Став (дієсл.) [став] ставь [стаф’]

10. Асиміляція деяких груп приголосних.

Асиміляція (від лат.assimilatio “уподібнення”) – артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення.

Явище асиміляції поширене в українській мові, тому на дію цього закону слід звернути особливу увагу. Які ж приголосні і в яких випадках зазнають повної асиміляції ?

• Сполука сш на межі кореня й суфікса вимовляється як шш : винісши, зарісши, повисши.

• Сполука зж вимовляється як жж : зжати, зжитися, безжалісний.

• Сполука чц вимовляється як цц : вуличці, казочці, балочці.

• Глухий [т] перед ц уподібнюється останньому, тобто тц звучить як цц: болітце, плитці, дев’ятці.

• тч (переважно перед суфіксом -ин- ) вимовляється як чч : тітчин, якутчин, а також : вітчизна, квітчастий, хутчій.

Від згаданих явищ необхідно відрізняти неасимілятивні зміни у присвійних прикметниках із суфіксом –ин- : доччин, Галоччин, каччин.

11.Слід чітко розрізнювати у вимові звуки: [г] — гортанний (буква Гг) і

[ґ] - задньоязиковий (буква Ґґ) :

[г] - могутній, тягнути, газета, педагог, магазин та ін.

[ґ] - аґрус, ґава, ґрунт, ґандж та ін.

У власних іншомовних назвах орфоепічними нормами допускається паралельна вимова:

Гібралтар - (Ґібралтар) - [г’ібралта'р] - [ґ’ібралта'р];

Гарібальді - (Ґарібальді) — [гар’іба'л’д’і] - [ґар’іба'л’д’і].

Орфоепічні норми – важливий компонент культури мовлення, яка є складовою частиною загальної культури людини. Прагнення до правильності мовлення, вимогливе ставлення до культури вимови, відчуття мовної норми приводять до того, що неправильна вимова ріже слух. Вона викликає осуд у будь-якому культурному середовищі. Культура усного ділового мовлення вимагає бездоганного дотримання орфоепічних норм.

Наголос. Норми наголошення в українській мові

Окрім вимови окремих звуків, звукосполучень орфоепія встановлює правильне наголошування слів, яке є яскравим показником мовленнєвої культури.

Наголос – виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів.

В українській мові наголос :

1.Силовий (динамічний ). Відбувається виділення (вимова) одного із складів слова більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря.

2. Вільний (нефіксований ). Наголошеними можуть бути різні за порядком склади: мі^'с-то, ка-за^'-ти, бу-ду-ва^'-ти. (У багатьох мовах наголос постійний (фіксований). Наприклад, у польській мові завжди наголошений передостанній склад, у французькій – останній, у чеській – перший тощо).

3. Рухомий.. Може змінювати місце в слові:

а) залежно від граматичної форми: жи^'-то (одн.) - жи-та^' (мн.); ру-ка' (одн.) – ру'-ки (мн.);

б) при словотворенні: ви-со^'-кий - ви^'-со-ко.

На правильність наголосу впливають:

а) діалектні форми (бу^'ла, взя^'ла);

б) неоднаковість наголосів в українських і відповідних російських словах (до^'шка - доска^', одина^'дцять – оди^'ннадцать)

в) взаємовплив різних граматичних форм одного слова:

(ба^'йка-байки^', пі^'сня-пісні^').

Щоб уникнути типових порушень літературного наголосу, слід приділити увагу найхарактернішим його особливостям:

* Двоскладові іменники чоловічого роду мають наголос здебільшого на префіксi:

Ро^'зквіт, ро^'зклад, ро^'зтин, ро^'зчин (але розря^'д, розсі^'л).

* Префікс ви - в іменниках переважно наголошується : ви`літ, ви`нахід, ви`раз, ви`яв, (але: вимика^'ч , вимо^'га, вимо^'ва).

* В іменниках чоловічого роду на - ок із різними префіксами наголос

найчастіше падає на префікс : ви^'падок, ви^'няток, за^'куток (але відби^'ток, завда^'ток).

* Префікс пере- майже в усіх випадках, коли він наголошується, має наголос на другому складі: пере^'лік, пере^'тин, пере^'пис.

• Двоскладові іменники жіночого роду на -ка в усіх відмінках множини, крім орудного, мають наголос на останньому складі: сте^'жка - стежки^', стежо^'к, стежка^'м , сте^'жки ,стежка^'ми, на стежка^'х.

• Віддієслівні іменники на -ання наголошуються як і дієслова, від яких вони утворені: чита^'ти – чита^'ння, завда^'ти – завда^'ння;

в іменниках на -іння наголошується суфіксальне і : возі^'ння, сиді^'ння;

в іменниках на -ення наголошується корінь: зна^'чення, посві^'дчення.

* У прикметниках на -евий наголошується суфіксальне е :

життє^'вий, яблуне^'вий, вогне^'вий.

