§ 4. Статус нотаріуса

Згідно з законом України «Про нотаріат» нотаріус має та­кі професійні права:

— витребовувати від підприємств, установ і організацій відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій;

— складати проекти угод і заяв, виготовляти копії документів та виписки з них, а також давати роз’яснення з питань вчинення нотаріальних дій і консультації правового характеру.

Чинним законодавством нотаріусу можуть бути надані й інші права.

Приватний нотаріус, окрім цього, вправі мати контору, укладати цивільно­правові та трудові договори, відкривати поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках.

Головним професійним обов’язком нотаріуса є вчинення нотаріальних дій відповідно до вимог законодавства та принесеної присяги. Кожна особа, якій вперше надається право займатися нотаріальною діяльністю, у приміщенні відповідного управління юстиції складає присягу такого змісту: «Урочисто присягаю виконувати обов’язки нотаріуса чесно і сумлінно, згідно з законом і совістю, поважати права і законні інтереси громадян і організацій, зберігати професійну таємницю, скрізь і завжди берегти чистоту високого звання нотаріуса».

Предметом професійної таємниці є всі відомості, одержані нотаріусом у зв’язку з вчиненням нотаріальних дій.

Довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються нотаріусом тільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії.

На письмову вимогу суду, господарського суду, прокуратури, органів дізнання і слідства довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються у зв’язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що знаходяться у їх провадженні.

Нотаріус, окрім того, зобов’язаний сприяти громадянам та юридичним особам у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз’яснювати права і обов’язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не використовувалася їм на шкоду.

У разі невідповідності нотаріальної дії законодавству України або міжнародним договорам нотаріус зобов’язаний відмовити у її вчиненні. Така відмова може бути оскаржена зацікавленою особою до суду.

Гарантією неупередженості нотаріуса та посадових осіб виконавчих комітетів місцевих рад, які вчиняють нотарі­альні дії, є законодавче обмеження у праві вчинення нотаріальних дій на своє ім’я і від свого імені, а також на ім’я і від імені свого чоловіка чи дружини, його (її) та своїх родичів, працівників даної нотаріальної контори чи виконавчого комітету або працівників, що перебувають у трудових відносинах з приватним нотаріусом.

Робота нотаріуса є дуже відповідальною, адже внаслідок допущеної ним помилки або зловживання правом може бути завдано суттєвої шкоди правам і законним інтересам фізичних, юридичних осіб або держави.

Саме тому Законом України «Про нотаріат» встановлена повна матеріальна відповідальність приватного нотаріуса за шкоду, заподіяну ним особі внаслідок власної недбалості або незаконних дій.

Гарантією відшкодування такої шкоди є законодавча вимога про обов’язкове службове страхування професійної відповідальності приватного нотаріуса або внесення ним на спеціальний рахунок до банківської установи страхової застави.

Страхова сума або страхова застава встановлюються у розмірі стократної мінімальної заробітної плати.

На відміну від державних нотаріусів приватні нотаріуси є самозайнятими особами і не знаходяться у трудових правовідносинах з Міністерством юстиції України, тому до них не можуть застосовуватися заходи дисциплінарного стягнення. В той же час, здійснюючи контроль за законністю діяльності як державних, так і приватних нотаріусів, Мі­ністерство юстиції України може анулювати свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю у разі неодноразового порушення нотаріусом чинного законодавства при вчиненні нотаріальних дій або грубого порушення закону, яке завдало шкоди інтересам держави, підприємств, установ, організацій, громадян.

Свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю може бути анульоване Міністерством юстиції Україні також у наступних випадках:

1) з власної ініціативи нотаріуса;

2) втрати громадянства України або виїзду за межі України на постійне проживання;

3) винесення щодо нотаріуса обвинувального вироку суду, який набрав чинності;

4) винесення ухвали про застосування щодо нотаріуса примусових заходів медичного характеру, що набрала законної сили;

5) винесення постанови про припинення кримінальної справи щодо нотаріуса з нереабілітуючих підстав;

6) винесення рішення суду, що набрало законної сили, про обмеження дієздатності особи, яка виконує обов’язки нотаріуса, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, оголошення її померлою;

7) невідповідності нотаріуса займаній посаді внаслідок стану здоров’я, що перешкоджає нотаріальній діяльності;

8) порушення нотаріусом вимог, передбачених ч. 2 ст. 3, ч. 1 ст. 8 та ст. 9 Закону України «Про нотаріат» (заборона нотаріусу виконувати іншу оплачувану роботу, крім зазначеної в законі, додержання таємниці нотаріальних дій, обмеження у праві вчинення нотаріальних дій).

Рішення про анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю може бути оскаржено до суду в місячний строк з дня його одержання.

^{1 Правоохранительные органы Российской Федерации: Учебное пособие / Под ред. Ю. Ф. Кваши. — М.: Черконтур, 2000. — С. 4.}

^{2 Монтескье Ш. О духе законов. — М., 1999. — С. 63.}

^{3 Гегель Г.­В. Философия права. — М.: Мысль, 1990. — С. 308–362 .}

^{4 Кант И. Соч. в 6­ти томах. — М., 1965. — Т. 4. — Ч. 2. — С. 234–237.}

^{5 Грошевий Ю. М., Марочкін І. Є. Органи судової влади в Україні. — К.: Ін Юре, 1997. — С. 5.}

^{6 Чиркин В. Е. Разделение властей: социальные и юридические аспекты // Советское государство и право. — 1990. — № 8. — С. 10–11.}

^{7 Термін «судова влада» нормативно був закріплений в Законі України «Про статус суддів» 15 грудня 1992 р., але був використаний для визначення статусу суддів — носіїв судової влади.}

