Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Retseptsiya_tvorchosti_Volodimira_Drozda_ye_pom...doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
509 Кб
Скачать
☆

2.2. Жіночі образи в романі «Убивство за сто тисяч американських доларів»

Володимир Дрозд як представник так званої чоловічої прози досить тонко підійшов до змалювання жіночих образів у своїх романах. Його жінки постають як самодостатні, вільні, емансиповані, незалежні особистості, вони точно знають, що їм потрібно, і як досягати поставленої мети. В романі «Убивство за сто тисяч американських доларів» ми знайомимося з такими жіночими образами: Валерія, Балерина, Мати, Маринка, Марися. Кожен із цих образів розкритий на повну, жінки постають перед нами в розвитку, це яскраві представниці постмодерного роману.

Валерія – дружина головного героя твору Робінзона Макухи, з якою він прожив у шлюбі 25 років. Валерія – художниця, незалежна жінка, звикла отримувати від життя сповна, сама задовольняє свої потреби та бажання. Але такий високий статус героїні, та її становище в суспільстві більшою мірою пояснюється тим, що вона дочка полковника, тому усі «двері перед нею відчинені». Вперше ми знайомимося з Валерією, коли вона будучи молодою художницею працює в парку й одразу привертає до себе увагу Робінзона: «На засипаній золотистим листям галявині стояв мольберт, а біля нього – струнка, невисока дівчина у червоному береті і яскравому синьому плащі. У петельці плаща наопашки стримів жовтий, з коричневими прожилками листок клена. На переніссі дівчини – окуляри у вишуканій імпортній оправі. Усе те запам’яталося, бо настав один із найвирішальніших моментів мого життя. Дівчина малювала ротонду у глибині парку, висвітлену осіннім сонцем, що сіялося крізь рідко листя дерев. Малюнок був класично чіткий, усі пропорції збережені, немовби за спиною художниці стояв строгий екзаменатор» [35, с. 15]. Керуючись рисами постмодерного роману автор постійно «забігає» наперед, тому одразу подає й таку характеристику: «ця манера малювання збереглася у Валерії на десятиріччя, і лише пізніше, коли модерні форми стали не лише дозволеними, а й модними, вона побігла за модою навздогін, ламаючи усталений почерк. Нічого доброго, звісно, із тих перегонів не вийшло, так собі, чергова спекуляція» [35, с. 15]. Валерія постає як повна протилежність своєму чоловікові Робінзону як за соціальним статусом, так і за моральними, духовним чеснотами, постійним прагненням до кращого життя: «Вона захотіла мене (один метр вісімдесят п’ять сантиметрів зросту, широкоплечий, статурний, обличчя мужнє, класичний ніс, розумні, вдумливі очі), я ж захотів її квартири й київської прописки. Єдина дочка полковника, який служить при штабі Київського військового округу, студентка художнього інституту. До Мрина приїхала на етюди» [35, с. 15]. Її чоловік не приховує того, що одружився з користі, при цьому не маючи ніяких почуттів до майбутньої дружини, але така ситуація сповна влаштовує обох героїв: «Я навіть написав кілька ліричних віршиків, послав Валерії. І все ж, повторюю, в основі душевних поривань було: Валерія хотіла мене як мужчину, привабливого, імпозантного, не соромно продемонструвати знайомим, я хотів її квартиру і київську прописку» [35, с. 15 - 16]. Валерія перебрала на себе повноваження голови сім’ї, піклувалася про затишок та достаток родини: «З перших годин спільного життя вона усе вирішувала сама. Я мовчки погоджувався». Тобто ми бачимо, що дружина з чоловіком ніби міняються ролями в сім’ї, як у матеріальному так і фізіологічному планах: «Після тих моїх дурних слів Валерія пирснула сміхом і узяла ініціативу на себе. Як і у всьому нашому подальшому житті. Спершу вона гнівалася, відтак звикла і навіть знаходила у тій моїй відстороненості, у моєму незворушному спокої своєрідну насолоду… [35, с. 18]. Образ Валерії впливає на специфіку зображення головного героя Робінзона Макухи, змалювання його психічного та душевного стану, адже надаючи дружині «чоловічих обов’язків», автор показує Робінзона як безхарактерного персонажа, пристосуванця, який звик «пливти за течією», а найхарактернішим є те, що герой все це усвідомлює, і його це повністю влаштовує: «Моїм ідеалом був тоді слимачок. Він діткається ніжним тілом листя і стебелець не цурається навколишнього світу, відчуває його, але живе осібно, у власній, затишно об лаштованій хатинці, яку на собі і носить. Але не потрібно дошукуватися у цих паралелях морального аспекту, до якого усі ми звикли, граючи маленькі ролі в колишньому ідеологізованому суспільстві. Так, я уникав барикад, як уникаю їх і досі. І все ж я перебував у постійній опозиції до тогочасного суспільного ладу. У німій опозиції. Моя опозиція на дивані з карельської берези – теж була позиція!» [35, с. 25].

