як правило, не повинні мати матеріально-правової заінтересованості у справі. Якщо ж вони мають таку заінтересованість, то вони не можуть виступати у відповідній процесуальній функції, а повинні бути залучені у процес у якості сторони чи третьої особи.    Цивільна процесуальна правоздатність – це здатність мати цивільні процесуальні права та обов’язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (ст. 28 ЦПК). Вона визнається за усіма фізичними та юридичними особами. Однак у даному випадку слід визначити, що положення ст. 28 ЦПК не у повному обсязі визначають коло усіх учасників, які наділяються цивільною процесуальною правоздатністю. Тому цивільна процесуальна правоздатність визнається за усіма учасниками матеріально-правових відносин, які можуть стати предметом судового розгляду та вирішення. Тобто допуск того чи іншого учасника до участі у матеріально-правових відносинах зумовлює потенційну можливість бути суб’єктом цивільних процесуальних правовідноси    Наділення цивільною процесуальною правоздатністю може бути пов’язане із досягненням певного віку, з яким матеріальний закон визначає можливість вступу у матеріально-правові відносини. Так, наприклад, суб’єктом трудових відносин особа може бути у певних випадках лише після досягнення 14-річного віку (ст. 188 КЗпП), а тому суб’єктом цивільних процесуальних правовідносин у трудовій справі може бути тільки при дотриманні цих умов.    Цивільна процесуальна дієздатність – здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді (ст. 29 ЦПК). На відміну від правоздатності цивільна процесуальна дієздатність залежить від різноманітних чинників (віку, стану здоров’я, інших причин).    За обсягом цивільної процесуальної дієздатності суб’єкти можуть розглядатися як такі, що наділені повною цивільною процесуальною дієздатністю, особи з частковою цивільною процесуальною дієздатністю та фізичні особи, які не мають цивільної процесуальної дієздатності.    Повним обсягом дієздатності наділені фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи (ч. 1 ст. 29 ЦПК). Такими також є фізичні особи, які до досягнення повноліття зареєстрували шлюб, а також набути повного обсягу цивільної дієздатності у порядку емансипації. Така фізична особа набуває повного обсягу цивільної процесуальної дієздатності відповідно з моменту реєстрації шлюбу чи вступу в силу рішення про надання повного обсягу цивільної дієздатності у порядку, встановленому актами цивільного законодавства.    Частковий обсяг дієздатності мають неповнолітні (віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років), а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена. Вони можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Так, якщо справа виникає з правочину, на укладення якого неповнолітнім потрібна згода батьків, усиновителів або піклувальників, суд повинен притягнути останніх до участі у справі для захисту інтересів неповнолітніх.      Суд може залучити до участі в справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена (ч. 2 ст. 29 ЦПК). А також навпаки при участі законного представника неповнолітньої особи чи особи, яка обмежена у дієздатності, до участі у справі згідно із ч. 2 ст. 39 ЦПК особу, в інтересах якої діє законний представник.    Малолітні (віком до чотирнадцяти років) та особи, які визнані недієздатними, вважаються недієздатними у цивільному процесі. Права, свободи та законні інтереси таких осіб захищають у суді їх законні представники – батьки, усиновителі, опікуни.    Права та обов’язки осіб, які беруть участь у справі, слід поділити на загальні та спеціальні. До загальних прав слід віднести права та обов’язки, якими наділені усі особи, які беруть участь у справі, незалежно від змісту юридичної заінтересованості у справі. Ними є право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом (ст. 27 ЦПК).    Обсяг спеціальних прав визначається в залежності від процесуального статусу у цивільному процесі. Так, наприклад, правовий статус позивача визначений ст. 31 ЦПК, відповідно до якої він має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову чи укласти із відповідачем мирову угоду.    Обов’язки осіб, які беруть участь у справі визначається необхідністю добросовісно користуватися наданими процесуальними правами, а також не посягати на права інших суб’єктів процесуальних правовідносин. Нормами цивільного процесуального закону визначено також конкретні обов’язки у певних випадках. Так, відповідно до ст. 77 ЦПК сторони та інші особи, які беруть у справі, зобов’язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування. знаходження) під час провадження справи. Спеціальним обов’язком для сторін є, наприклад, зобов’язання подати або повідомити про докази до або під час попереднього судового засідання (ст. 131 ЦПК).    Інші учасники цивільного процесу – це такі учасники (суб’єкти) цивільних процесуальних правовідносин, які не мають і не повинні мати у справі жодної юридичної заінтересованості і сприяють встановленню дійсних обставин справи, дослідженню доказів, утвердженню засад цивільного процесуального права. До них відносяться секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу (ст. 47 ЦПК). Однак, цей перелік не є вичерпний, оскільки цивільні процесуальні правовідносини можуть виникати і за участю інших осіб. Ними можуть бути особи, які мають письмові та речові докази у справі, наприклад, при витребуванні їх судом, державний виконавець при виконанні ухвали про забезпечення позову, органи та особи, яким направлена окрема ухвала про порушення закону, особи, між якими відбувалося листування, щодо надання згоди на його дослідження та ін.    Найменування цієї групи суб’єктів цивільних процесуальних правовідносин вказує на те, що вони не відносяться до осіб, які беруть участь у справі. Основною вирізняльною ознакою цих суб’єктів є те, що вони не мають юридичної заінтересованості у справі.    Цих осіб можна поділити на дві підгрупи: суб’єкти, які сприяють розгляду і вирішенню справи по суті (свідок, експерт, перекладач, спеціаліст), інші – особи, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення процесу (судовий розпорядник, секретар судового засідання).

