2. Шлюбно-сімейне право

Шлюбному обряду передували укладення певної угоди між нареченим чи його батьком та батьком нареченої. Це були свого роду заручини. При цьому наречений вручав певну суму грошей - "тірхату", та шлюбний дарунок самій нареченій та її сім'ї – "біблу" (ст. 139, 159). Також допускали шлюб вільного за рабинею (ст. 170). Дітей від такого шлюбу вважали вільними, так само, як і від шлюбу вільної з рабом.

При одруженні батько давав своїй дочці придане – шеріхту. Шерікту видавали дочці при посвяті її в жриці. Одержавши придане дочка вже не могла успадковувати батьківське майно після його смерті (ст. 183). Шерікту ставало власністю дочки, після одруження воно переходило до чоловіка, а після смерті до її дітей. Якщо дітей не було, то шерікту повертали батькові дружини, а він в свою чергу повинен був повернути її чоловікові викупну платню.

Якщо чоловік хотів розлучитися, то це було дуже простою справою. Дружина ж мала право вимагати його у деяких, чітко визначених випадках:

• коли дружина хвора, а чоловік взяв іншу жінку чи наложницю;

• при безпідставному звинуваченні чоловіком дружини у зраді або її зганьбленні;

• при порушенні чоловіком подружньої вірності чи нехтуванні нею як дружиною;

• коли чоловік покидав свій дім виїжджаючи з місцевості.

Якщо чоловік попадав у полон, а дружина не мала засобів для існування, то вона мала право вдруге вийти заміж. Але якщо перший чоловік повертається, то на його вимогу вона також поверталась до нього [8, с. 37 - 39].

Таким чином, шлюбно-сімейне право законника Хаммурапі закріплювало майже необмежену владу батька у сімействі. Можливо, звичаї і традиції шумерів, амморитів та інших народів, мали дещо інші установлення в галузі шлюбно-сімейних відносин, але, на жаль, вони не зафіксовані у законнику.

2. Спадкове право

Спадкування спочатку врегульовували звичаями, а потім законами. Протягом тривалого часу у Вавилоні спадкоємцями визначали тільки синів. А дочок покликали до спадкування тільки якщо у спадкоємця не було синів. Діти успадковували майно батька чи матері порівну – його ділили на відповідну кількість частин. Одружені сини також мали право спадкування. Щодо заміжніх дочок, то про їх спадкування у законах нічого не сказано. Але у ст. 183 зазначено, що дочка наложниці, яка при одруженні отримала від батька придане, не брала участі у спадкуванні його майна. Дочка – жриця, яка одержала від батька придане, могла ним користуватись, але якщо це була нерухомість, то продати чи подарувати його, вона не мала права [8, с. 39].

Майно раба після його смерті переходило до господаря. Проте якщо раб був вільний або одружений з вільною, то їй повертали придане, а все інше майно ділили наполовину: одна частина господарю, друга – дружині померлого.

Отже, спадкове право тогочасного Вавилону не було досить диференційованим і чітко закріпленим законами. Насамперед, воно ґрунтувалося на звичаях. Про іншу форму спадкування – заповіт – в законах Хаммурапі взагалі не згадується.