* У прикметниках вищого ступеня порівняння із суфіксом -іш

наголос падає на суфіксальне і : веселі^'ший, здорові^'ший (але запе^'кліший, допи^'тливіший).

* У дієсловах доконаного виду минулого часу з префіксом (крім ви-) наголос падає здебільшого на корінь : прийня^'в, завме^'р, прода^'в.

* Дієслова теперішнього й майбутнього часу в першій і другій особі множини мають наголос переважно на останньому складі:

несемо^'- несете^', веземо^' - везете^'.

* Дієприслівники на -чи утворені від дієслів типу несемо^', веземо^', мають наголос на останньому складі: несучи^', везучи^', за винятком ле^'жачи, сто^'ячи, си^'дячи.

* Двоскладові займенники з прикметником мають наголос на першому складі: у ме^'не, у те^'бе, у нь^'ого.

* Однаково наголошуються абстрактні іменники на –ин(а): старовина^', височина^', новина.^'

* Основна маса нормативної виробничо-професійної термінологічної лексики вживається з одним, сталим наголосом.

Нерухомий наголос при відмінюванні можна спостерігати наприклад у словах: ава^'нс, ава^'нсу, ава^'нсом; обліко^'вець, обліко^'вця, обліко^'вцем.

* У похідних географічних назвах на -чина, -щина наголос такий, як у вихідних формах:

Ки^'ївщина (наг.на корені, бо Ки^'їв);

Су^'мщина (Су^'ми);

Василькі^'вщина (наг. на суф., бо Василькі^'в);

Доне^'ччина ( Доне^'цьк)

* В українській мові існують слова, в яких наголос виконує смислорозрізнювальну функцію :

і^'рис (квітка) - іри^'с (цукерка); про^'шу (будь ласка) - прошу^' (звертаюсь із проханням);

бро^'ня (документ про закріплення чогось за кимось) - броня^'- (захисна обшивка).

Запам’ятайте!

* Слово “квартал” в обох значеннях наголошується однаково:

Добре освітлений кварта^'л . План на другий кварта^'л.

* Оскільки мова постійно розвивається, то й норми наголошування змінюються, через що на кожному синхронному зрізі мови існують старі й нові орфоепічні варіанти : ба'йдуже – байду'же, про'стий – прости'й, алфа'віт – алфаві'т, до^'говір - догові^'р, по^'милка – поми^'лка..

* Окремо звернемо увагу на прикметник “украї^'нський” (Украї^'на).

Наголошення іншомовних слів.

* Іншомовні власні назви у переважній більшості наголошуються так, як у тій мові, з якої вони взяті:

Да^'рвін, Не^'льсон, Ба^'йрон (англ.); Стенда^'ль, Дідро^', Дюма^' (франц.); Міцке^'вич, Ко^'зак, Міха^'лак (польськ.).

* Серед запозичених слів є слова одного типу творення з однаковим наголосом:

а) ради^'ст, арти^'ст, оптимі^'ст, авантюри^'ст;

б) демокра^'тія, бюрокра^'тія, аристокра^'тія;

в) моноло^'г, діало^'г, некроло^'г, катало^'г.

* В іншомовних словах із компонентом -метр наголос

неоднаковий:

а) у назвах мір — на останньому складі:

міліме^'тр, кіломе^'тр, сантиме^'тр;

б) у назвах вимірювальних приладів - на передостанньому:

баро^'метр, спідо^'метр, тоно^'метр.

Як бачимо, система українського наголосу досить складна, тим більше, що вона не є абсолютно сталою, закостенілою. Зберігаючи єдність і стійкість у найістотнішому, мовна норма протягом часу зазнає певних змін. Над правильністю наголошення слід постійно працювати, звертаючись до “Словника наголосів".

Чинники мовленнєвої виразності.

Для усного ділового мовлення важливою є не тільки правильна вимова, а й вимова красива, милозвучна, яка значною мірою залежить від дикції.

Дикція (від лат.dictio “вимовлення”) - ступінь чіткості у вимові слів і складів.

Чиста, ясна, красива дикція необхідна кожній людині, діяльність якої пов'язана з усною формою ділового спілкування. Можна знати правила вимови і навіть правильно вимовляти слова, але не мати виразної дикції, і тоді мовлення не справлятиме доброго враження й не матиме належного впливу на слухачів.

Впливовість усного ділового мовлення насамперед залежить і від інтонації.

Інтонація (лат.intonatio від intono “голосно вимовляю”) – рух, зміна, динаміка тону, що супроводжує висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок мовлення.

Інтонація складається з мелодики, інтенсивності, пауз і темпу мовлення.

Мелодика мовлення (від гр.melodikos “мелодійний, пісенний”) – зміна частоти основного тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень, напрямку його руху (вгору, вниз, рівно тощо).

Інтенсивність (фр. intensif від лат. intensio “напруження”) – підвищення і посилення голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний наголос).

