Розділ 4. Система управління охороною праці в органах дпс

Охорона праці - це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних, лікувально-профілактичних заходів. Спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини в процесі праці.

Охорона праці спирається на комплекс державних законодавчих актів. Загальними законодавчими актами, що визначають основні положення щодо охорони праці, є Конституція України, Кодекс законів про працю, Закони України “ Про охорону праці ”, “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення ”, “ Про пожежну безпеку ”, “ Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності ” та відповідні підзаконні акти. (Додаток 8,9)

Усі закони і підзаконні акти з охорони праці базуються і відповідають Основному Закону держави-Конституції України, яка була прийнята Верховною Радою України 28.06.1996 року. У ній декларуються права громадян України на працю, яку вони вільно обирають або на яку вільно погоджуються, на належні, безпечні і здорові умови праці, відпочинок і соціальний захист.

Основним законодавчим актом щодо охорони праці є Закон України “Про охорону праці”, прийнятий ВРУ 14.10.92 р.

Згідно із зазначеним законом пріоритетними методами управління охороною праці є економічні, серед яких слід відзначати:

-створення державних, галузевих, регіональних фондів охорони праці та фонду охорони праці на підприємстві;

-стимулювання охорони праці і покращення її умов, яким передбачено право на стимулювання діяльності з охорони праці і пільгове оподаткування коштів, які спрямовуються на такі заходи;

-пільги і компенсації працівникам, що зайняті на роботах у важких та шкідливих умовах праці;

-відшкодування власником шкоди у зв’язку з каліцтвом або у випадку смерті потерпілого працівника, пов’язаних з виконання трудових обов’язків.

З прийняттям цього Закону в Україні було створено систему управління охороною праці. Зокрема, при Кабінеті міністрів України функціонує Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення, яку очолює перший віце-прем’єр-міністр України; в АРК, в обласних та районних державних службах відповідні ради діють під головуванням перших заступників голів держслужб. У центральних та місцевих органах виконавчої влади створено підрозділи, що займаються проблемами охорони праці.

За період після прийняття Закону України “ Про охорону праці ” переглянуто і розроблено понад 200 нормативних актів. З 1 квітня 2001 року втупив у дію Закон України “ Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності ”.

З метою вдосконалення управління охороною праці та покращення державного нагляду за станом безпеки праці Кабінет Міністрів України постановою від 12.04.2000 р. №633 “ Про утворення Державного департаменту з нагляду за охороною праці” ліквідував Комітет з нагляду за охороною праці і на його базі у складі Міністерства праці та соціальної політики створив Державний департамент з нагляду за охороною праці як урядовий орган державного управління.

Але необхідно сказати про те, що незважаючи на вищевказані нормативні акти щодо охорони праці, не всі їх вимоги виконуються. Нажаль, людина, її життя та здоров’я не стали державним пріоритетом. У свідомості багатьох роботодавців не утвердилась думка про те, що витратам на працеохоронну діяльність потрібно приділяти основну увагу. Наприклад, у Південній Кореї основним пріоритетом у сучасному виробництві є охорона праці.

Практика застосування Закону України “ Про охорону праці ” свідчить про те, що деяка частина його положень випереджає свій час. Це стосується економічних важелів у системі управління охороною праці, які передбачалося застосовувати у державі з ринковою економікою, де вже сформована структура підприємств, роботодавці спроможні вкладати кошти в охорону праці, у профілактику і попередження виробничого травматизму та профзахворювань і де налагоджена система контролю за охороною праці. Але роботодавці на сучасному етапі розвитку економіки в Україні не витрачають кошти на охорону праці, а обирають збитковий шлях пільг, компенсацій та відшкодування шкоди. Таким чином, економічні санкції переносяться на трудовий колектив, на собівартість продукції.

Механізм застосування штрафних санкцій до підприємств, установ та організацій діє не досить ефективно. Причина полягає в тому, що штраф на підприємство може накладатися тільки одночасно усіма органами нагляду (Держнаглядохоронпраці, органи санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я, органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони МВС) за підсумками комплексної перевірки ними стану охорони праці. Це положення на практиці реалізувати дуже важко, бо згідно з іншими законами органи санітарно-епідеміологічного, пожежного нагляду мають одноосібне право застосовування штрафних санкцій і не мають потреби спиратися при цьому на законодавство про охорону праці.

Залишаються неефективними також заходи адміністративного впливу на посадових осіб і працівників. Які порушують чинне законодавство про охорону праці. Це обумовлюється мізерними сумами штрафів та недосконалим механізмом їх сплати, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Персональна матеріальна відповідальність посадових осіб і працівників за шкоду, заподіяну за порушення вимог охорони праці, як правило, застосовується лише за приписом прокурора. Чіткого механізму хоча б часткової компенсації цієї шкоди за рахунок винних осіб не спроваджено.