Валерія – образ сильної духом жінки, яка невпокорена у своїх рішеннях і вчинках, вона звикла все вирішувати сама, не чекаючи на допомогу нерішучого чоловіка. «Я не переймався тим, скільки карбованців принесу додому і чи вистачить їх на хліб та молоко синові. Цим переймалася моя дружина з перших днів і років спільного життя нашого. Валерія кермувала мною не лише в ліжкові, від першої шлюбної ночі. Валерія узяла мене за руку і повела – по днях і роках. Упевнено крокувала попереду, а я покірненько плівся слідом. У її почеті. У почеті королеви… Королеви життя» [35, с. 27]. Вона постає перед читачем як любляча мати, яка сама бере на себе виховання сина та подальше влаштування його майбутнього (влаштовує в університет, купує квартиру для сина та невістки). Аби прилаштуватися в сучасному суспільстві «виколочує бабки» [35, с. 27]: малює картини на замовлення видавництва, яке очолював Андрій Семенович Ротань (сама Валерія називає його «нужником»), стає його коханкою, аби мати підтримку в суспільстві, та змогу далі малювати, реалізовувати себе як митець, адже саме Андрій Ротань організовував виставки, та навіть поїздку до Америки, як сучасної популярної української художниці. Про ці стосунки знав Робінзон, але розумів, що від них залежить і його доля, посада у видавництві: « Що я мав чинити? Зійти двома поверхами нижче і дати ляпаса нашому «нужнику», як годилося за таких випадків у давніші часи? А отже, залишити нагріте мною місце у видавництві? Скласти до валізи сякий-такий одяг і піти геть, у чуже мені місто, грюкнувши наостанок дверми Валериної квартири, у місто, де нікому не був потрібен? Я не міг на таке зважитися, не міг. Занадто зручно влаштувався я біля Валерії» [35, с. 29 - 30].

Образ Валерії розкривається через характеристику чоловіка-оповідача, при цьому не показано внутрішнього стану героїні, її відчуття та думки. Навіть ім’я героїні вказує нам на чоловіче начало в становленні образу, і те що в творі ніхто не називає її зменшено-пестливими формами, свідчить про неї, як про жінку-воїна, яка сама обирає дорогу, модифікуючи свою долю. Лише один раз у романі показано внутрішній стан героїні, її біль і відчай, коли вона дізнається про смерть єдиного сина Максима, який загинув у автокатастрофі (молоді люди нелегально перевозили за кордон імпортні товари, і в машині вибухнув газовий балон): «Валерія сиділа у вітальні, відкинувшись на спинку крісла, заплющивши очі. Біля ніг Валерії лежали розкидані по килиму, наче опале листя, американські долари. Валерія розплющила очі, геть хмільні, побачила мене і сказала навдивовижу розважливим, спокійним голосом:

