4. Умови дійсності правочинів.

Дійсність правочину – наявність у дії юридичних властивостей, що роблять її юридичним фактом, що створює відповідні правові наслідки.

Вимоги закону до дій суб’єкта права – це умови дійсності правочину:

1. зміст правочину: не має суперечити актам цивільного законодавства і моральним засадам суспільства (ст.203 ЦК). Не повинен відповідати!!!, а не суперечити. Некоректно вказано на положення про «відповідність цивільному законодавству» – чому лише цивільному?!;

2. контрактоздатність суб’єкта цивільного права, який вчиняє правочин;

3. свобода та узгодженість волі і волевиявлення: волевиявлення має бути вільним і відповідати внутрішній волі суб’єкта;

4. належність форми: правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (усна, письмова, складна письмова – нотаріальна; прирівняна до письмової – електронна форма);

5. реальність правочину: спрямованість на реальне настання правових наслідків, які ним обумовлені, на відміну від фіктивного правочину;

6. дотримання спеціальних умов для правочинів, для яких законом встановлені спеціальні умови дійсності (наприклад, правочини, вчинені батьками від імені дітей і т.д. + ст.71 ЦК).

Законодавцем встановлена презумпція правомірності і дійсності правочину.

Відмова від правочину – (проблема) новела, що породжує проблеми, нерозуміння на практиці.

Отже, від правочину відмовитись можна. Умови такої відмови встановлюються законом: реалізація відмови від одностороннього правочину може бути пов’язані з необхідністю врахування інтересів третіх осіб.

Для дво- і багатосторонніх обов’язкова взаємна згода всіх сторін щодо відмови.

Може бути одностороння відмова від дво- або багатостороннього правочину, якщо:

1. це передбачено законом;

2. ці випадки, прописані в договорі (коли це допускається).

«Відмова» і «розірвання» – це різні правові явища (дехто ототожнює).

«Розірвання» – форма відмови від дво- або багатостороннього правочину, у випадках, коли порушено договір.

ст.726, 834, 1026, 1141 ЦК.

ЦК допускає безпричинну відмову від правочину (ст.739, 849, 939, 1044, 1126 ЦК).

5. Недійсність правочинів.

Недійсність правочину – дія суб’єкта цивільного права, яка направлена на певний правовий результат, але яка цей правовий результат не породжує через невідповідність вчиненої дії вимогам закону.

Недійсний правочин як дія юридичних властивостей не набуває і юридичних наслідків не породжує (мова йде про непородження наслідків, на які сторони спрямовували свої дії, результат може бути іншим).

Підстави визнання правочину недійсним – невідповідність вимогам закону.

Момент недійсності правочину: нікчемний або визнаний судом недійсним – з моменту вчинення правочину.

Недійсним може бути лише укладений правочин.

Факт виконання або невиконання правочину не грає ніякої ролі для визнання його недійсності.

ст.27 ЗУ «Про приватизацію державного майна»: визнання недійсності у випадку невиконання.

Правочин може бути визнаний недійсним не повністю, а в частині.

Господарський кодекс: «недійсність зобов’язання».

ВГС: Інформаційний лист від 07.04.2008 року «Про деякі питання застосування норм ЦК і ГК»: ст.207 ГК застосовуватись не може, бо суперечить ЦК.