52. Вчення ж.-ж. Руссо про три ступені нерівності і походження держави.

Концепцію суспільного договору як першооснову об'єднання людей у громадянське суспільство та державу демократичного типу розробив французький мислитель і письменник Жан-Жак Руссо (1712-1778). Свої державно-правові погляди він розкрив у творах "Про суспільний договір", "Міркування про причини і підстави нерівності".

На відміну від інших просвітителів, Руссо не апелював до розуму, а ставив на перше місце добру волю, почуття, емоції та пошану. До чого зводилися основні ідеї вчення Руссо?

1. Питання нерівності людей. Первісний природний стан людей був станом справедливим. Це була доба рівності, свободи, братерства за відсутності майнового розшарування, державного апарату насильства та приватної власності. Хоч нерівність у природному стані і була, але обумовлювалася винятково фізичними і природними властивостями людей.

Із "природного" стану люди поступово переходять у "суспільний" стан. Сім'ї об'єднуються в роди, а ті - в племена. З накопиченням багатства домінуючою стає приватна власність. Відтак виникла соціально-майнова нерівність і пригноблення одних індивідуумів іншими. Надлишки продуктів нагромаджуються, з'являються обмін, торгівля, зростає цивілізація.

Організованість суспільства, робить висновок Руссо, - основна причи-на нерівності. Та перша людина, пише він, котра огородила ділянку землі і промовила "Це моє!", а також знайшла людей, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства. В умовах пригноблення багатими бідних природний стан розпався. Багаті запропонували бідним укласти так званий суспільний договір про створення державної влади та законів, яким будуть підкорятися всі члени суспільства.

Отже, держава, на думку Руссо, стала результатом своєрідної загальнолюдської угоди на засадах розуму. її метою було забезпечення права кожному індивідуму користуватися належною йому власністю.

2. Характеристика громадянського стану людства. У фазу громадянського стану люди вступили, на думку філософа, з виникненням держави.

Вона характеризувалась як доба несправедливості та гноблення. Тому ідеал майбутнього Руссо вбачає у відновленні природного стану, але за умови збереження всіх позитивних досягнень суспільства.

Таке справедливе суспільство мислитель уявляв як організоване спів-життя незалежних, вільних, рівноправних людей, які мають спільну волю, що реалізується як народний суверенітет. Іншими словами,влада належить народові як корпоративному органові - учаснику суспільного договору.

3. Народний суверенітет. На думку Руссо, суверенітет народу виявляється у здійсненні ним законодавчої влади. Призначення уряду – втілювати в життя закони і підтримувати належний правопорядок. В разі невиконання делегованих повноважень уряд волею народу усувався.

Таким чином, у концепції Руссо не знаходилося місця будь-якій формі представницького урядування, тобто наявності законодавчого органу у формі народного представництва. Відповідно до його вчення, невід'ємний суверенітет народу заперечує будь-яке представництво. Законодавча влада як суверенна державна влада, може і повинна здійснюватись самим народом-сувереном безпосередньо, робить висновок мислитель. Отже, єдино справедливим урядуванням Руссо визнавав пряму демократію, де сувере¬ном і керівником держави є народ. Він сформулював основні риси і ознаки народного суверенітету - неподільність і невідчужуваність.

4. Форми правління. Залежно від того, констатує філософ, кому народ

доручає виконавчі функції в державі, розрізнялись такі форми правління:

а) демократія; б) аристократія; в) монархія.

Руссо вважав "нормальним" політичним устроєм лише республіку, під якою він розумів будь-яку державу, яка управляється законами, незалежно від форми правління. Демократична форма правління прийнятна для невеликих держав; аристократична - для середніх; монархічна - для великих.

5. Правова концепція. Розробляючи концепцію права, Руссо послідовно проводив ідею свободи. Вона розглядалась ним як природна сутність людини, оскільки, завдячуючи свободі, людина відрізняється від тварини, бо природна свобода полягає в незалежності. Від природи людині притаманне добро, вона не має власності, ні від кого і ні від чого не залежить, а, отже, - є вільною.