- Радій, Робінзоне. У нас нема сина. Загинув у автокатастрофі, за оці ось папірці наклав головою, за оці – зелененькі!.. ти його завжди недолюблював, нашого синка покійного…

Вона ковзнула з крісла і поколінкувала по килиму, збираючи долари. Кожен білет розгладжувала на долоні і клала на край столу. На ці папірці вона невдовзі придбає білет до Америки і полетить за океан. Після сороковин по синові» [35, с. 54]. Отже, за допомогою характеристик оповідача змальовується образ дружини Робінзона Макухи Валерії, який засвідчуює своєрідний чоловічий погляд на жіночі образи, їх трактування та місце в творі.

Повною протилежністю Валерії виступає образ Балерини, вони, здавалось би, не схожі за темпераментом, захопленнями, поведінкою у світі, але в той же час є результатом вихованням і впливу свого середовища.

Таїсія – мешканка села Жолудівка, має дорослу доньку Маринку. З нею головний герой познайомився, коли вирішив покинути дружину, Київ, та усамітнитися в землянці на пагорбі біля села Жолудівка неподалік Києва. Вперше Робінзон дізнається про цю жінку від мешканців села, які називали її відьмою. Таку характеристику Таїсії дає баба Марфа, з якою потоваришував головний герой: «Так воно по язиках покотилося, Балерина та Балерина. Навчалася вона колись у Києві на танці-гранці, та й хода в неї така, показательна, іде – наче танцює. А поза очі відьмою її у селі кличуть. Та й у вічі, якщо вже на сварку зайдеться. А вона – Тася, Таїса. Як вернулася з Києва, дитя, Маринку свою, нагулявши, у ланці лісів ній ми разом працювали. Усі оці гори нашими руками засаджено. Раней тут було голим-голо. А тоді вона якось ланковою стала, се вже я на пенсія пішла, до технікуму на заочне, вступила і ще до чогось там вищенького. І тепер – ліснича наша, її тута кожне дерево, кожна травинка кожен птах знає. Бігає по пагорбах, наче дика коза. І пасіку вона тримає. Спершу мужики наші підсміювалися, мовляв, бджола женського духу не визнає. Але давно уже не сміються. Бо кожну бджілку на ім’я знає, і бджола її слухається, як солдат генерала. Чи дощ, чи спека, хай хоч сніг серед літа випаде, а Тася – щороку з медом. Усе до одного, ось вам і відьма, на язиках людських. Хоч щось вона, канєшно, знає не без того… І баба її, Хведоська щось знала. У кодлі їхньому, по жіночій лінії, це завжди водилося, споконвіку. Таська – вона на горі на Батиєвій, на дідизні своїй, побудувалася. Усяке в селі балакали, мовляв, відьма є відьма, одлюдькуватого кутка шукає» [35, с. 84 - 85].

Отже, через опосередковану характеристику персонажів подається образ Балерини, який займає провідне місце у розкритті ідейного змісту твору, у виявленні авторської позиції, який вказує на самостійну ідейно -художню цінність роману «Убивство за сто тисяч американських доларів».

