Тема 14
ПАРАДИГМИ ОСЯГНЕННЯ ІСТОРІЇ
Історія вчить лише тих, хто и вивчає Я. Й. Клшчевський
Осягнення особливостей історичного процесу в його єдності та невичерпному розмаїтті є основоположним завданням філософії історії. Його реалізація передбачає з'ясування низки складних проблем: початку. спрямованості, сенсу і кінця історії, співвідношення універсального і локального, конкретно-історичного і архетипиого, центру та периферії, класичних та некласичних соціокультурних форм, типового й унікального в світовій історії тошо.
Філософія історії: Термін “філософія історії'’ запровадив Воль-
нредмег і напрямки тер (зокрема, одна з його історичних праць.
датована 1765 p., мас назву “Філософія історії"). Проте слід застерегти, шо реальне формування філософії історії як певної галузі людських знань започатковується задовго до виникнення відповідного терміну – те у стародавньому суспільст ві.
Початковими всезагальними історіями, шо містили у поетичній формі комплекс найрізноманітніших знань і уявлень про розвиток суспільства, були, як зазначав ше Джамбатіста Віко, міфології, а першими мислителя ми-поетами, які створювали їх, поставали, за ного ж словами, стародавні народи. Однак міфологічна історія дуже специфічна. оскільки туї час стоїть. Відповідно до поділу часу на міфічний (сакральний) та історичний (профанний) зміни в суспільстві, шо відбуваються в часі профанному, історичному, проекиіюються в час міфічний і редукуються до здійснених у ньому одноразових актів першотворення. Міфічний час при цьому постає як нерухомий, як віковічний. Водночас він є універсальним першоджерелом не тільки інваріантних прообразів, а й магічних діючих духовних сил, шо актуалізуються через ритуали інсценізації подій міфічної епохи і слуїують засобом підтримки раз і назавжди встановленого порядку не тільки в природі, а й у суспільстві.
Лише з руйнуванням міфологічного світогляду, час, по-перше, зрушує з мертиої точки, по-друге, суб’єктом і носієм філософських уявлень про історію стає вже не тільки і не стільки народ в цілому, а й окрема особа. Звичайно, останньою обставиною певною мірою зумовлено те, шо рух історичного часу тлумачиться неоднозначно: або як вічне повернення чи як висхідна лінія поступальних суспільних змін, або ж. навпаки, як нисхідна лінія змій рсгрссишшх.
383
В ід новілі ю ло цього ще в стародавньому суспільстві формуються три найважливіші напрями лінійної філософи історії: прогресистсь- кий. регресистський і циклічний. Всі ці напрями збереглись і не “фа- тили значення основних лонмні. Водночас варто наголосити, шо в двадцятому столітті поряд з цими напрямками, які репрезентують лінійну філософію історії, виникає іі принципово відмінна, нелінійна філософія іс торії. Однак докладніший її розгляд доречно здійснювати після аналізу перших трьох напрямків.
У міру формування “авторської" філософії історії та її основних напрямків дедшіі чіткіше виокремлюїться її предмет. Предмет філософії історії, незалежно від того, про який з її напрямків ідеться, становить суспільство в його темноратьних (часових) модифікаціях і трансформаціях. У цьому плані у філософії історії багато спільного з історичною наукою. Але е й істотні відмінності. По-перше, історію цікавлять переважно локалізовані в просторі та часі суспільні події, процеси, явиша, тоді як філософію історії – масштабні цілісні соиіо- культурні формоутворення. По-друге, історію приваблює передусім подієвип, хронологічний шар персбіїу змін у різних регіонах планети на різних відтинках часу, філософію ж історії – глибинні тенденції 1.1 закономірності цих змін. Гіпертрофуючи саме цю обставину, 1.1 .Гер- дер свого часу дійшов навіть висновку, що саме філософія історії с справжньою історією людства, поза якою всі зовнішні світові події видаються привидами чи жахливою потворою, сукупністю уламкіи, вічних започаткувапь без завершення і незрозумілих викрутів долі.
Наведеними рисами філософій історії досить чітко розмежовується зі спеціальними галузями історичної науки. Далеко не так чітко – з нарнною загальної історії. Однак і між загальноісторичною та філософсько-історичною теоріями пролягає своєрідний вододіл. Будучи якшо не тотожними, то досить близькими за гранично високим ступенем узагальнення, філософія історії та загальна ісіорія помітно різ- нягі”ся за своїми підходами. Загадьноісторична теорія, як і кожна інша наукова теорія, прагне осягнути свій предмет за суто об’єктивним підходом, елімінувати щонайменші суб'єктивні погляди на факти. Філософія ж історії – в цьому її принципове ставлення до науки. - навпаки, фокусує увагу не на чистому об’єкті як такому, а саме на різноманітних виявах взаємовідношення, взаємозв’язку об'єкта і суб’єкта: через дихотомію чи то природи іі історії, чи історії людства загалом та окремого суспільства або ж суспільства і особи. Завдяки цьому визначається, охоплюється і розглядається вельми широке коло ієрар- хізованих емнеложиттєвих проблем – від питання про долю людства п сенс історії до загадки сенсу буття окремої людини.
У всіх трьох вищезгаданих напрямках філософії історії це коло проблем стаиться і розглядається. Але в кожному з них – по-різному. відповідно до орієнтації його за вектором історичною часу і оцінки гсмнорадьпих змін.
Єдність і Питання про єдність світної історії, рочмаїт-
баї агомаїїі шість історії тя її утворень мае характер основоположного для фі.чософсі.кого осягнення історії. Відповідь на нього передбачає пирпиення цілого ряду проблем, пов'язаних і діалектикою загального та особливого в історичному процесі, спігшідношеинмм У ньому конкретно-історичного та загальнолюдського. А не вимагає в свою чергу дослідження проблеми спрямованості історичного розвитку людства, виявлення природи соціально- історичного закону, форм, етапів та критеріїв суспільного прогресу, а також гуманістичного змісту історії. Проблема єдності та багаюма нітності історичною процесу, періоди одні та структурування йоіо(|юрм була і є оліпоіо з наріжних для тієї галузі знань, шо має назву філософії історії. Одним з перших дослідників, якигі чи не найповніше охоник коло проблем, шо стосуються співвідношення єдності й розмаїття в історичному процесі, був італійський філософ Джамбатіста Віко (1660–1744). ІЗ його трактаті “Засади нової науки про загальну природу нації”, який був опублікований 1725 p., проаналізовано життєдіяльність соціальних організмів у їхній еволюції від племінного побуту до Нового часу.
Запропонований Віко метод дослідження суспільства шляхом розгляду духовної культури народів став згодом панівним у філософії історії. Ного концепція є прообразом майбутніх теорій циклічності в розвитку культур і цивілізацій. На відміну віл класичної”підходу епохи Просвітництва, Віко розглядає динаміку суспільно-ідеалістичної сутності натура.іізму, оскільки географічне середовище (клімат, рельеф, рослинний та тваринний світ і т.д.) бачиться лише в зв’язку з історичним процесом. Згідно з ідеями натуралізму, тсоїрафічне середовище поширювало свій безпосередній вплив лише на момент формування особливого духовного складу пароду (структур та змісту суспільної свідомості), толі як реально діючою причиною історичного розвитку в усій ііого складності та багатоманітності визнавався саме “дух народу”. шо формувався під впливом природного середовища.
У вирішенні проблеми структуралізаиіі світової історії, періодизації етанів еволюції людського суспільства натуралізм досить часто виходив від принципу історизму (в контексті регіоиалпму) і скочувався па позиції утопізму. Тенденція до пошуку ідеального суспільного ладу або “золотого віку" переважала у багатьох ного представників.
