2. Суть, структура і особливості політичної влади.

Проблема влади є центральною в політичній науці. Влада ~ це вид вольових відносин між людьми й політичними суб'єктами. Владу розуміють як здатність і можливість реалізувати свою волю, впливати на поведінку та рішення інших людей. Б. Рассел у своїй фундаментальній праці "Влада" виділяє такі види влади: церковну, революційну, економічну, традиційну, "очолену" владу і владу над громадською думкою.

До характеристик влади насамперед належать:

- можливість впливати на "когось" і на "щось" у своїх інтересах;

- право на керівництво, вплив, управління;

- наявність відповідної могутності й сили;

- право на політичне панування;

- наявність необхідних ресурсів;

- регулювання владних відносин на свою користь;

- можливість суб'єктів влади діяти на зміну свідомості й позиції "об'єкта" влади.

Влада - це порівняно стійкі й стабільні відносини, які дають змогу суб'єктові підпорядкувати об'єкт відповідно до своїх інтересів. Дії влади не завжди спрямовані проти інтересів об'єкта. Влада - не тільки здатність впливати на "щось" і на "когось". На відміну від впливу (дії), вона виражає сутнісну здатність, диспозицію, цим самим виступаючи різновидом каузальних зв'язків. Категорію влади розкривають у широкому й вузькому значенні. У першому - це владні відносини між суб'єктами різних рівнів, коли один з них має змогу гарантовано й тривало підпорядковувати собі іншого, застосовувати при цьому будь-які засоби й ресурси. У вузькому розумінні - це керівництво державою або якоюсь іншою політичною структурою. Політична влада означає здатність суб'єкта забезпечити підпорядкування об'єкта в політичній сфері. Політична влада - це можливість однієї групи людей реалізовувати свої інтереси в боротьбі з іншими групами.

Особливості політичної влади:

- здатність і готовність суб'єкта влади виявити свою політичну волю;

- верховенство влади, обов'язковість виконання її рішень;

- охоплення владною дією всього політичного простору;

- наявність політичних структур, через які суб'єкт влади здійснює політичну діяльність;

- осмислення політичного інтересу й політичних потреб;

- моноцентричність влади (наявність єдиного центру прийняття рішень);

- володіння і використання комплексу необхідних ресурсів. Осмислюючи сутність і різноманіття концепцій політичної влади, напрацьованих наукою, необхідно класифікувати найголовніші з них:

- нормативно-формалістична, згідно з якою джерелом і змістом влади виступає певна система норм;

- суб'єктивістсько-психологічна, в основі якої лежить пояснення влади як інстинктивного потягу людини до влади;

- реляціоністська, де влада постає як відносини між індивідами й групами при зміні ролевих відносин і впливів;

- марксистська концепція спирається на розуміння влади як панування одного класу над іншим, а боротьба йде за економічні інтереси;

- системна концепція влади виходить з того, що влада є політична система. У ній виділяють мікро-, мезо- та макропідходи.

- біхевіористська концепція зосереджує увагу на мотивах поведінки людей у боротьбі за владу;

- інструменталістська концепція розглядає владу як можливість використання певних засобів, у тому числі й насилля;

- влада, за теологічною концепцією, є досягненням певних цілей і результатів;

- психологічна концепція виводить витоки влади зі свідомості та підсвідомості людей і психологічної хворобливості;

- за структурно-функціональною концепцією влада є різновидом функціоналізму, солідаризму та структуралізму, які визначаються функціями влади;

- конфліктна концепція розглядає владу як суперечливий розподіл цінностей у конфліктних ситуаціях;

- технократичні концепції різноманітних напрямків.

Суб'єкт влади може бути індивідуальний і колективний, ним може виступати і все суспільство. Таким суб'єктом може бути партія, рада, хунта, революційний комітет тощо. Об'єктом влади виступає все, на що спрямована дія влади (особи, структури). Виділяють безпосередні суб'єкти влади, до яких належать політичні структури, які мають відповідні засоби для досягнення цілей. Можливість розпоряджатися владою передбачає дотримання певних принципів. До основних належать: принцип збереження, дієвості, легітимності, принцип санкціонованих дій, колегіальності, відповідальності, культурності, самокритичності, відхід від вседозволеності.

Політична влада має такі характерні ознаки:

а) домінування владної волі;

б) володіння апаратом впливу й управління;

в) можливість застосування насилля до осіб, груп, суспільства;

г) верховний суверенітет органів влади над іншими структурами; ґ) легітимність.

Політична влада має свої особливі функції:

- інтегративну;

- регулятивну;

- стабілізаційну;

- прогностичну;

- визначення напрямків розвитку суспільства;

- контрольну;

- розподілу основних цінностей і ресурсів суспільства.

У розвитку політичної влади проходять подальші трансформації. Політична наука акцентує на таких нових тенденціях розвитку політичної влади:

перша - полягає у посиленні процесів демократизації;

друга - проявляється у зростанні факторів легітимації;

третя - чіткий поділ влади за горизонталлю і вертикаллю, її перерозподіл між центром і регіонами;

четверта - свідчить про негативні процеси наростання конфліктів між гілками влади;

п'ята- посилення темпів бюрократизації владних структур;

шоста - відбуваються функціональні зміни у владних структурах під тиском глобалізаційних процесів.

