Розділ 1 поняття образу в літературознавстві

1.1. Рецепція творчості Володимира Дрозда в науковій літературі

Творчість В. Дрозда є помітним явищем у розвитку української літератури другої половини ХХ – початку ХХІ століття. У літературному поколінні українських шістдесятників В. Дрозд займає осібне місце: свій шлях самореалізації він перетворив на напружений пошук – резонансних тем, адекватних задумові жанрів, яскравих персонажів, переконливих характерів, незвичних сюжетних ліній, захопливих колізій, промовистих деталей. І дуже часто являв читачеві зовсім несподіваний результат: вражав проблематикою, колізіями, характерами, розмаїттям художньо-образних засобів. Обраний шлях не завжди був простим – він передбачав не тільки пошуки мистецьких форм і засобів утілення художнього задуму, а й пошуки самого себе, свого духовного наповнення. Цю закономірність свого мистецького «дозрівання» В. Дрозд сформулював чітко й прозоро: «До кожного свого твору я спершу дозрівав духовно, а вже тоді брався за перо» [25, с.6].

Володимир Дрозд – автор оповідань та повістей: «Люблю сині зорі» (1962), «Парость» (1966), «Маслини» (1967), «Семирозум» (1967), «Білий кінь Шептало» (1969), «Катастрофа» (1968), «Крик птаха в сутінках» (1972), «Ирій» (1974), «Ніч у вересні» (1980); романів: «Люди на землі» (1976), «Земля під копитами» (1980, премія ім. А. Головка, 1981), «Самотній вовк» (1983), «Балада про Сластьона» (1983), «Спектакль» (1985), «Новосілля» (1987), «Інна Сіверська, суддя» (1985), «Пришестя» (1994), «Музей живого письменника» (1994), «Злий дух. Із житієм» (1999). Окремий тематичний блок становлять твори документально-біографічного плану, як-от: «Добра вість» (1967), «Ювеналій Мельников» (1972), «Ритми життя» (1974), «Дорога до матері» (1979) та інші.

Уже в двадцять три роки видав першу свою книжку новел і оповідань «Люблю сині зорі» (1962), яка привернула увагу критики індивідуальним стилем: ліризмом, психологічною розгорнутістю характеру, тонким проникненням у світ природи; і одразу ж його прийняли до Спілки письменників. З часом В.Дрозд утверджується як автор повісті й роману. Через десятки років, 1996-го, письменник щиро зізнався: «З написаного, видрукуваного найдорожчі для мене – перші оповідання. Як перша любов. Найсерйозніша моя річ – справді-таки, мабуть, епічний роман «Листя землі» [25, с. 118]. За цей роман-епопею (книга перша і друга) письменник отримав Державну премію України імені Т. Г. Шевченка (1992) і ним, фактично, вінчав свій земний і творчий шлях.

Творчість Володимира Дрозда не пройшла повз увагу критиків. Про нього писали такі літературознавці, як М. Жулинський, Г. Сивокінь, В. Фащенко, П. Майдаченко, С. Андрусів, М. Павлишин, Б. Бойчук, Т. Денисова, В. Панченко, Л. Яшина, Н. Дашко та інші.

Уже наприкінці 1960-х рр. критика відзначала стрімку й помітно змістовну «лінію зросту» В. Дрозда: «Цей прозаїк і в перших своїх оповіданнях, і в наступних («Білий кінь Шептало», «Кукурудза», «Фашизм» та ін.) виявив такий самий нахил до психологічного аналізу, але, крім того, загострений смак до моральної та соціальної проблемності» [22, с. 89]. Цей загострений смак до діагностування суспільних хвороб із роками лише відточувався, шліфувався, адже письменник культивував у собі здатність бути суголосним із проблемами сучасної доби, оскільки справжній письменник, на його переконання, це «чутлива мембрана, яка реагує на найменші зміни в суспільстві» [47, с. 125].

