43. Порядок укладення підприємницьких договорів.

Відповідно до ст. 181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Так, згідно зі ст. 186 ГК України не допускається укладання у спрощений спосіб організаційно-господарських договорів (ст. 176 ГК України).

Загальне правило щодо викладення господарського договору у формі документа, підписаного сторонами, не означає обов'язкового викладення його на папері із власноручними підписами уповноважених представників сторін. Відповідно до ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Природно, на таких договорах відбиток печатки не ставиться.

Крім підписання договору від імені юридичної особи, законодавством або установчими документами останньої може бути передбачене наступне затвердження такої угоди засновниками (учасниками).

Власне процедура укладення господарського договору розглядається у частинах 2-8 ст. 181 ГК України. Так, проект господарського договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір (підписує, ставить відбиток печатки) і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у 20-денний строк після одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у 20-денний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом 20 днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо).

Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений 20-денний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

44. Припинення договірних зобов’язань.

Залежно від джерела встановлення підстави припинення договірних зобов'язань можуть бути визначені договором або законом, що у свою чергу виключає можливість їх визначення в інший спосіб, зокрема у нормативно-правових актах, що не мають сили закону. Усі підстави припинення умовно поділяються на наступні групи: а) такі, що залежать від волі осіб, тобто є діям або не залежать від неї; б) ті, що є правочинами та інші, котрі за своєю юридичною природою не є правочинами; в) ті, що припиняють зобов'язання повністю або ж тільки в певній частині (часткове зарахування вимоги). Перелік підстав припинення зобов'язання дозволяє також виділити способи припинення, пов'язані із виконанням або не пов'язані з ним; способи, що допустимі лише за домовленістю сторін , або ж способи, що припиняють зобов'язання, незалежно від такої домовленості.

Договірне зобов'язання може бути припинене за згодою сторін внаслідок передання боржником кредиторові відступного. Розмір, строки й порядок передання відступного встановлюються сторонами.

Ще однією з підстав припинення договірного зобов'язання є зарахування зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги (ст. 601 ЦК). Цивільне законодавство України допускає припинення зобов'язання зарахуванням, встановлюючи сукупність умов його здійснення, серед яких перелік зобов'язань, припинення яких зарахуванням не допускається (ст. 602 ЦК), зокрема, за договором довічного утримання (догляду) та ін. У складі юридичної конструкції даної підстави припинення договірного зобов'язання слід відрізняти безпосередньо зарахування від заяви про зарахування. ЦК допускає проведення зарахування за заявою однієї із сторін договірного зобов'язання (ч. 2 ст. 601 ЦК). При цьому слід враховувати ретроактивну дію зарахування - зобов'язання вважається припиненим не з моменту вчинення заяви про зарахування, а з моменту, коли вимоги набули таких умов, що могли підлягати зарахуванню.

Ще однією самостійною підставою припинення договірного зобов'язання є домовленість сторін. Здійснення внаслідок домовленості заміни первісного зобов'язання новим із збереженням існуючого складу учасників є новація, для якої характерні такі особливості:

а) припинення в повному обсязі раніш існуючого первісного зобов'язання, а також додаткових зобов'язань, що забезпечували його виконання (застава, порука, гарантія та ін.), пов'язаних із сплатою неустойки, відшкодування збитків, моральної шкоди, процентів річних та інфляційних втрат, якщо між сторонами не встановлено іншої домовленості з цього приводу;

б) дійсність первісного договірного зобов'язання. Недійсність договору виключає існування для нього такої стадії, як припинення, що унеможливлює новацію. Однак недійсність раніш існуючого зобов'язання, що встановлена вже після новації, не завжди свідчить про недійсність нового зобов'язання. Це стосується в першу чергу абстрактних правочинів, дійсність яких не пов'язана з підставою їх виникнення;

в) наявність домовленості сторін про заміну зобов'язання новим. Не можуть сприйматися як новації договори про заміну окремих елементів договірного зобов'язання: сторін (заміна кредитора чи боржника), умов (предмета, строків, місця виконання та інших обставин), заміну самого виконання, як не є новацією і рішення суду про присудження до виконання зобов'язання в натурі чи стягнення заборгованості. Відповідно до змісту ст. 604 ЦК зобов'язання розглядається як нове, якщо воно виникає між тими самими сторонами, але з іншим предметом та умовами;

г) наявність безпосереднього юридичного зв'язку між зобов'язанням, що припинилося та новим зобов'язанням, яке прийшло йому на зміну. Вказана обставина повинна бути відображена в договорі. Тобто намір замінити одне зобов'язання іншим у тексті договору про це повинен бути прямо і недвозначно виражений27 або ж має випливати із сутності нового зобов'язання;

д) відсутність встановленої договором або законом заборони новації. Так, не допускається новація аліментних і деліктних зобов'язань, а також в інших випадках, передбачених законом.