Пауза (від лат. pausa “припинення”) – перерва у звучанні, зупинка в потоці мовлення. Паузи впливають на ритміку мовлення, сприяють виділенню певного змісту. Пор.: Моя сестра, артистка, в Києві і Моя сестра – артистка в Києві. У першому реченні акцентується на тому, що сестра знаходиться в Києві, а в другому, що вона працює артисткою в Києві.

Темп мовлення (італ. tempo від лат. tempus ”час”) – швидкість мовлення, вимірювана кількістю виголошуваних за секунду складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до висловлюваного: вагоме вимовляється повільніше, неважливе швидше. Крім того, темп виконує ще низку інших функцій.

Тембр мовлення – емоційне забарвлення (схвильоване, веселе, сумне, грайливе тощо). Тембр мовлення не слід сплутувати з тембром голосу й тембром звука.

Усі елементи інтонації взаємно пов'язані і становлять єдність. Загалом інтонація виконує такі функції: розрізняє комунікативні типи висловлювання (розповідь, запитання, спонукання ), частини висловлювання за їх смисловою важливістю, оформлює висловлювання в єдине ціле, одночасно розчленовуючи його на ритмічні групи; виражає конкретні емоції; розкриває підтекст висловлювання; характеризує мовця і ситуацію спілкування.

За допомогою логічного наголосу потоці мовлення виділяється якесь слово для підкреслення його смислової ролі у висловленні думки. Логічний наголос відіграє важливу роль у правильному розумінні висловленої думки, увиразненні її, уникненні двозначності у фразі.

Ви знаєте про це.

Ви знаєте про це.

Ви знаєте про це.

Таким чином, дикція, інтонація, логічний наголос - елементи мовної виразності, завдяки яким усне мовлення набуває найбільшої привабливості й впливовості на слухачів, активізує увагу, а значить і є найбільш ефективним. Звідси робимо висновок: культура мовлення не обмежується культурою слова, а включає і майстерність слова.

Отже, основою мовленнєвої культури є дотримування загальноприйнятих літературних норм вимови й наголошення, а також граматичних, морфологічних, синтаксичних і стилістичних засобів мови. Мовлення має бути не тільки правильним, а й лексично багатим і синтаксично різноманітним. Щоб цього досягти, слід услухатися в мовлення, вдумливо читати політичну, художню, наукову, спеціальну літературу, звертаючи при цьому увагу на вживання окремих слів, на особливо вдалі висловлення, на побудову речень, користуватися словниками.

Треба активніше розвивати мовлення: викладати думки, виправляти себе, перебудовувати сказане, шукати найкращі й найдоцільніші варіанти інтонації.

Грамотне, багате мовлення - не тільки ефективний засіб передачі й сприйняття думок. Це й виявлення поваги до людей, із якими спілкуєшся, до народу, який створив цю мову.

Проблемно-пізнавальні питання:

1. Дайте визначення поняття “культура. мовлення”.

2. Що таке орфоепія ?

3. Які фактори спричиняють порушення норм літературної вимови?

4. Назвіть особливості вимови голосних звуків в українській мові.

5. Назвіть особливості вимови приголосних звуків в українській мові.

6. Що таке асиміляція? Наведіть приклади.

7. Доведіть, що майстерність усного мовлення є важливою для усного ділового спілкування.

8. Поясніть поняття “дикція”, “інтонація”, “логічний наголос”.

9. Дайте визначення наголосу і назвіть характеристики наголосу в українській мові.

10. Які чинники впливають на правильність наголосу?

11. Назвіть найхарактерніші особливості літературного наголошення власномовних слів.

12. .Як наголошуються іншомовні слова?

13. Зробіть висновок із даної теми.

Література

1. Шевчук С.В., Клименко І.В. Українська мова за професійним спрямуванням. – К.: Алерта, 2010. – 696 с.

2. Cучасна українська літературна мова: Лексикологія. Фонетика: підручник / А.К. Мойсієнко, О.В. Бас-Кононенко, В. В. Бондаренко та ін. – К. : Знання, 2010. – 270 с.

3. Гриценко Т.Б. Українська мова та культура мовлення. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 536 с.

4. Семеног О.М. Культура української наукової мови. – К.: Академія, 2010 – 216 с.

5. Гінзбург М.Д. Українська ділова і фахова мова: практичний посібник на щодень [Текст]. - К. : ІНКОС; ЦУЛ , 2007 – 672 с.

6. Руслан Кацавець Ділова мова: Сучасний вимір. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 196 с.

7. Білодід І.К. Дбаймо про високу культуру мови // Питання мовної культури – К.: Наук. думка, 1969. – 278 с.

8. Культура української мови: Довідник / За ред. В.М. Русанівського.-К.: Либідь, 1990. – 477 с.

9. Тараненко 0.0., Брицин В.М. Російсько-український словник (сфера ділового спілкування). -К.: Рідна мова, 1996. – 287 с.