29. Грушевський, Винниченко

Творчість Михайла Грушевського поєднує політичні до­слідження кінця XIX ст. з науковими підходами першої тре­тини XX ст. У його соціально-політичній концепції історіософії чільне місце посідають три основні категорії - "народ", "держава" та "герой".

М. Грушевський розглядав народ як діяльнісну соціальну силу, що крізь століття та різні політичні й соціокультурні об­ставини може нести ідею "національної самооборони" та "націо­нальної смерті". Він пояснював, що вся історія українського народу - це пробудження енергії соціальної самооборони перед небезпекою видимої національної смерті.

На цій історичній основі, вважав М. Грушевський, формуються такі ідеали народу, як свобода, рівність і "народний ідеал справед­ливості". Проблема відповідності політичного устрою народним ідеалам зумовила необхідність теоретичного з'ясування його глибинних витоків. Завдання академічної науки, на думку дослід­ника, полягає в з'ясуванні ступеня відповідності політичного ладу народним основам і потребам та його впливу на народні маси. До того ж важливо визначити момент імпорту державної ідеї, тому що запозичена ідея вже початково є антинародною.

Під народом М. Грушевський розумів українське селянство. Ця позиція залишалася незмінною протягом усієї його соціальної

діяльності. У селянстві він вбачав відродження та майбутнє України. Нові соціально-економічні процеси 20-х рр. XX ст., на думку Грушевського, не змінили ролі селянства як провідної соціальної сили в політичному та національному житті. Форму­вання українських пролетарських верств, що мало стати заключ­ним етапом становлення української нації, вело до села, котре, своєю чергою, повинно було українізувати пролетарські верстви міста та нейтралізувати процес їх русифікації. Лише через повне завершення соціокультурного циклу села, вважав науковець, фактично селянська Україна стане дійсно робітничо-селянською країною. Розуміння народу як суб'єкта національно-культурного й духовного життя він доповнював антропологічними та психо­фізичними характеристиками населення.

Державу М. Грушевський розглядав у найтіснішому органіч­ному зв'язку з народом і поділяв концептуальні підходи авто-номно-федералістськихпоглядів М. Костомарова, М. Драгоманова та І. Франка, початок яким було закладено ще в Кирило-Мефодіїв-ському товаристві. У період свого президентства, покладав надії на справедливу федерацію з Росією та на проголошення су­веренітету УНР.

Аналізуючи роль держави, М. Грушевський відстоюиаіі принцип історизму та намагався довести, що Київська держана виникла на рідному соціальпо-історичному підґрунті, а не була створена варягами. Це було спростуванням норманської теорії походження Київської Русі.

У всіх працях Михайла Грушевського народ і держава нероз­ривно були поєднані з героєм в історії. На авансцені політичної історії народ, на його думку, був головним і первинним суб'єктом, а серої в історії виникали не просто так, у відриві від коикретно-історичних умов, а відображали стан і вимоги народних мас. Герой завжди був продуктом епохи та середовища, а не авто­матично породжений. Це діяльнісний суб'єкт історії, котрий реалізує свій розум, волю й енергію у визначений історією час.

Прикладом еволюції політичних поглядів є творчість комуніста Володимира Винниченка. Визначаючи національно-державні форми, він спирався, насамперед, на інтереси розбудови соціалізму. Заради цього В. Винниченко ладен був відмовитися від будь-яких національно-політичних форм, переконавшись утому, що вони шкодять справі соціалізму. На його думку, у складі Радянського Союзу Україна повинна була мати рівні права з Росією. Таке об'єднання, з одного боку, було зумовлене економічним чинником, а з другого - небезпекою поневолення будь-якою імперіалістичною державою в разі розриву політичних зв'язків з Росією.

Реальний політичний розвиток України з часом вніс суттєві корективи у погляди В. Винниченка. У праці "Відродження нації" він підкреслював, що у відносинах Росія-У країна в період розбудови соціалізму виявилася злоякісна спадщина минулого: відчуття панівної нації в росіян і пригнобленості - в українців. Необхідність створення ефективної державної форми з метою викорінення такої спадщини дало В. Вишшченкові підстави до висновку про повну державну самостійність кожної нації, проте в добровільному тісному союзі з іншими соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії.

Завершальний етап творчості Винничеика пов'язаний з його працею "Заповіт борцям за визволення", що була написана на­передодні смерті автора. У цій роботі він дійшов висновку, що су­часна йому українська державність не в змозі забезпечити по­треби власного національного відродження. Українська держава, _; визнав В. Винниченко, є залежною від Росії, пограбованою, '' скаліченою, замордованою, але ідея незалежності збереглась і при­ховує сили, котрі в слушний момент виявлять себе. Відстоюючи українську національну ідею, В. Винниченко, водночас украй негативно ставився до націоналізму Д. Донцова, навіть дав йому оцінку як фашистській і ворожій українському народові ідеології та вважав його особливим різновидом тоталі­таризму.