Після першої книги малої прози «Люблю сині зорі» (1962) В. Дрозд відточував перо на написанні біографічних повістей і романів, зокрема: «Ритми життя», «Дорога до матері» – про родину відомого академіка О. Богомольця; «Добра вість» – про Ювеналія Мельникова – одного з перших марксистів в Україні. Проте десять років праці у цьому засхематизованому жанрі хоч і не минули марно, але й не принесли письменникові відчуття бажаної самореалізації. Зрештою, він сам зізнався собі й на загал, що ці твори «міг би написати хтось інший»: його письменницькій уяві було затісно в прокрустовому ложе художнього раціоналізму, відтворених із документальною достовірністю характерів, «результат» розвитку яких був заздалегідь відомий, оскільки концентрувався в тих званнях, посадах, досягненнях і переконаннях, яких ці реальні герої досягли в реальному житті. Проте тривалий інтерес до незвичайної людської долі, яку визначають не тільки хист і вдача, риси характеру, а й переплетіння різних історичних, політико-соціальних, особистісно-комунікативних передумов, не затьмарив у ньому інтересу до долі звичайної, пересічної людини – людини буденної свідомості, яка не може піднятися над обставинами й досягти високого соціального становища, але в проживанні відміряних їй років залишається цікавою для інших своєю внутрішньою наповненістю. Тому письменник вирушив у свій тривалий художній пошук домінантної проблематики, яка, однак, змінювалась і трансформувалася відповідно до викликів часу й зміни світовідчуття.

В. Панченко, аналізуючи творчість письменника, сказав, що у першій збірці В.Дрозда можна було побачити «слід» Хемінгуея, надзвичайно популярного на теренах СРСР на початку 1960-х років, проте все ж значно глибшим було студіювання художніх уроків Михайла Коцюбинського, Андрія Головка та західноєвропейської прози [79].

Появі збірки «Крик птаха в сутінках» (1982) передували «Балада про Сластьона» та «Вовкулака (Самотній вовк)», які стали явищем уже після появи в журналах і «значно підвищили “процент” соціальної критики в нашій прозі, дали поштовх пробудженню інтересу в ній до умовності, гротеску» [22, с. 306]. Саме це й призводило до труднощів із публікацією названих творів. Варто згадати, що повість «Вовкулака» було перейменовано на «Самотнього вовка», оскільки тодішня система не могла допустити художнього втілення думки про те, що в радянському соціумі є місце для вовків (попри авторову сентенцію, згідно з якою «у кожному з нас сидить вовк»). Ну хай вже, як виняток, існує собі «самотній вовк» (пізніший читач знає твір за подвійною назвою: «Вовкулака (Самотній вовк)» [32].

Важка доля спіткала й інші твори письменника: так, рання повість В. Дрозда «Катастрофа», написана в 1960-х рр., побачила світ у журнальному варіанті лише 1986 р. (журн. «Вітчизна», 1986, № 10), оскільки тогочасна ортодоксальна критика панічно боялася самого номінування катастрофічності у нібито благополучному суспільстві, зокрема і в літературному середовищі; повість «Ирій» поневірялася по редакціях і видавництвах шість років і вперше її було надруковано в авторському варіанті лише 1989 р.; тривалим був шлях до читача й «Балади про Сластьона»: такий герой, як Йосип Македонович, «не робив честі» пантеону літературних героїв, витворених соцреалістичною літературою.

Дослідницею Л. Яшиною написана єдина монографія «Проза Володимира Дрозда: міфопоетичний дискурс». Монографія присвячена питанням міфопоетики у творчості В. Дрозда в контексті прози українських письменників-шістдесятників. Аналізуючи твори В. Дрозда, авторка монографії говорить: «Прочитання творів В. Дрозда в міфологічному аспекті відкриває перспективи для поглиблення розуміння художніх досягнень письменника, що є важливим в осягненні української прози 60 – 90 рр., витоків суперечливих 60-х» [114, с. 22]. Досліджуючи твори письменника, різні за тематикою і жанрами, у розділі «Вижити і реалізуватися – у Слові» Л. Яшина, як і ряд інших дослідників, відзначає, що особливе місце «у творчості В.Дрозда посідає його «химерна проза» - повість «Ирій», «Замглай, або в’язка небилиць з давньої минувшини, колгоспним ковалем переказаних», новели «Сонце», «Білий кінь Шептало» [114, с. 30]. Дослідниця робить висновок, з яким не можна не погодитися, що прозі В. Дрозда «притаманне вираження філософської концепції людини і світу, в основі якої глибоко гуманістична оцінка суспільних явищ, певний вид хронотопу, де категорії простору й часу служать засобом глибинного осмислення суті людського буття в єдності минулого, теперішнього й майбутнього» [114, с. 119].

