2. Зобов’язальне право

Зобов'язання у Вавилоні виникали з догорів та правопорушень [ 3, с. 266]. Договірне право було досить розвинутим. Існувала ціла система договорів, що свідчить про високий ступінь розвитку обігу товарно-грошових відносин, а також про значну роль лихварства та банків тогочасного суспільства. Для укладення договорів не потрібно було дотримуватись якоїсь обрядовості. Переважала письмова форма угод і обов'язково при свідках. При укладенні деяких договорів вимагали ще й принесення клятви, яка закріплювала непорушність угоди. Наприклад, при купівлі-продажу, обмінні раба повинно було бути 2-3 або навіть більше свідків. Вони не ставили своїх підписів, але їх імена зазначались у тексті угоди.

За невиконання договорів встановлювали різну відповідальність. У ранню епоху боржник, як правило, відповідав своєю особою і у випадку невиконання умов договору втрачав волю, ставав рабом. Така відповідальність в епоху першої Вавилонської династії збереглась тільки стосовно договору позики.

Однак, Закони ліквідували пожиттєве боргове рабство [7, с. 245] і обмежили сваволю кредиторів. Боржник отримав можливість при відсутності грошей віддати кредитору засіяне поле. Якщо і це було неможливим, то доводилось віддавати в боргову кабалу строком на три роки членів сім’ї боржника. «Якщо борг здолав людину, - сказано у ст. 117 Законів Хаммурапі, - і він продав за срібло свою дружину, свого сина і свою дочку або віддав їх у кабалу, то три роки вони повинні обслуговувати будинок їхнього покупця або їхнього закабалителя, у четвертому році їм повинна бути надана свобода». Але існувала і пільга для боржників: якщо врожай боржника загине через повінь або засуху, то він звільнявся від сплати відсотків за цей рік.

Щодо договору купівлі-продажу, то в законнику Хаммурапі йому присвячено небагато статей. Угода укладалась в присутності свідків, в письмовій формі. У договорі фіксували волю сторін щодо передачі права власності. Акт передачі супроводжувався символічним дотиком палички, про що зазначено у договорі. Щось подібне з'явилось у стародавніх римлян з їх символічним накладанням на річ палички – vindicta.

Предметом купівлі – продажу були рухомі та нерухомі речі: тварини, зерно, прикраси, поля, сади, будівлі, канали та ін.

Часто трапляються договори купівлі-продажу рабів. Ціни на рабів були різні – залежно від їх статі, віку, освіченості, професії. В законах передбачені гарантії якості купленого раба, якщо протягом місяця після купівлі у раба виявиться хвороба, названа "бену" (очевидно епілепсія), то покупець може повернути раба і одержати свої гроші. Часто трапляються акти продажу нерухомості з приводу боргів. Відомі також угоди щодо продажу - купівлі дітей.

Закони Хаммурапі в окремих випадках передбачали заборону або обмеження купівлі-продажу, а саме:

• Воїни та чиновники не могли продавати землю та будинки, одержані від царя за службу, як і рабів, робочу худобу та інше отримане від царя майно (ст. 35-36).

• Вдова не могла продати і дарувати майно, що становило її посаг, або дарунок чоловіка (ст. 150. 171).

• Також заборона стосувалася майна (шерікту), яке батько передавав своїй дочці і без дозволу вона не могла його відчужувати.

На кінець рабовласницького періоду набирає поширення договір найму.

Вавилонське законодавство передбачало наймання речей та послуг. Договори оренди садів були недовгочасними , лише на один рік. Часто здавали землі в оренду воїни та біднота, яка не мала чим їх обробляти чи засівати. Укладали також договори наймання житлових приміщень. У цивільному праві відомі сервітути (право на користування чужою річчю) [3, с. 384]. Насамперед це надання права проходу чи проїзду через чужу ділянку. Окрім наймання рабів, яких вважали речами, у Вавилоні широко практикували наймання праці чи послуг вільних людей.

Отже, зобов’язальне право тогочасного Вавилону було досить розвинутим. Нам відомі різні види договорів. Це у свою чергу свідчить про високий ступінь розвитку суспільних товарно-грошових відносин та пріоритетності банків і лихварства.