Висновки до розділу 2

У другому розділі розкриваються сюжетно-фабульні, композиційні особливості роману «Убивство за сто тисяч американських доларів», подається перелік образів. Володимир Дрозд досить тонко підійшов до змалювання жіночих образів у своїх романах. Його жінки постають як самодостатні, вільні, емансиповані, незалежні особистості, вони точно знають, що їм потрібно, і як досягати поставленої мети. В романі «Убивство за сто тисяч американських доларів» ми знайомимося з такими жіночими образами: Валерія, Балерина, Мати, Маринка, Марися. Кожен із цих образів розкритий на повну, жінки постають перед нами в розвитку, це яскраві представниці постмодерного роману.

Розділ 3 художній статус жіночих образів у романі володимира дрозда «острів у вічності»

3.1. Система образів у романі

Володимир Дрозд 1999 року розпочав свій роман «Острів у Вічності» словами: «Життя обірвалось, наче струна скрипки, що він її майстрував, коли ще був дитиною…» [31, с. 23]. Цей текст став на лише кодом до написання твору та його інтерпретації, а й трагічним передбаченням передчасної смерті автора роману. «Острів у вічності» починається в момент смерті Майстра – головного героя твору, вісімдесятилітнього письменника, який свого часу написав роман «Острів у вічності». Майстер помирає, але продовжує жити його Душа, яка дозволила авторові роману зазирнути за найбільшу потаємну завісу буття, завісу смерті. Таким чином, місцем дії в романі є «той світ», де опиняється Майстер: «віко труни над земним життям його опустилося, поїзд живих покотив собі далі і далі, залишивши Майстра на березі вічної ріки часу. Він зійшов із потяга життя живих, вийшов із останнього вагона, із останньої сходинки ступив – пасмом сивого туману, видихом Бога, згустком ніким ніколи не дослідженої, безіменної, небесної, неземної енергії» [31, с. 23].

Роман «Острів у Вічності» був написаний протягом 1999 – 2001 роках, а надрукований у журналі «Березіль» у 2001 році, так і не був виданий окремою книгою.

Л. Яшина у своїй монографії «Проза Володимира Дрозда: міфопоетичний дискурс», згадуючи роман «Острів у Вічності», зазначає, що своєрідно інтерпретуючи біблійні образи, сюжети, мотиви В.Дрозд, зберігаючи їх духовну глибинність, відобразив актуальні проблеми сучасності. «Базуючись на духовних християнських віруваннях, класичній і народній філософії, поєднуючи реалістичне й міфологічне, прозаїк виокреслив сутність людської душі, її роздвоєння в умовах сучасного суспільства. Її порятунок є провідною темою у творах В.Дрозда» [114, с.162].

Дослідниця О. Січкар у своїй дисертації «Проза Володимира Дрозда: психологічні аспекти» звертає увагу на часопростір роману, характеризуючи це як особливе явище, й осмислення цих категорій письменником у руслі художнього твору досить часто зводиться до філософсько-містичного психологічного потрактування: «Особливо ця тенденція проявилася в останніх творах В.Дрозда “Острів у Вічності” та “Убивство за сто тисяч американських доларів”. Обидва романи мають спільний сюжетоутворюючий метафоричний образ, що за своїм значенням на художньому тлі творів виступає як міфологема з містким символічним змістом, у цілому наближаючись до уявлень прадавніх слов’ян про те, що острів – це місце, де душа може знайти спокій, позбутись хвороб, здобути щастя. За задумом і за реалізацією роман “Острів у Вічності” був останнім художнім полотном В.Дрозда. Це своєрідний заповіт Майстра, який є літературним втіленням автора. Майстер – своєрідна духовна вісь, яка поєднує два світи – той, в якому ми живемо, вважаючи його справжнім, реальним, і той, який знаходиться поза межами нашої свідомості, – потойбічний світ, який відкривається після смерті. Потужного звучання тут набуває вже заявлена раніше тема реінкарнації душі, що має пройти “повне коло перевтілень”, перш ніж здобути цілковитий спокій» [92, с.12]. О.Січкар, проаналізувавши особливості прозової спадщини письменника, виділиляє дві великі групи творів, відмінні за своєю спрямованістю, стилістикою, ідейним задумом і засобами художнього вираження психологізму, і відносить роман «Острів у Вічності» до химерних творів, де порушуються й піддаються аналізу глибинні рівні людської психіки. Однією з домінант химерних творів дослідниця виділяє мотив реінкарнації душі, який присутній і в романі «Острів у Вічності», і набуває тут власне авторських бачень.

