3.2 Управління українським університетом 2010: аналіз за

європейською методикою

Аналізуючи структуру управління у вищій освіті різних країн,

визначають значне зростання автономності ВНЗ, які приймають на себе

58

більше відповідальності, при цьому зміни відбувають і в характері

взаємовідносин закладів з регулюючими органами, і суспільством в цілому. В

нових моделях відносин перерозподіляються відповідальність, підзвітність та

повноваження щодо прийняття рішень між зовнішніми та внутрішніми

структурами.

Зовнішнє управління на національному рівні здійснюється міністерством

– установою, що визначає національну політику стосовно стратегії та

пріоритетів розвитку системи освіти. На національному рівні в багатьох

країнах функціонують дорадчі органи (Комітети, Ради), які вносять на

розгляд законодавчі ініціативи на підставі моніторингу, аналізу європейських

та світових тенденцій щодо освіти та науки. До складу таких органів можуть

входити як керівники навчальних закладів, так і науковці, представники

профспілок, органів місцевого самоврядування, політичні партії, студенти

тощо. В Україні, зокрема, працює Комітет Верховної Ради України з питань

науки і освіти.

Практично всі країни мають Ради (Конференції) ректорів, які

вповноважені розробляти пропозиції та законодавчі ініціативи щодо

розвитку сфери вищої освіти, визначатися щодо проектів законів та інших

регулюючих документів у галузі. Функціонує така Рада і в Україні.

На міжнародному рівні існують загальноєвропейські організації

(Єврокомісія та Асоціація Європейських університетів (EUA)) та регіональні

(Україна, наприклад, є членом Дунайської Конференції ректорів, яка

об’єднує представників ще 12 країн регіону.

Традиційно для Європи внутрішня структура закладів визначається

законодавчо на національному рівні, в окремих країнах (Бельгія, Германія,

Іспанія) – на рівні місцевих громад (Земель). Вона регламентується Статутом

університету, в якому встановлюється процедура обрання керівництва

установи.

Кожний ВНЗ як автономна установа несе відповідальність за планування

своєї діяльності, проте у багатьох країнах розроблений закладом

59

стратегічний план розвитку є обов’язковим документом. Так, наприклад, у

Норвегії з 1990 року на законодавчому рівні вимагається наявність планів у

всіх державних вищих навчальних закладах. Подаються щорічні звіти. В

Люксембурзі стратегічний план використовується міністерством для

визначення обсягів фінансування університету. У Франції та на Мальті, хоча

законодавчо стратегічне планування є обов’язковим, de facto виділення

державних коштів установам значною мірою залежить від наявності планів

та результатів їх виконання.

Стратегічний план є ключовим інструментом у спрямуванні діяльності

та визначенні пріоритетів розвитку закладу. Він може бути таким

«всеосяжним» документом, який прописує поетапність дій у різних

напрямах, зокрема розширенні освітньої, наукової діяльності, кадровій

політиці, стимулюванні персоналу до поліпшень, залучення джерел

фінансування. Аспекти гарантії якості та прозорості інформації є також

важливими складовими стратегічних планів. В Україні на рівні університету

підходи до планування є віддзеркаленням європейських тенденцій. І хоча на

рівні законодавства такий план не вимагається, багато закладів розробляють

його загалом або за певними напрямами з метою заявити про себе,

позиціонуватися як такий, управління яким відповідає загальноєвропейській

практиці. Наприклад, в СумДУ, як було зазначено вище, розроблені

Концептуальні засади діяльності та стратегія розвитку університету на 2010-