Педагогічні погляди б.Д.Грінченко (1863-1910)

Народився Б.Грінченко на хуторі Вільховий Яр (на Сумщині) в дрібнопанській сім’ї, вчився в Харківському реальному училищі. Витримавши екзамени на звання вчителя в Харківському університеті працював вчителем на Харківщині, Катеринославщині, Полтавщині.

Все своє педагогічне життя сприяв створенню нової української школи, яка б діяла на засадах гуманізму та демократії і привела б український народ до національного відродження. просвітніх справах позад усіх європейських народів, і в нас справа просвіти е разом і справою національного відродження. “Коли ми хочемо чогось досягти, як національний організм, мусимо з усієї сили стати до просвітньої роботи " І це були не просто слова, а подвижницьке його служіння рідній школі е ствердженням вірності цій ідеї.

У своїй праці "Якої нам треба школи" педагог робить висновок про необхідність навчання дітей рідною мовою, бо "діти, що вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в їх хисту й думкою вони моторніші, ніж ті, кому затуркують голову мовою чужою. З чужомовної науки дитина дуже часто стає якоюсь недотепною, важкою на думку.

Б.Д.Грінченко у праці "Народні вчителі і вкраїнська школа" показує роль русифікації у денаціоналізації українського населення, в його психологічному виродженні: "Коли мову будь-якого народу, як от українського, виганяють зі школи, з церкви, з адміністративних інституцій, з суду, забороняють її навіть у літературі, то тоді така мова перестає бути мовою освіти, культури, мовою освічених класів і зостається тільки мовою темної неосвіченої маси".

Негативно ставився педагог до тих діячів освіти і культури, які проявляли нігілізм у ставленні до мови навчання, не бачили шкоди, якої завдає російськомовна школа українським дітям.

Його принциповість з цього питання проявилася у ставленні до Х.Д.Алчевської, яка опікала Олексіївську школу, де працював Б.Грінченко учителем.

Багаторічна робота Б.Д.Грінченка над дослідженням лексики української літературної мови XIX ст., фольклорних творів, більшості діалектів привела до появи протягом 1900 -1907 рр. чотиритомного “Словаря украинского языка, собранного редакцией журнала “Киевская старина”.

Словник Б.Грінченка (або СУМ Бориса Грінченка), як увійшов він в історію, став надзвичайно цінною лексико-графічною пам'яткою, що подає в перекладі російською мовою близько 68 тисяч реєстрових слів (інколи з тлумаченням) з відповідним українським ілюстративним текстом до кожного з поданих означень.

Варто підкреслити, що ще в рукописі СУМ Бориса Грінченка (1906 р.) був відзначений другою премією М.І.Костомарова за кращий малоруський словник.

Духовна значимість СУМ Бориса Грінченка не втрачає свого значення, а з плином часу набуває все інших оціночних суджень, адже справжня пам'ятка не має натуральної ціни.

Необхідність навчання дітей на рідній мові педагог стверджує з позицій принципу природовідповідності. Школа має вчити природній мові, розвивати її, щоб остання стала досконалим засобом духовного життя, формування та розвитку думки.

Б.Д.Грінченко показує неймовірні труднощі, які має українська дитина в російській школі. Долає їх вона шляхом великих нервових зусиль. За таких умов втрачається послідовність і системність у здобутті знань. Тут має місце порушення принципу доступності у навчанні: "Засвоєння чужої вимови, заучування незрозумілих слів й виразів та осягнення правил чужої мовної будови вимагає від дитини, - писав. Грінченко, - великого напруження думки, розумової енергії. Між іншим, уже саме засвоєння механізму читання і письма настільки сама по собі важка для дитини справа, що у величезної більшості дітей одне воно вимагає всіх їхніх розумових зусиль…”.

Б.Д.Грінченко вважав, що нова школа повинна надати освіті розвиваючий, виховуючий характер. Він не вважав, що головним завданням наповнення учнівських голів певною сумою знань.

Педагог у своїй практиці відкидав зазубрювання, не усвідомлене запам'ятовування, протиставляючи навчальну роботу, що розвивала образне і абстрактне мислення забезпечувала глибину знань. Він залучав до самостійного читання написання учнем рецензій на прочитані книги, обговорення прочитаного. Читання дає дитині, - писав Б.Грінченко у праці "До питання про журнали для дитячого читання", - новий грунт для роботи свого мислення. Виходячи з цього, він розглядає проблеми книги: вони повинні нести ідеали гуманізму, добра, правди і краси. Наслідуючи великих просвітителів Т.Шевченка, П.Куліша, К.Ушинського, Б.Грінченко пише навчальні книги для дітей: "Українську граматику", "Рідне слово" ("Українська читанка"), "Українська граматика" складалася з трьох розділів: букварної частини, "читання після азбуки" та зразків каліграфії.

Як відзначає дослідник творчості Б.Грінченка М.Веркалець, навчати дітей грамоти вчитель починав з відомостей про звуки, що становлять основу всякої мови. Саме за фонетичним принципом Грінченко і побудував свій буквар. "Діти спочатку, - пише він, вивчались розкладати слова на склади й на окремі звуки, потім доходило до того, що з показаних їм звуків самі складали слова. Все це я робив з самими звуками, зовсім поки що не говорячи з дітьми про літери". Водночас педагог навчав дітей писати елементи літер. Усна робота в першому класі завершувалася сполученням звуків у склади та слова. "Кожен учитель знає, - зазначав автор, - що доброму читанню часом дуже довго заважає те, що діти не вміють зливати звук зі звуком, а вимовляють кожен звук окремо. Це неминуче буває тоді, коли почати зразу вивчати і звуки, і літери".

За таких умов, правильно вважав педагог, діти засвоюють помилковий стереотип "літера - тверда, м'яка" або звикають до шкідливого ототожнення букви зі звуками.

Значне місце в книзі для першокласників приділялося завданням граматичного характеру, які подавалися до кожної теми. Замість крапок дітям необхідно було відшукати потрібну граматичну форму. Це, вважав Грінченко, зацікавлює учнів, і привчає їх свідоміше порядкувати мовою.

Грінченко вважав, що на особі вчителя ґрунтується все навчання і виховання. Він хотів його бачити високоосвіченою, високоморальною особою, яка досконало знає свою справу, сумлінно виконує вчительський обов'язок, є справедливою, послідовною і цілеспрямованою в своїх діях. Педагог висміює обмежених вчителів, які вбивають у дітях прагнення до знань, знущаються над ними морально та фізично. Таким горе-вчителям Грінченко протиставляє образи справжніх народних вчителів, які живуть життям народу, і з любов'ю викохують його дітей на культурних здобутках попередніх поколінь.

Педагога хвилювало й те, що серед вчителів переважає жіноцтво, що, на його думку, не сприяє повноцінному вихованню хлопчиків. Отже, проблема, очоловічення школи, започаткована Грінченком, і сьогодні є невирішеною.