І хоча натуралізм як самостійний теоретичний напрямок втратив перспективу, він був необхідним як концептуальне доповнення ло об'єктивно ідеалістичної філософії історії. Адже у багатьох соніально- філософсьміч вченнях, і насамперед у І.Кантата Г Гегеля, ідеї натуралізму були необхідним підгрунтям для пояснення регіональних відмінностей єдиною людства, шо розвивається як поетапне становлення "заіольного начала”.
Сам же прогрес він пов'язує з помігшім ступеня розпитку народ ного начали в культурі, а народні звичаї і моральні насіанови вважаї реальним проявом “суспільної природи” людини.
У той же час в концепції Віко відсутній принцип історизму в інтерпретації еволюції людського суспільства. Життєдіяльність кожної конкретної спільності трактується ним аналогічно з античною ідеєю про світовий кругообіг, шо охоплює як необхідні стадії моменти виник нення, розквіту та загибелі. В цьому плані всі соціальні організми і культури в світовій історії, за переконанням Віко, рівноцінні, оскільки не мають ніякої історичної перспективи. Кожну культуру та її прояв очікує неминуча смерть.
Філософія історії XVIII – першої половини XIX сг. в поясненні закономірностей суспільного розвитку зовні орієнтувалась на дві методологічні установки. Однією з них Ь\анатура.ііг.иу формі географічного детермінізму <L1J Монтеек'є, Г.Герлер та ін.), або ж у формі ідеалістичного натуралізму (К. А. Гельвецій. Ж.-Ж.Русо). Друга методологічна орієнтація, започаткована ще Дж.Віко. є характерною для об'єктивного ідеаліту (наприклад І.Кант. Г.Гегель).
Натуралістичний підхід у філософії історії, який досяг теоретичної вершини у вченні англійського філософа Т.Бокля. при всій його баг.ітомані і ності орієнтувався на вивчення впливу природно-кліматичних факторів розвитку людського суспільства. Неповторність історичних подій, історичної ролі та долі народів пояснювались насамперед відмінністю природного середовища їхнього проживання.
На сучасному етапі розвитку сні гової соціально-філософської думки поступово угверджується таке розуміння історії, яке умовно можна означиш як монадпе. Його характерною рисою є тлумачення все сні і ньо-історичного процесу як єдност і. Але єдності такої, що в свою чергу утворюється множиною великих історичних індивідів. Отже, мопалне розуміння історії, враховуючи і реалізуючи можливості узагальнюючого (формаційного) та індивідуалізуючого (цивілізашйно- го) підходів до вивчення історичного пронесу, водночас уникає однобічності кожного з них. оскільки не розглядає їх у протиставленні, а виходить з їхньої їлибиниої єдності, взасмодоиовнюваності. Завдяки цьому уможливлюється з'ясування автентичного змісту основоположних категорій – “суспільно-економічна формація" і “цивілізація” – кожного зданих двох підходів та інтервалу їхньої продуктивно’! застосовності.
Формаційний підхід грунтується на моністичному, упіверсалістсь- кому розумінні історії. Він трактує всесвітню історію як єдиний лі- нійно-поступальнии природно-історичний процес послідовної зміни суспільно-економічних формацій.
Суспільно-економічна ВпсР‘,Іе ТСРМІИ “суспільна формація’- нжііп фопмаиія К.Маркс у фулні 1851 р. у своїй прані ‘‘Ві
сімнадцяте брюмера Луї Бонапарта’’. Влруге иін використовує цей термін у траниі 1X58 р.в "Економічних рукописах 1857– 1859 pp.”, втрете. – у 1859 р. в передмові до пращ “До критики політичної економії”. Загалом же до виходу в світ першого тому “Капіталу” (вересень 1807 р.) поняття “формація” зустрічатися у Маркса не менше 25 разів.
Ф Енгельс же вперше вживає не поняття у 1868 р. у конспекті першого тому “Капіталу" та в одній з рецензій на цей том. Окрім цього, у його праних поняття "формація” зустрієті,ся ще чотири рази, причому використовується суто термінологічно.
Отже, на основі викладеного вище можна зробити, принаймні, два висновки.
І Поняття суспільно-економічної формації входить до власного категоріальною апарату вчення, розробленого Марксом та Енгельсом. і є одним із наріжних в контексті цього вчення.
2. Левова частка роботи з формування і розробки даного поняття викопана Марксом
Розробка поняття “суспільно-економічна формація” ішла вельми повільно і важко Цьому терміну у Маркса і Енгельса передували спочатку визначення "форма суспільства”, “стан суспільства”, “органі- мнія суспільства”, “форми спілкування”. Пізніше – “економічна форма суспільства", “економічна структура суспільства" і. нарешті, найбільш близьке ло поняття суспільно-економічної формації – “економічна формація суспільства”.
Сам термін "формація” запозичено Марксом із геології. Ймовірно з трьох джерел: а) власні заняття Маркса геологією; б) “Філософія природи" Геїеля, § 339; в) книга Дюро де Ла Маля “Політична економія римлян”, ле вживається поняття, шо відновите терміну “формація".
Паралель між геологічними і суспільними формаціями Маркс прокотить. принаймні, тричі: 1) у січні 1863 р. – в економічних рукописах 186] – 1863 р. "До критики політичної економії” (2-й варіант •■Капіталу); 2) у першому томі “Капіталу”, де він пише про тс, що енохи історії суспільства, подібно ло епох історії Землі, не відокремлюються одна від однієї абсолютно жорсткими межами; 3) у “Начерках відповіді на лист В.Засулич", де зазначається, що. подібно до геологічних утворень і в них історичних витворах є ряд типів первинних. вторинних, третинних тошо, а також проводиться пряма аналогія між архаїчною або первинною геологічною формацією земної кулі га архаїчною суспільною формацією.
Термін “формація'' досить вдалий, оскільки охоплює відразу два зрізи людського суспільства – суспільство як процес і як стан, структуру системи відносин між людьми. Подібно до цього ми, розглядаючи
формації Землі, характеризуе мо не тільки її певний стан, пласт, а н формування. Звілси випливає загальніше питання – як взагалі співвідносяться пошти “суспільство" та “суспільно-економічна формація"
Що ж таке “суспільство”?
Найпростіша вілповідь – найвища, найрозвинутіша соціальна форма руху матеріі. Як соціальна форма руху суспільство постає:
1) наивишим ступенем розвитку природи, якшо її розуміти н широкому смислі слова. У цьому плані Маркс був цілком правий, зазначаючи. шо сама історія с справжньою часі иною історії природи, становлення природи людиною;
2) корелятом природи, ііршіми словами, – як діалектична протилежність природи у власному смислі слова. Саме у цьому значенні поняття '‘суспільство’' найчастіше і використовується. Тобто, про суспільство як своєрідне і відносно самостійне системне утворення ми говоримо годі, коли підкреслюємо його своєрідність щоло природи.
Дуже часто, кажучи про суспільство взагалі, відразу ж застерігають віл того, щоб називати цим терміном якусь надістоту. що має надособпете. незалежне щодо окремих індивідів буття. Історія справді не діє і не здійснює ніяких подвигів і вчинків. Діє людина, а вся всесвітня історія – не що інше, як самоиороджения людини завдяки власній діяльності.
Це дуже важливе значення поняття “суспільство*’. Але не менш важливо fi тс, що суспільство не зводиться до механічної сукупності індивідів, а постає передусім як ансамбль конкрет но-історичних зв'язків і відношень, у яких ці індивіди перебувають між собою. Отже, "суспільство” – найзагальніше поняття для характеристики світу людини і відмежування ііого від світу природи.