8. Співдружність незалежних держав: мета, спільні органи управління, проблеми становлення і розвитку.

Однією з нових структур, що виникли на пострадянському просторі, стала СНД. Її установчими документами є Угода про створення СНД від 8 грудня 1991 р., Протокол до Угоди та Алма-Атинська декларація від 21 грудня 1991 р. Статут СНД був прийнятий на засіданні Ради голів держав 22 січня 1993 р.

Метою СНД є: здійснення співпраці в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях; утворення загального економічного простору; забезпечення прав та основних свобод людини відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права та документів ОБСЄ; співробітництво між державами-членами в забезпеченні міжнародного миру та безпеки та здійсненні роззброєння; взаємна правова допомога та співробітництво в інших галузях правових відносин; мирне вирішення спорів та конфліктів між державами СНД (ст. 2 Статуту). Співдружність має діяти на підставі загальновизнаних принципів міжнародного права. При цьому СНД не укладає міжнародних угод від свого імені.

Структура СНД репрезентована достатньо складною системою органів. На сьогодні для досягнення мети та завдань Співдружності засновано близько 70 міждержавних, міжурядових і міжвідомчих органів. Із них лише 9 безпосередньо передбачені Статутом (Рада голів держав, Рада голів урядів, Рада міністрів закордонних справ, Координаційно-консультативний комітет, Рада міністрів оборони, Рада керівників прикордонних військ, Економічний суд, Комісія з прав людини та Міжпарламентська асамблея). Усі інші органи можна віднести до органів галузевої співпраці.

Рада голів держав є відповідно до ст. 21 Статуту вищим органом Співдружності. Вона обговорює та вирішує принципові питання діяльності держав-членів у галузі їхніх спільних інтересів і збирається на засідання двічі на рік (можливі позачергові засідання). Рада голів урядів координує співробітництво виконавчої влади держав-членів і збирається на засідання чотири рази на рік. Рішення обох органів приймаються за умови загальної згоди — консенсусу. Будь-яка держава може проголосити про свою незацікавленість у тому чи іншому питанні, що не буде розглядатися як перепона для прийняття рішення. Рада міністрів закордонних справ (РМЗС) здійснює координацію зовнішньополітичної діяльності держав-членів, взаємодію дипломатичних служб, співробітництво з ООН, ОБСЄ та іншими міжнародними організаціями, розробляє пропозиції для Ради голів держав та Ради голів урядів і забезпечує реалізацію їхніх рішень. Рішення приймаються за загальної згоди. Рада міністрів оборони (РМО) відає питаннями військової політики, військової розбудови та безпеки, координує діяльність міністерств (комітетів) оборони держав-членів, надає пропозиції Раді голів держав та Раді голів урядів щодо складу та призначення Об’єднаних Збройних Сил Співдружності, принципів їхньої підготовки та матеріально-технічного забезпечення, щодо ядерної політики тощо.

Економічний суд — орган для розгляду суперечок за заявами держав — членів СНД та інститутів Співдружності, а також тлумачення питань юридичного характеру.

Комісія з прав людини є відповідно до ст. 33 Статуту СНД консультативним органом, який спостерігає за виконанням зобов’язань щодо прав людини, що їх взяли на себе держави-члени в рамках Співдружності. Вона діє на підставі Положення, яке затверджене рішенням Ради голів держав 24 вересня 1993 р.

На підставі Статуту СНД розрізняються держави — засновники Співдружності — це держави, які підписали та ратифікували Угоду про утворення СНД та Протокол до неї до моменту прийняття цього Статуту, та держави — члени Співдружності – це ті держави-засновники, які беруть на себе зобов’язання за Статутом протягом одного року після його прийняття Радою голів держав (тобто до 22 січня 1994 р.). Не зовсім зрозумілим є сенс виокремлення особливої категорії держав-учасниць, оскільки у різних статтях Статуту використовується лише термін “держави-члени”, та, судячи за змістом, тут маються на увазі всі держави, що є членами СНД, незалежно від моменту прийняття на себе зобов’язань за Статутом. Передбачається можливість участі держав в окремих видах діяльності Співдружності на правах асоційованих членів. Припускається вихід держави зі складу Співдружності за умов повідомлення про такий намір за 12 місяців до виходу.

Основні цілі організації:

Співпраця в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях;

Всебічний розвиток держав-членів в рамках єдиного економічного простору, міждержавної кооперації та інтеграції;

Забезпечення прав і свобод людини;

Співпраця в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, досягнення загального і повного роззброєння;

Взаємна правова допомога;

Мирне вирішення суперечок і конфліктів між державами організації.

До сфер спільної діяльності держав-членів відносяться:

Забезпечення прав і основних свобод людини;

Координація зовнішньополітичної діяльності;

Співпраця у формуванні і розвитку спільного економічного простору, митної політики;

Співпраця в розвитку систем транспорту, зв'язку;

Охорона здоров'я та навколишнього середовища;

Питання соціальної і міграційної політики;

Співпраця в галузі оборонної політики і охорони зовнішніх кордонів