Тема 1.

Державна концепція етнонаціональної політики в Україні. Етнонаціональний простір та етнорегіональна структура.

1. Етнополітичний простір та етнорегіональна структура.

2. Етнополітичні моделі розвитку державотворення.

3. Етнічна політизація та політичний націоналізм.

4. Проблеми етнонаціонального розвитку в Україні та у світі.

5. Національна безпека в Україні та етнополітична толерантність і злагода.

6. Державницька національна ідея і національне відродження.

7. Державницька концепція етнонаціональної політики в Україні.

1. Етнополітичний простір та етнорегіональна структура України.

Етнополітика – сфера суспільного життя в багатонаціональних державах, до якої відносяться політичні взаємовідносини державної нації з етнічними групами всередині країни, а також етнічних груп між собою.

Зміст етнополітики – у т.зв. політизації етнічності, тобто в активізації діяльності етнічних груп та їх переході від суто культурних до політичних вимог.

Етнонаціональний фактор має специфічне місце в системі чинників державотворення. Його відносно самостійний характер, проявляється у всіх сферах суспільного буття, оскільки суб’єктами міжетнічних (міжнаціональних) відносин виступають спільноти, соціальна структура яких, в основному, повторює структуру суспільства.

Мета державної етнополітики – формування політичної нації. Суть принципових засад етнополітики України базується на:

– ідеї демократичного устрою держави;

– визнані пріоритету права й верховенства закону;

– існуванні єдиного громадянства;

– врахуванні взаємозв’язку загальногромадянських і національних прав людини;

– визнанні справжньої рівноправності етнічних груп у державотворчих процесах;

– політичній, економічній та ідеологічній багатоманітності;

– дотриманні принципів:

а) національного інтересу та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному значенні;

б) поліетнічного та полікультурного плюралізму;

– збереженні генофонду Українського народу;

– взаємодії й взаємовпливу політичного, економічного, правового соціального й національного факторів у суспільстві;

– захисті суверенітету й територіальної цілісності держави;

– рівноправності та взаємовигідному співробітництві з іншими країнами, міжнародними організаціями та незалежними експертами у міжнаціональній сфері.

Найвищою метою етнополітики України є створення оптимальних умов для гармонійного та перспективного розвитку у складі поліетнічної держави усіх складових етнонаціональної структури українського суспільства – української нації, національних меншин, корінних народів.

Нинішня етнополітична ситуація в Україні характеризується підвищенням ролі національного фактору в суспільно-політичному житті та тенденціями, що впливають на розвиток держави: зростання національної самосвідомості етнічних груп, їхньої самоорганізації та пошук різноманітних форм реалізації своїх специфічних запитів і потреб;

– політизація етнічних груп та її вплив на посилення взаємозв’язку між політичною та міжетнічною стабільністю;

– консолідація етнічних груп навколо державотворчих процесів та формування політичної нації;

– інтеграція в українське суспільство осіб, що були незаконно депортовані за національною ознакою;

– активний полікультурний розвиток етнічних груп;

– наявність інтенсивних міграційних потоків, що впливають на соціально-політичну, економічну, демографічну сферу життєдіяльності суспільства.

Державна етнополітика повинна засновуватися на визнанні закономірностей зростання національної самосвідомості, існуванні етнічної гетерогенності населення, тісної взаємодії у суспільстві національного фактору з економічними, соціально-політичними й правовими процесами.

Основні пріоритети державної етнополітики:

– забезпечення через відповідне законодавство, державні програми рівних можливостей для участі громадян незалежно від їх національності в усіх сферах матеріального й духовного життя у здійсненні етнополітики, державного управління;

– створення правового поля з метою гарантування рівних прав і свобод усім громадянам незалежно від раси, національності, етнічного походження;

– розвиток культурної самобутності української нації, всебічний розвиток української культури й мови;

– створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин, корінних народів;

– зміцнення духовної єдності українського суспільства;

– відновлення прав депортованих осіб, не допускаючи при цьому нових дискримінаційних утисків за національно-культурними ознаками;

– розширення співробітництва із зарубіжними українцями та людьми іншого етнічного походження – вихідцями з України, які проживають за її межами;

– утвердження у міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій, звичаїв і релігій етнічних груп;

– упередження будь-яких проявів сепаратизму, забезпечення на основі міжнаціонального миру й злагоди суверенітету та територіальної цілісності держави;

– зміцнення гарантій, що усували б вияви екстремізму, дискримінації громадян за національною, релігійною або мовною ознаками;

– захисті прав біженців та іммігрантів.

Важливими складовими державної етнополітики є постійний аналіз й вивчення ситуації у міжнаціональній сфері та залучення науковців до осмислення етносоціальних, етнополітичних, етнокультурних та етнодержавознавчих проблем розвитку України.

