22. Особливості станової структури Галицько-Волинського князівства.
Га́лицько-Воли́нське князівство або Руське королівство (лат. Regnum Russiæ) — східноєвропейська середньовічна руська держава. Існувала в 1199 – 1349 роках. Керувалася монархами із династій Рюриковичів, П'ястів та Ґедиміновичів. Утворена волинським князем Романом Мстиславичем внаслідок об'єднання Волинського князівства із Галицьким. До його складу входили Галицька, Перемишльська, Звенигородська, Теребовльська, Володимирська, Луцька, Белзька, Холмська та Берестейська землі, Пониззя (пізніше Поділля) а також територія між Східними Карпатами, Дністром і Дунаєм - Шипинська та Берладська землі, на яких згодом виникло Молдавське князівство).Князівство проводило активну зовнішню політику в Східній і Центральній Європі. Головними ворогами (конкурентами) були Польща, Угорщина, половці, з середини ХІІІ століття — Золота Орда, Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом, Тевтонським Орденом.Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади, надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці.
Влада князівства фактично перебувала у руках великого боярства. Князівська влада передавалась у спадок старшому сину, при якому вагому роль відігравала мати-вдова. Попри систему васальної залежності поміж членами князівського дому, кожне князівське володіння було політично доволі самостійним. Галицьке боярство як потужна політична сила часто розпоряджалось князівським престолом – запрошувало і скидало князів, а також вело боротьбу з небажаними князями, - запрошуючи на підмогу угорців і поляків, убивали князів (у 1208 р. були повішені князі Володимир і Роман Ігоревичі), виганяли їх з Галичини (у 1226 р.), а боярин Володислав Кормильчич навіть проголосив себе князем у 1213 р. Часто боярські заколоти проти князя очолювали представники церковної знаті; у такому протистоянні князі опирались на середніх і дрібних феодалів і міські верхи.
Галицько-волинські князі мали широкі адміністративні, військові, судові і законодавчі повноваження; зокрема, призначали посадових осіб у містах і волостях, надаючи їм землеволодіння за службу. Князі збирали податки, карбували монету, розпоряджались казною, визначали розмір і порядок стягнення митних поборів. Вони мали вплив на церковні справи – єпископи призначались за їх згодою, а вже опісля посвячувались у сан Київським митрополитом. Князі формально були головнокомандувачами усіх збройних сил та відали зовнішньополітичними відносинами з іншими державами. Вони видавали грамоти щодо різних питань управління, однак бояри часто не визнавали їх.
Для підтримання свого авторитету князі прослуговувались титулами “руські королі”, (королівським титулом володів Данило і Юрій І), “принцепаси”, “князі Руської землі”; а в окремі періоди навіть вважались “самодержцями”, тобто необмеженими правителями. Атрибутами влади були корона, герб, стяг, печатка. Однак, князі були змушені допускати бояр до управління державою, і, попри свій авторитет і владу, фактично залежали від боярства та були змушені захищати їхні інтереси. Тобто, формою правління Галицько-Волинського князівства була феодальна монархія з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства.
Бояри здійснювали владу за допомогою Ради бояр, до складу якої входили знатні і великі бояри-землевласники, єпископи і вищі державні посадовці (суддя князівського двору, деякі воєводи і намісники), очолювали її найвпливовіші бояри; її склад, права і компетенція не були точно визначені. Боярська рада скликалась, здебільшого, за ініціативою самого боярства, князь не мав права скликати її за власним бажанням (без погодження з боярством) і не міг видавати жодного акту ( за часів Юрія ІІ найважливіші документи він підписував лише спільно з боярами) чи здійснити будь-яку політичну акцію без її відома і згоди. Боярська рада втручалась навіть у сімейні справи князя – так, спалили другу нешлюбну дружину Ярослава Осмомисла Настасію Чагрівну. Тож, не будучи формально вищим органом влади, Боярська рада фактично управляла державою; а оскільки до її складу входили бояри, які займали найважливіші адміністративні посади, їй фактично підпорядковувався увесь державний апарат управління.