52. Теорія народного суверенітету Ж.-Ж.Руссо. Жан Жак Руссо (1712–1778). На переконання мислителя, первісний суспільний договір внаслідок поділу суспільства на багатіїв і бідняків (виникнення майнової нерівності), правителів і підвладних (виникнення політичної нерівності), переродження держави в деспотію призвів до знищення головної мети його укладення — встановлення й захисту громадянської свободи. Отже, його слід переукласти на нових принципах.Справедливий суспільний договір має бути укладений на засадах рівності сторін — між рівними суб’єктами, а не між правителями та підданими. З моменту його укладання воля окремої людини стає невід’ємною часткою загальної волі всіх. Сутністю такого договору, за Руссо, є принцип народного суверенітету, під яким розуміється «загальна воля, що тільки й може керувати силами держави відповідно до мети її заснування, якою є загальне благо». Згідно із цим принципом суверен (народ) створює закони, але не пов’язаний ними назавжди, для нього навіть суспільний договір не є обов’язковим. Народ вправі не лише змінити форму правління, а й узагалі розірвати договір й повернути собі природну свободу. З цього принципу логічно випливає право народу на повстання проти тиранії, обґрунтування майбутньої революції.Політичним ідеалом врядування для Руссо є демократична республіка, де в державному законі був би втілений принцип рівності, а народ постійно перевіряв би діяльність своїх представників. Саме така держава, за його доктриною, має бути результатом суспільного договору. Руссо фактично заперечує поділ влади, адже суверен (народ) здійснює її безпосередньо, народний суверенітет є необмеженим, невідчужуваним і неподільним. Мислитель вважає неприйнятною будь-яку особисту владу, що є вільною від громадського контролю.На цих засадах побудована і його концепція закону. Свобода, за Руссо, полягає в тому, щоб громадяни перебували під захистом законів і самі їх приймали. Отже, «будь-який закон, не затверджений безпосередньо народом, є недійсним; це взагалі не закон». Участь всіх громадян у законодавчій владі виключає, на думку мислителя, прийняття рішень, які б спричинили шкоду окремому індивіду. Верховна влада є втіленням загальної волі громадян, отже, відпадає необхідність в її обмеженні природними правами індивіда.Ліберальна ідея свободи особистості замінюється у Руссо диктатом «загальної волі». Водночас загальновизнаним досягненням мислителя є розуміння народу як єдиного джерела державної влади, теоретичне обґрунтування ідеї безпосередньої демократії.

53-54. Політико-правова ідеологія французького соціалізму (Мореллі, Г. Маблі, Г.Бабеф)

Критику буржуазного суспільства і переконаність у необхідності утвердження комуністичного суспільства як єдино раціонального і як такого, що відповідає прагненням людей до утвердження свободи, і рівних можливостей в користуванні життєвими благами знаходимо в комуністичних трактатах представників французького утопічного соціалізму епохи Просвітництва Мельє, Маблі, Мореллі, Бабефа.

Головні ідеї Мореллі: 1) запровадження загальної власності на все крім предметів особистого вжитку;

2) забезпечення всіх людей роботою;

3) встановлення обов’язку кожного громадянина сприяти загальній користі відповідно до його сил, можливостей та віку;

4) Головна функція держави – регулювати промисловість та сільськогосподарське виробництво, а також розподіл продуктів;

Головні ідеї Маблі: 1) свобода та рівність притаманні природному стану;

2) побудова суспільства на засадах рівності всіх людей;

3) скасування приватної власності;

4) просвіта всіх громадян;

54.Головні ідеї Бабефа: 1) свобода та рівність людей досягаються тільки через рішучу боротьбу;

2) приватна власність головне джерело нерівності;

3) утворення замість держави національної громади члени якої володіли б широкими політичними правами;

4) існування в суспільстві дозованої свободи.

