23 Навчальних закладах, проведена антитютюнова акція, проведена міжвідомча науково-

практична конференція "Сучасні підходи до профілактики наркоманії, тютюнокуріння та

ВІЛ-інфекції". 7-9 жовтня 2003 р.

Сьогодні є тисячі людей в Україні, що ведуть здоровий спосіб життя, але їхнє

відношення до власного здоров’я не є узагальненою у суспільстві нормою, скоріше це

становить виняток ніж норму. Нормою у нас в країні є турбота про здоров’я тільки тоді, коли

здоров’я погіршується і починаються хвороби. Тому для того щоб здоровий спосіб життя

став нормою для більшості людей необхідні значні соціальні зміни, тобто зміни в соціальній

політиці.

Лекція No 2

Організм людини як єдине ціле. Єдність організму і навколишнього середовища.

Органи та системи органів, анатомо-фізіологічна характеристика систем організму.

Гомеостаз і регуляція функцій в організмі. Реактивність організму та адаптаційні

механізми. Імунітет як універсальний механізм адаптаційної реактивності. Види та

механізми імунітету.

1. Організм людини як єдине ціле. Єдність організму і навколишнього середовища.

Постійні анатомічний і функціональний взаємозв'язки і "співпраця" різних клітин,

тканин, органів і систем органів створюють надзвичайно складну, унікальну систему —

організм людини (від лат. organizo – влаштовую),

Регулюють життєві функції організму людини у цілому, а також окремих його органів

та систем, узгоджують їхню діяльність, підтримують. сталість внутрішнього середовища

нервова, імунна системи, а також система залоз внутрішньої секреції (ендокринна). Ці

системи тісно взаємопов'язані між собою і впливають на діяльність одна одної.

Організм яка має органо-системний, тканинний, клітинний, субклітинний і

молекулярний рівні організації життєвих процесів.

Між будовою і функцією існує взаємний зв’язок. Його можна простежити на різних

структурних рівнях організму, починаючи від органів і систем і закінчуючи найдрібнішими

компонентами клітини, які забезпечують елементарні процеси, наприклад синтез

макромолекул. Між системами та органами підтримується зв’язок, необхідний для

регулювання їхньої діяльності відповідно до потреб всього організму. Зв’язок цей може

здійснюватися двома способами: за допомогою нервових клітин, з’єднаних відростками, по

яких передаються регулювальні імпульси та за допомогою рідин, які переносять по судинах

тіла різні фізіологічні речовини (гуморальна регуляція функцій). Нервова регуляція функцій

здійснюється відносно швидко за допомогою рефлекторних реакцій, гуморальна

відбувається повільніше, відповідно до швидкості руху крові, або лімфи. Обидва види

регуляції функцій взаємодоповнюються, утворюючи єдиний регулювальний механізм –

нервово-гуморальну, або нейрогуморальну регуляцію функцій (наприклад, емоціональне

збудження рефлекторно посилює виділення адреналіну, який переноситься кров’ю з

наднирників до серця, посилюючи його діяльність).

Нейрогуморальна регуляція функцій базується на принципі прямого і зворотного

зв’язку між регулятором і системою, що регулюється. Наприклад, дихальний центр регулює

інтенсивність легеневої вентиляції і вміст вуглекислого газу в крові (прямий зв’язок), а

зменшення вуглекислого газу в крові впливає на гальмування діяльності дихального центра

(зворотній зв’язок), що веде до відновлення попереднього вмісту вуглекислого газу в крові.

Так відбувається саморегуляція дихання. Подібним способом підтримується відносна

постійність температури тіла, осмотичного тиску рідин, кислотно-лужна рівновага та інші,

так звані, фізіологічні константи організму.

Організм виступає, як єдине ціле; діяльність всіх систем об’єднується у вигляді

цілісних реакцій, направлених на забезпечення потреб організму. В основі всіх процесів

життєдіяльності організму лежить нейрогуморальна регуляція функцій, яка забезпечує

динамічну рівновагу або саморегулювання організму як системи. Слід також відзначити, що

організм підтримує постійний зв’язок із зовнішнім середовищем, який здійснюється через

обмін речовин, енергії та інформації. Як цілісна саморегулююча система, організм повинен

врівноважувати свої взаємовідносини з умовами зовнішнього середовища, пристосовуючись

до них в інтересах самозбереження, однак через постійну мінливість умов середовища

повного взаєморозуміння звичайно не буває.

1

2. Органи та системи органів, анатомо-фізіологічна характеристика систем

організму.

Організм людини складається з клітин, які утворюють тканини, з яких побудовані

органи. Злагоджену роботу організму забезпечує тісний взаємозв'язок його органів. Органи,

що виконують пов'язані між собою функції, складають фізіологічну систему органів.

