5. Юридичні властивості нормативно-правових актів

Такі акти:

- є формально обов'язковим волевиявленням держави;

- містять правила поведінки загального характеру;

- приймаються тільки певними державними органами (або у деяких випадках, передбачених законом, іншими суб'єктами);

- мають точно визначені зовнішні реквізити (ознаки);

- публікуються у спеціальних (офіційних) виданнях;

- поширюють свою чинність на певний час, певну територію, певне коло суб'єктів. За кожним з цих трьох «параметрів» чинності нормативно-правові акти (як і вміщувані в них юридичні норми) можуть бути класифіковані за певними видами.

Правила, за якими визначаються межі чинності нормативно-правових актів, встановлюються законодавством держави та міжнародними договорами.

6. Чинність нормативно-правових актів

А. Чинність у часі

Темпоральну (часову) чинність нормативно-правових актів (так само, як інших джерел об'єктивного юридичного права) характеризують такі показники:

а) момент набрання чинності нормативно-правовим актом (тобто момент початку його дії, або, інакше сказати, момент «включення», «запуску» формальної обов'язковості загального правила поведінки, що у ньому вміщене);

б) напрямок темпоральної чинності нормативно-правового акта (тобто його дія стосовно фактів, які виникли вже після набрання ним чинності,— умовно кажучи, «нових» фактів, а також тих, які виникли ще до цього,— так би мовити, «старих» фактів, і існують, тривають після набрання ним чинності);

в) момент (і підстави, порядок) зупинення чинності нормативно-правових актів;

г) момент втрати чинності нормативно-правового акта (тобто припинення, скасування його дії, або, інакше кажучи, виключення, «вимкнення» формальної обов'язковості загальної норми поведінки, яку у ньому вміщено).

Правила щодо темпоральної чинності нормативно-правових актів звичайно встановлюються законодавством відповідної держави. Знання цих правил — неодмінна передумова належного, законного застосування і здійснення норм юридичного права.

а) Набрання чинності

Якщо у таких актах (або ж в інших документах, які встановлюють порядок введення їх у дію) є пряма вказівка щодо моменту набрання ними чинності (з певної календарної дати, з певної години визначеної доби, з настанням певного факту та ін.),— відповідь на дане питання є очевидною. Наразі слід мати на увазі, що у випадку, коли для позначення цього моменту вживаються слова (вислови) «після» або «з дня» чи «з моменту» (прийняття, опублікування, підписання тощо), то це має зазвичай, означати: на наступний день (добу) після дня, коли мало місце прийняття, підписання, опублікування акта.

Якщо ж зазначена вказівка відсутня, слід керуватись встановленими державою правилами щодо набрання чинності нормативно-правовими актами.

б) Напрямок темпоральної чинності нормативно-правових актів

За цим показником розрізняють пряму, зворотну й переживаючу чинність (дію) нормативно-правового акта в часі.

Пряма дія. Нормативно-правовий акт поширюється на факти, які: а) виникли після набрання ним чинності (тобто на нові факти) і б) виникли до набрання ним чинності, але продовжують існувати, тривають і після того (тобто на триваючі «старі» факти), проте поширюється на останні тільки з моменту набрання ним чинності.

Зворотна дія. Нормативно-правовий акт поширюється на факти, які виникли до набрання ним чинності (старі факти), але вже з моменту їх виникнення, тобто відбувається перегляд, коригування попередніх рішень щодо таких фактів вже за новим нормативно-правовим актом.

Переживаюча дія. Новий нормативно-правовий акт поширюється тільки на нові факти, а на старі факти, що тривають, (тобто факти, які виникли до набрання ним чинності і не припинили свого існування) продовжує діяти попередній нормативно-правовий акт.

Пряму дію в часі мають завжди і всі нормативно-правові акти, зворотну і переживаючу — тільки у випадках, спеціально передбачених законодавством (оскільки загальний принцип полягає у тому, що закон зворотної та переживаючої дії немає). Причому характеристики прямої, а іноді й зворотної дії стосуються тільки нового нормативно-правового акта, а переживаючої дії — лише попереднього, «старого» акта.

в) Зупинення чинності нормативно-правових актів

Зупинення (призупинення) чинності нормативно-правового акта — це, так би мовити, тимчасова, «неостаточна» перерва його темпоральної дії, яка зумовлюється певними обставинами й здійснюється у порядку, що передбачений законодавством. Гі слід відрізняти від припинення (або, інакше сказати, скасування) чинності такого акта, тобто вже остаточної втрати ним юридичної сили.