Суспільно-економічна формація ж постас. у цьому плані як поняття конкретніше, вужче за обсягом. Воно характеризує вже не світ людини в усьому його структурному розгалуженні й па всьому протязі, а лише те чи інше формоутворення всередині пенного світу людини.
Як визначається суспільно-економічна формація? Інтуїтивно у кожної людини, тією чи іншою мірою прилученої до певної формації суспільства, уже є своє уяшіення про таку формацію,
Визначень суспільно-економічної формації багато. /Vie це зовсім не означає, що всі вони неправильні і вчені просто заплутались у цьому питанні. Ситуація тут лешо інша. Продуктивнішим буде, сменил по, підхід, згідно з яким усі наявні визначення суспільно-економічної формації розглядаються як робочі. Інакше кажучи, кожне вн- иіачення ефективне в якомусь ракурсі, при вирішенні певних пізнавальних. методологічних, ідеологічних чи практичних завдань або па різних етапах розвитку соціально-філософських знань.
Про те, що при визначенні суспільно-економічної формації можливі різні трактування, свідчить уже творчий доробок Маркса. К. Маркс
тільки в кінці 1851 р. та а 1858 р. кілька разів вживає поняття “формація”, по-перше, суто термінологічно, тобто не вдаючись у роз’яснення, шо це таке; по-друге, пін говорить не про суспільно-економічну, а про суспільну формацію. Туг він не ставить перед собою завдання розробити поняття “суспільно-економічна формація” і розкрити її зміст. Він вживає не поняття в ході розгляду інших питань, за аналогією і тим, шо говориться в геології про формації Землі. У геології, розглядаючи формації, мають на увазі, з одного боку, певне динамічне утворення, якесь формування, з іншого – утворення системне, певний пласт. У такому ж значенні, судячи з усього, К.Маркс використовує спочатку термін ''формація” стосовно ло суспільства. Причому на рівні, якщо не цілком інтуїтивному, то напівінтуггивному.
У даному разі поняття '‘суспільно-економічна формація” те не використовується ні для вивчення структури суспільства, ні для періодизації історичного процесу. Це – лише один із шляхів К.Маркса до вироблення поняття "суспільно-економічна формація". Але конкрет- нішає вирішення питання про основні ступені розвитку людського суспільства, дедалі глибшає і стає докладнішим вивчення суспільства у структурному зрізі, тобто розгляд суспільстві! як системи і цілісної, і водночас – внутрішньо розгалуженої на елементи.
Виявляється не. зокрема, у тому, шо основні ступені історичного розпитку, які пізніше Маркс назве суспільно-економічними формаціями. виділяються у нього вперше у розгорнутому вигляді не тільки динамічні, а и структуровані. розчленовані на елемент и системи, якраз як системи виробничих відносин. І не тільки виділяються, а й іменуються та характеризуються.
Вперше у системному вигляді таке розуміння викладене К.Марксом у пращ “Наймана прапя і капітал". Відзначаючи, шо суспільні відносини, при яких виробляють індивіди, змінюються, перетворюючись із зміною і розвитком матеріальних засобів виробництва, продуктивних сил. він доходить висновку, що виробничі відносини у своїй сукупності утворюють те, шо називають суспільними відносинами, суспільством, і при тому утворюють суспільство, шо перебуває на певному ступені історичного розвитку, суспільство із своєрідним відмітним характером. Античне суспільство, феодальне суспільство, буржуазне суспільство являють собою такі сукупності виробничих відносин, кожна з яких разом з тим знаменує собою особливий ступінь в історичному розвитку людства.
Термін ''суспільно-економічна формація”, точніше – “економічна суспільна формація”, вперше з’явився у передмові до прані “До критики політичної економи". Найчастіше термін "суспільно-економічна формація” К. Маркс застосовує до буржуазного суспільства. .Ллє жодного разу – шодо первісного суспільства. Щодо первісного суспіль
ства він використовує термін “суспільна формація”. Рабовласницьке, феодальне і комуністичне суспільство К.Маркс називає і суспільно- економічною формацією, але щоразу – у порівнянні і буржуазним суспільством, у зіставленні з ним.
Якогось єдиного, канонічного визначення суспільно-економічної формації у гтрмиях К Маркса і Ф.Енгельса немає. Суспільно-екоио- мічна формація розгляласті>ся ними не у плані системного, загальнотеоретичного аналізу його змісту, а як робоче поняття, яке лає змогу нирішупати конкретні пізнавальні чи практично-політичні проблеми Тому й ідеться у них ие тільки про суспільно-економічну формацію
Основні терміни – "суспільно-економічна формація*’ та “суспільна формація". Суспільно-економічна формація частіше трактувалась як сукупність виробничих вілносин; суспільна формація – як сукупність суспільних відносин. Крім того, використовуються терміни: “історична формація”, “економічна формація”, “формації суспільного виробництва”.
Окрім згаданих у працях Маркса, окреслюється ше кілька значені, поняття суспільно-економічної формапії. Так, у передмові “До критики політичноїекономії" ІК59р. термін “суспільно-економічна формація” використонусться у наГнниршому значенні – не як історично визначена економічна структура суспільства, а як економічна структура суспільства, що не детермінована історично. Він писав, шо у загальних рисах азіатський, античний, феодальний і сучасний буржуазний способи пнробнпцтва можна означити як прогресивні епохи економічної суспільної формапії.
У цьому ж значенні – як економічна структура суспільства взагалі – термін “суспільно-економічна формацій” двічі вживається ше дещо пізніше – у рукописі “До критики політичної економії 1861 –
1863 pp."
Ширше, але вже не так. як вище, поняття <|юрмаиії трактується К. Марксом і у 1881 p.. у начерках листа до Віри Засулич. Тут накреслено поділ на три великі формації – первинну (докласове суспільство), вторинну (класове суспільство) і третинну (безкласове суспільство). Шопрашіа, Маркс тут говорить уже не про суспільно-економічну формацію, а про суспільну формацію.
Отже, основні значення формації у Маркса такі:
1) історичне визначення сукупних виробничих вілносин:
2) історично визначена сукупність суспільних відносин;
3) економічна структура суспільства взагалі;
4) ступінь історичного розвитку суспільства: первинний – докласове суспільство: итпрмшшО – класове; третинний – безкласове суспільство;
5) історичний тип суспільства;
6) різновид історичного типу суспільства (формації первіснообщинного суспільства).
У Леніна основні значення <|юрмаиії виокремлюються дещо інакше:
1) суспільно-економічна формація як визначення сукупності виробничих відносин:
2) суспільна формація як історично визначена сукупність суспільних відносин:
3) суспільно-економічна формація як "жива”, скелет ЇЇ – система виробі шитва
Пізніше, у часи сталінізму, формаційний пілхід ло історії вульгаризується. поступово трансформується у формаційний рслукиіонізм. намагання вгиснути всесвітньо історичний процес у горезвісну "п’ятич- ленку" формацій. Як же трактується суспільно-економічна формація на сучасному етані?
Недоречним t не тільки формаційний редукиіонічм, а й недооцінка значушості формаційного підходу до вивчення історії.
Завершуючи розгляд формаційної проблематики, слід розглянути ше одне актуальне питання: що таке •‘суспільно-економічна формація" – поняття чи сама соціальна реальність? Одні вчені, зокрема більшість філософів, розглядають суспільно-економічну формацію як поняття (причому загальне поняття), як категорію, одну з ключових категорій соціальної філософії. Інші дослідники, в основному представники спеціальних суспільних наук (історії, археології, економіки, соціологічних дисциплін), стверджують, шо суспільно-економічні формації – це реальні ступені розвитку людського суспільства.