^{8 К. Арановський, наприклад, визначає владу як «властивість окремих осіб, політичних інститутів, інших авторитетів, що полягає у визнанні їх підвладними зобов’язання підкорятися їм, оскільки останні відчувають відносно носія влади почуття обов’язку, солідарності, страху, залежності, інші емоції і спонукання, внаслідок яких виникає мотив підкорення» (Арановский К. В. Государственное право зарубежных стран: Учебник для вузов. — М., 1998. — С. 33); М.Кейзеров трактує владу як «властиві суспільству і визначені його базисом вольові відносини між людьми, при яких застосування їх носієм особливої системи засобів і методів забезпечує виявлення і домінування владної волі за допомогою суспільної організації з метою управління і забезпечення дотримання соціальних норм на основі принципу соціальної відповідальності» (Кейзеров Н. М. Власть и авторитет. Критика буржуазных теорий. — М., 1973).}

^{9 Судебная реформа / Под ред. Н. В. Давыдова и Н. Н. Полянского. — М.: Объединение, 1915. — Т. 1. — С. 3.}

^{10 Судебная реформа / Под ред. Н. В. Давыдова и Н. Н. Полянского. — М.: Объединение, 1915. — Т. 1. — С. 6.}

^{11 Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. Т.1. Изд. 4­е, доп. и перераб. — СПб.: Сенатская типография, 1912.}

^{12 Поняття «суд» у значенні «судове засідання» є найбільш вживаним на побутовому рівні, у засобах масової інформації, де нерідко є такі, на­приклад, висловлювання: «Суд відбувся, вирок щодо підсудних буде оголошений через тиждень» або «Суд у зв’язку з неявкою відповідача перенесений на місяць» і т. п. Але вживання фахівцями поняття «суд» у значенні «судове засідання» є теж коректним, якщо вказаний зміст випливає з кон­тексту.}

^{13 Наприклад, навіть у ритуальному зверненні до присутніх у залі судового засідання «Підвестися, суд іде», яке є відбитком давньої традиції, прояву поваги до суду, слово «суд» застосовується саме у четвертому значенні.}

^{14 Норма, яка в ч. 1 ст. 13 Закону «Про судоустрій України» регулює вказані правила, сформульована дуже невдало. По­перше, вона нічого не додає до вже закріплених у Конституції норм, а лише повторює їх. По­друге, тільки випадки розгляду справ судом присяжних вона відсилає до врегулювання процесуальним законом. Отже, здавалось б цілком обґрунтованим, що визначення випадків розгляду справ у всіх інших зазначених складах суду (а ми вважаємо, що й суду присяжних) є предметом врегулювання саме Закону «Про судоустрій України». Однак не тільки переліку випадків або якихось критеріїв, але й натякання на такі критерії чи випадки в Законі немає, що, безумовно, знижує його цінність як закону, базового для процесуального законодавства. На жаль, є в ньому такі приклади і з інших принципових питань.}

^{15 Інстанція (лат. Instantia — безпосередньо, близькість) — ступінь (щабель, рівень) в системі органів держави.}

^{16 Мономах написав також «Поучення своїм дітям», або так звану «Духівницю». В ній Мономах детально описує свій спосіб життя, зайняття, дає поради своїм дітям, як слід поводитись. Так, він наказує не карати смертю кого б то не було. Якби навіть злочинець і був гідний смерті, то й тоді не слід губити душі.}

^{Судячи неупереджено, вважають історики, не можна не помітити, що Мономах у своїх настановах та в уривках літописів про нього постає більш бездоганним і добросердним, ніж у своїх вчинках, в котрих проглядають вади часу, виховання і середовище, в якому він жив. Але за ним в історії залишається те велике значення, що, живучи в суспільстві, яке ледве виходило з найбільш варварського стану, обертаючись у такому середовищі, де всяк гнався за вузькими корисливими цілями, ще майже не розуміючи святості права і угоди, один Мономах тримав знамена спільної для усіх правди, збирав під нього сили Руської землі. — Див.: Костомаров М. Галерея портретів (біографічні нариси). — К.: Веселка, 1993. — С. 52.}

^{17 Як свідчить історія, багато князів литовської династії Гедимінасів прийняли православ’я. Руська, тобто українсько­білоруська, мова була мовою переважної більшості населення і вважалася офіційною мовою Великого князівства литовського. Поважаючи місцеві звичаї, литовці заявляли: «Старого не змінюємо, нового не нав’язуємо». — Див.: Субтельний О. Україна. Історія. — К.: Либідь, 1994. — С. 90.}

^{18 Коли землі центральної частини України відійшли до Великого Князівства Литовського, відносини продовжували врегульовуватись положеннями «Руської правди». Литва сприйняла її термінологію та юридичні норми. Отже, Литовський статут можна визнати «спадкоємцем» «Руської правди». — Див.: Максимейко Н. А. «Русская правда» и Литовско­русское право. — К., 1904. — С. 13.}

^{19 Кобилецький М. Суд у місті Львові за магдебурзьким правом // Право України. — 2001. — № 10. — С. 109–111.}

^{20 Субтельний О. Україна: Історія. — К.: Либідь, 1994. — С. 228.}

^{21 Права, за якими судиться малоросійський народ. 1749 / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко; упорядник та автор нарису К. А. Вислобоков. — К.: Ін­т держави і права ім. В. М. Корецького, 1997.}

^{22 Див. Єрмолаєв В. До питання кодифікації українського права у першій половині XVІІІ століття // Вісник Академії правових наук. — 1998. — № 3(14). — С. 78–84.}

