11.5. Регіональна соціальна ситуація. Самостійно

Ефективне управління економікою регіону, міста принципово неможливе без урахування соціального фактора.

Головним фактором, що забезпечує взаємозв'язок і взаємодію зазначених підсистем, які інтегрують їх у єдину соціально-економічну систему, є діяльність людей. Людина - органічна ча­стина кожної з підсистем. Вона являє собою частину природи, основний компонент продуктивних сил національного господар­ства і, нарешті, частину населення, тому що через зв'язки і від­носини з іншими людьми утворить власну соціально-територіальну спільність.

Регіональна соціальна ситуація - це перш за все рівень і якість життя населення.

Рівень життя - це забезпеченість населення необхідними матеріальними благами та послугами, досягнутий рівень їх спо­живання і ступінь задоволення раціональних потреб. Деякі до­слідники враховують також умови життя (умови праці, побуту тощо), стан здоров'я, рівень освіти, стан навколишнього середо­вища та інші чинники, що характеризують широке коло проблем життєдіяльності людини. Такий підхід дає можливість всебічно оцінити становище людини в суспільстві, а також порівняти ре­гіональні стандарти рівня життя з середньо-українськими показ­никами.

Одне з центральних місць у вивченні рівня життя населення посідають показники доходів і витрат. Доходи - основне джере­ло задоволення особистих потреб населення в товарах і послугах та підвищення рівня добробуту певної родини або домашнього господарства.

Родина являє собою групу осіб, які пов'язані родинними сто­сунками і спільно ведуть господарство для забезпечення сімей­ного споживання. Домашнє (сімейне) господарство утворює за­ключну фазу відтворення - споживання матеріальних благ і по­слуг. Ведення цього господарства здійснюється залежно від сі­мейного бюджету, що являє собою співвідношення між дохода­ми і витратами сім'ї. Доходи формуються за рахунок заробітної плати (60-80% загальних джерел доходів), надходжень із суспільних фондів споживання (пенсії, стипендії, допомоги, дотації) та від особистого підсобного господарства.

Сімейний бюджет поповнюється також за рахунок виплат за паєм у кооперативних підприємствах, дивідендів (якщо в сім'ї є члени акціонерних товариств), доходів від індивідуальної трудо­вої діяльності. Можуть бути й інші надходження - спадщина, аліменти, гонорар. У період переходу до ринкової економіки в умовах нестабільності та інфляції статистика збільшення номінальних доходів недостатньо характеризує рівень життя населення. У 80-х роках країна зіткнулася з наявністю бідності, критеріями якої є: доход на одного члена сім'ї (нижче прожиткового мінімуму) та структура домашнього споживання (зокрема, част­ка затрат на харчування), що має тенденцію до зростання.

Бідність, малозабезпеченість має декілька рівнів і характеризується такими показниками:

1) прожитковим мінімумом;

2) гарантованим прожитковим мінімумом;

3) мінімальним споживчим бюджетом.

Розрізняють прожитковий мінімум фізіологічний і соціаль­ний. Перший розрахований на задоволення тільки головних найелементарніших потреб і послуг. Другий, крім мінімальних норм задоволення фізичних потреб, включає витрати на мініма­льні духовні і соціальні запити.

Гарантований прожитковий мінімум — це офіційно затвердже­ний рівень мінімальної заробітної плати, пенсії, допомоги. Він не може бути нижчим за фізіологічний прожитковий мінімум і не може перевищувати вартісну величину мінімального споживчого бюджету. Мінімальний споживчий бюджет як верхня межа бідності виражає в грошовій і натуральній формах той обсяг споживан­ня життєвих благ, що мінімально достатній для фізіологічного і розумового розвитку людини й забезпечення простого відтворення її життя і працездатності. Він визначається суспільством як необхідний для збереження більш-менш допустимого рівня життя.

Вважається, що розрахований прожитковий мінімум забезпе­чує можливість придбання найнеобхідніших товарів та одержан­ня послуг. Але ж треба мати на увазі, що "споживчий кошик" фо­рмується на основі державних цін на товари, а в умовах зростаю­чого дефіциту значну частину їх доводиться оплачувати за цінами "чорного ринку", за договірними цінами, кооперативними тощо.