Також проблемі міфопоетики присвячена дисертація О. К. Карпенко «Роман-дилогія Володимира Дрозда «Листя землі»: проблеми міфопоетики». Дослідниця говорить про те, що у романі “Листя землі” В. Дрозд через переосмислення міфологічного матеріалу розкриває важливі для сучасної людини суспільні та моральні проблеми у філософському, екзистенційному вимірі. Міфологічна свідомість автора знайшла вираження в композиційних, символічних, часопросторових вимірах твору, що дає право застосовувати традиційні прийоми міфологічної критики для аналізу тексту та визначати поетику письменника як “міфопоетику”. «Зокрема, варто наголосити на тому, що у “Листі землі” знайшли своє вираження основні принципи міфопоетичного моделювання світу: тут і циклічність оповіді, що виявилася у неодноразовому повторенні подій, сюжетів, образів у тексті; і побудова часопросторових та соціальних відносини на основі бінарних опозицій; і яскрава символічна насиченість твору, що виявляється вже у самій назві, активно розгортається у кожному розділі, розкриваючи основні образи-архетипи, що присутні у підсвідомості нашого народу» [52, с. 14]. Отже, елементи міфу у романі-дилогії В. Дрозда “Листя землі” відбивають світогляд письменника, допомагають йому створити власну модель часопростору, у площині якого відбувається філософське осмислення та розв’язання споконвічних проблем буття людства шляхом перенесення міфологічних образів, символів, мотивів на сучасний ґрунт та їх авторської інтерпретації. Саме це сприяє глибинному аналізу подій ХХ століття, подає цілісну картину життя українського народу, зберігаючи нерозривну єдність поколінь та відтворюючи основні риси ментальності.

Протягом останніх років були захищені дисертації, присвячені творчості Володимира Дрозда, такі як «Проза В.Дрозда: психологічні аспекти» О. Січкар, «Поетика характеротворення у прозі Володимира Дрозда» Н. Манюх, «Іронія як стильовий компонент прози Володимира Дрозда» А. Харченко та інші. Але досі романи «Острів у вічності», «Убивство за сто тисяч американських доларів» так і не стали окремим об’єктом наукових досліджень.

Однак слід зазначити, що більшість критиків звертали увагу переважно на окремі складові поетики В.Дрозда.

Таким чином, уже на рівні критичних оцінок ми бачимо тенденцію до поділу прози В. Дрозда на два потоки. Концептуально цю тенденцію узагальнює С. Андрусів, яка у підручнику «Історія української літератури ХХ століття» (книга друга) зазначає: «Загалом усі його твори можна поділити на дві групи – такі, що їх міг би написати «хтось інший», і такі, що їх міг би написати тільки В. Дрозд. З одного боку – щось бадьореньке й оптимістичне про колгоспне село (повісті «Так було, так буде», «Новосілля» 1987). Про невсипущу справедливість радянської юриспруденції («Інна Сіверська, суддя», 1983), про тих же героїв-революціонерів. З іншого боку – твори, які міг написати тільки В. Дрозд і які не мали «зеленої вулиці» [1, с. 322 - 323]. Скажімо, П.І. Майдаченко звертає увагу на фольклорні мотиви зокрема – перевтілення людини як спосіб виявлення її прихованої сутності у повісті «Самотній вовк». Аналізуючи цей твір, М. Жулинський особливу увагу зосереджує саме на трансформації автором фольклорно-міфологічного образу вовкулаки, пов’язаного з образом головного героя. Уже згаданий М. Жулинський відзначає послідовне звернення автора у романі «Листя землі» до образів, «загорнених у алегорію, у метафору чи міфообраз» [44, с. 7]. Разом з тим, мав рацію і В. Фащенко, коли писав: «В. Дрозд прийшов до літератури з газети. Він бере для дослідження значний плин буднів, але шукає такі моменти, коли людина у своїй звичайності немов просвічується наскрізь» [114, с. 23]. У статті «Про поетику роману В. Дрозда «Листя землі» Н. Колощук констатує, що письменник використовує у своїх творах мотиви міфологічні, фольклорні, притчові, поєднує елементи соціально-психологічного, соціально-побутового, символіко-фантастичного повіствування [56].