^{23 Чичерин Б. Н. Философия права. — СПб.: Наука, 1998. — С. 491–494. Видатний російський філософ права ХІХ сторіччя Б. М. Чичерін щойно по впровадженні Статутів дав оцінку судовій реформі і зокрема суду присяжних: «Положення 19 лютого (скасування кріпацтва — прим. наша) подарувало свободу 22 мільйонам людей, реформа суду дає правосуддя усім. Підстави нового устрою суду: незалежність суддів, публічність суду, присяжні... Служба присяжних — нова тяжкість для громадян, тяжкість, що накладена свободою. Свобода не придбається задарма; вона потребує жертв і зусиль. Але мужнє виконання громадянських обов’язків одне дає суспільству внутрішню міцність і здатність до самоврядування».}

^{24 Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. — Т. 1. Изд. 4­е, доп. и перераб. — С.­Петербург: Сенатская типография, 1912. — С. 385–386. Слід підкреслити, що ця позиція була висловлена автором ще в першому виданні курсу, до 20­річчя введення Статутів, але й понад 20 років потому, після 40­річної практики існування суду присяжних, незважаючи на жодні соціальні катаклізми, він не відійшов від свого погляду ані на йоту.}

^{25 Див. докладніше: Мироненко О. М. Світоч української державності. Політико­правовий аналіз діяльності Центральної Ради. — Київ, 1995. — С. 69–80.}

^{26 Термін «моноцентризм» використовувався нами в навчальному процесі для характеристики відмінних рис судової системи України у порівнянні з біцентризмом судової системи, що існував в Україні у період з 1990 р. до 2002 р., а також для характеристики інших видів судових систем, наприклад, збереженого біцентризму в судовій системі Російської Федерації та поліцентризму судової системи ФРН. Цей термін був нами також вживаний у науково­практичному коментарі Конституції України (див.: Сібільова Н. В. Коментар статті 125 Конституції // Конституція України: Науково­практичний коментар. В. Б. Аверьянов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін. / Ред. кол.: В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевий та ін. — Х.: Право; К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. С. 611–619), а також у науковому висновку на запит Конституційного Суду України при підготовці до розгляду справи № 1­38/2003 (про Касаційний суд України), позиції якого вивчалися Конституційним Судом України (див. посилання на позицію АПрН України у абз. 5 п. 2 описової частини рішення № 20­рп/2003 від 11 грудня 2003 р.). Стисло, але майже повністю наше бачення ступеня врегулювання Конституцією побудови судової системи викладено у абз. 7 п. 2 Окремої думки судді Конституційного Суду України В. Є. Скоморохи. Він поділяє нашу думку, що судова система України базується на засадах єдності, певної автономності спеціалізованих судів, моноцентризмі. Досліджуючи проблеми подальшого реформування судової системи України, Р. Кубійда з посиланнями на окрему думку В. Є. Скоморохи теж вважає, що принцип моноцентризму має власний зміст, який є близьким, але не таким, що збігається з принципом єдності (Кубійда Р. Реформування правосуддя в Україні: стан і перспективи. — Київ: Атіка, 2004. — С. 44). Опосередковано підтримка такої позиції висловлена російськими вченими. В. М. Жуйков, аналізуючи принципи побудови судової системи РФ, дійшов висновку: «Несмотря на указание в ст. 3 Федерального конституционного закона «О судебной системе Российской Федерации» на единство судебной системы, такового не имеется. Системы судов общей юрисдикции и арбитражных судов действуют самостоятельно и независимо друг от друга, имеют свои высшие судебные органы. Такое устройство порождает серьезную проблему обеспечения единства судебной практики — единообразного и правильного применения федерального законодательства всеми судами РФ (как общей юрисдикции, так и арбитражных) на всей ее территории. Без решения этой проблемы невозможно обеспечить реальный доступ к правосудию и гарантировать соблюдение конституционного принципа равенства всех перед законом и судом (Жуйков В. М. Судебная реформа: проблемы доступа к правосудию.— М.: Статут, 2006. — С. 23).}

^{27 Див.: Фойницкий И. Я. Курс уголовного судопроизводства. — Т. 1. — Изд. 3, доп. и пров. — Санкт­Петербург: Сенатская типография, 1902. — С. 320–321.}

^{28 Наприклад, вживаючи поняття «місцеві суди», Конституція не розкриває, а які ж суди є, власне, місцевими. Термін «місцевий» в Конституції зустрічається у ст. 118 Розділу VІ для визначення органів місцевої дер­жавної адміністрації (області, райони, міста Київ та Севастополь), в Роз­ділі ХІ «Місцеве самоврядування» до органів місцевого самоврядування Конституція відносить сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, районні та обласні ради та їх виконавчі органи. Як бачимо, поняття «місцевий» охоплює різні територіальні утворення: від села до області, але всі вони перелічені в Конституції, чого не зроблено відносно судової системи. У Конституції відсутні і критерії побудови апеляційних судів, тобто судів другого рівня. Наша позиція, що Конституція України щодо системи судів загальної юрисдикції сформулювала лише принципи її побудови, не закріпивши, власне, систему судів, була висловлена нами раніше в науковому висновку на запит Конституційного Суду України при підготовці до розгляду справи № 1­38/2003 (про Касаційний суд України), рішення з якої було прийняте 11 грудня 2003 р. Конституційний Суд не поділив нашої думки, але вона була використана для аргументації окремої думки судді Конституційного Суду В. Скоморохи.}

^{29 Після набрання чинності Законом «Про судоустрій України», яке відбулося 1 червня 2002 р.}

^{30 Жуйков В. М. Судебная реформа: проблемы доступа к правосудию. — М.: Статут, 2006. — С. 20–21.}

^{31 Див. Указ Президента України «Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України» від 11 липня 2001 р. № 511/2001 із змінами, внесеними згідно з указами Президента України № 499/2002 від 30.05.2002 р.; № 552/2003 від 25.06.2003 р.}