Н. Манюх у своїй дисертаційній роботі «Поетика характеротворення у прозі В.Дрозда» звертає увагу на те, що у творах письменника сформулювалася своєрідна концепція людини, в якій основну увагу автор зосереджував на осмисленні внутрішнього буття “викривленої особистості” з її трагедією роздвоєння душі, акцентуючи на проблемі духовної спраги в тогочасному суспільстві. «Індивідуально-авторська система художнього бачення людини та світу трансформувалася в контроверсійні характери героїв». На думку дослідниці, однією з особливостей характеротворення є автобіографізм, а окремі твори є, власне, художньою автобіографією, де прозаїк із притаманною тільки йому самоіронією пише про самого себе. До таких творів Н. Манюх відносить і роман «Острів у Вічності», в якому автор «вміло компонує автобіографічне начало з різноманітними засобами характеристики персонажа (портрет та його деталі, різновиди внутрішнього мовлення, специфіку оповіді, відтворення пейзажу, інтер’єру та ін.). Пронизуючи насамперед імпліцитну площину текстів письменника, автобіографізм функціонує як “стилістично маркований прийом”, що виступає потужним пульсаром виявлення авторських інтенцій: прагнення до самопізнання та самовираження, до розкриття внутрішньої людської сутності». Тому і головного героя твору Майстра дослідниця називає автобіографічним, який намагається пізнати насамперед власну сутність, усвідомивши, що тільки самого себе не можна відцуратися [70, с. 4 - 6].

Також автобіографічні мотиви роману простежуються у дисертації А. Харченко «Іронія як стильовий компонент прози Володимира Дрозда»: «автобіографічні мотиви також мають важливе значення у творенні письменником суперечливої картини світу, адже він репродукує елементи власної біографії з одночасним самоусуненням від будь-якого зв’язку з образами персонажів. Наголошуючи на власній непричетності до художнього світу творів, автор виявляє іронічну двозначність в особливому типі повіствування, коли відбувається ідентифікація письменника зі своїми героями, головне через злиття їх голосів» [102, с. 6 - 8].

Філософсько-релігійна інтерпретація життя людини, її душі домінантна в романі В. Дрозда «Острів у Вічності», де земне життя означене як «одна із сходинок душі на духовні вершини»; «прелюдія справжнього життя душі»; душа – гість у тілі, яке необхідне лише для її визрівання й удосконалення – «як дозріває зерня у плодові». «Тільки душа може підняти людину до Бога»; удосконалення людської душі можливе лише через страждання; «лише жива душа здатна рости» [31]. Ці й подібні висловлювання репрезентують ідею розвитку особистості і Всесвіту взагалі. Для людини розвиток – це шлях самовдосконалення, для Всесвіту – шлях еволюції; вони перебувають у постійній взаємодії, бо сам Всесвіт визначається письменником як Всесвітня Душа, яка складається з окремих душ.