Договірне зобов'язання може припинятися внаслідок звільнення кредитором боржника від його обов'язків, що отримало назву прощення боргу. На відміну від новації, яка завжди передбачає існування домовленості між сторонами, тобто є двостороннім правочином, прощення боргу в більшості випадків розглядається як односторонній правочин.

Договірне зобов'язання може припинятися внаслідок неможливості його виконання, тобто такої обставини, за яку жодна із сторін не відповідає. У цивільному праві неможливість поділяється на фактичну і юридичну. Фактична неможливість охоплює випадки, пов'язані зі змінами, що сталися з предметом виконання (загибель індивідуально визначеної речі, що є незамінною) або з суб'єктом виконання (наприклад, накладення арешту на майно особи або введення мораторію на задоволення вимог кредиторів у процедурі банкрутства спричиняють неможливість виконання зобов'язання, пов'язаного з відчуженням майна; втрата голосу співачкою породжує неможливість виконання договірного зобов'язання про концертний виступ).

Самостійною підставою припинення зобов'язання є поєднання боржника і кредитора в одній особі. Дана обставина може мати місце у випадку правонаступництва, що виникло на підставі договору (наприклад, договір про переведення боргу чи відступлення права вимоги), факту спадкування, в тому числі й при заповідальному відказі (ст. 1238 ЦК), або ж в інших випадках, наприклад, у разі припинення юридичної особи з правонаступництвом шляхом приєднання. Основною умовою припинення зобов'язання за даною підставою є взаємна відповідність прав і обов'язків боржника і кредитора, за відсутності якої зобов'язання не може бути припинене.

Договірне зобов'язання може бути припинене внаслідок смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи. За загальним правилом смерть фізичної особи боржника не призводить до припинення зобов'язання, крім випадків, коли воно нерозривно пов'язане з його особою і не може бути виконане ніким іншим. Що стосується кредитора, то його смерть також спричиняє припинення зобов'язання, якщо воно нерозривно пов'язане з його особою. Ліквідація юридичної особи призводить до припинення всіх договірних зобов'язань за її участю незалежно від того, виступає вона боржником чи кредитором. Моментом припинення зобов'язання є день внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (ст. 104 ЦК).

45. Договори про передачу майна у власність.

еред договорів виділяється такий їх вид, до якого належать договори, які опосередковують передання майна у власність від однієї особи до іншої. Відповідно, у відчужувача майна право власності припиняється, а у набувача - виникає. До них належать: договори купівлі-продажу (у тому числі поставки, міни тощо), дарування, ренти, довічного утримання (догляду).

Від договорів цього виду, незважаючи на наявність спільної ознаки (перехід права власності), слід відмежовувати договір позики, що по суті відноситься до договорів фінансової сфери, але майно, яке позичається (гроші чи речі, визначені родовими ознаками), передається у власність позичальника з його обов'язком повернути таке ж майно; договір про передання предмета фінансового лізингу у власність лізингоодержувача; договір про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом передання йому права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання; спадковий договір, який, будучи договірним зобов'язанням, регулюється спадковим правом та договори між подружжям, що регулюються нормами сімейного права. Свою специфіку мають договори управління майном, унаслідок яких виникає право довірчої власності,

Перехід права власності відбувається й у випадку укладення засновницького договору, договорів про створення ТОВ і АТ, хоча вони не мають за безпосередню мету перехід права власності, проте з їх укладенням майно, що передається учасниками, змінює свій правовий режим і право на нього виникає у інших суб'єктів.

46. Договір купівлі-продажу, його види.

Згідно зі ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі-продажу належить до найпопулярніших видів договорів, що використовуються в підприємницькій діяльності. В умовах ринкової економіки він є основним регулятором взаємовідносин між виробниками і споживачами, відносин у сфері розподілу й перерозподілу матеріальних благ, забезпечуючи вільний і оптимальний розвиток усіх форм власності, підприємництва і торгівлі1. Цим договором опосередковуються відносини учасників цивільного обороту з обміну товарів на гроші.