У структурі грошових доходів основну роль продовжує відігравати оплата праці, незважаючи на помітне зниження її пито­мої ваги протягом останніх років.

Істотну роль в доходах населення України відіграють соціальні виплати, які не є винагородою за працю, а належать до системи со­ціального забезпечення. Основним видом таких виплат традиційно виступають трудові і соціальні пенсії, які посідають третю позицію в структурі сукупного доходу - 12,7%. Найбільша частка пенсій у доході характерна для регіонів з високою питомою вагою пенсіоне­рів-пільговиків (Донецька, Дніпропетровська області). При цьому середній розмір пенсії не має значних регіональних відмінностей.

Що стосується інших статей доходу, то вони представлені незначними відсотками: прибутки від підприємницької діяльності становлять лише 2,9%, дохід від власності, продажу майна і не­рухомості - 1,3%.

Для оцінки рівня життя населення важливе значення має аналіз різниці між грошовими витратами і грошовими доходами. На думку багатьох українських експертів, цей показник характеризує тіньові доходи населення. Оскільки значна різниця становить по Україні 29% грошових витрат, то можна припустити, що майже третина грошової маси перебуває в тіньовому секторі еко­номіки. По областях України цей показник коливається від 19 до 39% при цьому найнижчі рівні тіньових доходів спостерігаються у Волинській, Запорізькій і Черкаській областях, а найвищі у Рівненській, Одеській та Житомирській областях.

З а рівнем середньодушових сукупних витрат спостерігається значна регіональна диференціація - найвище значення спостерігається у Києві, Київській та Одеській областях, а найнижчий - у Миколаївській і Волинській.

Якщо аналізувати рівень життя населення, то одним з найва­жливіших показників виступає частка витрат на харчування в сукупних витратах домогосподарства. Цей показник по Україні перевищує 60% , що за міжнародними стандартами є свідченням недосконалої структури споживання. Примітно, що по областях України частка витрат - на харчування коливається від 52% у м. Києві до 73% у Закарпатській і Чернігівській областях. За низь­кої калорійності добового раціону споживання висока питома вага витрат на харчування є свідченням загального низького рів­ня життя.

У сукупних витратах українських сімей у всіх регіонах дуже низька питома вага витрат на непродовольчі товари (10,9%) та послуги (11,8%). За такої структури споживання у населення відсутні засоби не тільки для створення заощаджень, а й для оплати за послуги культури та відпочинку, медичного обслуго­вування, навчання та ін. В наслідок цього значна частина насе­лення стає ізольованою від суспільства і почуває певний диско­мфорт.

Рівень життя населення тісно пов'язаний з рівнем добробуту, який вимірюється за допомогою коефіцієнтів диференціації, найпоширенішим з яких є коефіцієнт Джині. Рівень бідності в Україні становить 26,4% , а розмах регіональної варіації цього показнику досягає 126 відсоткових пунктів від середнього рівня. Це свідчить про відмінності у становищі низькодохідних груп населення по областях. Причому, бідність не має чітко окресле­них територіальних меж. Поширення бідності спостерігається в різних регіонах країни.

Однією з найважливіших проблем в Україні, що залишилася з часів СРСР, є забезпеченість сімей окремим житлом. Сьогодні вона частково вирішена і залишається найбільш актуальною для багатопоколінних сімей. Більшість домогосподарств України, незалежно від регіону проживання, мають окреме житло (квартиру або індивідуальний будинок). Загальна площа житла на особу в середньому по Україні становить 22,8 кв. м, по областях цей показник коливається, від 18,2 кв. м у Запорізькій області до 33,1 кв. м у АР Крим. А за кількістю кімнат на 1 особу регіона­льна варіація є незначною - від 0,7 у Львівській області до 1,1 у Черкаській, при середньому по країні значенні - 0,9.