М. Жулинський у статті «Острів у вічності був обіцяний Майстрові ще на землі» зазначає: «Коли світ розчаровував мене, я конструював світ заново...» — зізнавався Володимир Дрозд. Сірий, партикулярно сухий, регламентований, соцреалістичний світ письменника пригнічував, і він прагне своїм нестримним фантазуванням його оживити, розкошуванням сміху, іронії, жарту, бурлеску, гіперболізуванням і так умовно-химерних ситуацій розхитати усталені принципи і засади регламентованого соцреалістичного зображення дійсності. Особливо ефективно розгортав Володимир Дрозд на сюжетний простір новели чи оповідання парадоксальну «формулу» якогось епізоду чи образу із давніх народних вірувань, зрощував її з якоюсь реальною ситуацією — і з’являвся оригінальний естетичний гібрид. Таке майстерне «нанизування» давніх народних химерій, небилиць, жартів, кумедних колізій на «шампур» реальності дивувало самого письменника, який і сам вражався і втішався цим химерно-іронічним, бурлескно-асоціативним сплетінням незвичного, фантастичного і звичайного, буденного» [49, с. 5].

У певному сенсі твір Володимира Дрозда «Острів у вічності» можна визначити як «фанатизм», як витвір уяви, що приводить до здійснення несвідомих бажань. Але в цілому роман написану у жанрі фантастики, оскільки автор свідомо прагнув відтворити нереальний (чи ніким не бачений) потойбічний світ і в його межах змоделювати різна сторони соціального, творчого, родинного, та духовного буття неординарної особистості, письменника, Майстра, літературного цеху, який ціле життя віддав саме такому творчому процесові: творенню нових, досі ніким не звіданих, художніх світів. Як зазначає дослідниця Віра Сулима: «автобіографізм роману очевидний і свідомо декларований: у наративі твору він набуває форми то спогаду, то сповіді, то самоцитування, то факсимільного відбиття в картині світу потойбічного картини світу реального , що, зрештою, руйнує кордон між картинами двох світів і розмиває межу самого жанру фантастики» [95, с. 16].

Роман Володимира Дрозда підводить читача до розуміння людської особистості як категорії релігійно-духовної, як носія та творця над особистісних цінностей, життя якого визначається не лише боротьбою за самозбереження, а також і прагнення до самозростання та самовизначення.

Тема твору – смерть Майстра, незвичайне перевтілення, метаморфоза, мандри Душі Майстра по незвичайному світу – Острові у Вічності. У романі досить цікаво інтерпретуються народно-християнські уявлення про можливість існування душі після завершення земного життя у незвичайному світі, у потойбіччі.

Проблематика твору досить багатопланова, що зумовлено філософічністю твору: проблема митця й мистецтва, життя і смерті, безперервності існування людської душі, її самоусвідомлення, проблема смислу життя, взаємини чоловіка і дружини в реальному світі, та переусвідомлення їхнього душевного зв’язку після смерті чоловіка, проблема людських відносин, переосмислення людських цінностей.

Роман «Острів у вічності» досить своєрідний у композиційному, проблемно-тематичному і сюжетно-фабульному планах. Твір складається з трьох книг, які, в свою чергу, поділяються на частини (перша книга – шість частин, друга – вісім, третя – п’ять). Початок твору дещо незвичний – смерть головного героя, яка подається не як завершення буття, а як початок, тільки в іншому вимірі. Варто виокремити дві основні теми: тема життя і смерті, тема мистецтва. У першій темі наявне протиставлення земного життя та існування після смерті в потойбіччі. Тема мистецтва знаходить своє художнє втілення в образі Майстра – талановитого письменника, а після смерті – в образі його Душі. Мистецтво постає як головний сенс життя письменника, адже створюючи новий твір, Майстер створював новий світ, нову реальність, яка втілювалася в життя в іншому вимірі.

Автор йде за народно-християнським уявленням існування душі після смерті земного тіла, пропускаючи ці тенденції через призму власної творчої індивідуальності. Так, Г.Новікова пояснює таке використанням автором Біблії як джерела літературних пошуків. Простежується зв'язок роману В.Дрозда зі Святим Письмом на контекстуальному рівні – використання мотивів. Але водночас дослідниця наголошує, що авторська інтерпретація біблійних подій не цілком відповідає традиційним біблійним поняттям, а доповнюється філософськими міркуваннями самого письменника. Біблійні поняття переосмислюються, інтерпретуються автором, доповнюються. Результатом такого переосмислення є Острів, подарований душі, де вона може існувати, розвиватися, творити.