У Галицько-Волинському князівстві раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірцево-вотчинне управління – особи, які займали посади двірцево-вотчинних слуг у князівському домені, паралельно здійснювали різні функції управління у межах того князівства. Очолював цю систему (апарат управління усім господарством князівського домену) двірцевий (двірський), який відав двором (палацом) князя, супроводжував князя у його виїздах за межі князівства, а також часто заступав князя, виступаючи від його імені, в управлінні, війську (у т.ч. забепечував охорону князя на час військових дій), суді - як суддя князівського двору.
До двірцевих чинів належали: печатник, стольник, ловчий, конюший, збройник, отроки, дітські, ключники та ін. Печатник відав князівською канцелярією (складав тексти грамот або керував роботою з їх складання, засвідчував князівські документи, зберігав їх та розсилав на місця), охороняв князівську скарбницю, яка водночас була і князівським архівом, зберігав князівську печатку. Печатник мав у своєму підпорядкуванні писців, перекладачів та ін. Стольник завідував столом князя, прислуговував йому за столом, відповідав за якість страв і сервування столу, а також наглядав за своєчасним надходженням доходів з князівських землеволодінь. Ловчий відав полюванням князя. Конюший обслуговував князівську кінницю. Збройник відав справами озброєння князівського війська. Отроки супроводжували і охороняли князя у походах. Дітські охороняли князя у мирний і воєнний час, виконували допоміжні функції при проведенні князем суду, забезпечували виконання судових рішень і реалізацію державних актів. Поступово їхні посади перетворювались у двірцеві чини, і під їхнім керівництвом діяли численні князівські ключники.
У Галицько-Волинському князівстві існувала доволі розгалужена система місцевого управління, яке будувалось на основі системи “кормління”. Територія держави спершу поділялась на тисячі і сотні. З поступовим входженням тисяцьких і сотських з їхнім управлінським апаратом до складу двірцево-вотчинного апарату князя виникли посади воєвод і волостелів, яких призначав князь, відповідно, у воєводства і волості – адміністративно-територіальні одиниці, які замінили тисячі і сотні; вони здійснювали адміністративні, військові і судові повноваження. У міста князь призначав посадників, які здійснювали адміністративну і військову владу, виконували судові функції, збирали данину і мита з населення. Цікаво, що Данило пробував запроваджувати європейське самоврядування у містах Галичини. Воєводи, волостелі і посадники мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який опирались при здійсненні управління підвладною їм територією. У сільських общинах обирались старости, які відали адміністративними і дрібними судовими справами та виконували деякі поліційні функції; вони підпорядковувались місцевій князівській адміністрації, найвищі посади в якій займали, головно, бояри. Незначні функції виконували биричі – збирали податки і данину, мостники – збирали плату за проїзд через мости, митники – стягували мита та ін.
Військо становили професійні князівська дружина і боярські загони (на заклик князя бояри мали з`явитись на чолі своїх загонів до місця зборів), на час ворожих нападів - народне ополчення, а також князі використовували наймані загони іноземців, які, однак, були ненадійними. З метою посилення боєздатності збройних сил та послаблення власної залежності від великих бояр Данило Галицький у середині 40-х рр. 13 ст. сформував регулярну піхоту (“пішці”) і переозброїв кінноту, в яких служили умовні володільці (держателі) земельних наділів, малі і середні бояри та залежні селяни цих земель, а також до піхоти могли входити жителі міст. Командував військом здебільшого сам князь, а також призначений ним і підпорядкований йому воєвода.
Галицько-Волинська держава проіснувала на сто років довше, ніж Київська Русь, її населення досягло високого рівня культури, і в цілому вона мала вагоме державно-політичне і культурно-духовне значення для всієї України.