г) Припинення чинності нормативно-правових актів

Чинність нормативно-правових актів припиняється внаслідок:

- перебігу строку, на який було передбачено чинність акта;

- перебігу подій (ситуацій, станів), з існуванням яких офіційно пов'язувалась чинність акта;

- скасування акта тим органом, який його прийняв, або вищим від нього органом;

- прийняття з цього ж питання іншого (нового) нормативного акта тим самим органом;

- офіційного визнання акта незаконним, недійсним (нечинним) шляхом певної, встановленої законом судової процедури.

Б. Чинність у просторі

Просторова (територіальна) чинність нормативно-правових актів характеризується обсягом того фізичного простору, у межах якого на відповідних суб'єктів права поширюється формальна обов'язковість таких актів (а точніше — обов'язковість юридичних норм, що закріплені в них).

Дане явище залежить насамперед від того, як розуміти поняття цього простору (території держави). В Україні інтерпретація зазначеного поняття нині значною мірою легалізована, офіційно внормована Законом України «Про державний кордон» від 7 листопада 1991 р. У ст. 1 цього Закону передбачено, що державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України — суші, вод, надр, повітряного простору. У цьому самому законі визначено, які води належать до територіального моря України та до її внутрішніх вод (ст. 5, 6).

Територією держави, на яку поширюється чинність її законів, також вважають територію посольств, консульств, торговельних представництв, місій за кордоном, територію літаків, які знаходяться за межами держави, територію торгових кораблів у відкритому морі (океані), а також військових кораблів, що перебувають за кордоном.

За міжнародними (зокрема, міждержавними) угодами можуть передбачатись ситуації, коли на території даної держави може застосовуватись закон іншої держави. Зокрема щодо України, це встановлено низкою її угод з Російською Федерацією або ж угод, укладених у рамках Співдруж ності Незалежних Держав (наприклад, укладені у 1993 р. українсько-російські угоди «Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх держав», «Про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності»; укладена у 1992 р. угода дер-жав-учасниць СНД «Про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності», їхня ж Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена у 1993 р.).

Серед нормативно-правових актів розрізняють такі, чинність яких поширюється на всю територію держави і такі, що діють лише на частині її території (так звані локальні акти); якщо перші можуть прийматись, ясна річ, тільки вищими й центральними органами держави, то останні — як вищими, центральними, так і певними місцевими органами.

В. Чинність за колом суб'єктів

Вона характеризується тим, на яких саме суб'єктів права поширюється формальна обов'язковість юридичних норм, закріплених у нормативно-правових актах. Ця юридична властивість таких актів значною мірою визначається розглянутими вище їх параметрами — чинністю у часі та чинністю у просторі: адже будь-який суб'єкт не може не перебувати на якійсь території (де поширюється або ж не поширюється чинність акта) і не діяти у певному часі (на який також поширюється чи не поширюється чинність акта). І все ж чинність нормативно-правового акта за колом суб'єктів не ототожнюється з двома попередніми проявами його чинності.

За загальним принципом, чинність законодавства держави поширюється на всіх осіб, що перебувають на її території. Це випливає з суверенності державної влади.

У такий спосіб реалізуються насамперед засади рівності всіх людей перед законом, державою, судом незалежно від їхніх соціальних рис, що найбільше відповідає концепції прав людини.

Проте із згаданого принципу є винятки: наприклад, законодавство України про кримінальну та адміністративну відповідальність не поширюється на відповідальних працівників зарубіжних посольств, консульств, представництв, на глав держав та урядів, що перебувають в Україні з офіційним візитом. Люди, які не мають українського громадянства, позбавлені окремих прав (скажімо, займати певні посади — судді, капітана пароплава та ін., обирати й бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування), а також не несуть окремих обов'язків (наприклад, проходити дійсну військову службу). Такі винятки встановлені, зокрема, у Законі України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. (ч. 4 ст. 8, ст. 23, 34).

Законодавство України повністю зберігає свою чинність і щодо тих її громадян, які перебувають за кордоном.

Безперечно, не поширюються на всіх суб'єктів так звані спеціальні акти (норми), тобто такі, які адресуються лише певним категоріям, групам громадян (студентам, пенсіонерам та ін.) або певним різновидам організацій чи соціальних спільностей.