Яскраво інтерпретуються народно-християнські уявлення про можливість існування душі в потойбічному світі після смерті земного тіла. Автор доповнює ці уявлення власними, за якими справжнім існування вважається саме перебування на Острові, а не земне життя, яке було лише підготовчим етапом, «відрядженням для збирання матеріалу» – матеріалу про існування, про світ, аби на Острові Майстер творив нові світи, нову реальність. Образ острова у романі є досить умовним, він постає як архетип, як символ, що виявляє авторське міфопоетичне сприйняття. Острів – особливий, ніким непізнаний світ. Це те місце, де можливе абсолютно все. На Острові душа Майстра не просто уявляє героїв творів, а бачить їх живими, пластичними. На Острові Майстер фактично став творцем, але, звичайно, без усіх «повноважень», адже не може головного – вдихнути життя у створені ним істоти.

Наскрізним у романі також постає образ дружини, яка постійно підтримувала Майстра, була його другою половинкою. У романі автор неодноразово цитує вірші Ірини Жиленко, які гармонійно вливаються в канву твору: «Колись, у проникливому вірші про любов, ця талановита жінка написала про земне сирітство Майстра, що наступить, коли вона відійде до іншого світу:

«.Кого ти кликатимеш, друже мій, тривожно?  Ким я була? І ким я буду, Боже?  Господь мені всміхнеться:  "Не жалій і не тривожся. Буде все, як треба.» [31, с.24]

Герої роману не мають ні імені, ні прізвища, але при цьому вбачається автобіографічні сентенції при змалюванні життя та діяльності героїв, їх характерів та уподобань. Тому не важко здогадатися, що за образом дружини Майстра Володимира Дрозда вбачаємо Ірину Жиленко. Модель стосунків головних героїв роману автор запозичує з власного подружнього життя: «Можливо, тільки тепер, уже тут, на Острові у Вічності, душа Майстра відчула сповна, яке то було щастя – їхні останні земні десятиріччя, яке то було щастя, працюючи у наповненій золотистим відблиском сонця і саду та городу за вікнами кімнаті, або на веранді, під уже золотокосою березою, знати, що у сусідній кімнаті, так само втішаючись із останніх теплих днів за розчиненим навстіж вікном, працює – Дружина, а коли стомишся, пройти по терасі повз її вікно, і сказати про якусь приємну банальність, наприклад, що отакі, пронизані сонцем, під яскраво-синім склепінням неба дні – це золота корона літа, і вона – згодиться, кивне головою, не одриваючи очей від книги чи зошита…» [31, с. 26].

Відчуваючи свою швидку смерть, Володимир Дрозд насамперед думав про дружину, яка залишиться без його моральної і душевної підтримки, про це він написав і в останній своїй лебединій пісні, в романі "Острів у Вічності»: "І вже ніколи жінка, яка тягла разом з тобою на гористих життєвих шляхах родинного воза, яка народила і виростила твоїх дітей, не читатиме тобі у саду, під скісним промінням вечірнього сонця, написаного нею того дня вірша. І від раптового здогаду, що вже сьогодні і завтра, і позавтра, і до кінця днів своїх дружина не матиме кому прочитати щойно створеного вірша, душа Майстра зробилася клубком невгасимого болю. Осиротілу дружину там, на землі, йому було жалкіше, аніж самого себе, раптово померлого" [31, с. 27 - 28].