Серйозним недоліком є і те, що сьогодні питаннями безпечної життєдіяльності окремо займаються різні відомства та служби. Найбільш негативні наслідки має неузгодженість положень та інших актів законодавства вимогам Закону України “ Про охорону праці ”. Ряд міністерств та відомств не реалізують повною мірою своїх повноважень щодо охорони праці, посилаючись на втрату важелів впливу на підвідомчі підприємства за нових умов господарювання.

За чинним законодавством, усі витрати, пов’язані з нещасним випадком, несе підприємство, де трапився нещасний випадок. З появою різних форм власності з’явилось багато підприємств малого і середнього бізнесу, які виходять з-під фінансового захисту держави, тому, при нещасних випадках їх трудові колективи залишаються наодинці зі своїми проблемами, бо фінансові можливості невеликих підприємств незначні.

Зі всього сказаного вище можна зрозуміти, що система відшкодування збитків потерпілому безпосередньо підприємствами, яка застосовується сьогодні, не дає можливості реалізувати в державі законодавчі і нормативні акти з цього питання Вона залишається в правовому, організаційному, економічному та соціальному плані вкрай недосконалою.

Прийнятий 23.08.1999 року Закон України “ Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності ” усуває зазначені недоліки і сприяє забезпеченню фінансування заходів із соціального захисту працюючих, а також визначає його правову основу, організаційну структуру та економічний механізм.

Даний закон регулює відносини між потерпілим на виробництві, роботодавцем і страховиком. Основні принципи цього Закону передбачають :

- обов’язковий порядок страхування всіх працівників, учнів і студентів навчальних закладів, аспірантів, докторантів, залучених до будь-яких робіт під час, перед або після занять, під час набуття ними професійних навичок, а також добровільність страхування осіб, які забезпечують себе роботою самостійно;

- сплату страхових внесків тільки роботодавцями;

- економічну зацікавленість суб’єктів страхування від нещасного випадку;

- формування та витрачання страхових коштів на солідарній основі

- диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму та професійної захворюваності на кожному підприємстві;

- цільове використання коштів на страхування від нещасних випадків;

- надання державних гарантій щодо реалізації застрахованими громадянами своїх прав.

Страхування здійснюється в безособовій формі. Сам факт вступу на роботу або до навчального закладу людини свідчить про те, що вона застрахована. Застрахованій особі видається свідоцтво встановленого зразка, яке є документом суворої звітності. Здійснює страхування від нещасних випадків Фонд соціального страхування від нещасних випадків-некомерційна самоврядна організація, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням.

Правовою основою законодавства щодо гігієни праці є Закон України “ Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення ” від 24.02.1994р. У ньому висвітлені положення, що мають пряме відношення до захисту здоров’я робітників та службовців, забезпечення санітарного благополуччя населення, яке досягається за допомогою таких основних заходів:

- гігієнічної регламентації та державної реєстрації небезпечних факторів навколишнього та виробничого середовища;

- державної санітарно-гігієнічної експертизи проектів, технологічних регламентів, інвестиційних програм та діючих об’єктів і обумовлених ними небезпечних факторів та відповідність вимогам санітарних норм;

- включення вимог безпеки для здоров’я та життя в державні стандарти та іншу нормативно-технічну документацію та ряд інших заходів.

Складовою частиною законодавства у галузі гігієни праці є положення (норми), затверджені Міністерством охорони здоров’я України: “ Перелік важких робіт і робіт з шкідливими і небезпечними умовами праці на яких забороняється застосування праці неповнолітніх ”, “ Перелік важких робіт і робіт із шкідливими умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок ” Граничні норми піднімання і переміщення важких речей жінками ”, «Граничні норма піднімання та переміщення важких речей підлітками» .

До складу законодавчих актів з гігієни праці, що діють тепер в Україні, крім перерахованих вище, входять:

Сукупність санітарних правил і норм стосовно окремих факторів виробничого середовища певних технологічних процесів, гігієнічні нормативи на вміст шкідливих речовин у повітрі робочої зони та засоби їх визначення, а також мікроклімату, шуму, загальної та місцевої вібрації, рівнів радіоактивного випромінювання, інтенсивності електромагнітних полів, освітленості.

Що стосується пожежної безпеки, то основним у цій галузі є Закон України “ Про пожежну безпеку ” від 17.12.1993 року, який визначає правові, економічні, та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки.