18.Галицько-Волинське князівство та його роль в збережені української державності.

Галицько – Волинське князівство відіграло велику роль в історії української державності, формування культури українського народу в 13 – 14 ст., продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, та багато іншого!Га́лицько-Воли́нське князі́вство (1199-1349) – південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.

Основною територією Галицького князівства були простори хорватських і північно-західні окраїни землі тиверців. Тривало започатковане раніше взаємне зближення протоукраїнських племінних груп, зокрема полян, сіверян, дулібів, хорватів, уличів, тиверців. Цьому сприяли спорідненість мови і побуту, географічне розташування, економічні, політичні та культурні зв'язки. 13 сторіччя було переломним в історії багатьох країн і народів. На прикладі збережених джерел, що стосуються Київщини і Галицько-Волинського князівства, видно, який істотний вплив на державні справи мали боярські роди, а подекуди й частина містиків – заможної верхівки міського населення, насамперед купців. На сторінки літопису потрапляли насамперед відомості про запеклу боротьбу князів з боярськими угрупуваннями, що робили ставку на різних князів. Зрозуміло, що поза періодами конфліктів князівська влада також була змушена рахуватися з інтересами тих бояр, з яких формувалася державна адміністрація та військове командування. Більше того конфлікт з однією групою бояр змушував князів йти на певні, більші чи менші, поступки іншим. Є підстави вважати, що князі, щонайменше з 13 ст. документально закріпляли за великими землевласниками їхні володіння. Однак навряд чи варто говорити про чітке розмежування прав власності і політичної влади; загальні правові акти, що визначали б статус і загальні станові права боярства чи містиків, не відомі. Проте з'явилися вже грамоти, які регулювали права і повинності окремих міст. Цілком можливо, що прогрес юридичного оформлення станової монархії розгорнувся б і у Галицько-Волинській державі та інших князівствах, якби їхній розвиток не було перервано монгольською навалою. Зміцнення міжнародного авторитету Галицько-Волинського князівства вплинуло і на розвиток політичної думки. До монгольської навали чернігівські і волинські князі змагалися між собою за те, хто очолить консолідацію князівств і земель. Натомість у після монгольську добу за правління Данила Галицького і його спадкоємців на роль продовжувача традицій давнього Києва могла претендувати вже тільки Галицько-Волинська держава. Саме цим зумовлюється її роль в історії української державності. Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії: – зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності; – стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя; – модернізувало давньоруську державну організацію; – розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу; – продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, що 100 років після становлення золотоординського іга з честю представляло східнославянську державність на міжнародній арені.