55. Правова теорія Ч.Беккаріа.Обгрунтування заборони смертної кари. Італійський юрист та економіст Чезаре Беккаріа (1738–1794) своїм трактатом «Про злочини та покарання», спираючись на концепцію природного права, поклав початок гуманістичному напряму кримінального права та судочинства. Мислитель обстоює формулу, яку було запроваджено ще в період англійської революції ХVІІ ст.: «Немає злочину, якщо він не передбачений законом», визначає низку принципів, на основі яких повинно здійс-нюватися покарання. Насамперед, це відповідність покарання злочинові. Учений пропонує побудувати «точну й загальну шкалу злочинів і покарань», де злочини й покарання розміщувалися б залежно від їхньої суспільної шкоди. Із цим принципом пов’язаний принцип рівності громадян перед кримінальним законом незалежно від їх станової належності.Ч. Беккаріа виступає за гуманізацію кримінальної відповідальності. Жорстоке покарання, що не має зв’язку з природою злочину, на переконання мислителя, суперечить інтересам суспільства, бо сприяє поширенню аморальної поведінки людей. Жорстокість покарань свідчить не просто про жорстокість політичної влади та її законів, але й про жорстокість самого суспільства. Програмною вимогою вченого є загальне пом’якшення, максимальна гуманізація покарань.

Вчений категорично заперечує такий загальновизнаний за його часів засіб здобуття доказів у кримінальному процесі, як застосування тортур. «Злочин або встановлено, або не встановлено, — зазначає вчений. — Якщо встановлено, то для покарання достатньо стабільного закону й тортури не потрібні... Якщо ж його не встановлено, то не можна катувати невинуватого, оскільки за законом саме таким є людина, чий злочин не доведено».

Переконливими є аргументи Беккаріа проти смертної кари. На думку вченого, смертна кара є неприйнятною з трьох причин.

По-перше, ніхто не має права позбавляти життя, оскільки воно є вищим благом, його насильницьке припинення поза компетенцією суспільної угоди.

По-друге, віковічний досвід свідчить, що смертна кара нікого не лякає й нікого ще не втримала від нанесення суспільству шкоди.

По-третє, смерть на підставі закону є логічним протиріччям, оскільки закони не можуть одночасно забороняти вбивство й передбачати його як покарання: «Мені здається абсурдним, — зазначає Беккаріа, — що закони як вираз суспільної волі ставляться з презирством й засуджують вбивство, але самі допускають його й для відвернення громадян від вбивства призначають вбивство публічне». Тільки в одному випадку мислитель визнає неминучість смертної кари: коли звинувачений має таку могутність і зв’язки, що може загрожувати суспільству навіть із в’язниці. Таким чином, він виправдовує страту тирана.Ідеї Беккаріа виходять за межі кримінального права та судочинства, захищають такі універсальні цінності, як свобода, честь і гідність людини, що забезпечуються справедливими законами. 56.Вчення про договірне походження держави та природне право С.Пуфендорфа. Пуфендорф виводить природне право з інстинкту самозбереження, залежності від інших, а також із здатності та зі схильності заподіювати шкоду іншим. Це примушує людей створювати суспільство, яке захищає і підтримує інтереси всіх. Він трактує природне право як сукупність моральних норм, правил, функцією яких є упорядкування людського співжиття, гуртожитку. Це — універсальна соціальна етика, норми якої регулюють поведінку всіх людей.

Розглядаючи державу та її роль у суспільстві, Пуфендорф писав, що держава — це єдина надійна установа, здатна гарантувати безпеку людей. Він дає таке визначення: «Держава є складною моральною особистістю, воля якої сприймається, як воля всіх; утворюється ця воля єднанням багатьох воль шляхом договору, щоб використовувати сили і здібності кожного для загального миру і безпеки». Призначення держави, за Пуфендорфом, полягає у тому, щоб бути надійним гарантом порядку в людському суспільстві, гарантом спокою серед людей, вона повинна також захищати зовнішню безпеку країни. Крім того, держава не дозволяє церкві втручатися у практичне світське життя, оскільки сферою діяльності духовенства є виключно внутрішні переконання та совість людини.

Свої завдання держава вирішує за допомогою законів, які вона видає. Закон він розуміє, як наказ законодавця, волі якого належить підпорядковуватися, незалежно від згоди чи незгоди з цією волею. Закон встановлює межі природної свободи людини.