Означена проблема виявляється позірною, якшо ці підходи розглядати не як взаємовиключаючі, а як доповнюючі один одного. У цьому разі стає очевидним, шо суспільно-економічна формація теж є шаровою, постаючи, принаймні, удвох вимірах:
1) як філософськи категорія, ию слугує для відображення конкретно-історичного типу суспільства, який характеризується певним способом виробництва, надбудовою і формами суспільної свідомості,
2) як історичний тип суспільства з певним способом виробництва, відповідними надбудовою та формами суспільної свідомості.
І Ірії такому підході бузглуздо сперечатися про те, яке з даних двох визначень правильне, а яке – помилкове. Правомірні обидва. Вони взіїємообумовлюють. взаємодоповнюють одне одного.
Розглянемо докладніше иі два варіанти.
І. Ми ін терпретуємо суспільно-економічну формацію лише як фі- лосос|)ську категорію для означення певного історичного типу суспільства. Але тим самим ми розглядаємо суспільно-економічну формацію тільки як якийсь ідеальний тип, тобто щось таке, чого насправді в об'єктивній реальності немає, що сконструйовано лише розумом лю-
липи і проектується на соиі;ільііу дійсність. Тим самим ми неминуче приходимо до некоректного заперечення закономірного характеру історичного процесу взагалі.
2. Суспільно-економічна формація – тільки як сама соціальна реаньність. а не поняття, не категорія, не уявлення. Здавалося б. дуже розсудливе і послідовне матеріалістичне трактування. Але й воно ви- я іиіяст'ііся нразл и ви м.
Розглядаючи суспільно-економічну формацію лише як реальніст ь, вчені j розвитком суспільства іі науки про суспільство в результаті зміни самої дійсності або внаслідок її глибшого осмислення раптом з'ясовують: того, шо мнслилося як суспільно-економічна формація, не існує.
У обох випадках настає криза. Адже суспільно-економічна формація трактувалася лише як реальність, а тепер щезла. Але щезла не суспільно-економічна формація, а спрощені уявлення про неї. Відбувається, кажучи слонами Гегеля, “обернення свідомості”. Те. що розглядалося як реальність, виявляється лише знанням. А ге. що виникло як знання, виявляється реальністю.
Адже нині вже мано в кого є сумнів щодо відомої “гґятичденки" формацій –це не сам всесвітньо-історичний процес, а лише його теоретична модель, тобто певна ідеалізація знання проданий процес. Але тільки в одному з можливих вимірів, у ранзі єдино і виключно істотної ця модель неминуче оберталася формаційним редукціонізмом.
За сучасних умов однобічність тлумачення історичного промесу як лінійної схеми, шо складається з п'яти суспільно-економічних формацій, стала очевидним фактом. Тому дедалі нагальиішою стає потреба доповнення цього тлумачення принципово іншим, нелінійним підходом до розуміння історії, погреба докорінної конкретизації погляду на природу висхідної одиниці історичного числення.
При розробці ж такого нелінійного розуміння історичного процесу першорядного значення набуває поняття "цивілізація".
Цивілізація- -*а сіюею етимологією термін “цивілізація’’
історія поняття сягає корінням у латину. Він пов’язаний s
такими поняттями, як "civiles "(громадянський). “civis ” (громадянин), “civitas" (громадянське суспільство). Па противагу зазначеним поняттям, що увійшли в культурний обіг стародавнього Риму ше у 11 ст. до н.е., термін “цивілізація'' – продукт зонсім іншої культури.
Одним з перших проблемі першовжитку слова "цивілізація" в історичних письмових джерелах західноєвропейської культури присвятив спеціальну досить цікаву і докладну розвідку один із засновників школи "Аналіз’' у Франції –Люсьєн Февр. У результаті тривалих і цілеспря-
мовапих пошуків вчений зазначає, шо, витративши чимало часу іш читання книг, по можливості підібраних відповідно до теми, він не знайшов слова “цивілізація” у французьких текстах, надрукованих раніше 1766 р.
Виявив він цс слово вперше надрукованим у третьому томі праиі Буланже “Старожитність, розкрита через свої звичаї”. Але за побіжними показниками авторство тогочасного неологізму визнав ие стільки за Буланже, скільки за Гольбахом, який, принаймні, доповнив, якшо не переробив, рукопис книги Буланже. Свою гіпотезу шодо Гольбаха Фе up обгрунтував тим, що у доопрацьованому Гольбахом тексті Буланже термін ‘цивілізація" вжито перший і єдиний раз, тоді як у ‘Системі суспільства” Гольбаха, цього, за словами Февра, великого “творця неологізмів перед лицем вічності", згаданий термін уже вживається постійно, але поряд із низкою похідних від нього. Проте виявлений єдиний випадок вживання слова “цивілізація" у тексті 1766 р. Люсьєп Февр не наважився назвати першим і висловив побажання, шоб інші шукачі, яким поталанить більше, відібрали лаври (втім, досить скромні) у Буланже чи Гольбаха.
Гак воно й вийшло і порівняно швидко. Розвідка Л.Февра датується 1930 p., а вже у 1954 р. французький мовознавець і один із класиків світової лінгвістики XX ст. Емідь Беивеніст, відзначивши, крім доробку Л.Февра, ще й уточнення Фсрлінанда Бріно та Іоахіма Мораса, опублікував підсумки власного дослідження історії слововживання терміну “цивілізація” у письмовій спадщині західноєвропейської культури. З точки зору Бенвепіста найбільш ранні приклади вживання цього слова дають твори маркіза де Мірабо. Передусім – його “Друг людей, або ж Трактат про народонаселення” (1757 p.). “Теорія податку” (1760 р.) та чернетка розпочатого і не завершеного твору “Друг жінок, або Трактат про цивілізацію”.
Після 1865 p., як гадає Бенвеніст. уже під впливом Мірабо цим терміном починають користуватися вищезгаданий Буланже, Бодо. Дюпон де Нсмур, Ленге та ін. Таку ж історію, як у Франції, має. як показав ще Л.Февр, термін “цивілізація” в Англії. Спочатку – "to civilize” \ "civilized " як вихідні слова, потім – “цивілізація” як термін юридичної процедури (з початку XVIII ст.). І вже значно пізніше термін “цивілізація” набуває у Англії соціально-історичного змісту.
Тексти як франко- так і англомовних авторів свідчать про домінування на перших етапах формування, використання та поступового поширення "процесуальної'’ інтерпретації слова “цивілізація”. У Адама Фергюсона, який в англомовній літературі вжив, імовірно, це слово першим, цивілізація – це насамперед процес, а не стаи. У нього Гається про рух від варварства до цивілізації, про шаблі цивілізації, про оцінку ступеня гречності й цивілізації тошо. А з середини 70-х років XVIII ст. словник Аста фіксує термін “цивілізація” і тлумачить його
як “процес пинілізування. акт зал учен ця ло культури” Про успіхи цивілізації. її поширеним тощо писав у цей же час Алам Сміт.
Однак з плином часу нормою, правилом стас використання поняття “цивілізація" лля характеристики стану суспільства або ж його стабільних формоутворень. Трактування ж цивілізації як процесу ии- вілізування з гакою ж поступовістю і водночас неухильністю відходить на іадній план і в XX ст. стає вже рідкістю, винятком.