За договором купівлі-продажу продавець передає покупцеві майно (товар).

Тлумачення категорії майно (товар) як предмета договору купівлі-продажу наводиться в ст. 656 ЦК України. Так, предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому; майнові права; право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути і грошові кошти (ч. 4 ст. 656 ЦК України). В такому разі відповідні операції набувають ознак операцій із валютними цінностями із застосуванням до них відповідного правового режиму.

Сторонами договору купівлі-продажу є продавець і покупець. Ними, за загальним правилом, можуть бути юридичні та фізичні особи, в тому числі суб'єкти підприємницької діяльності.

Форма договору купівлі-продажу залежить від різновиду цього договору. Наприклад, договір роздрібної купівлі-продажу не вимагає письмової форми, оскільки відповідна угода повністю виконується сторонами у момент її вчинення (ст. 206 ЦК України). Договори купівлі-продажу між юридичними особами та інші договори відповідно до вимог ст. 208 ЦК України повинні укладатися в письмовій формі. Договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації (ст. 657 ЦК України).

Ознаки:

1. Є договір спрямований на передачу майна у власність;

2. даний договір є завжди оплатним договором — при набутті майна у власність покупець сплачує за нього продавцеві ціну обумовлену в договорі;

3. Є договором двостороннім — зумовлений взаємне виникнення у кожної із сторін П і О. З укладенням такого договору продавець приймає на себе О передати покупцеві певну річ і водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець у свою чергу зобов'язаний здійснити оплату придбаної речі і водночас набуває права вимагати від покупця її передачі;

4. реальний — коли передача товару продавцем є підставою для укладення договору купівлі— продажу;

5. консенсуальним — коли сторони досягли домовленості між собою стосовно істотних умов договору і продавець зобов'язується передати покупцеві товар. П і О у сторін виникають з моменту досягнення ними згоди щодо істотних умов договору;

6. сторонами договору є продавець і покупець;

7. мета договору — перенесення права власності на річ, яка є товаром, покупцеві;

8. належить до традиційних договорів у цивільному праві;

9. змістом якого є переміщення матеріальних благ у товарній формі;

10. поіменовані договори — можливість укладення яких прямо передбачена ЦКУ.

Види договору купівлі продажу:

• роздрібної торгівлі

• поставки

• контрактації с/г продукції

• постачання енергетичними та ін. ресурсами через приєднану мережу

• міни

47. Порядок заняття торгівельною діяльністю і правила обслуговування населення.

Торговельна діяльність - це ініціативна, самостійна

діяльність юридичних осіб і громадян щодо здійснення купівлі та

продажу товарів народного споживання з метою отримання прибутку.

Торговельна діяльність може здійснюватися:

громадянами України, громадянами інших держав, які не

обмежені в правоздатності або дієздатності в законодавчому

порядку;

юридичними особами всіх форм власності.

Суб'єкт господарювання провадить торговельну діяльність

після його державної реєстрації, а у випадках, передбачених

законодавчими актами, за наявності відповідних дозвільних

документів (ліцензії, торговельного патенту тощо).

Суб'єкт господарювання може мати:

торговельні об'єкти оптової торгівлі, складське приміщення

або мережу складів - для провадження оптової торговельної

діяльності;

роздрібну, дрібнороздрібну торговельну мережу - для

провадження роздрібної торговельної діяльності;

мережу закладів ресторанного господарства (ресторани, кафе,

кафетерії тощо) - для здійснення ресторанного обслуговування.

Торговельними об'єктами є:

1) у сфері оптової торгівлі:

склад товарний (універсальний, спеціалізований, змішаний);

магазин-склад;

2) у сфері роздрібної торгівлі:

магазин, який може бути:

- продовольчим, непродовольчим, змішаним (за товарною

спеціалізацією);

- універсальним, спеціалізованим, вузькоспеціалізованим,

комбінованим, неспеціалізованим (за товарним асортиментом);

- з індивідуальним обслуговуванням, самообслуговуванням,

торгівлею за зразками, торгівлею за замовленням (за методом

продажу товарів);

павільйон;

кіоск, ятка;

палатка, намет;

лоток, рундук;

склад товарний;

крамниця-склад, магазин-склад.