Концепція праворозуміння у Пуфендорфа вибудувана на його ж «теорії обов´язків». Обов´язки, за його вченням, мають три джерела: із світла розуму випливають найзагальніші обов´язки, «дотримання яких робить можливим існування людської спільноти»; з постанов законодавчої влади — «обов´язки, які повинна виконувати людина як член певного народу і держави»; з одкровення божественної сутності — обов´язки людини як християнина. З цих джерел, відповідно, виникають три науки: природне право, яке є загальним для всіх народів; позитивне право окремих держав, «строкатість якого дорівнює кількості держав»; божественний моральний закон. Стрижень природного права — «робити те, що розум, здоровий глузд визнають необхідним для людської спільноти»; основний принцип позитивного права — «спиратись на те, що визначено законодавцем»; божественного закону — «дотримання повелінь Бога у Святому письмі, насамперед десятьох заповідей, які є об´єднувальною ланкою між Богом і людиною» . Право у Пуфендорфа обумовлюється потребою у блаженстві, прагненні до самозбереження і ґрунтується на конфлікті між людиною та державою. Межа між абсолютною владою держави і правом особи у мислителя відносна.^[1]

Природне і позитивне право для Пуфендорфа — це субстанції, які мають мало спільного. Природне право є втіленням справедливості, передумовою «позитивної» юриспруденції, яка йому не може суперечити. Позитивний закон має цілком відповідати змісту і вимогам природного права. Об´єктивно, за вченням Пуфендорфа, не суперечать між собою природне право і божественний закон, оскільки він ґрунтується на не осяжному для нашого розуму одкровенні, а тому не переплітається з природним правом, дія якого визначається іншою сферою, тобто тим, що людський розум осягає. Божественне моральне право відрізняється від природного ще тим, що теологія виховує Словом Божим людину-християнина, її дух, який керується вірою, що на тому світі «хорошим буде добре, а поганим — погано». Природне ж право обмежується реальним існуванням людини, регулює тільки зовнішні її дії, виключає зі своєї сфери догми. Саме воно і є мірилом, критерієм для людського правосуддя, «компетенція якого не виходить за межі земного життя». Позитивний закон повинен підпорядковуватися, відповідати не тільки природному, а й божественному моральному праву.

57.Головні ідеї Хр.Томазія та Дж.Віко. Другим представником школи природного права в Німеччині ХVІІ–ХVІІІ ст. був професор університету в Галлі Християн Томазій (1655–1728), який вважав головним завданням свого часу звільнення філософії і держави від впливу релігії, наводячи ті аргументи про універсальність розуму, котрими користувався Пуфендорф. На його думку, держава не повинна підтримувати будь-яку релігію, оскільки завдання держави обмежуються тільки забезпеченням віри від насилля. Однак в той же час він допускає можливість обмеження і навіть заборону пропаганди якого-небудь «єретичного» віровчення. Господар навіть може вислати із країни небезпечного єретика. Про-те сам Томазій заперечує можливість кримінального переслідування єресі, посилаючись на те, що покарання призначаються за дії як ви-явлення волі, єресі ж відображують процес мислення і формування думки. Отже, Томазій тлумачить встановлений в Німеччини після Аугсберського миру 1555 року порядок, по якому кожний князь ви-значав релігію своїх підлеглих, в тому смислі, що припускає не кри-мінальне, а тільки адміністративне переслідування єресей. Томазій заперечує поширене тоді вчення про божественне походження влади господарів. Посилаючись на відомий вислів апостола Павла («несть власти аще не от бога») він спростосує це словами апостола Петра, який називає державну владу людською установою. Божественний характер має тільки правопорядок як такий, а не як влада окремого господаря. В противному випадку слід визнати, що і влада ца-ревбивць, узурпаторів і навіть повсталого народу також походить від бога.

Намагаючись виправдати широкі повноваження людей правля-чих, він ділить їх на «дурних» і «мудрих», причому завданням дру-гих є встановлення правил поведінки. Характеризуючи ці правила, Томазій один з перших спробував встановити відмінність між пра-вом і моральністю, вважаючи, що головне зло випливає з дурості людей, — порушення внутрішнього і зовнішнього миру. Завдання мудрих полягає у відновленні миру. Для його вирішення існують два засоби — рада і наказ: перший переконує, другий примугує. Норми права відрізняються від норм моральності за ознакою примушення.