Акцентуючи увагу на морально-філософській проблематиці: призначенні людини на землі, сенсі життя та гідності – письменник створює такі реалістичні полотна, як: «Земля під копитами» (1985), «Балада про Сластьона» (1983), «Спектакль» (1985). Разом з тим, реалізуючи реалістичну художню стратегію, письменник був глибоко переконаний, що «…тіла наші – лише плоди, в яких дозріють зерна душ. Плід падає і зогниває, але то не є смерть, кінець, то лише початок нового життя. Є плоди порожні і червиві, а в них ніщо не дозріває, і такі люди – смертні. Мені часом здається, що земне життя людини – це лише її випробувальний строк, період її дозрівання, її становлення, а справжнє життя буде потім, по той бік бар’єра, що його звуть смертю. І яке важливе це життя для життя майбутнього!» [25, с. 24]. Отже, цілком закономірною є поява творів, у яких художня умовність починає домінувати над реалістичною достовірністю.

Подібне міркування висловлює і О. М. Січкар у своїй статті «Жанрово-стильове розмаїття прози В.Дрозда», коли говорить про те, що твори Дрозда «можна умовно поділити на дві категорії: традиційні твори і химерні. Причому кожна група містить твори різні у жанрово-стильовому відношенні. Характерним для творчості В. Дрозда є те, що до складу химерних тяжіють не лише романи (цей жанр найбільш поширений серед химерних творів), а й велика кількість менших жанрових форм [88, с. 7]. Отже, коротко зупинимося на загальній характеристиці химерних творів, адже на думку дослідників до цієї групи можна віднести й романи «Убивство за сто тисяч американських доларів», «Острів у Вічності».

В. Дрозд розвинув традиції химерної прози, відтворивши унікальний, глибоко національний тип української самобутньої людини. Художні твори В.Дрозда близькі до народних бувальщин своєю фантазійністю, різноманітними перевтіленнями. Якщо говорити про химерний стиль як жанрову специфіку творів, то домінуючими, на образно-змістовому рівні, на думку О.Січкар, слід визнати пародійно-комічне начало, ексцентричність, гротескність у змалювання персонажів, а в мовностильовому плані – орієнтацію на усне розмовне мовлення, на використання оригінальних іменувань, що і зумовлює специфічність цього літературного напряму. Твори, яким властива «химерність», часто навіяні історією або незвичайним сприйняттям буденних подій та їх емоційно-експресивним переосмисленням.

Важливо, що майже усі химерні твори об’єднані спільним духом "пакульщини". Пакуль – вигадане місце, яке, проте, має свій реальний прототип. Це ті міста і села Сіверщини (Чернігівщина та Київщина), які були близькі письменникові, де він народився, вчився, працював. Вступне слово В. Дрозда до вибраного двотомного видання має заголовок "Мої духовні мандрівки: від Пакуля до Мрина і знову – до Пакуля..." [29]. Пакуль – центр "дроздівського" мікрокосму, те осереддя, яке ніби притягує душу того, хто в ньому народився. Пакульський світ навічно викарбуваний в душі героїв творів В. Дрозда. Більшість персонажів химерних творів В.Дрозда є або вихідцями з Пакуля та його околиць, або за своїми життєвими поглядами й переконаннями подібні до тих, хто тут народився й виріс. Так, походження Загатного з роману “Катастрофа” не згадується. Проте за всіма своїми діями, вчинками та поглядами він подібний до Харлана й Шишиги з “Вовкулаки”, Ярослава Петруні зі “Спектаклю”, які походять з Пакуля.