^{32 Законом України «Про судоустрій України» було передбачено створення Касаційного суду України, який мав розглядати у касаційному порядку справи, розглянуті місцевими і апеляційними загальними судами, вироки і рішення по яких набрали чинності. 62 народних депутата — суб’єкти права на конституційне подання — звернулися до Конституційного Суду України з клопотанням про визнання неконституційними низки статей, частин і пунктів закону, в яких містилися норми, що врегульовували питання утворення, організації й діяльності Касаційного суду. Конституційний Суд визнав такими, що не відповідають Конституції України, норми щодо утворення, складу, повноважень Касаційного суду України (справа № 1­38/2003 від 11 грудня 2003 р.).}

^{33 Наприклад, в загальному апеляційному суді Луганської області перед­бачено 88 посад суддів, у апеляційному суді Львівської області — 71, в апеляційному суді Харківської області — 94, апеляційному суді Чернігівської області — 38. Найбільша кількість посад суддів у апеляційному суді Донецької області — 136.}

^{34 Мережа і кількісний склад місцевих господарських судів затверджені Додатками № 1 і № 2 до Указу Президента України від 11 липня 2001 р. № 511/2001 в редакції Указу від 30 травня 2002 р. № 499/2002 (Офіційний вісник України. — 2002. — № 23. — Ст. 1087. — С. 1).}

^{35 Мережа, кількісний склад та територія місцевих адміністративних судів затверджені Додатками № 1 і № 3 до Указу Президента України «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу» від 16 листопада 2004 р. № 1417/2004 (Урядовий кур’єр. — 2004. — № 224. — 24 листопада).}

^{36 Розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про віднесення посад працівників апарату судів загальної юрисдикції до відповідних категорій посад державних службовців» № 88­р від 24 лютого 2003 р. чітко визначено, які посади належать до кожної з шістьох категорій державних службовців (Офіційний вісник України. — 2003. — № 9. — Ст. 404. — С. 183).}

^{37 Уявлення про великий обсяг вказаної роботи, що здійснюється у місцевих судах, може дати назва лише декількох форм звітності: «Звіт про розгляд цивільних справ судами першої інстанції», «Звіт про розгляд кримінальних справ судами першої інстанції», «Звіт про неповнолітніх засуджених», «Звіт про розгляд судами справ на виконання Закону «Про боротьбу з корупцією», «Дані в розрізі статей Кримінального кодексу України про кількість засуджених осіб», «Звіт про склад засуджених, місце і час вчинення злочину».}

^{38 Але закон не уникнув й прогалин. Так, у ньому не врегульовано, хто має вирішувати в місцевому суді пи­тання щодо підвищення кваліфікації суддів у суді цього рівня. Нічого не говориться в законі про те, хто і в якому порядку розподіляє справи між суддями, хто утворює склад суду для колегіального розгляду справ.}

^{39 Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України. Указ Президента України від 11 липня 2001 р. № 511­2001 // Офіційний вісник України. — 2001. — № 28. — Ст. 1243. — С. 24.}

^{40 Про утворення Житомирського та Запорізького апеляційних господарських судів та внесення змін до мережі та кількісного складу суддів господарських судів України. Указ Президента України від 30 травня 2002 р. № 499­2002 // Офіційний вісник України. — 2002. — № 23. — Ст. 1087. — С. 1.}

^{41 Про утворення Київського міжобласного і Луганського апеляційних господарських судів та внесення змін до мережі та кількісного складу суддів господарських судів України. Указ Президента України від 25 червня 2003 р. № 552­2003 // Офіційний вісник України. — 2003. — № 27. — Ст. 1314. — С. 10.}

^{42 Так, після утворення Луганського апеляційного господарського суду із судового округу Донецького апеляційного господарського суду була вилучена територія Луганської області, а у зв’язку з утворенням Київського міжобласного апеляційного господарського суду з судових округів Київ­ського та Харківського апеляційних господарських судів були вилучені території відповідно Черкаської та Полтавської областей.}

^{43 Суддею апеляційного суду може бути суддя, який має стаж роботи в галузі права не менше п’яти років, з них на посаді судді не менше трьох років. Якщо у судді не сплив п’ятирічний термін його призначення вперше на посаду Президентом України у міський суд, а за своїми професійними якостями він здатний здійснювати правосуддя у судах вищого рівня, то за рекомендацією кваліфікаційної комісії за умови набрання необхідного трирічного стажу роботи суддею такий суддя може бути призначений Президентом України в апеляцій­ний суд.}

^{44 Про мережу та кількісний склад суддів апеляційних судів. Указ Президента України від 20 серпня 2001 р. № 642/2001 зі змінами, внесеними згідно з Указом Президента України № 80/2002 від 30.01.2002 р. // Офіційний вісник України. — 2001. — № 34. — Ст. 1581. — С. 61.}

^{45 Поспєлова С. Харківський апеляційний господарський суд: на шляху становлення // Юрист України. — 2003. — № 1. — С. 13.}

^{46 Вісник Верховного Суду України. — 2003. — № 6(40). — С. 9.}

^{47 Вісник Української Народної Республіки. — 1918. — 10 січня.} 

^{48 Указ Президії Верховної Ради України від 15.01.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 17. — Ст. 219.}

^{49 Указ Президії Верховної Ради України від 15.01.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 17. — Ст. 135.}

^{50 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 46. — Ст. 431.}

^{51 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 26. — Ст. 207.}

^{Під час створення системи військових судів всі наведені повноваження по формуванню військових судів належали Верховній Раді України або її Президії. Саме тоді Верховна Рада постановила, що військова колегія Верховного Суду діє у складі голови колегії, його заступників та восьми суддів, а Президія Верховної Ради у цьому зв’язку прийняла постанову такого змісту: «Відповідно до штат­ного розкладу встановити суддям військової колегії Верховного Суду України такі військові звання: голова колегії — генерал­полковник; заступник голови колегії — гене­рал­лейтенант; суддя колегії — генерал­майор» (Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 24. — Ст. 192).}