58.Політико-правові погляди Б.Франкліна. Представник американського Просвітництва Бенджамін Франклін (1706--1790) пропагував ідею про право кожного народу на самовизначення, на укладення суспільного договору та його переукладення в разі, якщо він уже не відповідатиме інтересам підданих, ідею самоуправління. Англію та Північноамериканські штати він розглядав як дві рівні й суверенні частини імперії, кожна з яких ухвалює власне законодавство.У 1769 р. Б.Франклін уперше назвав Північно-Американські провінції державами (штатами). Б. Франклін запропонував план конфедерації штатів під назвою «Сполучені колонії Північної Америки».Б.Франклін не був прихильником радикальних політичних перетворень. Він незмінно відстоював ідею незалежного і гармонійного розвитку своєї країни як „країни праці”, у якій відсутні різка поляризація між багатими та бідними, де люди живуть у стані „щасливої поміркованості”. Де простота республіканських норовів визначає всі матеріальні переваги і політичні навички.Коли Б.Франклін дізнався про початок війни у Франції. Він висловив велику занепокоєність тим, що „вогонь свободи може не тільки очищати, але і нищити”. Головні ідеї Б.Франкліна: 1.ідея гомруля.2.першим назвав північно американські провінції – штатами.3.ідея вдосконалення сфери знань.4.ідея соціальної революції та реформ.5.ідея утилітаризму(це наука про користь, в основу життя людини покладена корись).

59.Вчення Т.Пейна про державу і право. До радикальних представників демократичної, правової і політичної ідеології періоду Війни за незалежність 1775-1783 рр. належить Томас Пейн (1737-1809). На початку Війни за незалежність, а точніше в 1974 р. за рекомендацією Бенджаміна Франкліна Томас Пейн переселяється з Англії до Північної Америки. Пізніше за інших представників політико-правової ідеології він включається у визвольний рух колоній. Але Пейн перший порушив питання про відділення колоній від Англії і створення незалежної держави. Ця політико-правова ідея викладена в памфлеті "Здоровий глузд", (1776 р.). Це найбільш відома робота Томаса Пейна. Для американців вона дуже важлива, тому що в ній Пейн запропонував назву держави, яку повинні були утворити колоністи, - "Сполучені Штати Америки", США. Ідеї памфлету "Здоровий глузд" закладені в Декларацію незалежності 1776 р., основним автором якої був Томас Джефферсон.Під час Французької революції 1789-1794 рр. Томас Пейн з'являється в самому центрі подій, у Парижі. Він вітає її й у 1791 р. публікує роботу - політико-правовий нарис "Права людини". Робота мала величезний успіх. За кількістю перевидань і перекладів на інші мови її порівнюють з поемою Байрона "Чайлд Гарольд". Ця робота захищає демократичні права і свободи, проголошені у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р.

Т. Пейн брав активну участь у політичному житті революційної Франції. Його обирають депутатом Конвенту. Стає на сторону жирондистів. З приходом до влади якобінців - 1793-1794 рр. різко критикує якобінський терор. За це якобінці його ув'язнюють. У камері стає сусідом французького революціонера Дантона. Томаса Пейна засуджують до страти на гільйотині. Перебуваючи у в'язниці, Пейн пише памфлет "Вік розуму" (1794-1795 рр.). Цю роботу називають раціоналістичною критикою Біблії. її не прийняли релігійно налаштовані американці.

Після падіння влади Робесп'єра і Марата під час перевороту 9 термідора (27 липня 1794 р.), що поклав кінець якобінському терору, Т. Пейн був звільнений із в'язниці. Його відновили в депутатських правах. Він повертається в Америку. Але релігійно спрямовані американці не можуть пробачити йому роботу "Вік розуму". Т. Пейн був підданий остракізму і гонінням за антирелігійну критику. Помер Томас Пейн у 1809 p. у повному забутті.