Безіменного героя роману «Острів у вічності», в якому вдало скомпоновано елементи автобіографізму та своєрідного бачення письменником «інших світів», куди відправляється людська душа, залишаючи тіло, названо – Майстром. Як зазначила В. Сулима: «На перший погляд, автор роману … цілком ототожнював себе з майстром; однак … у головного героя твору не з’явилися відомі нам ім’я і прізвище, оскільки Володимир Дрозд чітко визначив дистанцію між наратором і персонажем, хоча безоглядно віддав своєму героєві-двійникові всі заповітні думи, всі потаємні спогади, всі інтимні переживання» [95, с.11, 20]. Майстрові, у свідомості якого ніколи не виникало «тілесної коробки, у яку свого часу втілилася із небес його душа, а виникало щось інше, те, що у коробці, духовна сутність його особистості» [31, с. 51], не потрібно було ім’я, як і всі інші атрибути земного життя. Так само відмовився від усього в ім’я творчості і герой роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита», якого також називали Майстром: «– Я Майстер, – У мене немає більше прізвища, – з сумною презирливістю відповів дивний гість, – я відмовився від нього, як і взагалі від всього в житті» [9, с. 142].

Отже, можна говорити про певні паралелі в образах Майстра М.Булгакова та Майстра В.Дрозда, та деякі аналогії в романах взагалі, а саме змалювання вічності – острова.

Майстер В. Дрозда був людиною не від світу цього, яка добровільно і свідомо залишила людську юрбу, щоб творити, відчуваючи красу гостро, глибоко, сліпучо-яскраво, як «свідчення про присутність Бога на землі, про голос Бога до землян, а отже – і до нього» [, с. 42]. Він, як і належиться творцеві, носію духовного начала, володів знаннями, відчуттями про те, що кожна людина може стати «складовою, хай крихітною, хай безіменною, неосяжного духовного сплаву, яким є Розум Космічний, Всесвітня душа…» [31, с. 122]. У сповнені розумової та емоційної напруги ранки і дні, коли він перебував, як кажуть у народі, в стані «заходження у хмару», Майстер творив, не змагаючись із Богом «створити світ кращим, аніж той, що уже існує, … не копіював бездумно та улесливо світ, Богом сотворений», він «ткав свої світи, … ткав із тіней та відблисків земних, уже існуючих, і зіткані ним із слів мови людської світи лягали сторінками до всесвітньої Книги Буття» [31, с. 27]. Семантика номену Майстер – «фахівець з якого-небудь ремесла, той, хто досяг високої майстерності, досконалості в своїй роботі, творчості» у контексті роману «Острів у вічності» увиразнюється, набуваючи символічного звучання. Майстер – це не просто творець, що досяг високої майстерності, він є богонатхненним у своїй праці, обраним, унікальним носієм «творчої самоусвідомленої енергії, здатної творити вічний мікрокосм незнищенної людської душі» [95, с. 20].

Безіменний герой роману Володимира Дрозда «Острів у вічності», попри свою унікальність, уособлює світовідчуття будь-якої сучасної людини, схильної осягати проблему смерті й особистого безсмертя у гносеологічному та етичному аспектах. Низка колізій із життя Майстра дає уявлення і про те, що умоглядно-раціональне вирішення проблеми особистого безсмертя майже завжди апелює і живиться глибинною людською екзистенцією У житті Майстра примара смерті присутня від початку його земної дороги (в романі це образ могили, яка передчасно забирає матір героя, це мотив смерті маленької дівчинки-племінниці Майстра тощо), однак ця примара смерті функціонує як дивний позитивний чинник, що поглиблює сенс людського життя, ушляхетнює його, а в даному контексті витворює з простого селянського парубка творця інтелектуальних цінностей.

В. Дрозд констатує, що своє дитинство відображав у повістях і романах, наголошуючи на зацікавленості воєнними і повоєнними роками. Зрілий майстер – єдиний, хто пам’ятає сьогодні себе, «хлопчика з живими, чіпкими до навколишнього світу очима» [31, 137].

Уява Майстра відроджувала й народжувала великий світ українського буття, котрий зосередився в його рідному краї, там, «де річка Невкля, де луги Сиволозькі і болото Замглай», там, де минуло його дитинство, де ще пам’ятають його прадіда, коваля Семирозума, якому письменник дав ім’я Нестор, а прізвище – Терпило.

