67.Вчення г.Гегеля про державу і право.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) народився в місті Штутгарті, в сім'ї чиновника. Гегель написав багато праць. Однак головна його робота з питань держави і права - "Філософія права" (1826), яку ще називають цілісним, систематичним вченням Гегеля про державу і право, а також вченням про політику й історію.На філософії права побудована вся гегелівська система філософії. Він виділив три основні ступені духу, що діалектично розвивається: 1. Суб'єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія). 2. Об'єктивний дух (право, мораль, моральність). 3. Абсолютний дух (мистецтво, релігія, філософія). При такому розгляді треба мати на увазі, що політико-правове вчення Гегеля (право, держава, суспільство) належить до ступеня об'єктивного духу. Політико-правова теорія Гегеля розроблена як філософія права, філософське вчення про об'єктивний дух.

Основне завдання філософії права - наукове пізнання держави і права. Гегель утверджує ідею гармонії розуміння і реалізацій права (Що розумне, те дійсне; що дійсне, те розумне). Юриспруденція вивчає юридичні закони (позитивне право). Філософська наука про державу і право осягає думки, що лежать в основі права. Ідея права є свобода і за Гегелем вона формує ідеал правової держави. Сфера об'єктивного духу постає як ідеальна політико-правова дійсність.

Поняття "право" у гегелівському вченні права вживається в таких основних значеннях: 1. Право як свобода (ідея права). 2. Право як визначений ступінь і форма свободи (особливе право). 3. Право як закон (позитивне право). Головними формоутвореннями вільної свободи і відповідно трьома основними ступенями розвитку поняття права є: абстрактне право, мораль і моральність.

Вчення про абстрактне право включає проблематику власності, договору, неправди. Вчення про мораль - намір і провину, намір і благо, добро і совість. Вчення про моральність - родину, громадянське суспільство і державу.

Право приватної власності дає можливість реалізувати особистості свою свободу. Гегель доводить, що формально люди рівні як вільні особистості. Це формально правова рівність. Рівні люди в однаковому праві на приватну власність, але не в розмірі володіння власністю.

Гегель у своїх політико-правових вченнях критикує проект ідеальної держави, що розробив ще Платон. Він також критикує ідею фактичної рівності. Свободу Гегель розуміє як ліквідацію рабства і кріпацтва. У людей повинні бути особиста свобода, право, мораль і релігія.

Гегель не визнає договірну теорію походження держави. Предметом договору може бути лише деяка одинична зовнішня річ. Договір виходить зі сваволі окремих осіб. Договір - це коли в ньому один одному протистоять самостійні особи - власники приватної власності.

Злочин Гегель розглядав як свідоме порушення права як такого. Покарання тому є не тільки засобом виховання і відновлення порушеного права, але і правом самого злочинця, закладеним уже в його діянні - вчинку вільної особистості. Зняття злочину через покарання приводить до конкретизації поняття права і до моралі.

Гегель займався проблемою громадянського суспільства і політичної держави, а також їх відмінностями. Громадянське суспільство - це сфера реалізації особливих, приватних цілей та інтересів окремої особистості. Це необхідний етап для розвитку і поняття права. У громадянському суспільстві немає ще повної свободи. У ньому багато зіткнень приватних інтересів і його роздирають суперечності. Основними елементами такого суспільства є: 1. Система потреб. 2. Система правосуддя. 3. Поліція і корпорація. У структурі цього суспільства Гегель виділив три стани. 1. Субстанціональний (хлібороби - дворяни і селяни). 2. Промисловий (фабриканти, торговці, ремісники). 3. Загальний (чиновники).

У своєму політико-правовому вченні, Гегель доводив, що зміст права може бути перекручений у процесі законотворчості. Не все, подане у формі закону, є право. Оскільки лише закономірне в позитивному праві законне і правомірне. За природою ж позитивне право як ступінь самого поняття права - розумне. Закон - конкретна форма вираження права. У законах відображається національний характер даного народу, ступінь його історичного розвитку, природні умови його життя. Гегель обґрунтовує необхідність публічного оголошення законів, публічного судочинства, суду присяжних у громадянському суспільстві.

Абстрактне право - перша сходинка у русі поняття права від абстрактного до конкретного. Це абстрактне право вільної особистості. Абстрактне право має той зміст, що в основі права лежить свобода окремої людини (особи, особистості). Особистість, згідно з Гегелем, трактується взагалі як правоздатність.