Подальший розвиток вітчизняної політичної думки в радян­ський період було вкладено в прокрустове ложе марксистсько-ленінської суспільствознавчої науки. Політична наука у вищих навчальних закладах обмежувалась ортодоксальним курсом "Наукового комунізму", однак його заміна новою дисципліною була лише питанням часу.

30. Етнополітична концепція В.Липинського В Липинський, незважаючи на поширення радянофільских настроїв серед інтелігенції, рішуче обстоював створення власної самостійної держави на українській етно­графічній території. Лише нація є суб'єктом побудови такої держави, стверджував він, ніхто її не замінить у цій справі; необхідно захотіти бути нацією. Свою державницьку ідеологію він обґрунтував на спокон­вічних народних традиціях - на державному досвіді часі» Ге гьман-щиии й етнічній культурі української спільноти. Його держав­ний ідеал - спадкоємна монархія в особі гетьмана. Парламента­ризм за однопалатної системи із загальним виборчим правом, в його розумінні, є формою правління буржуазної демократії, чужої за духом та інтересами соціальній спільноті хліборобів у аграрній країні. В. Липинський вважав, що жодна нація не починала та не могла почати свого існування з демократії, демократичні нації існують лише на основі попереднього прав­ління власної аристократії.

За моделлю В. Липинського, сильна влада монарха є проявом ідеї державного суверенітету. Монарх особисто очолює оборону держави та через кабінет міністрів — державну адміністрацію. Його повноваження обмежуються двома законодавчими палатами: нижньою - з'їзд Рад окремих земель, яка представляє інтереси окремих територій, і вищою - Трудова державна рада, котра пред­ставляє інтереси праці. Інтереси праці виїці від інтересів тери­торій - це забезпечує головування політико-екоиомічиих інтересш. Географічне розташування України, спільне історичне минуле й спільні економічні інтереси, вказував В. Липинський, диктують необхідність тісного воєнно-економічного союзу України, Росії та Білорусі, 'їхнього спільного пошуку союзників у Європі. Ця ідея конфедерації з перевагою суверенних інтересів її членів на­буває певного підтвердження й у наш час.

Спільним для українських мислителів того часу було те, що вказуючи на роль народних мас як творця національного політичного життя, воші все ж таки віддавали шііцативу у створенні незалежної держави національній еліті. Творцем національної ідеї у В. Липинського є національна аристократія, що пояснюється її прагненням до влади та готовністю боротися за неї. Саме аристо­кратія здатна об'єднати кращих представників усіх класів. Інтелігенції В. Липинський відводить допоміжну роль інте­лектуального посередника між соціальними класами та не вважає її політико-конструктивним чинником, оскільки вона безпо­середньо не стимулює розвиток економіки. Вона не повинна також виробляти ідеологію, здійснювати партійну роботу, роз­будовувати державу та управляти нею. Інтелігенція - це найслабкіша ланка в теоретичних міркуваннях неординарного мислителя.

32 Д.Донцов-як представник концепції „Духу народу”.У центрі досліджень Дмитра Донщова була нація, хоча кінцеву мету він вбачав у створенні незалежної Української держави. Нація, в його трактуванні, поставала як передумова формування держави в її соціокультурному та політичному проявах. Він, розглядав націоналізм як світогляд, який стимулює всі людські починання. Для його зміцнення необхідно пере­творити українця на людину, котра сповідує майже релігійну любов до своєї нації, визнає моральним лише те, що зміцнює силу нації та забезпечує її піднесення. Така людина відчула б по­требу у волі до життя та до влади. Перебільшуючи роль вольового аспекту людської психіки, він підніс до рівня доброчинності експансію, насилля та фанатизм. Згідно з Д. Донцовим, воля до влади - це не просто складова психіки, а складова частина волі до життя, котра проявляється в прагненні збереїти свій рід, а в переносному значенні—зберегти свою націю. Воля, з її проявами національного самолюбства та ненависті, є рушійною силою, що оживляє світ. Отож філо­софія нації повинна будуватись не на абстрактних основах логіки, а на волі до життя. З нею живе та вмирає нація. Він роз­глядає життя як боротьбу, в якій панує закон соціального дарвіні­зму, за котрим виживають найбільш пристосовані. Найсильніші повинні перемогти слабких і нав'язати їм свій спосіб життя.

Як і В. Липинський, Д. Донцов свої соціальні надії пов'язує з ініціативною меншістю, що формує національну ідею для несвідомої більшості та мобілізує її на боротьбу за цю ідею Д. Донцов категорично відкидав антисепаратистську ідею М. Драгоманова та вважав, що політичний сепаратизм України не лише можливий, але й відповідає глибинним інтересам українського народу, є необхідною умовою виживання україн­ської нації. Концепція Д. Донцова виходила з несумісності гуманізму та демократії з національною ідеєю 34.Поняття та сутність етнополітики в інтерпретації О.Бочковського. Етно-націо-політика. Один із перших укр.. дослідників зрозумів, що треба розробляти етнічні, нац-ні і політчні аспекти людського буття( єдність) – ця ідея випередила свій час, приховувалась від укр. народу.