Галицко-Волынское княжество (XII – XIII вв.) сформировалось на основе земель бывшего Владимиро-Волынского княжества, которое располагалось на западных и юго-западных границах Руси. Галицко-Волынская земля располагалась в местах, исключительно благоприятных для хозяйства, торговли, политических контактов с окружающим миром. По началу Галичина и Волынь были вотчиной Киевских князей, а затем перешли к их прямым потомкам. В Галицко-Волынской земли было много крупных городов торгово - ремесленных центров: на Волыни - Владимир, Белз, Кременец, Луцк, Пересопница, Брест, Дорогобуш; в Галиции - Перемышль, Звенигород, Теребовль. Галицко-Волынская земля вела оживленную торговлю с западноевропейскими и придунайскими странами. Одним из характерных моментов было то, что в Галицкой земле процесс распада родоплеменных отношений и возникновение феодализма начался раньше, чем в других землях. С другой стороны, и дальнейшее развитие феодализма, проходило интенсивней. Это объясняется экономическими связями с западноевропейскими странами, с которыми граничила Галицкая земля, а южные земли, напротив, приходили в упадок и теряли население. В рассматриваемое время усилилась неоднородность социального состава городов. В них проживали представители всех слоев феодального общества, а это князья, бояре и духовенство. Городское управление, суд, руководство городским ополчением сосредоточивались в руках городской феодальной знати, беспощадно эксплуатировала ремесленников, а также мелких торговцев, часто выделяя своих боярских усадеб в их пользование двор и земельные участки и собирая за это феодальную ренту. Последовавшей за феодалами строчку в становой лестнице горожан, занимала торгово-ремесленная верхушка городов.
Основная масса городского населения была представлена "черными", "меньшими" людьми. Ими были урядники, мещане, крестьяне, челядь и чернь.
Формы эксплуатации низших слоев городского населения становились все более разнообразными. Вводились новые налоги, устанавливались новые многочисленные повинности, усиливалось угнетение со стороны ростовщиков. Усиление наступления феодалов на права крестьян и городских низов вело к дальнейшему обнищанию трудящихся масс и углубление их зависимости от представителей господствующего класса. В силу этого обострялись противоречия. Трудящийся народ поднимал восстания. Так, к примеру, в 1144 году мещане Галича выступили против князя Владимирка. В Галицко-Волынской земли, как и в других крупных княжествах Руси того времени, получила распространение дворовые - вотчинные система управления. Лица, занимавшие должности дворцового - вотчинных слуг в княжеском домене, в то же время оказывали различные функции управления в пределах своего княжества. Галичина и Волынь делились на ряд княжеств - земель, а остальные - на волости, центрами которых были города - огороды.
В городах Галицко-Волынской земли заправляла боярско-патрицианская верхушка. С первой половины XIV века. распространяется Магдебургское право, что обеспечивало городам самоуправления.
Социальная структура Галицко - Волынского государства:
К
Феодалы
нязья (глава феодального государства)Бояре (круг людей, приближенных к князю)
Духовенство (митрополиты и иерархи)
Урядники (бывшие военные, огнищанин)
Мещане (купцы и ремесленники)
Крестьяне:
Смерды (свободные люди)
Рядовичи (зависимы, крестьянин работал на феодала по договору - ряд)
Закупы (бывшие смерды, попадали в зависимость от феодала взяв у него купу (долг))
Холопы ("рабы")
Челядь (прислуги)
Чернь (нанимались на самую грязную работу)
Изгои ( выпали из своей социальной группы)
23. Монголо-татарское нашествие: причина вековой отсталости восточных славян от Европы или встреча Востока и Запада? Прежде всего хотелось бы отметить, что в истории единого верного мнения быть не может, каждый человек видит одно и то же событие по-своему. А если же вопрос касается чего-то столь, скажем, монументального и всем известного, как Монголо-татарское нашествие, то не стоит удивляться обилию разнообразнейших взглядов и доводов, что обрушатся на голову со страниц учебников и Интернета. Да, мнений, несомненно, много, но если рассматривать именно влияние монголо-татар в целом на восточных славян, можно распределить их на две элементарные категории: «положительные» и, соответственно, «отрицательные». Приверженцы первой, как можно догадаться, частично или полностью поддерживают мысль, что Нашествие пошло славянам только на пользу. Аргументируя свое мнение тем, что в условиях крайне жестоких и безысходных русский народ лишь стал сильнее и прошел через некую «школу