Розвиток громадянського суспільства припускає наявність держави як його основи. Держава за Гегелем - це ідея розуму, свободи і права. Однак Гегель визнає у своєму вченні, що можливе існування поганої і несправедливої держави, а все-таки схиляється до того, що держава повинна бути правовою, мати правовий характер, бути державою-організатором і т. ін. Державу він трактує по-різному. Держава - це ідея свободи, вищого права, єдиний організм, правове утворення. Гегель, зрештою, робить висновок, що тільки панування права в державі розв'яже усі проблеми. Крім того, він розробив політико-правову ідею держави, що проявляється потрійно: 1. Як безпосередня дійсність у вигляді індивідуальної держави (мова йде про державний лад, внутрішнє державне право). 2. У відносинах між державами, як зовнішнє державне право. 3. У всесвітній історії як дійсність конкретної свободи.

Гегель розробив політико-правове вчення про поділ влади в державі: 1. Законодавча. 2. Урядова. 3. Влада государя. Поділ влади в державі - це гарантія публічної свободи. Демократичну ідею народного суверенітету він критикує. Обґрунтовує суверенітет спадкоємного конституційного монарха. Доводить, що упорядкована конституційна монархія - це об'єктивна сторона державної справи, що визначається законами. Монарху залишається лише приєднати до цього своє суб'єктивне: "Я хочу".

Законодавча влада - це влада визначати і встановлювати загальне, вказував Гегель. Законодавчі збори повинні складатися з двох палат. Верхня палата формується за принципом спадковості і складається із власників. Палата депутатів (нижня) утворюється з частини громадянського суспільства. Депутати поділяються за корпораціями, товариствами, а не шляхом індивідуального голосування. У Законодавчих зборах діє принцип публічності суперечок, свободи друку, публічності нарад.

Задача урядової влади, куди Гегель відносив і судову владу, - це виконання рішень монарха, підтримка чинних законів і установ.

Міждержавні відносини - сфера чи область зовнішнього державного права. Міжнародне право, за Гегелем, - це не справжнє право, яким є внутрішнє державне право (позитивне право, законодавство). Держави перебувають у відносинах одна з одною в природному стані, і вони повинні визнавати одна одну як суверенні і незалежні, не втручатися у внутрішні справи будь-кого, взаємно поважати самостійність. Але якщо між державами виникла суперечка, то її вирішувати треба тільки війною, бо війна ведеться не проти мирного сімейного і приватного життя, не проти приватних осіб, а за суверенність.

При зіткненні різних суверенітетів вирішити цю проблему, за Гегелем, може загальний світовий дух, що має найвище право стосовно окремих держав і право судити їх. Всесвітня історія виступає як всесвітній суд, як прогрес у свідомості свободи, історії суверенних держав. Це історія прогресу в державних формуваннях. Всесвітню історію Гегель поділяє на чотири всесвітньо-історичні світи. 1. Східний. 2. Грецький. 3. Римський. 4. Німецький.

Цим чотирьом всесвітньо-історичним світам відповідають такі форми держав: 1. Східна теократія. 2. Антична демократія й аристократія. 3. Сучасна конституційна монархія. Новий час, що почався Реформацією, Гегель вважав епохою німецької нації. У своїх політико-правових вченнях він звеличує і підіймає роль держави над суспільством і особистістю. Вихваляє державу як ідею права, підіймає державу над правом. Але незважаючи на таке тлумачення держави і права, вчення Георга Гегеля визначально вплинуло на наступних представників політико-правової думки.

68. Історична школа права (Г.Гуго, К.Савіньї, Г.Пухта) Ця школа права стала впливовим напрямком в німецькій юриспруденції першої половини ХІХ ст., помітною подією у розвитку європейської юридичної науки.Звернення до історії права не було випадковим.

По-перше, історія римського права і його рецепція в Західній Європі, зокрема в Німеччині, вимагали осмислення історичних коренів права, еволюції правових інститутів.

По-друге, віра, навіяна Просвітництвом, в універсальність природних законів і можливість створення в будь-якій країні ідеальної моделі політико-правових установ на засадах природно-правової доктрини, не враховувала особливостей історичного розвитку культури їх народів, частиною якої було право.

