42. Пряма і представницька демократія. Поняття парламентаризму.

Залежно від форм участі народу у здійсненні влади виділяють пряму і представницьку демократію.

Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років для прийняття важливіших рішень. Подібний варіант самоуправління використовується і сьогодні в організаціях і невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування суспільних проектів, соціальних програм. Поширення подібної практики обмежується територіальним фактором і залежить від того, наскільки децентралізований процес прийняття рішень. Іншою формою прямої демократії є сам процес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення народу стосовно своїх представників в органи державної влади. Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціативні рухи.

2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.

парламентаризм - фундаментальне надбання демократії, система взаємодії суспільства і держави, для якої історично характерним є визнання провідної, а в наш час - особливої і суттєвої ролі загальнонаціонального постійно діючого колегіального представницького органу державної влади - парламенту в здійсненні державновладних функцій.

У досить розгорнутому визначенні поняття парламентаризму зазначено, як систему представницьких органів влади, за якої чітко розподілені функції законодавчих і виконавчих органів, і в якій вирішальну роль відіграє парламент як постійно діючий представницький орган влади .

43) Класичні теорії еліти.  Концепція еліти, заснована на спостереженні за реальною політичною поведінкою і взаємодіями суб'єктів політики, була створена теоретиками італійської школи політичної соціології Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельсом. Професор, депутат, сенатор Г.Моска сформулював свою теорію еліти в роботах «Основи політичної науки» і «Історія політичних доктрин». На його думку: -розвиток будь-якого суспільства незалежно від способу соціальної і політичної організації здійснюється керівним класом;

• групова згуртованість і однодумність, властива суспільному класу, забезпечуються завдяки наявності у нього організації, структури, що дозволяє зберігати владу;

• сам правлячий клас неоднорідний; він складається з двох прошарків: дуже нечисленної групи «вищого начальства» (щось подібне до «наделіти» всередині еліти) і набагато більш численної групи «начальників середньої ланки»;

Теорія еліт висловлена ним в «Трактаті загальної соціології» , в якій В.Парето:

• намагався виявити чинники і передумови динамічної рівноваги суспільства і значення в цьому процесі політичної влади, мотивів політичної поведінки;

• обгрунтовування ролі еліти виводив з концепції соціальної рівноваги, якої прагне суспільство як система.

В.Парето був автором теорії круговороту еліт, згідно якої:

• соціальні зміни в суспільстві є слідством боротьби і «циркуляції» еліт;

• еліта ділиться на правлячу і не правлячу (контр еліту): правляча еліта безпосередньо і ефективно бере участь в управлінні, володіючи харизматичними властивостями лідерів; контр еліта є потенційною елітою за здібностями, особистим якостям, але позбавлена можливості ухвалювати політичні рішення;

• розрізняють два типи еліт, послідовно що зміняли один одного. До основоположників елітаризму відноситься Р.Міхельс з його «залізним законом олігархічних тенденцій». Суть його концепції полягає в тому. що «демократія», щоб зберегти себе і досягти відомої стабільності, вимушена створювати організацію. А це пов'язано з виділенням еліти - активної меншини. Партійна еліта володіє перевагами перед рядовими членами - має більший доступ до інформації, можливість чинити тиск на масу. Маси через «некомпетентність і апатію» не можуть і не хочуть брати участь в політичному процесі.

Сучасні теорії еліт Класичні концепції еліт Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса та інших учених, які заклали підвалини так званої макіавеллістської школи (у працях Н. Макіавеллі найвиразніше сформульовано теорію еліт і політичного лідерства), нині зазнають критики за надмірне піднесення психологічних чинників.Ціннісні теорії еліт вважають еліту головною конструктивною силою суспільства, але прагнуть пристосувати елітарну теорію до реального життя сучасної демократичної держави. Провідні положення цих теорій такі: 1. Еліта — найцінніший елемент суспільства, який володіє високими здібностями й показниками в найважливіших для всієї держави сферах діяльності. Згідно з Фрейдом, це наділена особливими якостями група, яка діє на людей подібно до магнітної сили. 2. Панівне становище еліти відповідає інтересам усього суспільства, оскільки це найбільш продуктивна й ініціативна частина населення. Маса — це не мотор, а лише колесо історії, провідник у життя рішень, що приймаються елітою. 3. Формування еліти — це наслідок природного добору суспільством найбільш цінних представників. Так, у ході історії на зміну аристократії прийшли приватні підприємці, які, своєю чергою, поступаються місцем менеджерам та інтелектуалам. Ціннісні теорії еліти найбільше відповідають реаліям сучасного демократичного суспільства. Справжня еліта не володарює, вона керує масами з їхньої добровільної згоди, яка виявляється на вільних виборах. Теорії елітарної демократії ґрунтуються на розумінні демократії як конкуренції між потенційними керівниками за довіру й голоси виборців. Керівний прошарок не розглядається тільки як група, здатна до управління, а й як захисник демократичних цінностей, що стримує прояви масового ірраціоналізму, неконтрольованого тиску громадян, емоційної неврівноваженості та радикалізму. Проте дійсність виявилася дещо суперечливішою. З'ясувалося таке: якщо представники еліт переважають нижчі прошарки суспільства у сприйнятті ліберально-демократичних цінностей (свобода особи, слова, друку, політичної конкуренції тощо), політичній толерантності, терпимості до чужої думки, засудженні диктатури, то водночас вони консервативніші в питанні про визнання й реалізацію соціально-економічних прав громадян на працю, страйк, соціальне забезпечення. Концепції плюралізму (або численності) еліти часто називають функціональними теоріями еліт. Ці теорії ґрунтуються на запереченні еліти як єдиної привілейованої, відносно згуртованої групи.

Нинішні політичні діячі, як правило, поділяють провідні засади існуючої ринкової системи і вбачають у ній оптимальну для сучасного суспільства форму соціальної організації. Через те в політичній діяльності вони прагнуть гарантувати стабільність суспільного ладу, підвалинами якого є приватна власність і плюралістична демократія.