І хоч уже з середини 70-х років XVIII ет. пробиває собі дороп тлумачення цивілізації як результату иивілізування. тобто ценного сі алою суспільного утворення, потрібен був ще певний час до поста ноики питання про цивілізацію як своєрідну монаду історії. Без напруженої і досить тривалої роботи з осмислення цивілізацій як локалізованих у просторі та часі культурно-історичних типів адекватна постановка, а тим більше розв'язання проблеми цивілізації як монад нот утворення, немислимі.
і кіния XVIII ст проблема цивілізації посідає одне з чільних місць у західноєвропейській філософії та історії. Це не могло не відбиіися на постановці цивідізаційної проблематики та її розгляді, зумовлюю чи відповідний євронопентрнстський колорит. По суч і. .їж до початку XX ст. у європейській ментальності поняття “цивілізація" функціонує в однині. Воно застосовувалося лля позначення особливостей розвитку європейською суспільства, шо тлумачились як переваги і, як правило, протиставлялися “недолікам” або ж взагалі рівню розвитку інших країн і народів, яким. отже, відмовляли у “цивілізованості”.
Перебіг історичних подій у нинішньому столітті – крах колоніальних імперій, руйнівний вплив світових війн тошо дешо позбавив Західну Європу її цивілізаторської пихи і претензій на звання сдиноі цивілізації. Десь із середини XX ст. акцепт поступово змішується на мульпшлікатпвпий підхід до пивілі запійної шматики, і мова при ньому вже йде частіше не про цивілізацію, а про цивілізації. Відповідно н історичний процес загалом постає не як один і єдиний моноліт, шо проходить через ряд темгюрально-просторових видозмін, а як низка послідовних і співіснуючих соиіокультурних формоутворень, локалізованих у соціальному просторі та часі.
І Іочнніїїочи з середини 80-х років XX ст.. мультиплікативний підхід до цнвілізаиійної проблематики з “рецесивноїо" поступово стас “домінантним”. Різко розширюється спектр вживання семантичних значень слова “цивілізація’'.
У філософськііі. філософсько-історичній, історичнііі та соціологічній літературі України, інших країн зарубіжжя протягом останнього десяти-, п'ятнадцятиліття рясніють такі терміні!, як “глобальна цивілізація”. “африканські цивілізації", “протоінлійська цивілізація", “стародавня індійська цивілізація", “локальні цивілізації", “космо- геппі цивілізації", "перші цивілізації", “шумеро-вавілонська ни імлі
зація", “стародавні цивілізації”, “античні цивілізації". “грецька цивілізація”. “римська цивілізація", “антична цивілізація”, “середи ьоиіч- ші цивілізація", “буржуазна цивілізація”, “соціалістична цивілізація", “християнська цивілізація", "буддійська цивілізація”, “мусульмаись ка цивілізація”, "європейська цивілізація", ‘Чилійська цивілізація", “китайська цивілізація”, “лоіндусгріальні цивілізації”, "індустріальні цивілізації", "постіндустріальні цивілізації", “традиційні цивілізації", "технічні цивілізації”, “техногенна цивілізація". “инвілізм" (“постсо- шалістична цивілізація”).
Своєрідна ревальвація відбулася в останні роки щодо “імен" локальних цивілізацій, якими вони були “охрещені” класичними представниками цпвілізаиіГпюго напрямку у світовій філософії історії – М.Я.Дамилеиським. О.Шпенглером та А.Тойнбі. праці котрих переспим бути педосяжіїпміі лля українською, точніше, колишнього “радянською” читача в 90-і роки.
Історичний процес Неоціненна заслуга М.Я.Данилеиського в
як множина цивілізацій T0M-V- ,цо самс ,,і"' по с^- вг,с”ш,с
нув проблему цивілізації не з позицій європоцентризму – як становлення і розвиток однієї і єдиної цивілізації західноєвропейської – на противагу всім іншим. “лошівілізоваїїим” народам, а як проблему множинності цивілізацій.
Данилевський розглядає часовий рух людського суспільства як низку автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів, які він називає культурно-історичними типами, а на етапі зрілості – цивілізаціями. І хоча ці культурно-історичні типи можуть не тільки змінювати один одного, як вважали, наприклад. Гіолібій, Сима Нянь, Ібн Халцдун або ж Віко, а й співіснувати, проте на тому чи іншому істо ричному відтинку певний з співіснуючих типів постає як панівний.
Шоло загальної кількості та назв тих культурно-історичних типів, розвиток яких ся і нув рівня відповідних цивілізацій і “становить зміст всесвітньої історії”, Данилевський припускається деяких розбіжностей. У главі п’яни своєї праці “Росія і Європа" мислитель нараховує, відповідно до вимог “природної системи історії", десять таких типів. Цими культурно-історичними типами або самобутніми цивілізаціями, розташованими у хронологічному порядку, є: 1) єгипетський, 2) китайський. 3) аеиро-навілопо-фіпікіиськии, халдейський, або старо- давньосе.міїпчпий. 4) індійський, 5) іранський, 6) європейський, 7) грецькій і. 8) римський. 9) новосемігичнпй, або аравійський. 10) іер- мано-романський, або європейський.
До народів, шо утворювачн подібного пттибу культурно-історичні т ипи і були рушійною силою в історії людства. Данилевський зараховує ше два – мексиканський і перуанський, вважаючи, однак, що воші загинули насильницькою смертю і не встигли здійснити свою
розною. Перин ж десять пін розглядає як такі, що вже доросли до періоду “квітування і плодоношення”, тобто цивілізації. Дещо пізні шс в коло, навіть у центр, розгляду потрапляє те й слов'янський тіш. “кий лише вступи” у зазначений період розвитку.
В останній же главі, значно конкретизуючи характеристику слов'янського й інших ''цивілізованих'' типів, мислитель, проте, лишаї поза увагою тип. названий ним аравійським. Тому тут у нього йдеться вже не про десять, а про дев’ять “цивілізованих” типів. Дещо іншими t і їхні назви.
Багато чого спільного з Данилевським є у О.Шпенглера, яким проте, тлумачить цивілізацію не як хчет. а як омертвіння відповідної історичної культури. Загальна кількість і означення розвинутих куль тур у Шпенглера не збігаються з Данилевським. За Шпенглером їх “S. До них належать: китайська, вавілонська, єгипетська, антична (вона ж - агіолопівська, або греко-римська). арабська (магічна), західна (фаустівська), культура майя га російська. Залишилися, з його погляду, нерозвинутими перська, хетська та кечуа. Найдокладиіше Пінені- лер зупинився псе ж на порівняльному аналізі життєвого кола (завершальною стадією якого і є цивілізація) чотирьох культур – індійської. античної, арабської га західноєвропейської. Про не переконливо свідчать, зокрема, його відомі таблиці синхронічних епох.
ї, нарешті, Л.Тойпбі, налічуючи в історії понад ЗО цивілізацій, пичленовук з них як розвинуті в перших десяти томах свого 12-том його “Дослідження історії" двадцять одну, зводячи, зрештою, чисельність їх до тринадцяти. З них донині збереглося, на його думку, лише 6: західна, візантійсько-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська, далекосхідна (китайська, японо-корейська).
Як бачимо, вже у Даннлсвського. Шпенглера і Тойнбі термін "ниві лізанія”, крім відмінностей в епітетах, має ще й різне семантичне значення У Лан шевського – це короткий, не довше кількох століть (для римського світу', близько 400 років, для європейського – від 5 до 6 ст.) час. Протягом такого часу народи, що утворюють певний тип, виявляють переважно свої духовні потепиії в усіх напрямках вияву духовної природи (не тільки шодо науки і мистецтва, а іі шодо практичного здійснення своїх ідеалів правди, свободи, суспільного благоустрою і особистого добробуту). Іншими словами, цивілізація – це період ро зкриття тих унікальних задатків, шо зумовлюють своєрідність духовного світу на]Х)дів і утворюють відповідний культурно-історичний тни. етапи інтенсивної реалізації його духовних потенцій. Цей період, зазначає Даниленський. виснажує раз і назавжди життєву силу відповідного культурно-історичного гину і більше не повергається.
