84. Неокантіанська концепція права р.Штаммлер.

Повернення до природно-правових теорій та їх подаль¬ший розвиток в історії державно-правової думки на рубежі XIX—XX ст. об'єктивно пов'язується з дослідницькою діяль¬ністю марбурзької школи і, зокрема, діяльністю німецького юриста Рудольфа Штаммлера (1856 — 1938). Започатковуючи традиції неокантіанства Р. Штаммлер аналізував економічну і правову системи суспільства з точки зору особи, як найвищої соціальної цінності та її інтересів. Протисгавляючи «причинність» і «царство свободної волі», мислитель відкидав марксистську ідею про причинну обу¬мовленість явищ суспільного життя. Сутністю соціального буття людей є свободна воля і досягнення мети, яка ними обирається. Не може бути, стверджував він, іншої вищої за¬кономірності соціального життя, ніж закономірність його кінцевої мети. Виробничі та економічні відносини, писав Р. Штаммлер у роботі «Господарство і право з точки зору матеріалістично¬го розуміння історії», завжди оформляються правом, тому носять вольовий характер. Оскільки діяльність людей, які наділені свободною волею, визначається не розвитком тех¬ніки, а намаганням досягти обраної мети, то рушійну силу суспільного розвитку слід убачати в формуванні мети як суб'єктивно-ідеального образу бажаного і в праві, яке його виражає. Виходячи з цього, мислитель робив висновок, що суспільний прогрес здійснюється лише в галузі права, яке і постає визначальним фактором суспільного розвитку. Право, за вченням Р. Штаммлера, це примусове регулю¬вання суспільного життя людей, яке за своїм смислом таке, що не припускає порушення. Природним правом мислитель вважав ідеї, які історично формувались, були аспектом суспільної свідомості, зміню¬вались і вимагали зміни права з точки зору суспільного іде¬алу («кінцевої мети»). Отже, природне право мислитель розглядав у органіч¬ному зв'язку з уявленнями про історичний процес, що ви¬значається розвитком права, вважав його таким, зміст яко¬го постійно змінюється. Кінцева мета суспільного розвитку, що визначається абстрактним правовим ідеалом, — таке соціальне суспільство, кожен член якого в своїх суспільних рішеннях і постулатах керувався б тільки об'єктивно пра¬вомірними міркуваннями. Суспільство, в якому відсутнє од¬вічне протистояння між волею і бажаннями, раціональним і чуттєвим, належним і сущим. Водночас мислитель застері¬гав, що такий суспільний ідеал виконує роль регулятивної ідеї, орієнтиру, якого людство хоче досягнути, а в соціальній дійсності він не може бути реалізованим, оскільки це озна¬чало б припинення прогресу, кінець історії.

83. Політико-правова ідеологія анархізму (П.Прудон, М.Штірнер, М.Бакунін). Від часів античності в пошуках оптимального державного ладу політико-правова думка розглядала анархію негативно як безвладдя, безлад. До кінця XVIII ст. формується інше ставлення до анархії, що найбільш повно втілилося в теорії анархії П’єра Прудона (1809–1865).Рушійною силою розвитку суспільства Прудон вважав протиріччя, породжувані вимогами індивідуального і загального розуму, особистості і суспільства. Увівши розвиток суспільства в еволюційне русло шляхом поступової реалізації прав «автономної особистості», які він вважав іс-тинним критерієм суспільного прогресу, можна здійснити перетворення суспільства мирним шляхом. Капіталістична експлуатація праці, яка існує в буржуазному суспільстві, на думку Прудона, тримається на нееквівалентному обміні, що порушує закон трудової вартості і веде до пограбування всіх працюючих класів, включно із «працюючою буржу-азією». Тому необхідний не політичний, а економічний переворот, неможливий без зміни погляду на власність.Що таке власність? «Власність — крадіжка», — відповідає теоретик анархізму. Власність і суспільство — несумісні, що пояснює існуючі гострі протиріччя в сучасному суспільстві, неможливість реалізації природних прав людини — права на життя, свободу і рівність. Право власності — природне, але антисоціальне право, вважає Прудон. Земля, як і вода, природні копалини стали суспільним надбанням. Праця — єдине джерело власності, «яке не дає ніякого права на присвоєння предметів природи». «Усякий накопичений капітал є власність суспільства, він не може бути нічиєю приватною власністю». Правовий інститут приватної власності, за Прудоном, значущий тільки для буржуазії. З позиції ж робітників, які володіють незначним рухомим майном, цей інститут несправедливий, тому що є джерелом доходу, не заснованого на праці.Держава не лише експлуатує суспільство, але і здійснює тотальний нагляд за всіма діями людей, обплутує їх все зростаючою кількістю законів, що регулюють відносини власників. Влада і закони — вирішальні чинники розвитку суспільства. Але свобода з ними несумісна. «Свобода — є анархія, безвладдя», «свобода не визнає влади волі …» «Влада людини над людиною, хоч якої форми вона набувала, є гноблення. Вищий ступінь досконалості суспільства полягає в єднанні порядку з анархією, тобто в безвладді». Політична організація суспільства, за його теорією, повинна бути замінена в результаті економічного перевороту, економічною організацією суспільства. До цього приведуть поширення ідей позитивної анархії, безкоштовний кредит, заміна при-ватної власності володінням.Майбутнє суспільство буде організовано як федерація вільних асоціацій, що сполучають індивідуальну і колективну свободу. Тут — «свобода, що обмежується дотриманням рівності в засобах виробництва й еквівалентності в обміні». Анархія в прудонівському проекті постає як порядок, заснований на інституті взаємовигідних договорів, укладених між собою індивідами, сім’ями, групами, містами, провінціями, а не на інститутах державної влади і закону. Тепер справа за юристами, пише Прудон: «звільнені від хибного принципу власності», вони повинні формулювати закони публічного і приватного права й умиротворяти світ. «Точка опори дана їм».Таким чином, мета соціалізму, за Прудоном, — звільнити особистість від експлуатації, злиднів, поневолення буржуазією, державою, церквою. Соціалізм — єдино справедливий лад. Комунізм «це — гніт і рабство». Він перешкоджає вільному розвитку особистості, її здібностей, порушує рівність «тим, що рівно винагороджує працю і лінь, талант і дурість, ледве не порок і доброчинність».Помітний вплив на розвиток теорії анархізму зробила книга «Єдиний і його власність» Макса Штірнера (1806–1856). Він піддає ґрунтовній критичній перевірці ідеї, відносини, установи, «нав’язані» людям суспільством, державою, партіями, церквою. Тому найкраще не служити великим егоїстам, а самому стати егоїстом. Таке штірнерівське обґрунтування егоцентризму.Єдина реальність — неповторне «Я», якому протистоять держава і суспільство. «Держава завжди має лише одну мету — обмежувати, зв’язувати, субординувати окремого, робити його підлеглим чомусь загальному». Вона — «вбивця і ворог самобутності. Ми — держава і я — вороги», — пише Штірнер. Усяку вільну діяльність держава намагається загальмувати і придушити. Ту ж функцію, на його думку, виконує і право. Так чинить всяка держава, навіть конституційна, демократична. У будь-якій державі «наді мною буде стояти уряд». Держава, закони стоять над особистістю. Штірнер відкидає усі форми тиску на автономну особистість, складаючи фактично кодекс індивідуалістичного анархізму. Він відкидає комунізм, що прагне зрівняти особистість за допомогою держави. Суспільний ідеал Штірнера — «союз егоїстів», близький до асоціації автономних особистостей у Прудона.На противагу анархо-індивідуалізму Штірнера Михайло Бакунін (1814–1876) розвивав теорію анархо-колективізму Анархічна теорія Бакуніна склалася до середини 60-х років У творах «Революційний катехізис», «Державність і анархія» та інших він виклав свою доктрину. Її основні пункти:1. Заперечення Бога, його культу і служіння йому. Заміна культу Бога культом людства, проголошення людського розуму єдиним критерієм істини; совісті — основою справедливості, індивідуальної і колективної свободи — єдиною творчою силою порядку в людстві.2. Свобода є абсолютне право всіх дорослих чоловіків і жінок. Бакунін не погоджується з кантівським визначенням свободи, обмеженої свободою інших: «свобода знаходить у свободі інших підтвердження і розширення в нескінченність». Людина вільна тільки серед вільних людей, при рівності усіх. Здійснення свободи в рівності є справедливість.Поважати свободу ближнього є обов’язок. Повага людської особистості є вищий закон людства. Свобода людини здійснюється лише в суспільстві, яке не обмежує, але, навпаки, створює волю індивідам. 3. «Свобода повинна бути єдиним початком усієї соціальної організації, як політичної, так і економічної». Вся історія людства, стверджував Бакунін, «була лише вічним і кривавим приношенням бідних людських істот у жертву якій-небудь безжалісній абстракції: богу, батьківщині, могутності держав, національній честі, правам історичної свободи, суспільному благу».Держава не менше зло, ніж експлуатація людини людиною, і усе, що робить держава, — теж зло. Незалежно від форми будь-яка держава прагне поневолити народ насильством і обманом. Держава розбещує і тих, хто наділений владою, роблячи їх честолюбними і корисливими деспотами, і тих, хто примушений коритися владі, роблячи їх рабами. Тому Бакунін обґрунтовує «безумовне виключення всякого принципу авторитету і державної необхідності».4. Здійснити соціальну революцію — значить зруйнувати всі установи нерівності і насильства, в першу чергу державу. На відміну від політичної соціальна революція здійсниться за допомогою народної сили, народного бунту. Оскільки свобода всіх народів солідарна, то єдиній європейській і світовій реакції народи протиставлять загальну революцію, «яка забезпечить свободу і незалежність кожної нації через солідарність усіх націй». Революціонер вперше в російській політико-правовій думці допускав свободу і незалежність націй.5. На думку ідеолога російського анархізму скасування держави — це «повернення свободи усім — особам, колективам, асоціаціям, громадам, провінціям, областям, націям — і взаємна гарантія цієї свободи за допомогою федерації». Політична організація майбутнього суспільства передбачає скасування офіційної церкви, абсолютну свободу релігійних організацій, абсолютну автономію самоврядних громад, провінцій. «Нація повинна представляти лише федерацію провінцій, що бажають добровільно до неї належати». Нарешті — «інтернаціональна федерація і революційна солідарність вільних народів проти реакційної коаліції ще поневолених країн».Соціальна організація майбутнього суспільства, за Бакуніним, передбачає економічну рівність і соціальну справедливість, адже «політична рівність немислима без рівності економічної». Остання означає «рівність засобів для життя, виховання і навчання», застосування здібностей кожного індивіда. Тут — рівність чоловіків і жінок, скасування легальної сім’ї, вільний шлюб, верховна опіка суспільства над дітьми, їх вихованням і навчанням тощо. Заперечення, руйнування, боротьба і безмежна колективна і індивідуальна свобода — лейтмотив бакунінського анархізму.Анархістська теорія Бакуніна викликала велику літературу (у Західній Європі — твори К. Маркса, Ф. Енгельса, Р. Штаммлера; у Росії — Г. Плеханова, В. Леніна та ін.), присвячені її критиці. Вона лягла в основу доктрини анархо-комунізму, яку продовжив розробляти в Росії наприкінці XIX — початку XX ст. П. Кропоткін.

