12.Висвітліть головні причини та наслідки феодальної роздрібненості Київської Русі.

Роздробленість, що охопила Русь у ХІІ-ХІІІ ст., отримала назву феодальної, оскільки в її підвалинах поглиблювався процес феодалізації.

Феодальна роздрібненість стала закономірним прогресивним етапом у розвитку середньовічного суспільства. Починаючи з 1132 р., Київська Русь втрачає політичну єдність і розпадається на десятки самостійних князівств і земель. В Україні найбільшими і найсильнішими стали Київське, Волинське, Галицьке, чернігівське, Новгород-Сіверське і Переяславське князівства.

Інтенсивний розвиток продуктивних сил потребував приведення у відповідність виробничих відносин і устрою держави. Окремі землі Давньоруської держави настільки зміцнилися, що наявність київського центру не тільки перестало бути для них умовою зростання багатства та сили, але й стало на заваді подальшого розвитку удільних князівств та вирішення їхніх локальних потреб. Як наслідок посилюються відцентрові тенденції та прагнення до політичної самостійності.Ще однією причиною роздробленості Київської Русі були її величезні розміри та багатоетнічний склад населення. Великий київський князь не міг самостійно управляти з центру і передавав частину своїх повноважень удільним князям, які ставали його політичними конкурентами і носіями сепаратистських тенденцій.

До складу Київської Русі входили різні етнічні племена, які так і не перетворилися в єдину народність у межах країни, а були об’єднані тільки владою князя й церкви. Це також створювало ґрунт для зростання сепаратизму.

Важливою причиною роздробленості був і економічний чинник. Зростання великого феодального землеволодіння, що передбачало перетворення умовного землеволодіння у спадкове володіння бояр і князів призводило до зміцнення місцевої феодальної верхівки. Вона мала свій апарат управління, свою дружину, контролює підвладні землі і все більше відчуває незручність від сильної великокнязівської влади, що посилює її потяг до самостійності. Феодальна роздробленість Київської Русі у ХІІ ст. поглиблювалась також пануванням натурального господарства. Оскільки спеціалізації виробництва на Русі не було, то відпадала потреба в економічних зв’язках між князівствами. Всі вони вирощували одні й ті ж самі злаки, овочі, займались тваринництвом, стаючи цілком самозабезпеченими державами. Це посилювало економічну самостійність бояр і князів, а це вело до їх політичної відокремленості.

Неврегульованість питання про головний принцип престолонаслідування підривала основи єдності Київської Русі.

Таким чином, феодальна роздробленість стала логічним наслідком оформлення феодального способу виробництва. Однак слід зазначити, що з добою роздробленості держава не зникає, вона змінює форму устрою: замість одноосібної монархії з’являється федеративна, коли державою управляє група найвпливовіших і найсильніших князів. Водночас не слід забувати про негативні наслідки роздробленості: ослаблення обороноздатності, міжусобні війни, страждання населення як від воєн, так і від нападів кочовиків.

13.Дайте порівняльну характеристику соціальної структури та соціальних відносин у Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві.

Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося з станів, приналежність до яких визначалась як родоводом так і родом занять. Соціальну верхівку утворювали князі, бояри, духовенство. Вони контролювали землі держави і її населення.

Князь вважався сакральною особою, «володарем, Богом даним», властителем всієї землі і міст князівства, та головою війська. Він мав право надавати підлеглим угіддя за службу, а також позбавляти їх земель та привілеїв за непослух. У державних справах князь покладався на бояр, місцеву аристократію. Вони поділялись на «старих» і «молодих», яких також іменували «луччими», «великими» або «нарочитими». Великі старші бояри складали управлінську верхівку і «старшу дружину» князя. Вони володіли «батьківщинами» або «дідитцвами», давнішніми родинними землями, і жалуваними від князя новими уділами та містами. Їхні сини «отроки», або молодші бояри, складали «молодшу дружину» князя і служили при його дворі в якості наближених «дворних слуг». Керівництво духовенства було представлено шістьма єпископіями у Володимирі, Перемишлі, Галичі і Угровську (пізніше в Холмі), Луцьку і Турівську. Ці єпископії володіли великими угіддями поблизу цих міст. Окрім них існувала низка монастирів, що контролювали значні землі і населення, яке проживало на них. Після утворення у 1303 році Малоруської митрополії, залежної від Константинопольського патріархату, головою церкви у галицько-волинських землях був Галицький митрополит.

Окремо від князів і бояр існувала група міських адміністраторів «ліпших мужів», які контролювали життя міста, виконуючи накази князів, бояр чи священнослужителів, яким це місто належало. З них поступово сформувався міський патриціат. Поряд з ними у місті жили «прості люди», так звані «горожани» або «містичи». Вони були зобов'язані сплачувати податки на користь князів і бояр [20]

Найчисельнішою групою населення у Галицько-Волинському князівстві були «прості» селяни — «смерди». Більшість з них були вільними селянами, які жили общинами і сплачували владі натуральну данину. Інколи через надмірні побори, смерди покидали свої домівки переселяючись на фактично безконтрольні землі Поділля і Придунав'я.

КР

Найважливішим механізмом влади була княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва. Влада й престиж, що ними користувався князь, у свою чергу зобов'язували його забезпечувати підданим справедливість, порядок і захист. У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян або, рідше, проводилася загальна мобілізація. Чисельність цього війська була відносно невеликою — десь близько 2—3 тис. чоловік, а то й менше[35]. Аналогічно суспільствам, що не мали ще державної організації, управлінням князівством у цілому займалися також особисті слуги князя, такі, зокрема, як дворецький, управляючий маєтком та інші, оскільки не існувало чіткої різниці між державною й приватною управлінськими функціями. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з «Руською правдою» Ярослава Мудрого. Зрозуміло, що княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але разом із тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була відносно нерозвиненою й примітивною.

У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. Згодом розвинулася складніша система оподаткування, що включала кожне господарство (яке називалося «дим» або «соха»). До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою.

За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу, що виник із старших членів дружини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки з боку цього впливового органу, що представляв усю боярську знать. Тому князі, як правило, брали до уваги позицію боярської думи. Демократичну сторону політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори городян, що виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних слов'ян. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов'язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.