Отже, за Данилевським, цивілізація – це пік розвитку культури, гребінь тієї хвилі, на який піднімається та чи інша локальна культура у широкому потопі культури вселюдської (терміну “загальнолюдський” він пе визнавав).
У Шпенглера ж, як відомо, цивілізація – псріол ие розквіту, а навпаки, омертвіння певної локальної культури. Кожна культура, становлячи собою специфічніш організм, мас. як і належить оріаніз- мові, певну тривалість життя – близько тисячоліття. Вмираючи, культура перероджується у цивілізацію. Афористично ущільнюючи шпенг- лерівське тлумачення цього перетворення. С.С.Аверіниев влучно характеризує його як “клімактеричний перехід від творчості до безплідності, піл становлення до окостеніння, віч "душі” до “інтелекту”, від “ такту" до ' напруги”, від “діяння” до “роботи".
Справді, формування цивілізації відбувається, за Шпенглером, як деформація иершофеномена. або внутрішньої форми культури Lie період, коли виснажуються, сходять нанівець джерела творчості З приходом цивілізації і вербальна, і образотворча мистецька творча діяльність, гадає він, вироджуються в спорт. Синхронно з цим у галузі етики і філософії на зміну продукуванню символів, які відіграють щодо культури конститутивну роль і утворюють її ядро, насувається холодне, рефлексивне критичне осягнення них символів та їхнє регулятивне значення або ж навіть відвертий сксппшизм і нігілізм.
І, нарешті, у Тойнбі цивілізація постає як термін вже ие з одним, а з кількома семантичними навантаженнями. Відповідно п прашоь цей термін у “плаваючому режимі”, актуалізуючи те з своїх значень, якого потребує та чи інша пізнавальна ситуація. Попереднє ж, абстрактне розв'язання питання про цивілізацію як основну одиницю виміру (“умоеяжие йоле”) історичного пронесу привело його до таких висновків:
а) умосяжиі поля історичного дослідження, межі яких були приблизно встановлені з урахуванням історичного контексту даної країни. являють собою на теперішній час суспільства з ширшою протяж пісно як у просторі, так і в часі, ніж національні держави, міста держави або довільні інші політичні союзи;
б) такі політичні союзи (національні держави, міста-держанн тошо) не тільки вужчі у своїй просторовій протяжності, а и коротші в часовій тривалості шоло суспільств, ло складу яких вони входять, як частина входить до цілого; вони є окремим виявом конкретних соціальних спільностей Суспільство, а не держава с тим соціальним '"помом". на якому слід фокусувати свою увагу історикові;
в) суспільств шо включає в себе незалежні національні держави типу Великобританії, і суспільство, яке складаємся з міст-держав типу Афін, порівнянні одне з одним, бо являють собою суспільства одного різновиду,
П жодне з досліджуваних суспільств не охоплює всьою людства, не поширюється на всю населену Землю і не мас своїх ровесників серел суспільств свого різновиду; наше західне суспільство, наприклад. ие сприймалось як щось ціле, доки еллінське суспільство, буду
чи одним і неріпопочаткоиих представників суспільства даного різ- ііоішлу, не лосягло cuoti зрілості. У кожному разі повний час житгя окремого суспільства не збігається з часом життя різновилу;
л) безперервність. наступність у розвитку суспільств виражені знач по слабше, ніж безперервність між фазами історії одного суспільства (настільки слабше, шо е сенс розрізняти ні лва типи безперервності!
На пілставі такого розгляду цивілізації як специфічного суспільсі ва Гой нбі доходить основоположного висновку шодо дослідження історії її справжній предмет – житгя суспільства, взяте як у внутрішніх, гак і в юпніипііх ііого аспектах. Внутрішня сторона є виявом житія ло- вільного даного суспільства в послідовності глав ного історії, у сукупності всіх спільнот, шо його складають. Зовнішній аспект – ие відносини між окремими суспільствами, розгорнуті у просторі та часі.
У XX ст. нивілізаціиниіі підхід до історії, що вперше знайшов свою системну розробку у Даііилевського. поступово, у своєрідній "конкуренций боротьбі” з іншими підходами, набув першорядної о значення і став якшо пе провідним, то. принаймні, одним з пріори - іетних. Звичайно, сама иивілізаиінна модель всесвітньої історії, запропонована Данилевським, нині багато в чому виглядає як анахронізм. Однак основна ідея – розгляд історії людства як поліиентрич ного утворення, паростки якого мають тенденцію ло поступового зблп ження. а “математична грапішя" – слияния у вигляді однієї планетарної, глобіїльної (або, за термінологією Дапилепського, вселюдської) цивілізації – с продукти иною і в наш час. Щоправда, у Данн- іевськоіо. судячи з йото розуміння слов'янського культурно-історичного ніпу як наймолодшою чоіприоспоиного. тобто найрізнобічні того і водночас паизбалансованішого. саме цей тип, по суті, поспівав у ролі прафеномема всієї вселюдської цивілізації.
І Іа сучасному ж етапі питання про цей прафеномен. основу чи, як сказав би Тоинбі, "лялечку” майбутньої сві твої (глобальної, вселюдської. загальнолюдської тошо) цивілізації ставиться по-іншому. Нині не питання розглядається, як правило, крізь призму співвідношення траіиціиннх цивілізацій з техноїенною, перманентно переростаючою в посгтехнічну (носппдусі ріальну) і далі – в інформаційну. Розі ля лаючи складові даної проблеми докладніше, можна виділити у кож пому з цих класів цивілізацій свого роду підкласи.
і позішіи сучасного трактування ішвілшиійного підходу, як і з позицій ного традиційного варіанту, історичний пронес постає насамперед не монолінінпою послідовністю, а поліцентричним процесом розвитку і зміни таких культурно-історичних форм, як цивілізації. 'Vie саме і тільки в рамках сучасної версії цнвілізаиійного підходу кожна з цивілізацій розглядається як нелінійне утворення монад- іюго характеру.
Моиалологічіїе ^ чому ж полягає специфічність моиадною
розуміння цивілізацій тлумачений цивілізації? Передусім - н ура
хуванні неї обставини, шо 6у:іь-яка жива істота не є чимось одиничним, а постає як певна множинність; наміть тією мірок”, якою вона нам видасться індивідумом, вона все ж залишаються зібранням живих самостійних істот, які за ідссю. за сутністю однакові, в явний ж. однак, можуть бути однаковими або схожими, неоднаковими або несхожими.
Саме нерозуміння цієї імплішггноі атрибутивної “іомоомсричностї" цивілізацій як живих індивідів історичною пронесу не дало змоги трьом китам нивілізаційною підходу – Данилепському. Шпенглеру и Тойнбі – зрозуміти і, тим більше, поедідонно провести неп підхід як принципово нелінійний, а самі цивілізації – як монади історії.
Подолання означеної однобічності в розумінні цивілізацій як монад історії і адекватне осягнення їхньої своєрідності потребує, як уже зазначалося, усвідомлення і послідовного здійснення в ході вивчення історичного процесу нивілізапійного підходу як підходу саме нелінійною.