85. Політико-правове вчення Ф.Ніцше Фрідріх Ніцше (1844–1900) — німецький філософ, представник ірраціоналізму і волюнтаризму у філософії, чи не найзагадковіший і найскандальніший політичний мислитель ХІХ ст. Його політико-правові погляди відобразились у творах «Так говорив Заратустра», «Воля до влади», «По той бік добра і зла», «Вранішня зоря», «До генеалогії моралі» та ін.За Ніцше, в основі світу лежить «воля» — рушійна сила прогресу або регресу, воля до влади, до експансії, до розширення свого «Я», в основі якої — інстинкт самозбереження, боротьби за існування. Вся історія людства це боротьба двох воль — волі сильних, аристократів духу і воля слабких (юрби, рабів, черні). Аристократична воля до влади («в кому воля лева») — інстинкт підйому, воля до життя. Рабська воля до влади — інстинкт упадку, воля до смерті, ніщо. В історії з підйомом пов’язане панування аристократії, «час героїв» (у давніх Індії, Греції, Римі), рабовласницький лад. Наступне тисячоліття було пов’язане з боротьбою народів за демократію — період упадку аристократичної культури, що ілюструє європейська цивілізація.На відміну від Канта для Ніцше людство не мета, а засіб. Його історію слід розцінювати тільки як реалізацію задумів геніальних людей. Він критикує існуючі концепції походження держави («це — неправда!»), визнає лише насильницький метод її утворення як продовження насильницького соціального процесу. Держава є знаряддям для створення піраміди влади, підпорядкування. Коли в державі втілюється воля аристократії «до прояву влади чи застосування влади», тоді політика, право — інструментарій культури, прояв сили і волі, підйому. Висока культура — аристократична, влада юрби веде до виродження культури, декадансу.Преклоніння перед кастовим ладом приводить Ніцше до висновку про упадок тогочасних буржуазного суспільства і держави, де ідеї Просвітництва, парламентаризм, виборче право, відстоювання «природногоправа» забезпечили панування нікчемних людей, хто, заграючи з черню, перебуває при владі. Арифметична сіра більшість, яка панує в умовах буржуазної демократії, придушує потенціал «кращих». Отже, демократія — деградуюча форма держави. Сучасність належить черні.Тому потрібна нова аристократія, ворожа юрбі і всякій тиранії, аристократія, яка знову напише слово «шляхетний» на нових скрижалях. Прихильність Ніцше до аристократичної державності, естетизму, заперечення демократії пояснює його різкі випади проти сучасної держави («державою зветься найхолодніше із чудовиськ»). Визначаючи тенденцію падіння ролі держави, філософ вважає, що «менш за все наступить хаос, а швидше за все ще більш доцільна установа, ніж держава, здобуде перемогу над державою». Він розвиває елітарну концепцію устрою «здорового суспільства». Воно поділяється на: 1) «вищу касту» (вожді, керівники, генії), які мають право «втілювати щастя, красу, добро»; 2) виконавців їх волі (стражі права, порядку і безпеки); 3) решту маси «посередності», яку сама природа призначила бути «суспільною користю, колесом, функцією».Правові ідеї Ніцше складалися на стику природно-правової школи й теорії насильства. Право (як держава) похідне від волі, влади, сили. Чим більшою «волею до влади» обдарований індивід, тим яскравіше вираже-ний у ньому інстинкт до панування, тим вище його соціальна значущість, а отже, тим більші права він має в суспільстві. Справжнє природне право є результатом війни й перемоги, що створює аристократично-кастовий правопорядок. Філософ солідаризується з «правовим інстинктом» древніх: сила дає перше право, і немає права, що у своїй основі не було б присвоєнням, узурпацією, насильством. Нинішній правопорядок в європейських державах є результатом різних воль до влади, договором сил, що борються. «Без договору немає права». Воно — перевага, привілей сильних. Справедливість, за Ніцше, полягає в тому, що люди не рівні, і правова справедливість таким чином виходить із принципу нерівності правових домагань різних індивідів: «краще має панувати, і краще хоче панувати!». Антидемократичний характер поглядів Ніцше на сутність права знайшов своє вираження у висновку щодо необхідності існування двох систем права в рамках однієї аристократичної кастової держави: «права господ» і «права рабів».Писане право (закони), за Ніцше, в суттєвому вимірі є лише проекцією, фікціями, яким приписується уявна реальність. Зокрема, філософ підкреслював «довільність» тогочасного німецького права на тій підставі, що воно не відповідає «традиційному правовому почуттю». Мислитель вступає в полеміку із історичною школою права, стверджуючи, що закони вказують не на те, що є народ, а на те, що здається йому далеким, дивовижним, чужоземним.Значну увагу в своїх роботах Ніцше приділив темі злочину і покарання. Злочинець у Ніцше — «некультурний герой», носій романтизованого протесту, що переступає закон в ім’я повстання проти існуючого порядку. На думку філософа, той, хто карається, не заслуговує покарання, воно застосовується лише як засіб, щоб відвернути інших від вчинення злочину. Кримінальне покарання є не що інше, як помста відсталого суспільства злочинцеві-відщепенцеві — носієві революційного діяння (нехай навіть і у вигляді банальної крадіжки, грабежу, навмисного вбивства тощо). Ніцше зауважує, що із зростанням влади й самосвідомості кримінальне право завжди пом’якшується. Немає нічого неможливого в тому, щоб уявити суспільство з власною свідомістю власної могутності, за якої воно могло б дозволити собі благородну розкіш — залишити безкарним того, хто завдає йому шкоду.Ф. Ніцше не сприймає лібералізм. Майбутнє людства й здійснення «великої політики» він віддає в руки надлюдини. Надлюдина — це законодавець, що стоїть вище моралі й релігії, політичний геній, який виражає собою крайній індивідуалізм, обрав своєю зброєю неправду, насильство й найбезсоромніший егоїзм. Завдання «великої політики» полягає в створенні міжнародного союзу сильних, здатних відтворити світову культуру, керувати нею й охороняти її. Цей процес буде складним, пройде через очисні війни, з настанням миру відбудеться зникнення націй й виховання європейської людини. Наступне ХХ століття буде часом великої політики, боротьби за світове панування, небачених раніше воєн. Людина виходить з війни більш сильною для добра і зла. Право не зникне, а служитиме новою формою примусу для слабких і знаряддям для панування сильних.Основні ідеї Ніцше лягли в основу ідеології фашизму, були інтерпретовані в дусі націонал-соціалізму. Сам себе він відносив до тих людей, які «народжуються посмертно». У цьому він не помилився: маловідомий за життя став своїми волюнтаристськими ідеями сумнозвісним у ХХ ст., хоча ними не вичерпується його творча спадщина. 86. Теорія соціальних ф-цій і корпоративної держави Л.Дюгі Леон Дюгі (1859–1928), французький теоретик права, конституціоналіст, пропагував ідеї класового миру, започатковані О. Контом. Його творчість припала на період жорстоких класових боїв, революцій, Першої світової війни, що примушувало вченого шукати відповіді на виклики часу.Головною і об’єднуючою ідеєю всієї його творчості стала запозичена з галузі позитивістської соціальної філософії концепція солідаризму. Солідаризм, соціальну солідарність на відміну від революційного синдикалізму, що закликав робітників до насильств і страйків, Дюгі роз-глядав як факт взаємної соціальної залежності членів людського суспільства, в якому люди є нерівними, внаслідок чого суспільство поділяється на соціальні групи (класи) і кожна з соціальних груп виконує соціально необхідну функцію для інших, а тому вони не можуть існувати один без другого. Причому класи виступають зібранням індивідів, між якими існує особливо тісна солідарність, оскільки вони здійснюють однакову роботу в суспільному розподілі праці для задоволення загальних потреб суспільства. Тому «злочином є проповідувати боротьбу класів, — писав французький конституціоналіст, — і я думаю, що жодним чином ми не йдемо до знищення одного класу іншим, а, навпаки, до режиму координації та ієрархії класів».Л. Дюгі визнавав корисність мирного синдикалізму, організації синдикатів за спільністю соціальної роботи і професійних інтересів, через які робітники зможуть висловлювати і захищати свої права та інтереси в представницьких органах держави, обмежувати владу уряду. Синдикати, на його думку, дають надійну гарантію від сваволі правлячих. Це призведе до прийняття відповідних законів, які визначать відносини між класами і, таким чином, вплинуть на послаблення або взагалі припинення класової боротьби.Крім соціальної солідарності, на думку Дюгі, людей об’єднують і інтегрують в нові спільноти не правила поведінки, що випливають з прав індивідів і колективів (їх він вважав ілюзорними і неіснуючими), а со-ціальні норми, які засновані на взаємній залежності, що об’єднують людей. Таке об’єднання і дисциплінування людей виникає з тієї причини, що люди — істоти соціальні і будь-який акт поведінки, що порушує соціальні норми, викликає негативну реакцію щодо порушника. Дюгі підсумовує: «Будь-яке супільство є дисципліна, а оскільки людина не може жити без суспільства, то вона може жити, тільки підпорядковуючись якійсь дисципліні». Соціальні норми, на думку Дюгі, є не моральними, а правовими, що належать до зовнішніх проявів людської волі. При цьому соціальна норма стоїть вище держави і позитивних законів, які нею встановлені. У подальшому соціальна норма стане «органічним законом громадянського життя». Іншим перетворенням, писав Дюгі, стане знищення права власності — воно «поступиться» поняттю власності як соціальної функції. Французький юрист пропонував замінити й поняття суб’єктивного права поняттям соціальної функції і обов’язком. Він вважав за необхідне виключити з юридичної науки цілий ряд понять і конструкцій, що, на його думку, є метафізичними, а саме «суверенна особистість держави», «суб’єктивне право особи» і ввести нові поняття, наприклад, «юридична ситуація», «функція», «соціальне право» та інші.Разом із цим Дюгі зазначає: новий суспільний лад, що виникає, потребує не суб’єктивного, а об’єктивного права, яке накладає на кожного члена суспільства відповідні соціальні обов’язки, тобто «зобов’язує його виконати певну місію» і відповідно «надає владу вчинити акти, що необхідні для цієї місії». Засновник солідаризму в політичній теорії вважає: «... Кожен має обов’язки, і притому відносно всіх, але ніхто не має права у власному сенсі слова». Права людини він оголошує метафізикою, якій нема місця ні в науці, ні в практиці. Потрібна Декларація обов’язків. «Індивід не мета, а лише засіб», — пише Дюгі в дусі Ф. Ніцше.Держава в її існуючих формах колективності (римській, королівській, якобінській, наполеонівській, формі третьої Французької Республіки) зникне і їх місце займе новий державний лад — «більш гнучкий, більш гуманний, що більш захищає індивіда», з новою системою прав колективів і прав індивідів. Така держава базується на двох основоположних елементах: соціальній нормі, яка заснована на факті взаємної залежності і солідарності, що об’єднує все людство взагалі і членів будь-якої соціальної групи; децентралізації або синдикальному федералізмі, адже сучасне суспільство рухається «до певного роду федералізму класів, які організовані в синдикати». Федералізм з часом буде «зкомбінований з центральною владою», котра збереже своє існування, але значно зміниться і буде зведена до функцій контролю і нагляду. Це в свою чергу призведе до контролю і обмеження діяльності правлячих класів, а держава перетвориться на систему відповідних служб, що обслуговують суспільство.Таким чином, держава перетвориться на «корпоративну», де будуть зліквідовані парламентаризм, загальне виборче право, а натомість встановлене пряме професійно-корпоративне представництво різних професійнних груп в органах державної влади. Ідеями Дюгі скористалися італійські та німецькі фашисти, що й зумовило падіння авторитету дюгізму після Другої світової війни. 87. Психологічна теорія права Л.Петражицького Створення самобутньої психологічної теорії права Левом Петражицьким (1867—1931) було пов’язано з характерним для того часу прагненням звільнити теорію права від вузького юридичного догматизму. Для наукового обґрунтування правової теорії він звертається до надбань психології, якою захоплювались у цей час у Західній Європі Г. Тард, Г. Лебон, З. Фрейд у психологічній інтерпретації державно-правових явищ, вивченні психіки людини.Особливого значення в житті людини Петражицький надавав емоціям, або активно-пасивним переживанням. Він вирізняв емоції моральні і правові. Моральні емоції є імперативними (повеліваючими, зобов’язуючими), що диктують певну поведінку як обов’язок, не надаючи нікому права вимагати його безумовного виконання. Правові емоції — двосторонні, імперативно-атрибутивні. Вони мають обов’язково-домагальний характер, тобто не лише якась особа зобов’язана щось робити, але й інша має право вимагати від неї виконання даних обов’язків. Сам Петражицький пояснює свою ідею на прикладі того, які емоції людина відчуває, коли накладає на себе добровільно обов’язок допомогти людині, що того потребує (мораль), або коли вона зобов’язана сплатити певну суму за надану послугу (право).Таким чином, право, на думку вченого, це не державні норми чи фактичні правові відносини, не етична ідея, а явище індивідуальної психіки. За Петражицьким, правові норми − це уявна проекція імперативно-атрибутивних емоцій. Оскільки в праві переважає момент атрибутивності, для права характерна активна етична мотивація, свідомість правомочності. Для моралі ж характерна пасивна етична мотивація, свідомість обов’язку. Петражицький вважав, що завдяки властивості об’єднувати людей роль права в суспільному житті є набагато важливішою за роль моралі.З позиції правового плюралізму Петражицький бачив у кожному суспільстві не одну систему права, а безліч правових систем. Він розрізняв право офіційне, що має підтримку з боку держави, і неофіційне, «не начальницьке право», до якого він відносив правила різних ігор, етикету, внутрішньородинних стосунків, «злодійське право» і т. п. Виокремлював також інтуїтивне і позитивне право. Він вирізняв такі види позитивного права, як законне право, звичаєве право, право судової практики, договірне право, прецедентне право, книжне право, право прийнятих у науці думок, право юридичної експертизи, право висловів релігійно-етичних авторитетів, право односторонніх обіцянок, право юридичних приказок — близько 18 видів позитивного права.На відміну від позитивного права, інтуїтивне право не ґрунтується на нормативних фактах (зовнішніх джерелах імперативно-атрибутивних емоцій). Воно має переваги перед позитивним. Останнє є шаблон-ним, догматичним. Інтуїтивне право — рухливе, легко пристосовується до конкретної ситуації, є основою корегування права позитивного. Воно виступає у Петражицького синонімом справедливості. У кожній країні співвідношення інтуїтивного і позитивного права залежить від рівня розвитку культури, стану народної психіки. Росія, на його думку, є «переважно царством інтуїтивного права». До її складу входять народи, що стоять на різних щаблях розвитку, з безліччю національних правових систем і релігій. Петражицький виокремлював також соціально-службове право і право децентралізації. Соціально-службове право (певним чином аналог публічного права) знаходить свій вияв у правових обов’язках влади піклуватися про благо підвладних. Усвідомлення прав тут має «альтруїстський» напрям. Всі інші права Петражицький відносить до права децентралізації (до приватного права). Там усвідомлення «прав» має «егоцентричний» напрям.На думку творця психологічної теорії, проблему визначення того, яке право повинно вибирати і захищати держава, необхідно вирішувати за допомогою політики права. Політика права має прийти на зміну концепціям природного права і вказувати шлях до суспільного ідеалу. Вона покликана удосконалювати людську психіку, очищаючи її від асоціальних схильностей, і спрямовувати індивідуальну і масову поведінку за допомогою відповідної правової мотивації до загального блага. Нова наука політики права покликана, як гадав учений, доповнити юридичний догматизм, що зосереджений на «систематичній обробці діючого позитивного права для потреб практики». Свій суспільний ідеал Петражицький бачив у «пануванні дієвої любові в людстві», яку він розумів як ідею гармонійного співіснування.Психологічна теорія права Петражицького викликала активну критику в юридичній літературі, проте мала чимало послідовників (Ж. Гурвич, П. Сорокін, М. Тімашев). Вона показала однобічність позитивістського і природно-правового тлумачення права, стала передумовою нових течій у правознавстві — правовий реалізм, соціологічні школи у Франції і США. 88. Соціологічна концепція права С.А.Муромцева Одним із засновників соціологічної теорії права в Росії був професор юридичного факультету Московського університету Сергій Муромцев (1850–1910). У своїй концепції головне значення він надавав правовим відносинам.Право, з погляду Муромцева, слід вивчати не як суто форму, а як одне з виявлень усього соціального життя суспільства. Він вважав, що основою права є інтереси індивідів, суспільних груп, союзів і т. ін., на базі яких у суспільстві і виникають різні відносини, що регулюються за допомогою різних санкцій. До правових належать відносини, які складаються з приводу типових для даного суспільства інтересів окремих осіб і їх об’єднань. Ці відносини та інтереси можуть мати: а) «неорганізований захист» з боку суспільства і соціальних груп у формі осуду, обурення, насильницьких дій проти порушника тощо; б) «організований захист» із боку державних органів. Він покладається на суддів і посадовців, дії яких набувають точних форм, з чітким визначенням меж компетенції, певною процедурою ухвалення рішень і т. ін. Таку організовану форму захисту вчений називав юридичним захистом. Вона необхідна тільки для тих відносин, які вимагають додаткових гарантій від держави. Таким чином, право вчений визначав як порядок відносин, захищений організованим (юридичним) способом. Нормативність права для нього не має суттєвого значення. Норми — це атрибут правового порядку, «чинник у процесі його історичного творення».Юридичні норми, які створює держава, наголошував учений, не завжди відповідають існуючому в даному суспільстві правопорядку. Тому великі надії на подолання суперечностей між юридичними нормами правопорядком він покладав на судові органи, які здатні постійно приводити діючий правопорядок у відповідність зі «справедливістю». Таким чином, суд, вважав Муромцев, перетвориться на арбітра між законом конкретним правовідношенням і зможе відповідно до своєї правосвідомості перевіряти «життєвість» позитивного права, приводити закон у відповідність з «живим правом».Достоїнство концепції Муромцева в тому, що він захищав право як систему правовідносин, які виникають на основі конкретних інтересів людей усередині громадянського суспільства. Ця нова позиція у правознавстві сприяла більш глибокому розумінню природи і функцій права. Ідеї соціологічної юриспруденції згодом розвивали Є. Ерліх, Р. Паунд та ін.

