11.1. Загальні особливості розвитку економічних райо­нів України на сучасному етапі

Україна характеризується істотними відмінностями між регі­онами, починаючи з загальних показників, і закінчуючи рівнями їх економічного розвитку. Крім того, Україні властиві регіональ­ні відмінності в природних умовах, Етно-лінгвістичних, релігій­них характеристиках та культурній спадщині. Пов'язані з пере­хідним періодом зміни у політичних сподобаннях населення регіонів ще дужче ускладнюють вирішення проблем, зумовлених такими значними регіональними відмінностями. Подолання регіональних відмінностей виявилося нелегким завданням навіть для країн з розвинутою ринковою економікою. Для України ж проблема міжрегіональної нерівності та регіонального зростання є надзвичайно актуальною і становить серйозний виклик її ці­лісності і суверенітету. Для пом'якшення цих проблем формується відповідна регіональна політика.

Для розробки відповідної регіональної політики потрібна оці­нка чинників, які впливають на поліпшення чи погіршення еко­номічних показників регіону. Економічне зростання залежить від наявності таких регіональних чинників, як природні ресурси, трудовий, науково-технічний потенціал тощо. Останнім часом в регіональній політиці провідних країн світу як самостійне дже­рело зростання розглядається просторовий чинник. Цей чинник може реалізуватися через сукупний результат зростання окремих регіонів. Тому важливим є врахування ефектів, які виникають в результаті взаємодії регіонів і через це є дійсно просторово оріє­нтованими. Зростання національної економіки у цьому разі роз­глядається не як конкурентне, а як кумулятивне зростання при якому збільшення виробництва в регіоні може бути досягнуте не за рахунок додаткового залучення ресурсів, а за рахунок просто­рових чинників зростання.

Як просторові чинники зростання розглядаються наступні:

- агломераційні ефекти, що виникають при ефективному по­єднанні різних підприємств в тому або іншому пункті роз­міщення (вони можуть бути охарактеризовані величиною агломераційного потенціалу території);

- схильність місцевих підприємців до використовування ін­новації і ефективності їх застосування;

- зміна системи розселення і розподілу економічної активно­сті (наприклад, створення ефективнішої урбаністичної структури);

- реорганізація регіональної інфраструктурної і. зокрема, транспортної системи, яка може підвищити сукупну проду­ктивність праці в тому або іншому місці і сприяти швидшо­му зростанню.

Питання економічного розвитку стосуються переважно відмінностей у характеристиках зростання для різних регіонів краї­ни. Такі регіони можна визначити по-різному - за адміністрати­вним поділом або за видами економічної діяльності. В Україні проблеми регіонального розвитку здебільшого постають у формі запитань, що стосуються нерівномірного розподілу доходів між регіонами; відмінностей у темпах зростання та рівнях безробіття, а також впливу цих відмінностей на поширення бідності, соціальних показників і соціального напруження. Враховуючи еконо­мічну, соціальну та політичну історію України, питання регіона­льного розвитку виглядають дуже серйозними, оскільки цілі га­лузі промисловості та райони економічної діяльності виявилися нежиттєздатними під час переходу до ринкової системи.

Області України дуже відрізняються як за розмірами терито­рії, так і за чисельністю населення. Розходження по території складають 4,1 рази (Одеська область -33,3 тис. кв. км., Чернівецька обл. – 8,1 тис. кв. км), по кількості населення – 5,2 раза (Донецька та Чернівецька області). Звідси є велика різниця і за економічними показниками.

Існує чимало варіантів класифікації регіонів України за рів­нем соціально-економічного розвитку. Більшість фахівців виді­ляють три групи регіонів з якісно різними характеристиками стану економіки і соціальної сфери: розвинуті регіони з досить високим рівнем виробництва і життя людей; регіони з середнім економічним потенціалом; проблемні регіони з низьким рівнем соціально-економічного розвитку. У групі останніх виділяються депресивні і відсталі регіони. Деякі вчені депресивними вважають регіони, які мали колись високий рівень, а зараз зазнають падіння економічних показників.

Найбільшу частку складають регіони з дуже низьким рів­нем економічного розвитку (40% від загальної кількості областей). За класифікацією інституту реформ - це регіони-аутсайдери: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Кіровоградська, Рівненська, Тернопільська, Херсонська, Хмельниць­ка, Чернігівська, Чернівецька. Значна частка припадає на гру­пу регіонів з низьким рівнем розвитку: Вінницьку, Івано-Франківську, Луганську, Полтавську, Сумську і Черкаську області (28%). До групи регіонів з середнім рівнем (12%) увійшли АР Крим, Київська, та Одеська області. Дві області (Запорізька та Львівська) (8%) мають високий рівень. Групу з дуже високим рівнем складають три області (12%): Дніпропетровська, Донецька та Харківська [18, С. 86]. Така класифікація досить сумнівна, адже за рівнем індустріального розвитку, скажімо, Луганська та Полтавська області входять до найбільш розвинутої групи регіонів.

Існуючі в Україні істотні відмінності між районами в еконо­мічному, соціальному, культурному, екологічному аспектах слід розглядати з точки зору взаємодії різних факторів: екзогенних та ендогенних. Якщо слідувати Й.Шумпетеру, то під екзогенними (зовнішніми) слід розуміти війни, революції, соціальні заворушення, урядову політику, землетруси, залежність сільського го­сподарства від кліматично-погодних умов. Під ендогенними (внутрішніми) факторами розвитку Й. Шумпетер розумів такі зміни в економічному житті, які народжуються всередині регіо­ну з власної ініціативи, з впровадженням нових форм організації, нових технологій, нових видів товарів. Отже розвиток регіонів має відбуватися ін­новаційним шляхом. Внаслідок дії екзогенних та ендогенних чинників в Україні склалися певні регіональні ситуації: економі­чна, соціальна, етнокультурна, екологічна та інші. Розглянемо деякі з цих ситуацій.