4.3. Правові засади управління агропромисловим комплексом

Агропромисловий комплекс (АПК) — це сукупність галузей економіки, пов"язаних із виробництвом продовольства і предметів широкого використання із сільськогосподарської сировини та постачанням їх населенню. Він умовно поділяється на три сфери: групу галузей, які здійснюють виробництво засобів виробництва для сільського господарства, його матеріально-технічне забезпечення та виробниче обслуговування; безпосередньо сільськогосподарське виробництво, групу галузей і виробництв, які забезпечують рух продуктів виробництва від сільського господарства до кінцевого споживача. Таким чином, центральною ланкою агропромислового комплексу є сільське господарство. Тому в літературі досить часто терміни «аграрний» і «сільськогосподарський» використовуються як тотожні.

Державно-правове регулювання сільського господарства становить собою сукупність заходів щодо визначення системи органів державного управління в аграрній сфері, прийняття і виконання аграрно-правових актів, закріплення певних повноважень цих органів.

В аграрній сфері вживаються такі поняття як «управління» і «регулювання». Розходження між цими поняттями полягають у широті впливу на визначені види суспільних відносин. Регулювання безпосередньо не пов"язане з підпорядкуванням, але припускає управлінський вплив. Вживання в законодавстві термінів «управління», «регулювання» свідчить про ширину і глибину вторгнення державних органів у визначену сферу[34].

Якщо основу державного управління агропромисловим комплексом складає вплив на розвиток виробництва, то регулювання — це такий цілеспрямований вплив суб"єктів на об"єкт, коли визначається напрямок, рамки функціонування об"єкта, встановлюються глобальні стратегічні цілі, головні задачі, засоби їхнього вирішення. Державне регулювання відрізняється від державного управління специфікою методів і форм впливу, а також суб"єктами.

Аналіз чинного законодавства показує, що регулювання припускає напрямок діяльності декількох систем галузевих органів, постановку загальних питань, а управління забезпечує безпосередній вплив на підприємства і установи, тобто такий вплив, коли між суб"єктом і об"єктом управління немає проміжних ланок. Управління, яке не має безпосереднього характеру, перетворюється на регулювання. Виокремлюються наступні характерні ознаки державного регулювання відносин в аграрній сфері: йому притаманний державно-правовий характер регулювання; в ньому виявляється внутрішня функція держави; його змістом є[35]: підтримка у визначеному режимі грошово-фінансової системи; регулювання витрат держави і життєвого рівня населення; регулювання соціальної інфраструктури; регулювання зовнішньоекономічних зв"язків; регулювання на макрорівні структури виробництва; розробка організаційно-економічних заходів для охорони навколишнього середовища і т. ін.

Державне регулювання має на меті досягнення сільським господарством максимальної ефективності для задоволення попиту населення в продуктах харчування, сировині і продовольстві рослинного і тваринного походження. Задачею державного регулювання є координація і розвиток міжгалузевих і внутрішньогалузевих зв"язків.

Вищесказане дає підставу визначити державне регулювання як економіко-правові заходи, спрямовані на встановлення ринкових відносин, роздержавлення, приватизацію, підприємництво, розвиток села і різних форм господарювання, з метою поліпшення організації виробництва і доведення до споживача продукції сільського господарства[36].

Суб"єктами державного управління агропромисловим комплексом виступають органи державного управління, які здійснюють державно-правове регулювання сільським господарством, забезпечують додержання аграрного законодавства, управління підлеглими структурами, а також органи сільськогосподарських інспекцій і контролю за діяльністю сільськогосподарських товаровиробників.

Об"єктами державно-правового регулювання виступають матеріальні засоби і форми ведення сільськогосподарського виробництва1. До головних з них необхідно віднести: землі сільськогосподарського призначення, які виступають як головний засіб сільськогосподарського виробництва і як просторово-операційний базис; усі галузі і підгалузі сільськогосподарського виробництва (рослинництво, тваринництво, садівництво, городництво); відносини ветеринарного обслуговування сільськогосподарських товаровиробників і громадян-власників худоби і птиці.

У порядку державно-правового регулювання агропромислового комплексу приймаються і застосовуються відповідні законодавчі акти: «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» в редакції Закону від 15 травня 1992 р.[37], «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р.[38], «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.[39], Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р.[40] та ін.

Перехід України до ринкової економіки передбачає: формування системи економічних інститутів державного управління, розробку й узгодження стратегії економічної, соціальної і науково-технічної політики, зміцнення умов функціонування ринкових відносин, регулювання пропозицій та попиту на товари, перерозподіл доходів населення і суб"єктів господарювання, стимулювання виробництва нової продукції, бюджетного фінансування регіональної політики, збереження навколишньої природного середовища. З метою досягнення вказаних завдань концепція Національної програми відродження села на 1995—2005 роки[41] вимагає: проведення аграрної реформи; створення економічного механізму ринкового типу; формування багатогалузевої виробничої сфери села на сучасній технологічній основі; удосконалення структури виробництва в агропромисловому комплексі; відновлення родючості землі; раціонального використання природних ресурсів; розроблення системи законодавчих і нормативних актів; відпрацювання державної структури управління розвитком села, виходячи з міжгалузевого характеру проблем, та ін.

У цьому зв"язку можна говорити про наявність відповідних принципів державного регулювання сільського господарства, що, як правило, відображені у діючій правовій системі: одні з них безпосередньо зафіксовані в правовій нормі; інші необхідно виводити із загального напрямку правового регулювання взаємин суб"єктів; треті закріплені в локальному законодавстві; четверті, хоча і не знайшли конкретного відображення в законодавстві, але є ідеями, що проходять через систему законів і норм.

Одним із таких принципів є створення рівних умов для розвитку усіх форм власності. Законодавством закріплюється як рівність суб"єктів права власності, так і паритет форм господарювання, організованих на базі різних форм власності.

Усі суб"єкти сільськогосподарського виробництва вправі здійснювати різні види виробничої діяльності для одержання прибутку, що формує принцип волі підприємницької діяльності. Однак воля підприємницької діяльності передбачає не тільки незалежну практичну реалізацію цілей сільськогосподарських товаровиробників, але й установлення визначених прав і обов"язків цих виробників, а також визначення статусу органів влади і управління у сфері сільськогосподарської діяльності.

Крім зазначених, велике значення мають принципи законності, принцип сполучення галузевого і територіального розвитку, принцип єднання і диференціації в підході до суб"єктів сільськогосподарської діяльності, принцип взаємодії і взаємоузгодження діяльності всіх підприємств агропромислового комплексу, принцип досягнення кінцевих результатів у сільськогосподарському виробництві. Необхідно пам"ятати, що вищенаведені принципи не є вичерпними у зв"язку з розвитком як аграрного сектора економіки в цілому, так і самої системи державного регулювання сільського господарства, зокрема.