70. Соціологічна теорія права Є.Ерліха У 1913 р. австрійський правознавець Євген Ерліх (1862–1922)у передмові до своєї книги «Основи соціології права» оголосив, що право коріниться не в текстах законів, а в житті. «Центр ваги розвитку права в наш час, як і у всі часи, — писав він, — не в законодавстві, не в юриспруденції, не в судовій практиці, а в самому суспільстві». Вчений вважав, що право незалежно від державної волі одержує реальний вираз в суспільних відносинах, що складаються між індивідами в процесі їх спілкування між собою, і виступає як правовідносини, «живе право».Отже, розвиток права відбувається в самому суспільстві. Останнє характеризується Ерліхом нетрадиційно: це не сукупність індивідів, а сукупність, сплетіння людських союзів. Їх він поділяє на два види: самобутні (рід, сім’я) і «нові» (сім’ї, корпорації, союзи, товариства, держава). У цих союзах («клітинках суспільства») і слід шукати вихідні начала права, адже кожне об’єднання має свій порядок, своє власне право, яке вони самі створюють. «Факти права», «факти життя» — практика, відносини власності, підприємницька діяльність, господарське життя, повсякденні договори, угоди, заповіти. Право — внутрішній порядоклюдських союзів: держави, сім’ї, корпорації, товариств. Суспільний правопорядок встановлюється саме завдяки їм. Правовий стан — не лише результат, а й важель суспільного розвитку, засіб оформлення інтересів. Фактично діючі норми чи сукупність упорядкованих суспільних відносин, пануючих у певних соціальних союзах є правові норми у власному значенні. Отже, право породжується не лише законом, але й суспільною самодіяльністю.Юридичний позитивізм, а тим більше нормативізм, які розглядали право як сукупність норм, санкціонованих державою, не розкриваючи зв’язку права з суспільством, Ерліх вважав недостатніми і ненауковими. Свою мету він бачив в обґрунтуванні свободи функціонування «живого» права, правил поведінки, щохвилини створюваних людьми в процесі їх спілкування. Отже, найдосконаліша система кодифікації не в змозі охопити всю повноту правового життя. «Бажання — писав Ерліх, — все право… вмістити в параграфи законодавчого уложення приблизно так само розумно, як потік намагатись вмістити в ставок: те, що з цього вийде, більше не буде потоком, а буде мертвою водою…». Для нього найважливішим, ключовим поняттям є поняття «живого права». «Живим правом» є лише те, що входить у життя, стає живою нормою, все інше є лише голе вчення, норма рішення, догма або теорія». Ерліх робив висновок: «живе право» без державного втручання — діюча сила, основа порядку, форма життя.Визнання свободи суспільних відносин, ролі «живого права» в їх регулюванні приводить вченого й до іншого висновку: держава — орган суспільства, її приписи є єдиною правовою основою союзів. Приватне право, як і державне й право корпорацій, становлять переважно право союзів, а не право окремих особистостей. «Самодієвий порядок» суспільства недостатній для вирішення проблеми реалізації права, подолання стихійного розвитку суспільства, вимагає сили і захисту держави. Закон — засіб забезпечення права. Тому Ерліх визнає примус з боку держави, примусовий характер виконання адміністративних і судових рішень.Таким чином, право за Ерліхом становлять норми першого і другого порядку. Перший — внутрішній порядок людських союзів, норми, за якими здійснюється повсякденна людська діяльність. Норми права другого порядку створюються діяльністю держави і юристів для врегулювання спірних відносин у союзах. До них належать також норми кримінального, процесуального, поліцейського права, що підтримують і захищають організаційні норми. Отже, вчений включає до складу права і позитивне право, але лише настільки, наскільки воно забезпечує, захищає «живе право», застосовується на практиці окремими особами, судовою владою. Тому у правосудді вирішальна роль належить не «мертвим параграфам закону», а вільному суддівському, «вільному підходу до права».Всебічне вивчення науковцями судової практики Німеччини та Франції по заповненню прогалин у позитивному законодавстві спричинило виникнення на початку ХХ ст. школи вільного права. Її представники Є. Ерліх, Г. Канторович, Ф. Жені у своїх працях заклали тео ретичні основи судової правотворчості у рамках континентальної системи права й обґрунтовували її необхідність та корисність.