По-третє, Велика французька революція і демократизація законодавства, заклики деяких німецьких юристів до найскорішого створення загального цивільного права на зразок Кодексу Наполеона лякали консервативних юристів-засновників так званої історичної школи права.Вони доводили, що немає природного права, а є лише позитивне право, яке має свої закони розвитку, що не залежать від розуму. Саме право — історична спадщина народу, яке не може і не повинно довільно мінятися. Справжнім буттям, джерелом права є не закон, прийнятий або скасовуваний державою, а правовий звичай, що виражає дух народу. Отже, для історичної школи права головним питанням є не ідея, сутність права, а як воно виникає, як повинно формуватись законодавство

.Професор Геттингенського університету Густав Гуго (1764–1844)у своєму «Підручнику природного права як філософії позитивного права» і особливо в «Підручнику з курсу цивілістики» заперечував основні положення природного права, відкидав концепцію суспільного договору:

По-перше, він вважав: таких договорів ніколи не було, усі держави виникали і змінювалися по-різному.

По-друге, на його думку, суспільний договір практично неможливий — мільйони незнайомих людей не можуть вступити в угоду і домовитися про вічне підпорядкування установам і особам, про які вони судити ще не можуть.

По-третє, концепція суспільного договору шкідлива — жодна влада не буде міцною, якщо обов’язок коритися виникає тільки з договору.Право — не лише встановлення держави. Кожне людське співтовариство має свої власні правові норми, писав Гуго, більша частина яких «виникла стихійно подібно до того, як виникли мова і вдачі цього народу», чи правила гри. Люди, які живуть у суспільстві, звикли вважати справедливим, правомірним одне і те ж. Історично усталений звичай, норми звичаєвого права — істинне джерело права. З поширенням освіти до правових норм, що виникли природно, додалося ще одне джерело — правосвідомість юристів, книги, які народ одержав можливість читати. Закон же — довільне повеління влади. Кодекси — «це не закон», а зібрання предписань властей.

Фрідріх фон Савіньї (1779–1861), відомий своїми праця-ми з цивілістики і римського права. У брошурі «Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства» (1814 р.) він не підтримав ідею створення в найкоротший термін Цивільного кодексу Німеччини, що базувався б на тих же раціональних началах, що і французький Кодекс 1804 р., назвавши саму ідею антинаціональною і безпідставною. Вважав помилковою думку, що право створюється законодавцем: воно не залежить від випадку чи сваволі.Право всіх народів, стверджував Савіньї, складалося історично, так само, як і мова народу, його вдачі і політичний лад. Право — продукт народних переконань, з розвитком яких еволюціонує і право. Виникнувши спочатку у свідомості як «природне право» у формі звичаїв, розвиваючись разом з народом і його культурою, право стає особливою наукою в руках юристів. Наукова обробка первинного права юристами — необхідна й обов’язкова передумова законодавства. Закони, кодекси лише вторинне джерело права порівняно із звичаєм і правосвідомістю юристів.

Савіньї Георг Пухта (1798–1846) критично оцінював спроби природно-правової школи вивести все право з людського розуму. Розвивав ідею свого вчителя про право як продукт історичного розвитку народу.За вихідну точку осягнення права Пухта брав «духовну сторону людини». Завдяки їй людина досягла свободи. Свобода людини — фундамент права. Виникнення природного, людського права і юридичних переконань він зв’язував з «народним духом» («Volksgeist») — безособовою і самобутньою свідомістю народу. Саме «народний дух» — ключове поняття в його правовій концепції. Вважати державу джерелом права — помилка. Законодавець не створює право, а сприяє своїм законотворенням розкриттю «народного духу».Саморозвиток права росте з народного духу як рослина з зерна, — пояснював Пухта. У своєму історичному розвитку право поступово викристалізовується в певні форми, правову систему. Первісною формою права стає звичай. З утворенням держави вираз загальної волі став зватися законом. Нарешті, та частина народного духу, що не виражена ясно звичаєм і законом, знаходить відображення в праві юристів, юридичній науці. Вони і розкривають юридичні положення, що лежать у глибині народного духу. Покликання науки, юридичної літератури — забезпечити «правильне розуміння безпосереднього народного права і законів».Таким чином, «право має історію», заявляв Пухта