Заклад ресторанного господарства розміщується у спеціально

призначеному та обладнаному приміщенні. Суб'єкти господарювання повинні забезпечити:

відповідність приміщення (місця) для провадження діяльності у

сфері торгівлі і ресторанного господарства необхідним санітарним

нормам, а технічного стану приміщення (місця), будівлі та

устаткування - вимогам нормативних документів щодо зберігання,

виробництва та продажу відповідних товарів, а також охорони праці;

наявність на видному та доступному місці куточка покупця, в

якому розміщується інформація про найменування власника або

уповноваженого ним органу, книга відгуків та пропозицій, адреси і

номери телефонів органів, що забезпечують захист прав споживачів;

розміщення торговельного патенту, ліцензії відповідно до

встановлених законодавством вимог;

продаж товарів та їх обмін згідно з установленими правилами і

нормами.

Працівники суб'єкта господарювання зобов'язані

забезпечити реалізацію прав споживачів, визначених Законом України

"Про захист прав споживачів", виконувати ці правила та

вимоги інших нормативно-правових актів, що регулюють торговельну

діяльність. Працівники, залучені до виготовлення, зберігання та

реалізації харчових продуктів і продовольчої сировини, зобов'язані

мати спеціальну підготовку.

Забороняється продаж товарів, що не мають відповідного

маркування, етикетування або інструкції про їх застосування (в

установлених випадках), а також належного товарного вигляду, на

яких строк придатності не зазначено або зазначено з порушенням

вимог нормативних документів, строк придатності яких минув, а

також тих, що надійшли без документів, передбачених

законодавством, зокрема які засвідчують їх якість та безпеку.

У документах на товари, що підлягають обов'язковій

сертифікації, повинні зазначатися реєстраційні номери сертифіката

відповідності чи свідоцтва про визнання відповідності.

Забороняється безпідставне вилучення, приховання або

затримання реалізації виставлених для продажу товарів.

Забороняється примушувати покупця придбавати товари

неналежної якості або непотрібного йому асортименту.

Не допускається продаж товарів, вільна реалізація яких

заборонена.

Обслуговування окремих категорій громадян, яким згідно із

законодавством надаються відповідні пільги, як правило,

здійснюється в спеціально відведених торговельних приміщеннях

(відділах, секціях).

Продаж товарів та продукції, виготовленої у закладі

ресторанного господарства, здійснюється суб'єктом господарювання

за цінами, що встановлюються відповідно до законодавства.

48. Відповідальність суб’єктів підприємництва за порушення правил торгівельної діяльності і торгівельного обслуговування покупців.

У сфері порушення прав споживачів законодавство України передбачає:

- цивільно-правову відповідальність;

- адміністративно-правову відповідальність;

- фінансово-економічну відповідальність ;

- кримінальну відповідальність та інші примусові заходи, спрямовані на захист прав споживачів-покупців.

Основним способом захисту порушеного права громадянина-споживача є відшкодування шкоди, яку було заподіяно товарами (роботами, послугами) неналежної якості.

Закон України "Про захист прав споживачів" (ч. 2 ст. 17) установлює, що право вимагати відшкодування шкоди, заподіяної товарами (роботами, послугами) неналежної якості, визнається за кожним потерпілим споживачем незалежно від наявності договірних відносин із виробником (виконавцем, продавцем).

Цивільно-правова відповідальність полягає у застосуванні до порушника таких примусових санкцій, як:

- стягнення завданих потерпілому збитків;

- стягнення з порушника штрафних санкцій;

- присудження обов'язку виконати зобов'язання в натурі;

- вилучення майна у боржника на користь кредитора для покриття заборгованості;

- застосування до порушника інших засобів, спрямованих на відновлення попереднього майнового стану потерпілого.

Для покладення відповідальності необхідно встановити правову підставу, яку утворює сукупність певних умов. Так, для застосування такого заходу відповідальності, як відшкодування збитків, необхідно встановити:

- наявність майнових збитків;

- протиправну поведінку (бездіяльність) боржника;

- наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника і заподіяними збитками;

- вину боржника.

Стаття 23 Закону України "Про захист прав споживачів" передбачає чіткій перелік порушень законодавства про захист прав споживачів, за які настає відповідальність суб'єктів господарської діяльності сфери торгівлі, громадського харчування і послуг, у тому числі і громадян-підприємців у вигляді фінансово-економічних санкцій у вигляді штрафів.