71. Позитивістський нормативізм Г.Кельзена. Одним з найвідоміших правових учень ХХ ст. вважається чиста теорія права Ганса Кельзена (1881–1971). Вона являє собою, за словами самого Кельзена, «розвиток засад, що були проголошені позитивістським правознавством у ХІХ столітті»: вона відхиляє ідею оцінювання позитивного права, розглядає себе як науку, яка має лише одне завдання — пізнати суть позитивного права й зрозуміти його шляхом аналізу його структури. Це вчення «намагається відповісти на питання, що таке право і як воно здійснюється, а не на питання, яким воно повинно бути чи як його потрібно створити». Теорія Кельзена очищена від усілякої політичної ідеології та впливів інших наук, зорієнтована виключно на свій предмет. Цією обставиною й обумовлена оригінальна авторська назва вчення — «чиста теорія права».Г. Кельзен виходить з того, що право — «це нормативне впорядкування людської поведінки». Відштовхуючись від такого визначення, він пропонує свою характеристику цього явища:1) право є системою норм, що регулюють людську поведінку. Норма — це «повинність». Норми вимагають від людей певної поведінки,скеровують її чи надають їй якісь повноваження. Зрозуміло, що їх слід відрізняти від фактичної (буттєвої) поведінки людей, яка може або відповідати нормі, або суперечити їй;2) право є порядком, тобто системою норм, єдність яких установлюється спільною основою чинності — засадничою (основною) нормою (від нім. — Grundnorm). «Те, що будь-яка конкретна норма належить до якогось конкретного порядку, — зазначає Кельзен, — ґрунтується на тому, що її остання основа чинності є засадничою нормою цього порядку. Саме ця засаднича норма й конституює єдність усієї множини норм, являючи собою основу для чинності всіх норм, які тільки належать до цього порядку». Вона є вигаданою, гіпотетичною, оскільки її неможливо вивести логічним шляхом з іншої, більш високої норми. Для державного правового порядку як засаднича припускається така найвища норма: «треба поводитися відповідно до приписів конституції», тобто додержуватися норм, що визначають, як (якими органами й через які процедури) належить виробляти загальні норми правового порядку;3) правовий порядок являє собою ступінчасту будову правових норм різних рівнів. На думку Кельзена, державний правовий порядок зазвичай має три рівні: найвищу сходинку позитивного права займає конституція, тобто норми, що регулюють вироблення загальних правових норм (у сучасному правопорядку ці норми, як правило, визначають органи, уповноважені на вироблення законів і постанов); середній рівень займають «загальні правові норми», які створено законодавчим шляхом або шляхом узвичаєння. Ці норми застосовуються судами і адміністративними органами і поділяються на норми формального (процесуального) і матеріального права. Перша група визначає уповноважені судові і адміністративні органи та відповідні процедури, а друга обумовлює зміст індивідуальних норм, що мають вироблятися шляхом судової чи адміністративної процедури; на нижчому рівні знаходяться «індивідуальні правові норми», які вироблено судами і адміністративними органами при застосуванні загальних правових норм і які втілюються в судових рішеннях і ад-міністративних актах;4) право є примусовим порядком. Примус, на думку Кельзена, є вирішальним критерієм розрізнення права та інших суспільних порядків. Під примусом він розуміє ситуацію, за якої правовий акт може бути реалізований також всупереч волі людей, а у разі опору — ще й із застосуванням фізичного насильства. Акт примусу (позбавлення життя, свободи, майна тощо) має характер санкції;5) правовий порядок забезпечує колективну безпеку — захист членів спільноти від насильства з боку інших людей. Це у свою чергу гарантує такій спільноті мир. Для досягнення цього результату правовий порядок створює відповідні судові і виконавчі органи; 6) залежно від процедури правоутворення, правозастосування і виконання покарання правовий порядок може бути децентралізованим або централізованим. При децентралізованому порядку (яким є, наприклад, правопорядок первісного суспільства і міжнародний правопорядок) правові норми виробляються шляхом узвичаєння, а повноваження на застосування права і виконання санкцій належать членам спільноти. В умовах централізованого порядку правові норми виробляються централізованим законодавчим органом, їх застосування покладається на судові органи; реалізація покарання належить до функцій уповноважених правових органів спільноти. Подібна централізація характерна для державного правового порядку. Проте він все ж таки допускає певні елементи децентралізації (наприклад, існування правових звичаїв, право особи на самозахист). Тому, на думку Кельзена, держава є «відносно централізованим правовим порядком». Цей правовий порядок підпорядковує собі населення держави і поширюється на територію держави. Його дієвість забезпечується державною владою, яка здійснюється урядом. Це дає підстави зробити висновок про тотожність держави і права. Природно, що автор «чистої» теорії права не визнає класичне поняття правової держави як держави, підкореної «справжньому» праву, вважаючи його природно-правовим забобоном. На його думку, будь-яка держава як правопорядок є правовою. Крім того, Кельзен вважає можливим погляд на державу як на юридичну особу, тобто своєрідну корпорацію, яка утворена конкретним правопорядком, функціонує через певні органи, має обов’язки і наділена правами.Г. Кельзен зазначає, що «будь-який правовий порядок може бути визначений як несправедливий, якщо його розглядати як з позицій певної норми справедливості. Але те, що зміст чинного правового порядку може бути визначений як несправедливий, у жодному разі не може бути підставою, щоб не вважати його правовим». Цей висновок є логічним, якщо керуватися базовим постулатом ученого про звільнення права від зовнішнього оцінювання.Значний внесок Кельзена і в розвиток моністичної теорії міжнародного права: він вважав, що міжнародне право і право окремої держави становлять єдину систему, яка побудована на визнанні примату міжнародного правопорядку.Погляди Кельзена мали суттєвий вплив на юридичну практику європейських держав. Так, вважається, що створення протягом ХХ ст. в більшості європейських держав єдиного судового органу для здійснення конституційного правосуддя було прямим наслідком його інтелектуально-доктринального впливу. Від Г. Кельзена походить також відома характеристика суду як «негативного законодавця» (через те, що він може «знищити» норми права).