Наприклад, ротова порожнина, глотка, стравохід, шлунок, кишківник, печінка, підшлункова

залоза входять до складу травної системи. За своїм функціональним призначенням в

організмі людини розрізняють дихальну, кровоносну, травну, опорно-рухову, статеву,

нервову, видільну, ендокринну та сенсорні системи.

В організмі людини є і так звані функціональні системи. Це сталі або тимчасові

об'єднання систем органів з метою виконання певної функції. Наприклад, дихальна і

кровоносна системи об'єднуються в єдину функціональну, щоб забезпечити весь організм

киснем. Так само функціонально об'єднуються між собою травна і кровоносна системи – з

травних шляхів поживні речовини розносяться кров'ю по організму і живлять усі клітини та

тканини.

За морфофункціональними властивостями в організмі людини виділяють:

епітеліальну, сполучну, м’язову та нервову тканини.

Тканина – це сукупність однаково диференційованих клітин, характерною

властивістю якої є структурне об’єднання, морфологічна і функціональна спільність і

взаємодія клітин.

Епітеліальна тканина має поверхневе розташування, вона виконує захисну і

обмінну функцію, має добре виражену регенераційну здатність. Так, епітелій шкіри не

пропускає збудників інфекційних захворювань і деяких шкідливих речовин, а епітелій легень

бере участь в газообміні. Частина епітеліальної тканини в процесі розвитку перетворилась в

залозистий епітелій, який виділяє секрет з особливими речовинами. Ці речовини можуть

виділятися у зовнішнє і внутрішнє середовище організму. Виділення речовин у зовнішнє

середовище відбувається через протоки залоз ( піт, слина, шлунковий сік, тощо). Ці речовини

мають назву секретів, а залози, що їх продукують – залоз зовнішньої секреції. Друга група

залоз не має вивідних проток – синтезовані ними речовини поступають безпосередньо в кров

і лімфу. Такі речовини мають назву інкретів, або гормонів, а залози, що їх виділяють – залоз

внутрішньої секреції.

Епітеліальні клітини швидко гинуть і дуже швидко відновляються. В цій тканині

немає кровоносних судин, а живлення її відбувається за рахунок кровоносних судин

сполучної тканини.

Сполучна тканина розглядається як тканина “внутрішнього середовища” організму.

Назва “сполучна” пов’язана з характерним розташуванням цих тканин серед інших та

здатністю “зв’язувати” або “сполучати” елементи їх в цілісні структури. Ця тканина в

організмі людини виконує опорно-механічну та трофічну функції. Деяким різновидам

сполучної тканини властива також захисна функція та функція підтримування постійного

внутрішнього середовища організму (гомеостазу) та пластична функція (активна функція в

процесі відновлення тканин).

Сполучна тканина складається з клітин та міжклітинної речовини. В міжклітинній

речовині розрізняють неформальну масу та волокнисті структури. Розрізняють такі види

сполучної тканини: пухла волокниста, щільна волокниста, еластична, ретикулярна, жирова та

пігментна тканини.

М’язова тканина належить до групи збудливих тканин. Але м’язовим тканинам

властива та особливість, що процес збудження виявляється в них специфічною реакцією –

скороченням. скорочення настає під впливом потоків імпульсів, що проходять з центральної

нервової системи. координовані чергування скорочень і розслаблень м’язів лежать в основі

рухової функції окремих органів і рухової активності всього організму.

Виділяють три різновиди м’язової тканини:

2

1) поперечнопосмуговані - м’язи скелетної мускулатури;

2) гладенькі м’язи - м’язи внутрішніх органів;

3) міокард – м’яз серця.

Нервова тканина організму входить до складу нервової системи. Поєднання двох

фізіологічних властивостей – збудливості і провідності – надає нервовій тканині особливого

значення в усіх процесах, пов’язаних із здобуттям і використанням інформації.

Основним структурним і функціональним елементом нервової тканини є нервова

клітина з відростками – нейрон. Нейрон – основна структурна і функціональна одиниця

нервової системи, це складно побудована високодиференційована нервова клітина, яка

сприймає подразнення, переробляє їх і передає до різних органів тіла.

Відростки, що втрачають зв’язок з тілом нейрона, відмирають, однак з часом вони

можуть регенерувати, починаючи від тіла. Тіла нейронів не регенерують.

Тканини, об’єднуючись між собою, утворюють органи. Орган – це частина тіла, яка

займає в ньому постійне положення, має певну будову і форму, і виконує одну або кілька

функцій. Органами є м’язи, серце, легені, печінка, нирки, тощо.