69. Французький лібералізм.Б.Констан про громадянську та особисту свободу індивіда. Вирішення проблеми свободи в ліберальному дусі знайшло відображення в працях французького публіциста, вченого і політичного діяча Бенжамена Констана (1767–1830), противника політичних крайнощів — революційної диктатури чи абсолютизму.Основну увагу Констан приділяє обґрунтуванню особистої свободи, яку трактує як особисту незалежність, самостійність, безпеку, право впливати на управління державою. Він розрізняє особисту і політичну свободу. На думку Констана, давні народи (греки, галли, римляни) зна-ли лише політичну свободу. Тут було повне підпорядкування індивіда авторитету співтовариства. Як громадянин індивід залишався рабом у приватному житті. «Влада втручалася й у найзвичайні домашні справи». Нарешті, усі держави мали рабів.Сучасний світ являє зовсім іншу картину, вважає вчений. І справа не в просторості сучасних держав, а в просторості особистої, громадянської свободи, у певній незалежності індивідів від державної влади. Який зміст Констан вкладає в сучасне йому поняття свободи? 1) Це право кожного підкорятися одним тільки законам; 2) право кожного висловлювати свою думку , вибирати собі справу і займатися нею; 3) право розпоряджатися своєю власністю, навіть зловживаючи нею; 4) свобода пересування; 5) право на об’єднання з іншими індивідами (для обговорення своїх інтересів, для відправлення культу, проведення дозвілля тощо); 6) право кожного впливати на здійснення правління — чи шляхом призначення чиновників, чи за допомогою представництва, право петицій, запитів, які влада тією чи іншою мірою примушена враховувати. Отже, у Констана на першому місці стоять правова захищеність особистості, її матеріальна і духовна автономія. Особиста свобода, за Констаном, — «торжество особистості над владою». Це — справжня сучасна свобода: політична свобода виступає лише її гарантом, умовою і засобом удосконалювання і розширення.Цінностям особистої свободи повинні бути підлеглі, вважає вчений, організація політичного життя, межі компетенції інституцій влади. На відміну від давніх, нинішні уряди, які спираються на легітимні підстави, мають менше, ніж колись, права на всевладну сваволю. «Прогрес цивілізації, зміни, привнесені століттями розвитку, вимагають від влади більше поваги до звичок, почуттів і незалежності індивідів. Нехай вона буде справедливою, «ми ж подбаємо про власне щастя».Але в такому співвідношенні політичної й особистої свободи криється загроза для самої свободи. «Загроза сучасній свободі полягає в тому, що, будучи поглинені користуванням особистою незалежністю і переслідуючи свої приватні інтереси, ми можемо занадто легко відмовитися від нашого права на участь у здійсненні політичної влади». Наслідком політичної пасивності неминуче буде прагнення носіїв влади, на думку Констана, «позбавити нас будь-яких турбот, за винятком сплати податків й слухняності». Не меншу небезпеку для свободи він вбачає і у владі більшості, що пред’являє «право на підпорядкування собі меншості». Таким чином, необмежена влада народу небезпечна для індивідуальної свободи не менше, ніж суверенітет абсолютного монарха. «Суверенітет народу не безмежний, він обмежений тими рамками, що йому ставлять справедливість і права індивіда».Виходячи із цього, Констан по-новому порушує питання про форму правління. Він засуджує будь-яку форму держави, де існує «надмірний ступінь влади» і відсутні гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями, на його думку, є громадська думка, а також поділ і рівновага влади.Умовою вираження громадської думки, за Констаном, є представницька система правління, а органом вираження останньої — представницька установа. Сучасній державі у формі конституційної монархії, як вважав Констан, має бути притаманний поділ влади, «який звичайно є гарантією свободи». Він обґрунтував необхідність створення шести конституційних влад: 1) королівської — як влади нейтральної, регулятивної й арбітражної. «Король цілком зацікавлений у тому, щоб вони взаємно підтримували одна одну і діяли в згоді і гармонії»; 2) спадкоємної палати перів — «представницької влади постійної». Констан переконав Наполеона передбачити палату перів у Конституційному акті 1815 р., але незабаром сам розчарувався в цьому інституті, що існував при Бурбонах; 3) виборної законодавчої палати, яку автор проекту називав «владою громадської думки». Він відстоював високий майновий ценз її депутатів: тільки багаті мають освіту і виховання, необхідні для усвідомлення громадських інтересів, «тільки власність робить людину здатною до користування політичними правами»; 4) влади виконавчої, здійснюваної міністрами, що відповідають перед парламентом; 5) судової влади, самостійної; 6) муніципальної влади, підлеглої виконавчій, але яка є місцевим самоврядуванням як противага центральній владі.У Констана гарантом особистої свободи виступає і право. Воно покликано протистояти сваволі, що заміряється на свободу, стати «єдино можливою основою відносин між людьми». Але, на відміну від Монтеск’є, закон для нього не є абсолютною цінністю. Лише закон, що виходить із легітимного джерела і має справедливі межі, може відіграти цю роль. «Підпорядкування закону — це обов’язок», — писав учений. Проте — не абсолютний. Закон тоді перестає бути законом, коли він, по-перше, має зворотну силу; по-друге, предписує дії, що суперечать моралі. «…Анафема і непокора несправедливим і злочинним предписанням, прикрашеним ім’ям закону!»Концепція права і держави Констана довгий час була загальновизнаною доктриною державознавців Франції.Концептуально лібералізм виражається в двох тезах: 1) особиста свобода і приватна власність як найвищі соціальні цінності; 2) реалізація цих цінностей на шляху конституціоналізму, демократизму, свободи підприємництва, автономії особистості, формування громадянського суспільства. Юридична складова лібералізму виявляється в природно-правовій доктрині і теорії правової держави, формуванні школи юридичного позитивізму.. 70. Англійський лібералізм.Погляди І.Бентама на державу та право.