91. Вчення про державу і право Г.Шершеневича Г. Ф. Шершеневич (1863–1912) –видатний представник юридичного позитивізму в Росії. Шершеневич вважав, що держава − єдине джерело права, а право − творіння держави і його функція. Право в об’єктивному значенні, за Шершеневичем, є «а) норма, b) яка визначає ставлення людини до людини, с) загрозою в разі її порушення стражданням, d) заподіюваним органами держави». Отже, «держава передує праву історично і логічно», «держава є явище первинне, право − вторинне».Основним мотивом правової поведінки, на думку вченого, є страх перед загрозою, яка супроводжує норму права. Для приведення цієї загрози в дію держава і створює особливі органи. Учений доходив такоговисновку: де відсутня ознака організованого примусу, там немає і норм права. Слідуючи цьому принципу, Шершеневич був змушений виключити зі сфери права цілі галузі права, такі як конституційне право і міжнародне право, а також право канонічне (церковне) і звичаєве. Відмінність між правом і мораллю вчений вбачав у формальних ознаках − у тих санкціях, що ними підтримуються їх норми. Право забезпечено організованими примусовими юридичними санкціями; моральність − неорганізованими соціальними санкціями.Поняття держави. Виникнення держави Шершеневич трактував соціологічно, ніяк не пов’язуючи цей процес з правом. Елементами держави, на думку вченого, є: 1) населення як політичне об’єднання; 2) територія − простір дії державної влади; 3) державна влада, яка робить свої веління чинником, що визначає поведінку підлеглих. Інстинкт самозбереження, страх за своє благополуччя і довіра до органів держави з боку підданих становлять індивідуально-психологічну основу державної влади. Такий висновок виводить російського правознавця за межі етатичного праворозуміння, адже він визнає не лише сам факт встановлення закону державою, а здатність влади переконувати в цьому населення. Фактично у Шершеневича йдеться про необхідність політичної легітимації влади і правової легітимації закону.Норми права, вважав Шершеневич, — це вимоги держави: «Будь-яка правова норма — наказ». Держава, як джерело права, не може бути сама обумовлена правом. Учений критично оцінював ідею зв’язаності держави нею ж самою створеним правом. Державна влада опинялася, таким чином, над правом, а не під правом. Правила, що визначають лад і діяль-ність самої державної влади (конституція), не можуть мати для неї правового характеру, адже «писана Конституція є фіксування суспільного погляду на взаємини елементів державної влади». Тому переважаючою формою (джерелом) права Шершеневич називав закон − «норму права, яка йде безпосередньо від державної влади у заздалегідь установленому порядку». Таким чином, ознаками закону є: 1) загальне правило, розраховане на необмежену кількість випадків (норма права); 2) похідність від державної влади; 3) вираження у встановленому заздалегідь порядку.Вивчати догму і техніку права, вважав Шершеневич, особливо важливо для юриста-практика, який стоїть поза ідеологією і політикою права. Безперечне пізнавальне значення такого формально-догматичного методу в тлумаченні права все ж зводить право до логіко-мовної форми наказу держави.