Держава регулює процеси зайнятості населення. Створена і функціонує державна служба зайнятості населення. Розробля­ються програми сприяння зайнятості населення у галузевому і територіальному розрізах. Вони містять систему заходів, спря­мованих на попередження масового безробіття, створення нових додаткових робочих місць, соціальний захист найбільш вразли­вих верств населення. Галузеві програми зайнятості населення вирішують проблеми скорочення прихованого безробіття, під­вищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників, розви­тку соціального партнерства. Регіональні програми зайнятості охоплюють широке коло проблем щодо відтворення робочої си­ли - демографічних, економічних, соціальних, екологічних. Во­ни тісно пов'язані зі структурною перебудовою господарства, зміною форм власності, санацією території.

Державна служба зайнятості населення, яка сприяє працевла­штуванню населення, виконує такі функції: здійснює посеред­ництво між роботодавцями і найманими працівниками; реалізує основні напрями державної політики зайнятості населення: ре­гулює рух робочої сили; веде облік безробітних; надає допомогу офіційно зареєстрованим безробітним чи сприяє їм у відкритті класної справи; здійснює перепідготовку незайнятого населення і підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників.

Перспективи покращення соціальної ситуації в регіонах пов'язані з неухильним дотриманням всіма суб'єктами господа­рювання законодавства про працю, запровадження нових систем соціального страхування та соціального захисту населення.

Новим явищем у соціальній ситуації в регіонах України є без­підставне звільнення працівників (тобто їх скорочення за ініціа­тивою роботодавця) з підприємств різних галузей і форм власно­сті. Ці дії спричиняють безробіття.

На ринку праці існують різні форми безробіття. Основними з них є: фрикційне, структурне і циклічне безробіття. Фрикційне безробіття зумовлено пошуком або очікуванням роботи. Струк­турне безробіття виникає під впливом структурних зрушень в економіці, спричинених запровадженням досягнень науково-технічного прогресу, вдосконаленням територіально-галузевих пропорцій господарства, змінами в структурі споживчого попиту.

Нині в Україні реєструється щорічно близько 1 млн. безробіт­них, серед них жінки становлять близько 60%, а молодь у віці до 28 років - понад 30%.

Окремі громадяни ведуть пошук джерел доходів як нелегальні трудові мігранти. Подібні форми є для населення своєрідними соціальними амортизаторами, за рахунок яких вони виживають у складних соціально-економічних умовах. При цьому держава втрачає не тільки кваліфіковану робочу силу, а й можливість на­повнення соціальних фондів.

Підвищення наприкінці 2006 року та на початку 2007 року у всіх регіонах тарифів на житлово-комунальні послуги мало нега­тивний вплив па розрахунки населення за отримані послуги. Зростання тарифів обумовило стрімке зростання загальних обсягів призначених субсидій.

Важливим показником соціальної регіональної ситуації є захворюваність населення. За рівнем захворюваності області України чітко розподіляються на 4 групи: м. Київ, Вінницька, Черкаська, Волинська, Чернігівська області, м. Севастополь - з висо­кими показниками захворюваності населення (середній рівень загальної захворюваності 1,9 випадків на 1 людину); Дніпропет­ровська, Київська, Івано-Франківська області - з середніми пока­зниками загальної захворюваності населення (1,7); Чернівецька, Донецька, Одеська, Тернопільська, Закарпатська, Львівська, Полтавська, Житомирська, Сумська, Хмельницька, Кіровоград­ська, Херсонська, Рівненська, Луганська області - з низькими показниками (1,5); Запорізька, Миколаївська. Харківська області, АР Крим – з найнижчими показниками (1,3).

Україна має певні досягнення у реалізації державної політики в соціальній сфері. Проте рівень та якість життя населення в державі ще далекі від європейських стандар­тів. Тому провідним завданням соціального розвитку має стати закріплення досягнень та позитивних тенденцій у соціальній сфері, що були закладені у 2005 р. Слід виходити з того, що по­стійне підвищення добробуту населення є найбільш ефективним чинником зміцнення соціальної стабільності в суспільстві.