^{52  Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 26. — Ст. 204.}

^{53 Указом Президента України від 30 травня 1998 р. № 572/98 кількість військових судів налічувала: три суди регіонів, один суд Військово­Морських Сил і 24 суди гарнізонів із загальною кількістю військових суддів 157. А Указом Президента України від 19 жовтня 2004 р. № 1262/2004 було ліквідовано 7 місцевих судів гарнізонів, і загальна чисельність військових суддів зменшилася до 132. Не залишилася поза загальною тенденцією і Військова судова колегія Верховного Суду України. Незважаючи на збільшення кількості суддів Верховного Суду України з 85 до 95, Пленум Верховного Суду України визнав за доцільне скоротити склад колегії до 4 суддів.}

^{54 Див.: Про війська внутрішньої та конвойної охорони: Закон України від 26 березня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 29. — Ст. 397.}

^{55 На час прийняття Закону України «Про судоустрій України» (7 лютого 2002 р.) Вищий господарський суд існував одинадцять років, десять з яких він йменувався Вищим арбітражним судом України. Організація системи арбітражних судів регулювалася не Законом «Про судоустрій України», а Законом «Про арбітражний суд». Вищий адміністративний суд же був утворений у відповідності до Закону України «Про судоустрій України» Указом Президента України від 1 жовтня 2002 року № 889/2002.}

^{56 Указ Президента України від 11 вересня 2006 р. № 747/2006 «Про внесення змін до указів Президента України від 10 грудня 2003 року № 1425 і від 30 червня 2004 року № 697» // Офіційний вісник України. — 2006. — № 37. — Ст. 2543. — С. 22.}

^{57 Останнім часом у Вищому господарському суді проводилася робота по вивченню та узагальненню практики застосування законодавства про податки; про корпоративне управління; про банкрутство; щодо операцій з цінними паперами. За результатами розгляду судам подано відповідні рекомендації. Узагальнення практики виявило відсутність єдності при розгляді справ щодо захисту права інтелектуальної власності. Враховуючи порівняну новизну справ цієї категорії, судова палата організувала семінар­навчання суддів, які спеціалізу­ються на розгляді таких справ (Притика Д. Господарські суди України в умовах судово­правової реформи // Право України. — 2004. — № 4. — С. 16–17).}

^{58 Вказані повноваження Пленуму викликають певні зауваження. Ані Верховний Суд України, ані вищий спеціалізований суд не наділені за Конституцією України правом законодавчої ініціативи. Немає й закону, який би встановлював порядок ініціації внесення змін до чинного законодавства поза процедурою у порядку законодавчої ініціативи. Тому наявність такого повноваження у Пленуму викликає здивування. Не менше здивування викликає й редакція вищевикладеного п. 6 ст. 44 Закону, тому що вищий спеціалізований суд може безпосередньо звернутися до Конституційного Суду зі зверненням про необхідність тлумачення Конституції та законів України, як і будь­яка юридична особа. Це не є прерогативою вищого суду. При такому зверненні він не має ніяких преференцій відносно інших юридичних осіб.}

^{59 Самостоятельность и независимость судебной власти Российской Федерации / Под ред. В.В. Ершова. — М.: Юристъ, 2006. — С. 254–257.}

^{Див. докладніше: Пилипчук П. П. Верховний Суд України і забезпечення однакового застосування судами законодавства // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 11(51). — С. 3–7.}

^{60 Справа № 1­1/2004 від 1 грудня 2004 р. № 19­рп/2004.}

^{61 Справа № 1­3/2002 від 21 травня 2002 р. № 9­рп/2002.}

^{62 Процедура зайняття адміністративних посад в судах, закріплених в законі, не відповідає вимогам надійності функціонування системи. В ній відсутні страхові механізми, які б гарантували безперервність, безперебійність функціонування, незважаючи на перепони чи внутрішні вади. Надто слабкою, вразливою ланкою в побудованому ланцюгу діяльності по призначенню суддів на адміністративні посади є безальтернативна зосередженість на одній посадовій особі — Голові Верховного Суду України. Відсутність Голови Верховного Суду через його роль у виписаній законом процедурі є гальмом у забезпеченні належного функціонування судової системи як загальних, так і спеціалізованих судів, оскільки саме він вносить подання Президенту України щодо призначення суддів України на адміністративні посади. В системі загальних судів цей ланцюг виглядає таким чином.}

^{Для зайняття посади голови загального місцевого суду необхідно здійснити низку дій: а) внести пропозиції від голови апеляційного суду щодо кандидатури на посаду; б) підготувати і внести Радою суддів України рекомендації; в) внести Головою Верховного Суду подання Президенту України.}

^{Для зайняття посади голови загального апеляційного суду необхідно здійснити низку дій: а) підготувати і внести Радою суддів України рекомендації; б) внести подання Головою Верховного Суду Президенту України.}

^{Отже, за відсутності Голови Верховного Суду України, по­перше, не може бути призначений на посаду голова місцевого загального суду, а по­друге, голова загального апеляційного суду, причому за відсутності голови апеляційного суду нікому буде навіть ініціювати питання щодо кандидатур на посади голів місцевих судів.}

^{Здавалося б, що такий порядок не так болісно стосується системи спе­ціалізованих судів як достатньо автономних підсистем. Але життя виявилось значно багатшим, ніж варіанти регулювання, закріплені законом. За непередбаченим, але досить життєвим збігом обставин Голови Верховного Суду України та Вищого господарського суду України з різних підстав залишили майже одночасно свої посади. Які ж це має наслідки? Відсутність на посаді Голови Верховного Суду України тягне за собою неможливість внесення подання щодо призначення Голови Вищого господарського суду. У свою чергу відсутність Голови Вищого господарського суду не дає можливості наповнювати суддівський корпус суддями, що обираються у господарські суди безстроково, та формувати адміністративний склад цих судів.}