самопознания», что, несомненно, помогло им в дальнейшей борьбе за существование. Также некоторые ученые(например, Р. В. Вернадский) видят в Монгольской империи геополитическую предшественницу Руси, также не забывая указывать на несомненно более терпимое отношение монголов к религии ( в отличии от католического Запада). Стоит также сказать и об Л. Н. Гумилёве, чьё мнение не следует оставлять без внимания. Он считал – вполне, на мой взгляд, разумно, - что отношения между Русью и Ордой были сугубо политическими и чрезвычайно выгодными для обеих сторон. Распад же Руси, по его мнению, был вызван вовсе не монголо-татарами, но являлся лишь неминуемым итогом давно возникших внутренних проблем и междоусобиц среди князей. Собственно, плюсы можно отыскать в абсолютно любой ситуации, но не стоит забывать и о минусах, которых, как правило, всегда больше. Если же говорить о тех, чье мнение о влиянии орды исключительно отрицательное, то следует упомянуть, например, Б. А. Рибакова, который указывает на то, что в период монголо-татарского нашествия приостановились или вообще исчезли разнообразные ремесла, произошел упадок в сфере строительства, от чего пострадали именно города, в которых на целый век прекратилось каменное строительство. Русь была буквально откинута назад, что, в итоге, заставило славян «догонять» Европу, прогресс в которой, конечно же, на месте не стоял. И погоня эта, я думаю, продолжается до сих пор, ведь тот пробел, то белое пятно, что осталось после монголо-татарской политики, невозможно восполнить. В то время, когда Запад, пусть временами медленно, но развивался, мы топтались на месте, попутно восстанавливая по крупицам то, что было разрушено или же вообще уничтожено. Пострадала также и экономика Руси. Потеря большого количества людей( как погибших, так и ставших рабами) – несомненная проблема описываемого периода. Развитию экономики не сопутствовало также исчезновение и замедление развития ремесел, напротив, это послужило причиной возникновения проблем во время возрождения того, что возродить после Нашествия еще представлялось возможным. Также произошел упадок земледелия. Земледельцы переходили на ближние к северу земли, туда, где было безопаснее жить и работать. Из проблем в экономической сфере вытекает и следующее малоприятное последствие нашествия Орды – Русь потеряла возможность контактировать со странами Западной Европы. Торговля была приостановлена. Внешняя политика Руси была ориентирована исключительно на ставшую её вассалом Золотую Орду. Также формально была утрачена всякая самостоятельность. Князья непременно назначались Ордой, она же собирала с них дань и устраивала карательные походы в случае неповиновения. Стоит еще добавить, что и культурное развитие Руси было приторможено, ведь говорить об обратном в подобных условиях трудно, ведь было разрушено немалое количество духовных и материальных памятников культуры. Вместо развития происходит смешение двух абсолютно разных культур, заимствование восточных традиций, языков. Имеет место резкое ограничение прав женщин, что является нормальным явлением для восточного патриархального общества. То бишь славяне, в какой-то степени, стали перенимать некоторые черты у иноземного ига, хотели они того или нет. В результате несколько видоизменилось первоначальное представление об обязанностях и правах( обязанности по отношению к монголо-татарам выполнялись беспрекословно, в независимости от получаемых в ответ прав. В свою очередь этот факт привел к тому, что в феодальных отношениях появились явные нотки восточного деспотизма. Таким образом я с уверенностью могу сказать, что монголо-татарское нашествие послужило лишь причиной отсталости восточных славян от Европы. Последствиями монголо-татарского нашествия стали разрушение и упадок, унижение и страх. Да, несомненно, в подобных условиях славяне вполне могли стать сильнее, мудрее и так далее, но почему-то лично для меня это предположение не является чем-то достаточно оправдывающим действия монголо-татар. В то время, как разрушались города и рушилась культура Руси, в средневековой Европе «воздух города делал человека свободным». Столь явный оксиморон, я считаю, остается актуальным до сих пор и неизвестно, когда это изменится и изменится ли вообще. И не стоит забывать, что Русь оказалась под влиянием даже не восточной цивилизации, но прототипа элементарного восточного варианта варварства, что даже теоретически не мог привести славян к чему либо другому, кроме как к изоляции, огрублению нравов, упадку, отсталости от Запада и деформированию разнообразных государственных процессов.