Зрозуміло, фіксацій тієї сторони монадностт цивілізацій, яка постає як їхня взасмовідокремленість, доцентровість, замкненість, теж є важливою складовою сучасного трактування ііивілізаиійного підходу як принципово нелінійного. Саме па підставі цієї фіксації уможливлюється така властивість нивілізапійного підходу, як ііого н.іюраліс- тичпість. яка с атрибутивною рисою ііивілшііійного підходу в йото ие тільки иекласичиому (Данилевський. Шпенглер, Тойнбі). а іі иост- пекдасичпому, сучасному варіанті. Зазначене дас можливість уникнути однобічності, •центризму’' – як европо-. гак і сходоцснгризму, як центризму південного, так і північного. Для нивілізапійного підходу основний інтерес становить не ранжуванпя цивілізацій за принци иом від нижчою до вищого, а розгляд їх як рівноцінних, хоч і самобутніх. виявів історичного існування людей Тому пииілізаційнии підхід на відміну від формаційного, яким иостле не генералі зуючнм. упівер- садісгськнм, а – індивідуалізуючим, у контексті неповторного, унікального індивіда історичного масштабу. Історичний же процес відповідно. – як спільнота таких індивідів, сиосріднісіь яких зумовлює багаїсгно форм і виявів розвитку людсіва.
Цивілізація, визначена як самобутній сопіокулі.турішй індивід, виникає, шо добре показав А.Тойнбі, як певна відповідь на виклик середовища, гогочи іншою глобальногоетиобіогеопенозу. Вже в про цссі становлення цивілізації, в ході відповіді на цей первинний виклик закладається її геном, сукупність детермінант, то впливатимуть на її індивідуальність і розвиток. І спроможна прогресувати цивілізація доти, доки реалізується її геном, доки вона може сприймати все нові виклики довкілля і адекватно реагувати иа них.
“Біхсвіористичиий" механізм і Основні етапи існування цивілізації через взаємодію “виклик – нідгоніль” з’ясовано А.Тойибі.
/ч ч
Однак при цьому поза увагою залишається змістова сторона даного процесу, зокрема, – співвшношеї ня суспільних цілей та ідеалів з реальністю. Між тим, саме цивілізаиҐший підхід дає: можливість розглянути іію проблему по-новому.
За формаційного підходу суспіль шй ідеал тлумачиться як щось трансцендентне шодо реального історичного процесу. А реалізація суспільного іде,гну - як фінальний г.кт майбутніх глобальних лінійно-поступальних суспільних змін всесвітньо-історичного рівня.
Цивілізамійний же підхід уможлм “лю“ розгляд суспільного ідеалу не як чогось грансценлентного, а як і нутрішньої, іманентної складової перебігу самого реального цивілі;^шійного процесу. Причому, не і ішло однолінійної послідовності на рівні розвитку людства в цілому, а в контексті і з урахуванням своєрідності відповідного культурно- історичного типу. Формування ж і рс ілізанія суспільного ідеалу з неминучим подальшим розходженням л іж ним і дійсністю та потребою в новому суспільному ідеалі з повторенням никлу постають тут теж передусім як виугришвілізаційні характеристики – ритму самоіден- шфікаиіїтієї чи іншої цивілізації. Tat-а концептуальна спрямованість ставить перед необхідністю цинілізаиі іного аналізу проблем ментальності. “Історик, – констатує М.Блок, – ніколи не виходить за рамки часу, але змушений рухатися всереді ні нього то вперед, то назад... він то розглядає великі хвилі спорілії' них феноменів, шо мандрують у часі з кінця в кінець, то зосереджуються на якомусь моменті, де пі течії сходяться потужним вузлом у свідомості людей" (Блок Марк Апология истории или ремесло историка. – М., 1973. – С. 82–83). З'ясування сутності й ролі ментально ті в історичному процесі якраз і уможливлює осягнення своєрідності таких вузлів, а отже, – і монад них утворень історії.
І не тільки недініиності їхньої up іроди, a it нелінійності поступальною руху історії як множини гаї1 их монад. У цьому плані проникнення в суп. нелінійності усього розмаїття монадних виявів і витворів історії з необхідністю призводит1. і до зміни погляду на історичний прогрес. Один із засновників шпілізапійного підходу М.Я Да- ниленськиГі зазначав, що прогрес под гас не и тому, шоб іти весь час н одному напрямі, а в тому, шоб сх )дитп все поле, яке є ареною історичної діяльності людства, в усіх напрямках.
З позицій цпвілізапійного підходу '-І. підходу послідовно нелінійного, історичний прогрес – не в неухи іьному русі, поступальний характер якою визначається через позиції “нижче – вище”, “гірше - краще”, а в тому, шоб кожна цивілізація в процесі самовизначення і самоствердження відтворила, відкрила ;/ія себе заново і збагатила своїм, тільки їй притаманним екзистениіалц им досвідом неминущі інварі антні структури і цінності загальнолюдського характеру.
З’ясовуючи своєрідність цих цінностей і структур, їхню роль V ритміці ішнілтіїиіііих процесів, не можна обійтися без урахування не пльки досвіду історнко-типологічни.ч порівнянь О.Шпенглера, а и прань, присвячених аналізу архетипних утворень (Юнга, Дюркгейма тощо). Адже, ттікі цінності і структури мають характер своєрідних архетипів і не підлягають зовнішньому експортно-імпортному обміну. Кожна цивілізація може їх засвоїти лише самостійно і бути чутливою до кошеніальних, споріднених щодо неї на той час структур і цінностей, вже створених раніше іншими цивілізаціями.
Тому відтворення таких інваріантних загальнолюдських цінностей у контексті певної цивілізації має свій ритм і реалізується через органічне поєднання засвоєння і творення. У такому зрізі кожна цивілізація в своєму онтогенезі проходить основні ступені філогенетичного шляху людст ва. І критерієм прогресу виступає в даному разі не якесь абстрактне зовнішнє мірило, а ступінь розвиненості, самоілен- гифікації і самореалізації відповідної цивілізації, умовно кажучи, – відстань, пройдена саме нею по шляху опредмеїнення свого геному і водночас по шлях\ відтворення га збагачення загальнолюдських цінностей і інваріантних струкіур культури.
Таке розуміння історичного прогресу має .не протистояти іншим, наприклад формаційному, а доповнювати їх. Однак у даному разі вже не цивілізація припасовується іззовні до. скажімо, формаційної послідовності. Навпаки, формаційні особливості постають як внутрішні, інваріантні, архетинні характеристики певної цивілізації, притаманні їй лише тою чи іншою мірою і в контексті інших архетипів.
Осягнення иайзагальніших і иайглибинніших тенденцій історичного процесу, ііого своєрідності, співвідношення єдності та розмаїття, повторюваності іі неповторного, універсальною і локального в історії, проблема її сенсу, початку, спрямованості іі кіпця – завдання иєї галузі людських знань, шо носить назву філософії історії. Історичний процес багатомірний і мінливий, відповідно й осмислення ііого здійснювалося в різних ракурсах, у руслі різних напрямків, призволило до формування, утвердження та зміни основоположних пара- тнгм історичної свідомості.
Основних напрямків філософського тлумачення історії три: про- гресистський. регресистськнй і циклічний; основних парадигм дві: класична і некласпчна. Вершиною розуміння історичної реачьності в рамках класичної, лінійної парадигми і водночас першим контурним абрисом не класичної парадигми історичної рефлексії є марксистська інтерпретація історії як природно-історичного процесу зміни суспіль- но-економічнпх формацій. З’ясування своєрідності цивілізацій як цілісних, відносно автономних і локалізованих у соціальному хроно- шпі культурних утворень, їхньої ролі й місця в історичному процесі є однією з відмінних рис некласичної парадигми філософсько-історич
401
ного мислення. Воно є олиим з дієвих засобів розробки, обгрунтування і реалізації нелінійного підходу ло осягнення та адекватного відображення розмаїття людської історії.