Робінзон Макуха вперше побачив Балерину біля своєї землянки на Острові, й одразу зрозумів, що ця жінка матиме неабиякий вплив на його життя. «Балерина з’явилася на стежці, протоптаній мною до джерела. Я одразу упізнав її ще здаля. Це була жінка із мого недавнього видіння, яка приносила мені молоко і пололо мою грядку. Але вбрана була інакше. Уже не в спортивному костюмі, та кедах, а в легенькому квітчастому сарафані, боса, простоволоса. Довга, розкішна коса чорною змією вʼюнилася між високих грудей… Навіть у гніві вона була гарна. На світлому видовженому обличчі – великі зелені очі. Високе чоло, високі груди. Зріла жіноча краса. Тіло – як достигле яблуко. Білий налив. Певен був, що у мене те все минулося назавжди. Виявляється, лише починалось. Божевілля мужчини, якому подобається жінка. І з’явилася впевненість, що ця жінка скоро буде моєю. Власне, до неї і їхав я сюди, на Острів. А зовсім не в самотність, не в безлюддя. Я уже борсався у зеленому, гарячому промінні її очей, як метелик, підловлений павуком. Ще я мав крильця, ще міг ворушити ними, але вже весь був у павутинні. Приречений. Очі її – двоє зелених сонць, спалювали мене. І вона про це знала [35, с. 115 - 116]. Ця характеристика є досить знаковою, адже використання автором коротких неповних речень є свідченням того, що Володимир Дрозд хотів підкреслити психологічний стан героя, його напруження, коли він вперше побачив Балерину. Навіть така деталь як опис героїні вказує на значимість цієї жінки в життя Робінзона, який вперше закохався, звернув увагу на жіночу красу, елементи її одягу. Адже в характеристиці дружини Валерії немає таких зовнішніх характеристик, і це ще раз показує різницю у сприйнятті головним героєм цих жінок.

Балерину усі називають сільською відьмою, на що вона не заперечує, і навіть сама запевняє у цьому Робінзона. В неї у дворі живуть тварини, які вміють розмоляти: пес Жульєн, який пише вірші, ворона Клара, кіт. Вона вміє замовляти хмари, та розмовляє з тваринами та рослинами. Хоче навчити деяким таїнам відьмської справи і Робінзона, але він відмовляється, адже скептично ставиться до цього.

У третьому розділі роману «Робінзон на відомському шабаші» зображується епізод, в якому Балерина літає з Робінзоном над жомирівськими пагорбами – ці міфічні метаморфози засвідчують звернення автора до народних вірувань, в яких розповідається про те, як відьми щороку літали на Лису гору. В цій сцені Балерина показана як надзвичайно красива жінка, яка завдяки своїй вроді та внутрішній силі має владу над чоловіком: «Голос її був тихий, але напружений, владний, і вся вона – ніжна, пожадлива, гаряча, як у хвилини любові. Довгі ноги, обвинуті подолом спідниці, обхопили мої груди, коліньми підперли розпростерті руки і десь там, унизу, з’єдналися з моїми, ступня в ступню. Голова моя лежала між її грудей, у видолку, який я називав сентиментальною долинкою щастя. Ми стали ніби єдиним тілом, і, здавалося, єдина кров пульсує у наших тілах. Я чув гучне биття її серця,а власного серця не чув, воно ніби перестало битися, серце Балерини працювало на нас обох. Це не був сон, але повна розслабленість, повне безвілля, коли тіло і душа ніби розчинені у навколишньому світі. Я не відчув миті, коли ми одірвалися від землі. Уже ми пливли в повітрі, теплому, лагідному, пливли беззвучно, справді наче у сні, і таке ж солодке відчуття легкості, невагомості, і така ж дивовижна вивільненсть від земних пут» [35, с. 140]. Через художню своєрідність зображення цієї сцени ми бачимо повну залежність чоловіка від жінки.

Саме Балерина допогла відкрити в Робінзонові дар зцілення, впевнила в тому, що він повинен використовувати ці можливості: допомагати людям, лікуючи їх від фізичних та душевних недуг. Саме завдяки її старанням світ дізнався про Великого Робінзона, славетного ектрасенса, чарівника, володаря Білої і чорної Магії (як його скоро називатимуть у пресі та телебаченні). Балерина стала вірною подругою та порадницею Робінзонові Макусі, допомогла повірити в його талант, підтримувала його у всьому. Цей образ суглосний з образом П’ятниці з роману Даніеля Дефо «Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим».