Георг Фрідріх Пухта (1798 -…

«Звичаєве право»

«Курс інституцій»

Ідеї

- Немає сенсу штучно створювати та пропонувати людям надуману правову систему

- Право – органічне явище (стадії розвитку права співпадають з еволюцією (розвитком) народного життя

- Юридичний звичай – самостійна незалежна від визнання законодавцем форма права

- Джерело обов’язкової сили звичаю – правосвідомість народу

- Звичай не створює нові норми, а лише закріплює ті, що склалися у свідомості народу

- Йдеться про Звичаї Всього Народу

Єремія Бентам (1748 – 1832) «Вступ до основ моральності та законодавства» «уривок про правління» «Деонтологія» «Принципи законодавства» «Про судові докази»

«Керівні начала конституційного кодексу для всіх держав» «теорія покарань» «про смертну кару»

Світогляд

• Світогляд

- Раціоналізм

- Утилітаризм

• Завдання юридичної науки – критичний аналіз діючого права з метою його вдосконалення (цензура діючого права)

• Критика теорії природного права (невиразність, багатозначність)

• Мірило цінності права й принцип державного управління є принцип загальної користі

• Людина прагне отримувати задоволення і прагне уникати страждань

Утилітарний підхід до розуміння права (утилітаризм у праві)

- Принцип найбільшого блага – інструмент в руках законодавця

- Критика історичної школи права (суспільного договору, природніх прав людини)

- Держави створюються насильством і утверджуються звичкою

- Природнє права – найбільший ворог розуму й найстрашніший руйнівник уряду

- Ідея прав людини веде до обґрунтування анархії й опору державній владі

- Замість народних прав людини – закріплені і гарантовані державою захист економічної та особистої свободи

• Свобода слова

• Зрівняння в правах прав жінок і чоловіків

• Заборона рабства й тілесних покарань

• Свобода розлучень

- Історія має для сучасного законодавства переважно негативне значення

- Закон – неминуче зло (обмеження свободи; але це зло неминуче і обов’язкове )

Без нього неможливо забезпечити безпеку особи і майна

- Законодавець

• Не повинен регулювати дії де люди можуть шкодити самі собі (пияцтво, розпуста, марнотратство)

• Має уникати неправомірного зазіхання на приватну власність

• Не повинен втручатися в діяльність підприємців і в їхні відносини з робітниками

- Регулювання допустиме у сфері соціального захисту населення, освіти та науки

- Люди підкоряються законам, бо вірять що це користь для них

- Закон – зло, але право приносить тільки користь

Правова реформа

Удосконалення права

- Природний метод (оцінка діючого права з позицій загальної користі)

- Технічний метод (затвердження однакових юридичних процедур і термінології)

- Напрямки реформи:

• Приватна власність

• Реалістична класифікація злочинів та покарань

• Подолання формалізму та неясності законодавства

• Критика судової системи

- Гасло реформи: «Кожен сам собі юрист»

- Замінити офіційну судову процедуру неформальним розглядом справи третейським судом

- Розширення коло допустимих доказів у справах

- Надати суддям свободу у прийняті рішень і право керуватися власною правосвідомістю

Розуміння права

- Право не результат божественного одкровення і якісь непорушні закони

- Право доступне людському пізнанню науковими методами

- ПРАВО – воля суверенна

- Суверен може запропонувати:

• Зробити які не будь дії (позитивна директива)

• Утримання від якої не будь дії

- Велика увага питанням юридичної техніки

Негативне ставлення до системи прецедентного права

- Закон – сукупність знаків символів виданих або схвалених сувереном для регулювання поведінки підвладних

Має бути ясним прости і доступним для розуміння пересічної людини

Потреба кодифікації

- Види законів

Довершенні (є санкції)

Не довершенні (немає санкцій)

Ординарні (приписи для громадян)

Трансцендентні (приписи для суверена)

Держава

- Спочатку він схвалював монархію в Англії, висловлювався за високий майновий ценз, довгострокове обрання представницького корпуса, різко засуджував демократію, як анархії

- Потім зрозумів що реформа права - не технічна, а політична проблема і заявив що перетворення в країні неможливі без парламентської реформи

- Метою уряду в будь якій державі повинне бути найбільше щастя для щонайбільшої кількості людей

- Розмежування суверенітету народу і держави

Суверенна установча влада (право установлювати основні закони держави - повинна належати народу а державі – діюча суверенна влада

- Законодавча влада (однопалатне представництво, що щорічно обирається на основі загального рівного таємного голосування)

- Виконавча ( у яку включається і судова – судді) повинна здійснюватись посадовими особами, підлеглими законодавчій палаті, відповідальними перед нею і часто змінюваними

- Слід увести загальне, рівне, таємне виборче право

За винятком жінок,неповнолітніх, неписьменних осіб і осіб що перебувають у даній місцевості проїздом

- Головна функція уряду – гарантувати в першу чергу безпеку і власність підданих держави

- Теорія мінімальних функцій державної влади

71. Вчення Дж.Остіна про державу і право. Одним з перших, хто концептуально виклав ідеї юридичного позитивізму, був учень Бентама, англійський правознавець Джон Остін (1790–1859).Право в найбільш повному вигляді, вважав Остін, містить у собі сукупність «законів природи» (або «право, дароване Богом»), які виступають мірилом усього людського, і закони, встановлені одними людьми для інших. Останніх — два види. Одна їх частина встановлюється веліннями суверена і є позитивним правом, інша — правилами моралі («позитивна мораль»). Держава встановлює закони і через них «дарує», делегує права і накладає обов’язки.Предметом юриспруденції є виключно позитивне право («право в простому і вузькому змісті»). Право це — «веління суверена». Його джерелом є, таким чином, суверенна влада, здійснювана «політично пануючими людьми, — пише Остін, — …верховне, засноване на підпорядкуванні, правління в незалежних державах і незалежних політичних суспільствах». Веління й обов’язок у нього — взаємозалежні поняття: «там, де є обов’язок, є повеління, і там, де виражене повеління, накладено обов’язок». Примус і покора є санкція. Іншими словами, пояснює Остін, «повелінням чи обов’язком вважається те, що спричиняє санкцію або примус до покори у разі невиконання». У такому значенні позитивне право — сукупність норм, встановлених політично пануючим для політично підлеглого. У такому розумінні право — наказ влади, обов’язковий для підлеглого під загрозою застосування санкції у випадку невиконання наказу. Для юриспруденції першорядне значення має і формальна логіка, «логіка правових конструкцій».Поза позитивним правом, за Остіном, — правила, встановлені особами й установами, що не є суверенами, і правила моралі (правила, встановлені громадською думкою, у тому числі норми міжнародного права, закони честі, правила етикету, моди і т. п.). Отже, ці правила поза юриспруденцією суверена.Найкращою формою права Остін, як і Бентам, вважав кодекси. Однак, на відміну від свого вчителя, він визнавав частиною права судові прецеденти, оскільки, на його думку, рішення суддів в Англії одержують нормативно-правовий характер з мовчазної згоди суверена. Потреба в судовій правотворчості, пояснював Остін, породжена існуючою неповнотою статутного права, яку бажано усунути кодификацією.Отже, основні напрямки західноєвропейської політико-юридичної думки в першій половині XIX ст. — лібералізм, соціалізм, позитивізм — істотно збагатили і урізноманітили зміст і спрямованість вчень про право і державу. Їх еволюція в другій половині XIX — у XX ст. підтвердить плодотворність ліберально-демократичних ідей, обмеженість юри-дичного позитивізму як нормативізму і неспроможність практики соціалізму (у СРСР і Східній Європі) побудувати «світле майбутнє».