Анатомічно і функціонально об’єднуючись кілька органів, які беруть участь у

виконанні якого-небудь складного акту діяльності утворюють систему органів (кровоносна,

дихальна, травна і т.д.).

Нервова система забезпечує взаємозв'язок між окремими органами і системами

органів і функціонування організму як єдиного цілого. Вона регулює і координує діяльність

різних органів, пристосовує діяльність всього організму як цілісної системи до мінливих

умов зовнішнього і внутрішнього середовища. За допомогою нервової системи здійснюється

сприйняття і аналіз різноманітних подразнень із навколишнього середовища і внутрішніх

органів, а також відповідні реакції на ці подразнення.

Нервова система у функціональному і структурному відношенні поділяється на

периферичну, центральну та автономну (вегетативну) нервові системи. Центральна нервова

система складається з головного і спинного мозку. Головний мозок міститься всередині

черепа, а спинний мозок – у хребетному каналі. На розрізі головного і спинного мозку видно

ділянки більш темного кольору – сіра речовина і ділянки білого кольору – біла речовина

мозку. Сіра речовина утворена тілами нервових клітин; біла складається із скупчень

нервових волокон, вкритих мієліновою оболонкою.

Кровоносна і лімфатична системи.

Кров розглядають як одну з різновидів сполучної тканини. Кров підтримує зв’язок з

тканинною рідиною і лімфою, складаючи разом з ними внутрішнє середовище організму.

Відносна постійність цього середовища потрібна для нормальної життєдіяльності клітин.

Кров виконує ряд дуже важливих функцій: газообмінну, трофічну, видільну. Вона розносить

по організмові фізіологічно активні речовини і здійснює гуморальну функцію, бере участь у

знешкодженні хвороботворних мікроорганізмів, продуктів їх життєдіяльності (захисна

функція). Кров складається з рідкої частини – плазми та формених елементів “клітин” –

еритроцитів, лейкоцитів та тромбоцитів.

Еритроцити – червоні кров’яні серця, їх налічується до 5 млн у одному мм3 крові.

Вони переносять кисень в організмі людини. У здійснені цієї функції бере участь основний

компонент еритроцитів – пігментна речовина – гемоглобін. Зменшення кількості еритроцитів

в крові “анемія” спостерігається у разі захворювань або після значних крововтрат.

Лейкоцити – білі кров’яні тільця, мають здатність до активних рухів і захоплювання

а також внутрішньоклітинного перетравлювання мікробів або інших чужорідних елементів

(фагоцитоз). Явище фагоцитозу, його захисну роль вперше відкрив І.І. Мечніков. В 1 мм3

міститься 6-8 тисяч лейкоцитів. У відповідь на деякі обставини (“інтенсивну” м’язову

роботу) або хворобливі процеси (запалення та інше) периферична кров реагує збільшенням

кількості лейкоцитів – гіперлейкоцитозом. Інші захворювання (черевний тиф, променева

хвороба) супроводжуються зменшенням їх кількості у крові – лейкопенією.

3

Тромбоцити – значно менші від еритроцитів та лейкоцитів, плоскі клітинні

елементи, які мають значення для процесу зсідання крові; 1мм3 крові містить 200-400 тисяч

тромбоцитів.

Кров може виконувати свої функції тільки завдяки постійному рухові по замкненій

кровоносній системі. Кровоносна система складається з двох основних частин: “мотора “

кровообігу – серця та сітки кровоносних судин.

Серце – порожнистий м’язовий орган, що ритмічними скороченнями накачує в артерії

кров, яка знову повертається до нього по венах. Серце оточено серозною оболонкою –

перикардом. Стінка серця складається з трьох шарів – епікарду, міокарду та ендокарду.

Суцільна поздовжна м’язова перетенка розділяє серце на праву і ліву половини. Кожна

половина має два відділи – верхній – передсердя і нижній шлуночки. Біля отворів ендокард

утворює складки – клапани серця. Всі клапани відкриваються в один бік і це забезпечує

одностронній напрям течії крові. Серце працює ритмічно, скорочення (систола) міняється

діастолою (розслабленням) серця, потім наступає загальна пауза.

Від основи серця починаються великі судинні стовбури: артерії, по яких кров тече від

шлуночків серця, та вени, по яких вона повертається до передсердь. Розгалуження кінцевих

гілочок артерій - артеріоли, розгалуження кінцевих гілочок вен – венули з’єднуються між

собою за допомогою сітки найдрібніших судин – капілярів, внаслідок чого утворюється

замкнута кровоносна система.

Дихальна система і дихання.

Життя нерозривно пов’язане з окисленням молекул складних органічних речовин.