Т. Пейн розрізняв природні і громадянські права людини у своїй політико-правовій теорії. Природні права належать людині за природою. Це право на щастя, свободу совісті, свободу думки. Цими правами людина володіла у природному стані. З утворенням суспільства і держави люди передали частину своїх природних прав до "загального фонду". Так виникають громадянські права, що належать людині як члену суспільства. Це ті права, що людина нездатна захистити своєю владою. До них Пейн відносив і право власності - право придбане, а не природне.

У природному стані, відзначав Пейн, не існувало приватної власності на землю. Земля була загальною власністю людського роду. Приватна власність з'являється з переходом до землеробства, а також у результаті недоплати працівникам. Разом із нею виникає і розподіл людей на багатих і бідних. За природою всі люди рівні у своїх правах. Розподіл на бідних і багатих є наслідком виникнення приватної власності.

У 1775 р. Томас Пейн один із перших виступив проти рабовласництва в Північній Америці. Він вимагав звільнення рабів.

Держава виникає слідом за об'єднанням людей у суспільство. Люди, що об'єдналися, нездатні самі зберігати справедливість у відносинах між собою. Тому ціль держави - забезпечити і зберегти природжені права людини. Люди частину своїх прав уступили суспільству. Людина залишила собі свободу думки, совісті, право робити для свого щастя все, що не шкодить іншому. Верховна влада в державі повинна належати народу. Цим Пейн висунув ідею народного суверенітету. Народ сам вибирає собі будь-яку форму правління.

Форми держави, за Пейном, бувають "старі" (монархічні) і "нові" (республіканські). Правління, засноване на передачі влади в спадщину саме несправедливе і саме недосконале з усіх систем правління. Така влада під собою не має ніякої правової основи і неминуче веде до тиранії й узурпації народного суверенітету. Абсолютна монархія - ганьба людської природи.

Республіканське правління має ґрунтуватися на принципі народного представництва. Основа такого управління: 1. Народний суверенітет. 2. Верховною владою володіє законодавчий орган. 3. Вибори відбуваються на основі загального виборчого права. 4. Реалізується природна рівність людей.

Томас Пейн критикував Конституцію США 1787 р. У час її прийняття він був у Європі. Пейн виступив проти створення двопалатного законодавчого органу, сформованого на основі цензового виборчого права. Йому не сподобалося занадто велике - шість років - повноваження сенаторів. Замість президента, на його погляд, повинен бути за Конституцією колегіальний орган. Пейна не влаштовувало положення про незмінюваність суддів, вони, як він думав, повинні переобиратися і відповідати перед народом. Він запропонував відібрати у президента право "вето" і т. ін.

Томас Пейн виразив ідею, що кожне нове покоління повинне саме визначати, що відповідає його інтересам, і тому повинне мати право змінювати Конституцію.

Політико-правові вчення Томаса Пейна вплинули на події Війни за незалежність 1775-1783 рр. їх читали і знали в Англії, на батьківщині Пейна. Вони сприяли формуванню нової ідеології з вимогами загального виборчого права і щорічних виборів у парламент. Латинська Америка також відчула вплив політико-правових вчень Т. Пейна під час визвольного руху проти іспанської корони.

60.Політико-правова концепція Т.Джефферсона. Томас Джефферсон (1743-1826) - філософ, громадський і державний діяч, третій президент після утворення США. Народився в аристократичній родині. Батько і мати - вихідці із Шотландії були дуже заможні. Після їхньої смерті йому в спадок залишилась найбільша латифундія в окрузі, в декілька тисяч акрів землі, яку обробляли раби. Але це не завадило Джефферсону зайняти видне місце поряд з іншими "батьками-засновниками" США і стати видатним ліберально-демократичним правий ком. У 17 років Томас вступає на навчання в досить відомий у Новому Світі коледж Уільяма і Мері. Його цікавило все, але він вибирає юриспруденцію. До 1771 р. було проведено більше 227 вдалих справ молодим адвокатом.

В юстиції Джефферсона виділяють три етапи.

І. Кінець 1760 р. до закінчення Американської революції в 1773 р. В центрі уваги правові взаємовідносини між Англією і колоніями.

ІІ. 1773 р. до кінця 1790 р. Проблема конституції молодої республіки, уряду, зовнішньополітичний курс.