За порушення законодавства України про захист прав споживачів Кодексом України про адміністративні правопорушення передбачена адміністративна відповідальність за:

- порушення правил торгівлі і надання послуг працівниками торгівлі, громадського харчування та сфери послуг, громадянами, які займаються підприємницькою діяльністю (ст. 155);

- порушення порядку проведення розрахунків (ст. 155-1);

- обман покупця чи замовника (ст. 155-2);

- порушення працівником підприємства торгівлі чи громадського харчування правил торгівлі алкогольними напоями і тютюновими виробами (ст. 156);

- порушення законодавства про захист прав споживачів (ст. 156-1);

- дрібна спекуляція (ст. 157);

- порушення правил торгівлі на ринках (ст. 159);

- торгівля з рук у невстановлених місцях (ст. 160);

- незаконна торговельна діяльність (ст. 160-2);

- випуск чи реалізацію продукції, яка не відповідає вимогам стандартів (ст. 167);

- випуск у продаж нестандартної продукції (ст. 168);

- виконання робіт, надання послуг громадянам-споживачам, що не відповідають вимогам стандартів, норм і правил (ст. 168-1), та ін.

Кодексом України про адміністративні правопорушення відповідальність за такі види адміністративних правопорушень у сфері торгівлі передбачається переважно у вигляді штрафів.

Кримінальна відповідальність полягає у застосуванні заходу кримінального покарання щодо фізичних осіб, винних у скоєнні злочину. Така відповідальність передбачається нормами Кримінального кодексу України, зокрема, за:

- обман покупців та замовників (ст. 225);

- фальсифікацію засобів вимірювання (ст. 226);

- випуск або реалізацію недоброякісної продукції (ст. 227) та ін.

Кримінальна відповідальність у цих випадках передбачає штрафні санкції, громадські роботи, обмеження волі, виправні роботи, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю залежно від виду скоєного злочину.

документами, регулюючими правила провадження торговельної діяльності, є Порядок провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування на ринку споживчих товарів – Постанова КМУ від 15.06.2006 № 833.

Оптова торгівля - це сфера підприємницької діяльності з придбання і відповідного перетворення товарів для наступної їх реалізації підприємствам роздрібної торгівлі, а також іншим суб'єктам підприємницької діяльності.

Оптова торгівля здійснюється, як правило, за договором поставки. Згідно з п. 1 ст. 712 Цивільного кодексу за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. Крім того, відповідно до п. 3 ст. 265 Господарського кодексу сторонами договору поставки можуть бути тільки суб’єкти господарської діяльності, а саме:

господарські організації — юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані в установленому законом порядку;

громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Відповідно до п. 7 постанови № 833 торговельними об’єктами є:

склад товарний (універсальний, спеціалізований, змішаний);магазин-склад;

Оперування відносно великими партіями товарів є тією характерною рисою оптової торгівлі, що підкреслює її відмінність від роздрібної. Однак не слід забувати, що в практиці оптової торгівлі поняття "партія товару" інколи тотожне одиничному капіталомісткому товару (літак, будинок, заводський корпус тощо).

Оптовий (гуртовий) ринок за внутрішніми ознаками суттєво відрізняється від споживчого (роздрібного) ринку, ВІН МАЄ ТАКІ ОСОБЛИВОСТІ. Це, по-перше, мета пред'явлення попиту: інституціональні суб'єкти ринку, на відміну від індивідуальних споживачів, не передбачають кінцевого індивідуального споживання товарів і послуг. По-друге, значно відрізняється контингент клієнтів оптового ринку: з ними, на відміну від переважно персоніфікованих покупців роздрібного ринку, найчастіше взаємодіють колективні суб'єкти господарських відносин: фірми, підприємства, організації, підприємці-комерсанти тощо. Колективний характер формування попиту на інституціональному ринку відрізняє, по-третє, масштаби та обсяги більшості комерційних операцій і оборудок купівлі-продажу товарів і послуг: вони є значно масштабнішими за розмірами партій матеріальних благ і їх вартістю на гуртовому ринку порівняно з роздрібним.

Зокрема, асортимент оптового ринку включає крім більшості товарів широкого вжитку товари виробничо-технічного призначення і суспільного (колективного) споживання, які не надходять на споживчий ринок. Через гуртовий ринок реалізуються також послуги, нехарактерні для роздрібного ринку, — послуги виробничим підприємствам, органам державного управління і соціального захисту населення.