92. Неокантіанська теорія права Б.Кістяківського Богдан Кістяківський (1868—1920). Український правознавець, філософ, історик, син правознавця, історика, археографа і громадського діяча О. Кістяківського. Він є автором юридичних соціально-філософських праць «Права людини і громадянина» (1905), «Держава правова і соціалістична» (1906), «Як здійснити єдине народне представництво?» (1907), «М. П. Драгоманов. Його політичні погляди, літературна діяльність і життя» (1908), «На захист права. (Інтелігенція і правосвідомість)» (1909), «До питання про самостійну українську культуру» (1911), «Герцен і Україна» (1912), «М. П. Драгоманов і питання про самостійну українську культуру» (1912), «Сторінки минулого. До історії конституційного руху в Росії» (1912), «Соціальні науки і право. Нариси з методології соціальних наук та загальної теорії права» (1916).

Кістяківський розглядав історію права як загальносвітовий процес розвитку правосвідомості народів, що відображає формальні цінності їхньої культури і внаслідок діяльності правових інституцій набуває об´єктивного вираження в законах. Три сфери людської свідомості (логічну, етичну й естетичну) він трактував як єдиний нормотворчий процес. Спираючись на цю ідею, обґрунтував синтетичний підхід до розуміння права, який містив у собі не тільки висновки догматичної юриспруденції, а й досягнення соціологічної та психологічної шкіл права. Б. Кістяківський досліджував соціальну природу права, зв´язок права і культури, вважав, що правові норми ґрунтуються на етичній свідомості людини. У цьому контексті право він розглядав як сферу духовної культури, творчості особистості.

Розвиваючи концепцію плюралізму методів дослідження соціальних явищ, Кістяківський дійшов висновку про те, що множинність причин, які обумовлюють право, а також множинність його цілей є підставою того, що різні аспекти права визначають наявність різних методів наукового дослідження. Тому можливі чотири визначення права: соціологічне, психологічне, державно-організаційне і нормативне. Таке широке розуміння права дало підставу вважати його важливим чинником перебудови держави, перетворення її на «творіння права».

Кістяківський був одним із творців теорії правової держави. Він зазначав, що справжнє національне визволення трудящих можливе лише у конституційній (правовій) державі з федеративним устроєм, що сприятиме вирішенню національного питання. Правова держава вивільняє суспільні творчі сили, відкриває простір для розвитку громадянського суспільства. На його думку, правовою може бути як буржуазна, так і соціалістична держава. Соціалістична держава є найрозвинутішим типом правової держави. При цьому соціалізм він розглядав як торжество ідей «належного», «необхідного» і «справедливого».

Як послідовник гуманістичних ідей М. Драгоманова, Кістяківський здійснив синтез соціалістичних та ліберальних ідей, наголошував на рівноцінності громадянських і соціальних прав людини. Він вважав, що будь-яка суспільна організація потребує правових норм, які регулюють поведінку індивіда. Пристрасть до формальних правил і детальної регламентації людського життя притаманна поліцейській державі й не має нічого спільного з державою правовою. Основу міцного правопорядку становить свобода особистості та її недоторканність. А отже, право можна вважати втіленим у життя тільки там, де є свобода особи.

96. Політична доктрина Ф.Прокоповича. До числа соратників Петра І належав Феофан Прокопович (1681–1736) — пристрасний апологет абсолютної монархії. Походження держави та монаршої влади, на його думку, полягає в єдності трьох причин: як наслідок суспільного договору, божественної волі та розвитку людських інстинктів. Щоб уникнути загрози своєму існуванню, люди через укладання суспільного договору зрікаються свободи та передають всю владу монархові. Процесом утворення держави та наділення народом владою монарха керує «божа воля». Внаслідок божественності влади монарха на народ покладається абсолютний обов’язок підкорення, а суспільний договір отримує односторонній характер без права його розірвання. Тому, на відміну від більшості європейських просвітників, Прокопович відмовляє народові в праві на повстання, оскільки «закон християнський бунтувати забороняє». Призначення держави полягає у загальній користі, визначення якої, знову ж таки, належить монархові: «Всяка верховна влада єдину свого встановлення причину кінцеву має — всенародну користь».Наслідком таких висновків стала ідея юридичного підпорядкування церкви світській владі. Цар відносно церковної ієрархії виступає суддею та повелителем, а саме духівництво є специфічним чиновництвом, яке працює на користь держави. І як апологію абсолютистської влади монарха, що стоїть вище будь-якого земного закону, Прокопович проголошує: «Імператор всеросійський є монарх самодержавний та необмежений; коритися його владі не лише за страх, але й за совість Бог повеліває».Окрім «Богом даного», такого, що відповідає «людській природі» самодержавства, де «вся влада державна в руках єдиної особи утримується», Прокопович виділяє ще демократію, аристократію, та їх «змішаний склад». Симпатії ці форми, як і виборна монархія, у філософа не викликають, оскільки, будучи «елекційними державами» (виборними), вони позбавлені стабільності, несуть у собі загрозу суспільного хаосу та смути. Негативне ставлення в нього і до обмеженої монархії, де володар пов’язаний із народом взаємними зобов’язаннями. Оскільки Бог є кінцевою причиною влади в будь-якому суспільстві, то й відповідальним монарх може бути лише перед ним.У питаннях права архієпископ вважав, що цар і закони — ознаки правильно влаштованої держави. Закони, «у народі користь творящі», підлягають обов’язковому виконанню, до чого примушуються природним законом, «на серцях їх написаному». «Страж і поборник закону» — монарх і державна влада. Закони самодержців служать «повчанню доброго і до від-ділення злого». Сам монарх жодному закону, крім божого, не підлеглий.Відстоюючи спадкову абсолютну монархію, видатний богослов розвиває концепцію просвітницької монархії — Петро І як «філософ на троні» діє «праведно», мудро, піклується про правосуддя, поширення освіти, добрих законів і звичаїв. 97. Суспільно-політичний ідеал Г.Сковороди. Оригінальністю світобачення вирізняються демократичні просвітницькі погляди Григорія Сковороди (1722–1794), які поклали початок української класичної філософії. У його теорії, заснованій на християнському світобаченні, органічно переплелися як антична філософська традиція, так і раціоналізм європейських просвітників.За Сковородою, Бог , створивши світ, надав йому ідеального порядку, в якому панувало добро. Але світ обтяжений злом, і причина цього — у зруйнуванні ідеального порядку, коли його складові почали виконувати не властиві їм функції. Звідси і проблеми суспільства, які виникають через те, «що ролі граються невдало, а невдало тому, що незгідно з природою, отже, й собі погано, й суспільству некорисно». Тож сенс людини в житті — усвідомити своє призначення в цьому світі, свого місця згідно з божественним порядком. Подібно до Сократа Сковорода вказує, що «бути щасливим — це значить пізнати себе або свою природу, взятися за свою долю та робити своє діло». Нещасливим же людину роблять чотири речі: «братися за те, що тобі не підходить; нести обов’язок, противний твоїй природі; навчатися, до чого не родився; дружити, з ким не роджений дружити». Але будь-яка робота є шляхетною та шанованою, коли виконується відповідно до внутрішньої схильності, тобто виступає «сродною працею».Г. Сковорода обстоює принцип формальної рівності, за яким усім має бути забезпечено право реалізувати своє покликання. Водночас природною може бути лише «нерівна рівність», сенс якої він розшифровує у притаманній йому алегоричній формі: «Бог подібний до багатого фонтану, що наповняє різні сосуди за їх ємністю. А над фонтаном напис: нерівна усім рівність… До меншого сосуду менше потрапляє, але в тім він рівний з більшим, що обоє однаково повні».Будь-яка форма державної влади, будь яка соціальна ієрархія є протиприродною, протибожественною, якщо вона не збудована за принципом «сродної праці». Сковорода сучасну йому бюрократично-кріпосну систему вважає порушеним божественним порядком, називає її «миром темним»,«миром прескверним», а прогресуюче в ньому «сріблолюбство», майнові крайнощі, самодурство та свавілля влади — шляхом до загибелі держави.Суспільно-політичним ідеалом Г. Сковороди був образ «горньої республіки» («духовної республіки»), «християнської держави». У цій демократичній республіці, заснованій на засадах свободи, любові та рівності, відсутні майнова нерівність та експлуатація. Закони тут «противні тиранським» та спрямовані на забезпечення прав громадян. При заміщені владних посад здійснюється принцип «сродної праці», що дозволяє найбільш гармонійно сполучати суспільні та особисті інтереси та підвищує якість державного управління.Свої ідеї Г. Сковорода поширював усно в мандрах по Україні. Його називали «українським Сократом», і сам він писав, що «замислив я умом і забажав волею бути Сократом на Русі».