^{63 Після видання Президентом України 7 жовтня 2005 р. Указу «Про кількість суддів Верховного Суду України» 18 жовтня 2005 р. відбулося засідання Пленуму Верховного Суду України, на порядку денному якого були два питання: 1) про визначення кількісного складу судових палат і Військової судової колегії і 2) про призначення голови Судової палати з адміністративних справ. У виступі з першого питання Голова Верховного Суду України відзначив, що збільшення кількості суддів потребує визначення кількісного складу суддів у палатах. Враховуючи рівень і динаміку навантаження при розгляді судових справ у судових палатах і Військовій судовій колегії, Голова Верховного Суду України запропонував збільшити кількісний склад Судової палати з кримінальних справ до 44 суддів (раніше було 43), Судової палати з цивільних справ до 24 суддів (раніше — 22), Судової палати з господарських справ до 11 (раніше — 9) і скоротити суддівський склад Військової судової колегії до 4 суддів (раніше — 6). (Склад Судової палати з адміністративних справ був затверджений місяцем раніше на засіданні Пленуму 23 вересня 2005 р. у складі 7 суддів.) Після обговорення цього питання Пленумом була прийнята постанова про визначення кількісного складу судових палат і Військової судової колегії у варіанті, який був запропонований Головою Верховного Суду України.}

^{64 Вісник Конституційного Суду України. — 2004. — № 6. — С. 16–22.}

^{65 Вісник Конституційного Суду України. — 1997. — № 2. — С. 19–22.}

^{66 Вісник Конституційного Суду України. — 1997. — № 2. — С. 21–22.}

^{67 Вісник Конституційного Суду України. — 1997. — № 2. — С. 27–30; 31–35; 1998. — № 1. — С. 3–7, 34–38.}

^{68 Рішення Конституційного Суду України «Про внесення доповнень до § 57 Регламенту Конституційного Суду України» від 6 березня 2002 року № 3­Р/2002 // Вісник Конституційного Суду України. — 2002. — № 2. — С. 5.}

^{69 Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про чинність Закону України «Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) // Вісник Конституційного Суду України. — 2000. — № 6. — С. 21.}

^{70 Рішення Конституційного Суду України по справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. — 2000. — № 6. — С. 21.}

^{71 Рішення Конституційного Суду України по справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. — 2000. — № 6. — С. 20.}

^{72 Юридична енциклопедія: В 6 т. — Т. 3 / Ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (голова ред. кол.) та ін. — К.: Укр. Енцикл., 2001. — С. 362.}

^{73 Щербина П. Ф. Судебная реформа на Правобережной Украине. — Львов: Вища школа, 1974. — С. 52.}

^{74 Кони А. Ф. Нравственные начала в уголовном процессе // Избранные произв. — М.: Госюриздат, 1956. — 678 с.}

^{75 Головачев А. А. Десять лет реформ 1861–1871. — СПб: Типография Ф. С. Сущинского, 1872. — 398 с. — С. 148.}

^{76 Возвращение к истокам права: Судебные уставы. О статусе судей // Законность. — 1994.— № 6. — С. 13–18.}

^{77 Судебные уставы 20 ноября 1864 года съ изложением рассуждений, на коих они основаны. — Санкт­Петербургъ, 1864. — 690 с.}

^{78 Положення про короткотермінові юридичні курси для підвищення кваліфікації судово­прокурорських працівників у Харкові, Києві та Одесі // Постанова РНК УРСР від 7 квітня 1924 року // ЗУ УРСР. — 1924. — № 9. — Ст. 65.}

^{79 Европейская хартия о статусе судей // Российская юстиция. — 1999. — № 7. — С. 2–4; № 8. — С. 2–4; № 9. — С. 5, 6.}

^{80 Кодекс професійної етики судді. Затверджено V з’їздом суддів України 24 жовтня 2002 року // Вісник Верховного Суду України. — 2002. — № 5 (33). — С. 24.}

^{81 Европейская хартия о статусе судей // Российская юстиция. — 1999. — № 7. — С. 2–4; № 8. — С. 2–4; № 9. — С. 5, 6.}

^{82 Рекомендація № (94)12 щодо незалежності, дієвості та ролі суддів, ухвалена Комітетом міністрів Ради Європи на 518 засіданні заступників міністрів 13 жовтня 1994 р. // Вісник Верховного Суду України. — 1997. — № 4. — С. 10, 11.}

^{83 Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року № 5­рп/2002 // Офіційний вісник України. — 2002. — № 13. — Ст. 669. — С. 141–148.}

^{84 Основні принципи незалежності судових органів // Права людини і професійні стандарти для юристів. — Амстердам­Київ: Українсько­Американське бюро захисту прав людини, 1996. — С. 28–31.}

^{85 Див., наприклад: принцип IV — «Асоціації», Рекомендації № R(94)12 Комітету міністрів державам­членам щодо незалежності, дієвості та ролі суддів //Вісник Верховного Суду України. — 1997. — № 4. — С. 10–11.}

^{86 Наприклад, Міжнародна і Європейська асоціації суддів або Європейська організація «Європейські судді за демократію і свободи».}

^{87 Див.: Європейська хартія про статус суддів // Вісник Верховного Суду України. — 1998. — № 4. — С. 9–11.}

^{88 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.}

^{89 Див.: Тацій В. Я., Тодика Ю. М. Проблеми становлення і розвитку українського конституціоналізму // Державне будівництво та місцеве самоврядування: Зб. наук. пр. — Х.: Право, 2001. — С. 9, 14.}