Запроваджений усередині XVIII ст. французькими гуманітаріями термін “цивілізація" вживався досить тривалий час у контексті традиційно-класичного. лінійного тлумачення історії. Спочатку – для позначений процесу переходу від варварського до культурного, цивілізованого суспільства. Пізніше – вже для найменування самого цього суспільства, уособленням якого поставало для філософів та істориків Європи до другої половини XIX ст, суспільство західноєвропейське Лише з нього часу започатковуються – спершу поодинокі, а з плином часу й дедалі чисельніші – спроби подолання моноцентричного (байдуже прогресистського чи реіресистького. європо- чи азіацеит- ричного) розуміння всесвітиьоісторичного процесу і розробки принципово іншого, нелінійного осмислення історії. Класичними представниками такого, некласичного розуміння історичної реальності і є передусім прибічники нивілізапійного напряму п світовій історії філософії кінця XIX – першої половини XX ст.: М.Я.Даиилевський.
0 Шпенглер іа А.Тойнбі.
Данилевський. по сугі. вперше розглянув проблему иивілізаиій- пої структурованості історії не з позицій європоцентризму – становлення і розвиток однієї і едпної цивілізації (західноєвропейської) на противагу всім іншим, “лоцивілізовапим” народам, – а як проблему множинності цивілізацій. Він виділяє в історії людства і групує в чотири категорії дев’ять культурно-історичних типів, що вже сягнули епіпу иивілі іації. і додає до них ше один, молодший культур но-історичний тип, який ше мас сягнути нього рівня – слов’янський Шпенглер і Тойнбі розвинули ипвілізаційпу філософію історії і зробили свій істотний внесок у підвалини нелінійного тлумачення історичного іі|тоцесу Однак саму будову нелінійної цивілізаціиної філософи історії, шо засновувалася б на них підвалинах, дослідники продовжують зводити і донині, а вивершуватимуть її. судячи з усього, вже наші наступники Зрозуміло водночас, що, визнаючи відпрацьовану, високу технологію традиційних, класичних методологій історичного дослідження і їхню продуктивність у відповідному інтервалі застосов ності. обмежуватися нині лише ними вже аж ніяк не можна. Посту наючись класичному філософсько-історичному розумінню темпораль- ннх змін суспільства у зрілості, вілшліі|к>ваності пізнавальних засобів
1 досвіду їхнього методолоіічного використання, нелінійний підхід до філософського осягнення історії має, проте, і свої істотні переваги.
Історичний шлях людства за такого підходу постає не як однолінійний і неухильно поступальний рух єдиного суб'єкта – людського суспільства загалом, а як сукупність самобутніх історичних оріаніз- мін, багатолінійний, иоліцептричний багатомірний процес надсклад-
402
мої конфігурації, перебіг якого аж ніяк не може зводитись до сукупності змін поступального характеру. Цивілізації виступають у даному разі як своєрідні макроіплнвілп історії, в кожному з яких фокусується, відтворюється, уособлюстіяя відповідною мірою і специфічним саме для нього чипом увесь всеештньоісторичпіій процес. Тобто як рівноцінні і водночас неповторні монади загальноісторичного рійня, відмінності між якими спричинюють багатоманітність, невичерпність і нескінченність людської історії. Відповідно докорінним чином переосмислюються. помітно конкретизуючись, поглиблюючись і доповнюючись, існуючі трактування суспільного прогресу. Прогрес вбачається за нелінійного розуміння історії не лише в невпинному і нескінченному просуванні в одному й тому ж “оптимізуючому” напрямку одного, уніфіковано тлумаченого надсуб'скта за вектором “від менш досконалою – до досконалішого", але не меншою мірою – у саморозвитку. самовизначенні, самоулосконаленні і самоздійснснні кожною
3 цивілізацій своїх, лише їй притаманних задатків, здатностей, здібносте!) і можливостей. 1 завдяки ньому – в одночасній актуалізації, відтворенні га відкритії для себе заново, збагаченні своїм, властивим саме для відповідної цивілізації, екзистениійним досвідом філогенетичних загальнолюдських, архетипних структур і цінностей, які ” онтогенезі кожної з цивілізацій збагачуються новими н новими смисловими відтінками.
Контрольні запитання
1. Чи збігаються час запровадження терміну “філософія історії” з початком формування філософії історії як галузі знань?
2. Що с предметом філософії історії?
3. Які основні напрями формування філософського осмислення історії? В чому полягає своєрідність кожною з них?
4. Хто і кати запровадив поняття "суспільно-економічна формація" та заклав підвалини формаційної теорії історичною пронесу? В яких основних значеннях вживається термін “формація”? В чому виявляються некоректність формаційною релукніонізму та формаційного нігілізму?
5. Чим відрізняється класичне філософське розуміння історії від не- кллсичііоіо?
Ь. Що таке цивілізація?
7. Які зміни відбуваються у цивілізаиійному підході до історії з переходом філософії історії па нскласичний етан розвитку?
8. Охарактеризуйте особливості мопадолої ічиого розуміння цивілізацій
4 Як спіивілносяті^я формаційний та цннілізашннпн підходило історичною пронесу в контексті сучасної філософії історії?
Темн рефераті”
1. Філософія історії та історична наука: спільні риси і відмінності.
2. Прогресистська філософія історії та історична дійсність.
3. Регреснстський напрямок філософії історії і проблема "кінця історії"
4. Античні га західноєвропейські філософські концепції історичного кругообігу: порівняльний аналіз.
5. Теорія суспільно-економічних формацій і реалії сучасного історичного процесу.
6. Універсалізм і монізм як парадні .ми класичною філософської о осягнення исесніїньої історії.
7. Зміна парадні м історичної свідомості и некласичнііі філософії історії.
Рекомендована лі гера тура
1. Андрушенко В., Михальченко М. Сучасна соціальна філософія: У 2 т. – К... 1993. – Т.2. – С. 256–308; друге видання. – К.. 1996.
2. Бойченко 1.ІЗ., Бойченко М.І. Філософія історії: предмет, напрямки. детерміністські та ігрові концепції. – К., 1995. – С. 60.
3. Бойченко І.В. Нелінійна соціальна філософія: цивілізація як монада історії // Філософські студії Київського університету. Вип. І. – К., 1995, – С. 61-90.
4. Вико Д. Основания новой науки об обшей природе наций. – Москва - Киев. 1994. - С. 377-460.
5. Г'орак Г.І., Яшук Т.і. Проблема спрямованості людської історії // Філософій. Курс лекцій. – К., 1993. – С. 543–558.
6. Гошовсі.кий М.М., Кучерявий І.Т. Ідея прогресу в соціальній філософії. - К.. 1993. - С. 158.
7. Данилевський Н.Я. Россия и Европа. – М., 1991. – С. 85–125. 471-480. 508.
8. Маркс К. До критики політичної економії //Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 13. – С. 5–9.
9. Маркс К. Начерки відповіді на лист В.І. Засулич // Там же. – Т. 19. - С. 386-405.
10. Полибий. Всеобщая история. – С-Пб. 1995. – Т. 2. – С. 3, 4.
11. Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. – К., 1995. – Т. I. – С. 14–
54. 70-78. 147-151, 192-227. 245-254, 354-363.
12. Шин кару к В.І. Філософія і сучасні історичні рсалії//Філос. і соці- ол. думка. – 1992. – № 4. – С. З– 11.
13. Шпенглер О. Закат Европы. – М., 1993. – Т. I. – С. 131 – 165,
262-266.
404