Окислення відбувається постійно у всіх клітинах організму (клітинне дихання). Клітинне

дихання забезпечується дихальною функцією крові (транспортуванням газів кров’ю) і

легеневим диханням, внаслідок якого кров насичується киснем та звільнюється від

вуглекислого газу. Інші продукти окислення виділяються в основному нирками. Всі органи,

що беруть участь в легеневому диханні утворюють систему органів дихання. За

функціональною ознакою ця система поділяється на повітропровідні шляхи (носова

порожнина, глотка, гортань, трахея, бронхи) і легені (альвеоли – структурно-функціональна

одиниця легень), в яких відбувається газообмін.

Травлення та травна система.

Організм оновлює свої тканини та добуває енергію з поживних речовин їжі. Однак

більша частина цих речовин (крім води, мінеральних солей, глюкози, вітамінів) в їхньому

природному вигляді не засвоюється організмом. Тому вона потрібна зазнати ряд фізичних та

хімічних перетворень (перетравитись). Основа травлення – це розщеплення великих і

складних молекул – білків, вуглеводів і жирів до їх складових компонентів. Легкість з якою

організм розщеплює складні органічні речовини, зумовлена біологічними каталізаторами, що

знаходяться в травних соках. Це гідролітичні ферменти. Ферменти – це білки, вони суворо

специфічні, кожний з них діє тільки на певну речовину, вимагаючи для цього певних умов

(відповідної реакції середовища, температури, та інше). Однак дія ферментів це тільки

кінцевий результат складного фізіологічного процесу яким є травлення. Воно відбувається за

допомогою активної роботи всіх органів травної системи і регулюється нервово-

гуморальними механізмами.

Травну систему складає травний канал і травні залози (великі і малі).

Травний канал складається з ротової порожнини, глотки, стравоходу, шлунка,

кишківника (тонкого та товстого). Найважливішими залозами є печінка, підшлункова залоза,

слинні залози. Маленькі залози розміщенні в слизовій оболонці травного каналу і виділяють

травні соки, які беруть активну участь в перетравлюванні їжі. Система органів травлення

забезпечує приймання, роздріблення, роздрідження, розщеплення, переміщення і

всмоктування їжі та видалення неперетравлених решток.

Організм є відкритою системою, тому що підтримує обмін речовин із зовнішнім

середовищем: одержує їжу і виділяє продукти обміну. В процесі обміну постійно

4

утворюються кінцеві продукти окислення білків, вуглеводів і жирів – “шлаки життя”, які є

токсичними для організму. Проте концентрація їх звичайно не перевищує фізіологічних

величин, бо вони “вимиваються” з тканин кров’ю і виводяться з організму спеціальними

органами, що мають назву органи виділення.

Вуглекислий газ, як летка речовина, виділяється через легені. Нелеткі речовини,

особливо продукти обміну білків і нуклеопротеїдів, можуть виділятись тільки в розчиненому

стані через спеціальний видільний орган – нирки, а також частково через шкіру і слизову

оболонку шлунково-кишкового тракту. Через нирки виділяється також більшість отруйних

речовин, які можуть випадково потрапити в організм. Виділяючи сечу нирки виконують

одночасно і іншу функцію – підтримують постійність внутрішнього середовища організму

(гомеостаз): осмотичного тиску, іонного складу та кислотно-лужної рівноваги. Це

досягається шляхом виділення незбалансованого продукту, надлишку (води, лужних і кислих

сполук, певних іонів, а також глюкози). Завдяки тісному зв’язку із судинною системою

нирки мають також вплив і на стан кровообігу, зокрема на величину кров’яного тиску.

Функцію регульованого виведення сечі з організму виконують сечовивідні шляхи.

Спочатку сеча виводиться по канальцях самої нирки, а потім по сечовивідних шляхах, до

яких належать сечоводи, сечовий міхур і сечівник. Нирки і сечовивідні шляхи утворюють

сечову систему. Регуляція діяльності нирок здійснюється за допомогою нервово-

гуморальних механізмів, які реагують на найменші зміни осмотичного тиску в тканинах. Під

їхнім впливом змінюється нирковий кровообіг: збільшується або зменшується фільтрація та

реабсорція води в нирках. У здійсненні видільної функції ниркам допомагає шкіра: піт

містить всі азотовмісні речовини сечі. Тому при затримці цих речовин в організмі

посилюють видільну функцію шкіри, потогінні засоби та вплив сухого тепла. В разі значної

затримки в організмі азотистих шлаків частина з них може виділятися і через слизові

оболонки шлунково-кишкового тракту. Цьому сприяють повторні промивання шлунка і

очищувальні клізми, які зменшують явища азототермії.