Розділ II: Структура законів Хаммурапі.

2.1 Право власності

Закони царя Хаммурапі дуже показові у визначенні форм власності. Аналіз правового збірника дає можливість розглянути розвиток форм власності у Стародавньому Вавилоні. Передусім приватна власність виникає на рухоме майно. Досить рано з’являється поряд з державною приватна власність на рабів. Складнішим був розвиток приватної власності на землю. Основними видами власності у Вавилоні була власність на землю, рабів, будівлі, нерухомі і рухомі речі. За законами розрізняють такі власності на землю:

1. Державна або царська.

2. Храмова.

3. Общинна.

4. Приватна.

5. Земля "Ілку".

Державною землею розпоряджався цар. Це були великі маєтки, які обробляли раби, або ділянки, які здавали в оренду за платню натурою чи грішми та ін. Прибутки з неї ішли у царську скарбницю. Він міг наділяти цією землею різних осіб – надавати її у власність, на правах користування і т.п.

Храмові землі належали храмам на правах колективної власності. Всі прибутки з цих земель надходили храмам. У свою чергу, храми часто практикували надання своєї землі в оренду, великим і дрібним орендаторам.

Общинна власність зберігалась поряд з самою общиною, чому сприяла необхідність спільного організованого користування водою для зрошування полів, прокладання по цій землі каналів, проведення осушувальних робіт общинну землю розподіляли між поселеннями де її ділили на дрібні ділянки – парцелли, які надавались для обробітку окремим сім'ям. Власність общини на землю була непорушною, як і на їх урожай [4, с. 194 - 197].

Що до приватної власності на землю, то вона існувала у Вавилоні, ще задовго до Хаммурапі. З епохи Хаммурапі збереглося багато документів про продаж землі – поля, садів, каналів тощо. На межі цієї приватної землі ставили "кудуру", документи – камені, на яких висікали ім'я власника та державну печатку. Вони служили підтвердженням прав особи на дану землю. Земля, передана царем згідно з кудуру, ставала приватною спадковою власністю, але на власника покладали виконання певних повинностей на користь царя і общини. Землю можна було купувати один у одного без особливих формальностей. Укладалась письмова угода при свідках, які ставили свої підписи (кудуру у таких випадках не ставилось).

Земля "ілку" – це різновид державної, царської, землі [ 8, c. 35]. Такі ділянки у вигляді поля , саду, дому цар давав у нагороду за службу воїнам і урядовцям. Ділянка надавалась у користування на час служби. Її могли передавати у спадок синові, якщо він виконуватиме таку ж службу. Їх не можна було ні продавати, ні купувати , ні заповідати, ні використовувати для викупу воїна з полону чи сплати боргів. Щоб заборона продавати "ілку" була ефективною і ніхто не шукав шляхів її обходу, законник забороняв також обмін ділянки, саду чи будинку "ілку" на інші. Згідно з Законами царя Хаммурапі, якщо людина купила поле, сад або будинок, що належать редуму, баіруму або несучому податки, то його документ повинний бути розбитий, а своє срібло він утрачає; поле ж, сад або будинок він зобов'язаний повернути їхньому старому власнику (ст. 37). Якщо хтось купить з рук редума волів або овець, яких цар дав редуму, - «він утрачає своє срібло» (ст.35).

Особлива увага приділялась у цих законах власності на раба. Якщо раб скаже хазяїну: «Ти не мій пан», то йому слід було відрізати вухо. Проте раб мушкенума або палацу мав право оженитися на вільній дівчині, мати дім, рухоме майно.

Власність охоронялась не лише позовами, а й кримінальними санкціями. Закони Хаммурапі особливо жорстоко карали тих, хто зазіхав на власність палацу, храму. Винний карався смертю разом із переховувачам краденого. Таке саме покарання загрожувало тому, хто переховував у свому будинку чужого раба. Крадіжка тварин, що належали палацу й храму, каралася штрафом в 30-кратному розмірі їх вартості. Якщо винний не міг сплатити такий штраф, його страчували.

Згідно з положеннями законника, навіть цар та його чиновники не могли втручатися в земельні стосунки общини, розпоряджатися його нерухомим майном. У законнику немає статей, які б уповноважували царських чиновників давати общинникам вказівки, коли та що сіяти, коли збирати врожай, скільки тримати худоби, чим її годувати, за якою ціною збувати продукцію сільського господарства.

Отже, відсутність приватної власності на землю є характерною рисою країн Стародавнього Сходу. Земля належала общинам, храмам, царям. Однак консерватизм общини, з точки зору історичної перспективи, затруднював соціально-економічний розвиток стародавнього східного суспільства, прогресивний шлях якого передбачав створення і зміцнення приватної власності, але в країнах Стародавнього Сходу для цього тоді ще не склалися умови.