З-поміж творів химерної прози В.Дрозда можна виділити пригодницько-фантастичні романи містичного характеру останніх років творчості – “Убивство за сто тисяч американських доларів” та “Злий дух. Із житієм”. Перший є строкатим плетивом, зітканим із філософських роздумів неординарної особистості Робінзона Макухи та “демоніади” в дусі “Майстра й Маргарити” М.Булгакова. Другий роман – це своєрідне переосмислення Біблії на сучасному ґрунті.

До химерної прози належать не лише романи В.Дрозда, а й значна кількість оповідань, серед яких найяскравішими зразками є “Сонце”, “Пори року”, “Ворон”, “Пігмаліон”, “Три чарівні перлини”, “Білий кінь Шептало”, “Жертва диявола”, “Бабай” тощо. В оповіданні “Ворон” митець уперше звертається до мотиву реінкарнації душі, до якої повернеться згодом на схилі літ у романі “Острів у вічності”.

Психологізм творів, які відносять до химерної групи має свої особливості порівняно з творами реалістичного плану. Тут він більшою мірою прихований, завуальований і відновлюється лише на рівні підсвідомості або шляхом розкриття алегоричного змісту.

У творах химерного плану В.Дрозд намагається з’ясувати психологію людей-акторів, для яких світ є сценою в театрі, життя – спектакль, а смерть – лише перевдягання за кулісами життєвого театру. У творі “Вовкулака (Самотній вовк)” одним із центральних мотивів виступає мотив гри, що часто поширений у химерній прозі.

Химерні твори пізнього творчого періоду В.Дрозда вирізняються заглибленням у трансцендентні виміри. Сугестивність посилюється, містичність набуває нових обертів, еволюціонуючи від міфологічного мислення до норм християнської моралі (“Злий дух. Із житієм”), персонажі вдаються до втечі від реального існування (“Убивство за сто тисяч американських доларів”) або взагалі нібито перебувають між двох світів (“Острів у вічності”). Відчутним у химерних творах є мотив реінкарнації душі, що посилюється в останній період творчості, виливаючись у власну авторську теорію життя після смерті.

В.Дрозд – письменник різноплановий, про що, зокрема, свідчить його звернення до різних тем і мотивів. Так, в оповіданні “Пігмаліон” він заявляє себе як письменник-фантаст. В оповіданнях про білого коня Шептала він вдається до бестіарних мотивів, намагаючись за допомогою алегорії розкрити актуальні суспільні проблеми.

На думку дослідників портретна галерея В. Дрозда не вміщається в опозиційну парадигму: з одного боку, – людина духовно розвинена, культурно зорієнтована, самодостатня у своєму духовному пошуку, а з другого, – людина морально ущербна, яка має в своєму активі засоби, далекі від морально-етичних принципів здорового суспільства. Адже життя зазвичай не буває чорно-білим, у ньому переважають люди, позбавлені чітких моральних орієнтирів, які часто не можуть (або й не хочуть) зробити однозначний вибір, або ж, ставши на хибний шлях, важко шукає способів повернення до самого себе. Оці, останні, чи не найбільш цікаві письменникові. Про таких він по-філософськи сказав в одній з ранніх повістей словами свого героя: «Люди є людини і завжди ними залишаться» [26, с. 91]. До таких належать: Ярослав Петруня («Спектакль»), Михайло Решето («Ирій»), Йосип Сластьон («Балада про Сластьона»), Робінзон Макуха («Злий дух. Із житієм») та ін. – зі своїми мріями, пориваннями, переступами втратами.