98. Політико-правові погляди Я.Козельського. На противагу офіційному використанню просвітницьких ідей для обґрунтування «освіченого абсолютизму» в Україні та Росії почав формуватися демократичний напрямок просвітників, які проголошували ідеїзагальної рівності та республіканізму. До такого напрямку належить і Яків Козельський (1728 — після 1799).Симпатизуючи ідеям Ж. Ж. Руссо, він поділяв його ідею про державу як сполучення «приватної користі кожної людини із загальною користю всіх». Водночас Я. Козельський не погоджується із закликами французького філософа про повернення до «природного стану» людства, наголошуючи на перевагах стану громадянського: «людина через договір із суспільством втрачає натуральну свободу… а отримує громадянську свободу і власність майна. Натуральна свобода кожної людини не має інших меж, як тільки її сила, а громадянська свобода обмежена громадською волею». Просвітник стверджує двосторонній характер «суспільного договору», внаслідок якого його скасування можливе за спільною згодою, якщо ж одна із сторін, заподіює утисків іншій, то сторона, що зазнала утисків, може порушити договір, оскільки «нікого до шкідливого зобов’язувати не можна». Я. Козельський схвально відгукується про республіку, вважаючи, що за неї «загальна користь є підстава всіх людських чеснот і законодавств». Утім, він вважав її прийнятною для малих держав, тоді як для великих найкращою є монархія.

У своїй головній праці «Філософські пропозиції» Я. Козельський відокремлює поняття права і закону, розрізняючи право божественне, природне, міжнародне та громадянське (державне). Закони мають відповідати цим видам права, якщо ж «закони не будуть на них засновані, вони не можуть бути справедливими». Виходячи з такого тлумачення, Козельський приходить до висновку, що «закон, який дозволяє полоненого продати, купити, зробити рабом і утримувати його свавільним чином, не заснований ні на якому праві, ні на справедливості». У своїй критиці кріпосного права філософ пішов значно далі своїх попередників і, як наслідок, обґрунтовує право на повстання поневоленого народу. Але свої сподівання все ж таки пов’язує із реформами «зверху», просвітою та поширенням правових знань.У галузі кримінального права Я. Козельський слідом за Ч. Беккаріа та Ш. Монтеск’є причини злочинів вбачав не стільки у вадах особи злочинця, скільки у недоліках суспільного устрою. Мета покарання не у стражданнях винного, а у запобіганні злочинам на майбутнє. Саме ж покарання має бути невідворотним та адекватним, «пропорційним об-разі».

У цивільному праві вчений розробляв питання об’єкта права власності. Зокрема, ним розрізняються «такі речі, якими всі люди без розбору користуватися можуть» (об’єкти загального користування:повітря, вода тощо), та «речі, що можуть становити приватну власність» (рухоме та нерухоме майно). Відчуження права власності здійснюється як «подарунком», так і «розміною» (купівля-продаж, міна).У царині міжнаціональних стосунків він обстоював рівноправність народів: «добре було б різних народів, підданих однієї влади приводити під одні закони не лише силою, а чудовою користю та добротою законів зрівняти права та переваги народів».

99. Суспільно-політичні погляди Т.Шевченка Теоретичні погляди Тараса Шевченка (1814–1861), зрозуміло, не мають політико-правовій цілісності і системності, але спираються на чітко виражені ідеї, що йдуть із глибин народного духу і традицій.У поезії Шевченка в центрі світу, природи, історії, буття — людина. Людина, що стогнала і стогне в кайданах, від «неволі» і «неправди», що уособлюються царями, панами. У поета народ — образ Прометея, прикутого до скелі, Україна — образ заплаканої матері. Поеми «Кавказ», «Сон», «Заповіт» та інші передають нестримний гнів проти абсолютизму, бездушної системи влади, кріпосництва, неволі. Царі, царська Росіяє головними винуватцями поневолення українського народу. У поемі «Сон» Шевченко називає Петра І тираном, катом, людожером, «першим, хто розпинав Україну», а Катерину ІІ — «второю, що її доконала». Поет не чекає змін на краще від Росії — там «від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить». Немає надій у нього і на українську шляхту, шукачів російського дворянства: «І хилитесь, як і хилились / І знову шкіру дерете / З братів незрячих гречкосіїв…»Згідно з Шевченком, людина наділена природними правами, вона від природи вільна. У неї «доля — воля». Однак давно вже вона — в ярмі у панів, несправедливих законів («луплять за законом»), тому що право в Росії «катами писане», тут неправосуддя («правди немає в суді»). Поет славить волю у запорозьких козаків, у Козацькій державі, коли «Пишалася синами мати, / Синами вольними…».Якщо в минулому для Шевченка суспільно-політичним ідеалом є Запорозька Січ, Козацька держава часів Хмельницького, то із сучасних держав — США, з їх демократією і «праведним законом» («…Коли ж / Діждемось Вашингтона з новим і праведним законом / А діждемось-таки колись!»). «Праведний закон», за Шевченком — закон, що відповідає природному праву, втілює справедливість оберігає волю людини, волю соціальну і політичну («Бо де нема святої волі, / Не буде там добра ніколи. / Нащо ж себе таки дурить?»). У поета тільки соціально справедливе може бути правом, законом, не підвладним державній сваволі.Національне звільнення поет пов’язує з революційними перетвореннями, з відродженням слов’янського братерства. Він вірить: «Вогонь добрий, смілим серцем» оживить «слов’ян сім’ю велику / Во тьмі і неволі», коли обіймуться брат із братом («Навіки і віки!») і «поте-чуть в одне море слов’янськії ріки».