Балерина має щирі почуття до Робінзона й постійно виявляє їх, він відчуває себе потрібним вперше в житті, й розуміє, що саме поруч із цією жінкою він щасливий. Маринка пізніше зізналася пресі, що вони з мамою розіграли виставу для Робінзона, щоб він сам повірив у свій унікальний дар зцілення: Балерина прикинулася хвора, й Робінзон одним лише дотиком руки вилікував жінку. Робінзон пригадує цей епізод, й щоразу дивується геніальному талантові його коханої: «Балерина – геніальна акторка. Звичайно, вона – акторка. Можливо, і геніальна. Але навіть найгеніальніша акторка не змогла б так зіграти. В очах її були правдивий біль, правдивий страх, правдиве страждання. А головне, ясам той біль відчув, коли поклав долоню на тіло Балерини: гостре, наче на голки натикався, поколювання у пучках пальців» [35, с. 123 - 124].

Хоча Балерина й підтримувала Робінзона, допомагала йому в його звершеннях, та саме вона стала причиною смерті, душевної гибелі головного героя, адже саме вона підштовхнула Робінзона до підписання контракту на сто тисяч американських доларів, що давало змогу виїхати до Америки і там продовжувати лікувати людей, проводити семінари. І саме це стало початком кінця Великого Робінзона, який заручившись підтримкою Андрія Ротаня та Ростислава (чоловік Маринки), зрадив собі, своїй вірі, своєму дарові, своїй Україні: «Душа Робінзона, зраджена і зраджувана ним впродовж останнього часу у найкращих її пориваннях, продана ним, врешті-решт, за сто тисяч доларів згідно останнього контракту, не витримала наруги над собою і залишила земне, смертне тіло. Таке трапляється, і частіше, аніж нам здається. Людина може зраджувати саму себе, Божий дух у собі до певної межі. Є грань у розтлінні власної душі, якщо душа від Білого Бога, а не від Чорного, грань, яку людині не дано переступити живою…» [35, с.194].

Балерина, розуміючи, що саме вона винна у смерті Робінзона не змогла собі пробачити цього: пережила його лише на три тижні й також померла. При зображенні смерті Балерини автор вдається до народних мотивів загибелі відьми: «Помирала без видимої хвороби. Здавалося, хтось дмухнув на свічку її життя і погасив. Але помирала тяжко, у страшних муках і не могла померти. Допоки Ростислав за підказкою помисливих жолудівських бабок, не забрався на дах її будинку і не одірвав лист шиферу. Аж тоді Таїса, з полегкістю зітхнувши, віддала свою душу. Кому – лише небо вічне і відає» [35, с. 195].

Дослідження показало, що у романі при змалюванні образу Балерини любов відіграє величезну роль у розкритті духовного потенціалу героїні. Це почуття не тільки формує і пробуджує жіночу душу, але й розкриває рівень її потаємних моральних можливостей. Тим більше, що героїня не тільки відіграють провідну роль в оцінці головного героя Робінзона Макухи, в архітектоніці твору, але й вірно відбиває тип українського життя 80 - 90-х років минулого століття і характеризують моральні ідеї В. Дрозда.

Отже, проаналізувавши образ Балерини, можна зробити висновки, що автор дотримувався народної версії зображення української жінки, яка володіє певним чаклунським даром. Тобто Володимир Дрозд зобразив досить сучасну жінку-відьму, яка попри свої демонічні можливості та демонічну яскраву вроду дбає про доброчинність та шляхетність, хоче завдяки виїзду до Америки покращити становище свого життя. Вона прагне духовної гармонізації свого внутрішнього світу, родинного, громадського життя. Через образ Балерини автор утверджує цінність людської особистості, її самодостатність, духовну повноцінність. Балерина виявляє готовність боротися за своє право на щастя, займати активну життєву позицію, у своїх здібностях не поступатися чоловікам.

Розкриття внутрішнього світу героїнь у романі В. Дрозда досягається використанням таких елементів психологічного аналізу та їх поєднань, як: образи-символи, драматичні сюжетні ситуації, психологічний портрет, портрет і інтер’єр, портрет і природа; діалог-бесіда, діалог-суперечка, манера слухати співбесідника.