Дослідники типологічно поділяють персонажів прози В. Дрозда на «звичайних людей», середовище яких опозиційно поділяється на людей духовних (переважно поліських селян, як-от Григорій Лобода, Уляна Несторка, Терентій Верхуша та ін.), протиставлених бездуховній «маленькій людині», яка й не прагне позбутися ролі людини-ґвинтика (Сластьон, Бруханда, Герасько-Гераськін та ін.); на інтелігента-самітника, котрий протиставляє себе безликій і бездуховній масі (Шептало, Пігмаліон); на інтелігента у першому поколінні, який заради прагнення дорівнятися до інших, успішніших, зрікається себе істинного, аби потім через болючі внутрішні кризи шукати шляхи повернення до себе справжнього (саме на прикладі таких персонажів автором розробляється художня модель роздвоєння людини у її варіанті «зависання» між містом і селом: Ярослав Петруня, Андрій Литвин, Іван Загатний та ін.); автобіографічний герой (маленький Володя, маститий письменник Володимир Дрозд, Майстер); і насамкінець – інфернальний герой (Вовкулака, Домовик, Чорт тощо) [69, с. 8–9]. Тож навіть нібито «звичайний» герой В. Дрозда зазвичай не такий уже й звичайний: кожен із них має свою «родзинку», свою «ахіллесову п’яту» або ж, навпаки, разючу подібність до тих, кого ми щодень зустрічаємо в своєму житті. Переважно люди повсякденної свідомості, заземлені в буттєву онтологію світу, вони все ж розпросторюють свою житейську філософію до обширів всезагальних людських проблем, що ними визначається поступ людства.

Досліджуючи глибинні проблеми народного буття у химерній прозі, митець застосовує казкові сюжети та образи, легенди, перекази, повір’я, небилиці; використовує такі художні засоби як гумор, іронію, доводячи майже кожну ситуацію до абсурду, кожну дію свого героя до дисонансу, але досягає при цьому ефекту передачі виразної художньої трансформації реальних явищ та процесів. Т. Денисова звертає увагу на твори В. Дрозда «Ирій», «Вовкулака», в яких, на її думку, знайшов своє виявлення постмодерністський акцент. Для цих творів героя є органічною певна роздвоєність свідомості, й сприйняття життя, що відбивають достатньо стереотипні кліше і, разом з тим, народне, традиційне і все ж таки про вокативні постмодерні установки.

Як ми вже зазначали, В.Дрозд, утворюючи картини дійсності, важливу роль відводить детальній передачі народних переказів, легенд, притч, біблійних образів, звичаїв, обрядів, повір’їв людей Полісся. Як зазначає Володимир Дрозд у передмові «Мої духовні мандрівки: від Пакуля до Мрина і знову – до Пакуля...» до двотомного видання творів: ще з маленьких літ хлопчик знав «що в хатах живуть домовики, у лісовій Криниці (озерце неподалік Петрушина) вночі водять хороводи русалки, їх стережуть водяники та лісовики, а злі люди часом перекидаються на вовків і бігають по лісах-полях, до поки якась добра душа не кине їм кусника хліба…» [29, с. 24]. Ці описи ми спостерігаємо у романі-епопеї «Листя землі», в романі «Вовкулака», в повісті «Ирій» та інших.

Дослідниця Шеховцова, вивчаючи та аналізуючи щоденники Володимира Дрозда, приходить до висновку, що митець постійно прагнув до самовдосконалення, самоосвіти, і саме це дало йому можливість створити такі геніальні полотна, віднайти свого читача: «Проблема систематичного самовдосконалення та самопізнання особистості стає однією з первинних у щоденникових записах письменника, можливість “зазирати у глибину своєї істоти” та реалізовувати це вміння шляхом “заглиблення у психологію героя” та розв’язувати питання “уособлення духовного світу однієї людини від духовного світу іншої” і здійснювати “наукове дослідження людських душ”. Базуючись на поняттях простору, часу, змальовуються реально існуючі події та роздуми, які містять своєрідні художні образи та вмотивовують філософські категорії і відзначають межі авторського простору. Процес дослідження власної особистості вибудовує “філософію “Я”, що репрезентує результати письменницького пошуку. ЇЇ сутність полягає у розумінні власного особистого “я”, яке є носієм духовних цінностей [107, с. 214].