100. Політико-правова програма М.Драгоманова Михайло Драгоманов (1814–1895) — український історик, публіцист і філософ також виріс із громадівського руху. Сучасні дослідники його творчості називають його послідовником ідей Кирило-Мефодіївського братства.Виникнення права, держави він пояснював як природний історичний процес людського співжиття, результат розвитку людського розуму, сім’ї, матеріальних умов і класової боротьби. Початком суспільного життя у народів Європи й Азії вважав громаду. Різний рівень суспільного і політичного життя, різниця історичних і географічних умов, на думку вченого, — причини різних форм національного права і держави.Людське суспільство, згідно з Драгомановим, утворюючись поступово, «знизу вгору» — від сім’ї, громади до держави, втілює принцип його демократичної організації, єдино вірний і для організації державного управління і для правової системи. Держава — політична організація суспільства. У кожній сучасній державі — з виборною чи спадковою верховною владою, республіканським чи монархічним ладом, унітарним чи союзним устроєм — влада гнітить простих людей.Держава, по-перше, повинна відповідати природним потребам життя народу, вважав мислитель, виключати убогість і безправ’я. Подруге, не форма правління, а правовий статус особистості, прав, якими наділені громадяни держави, визначають її сутність. По-третє, цю сутність характеризують економічне становище народу, рівень його гніту державним апаратом чи парламентом, права націй у державі. При державній централізації не може бути скільки-небудь дійсної свободи, державного вирішення національного питання.Право Драгоманов оцінював за тим же критерієм, що і державу: наскільки дана правова система служить людині і громадянину. В ідеалі право, закон, на його думку, — вираження загальної волі народу. Тільки на ній повинен ґрунтуватися закон. Політичні свободи, їх обсяг у державі визначають характер і значення права. У законах мислитель бачив силу, що формує суспільний порядок, перешкоджає сваволі чиновників, закріплює і гарантує недоторканність особистих прав і свобод людини. Драгоманов підкреслював: закон повинен бути для всіх один і перед ним всі повинні бути рівні, включаючи і законодавців. Призначення права в державі — закріплення насамперед політичних свобод. Тому політична боротьба — це боротьба за право, закони, які надали б людям рівні і широкі особисті і громадянські свободи.У своєму «Проекте оснований украинского общества «Вольный союз — Вільна Спілка», що ставив метою «політичне, економічне і культурне звільнення і розвиток українського народу і живучих серед нього іноплемінних колоній», Драгоманов на перше місце ставить: «А) Права людини і громадянина… Б) Самоврядування». До основних прав людини і громадянина автор проекту відносить: особисті права — право на життя, свободу й особисту недоторканність, заборону катувань і ганебних покарань, рівність прав усіх незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, рівність усіх перед законом і право на рівний захист закону, право на правосуддя та ін.; громадянські права — свобода вибору місця проживання і занять; право на притулок у разі переслідування за політичні переконання, право одруження і створення сім’ї, право володіння майном, судове переслідування посадових осіб і установ за порушення інтересів громадян; політичні права — право на свободу думки, мови, друку, совісті і релігії, переконань і їх волевиявлення, право на свободу мирних зборів і асоціацій, на участь в управлінні країною, користування національною мовою в приватному і публічному житті.Децентралізація управління в Росії, за проектом Драгоманова, передбачає встановлення (відновлення) місцевої автономії і самоврядування. Це — основа федерації, у якій місцева влада в особі громад бере участь в утвердженні суверенітету всієї союзної держави. «Держава повинна стати товариством товариств, спілкою громад, вільних у своїх справах». Громади наділяються широкою самостійністю, ініціативою, де особистість не протистоїть громаді: «громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було щонайкраще... І громада повинна бути союзом вільних особистостей». Отже, майбутнє — за федерацією, за широко розвиненим місцевим самоврядуванням.Федеративна держава, за Драгомановим, — найбільш демократична форма державного устрою багатонаціональної країни, якій він протиставляв централізовану державу, ототожнюючи її з бюрократичнимцентралізмом. У державному федералізмі вчений вбачав політичну форму національного звільнення пригноблених народів, таких держав як Росія й Австро-Угорщина. Держава тим досконаліша за формою, чим повніше забезпечуються свободи і благо кожного. «Головне для політичного життя народів — не форма державного управління, а форма державного устрою, федерація, що докорінно змінює характер політичного обличчя суспільства». Таким чином, політична свобода, за Драгомановим, немислима без федерації.Перетворення держави на основі політичної свободи «Проект» Драгоманова передбачав на основі системи органів демократичного самоврядування знизу — від сіл, повітів, міст, областей з чітким поділом владних повноважень і компетенцій представницьких інститутів (сходів, зборів, дум), обраних управ і незалежних судів. Загальнодержав-ний законодавчий орган — Державний Собор, що складається з двох палат: Державної думи, обраної по округах, і Союзної думи, обраної обласними думами. За главою держави, який очолює (як у США) виконавчу владу, залишаються повноваження обнародування законів, нагляд за їх виконанням, переслідування їх порушників, призначення міністрів, розпуск Дум, призначення довічних сенаторів з кандидатів, запропонованих Союзною думою, і т. д. Справедливий і незалежний суд, на думку Драгоманова, може бути гарантований політичними свободами.Завоювання політичної свободи, національне самовизначення буде конституційним вирішенням і національного питання. Заперечуючи націоналізм («український сепаратизм — не наша віра!»), він підкреслював цінність для людства такого об’єднання, як нація. Вважав: політична свобода неможлива без свободи національної. Федеративну форму державного устрою Драгоманов вважав оптимальною для кожної держави, незалежно від форми правління: федерація сприяє більш повній гарантованості і реалізації прав і свобод людини, у цілому міц-ності держави. Він сподівався, що в недалекому майбутньому «вся Західна Європа перетвориться на якусь федерацію, у якій війни не буде».

101. Державно-правові погляди І.Франка Традиції Шевченка і Драгоманова у вітчизняній політико-правовій думці продовжував й видатний мислитель і громадський діяч, письменник і філософ Іван Франко (1856–1916). Всі етапи його життя і творчості — від бунтівного «Вічного революціонера» до роздумів «3 останніх десятиліть» — поєднує одна тема: боротьба за «хлопські справи». Незатухаючий біль за долю «народу-батрака» пронизує всю його творчість і громадсько-політичну діяльність. Найвищим ідеалом він вважав боротьбу за щастя, свободу людини.Як природа, так і суспільство, писав Франко, перебувають у постійному розвитку. Суспільний розвиток — закономірний процес поступального руху, в основі якого лежить суспільна праця — той плідний початок, що наповняє життя людей змістом, поєднує їх. Відкидаючи марксистський матеріалізм і детермінізм у тлумаченні історичного процесу, він поділяв марксистське положення про те, що економічний стан народу є основою його життя, прогресивного розвитку суспільства. Тому обґрун-товував необхідність економічного перевороту і його закріплення політичними і духовними змінами.Джерелом і носієм влади в державі, вважав Франко, повинна бути більшість суспільства. Влада і воля його мають збігатися — лише тоді влада набуває народного характеру. Суспільні і політичні інститути — це «зовнішній прояв», «надбудова виробничих відносин і форм даного суспільства»; основою державно-правових інститутів визнавав «способи виробництва і циркуляцію суспільного багатства».У марксистському дусі письменник трактував походження держави, верховної влади і панування людини над людиною. До найбільш важливих складових держави як відокремленої від суспільства політичної влади він відносив «армію, поліцію, суд, судочинство й адміністрацію». І. Франко писав, що влада в державі є втіленням не тільки волі царів, але і сили. Ця сила надає державній владі можливість нав’язувати владну волю. «Сучасна держава — держава — капіталіст». Він критично ставився до конституціоналізму буржуазних держав, їх парламентів. Конституцію габсбурзької імперії письменник називав формальною, «паперовою» — за проголошені в ній політичні свободи треба боротись. Існуючі юстицію, закони вважав несправедливими, неправовими.На його думку, право існує в двох формах — як правові звичаї і як закони. Закони в тлумаченні вченого — система нормативно-правових актів, виданих державою або її органами. За їх юридичною силою ділив на конституційні і поточні, загальнодержавні і місцеві. Додержувався думки, що закони повинні видаватися лише найвищими представницькими органами держави — парламентами.Майбутній соціалізм бачився філософу не диктатурою пролетаріату з державною власністю, а «свобідною громадою» і свободою кожної людини. У «Програмі галицьких соціалістів» він підкреслював: цей лад «буде базуватися на самім широкім самоврядуванні громад, повітів і країв, що складаються з вільних людей і об’єднаних між собою вільною федерацією, заснованої на солідарності інтересів. …Девізом вищої історичної еволюції буде: солідарність і воля». У статті «Що таке поступ?» Франко застерігав: марксистська концепція пролетарської демократії в образі народної держави небезпечна: «народна держава стала б найбільшою народною тюрмою». Отже, як і Драгоманов, він надавав важливої ролі у майбутньому суспільстві правам і свободам людини. Національна свобода, за Франком, — складова частина політичної. «Нація, що в ім’я державних чи яких-небудь інших інтересів гнітить, душить і затримує вільний розвиток іншої нації, — риє могилу собі самій і тій державі, якій нібито служить це гноблення». Пріоритет політичної свободи робить «національну справу справою другорядною». У статті «Поза межами можливого» він зазначав, що політична самостійність України, яку обґрунтував Юліан Бачинський у брошурі «Україна irredenta», «лежить для нас поки ще, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого». Його проект майбутньої федерації включав: 1) створення федерації в складі возз’єднаної єдиної України; 2) створення федерації звільнених народів Росії; 3) об’єднання слов’ян у єдиній федерації; 4) проголошення всесвітньої федерації.Таким чином, Франко послідовно розвивав ідеї кирило-мефодіївців про федералізм, демократію, права і свободи людини, критично ставився до марксистського вчення про державу і право. В умовах української бездержавності, яку пояснює відсутність фундаментальних розробок з теорії права і держави, вітчизняні мислителі запропонували по суті європейську альтернативу самодержавній Росії, «дикому капіталізму», «тюрмі народів» — шлях політичних, соціальних і національних прогресивних перетворень, можливість соціалістичної перспективи.