III. 1801 р. до 1809 р. - президентство Джефферсона. Перетворення в життя своїх політичних та правових поглядів і заснування американської демократії.

Найзначніша праця Джефферсона "Замітки про штат Вірдджінія" (1785 р.) присвячена історії і державному устрою рідного штату. Найвідоміша "Декларація незалежності США" (1776 р.) Джефферсон працював юристом, міліцейським чиновником, губернатором штату. Його політико-правові погляди перетерпіли еволюцію від радикалізму до помірних ліберальних принципів і були близькі до поглядів Томаса Пейна. Природно-правову доктрину Джефферсон сприйняв у її найбільш радикальному трактуванні. Згодом симпатизував ідеям Руссо і його демократичним поглядам щодо розвитку суспільства.

Т. Джефферсон багато зробив у справі освіти і пропаганди свободи слова, свободи думки. Він - автор "Закону штату про встановлення релігійної свободи" 1777 р.

До початку Війни за незалежність 1775-1783 pp. Джефферсон сподівався конфлікт з Англією вирішити мирним шляхом. Однак надалі його погляди на дану проблему змінюються. Джефферсон у своїх роботах і привселюдно критикував Конституцію США 1787 p. за те, що вона давала можливість президентові переобиратися необмежену кількість разів і перетворитися на довічного монарха. Великим недоліком Конституції він вважав відсутність у ній Білля про права, особливо свободи слова, друку, релігії.

Джефферсон критикував капіталізм, що набирав сили в США і призводив до зубожіння населення. Головна причина цього - розвиток крупного виробництва. А він робив ставку й ідеалізував дрібне фермерське господарство. Ідеал Джефферсона - демократична республіка вільних і рівноправних фермерів. Цей ідеал утопічний.

Томас Джефферсон - основний автор проекту Декларації про незалежність - конституційного документа. Використовуючи природничо-правову доктрину, він обґрунтував відділення колоній від Англії й утворення ними самостійної, незалежної держави. До комітету з підготовки проекту Декларації входили Джефферсон, Адамс, Франклін, Шерман, Левінгтон. Проект доручили готувати Джефферсону.

Природничо-правова концепція Джефферсона про суспільний договір як основу устрою суспільства надавала право всім його учасникам конституювати державну владу. Він був за народний суверенітет і рівність громадян у політичних і виборчих правах.

Конституційний документ "Декларація про незалежність" (1776 p.), за характером був: 1. Демократичним. 2. Революційним. 3. Природничо-правовим. 4. Обґрунтовував право відділення колоній від Англії. 5. Обґрунтовував утворення самостійної і незалежної держави. 6. Свобода трактувалася як право вільно користуватися і розпоряджатися своїми матеріальними благами, тобто мати право на власність.

Уряд створюється людьми для охорони природних прав людини. Влада уряду витікає зі згоди народу підкорятися йому. Тому народ вправі змінити або знищити існуючу форму правління чи чинний уряд, якщо ті прагнуть до деспотизму. Це обов'язок і право народу - трактував Т. Джефферсон у Декларації про незалежність. Цей документ про незалежність містив 27 пунктів обвинувачення англійського короля, який відстоював деспотизм.

Ще в 1762 p., будучи членом Законодавчих зборів Вірджинії, Т. Джефферсон виступив за скасування рабовласництва, а потім уніс законопроект про скасування рабства в північно-західних штатах. Він доводив, що рабство суперечить людській природі і природним правам людей. Тому в проекті Декларації про незалежність він критикував і обвинувачував короля Англії в тому, що за його наказом в Африці відновлювали людей, перетворювали їх на рабів. Під час перевезення через океан багато рабів гинуло в трюмах кораблів жахливою смертю. Це був 28 пункт обвинувачення короля Англії в проекті Декларації про незалежність. Але через рішучі заперечення плантаторів південних колоній 28 пункт виключили.

Томас Джефферсон увійшов в історію як людина, яка стояла біля джерел створення і проголошення США. Він розробив політико-правові вчення Нового часу. У США Джефферсона цінують як автора Декларації про незалежність Сполучених Штатів (1776 р.) і поважають як третього президента незалежної держави.