§ 3. Суб’єкти права на торговельну марку

Відповідно до ч. 1 ст. 493 ЦК, суб’єктами права інтелектуальної власності на торговельну марку є фізичні та юридичні особи. Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» у ч. 5 ст. 5 передбачає, що право на одержання свідоцтва має будь-яка особа, об'єднання осіб або їх правонаступники. Тобто законодавство України не пов’язує можливість набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку з зайняттям підприємницькою діяльністю.

У науці гостро дискутується проблема доцільності наділення фізичних осіб, не зареєстрованих як суб’єкти підприємницької діяльності, майновими правами на торговельні марки. Пов’язано це з тим, що основна функція торговельної марки – розрізняльна. А особа, яка не займається підприємницькою діяльністю і відповідно не бере участі у процесі виробництва товарів чи наданні послуг, не переслідує мету використання марки на ринку. Тому деякі зарубіжні країни з метою попередження випадків недобросовісного зловживання правом не допускають реєстрацію знаків особами, в яких відсутня практична потреба в засобі індивідуалізації.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону Російської Федерації «Про товарні знаки, знаки обслуговування і найменування місць походження товарів» від 23.09.1992 р.¹, виключні права на товарний знак може мати юридична особа і фізична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність. До того ж такий статус особа повинна мати уже на момент подачі заявки (ч. 1 ст. 8). Недотримання цієї вимоги є підставою для визнання недійсним надання правової охорони товарному знаку (ч. 1 ст. 28). Відповідно у випадку припинення підприємницької діяльності фізичної особи-правовласника правова охорона товарного знака достроково припиняється на підставі рішення федерального органу виконавчої влади з інтелектуальної власності (ч. 1 ст. 29). Тобто у даному випадку законодавство Російської Федерації з наявністю статусу підприємця у фізичної особи пов’язує не лише існування прав, а й можливість ставити питання про початок процедури видачі свідоцтва.

Однак, враховуючи, що для набуття майнових прав інтелектуальної власності на торговельну марку потрібен час, не доцільно вводити норму, яка б змушувала фізичну особу перед подачею заявки на торговельну марку реєструватися як суб’єкт підприємницької діяльності.

До того ж у Договорі про закони щодо товарних знаків, який ратифікувала Україна, передбачено, що держава не може ставити як обов’язкову умову для реєстрації товарних знаків здійснення заявником виробничої чи торговельної діяльності. Однак країнам-учасницям надається право вимагати подання серед інших документів також заяви про наміри використовувати знак відповідно до вимог законодавства. Зокрема, можна встановити певний строк, на протязі якого необхідно подати докази фактичного використання.

Слід зазначити, що фізична особа, подаючи заявку на торговельну марку, може і не планувати використовувати її самостійно, а переслідує в подальшому мету передати майнові права інтелектуальної власності іншій особі чи видати ліцензію на використання об’єкта зацікавленій особі.

Саме тому, на наш погляд, є виправданими положення законодавства України стосовно розширення кола суб’єктів на торговельну марку. Адже існують і інші гарантії використання марки, зокрема, можливість дострокового припинення дії свідоцтва на марку, якщо вона не використовується або недостатньо використовується в Україні протягом трьох років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або від дати, коли використання марки було припинено.

Не існує обмеження і стосовно кількості осіб, які можуть мати права на марку – право інтелектуальної власності на певну торговельну марку може належати одночасно кільком фізичним та (або) юридичним особам.

Оскільки в Україні діє реєстраційний принцип, то за загальним правилом набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом. Однак з цього положення існує виключення: набуття права інтелектуальної власності на торговельну марку, яка має міжнародну реєстрацію або визнана в установленому законом порядку добре відомою, не вимагає засвідчення свідоцтвом (ст. 494 ЦК).

Відповідно до ст. 4 Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р. зі змінами і доповненнями з дати міжнародної реєстрації знаку в кожній зацікавленій договірній країні надається така ж правова охорона, якби він був заявлений там безпосередньо.

Таким чином, майнові права на торговельну марку в Україні можуть належати:

1) володільцю відповідного свідоцтва;

2) володільцю міжнародної реєстрації;

3) особі, торговельну марку якої визнано в установленому законом порядку добре відомою.

Крім того, суб’єктами права на торговельну марку є також правонаступники власника майнових прав інтелектуальної власності на цей об’єкт, зокрема: особи, які отримали зазначені права на підставі договору чи в порядку спадкування. Для засвідчення набуття зазначених прав Державний департамент інтелектуальної власності МОН України видає свідоцтва на торговельні марки.