Деякі дослідники звертають свою увагу на проблеми інтертекстуальності в творчому доробку В. Дрозда. Зокрема, дослідниця Г. А. Новікова у своїй дисертації «Українська література другої половини ХХ століття в біблійному інтертексті (на матеріалі творчості В.Дрозда, Р.Іваничука, К.Мотрич)» звертає увагу на специфіку використання автором Біблії як джерела ідей літературних пошуків на прикладах романів “Злий дух. Із житієм”, “Листя землі” та оповідання “Іскаріот”. Г. Новікова зазначає: «Інтексти в романі відповідають різним біблійним розповідям з Книги Буття, саме тому письменник помістив своїх героїв у схожі до біблійних умови, обставини тощо, завдяки чому при взаємодії з текстом Святої Книги утворилося нове художнє ціле відтворення тексту – біблійний інтертекст. Таке пряме включення інтексту в текст доводить і актуальність його як інтерпретативного поля для автора, і спрямованість на діалогічність, навмисне підключення до зіставлення тексту й інтексту, завдяки чому утворюються нові смисли. Функція інтексту, таким чином, – репрезентація авторського тлумачення біблійної притчі» [75, с. 8 - 9]. У своїй прозі В. Дрозда піднімає проблеми людської душі, трагедії її деформації, роздвоєння та можливий порятунок за умов сучасної дійсності. При взаємодії тексту В. Дрозда, проникнутого духом кримінального перетворення світу, з Біблією текст-джерело не спростовується, але й не додає тексту, який приймає, піднесеного характеру. «Усі проаналізовані нами міжтекстові ланцюги дають підставу твердити, що завдяки одночасному накопиченню й розщепленню біблійних інтертекстуальних зв’язків у кожному конкретному тексті В. Дрозда співіснують кілька “різночасових” суб’єктів висловлювання й кілька художніх систем. Такий навантажений підтекстами текст відкритий для різних читацьких та наукових інтерпретацій, а отже, своєрідність творів В. Дрозда з погляду біблійного інтертексту проявляється в постійних філософських суперечках його героїв з Богом та про Бога. У всіх вищеназваних творах спостерігається інтертекстуальний зв’язок зі Святим Письмом на різних рівнях: текстуальному (цитати, алюзії, ремінісценції, прояви інтертексту як тропа), контекстуальному (запозичення, варіації, елементи пародії), метатекстуальному. Авторська інтерпретація біблійних подій відповідає не традиційним біблійним поняттям, а філософським міркуванням самого письменника щодо категорій “добра” і “зла”, “любові” та “ненависті” тощо. Найуживанішими в його творах є фразеологічні одиниці біблійного характеру, звертання до Бога, а іноді навіть егоїстичні виклики» [75, с. 9 - 10].

Письменник використовує різноманітні інтертекстуальні елементи: інтексти, алюзії, цитати (марковані та немарковані), парафрази, пародії, “точкові цитати” – імена літературних та міфологічних персонажів інших творів. На перше місце в цьому ряді слід поставити цитати, більшість яких у романі марковані. Прямі цитати в тексті виконують характеристичну функцію, щоб одним штрихом максимально точно висвітлити провідну рису образу, який описується, чи передати психологічний стан героя, а немарковані – несуть у собі переважно негативну характеристику кого-небудь чи чого-небудь.

Ім’я В. Дрозда асоціюється з творчими пошуками нової літературної генерації когорти шістдесятників, тих запальних українських інтелігентів, які виривалися за межі ідеологічного контролю, бунтували супроти офіційних канонів мистецтва соціалістичного реалізму, намагалися оприлюднити нестандартні форми і прийоми естетичного анти-конформізму. Тоталітарний режим пильнував таких, як Володимир Дрозд. Вже на початку 1963-го його було звільнено з роботи, згодом залишилася не з власної волі без роботи його дружина – талановита поетеса Ірина Жиленко, в серпні того ж року Дрозда ізолюють від суспільства службою у лавах радянської армії (у Забайкаллі, потім – у Чернігові). «Шлях мій життєвий і творчий складний», – сам письменник визначав свою долю правдиво, без сподівань на співчуття чи захоплення від нових поколінь. Змушений був заробляти на життя талантом, бо дар творити нову – художню – реальність відчув з юних літ. «Але поруч із відвертим заробітком усе життя, а воно наклалося на часи для літератури дуже нелегкі, писав я на повну силу і чесно», – зізнався щоденникові 1 вересня 1988 р. [25, с. 4].