^{90 Див.: Георгієв А. З. Конституційне право зарубіжних країн. — Чернівці: Рута, 2001. — С. 337.}

^{91 Див.: Органи державної влади України: Монографія / За ред. В. Ф. По­горілка. — К.: Ін­т держави і права ім. Корецького, 2002. — С. 10; Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Навчальний посібник. В. С. Ковальський (кер. авт. кол.), В. Т. Білоус, С. Е. Демський та ін./Відп. ред. Я. Кондратьєв. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — С. 139.}

^{92 Адміністративне право України: Підруч. для юрид. вузів і фак. / За ред. Битяка Ю. П. — Х.: Право, 2000. — С. 506; Стрижак А. Адміністративно­правові відносини у галузі правосуддя: особливості та види // Право України. — 2004. — № 1. — С. 40.}

^{93 Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 25. — Ст. 146.}

^{94 Офіційний вісник України. — 2001. — № 48. — С. 136.}

^{95 В Україні прокуратура є незалежною, являє собою єдину систему, виконує особливі, властиві тільки їй функції та ані за своїм генезисом, ані за характером повноважень не належить до органів якої­небудь гілки влади, тим більше жодній з них не підпорядковується. Статус працівників прокуратури значно відрізняється від статусу суддів. Тому наділення Вищої ради юстиції України повноваженнями, хоча і незначними, щодо прокурорів, на жаль, є механічним копіюванням закордонного досвіду, який не реалізується на практиці внаслідок відсутності належного обґрунтування його необхідності.}

⁹⁶Кони А. ^Ф. За последние годы. — СПб., 1898. — С. 69.

⁹⁷ Див.: Научная информация по вопросам борьбы с преступностью. — 1989. — № 9. — С. 29^.

^{98 Перший розділ} «Загальні положення»; други^{й —} «Система, структура і організація діяльності органів прокуратури»; ^{третій —} «Прокурорський нагляд»^{, що складається} з чотирьох глав: «^{Нагляд за додержанням і застосуванням законів}» (гл. 1), «^{Нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно­розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство}» (гл. 2), «^{Підтримання державного обвинувачення та представництво інтересів громадянина або держави в суді}» (гл. 3)^, «^{Нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян}» (гл. 4)^{, четвертий розділ} «Кадри органів прокуратури»; ^{п’ятий розділ} «Інші питання організації ^і діяльності органів прокуратури».

⁹⁹ Див. ^також: Российская прокуратура сегодня / Под ред. К. Ф. Скворцова. — М., 1994; Судоустройство и правоохранительные органы в Российской Федерации: Учебник / Под ред. В. И. Швецова. — М.^{: НИИ проблем укрепления законности и правопорядка}, 1997. — С. 215^–223^.

^{100 Фойницкий И. Я. Курс уголовнаго судопроизводства. Т. 1. — 3­е изд­е, пересмотренное и доп. — С.­Петербургъ: Сенатская типографія, 1902. — С. 458.}

^{101 Про цей період діяльності прокуратури у Франції див. докладніше: Фойницкий И. Я. Назв. праця. — С. 457–459.}

^{102 Про прокуратуру: Закон України від 05.11.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — Ст. 793.}

^{103 Про день працівників прокуратури: Указ Президента України від 2 листопада 2000 р. № 1190/2000 // Урядовий кур’єр. — 2000. — № 206.}

¹⁰⁴ Ми ^{наведемо} лише ^за^{гальну характеристику} основних функці^й прокуратури, ^{більш докладно функції прокуратури} розглядаються у ^{навчальному} курсі «Прокурорський нагляд в Україні».

^{105 Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 2. — Ст. 44.}

¹⁰⁶ Див. докладніше: Каркач П. М., Кривобок В. В., Синчук В. Л. Координаційна діяльність правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю. — Харків: Нац. юрид. акад. України, 2001. — С. 6–18.

^{107 У зв’язку з тим, що Конституція України вживає словосполучення «досудове слідство» (п. 9 розділу XV «Перехідні положення»), поняття «попереднє слідство», «попереднє розслідування», які до цього вживалися у законодавстві і в науці, трансформувалися у поняття «досудове слідство», «досудове розслідування».}

^{108 Положення про МВС України від 17 жовтня 2000 р. Затверджено Указом президента України № 1138 // Офіційний вісник України. — 2000. — № 42. — Ст. 304.}

^{109 Слідчі підрозділи в системі МВС було створено 6 квітня 1963 р.}

^{110 «Положення про Головне управління карного розшуку МВС України» від 25 травня 1992 р. № 287. — К.: МВС України, 1992; «Положення про державну службу боротьби з економічною злочинністю» від 10 серпня 1993 р. № 474. — К.: МВС України, 1993; «Положення про Головне управління Державної автомобільної інспекції МВС України» від 30 травня 1992 р. № 327. — К.: МВС України, 1992; «Положення про Державну службу охорони при МВС України» від 10 серпня 1993 р. № 615 // Зібрання постанов Уряду України. — 1994. — № 2. — Ст. 31; «Положення про органи попереднього слідства в системі МВС України» від 25 листопада 1992 р. № 745; « Положення про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ» від 29 липня 1991 р.; «Статут патрульної і постової служби міліції» від 17 січня 1963 р.; «Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ УРСР» від 29 липня 1991 р., № 1368­XII // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 45. — Ст. 599.}

^{111  За свідченнями архівних матеріалів, міліція України була створена 4 січня 1919 р. і постійно перебувала у стані становлення, як і система органів внутрішніх справ загалом. Див.: Історія міліції України у документах і матеріалах. — К.: Генеза, 2000.}