14.Право на захист, право на звернення до суду, правона судовий захист та їх співвідношення.

ПРАВО НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ - - спосіб захисту прав, свобод і закон, інтересів учасників сусп. правовідносин — фіз. та юрид. осіб. Суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і гр-нина, прав і закон, інтересів юрид. осіб, інтересів сусп-ва і д-ви (ст. 2 Закону «Про судоустрій України» 2002). Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процес, законом. Угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними. Іноземці, особи без громадянства та іноз. юрид. особи користуються в Україні П. на с. з. нарівні з гр-нами та юрид. особами України (ст. 6 названого Закону). Відповідно до Конституції України гр-нам гарантується звернення до суду для захисту конст. прав і свобод людини та гр-нина (ст. 8). Кожен може оскаржити в суді рішення, дії чи бездіяльність органів держ. влади, органів місц. самоврядування, посад, і служб, осіб. Кожен має право після використання всіх нац. засобів прав, захисту звернутися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнар. суд. установ (ст. 55).

Кожна особа мас право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

2. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.

3. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.

1. Конституційне право громадян на судовий захист закріплюється насамперед у ст. З ЦПК. Можливість особистого звернення в суд залежить від наявності у того, хто звертається, цивільної процесу-6

альної правоздатності і дієздатності. Однак важливо, щоб у того, хто звертається за судовим захистом, була не тільки правоздатність узагалі, а й правоздатність у конкретній справі, тому що коментована стаття вказує на право лише заінтересованої особи (такої, що звертається за захистом своїх прав) звернутися за судовим захистом. Юридичною заінтересованістю володіють тільки ті особи, що звертаються до суду, які є учасниками спірних матеріальних правовідносин, або кому законом надане право порушення справи в інтересах інших осіб (ст. З ЦПК). Як видається, твердження, що останні з перелічених не є заінтересованими, а лише наділені цим правом для захисту інтересів інших осіб, є спірним. ЦПК відносить цих учасників процесу до осіб, що беруть участь у справі, тобто наділяє їх юридичною заінтересованістю, проявом якої і є їх право порушити цивільну справу.

2. Наука цивільно-процесуального права протягом усієї історії розвитку розробляє поняття процесуальної заінтересованості, тобто процесуального інтересу. Підсумком цього розвитку і стало закріплене ст. З ЦПК правило про те, що усяка особа вправі в порядку, встановленому законом, звернутись до суду за захистом своїх порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свобод чи інтересів. Наявність процесуальної заінтересованості, як передумова порушення позовної справи у суді, буде у сторони в тому випадку, якщо вона є стороною у спірному матеріальному правовідношенні і вважає, що її суб'єктивне право порушено, не визнане чи оспорюється. Зазначені поняття повинні тлумачитися з позицій цивільно-правової науки, оскільки вони є матеріально-правовими за своєю суттю (див.: гл. З розділу І ЦПК). У цивільно-процесуальній науці ці поняття використовуються деколи: частіше при розмежуванні видів судочинства.

Так, об'єктом захисту позовного провадження є порушене, невизнане або оспорюване право, об'єктом захисту в окремому провадженні - охоронюваний законом інтерес, а предметом судової діяльності при захисті охоронюваного законом інтересу є встановлення визначених юридичних фактів та стану з метою подальшого здійснення заінтересованими особами своїх суб'єктивних прав. Захист порушених прав чи свобод осіб здійснюється, наприклад, в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК.

3. Заінтересовані особи при зверненні до суду зобов'язані дотри муватися встановленого процесуальним правом порядку звернення до суду за захистом порушеного, невизнаного чи оспорюваного пра ва, свобод чи інтересів (див. коментар до глави 2 розділу III ЦПК).

4. Істотною гарантією захисту права є положення статті про те, що відмова від права на звернення до суду є недійсною. Процесуальний закон вважає, що не мають правових наслідків угоди чи умови договорів про відмову від можливості звернутися до суду із заявою про захист своїх прав. Він допускає відмову від судового захисту або в ході розгляду справи, або в тих випадках, якщо заінтересовані особи вирішили звернутися чи зверталися за захистом права до інших юрисдикційних органів, наприклад, третейського суду (ст. ст. 130, 174, 175 ЦПК).

5. Право на звернення з позовом до суду є одним із найважливіших елементів процесуальної правоздатності громадянина, а не його дієздатності, як вважають деякі юристи. Тому закон і не допускає не тільки обмеження навіть у судовому порядку, а й самообмеження в цивільній процесуальній правоздатності.