Голос легендарного Семирозума він чув іще в дитинстві – долинав цей голос із розповідей односельчан, матері, вселявся в його думки, у його душу й «вимагав» створення, оповідання того, що він, солдат Нестор, із волі самого Бога спостеріг у своєму Краю. Бо наділив його Господь даром чути й розуміти голос землі, голос душі людської, мову рослини, пташини, тварини та правом судити Божим судом людські вчинки.

Багата творча уява В. Дрозда «переселила» ще живого Нестора, прозваного Семирозумом, на небеса, на той Острів вічності, на якому й відбулася його зустріч із Богом. «Зостанешся оком моїм і вухом моїм у краї опісля літ своїх земних, скільки тобі одведено, і будеш ти судом моїм у ділах людських, і йтимеш крізь час і простір, допоки рішишся змінити хоч на йоту щось у вертепі земнім», – так заповів Господь Семирозумові, і той по смерті тіла свого прийняв на душу всі страждання й болі, усі радощі й печалі односельців. Надивився-напереживався Нестор, наповнив по вінця душу кров’ю і стражданням своїх краян і жахнувся від того, як швидко опановується злом людська душа. Розгублений, пригнічений і вражений тим, як шал насильства, жорстокості, кривавої помсти, морального звиродніння охоплює його Край, він вибухає гнівом та образою на Бога, перекладаючи на Господа вину за всі біди і страждання людей Краю. Та Бог терпляче пояснює Несторові-солдату, що шукати винних за трагічні випробування людського роду слід не лише на небесах, а й на землі, бо саме людина разом із Богом творить «усе добро світу і усе зло світу» [31, c. 85].

Володимир Дрозд, як і герой його роману «Острів у вічності» Майстер, «упродовж усіх своїх днів земних доростав до Бога душею, сповненою страждань і сумнівів». Його душа поволі визрівала до Вічності, ще за життя він змирився з долею, все частіше усамітнювався — відкривав простір душі для діалогу з Богом, для творчості, бо це було єдиною можливістю вгамувати «божевільну спрагу самовияву, самореалізації». Чи не в нагороду за його творче подвижництво Господь ще за життя письменника обдарував його Островом у вічності: «Ось Острів тобі, поза часом і простором, живи у світі, тобою сотворенім, і твори нові світи...»

Головними у творі є такі образи – Душа Майстра, Бог і Острів. Душа, за народно-християнським уявленнями, створена Богом самостійна, безсмертна сутність, яка після смерті земного тіла повертається назад до Бога. В інтерпретації В.Дрозда народно-християнські уявлення переплітаються із власним тлумаченням: «Душі людські – це були ніби іскорки Божого Вогню, які ніколи не гасли на вітрах часу, навпаки, набиралися сили із кожним людським перевтіленням, і світилися у Вічності усе яскравіше»[31, с. 139]. Письменник говорить, що Душа має бути «будівничою земних і небесних світів» [31, с. 139] за кресленнями Бога, наголошує на безсмертності людської душі, адже «людина не може уявити, що її колись не було чи не буде на світі… через те, що душа її – була завжди, і буде завжди, допоки світу» [31, с. 142].

Модель світу, представлена в романі В.Дрозда, багатопланова структура, яка дає уявлення про картину світу земного та картину світу неземного. Умовний образ Острова постає як архетип (первинна модель), як символ, що виявляє авторське міфопоетичне сприйняття. Острів – особливий, ніким непізнаний світ. Майстер «пам’ятав найголовніше: окрім земного, у Вічності існує безмежно багато інших світів, не менш прекрасних, а, можливо, і прекрасніших, аніж земний, і людська душа – мандрівниця по тих світах…» [31, с. 63]. Острів не є просто сталою місцевістю, виявленням часопростору в романі. Він дієвий, «живий», він співіснує з Майстром, зливається з ним, відгукується на його думки й бажання.

