1 Лютого 1923 р. В Україні з 65 газет українською мовою виходило 13,

то на 1 жовтня 1924 р. – 23. У цьому ж році з 5 млн. підручників

українською мовою було видано 4 млн.

Видатні представники української національної інтелігенції, які у

минулому очолювали визвольний рух і будували національну державу,

знайшли застосування своїм силам саме в процесі українізації. На думку

фахівців, у цьому полягає одна з головних причин здобуття вагомих

досягнень на даному етапі національнокультурного розвитку.

Прискорення розвитку національної культури є також заслугою не

великого числа відповідальних працівників КП(б)У, яких ще називали

націоналкомуністами. Вони гуртувалися навколо наркома освіти

М.Скрипника. За постаттю Скрипника проглядається інша – генераль

ного секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича. Саме при Кагановичі політика

українізації набула найбільшого розвитку. Він навіть вивчив українську

мову, якої раніше не знав. У боротьбі за владу Й.Сталіну потрібна була

підтримка республік. У цьому полягає друга головна причина поширення

української мови та прискорення розвитку національної культури.

У процесі українізації не відбулося примусової денаціоналізації націо

нальних меншин. Потреби представників інших національностей

теж задовольнялись. Комісія у справах меншостей при ВУЦВК

(19241930 рр.) провела національне районування території республіки.

Було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських,

російських, польських), 167 російських, 115 польських, 86 єврейських,

27 Грецьких, 24 болгарських національних сільрад. У 1924 р. Утворено

Молдавську Автономну СРР у складі УСРР. У 1927 р. проведено першу

Всеукраїнську нараду щодо роботи серед національних меншин. Актив

но проводилася політика щодо найповнішого представництва різних

національностей в органах радянської влади.267

Враховуючи, що для Сталіна українізація була лише засобом для

втілення в життя своїх планів, радянське керівництво у той період

організовувало кампанії, спрямовані на боротьбу з «націоналухильниц

твом», «буржуазними націоналістами». Серед головних напрямів, що були

персоніфіковані – «хвильовизм», «шумськизм», «волобуєвщина», «скрип

никівщина».

Офіційно про припинення політики українізації ніколи не казали.

Однак, фахівціісторики вказують на 1938 рік як на час остаточного

завершення цієї політики. Хоча фактично вона закінчилася значно

раніше, але саме цього року вийшла постанова Раднаркому УРСР, у якій

вказувалося на обов’язкове викладання російської мови в усіх неросійсь

ких школах. До того ж, відповідно до постанови Політбюро ЦК КП(б)У

«Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні

райони та сільради» національні адміністративнотериторіальні утворен

ня на теренах України ліквідовувалися, а згідно з іншою постановою

«Про реорганізацію національних шкіл на Україні» створення навчаль

них закладів національних меншин вважалося кроком до «буржуазно

націоналістичного впливу на дітей».

Отже, політика українізації була не метою більшовиків, а лише засо

бом привернути на свій бік більшість громадян із національних рес

публік. Коли тоталітарний режим остаточно було встановлено, україні

зацію припинили. Незважаючи на це та на достатньо стислий термін

існування, політика українізації принесла багато позитивних результатів.

45.Проаналізуйте особливості проведення індустріалізації і колективізації сільського господарства в Україні, якими змінами у соціальній структурі суспільства позначилися ці процеси?

На середину 20х рр. ХХ ст. промисловий розвиток СРСР досяг

довоєнного рівня (1913 р.). Цьому сприяло запровадження нової еконо

мічної політики. Однак, за роки непу здолати створену ще в період

«воєнного комунізму» централізовану систему управління не вдалося. У

порівнянні з провідними капіталістичними державами світу Радянський

Союз значно менше виробляв електроенергії, сталі, чавуну, а також

добував вугілля і нафти. Й.Сталіним було висунуто гасло про необхідність

у стислий термін наздогнати і перегнати капіталістичні країни. Зробити

це можна було тільки за рахунок форсованої індустріалізації. При цьому

своєрідним донором мало виступити селянство. Нагадаємо, що ленінсь

кий план побудови соціалізму в СРСР складався з трьох головних

пунктів: індустріалізації, колективізації і культурної революції.

Курс на індустріалізацію було проголошено на ХІV з’їзді ВКП(б)

у грудні 1925 року. План індустріалізації був продовженням плану

ГОЕЛРО (російською мовою – государственная электрификация Рос

сии). Україні в цих планах відводилося одне з перших місць. Проте, вже

на перших етапах республіка, так само як інші суб’єкти СРСР, наштов

хнулася на низку труднощів: відсутність розвинутої інфраструктури, не

вистачало кваліфікованих кадрів, застарілість та дефіцит обладнання

тощо. До того ж керівництво країни вважало, що існує зовнішня загроза,

тому важливою поставала проблема зміцнення обороноздатності.

Однак, головною проблемою індустріалізації були не вищевказані, а

нестача коштів. З приводу пошуку джерел для розвитку важкої промис

ловості в більшовицькій партії відбувалися жваві дискусії. Частина пар

тійних лідерів (Г.Зінов’єв, Л.Каменєв, Л.Троцький та ін.) дотримувалася

точки зору про те, що із села в місто треба інтенсивніше перекачувати

кошти, підвищивши податки і ціни на промислові товари. На ХV з’їзді

партії відповідні ідеї були засуджені. Крім того, тут були затверджені

директиви першого п’ятирічного плану (1928/29 – 1932/33 господарські

роки). Відповідно до загальносоюзного плану в республіках створюва

лися власні п’ятирічні плани. У документах Держплану України вказу

валося на науковість прогнозування об’єктивних можливостей розвитку

промисловості та на пошук умов оптимального їх використання. Прак

тика показала інше: тільки політичні прагнення держави бралися до

уваги.

У листопаді 1929 р. в газеті «Правда» друкується стаття Й.Сталіна «Рік

великого перелому», в якій безпосередньо проголошується необхідність

стрімкого форсування індустріалізації. Більшовицький лідер вказує, що260

«перша в світі соціалістична держава» поступається в економічному

розвитку провідним країнам Заходу. Згадаймо, що дещо раніше під час

хлібозаготівельної кризи 1927 – 1928 рр. селяни зменшили поставки

хліба державі, у деяких промислових центрах були введені продовольчі

картки. Загострилась проблема постачання армії, країна залишилась без

валютних надходжень. У 1928 р. було заборонено ввезення іноземної

валюти в СРСР, ліквідовано приватний валютний ринок. Світова еко

номічна криза кінця 20х – першої третини 30х рр. поставила перед

країною нові завдання.

Радянське керівництво вважає головними джерелами фінансування

індустріалізації такі: перекачування коштів із легкої та харчової промис

ловостей у важку; збільшуються податки для населення; внутрішні по

зики; випуск паперових грошей, не забезпечених золотом; розширення

продажу горілки; збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра і хліба;

режим економії на виробництві; експлуатація селянства та робітників,

інших верств населення, мільйонів в’язнів ГУЛАГу.

За роки першої п’ятирічки в Україні побудували 400 підприємств з