Етногенетика і Націополітика – становлять основний розділ науки про націю. Це – загал. націологія. Етнополітика і націософія – спец частина народознавства. Кожна із них окрема нац.дисципліна.ЕП – як конкретна націологія, націософія, як наука про проблеми нації.

Етнонаціональна політика вивчає взаємини між нацією і державою, а загалом досліджує питання нації в політ. аспекті.це означає,що ЕП цікавиться усіма справами, які так чи інакше мають зв’язок із державним аспектом нац. взаємин. Отже, вона вивчає пит.політ-го самовизначення нації, як з погляду їх проблематики, так і практичного розв’язання. Досі увага ЕП була присвячена переважно проблемі нац.меншини. ЕП на підтаві вивчення політ.становища минулого і сучасного має збагнути перспективи нац.державних взаємин у найближній майбутності, передбачити можливі форми їхнього розвитку. Питання соборності має бути дослідж. ЕП.

Доки нація не сформув. і не самовизначилась легкоі швидко асимілювати деякі її шари.Розрізняють асиміляцію природню(під впливом етнонац.оточенням) та примусову (яку політ-ми та адмініс-ми засобами проводить деж.) Спец.різновидами асиміляції є приміром, ренегатство, коли задля користолюбства чи особистого кар’єризму зароджується власна народність. Існує багато різних родів і відтінків асиміляції. Визначити і долідити природу цього явища з нац.погляду – спец.завдання ЕП. Свідома нація не асимілюється.

35)Етатистська концепція нації (політична).Найрозповсюдженіший підхід щодо політ націй є підхід, в основі якого теза про те, що до нації належать всі громадяни всієї держави. Нація існує лише тоді, коли відповідна держава охоплює уніфікованим адмін впливом всю територ,яку вона вважає S свого суверенітету.Політ нація шляхом бюрократичної інкорпорації.

Етатистське визначення нації основане на досить простому принципі: ототожнення нації з державою, тобто з територіально-політичною одиницею. Нація існує лише в державі і як держава. Дане визначення стосується, насамперед, випадків, коли йдеться про формування постколоніальних націй. Термін «національна держава» нерідко поширюється на всі державні «нації», які часто складаються з різних етнічних компонентів. Звідси й виникає ототожнення понять «держава» і «нація».

Наведемо приклад етатистського визначення «нації». «Нація, — пише професор Кембриджського університету Ентоні Ґідденс,— ...існує лише тоді, коли [відповідна] держава охоплює уніфікованим адміністративним впливом всю територію, яку вона вважає об’єктом свого суверенітету». Ототожнюючи поняття «держава» і «нація», Е. Ґідденс використовує спільний для етатистів термін nation-state, який перекладається як «національна держава» або як «нація-держава» ⁶⁰. Нація-держава, — наголошує дослідник, — яка існує серед інших національних держав, є спільністю інституційних форм правління, що утримує монополію на управління територією з визначеними кордонами; її влада санкціонована законом і безпосереднім контролем над засобами внутрішнього та /67/ зовнішнього насильства» ⁶¹. Нація не існує без держави й поза державою.

Таким чином, коли «національність» досягає рівня державної самоорганізації і володіє автономною політичною владою, вона стає «нацією». Нація, або національність — це народ, який або прагне мати власну державу, або має її ⁶⁰. Якщо власної держави він не має ані в реальності, ані в планах, він ще не є нацією. Існує ціла низка заперечень етатистської концепції нації, причому як емпіричного, так і теоретичного характеру, наводити які всі разом немає сенсу. Згадаємо лише, що держави існували ще до націй і взагалі до появи поняття «нація», що кількість «національних» держав значно менша, аніж «багатонаціональних», про що вже йшлося. Зрештою, існувало й існує величезне розмаїття історичних форм держав, які аж ніяк не збігаються з не меншим розмаїттям «націй». Історичні приклади — міста-держави давнього світу (шумерські, грецькі), міста-держави середньовіччя й часів Відродження, феодальні князівства на зразок Андорри й Монако, які існують і в наші часи, поліетнічні держави (Бірма, Бельгія, Радянський Союз), імперії Габсбургів, Романових і т. ін. Отже, методологічно етатистську концепцію «нації» в чистому вигляді («нація» — «держава») є всі підстави вважати якщо не хибною загалом, то, принаймні, однобічною, хоча в ній і втілюється певний історичний досвід, реалії та суспільний ідеал, який є загальноприйнятим, передусім для націоналістів.

Однак в етатистській моделі нації можна знайти важливий раціональний момент. Йдеться про те, що необхідною умовою оформлення нації як політичної спільноти є її інституалізованість, реальна чи бажана. Держава — вища форма інституалізованості нації, це ідеал, мета, модель, довкола яких формуються національні рухи, хоча, зрозуміло, не єдина форма інституалізації нації. У даному випадку концепції нації і держави, за висловом Е. Сміта, взаємоперекриваються