^{112 Див.: http://portal.rada.gov.ua}

^{113 Про державну виконавчу службу: Закон України від 24 березня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 36–37. — Ст. 243.}

^{114 Див.: Стандарти незалежної юридичної професії. Сучасні системи адвокатури / За ред. О. Д. Святоцького. — К.: Право України, 1993. — С. 12.}

^{115 Історія адвокатури України / За ред. Т. В. Варфоломеєвої, О. Д. Святоцького. — К.: Либідь, 1992. — С. 6–7.}

^{116 Чубатий М. До історії адвокатури на Україні. — Львів, 1934. — С. 33.}

^{117 Судебные уставы императора Александра ІІ. — СПб., 1883.}

^{118 Право. — 1915. — 18 января. — С. 135.}

^{119 Варфоломеева Т. В. Адвокатура в Украине. — Киев, 1998. — С. 15.}

^{120 СУ РРФСР. — 1917. — № 4. — С. 50.}

^{121 Вестник Украинской Народной Республики.— № 5.— 10 января 1918 г.}

^{122 Там же.}

^{123 СУ. — 1919. — № 1. — Ст. 141.}

^{124 Конституція УРСР. — Х., 1920. — Ст. 20.}

^{125 СУ УССР. — 1922. — № 43. — Ст. 630.}

^{126 Бюлетень НКЮ УРСР. — 1922. — № 4.}

^{127 Бюлетень НКЮ УРСР. — 1922. — № 54. — Ст. 779.}

^{128 Вестник советской юстиции. — 1928. — № 20(126). — С. 609.}

^{129 Тимчасове додаткове положення про юридичні консультації, до яких були прикріплені члени колегії захисників, котрі ліквідували свої приватні кабінети // Вестник советской юстиции. — 1928. — № 7. — С. 218.}

^{130 Вестник советской юстиции. — 1928. — № 21(127). — С. 643 .}

^{131 Про попередні підсумки колективізації колегії оборонців // Вісник радянської юстиції. — 1929. — № 15–16. — С. 480. Після видання протягом шести років російською мовою з 1929 р. український юридичний журнал «Вестник советской юстиции» став видаватися українською мовою.}

^{132 ЗЗ УРСР. — 1929. — №26. — Ст. 203.}

^{133 Бюлетень НКЮ УРСР. — 1929. — № 10. — Ст. 61.}

^{134 Бюлетень НКЮ УРСР. — 1932. — № 4–5.}

^{135 Святоцький О. Д., Михеєнко М. М. Адвокатура України. — Київ: Ін Юре, 1997. — С. 43.}

^{136 Революційне право. — 1937. — № 6. — С. 32.}

^{137 Там же. — № 22. — С. 34–37.}

^{138 Порядок виборів голови президії, його заступника, секретаря, голови та секретаря ревізійної комісії встановлювався наказом НКЮ СРСР від 26 жовтня 1939 р.}

^{139 ЗП УРСР. — 1939. — № 37. — Ст. 178.}

^{140 Ведомости Верховного Совета СССР. — 1959. — № 1. — Ст. 12.}

^{141 Відомості Верховної Ради УРСР. — 1962. — № 39. — Ст. 494.}

^{142 Див.: Історія адвокатури України / За ред. Т. В. Варфоломеєвої, О. Д. Свя­тоцького. — К.: Либідь, 1992. — С. 15.}

^{143 Ведомости Верховного Совета СССР. — 1979. — № 49. — Ст. 846.}

^{144 Друга сесія Верховної Ради Української РСР 10 скликання. — К., 1981. — С. 140–142.}

^{145 Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 9. — Ст. 62.}

^{146 Святоцький О. Д., Медведчук В. В. Адвокатура: історія і сучасність. К.: Ін Юре, 1997. — С. 6.}

^{147 Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка. В 4­х томах. Т.1 — М., 1998. — С. 14.}

^{148 Юридичний словник­довідник. — К.: Femina, 1996.}

^{149 Визначення адвокатури як «професійного правозахисного інституту» міститься у проекті Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про адвокатуру», запропонованому Спілкою адвокатів ще у травні 1997 р.}

^{150 Науково­практичний коментар до Закону України «Про адвокатуру»// Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2003. — № 7. — С. 7.}

^{151 См.: Проблемы судебной этики. — М., 1974. — С. 238–239.}

^{152 Науково­практичний коментар до Закону України «Про адвокатуру» // Бюлетень законодавчої та юридичної практики України. — 2003. — № 7. — С. 23.}

^{153 Логінова С. М. Адвокатська таємниця: теорія і практика… Дис. канд. юрид. наук. — Київ, 2002. — С. 83–84.}

^{154 Варфоломеева Т. В. Адвокатура в Украине. — К., 1998. — С. 47.}

^{155 Положення про порядок реєстрації адвокатських об’єднань, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України № 302 від 27 квітня 1993 р.}

^{156 Науково­практичний коментар до Закону України «Про адвокатуру» // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — К., 2003. — С. 27.}

^{157 Регламент Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури // Адвокат. — 2003. — № 1.}

^{158 Положення про Єдиний реєстр адвокатів України, затверджено постановою ВККА при Кабінеті Міністрів України від 10 березня 2000 р. № 2 // Бюлетень законодавства та юридичної практики. — 2003. — № 7.}

^{159 Варфоломеева Т. В. Адвокатура в Украине. — К., 1998. — С. 39.}

^{160 Закон України «про внесення змін до Закону України «Про адвокатуру» від 11 липня 2003 р. // Урядовий кур’єр. — 2003. — № 147.}

^{161 Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2003. — № 7.}

^{162 Див.: Адвокат. — 1992. — № 3, 4. — С. 7.}

^{163 Див.: Комаров В. В., Баранкова В. В. Нотариат и нотариальный процесс. — Харьков: Право, 1999. — С. 3–6.}