Острів у Вічності, подарований Душі Майстра, допомагає їй пізнати саму себе, зрозуміти призначення людини, зокрема письменника, на Землі – за життя написати «Книгу про життя людської душі після смерті земного тіла, аби якомога більше людей повірили в це, і жили з впевненістю, що їхнє земне життя – не копирсання у гною матерії, а одна із сходинок душі на духовні вершини» [31, с. 63]. Образ острова зустрічаємо і в інших, попередніх творах В.Дрозда, зокрема в романі «Убивство за сто тисяч американських доларів». Тут говориться про острів Самотності, на якому герой може сховатися від звичайного життя. У романі «Острів у вічності» острів теж постає місцем, де душа усамітнюється, залишається сам на сам із собою, зі своїми спогадами.

Образ острова умовний. Це те місце, де можливе абсолютно все. Майстер буквально бачить події з власних, раніше написаних творів, може створювати нові істоти (русалка, панна з рожі). За життя на землі Майстер був письменником, і створював нові реальності, світи в уяві і втілював їх у своїх творах. На Острові душа Майстра не просто уявляє героїв творів, а бачить їх живими, пластичними. На Острові Майстер фактично став творцем, але, звичайно, без усіх «повноважень», адже не може головного – вдихнути життя у створені ним істоти.

Найбільш важливим у картині «того світу», саме в аспекті реалізації міфопоетичного типу моделювання, є образ Всевишнього Бога. Цей образ-ампліфікація підтверджує думку Т.Гундорової про те, що в літературі ХХ ст. відбувається видозміна «не лише міфологічної парадигми під впливом синтезу культур, гібридизація традиційних міфів тощо, але й зміна граматики міфу» [95, с. 17].

У романі спостерігаємо трансформацію архаїчної релігійної міфологеми Бога, традиційно закоріненої в біблійний контекст, у своєрідний модернізований топос, що стає знаком індивідуальної авторської міфотворчості, забарвленої відчуттям присутності Бога у Всесвіті, палким прагненням пізнати Його силу і Його природу. Особливе смислове навантаження несе образ Матері, яка передчасно померла, без якої її син – майбутній письменник – зазнає в роки сирітського дитинства бідувань і митарств. Образ Матері, як пряма алюзія образу Богородиці, невід’ємний від спогадів про дитинство, де хлопчика-сироти його Мати прилітала у снах: «брала хлопчика на руки, і вони удвох пливли попід стелею сільської хати, попід трамом, до іконостаса на покуті…» [31, с. 62].

Ірина Жиленко у своїй книзі "Homo feriens " згадує: «Отже, «Острів у Вічності». Я його читала тричі. Останній раз - через місяць після Володиного відходу. Гадала, що перечитування цього роману ще більше згнітить мою душу — аж ні! Воно піднесло її, сповнило гордістю за Людину, за її мисль, відвагу і творчу силу. Звісно, і наридалася вволю, бо такі незглибимі провалля печалі не перейдеш без сліз. Це тяжко, але не добиває, а навпаки — рятує. Мій теперішній земний світ отягнувся до крапки. До двох крапок — моїх дітей. Зате мій духовний світ виріс незрівнянно, ввібравши в себе і Володин духовний світ. Все те, що було (і є!) Володимиром Дроздом» [37, с.41].

Володимир Дрозд, як і герой його роману «Острів у вічності» Майстер, «упродовж усіх своїх днів земних доростав до Бога душею, сповненою страждань і сумнівів». Його душа поволі визрівала до Вічності, ще за життя він змирився з долею, все частіше усамітнювався — відкривав простір душі для діалогу з Богом, для творчості, бо це було єдиною можливістю вгамувати «божевільну спрагу самовияву, самореалізації». Чи не в нагороду за його творче подвижництво Господь ще за життя письменника обдарував його Островом у вічності: «Ось Острів тобі, поза часом і простором, живи у світі, тобою сотворенім, і твори нові світи...» [71, с. 137].

Отже, роман Володимира Дрозда «Острів у вічності» посідає важливе місце у доробку письменника. Багатопланова проблематика твору, складний сюжет, композиція, наявність біблійних образів, міфологічні уявлення вказують на індивідуальні авторські сентенції. Змалювання образного світу роману засвідчує великий талант українського митця.