Перший аспект – систематична діагностика самопочуття етнічних груп в Україні, тенденцій міжетнічних процесів для своєчасних рішень щодо зниження громадсько-небезпечної напруги.

Другий – співпраця держави з ученими. Без ґрунтовних наукових розробок неможливе формування етнополітики держави, ефективний вплив на етнополітичні процеси в суспільстві та прийняття рішень.

Суб’єкти етнополітичного процесу в Україні

Об’єднання національних меншин:

– Рада представників громадських організацій національних меншин;

• Рада представників громадських об’єднань національних меншин при Державному комітеті України у справах національностей і міграцій;

• Координаційна Рада з питань етнополітики при Кабінеті міністрів України (до її складу входять представники громадських організацій та національних меншин);

• Дорадчі ради представників національних меншин при місцевих органах виконавчої влади;

• Асоціація національних товариств і общин Криму;

• Конфедерація національно-культурних товариств Західної України;

• Асоціація національно-культурних і культурно-освітніх об’єднань Одеської області.

Всеукраїнські громадські об’єднання:

• Асоціація національно-культурних об’єднань України;

• Українське товариство російської культури «Русь»;

• Єврейська рада України;

• Асоціація корейців України;

• Спілка поляків України;

• Демократична спілка угорців України;

• Всеукраїнське національно-просвітницьке товариство «Русское собрание»;

• Федерація грецьких організацій в Україні;

• Асоціація болгарських національно-культурних товариств та ін.

Діяльність їх спрямована на:

– розвиток міжетнічних і міжнаціональних відносин;

– відродження та розвиток етнічних культур;

– задоволення духовних потреб етносів і народів.

Діють вони як юридичні особи та за статутом.

«Регіон» (край) – основна складова частина територіального устрою країни, що визначена єдиною політикою державного регіоналізму і має організаційну відособленість, цілісність, економічну і географічну самодостатність, систему державних органів, що є елементами (підсистемами) державної структури влади і управління країною». (О.Топчієв.)

Етнорегіон – територія, межі якої визначаються певною сукупністю саме етнічних характеристик;

– територія, яка за сукупністю взаємозв’язаних етнічних елементів, характерам та інтенсивністю етнічних процесів відрізняється від інших територій і може виступати як окремий (самостійний) об’єкт державної етнонаціональної політики;

– простір концентрованого прояву етнонаціонального фактора.

При районуванні слід враховувати:

– територіальні відмінності в самому українстві;

– взаємодію української нації з етнічними меншинами на окремих територіях.

Варіанти поділу України за регіональною ознакою:

– на історично-географічні регіони – Поділля, Галичина, Закарпаття, Волинь, Буковина, Запоріжжя, Слобожанщина, Донеччина, тощо;

– етнографічне районування;

– як критерій – етнічний склад населення (немає єдиної думки, особливо щодо Півдня України).

Етнічний склад населення – суттєва характеристика території, не завжди вирішальна при визнанні її етнорегіоном.

Суть етнорегіональної політики – сприяння формуванню громадянського суспільства, яке здатне гармонійно узгоджувати та реалізувати всі національні потреби різних спільнот та конфесійних особливостей, враховуючи загальнонаціональні стратегічні інтереси України.

Створення умов та механізмів розвитку національного життя народів:

• забезпечення та розвиток національних культур, мов, традицій;

• духовна співпраця народів...

Регіони етнічно неоднорідні за складом населення, територіально відтворюють культуру різних націй. Кожен регіон має власну програму розвитку міжетнічних відносин, усунення ускладнень і протидій.

Пропонується децентралізація у поєднанні з сильним місцевим самоврядуванням, розширення прав, ініціатив місцевих співтовариств (як розв’язка міжетнічних відносин), збереження культурних традицій, збереження своєрідності.

Причини виникнення міжетнічних проблем:

• нездатність місцевих органів розв’язання проблем,

• обмеженість прав етнічних угрупувань.

Етапи розв’язання можливих етноконфронтацій на регіональному рівні:

• децентралізація місцевої влади,

• активізація громадськості через надання розширених прав,

• побудова традиційних інститутів соціального контролю,

• корекція ЗУ «Про місцеве самоврядування»,

• адаптація ЗУ «Про місцеве самоврядування» до Міжнародної хартії про місцеве самоврядування,

• надання Раді регіонів при Президентові України прав щодо етнокультурного збереження територій,

• ініціювати розвиток етнорегіональної політики на місцях,

• розробка основоположних принципів та механізмів координації етнополітики,

• рада регіонів могла б сприяти подоланню напруження.