4. Місце проживання фізичної особи

Ст. 33 Конституції України розрізняє місце перебування громадянина і місце його проживання.

Місце перебування фізичної особи - це те місце, де вона знаходиться тимчасово (готель, санаторій, притулок тощо).

Місце проживання фізичної особи - це місце, де громадя­нин постійно чи переважно проживає (як власник будинку чи квартири; як наймач чи піднаймач житла; як член сім'ї влас­ника, наймача тощо або на іншій підставі, встановленій законо­давством, у будинку-інтернаті для інвалідів, громадян похилого віку тощо).

Фізична особа може проживати постійно у якомусь одному місці. Але вона може мати кілька місць проживання (частина 6 ст. 29 ЦК України). У такому випадку правове значення має встановлення тієї обставини, у якому з цих місць проживання вона вчинила юридично значиму дію (склала заповіт, уклала договір тощо), щодо наслідків якої виникла суперечка.

З метою забезпечення умов для стабільності цивільних від­носин та виконання фізичними особами обов'язків щодо ін­ших суб'єктів права встановлена їхня реєстрація за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування.

Реєстрацію фізичних осіб за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування слід відрізняти від прописки. Якщо прописка ґрунтується на так званій «дозвільчій системі» і мала метою певні обмеження вибору місця проживання, переміщення громадян тощо, то призначення реєстрації - фіксувати перебу­вання фізичної особи у вільно обраному нею місці проживання чи перебування. Оскільки нормативні акти про прописку є таки­ми, що суперечать Конституції України, громадяни, прописані за місцем проживання, вважаються такими, що пройшли реєстра­цію. Відмова у реєстрації (яка не має конститутивного значення, але зберігає значення доказу при встановленні місця проживан­ня) може бути оскаржена у судовому порядку.

Самостійно реалізувати право на обрання місця проживан­ня може фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, за винятком обмежень, які встановлюються законом (частина 2 ст. 29 ЦК України).

Варто звернути увагу на розходження у вирішенні цього питання у ЦК України та СК України. Останній не передбачає можливості роздільного проживання неповнолітніх з їхніми батьками, усиновлювачами, опікунами. Проте, перевагу мають норми ЦК, як головного закону, що визначає цивільний статус фізичної особи (частина 1 ст. 9 ЦК України).

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чо­тирнадцяти років визнається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце про­живання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Батьки, що прожива­ють роздільно, визначають, з ким з них буде проживати дитина, шляхом угоди між ними. У випадку суперечки спір вирішує суд, виходячи з інтересів та з урахуванням думки дітей.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одно­го з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або місцезнаходження відповідної організації, яка виконує щодо неї функції опікуна.