60.Україна в роки Першої світової війни.

Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, носила загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків. Українські землі були об'єктом їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія. Росія, яка на міжнародній арені виставляла себе захисником слов'янських народів, прагнула завершити справу російських царів — об'єднати всі землі Київської Русі під своєю зверхністю. У ході війни вона намагалась оволодіти Галичиною, Буковиною, Закарпаттям. Австро-Угорщина, в свою чергу, зазіхала на Волинь і Поділля.

Широкі плани щодо України розроблялись у Німеччині як з боку військових, так і з боку промисловців і політиків. Особливо привабливою Україна з її сировинними і продовольчими запасами стала для Німеччини на завершальному етапі війни, коли власні ресурси були вичерпані.  Відразу після початку Першої світової війни українські землі стали театром бойових дій між російською армією та військами австро-німецького блоку, або прифронтовою зоною. У серпні-вересні 1914 p. росіяни і спрямували свій удар в Галичину, де розгорнулася Галицька битва. У результаті цієї битви росіяни оволоділи Східною Галичиною, Північною Буковиною та вийшли до карпатських перевалів. Там розгорілись тяжкі бої. Росіяни вступили до Львова, Чернівців. Російська окупація тривала до весни - літа 1915 р. Уже в лютому австрійські частини вступили до Чернівців, 22 червня — до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину і Буковину, за винятком вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час наступу 1915 р. окупували західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з містами Луцьк і Дубно. Наступ росіян розпочався 22 травня 1916 р. Після нетривалої артпідготовки росіяни перейшли у наступ по всьому фронту, тим самим не давши австро-угорським військам свободи маневру. Російські війська просунулись по всьому фронту вглиб на 80—120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами, Луцьком. Внаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат. Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмінною цілий рік. Тим часом у березні 1917 р. в Росії відбулась революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити своє внутрішнє становище, влітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом, новими жертвами і територіальними втратами. Контрудар австро-німецьких військ примусив росіян відійти навіть далі, ніж у 1915 р. Ця лінія фронту проіснувала аж до укладення Берестейського миру.

5 листопада 1916 р. австро-угорський і німецький уряди проголосили утворення самостійного польського королівства, що складалося з польських земель, які входили до складу Російської імперії. На знак протесту Загальна Українська Рада склала свої повноваження. З ініціативи ГУР у 1914р. було сформовано легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Запис проводився на цілком добровільних засадах. Основний контингент становили молоді вихованці воєнізованих українських організацій: громадянської "Сокіл", пожежної "Січ", учнівсько-шкільної "Пласт". Бажаючих вступити в УСС виявилось 28 тис. осіб. Австрійський уряд, зарахував до УСС лише 2,5 тис. осіб, озброївши їх рушницями, знятими з озброєння у 1888 p.. Січові стрільці виявились найбільш боєздатними солдатами Австро-Угорської імперії. Попередні плани австрійського командування поступово знищити УСС у боях з противником були змінені, їм почали доручати ключові ділянки фронту. УСС відзначилися у боях за гору Маківку, у звільненні Галичини від російської окупації. Але бій за гору Лисоня на Тернопільщині у 1916 р. став останнім для полку УСС. Залишки вояків УСС були переведені на Волинь, де їх зобов'язали допомагати австрійським окупаційним властям поповнювати австрійську армію рекрутами з місцевого населення. Користуючись цим, січові стрільці відразу зосередились на освітній роботі, організувавши 46 початкових шкіл, працюючи там вчителями. Війна обернулась колосальною трагедією для українського народу. 3,5 млн українців мобілізували в російську армію, а 250 тис. з Галичини й Буковини — в австро-угорську. Воєнне протистояння обох імперій — Росії та Австро-Угорщини, що супроводжувалось масовими репресіями проти українців, розкололо національно свідоме українство. Розкол відбувся як між українцями воюючих сторін, так і в рамках Російської та Австро-Угорської імперій на прибічників і противників війни.

61-62 Утворення Української Центральної Ради. Перший та Другий Універсали.

Перемога Лютневої демократичної революції у Росії 27 лютого 1917 р. і повалення самодержавства відкрили нову сторінку в історії України. Розпочався складний, суперечливий, але дуже важливий етап у її суспільно-політичному й духовному розвитку. 2 березня 1917 р. у Петрограді виник Тимчасовий уряд, який вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, зокрема й над Україною. Виконавчу владу в Україні Тимчасовий уряд передав повітовим і губернським комісарам, якими були голови земських управ. Поряд з органами Тимчасового уряду в Україні, як і в Росії, майже одразу виникли інші структури влади — Ради робітничих і солдатських депутатів, провідну роль в яких відігравали російські меншовики, есери, більшовики. Третім центром влади і носієм ідеї національного відродження України стала Українська Центральна Рада.

Ідея заснування Центральної Ради народилася на зборах Товариства українських поступовців (ТУП). Полеміка щодо принципів її творення, завдань і програмних гасел не вщухала кілька днів. 7 березня 1917р. відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Цей день вважається датою створення УЦР. У перші дні діяльності УЦР налічувала незначну кількість членів, а її повний склад восени 1917 р. становив 822 чол. Керівником (головою) УЦР було обрано Михайла Сергійовича Грушевського (1866—1934) — видатного українського історика й політичного діяча, одного з керівників ТУП, а з 1917 р. — члена партії українських есерів, прихильника автономістських настроїв. На початку своєї діяльності УЦР відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформувати й політичну платформу. Спочатку вона закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду "всіх прав, які тобі природно належать," обмеживши їх, проте публічним використанням української мови в державних, судових та освітніх установах. Ідея встановлення автономії без згоди у Петрограді стала надзвичайно популярною. Загальні збори Української Центральної Ради (3 червня 1917 р.) постановили негайно приступити до закладання підвалин автономного ладу на Україні. Через тиждень, 10 червня, УЦР оприлюднила свій І Універсал. Основні положення І Універсалу УЦР: - "Однині самі будемо творити наше життя". Розбудова України "не одділяючись від усієї Росії"; — УЦР — найвищий державний орган України;

— скликання Всеукраїнських Установчих Зборів;

— визнано необхідність розроблення закону про землю після конфіскації поміщицьких, казенних, царських, монастирських, згідно з яким право порядкувати українськими землями, право користуватися ними належало тільки народові України. Проголошенням 10 червня 1917 р. І Універсалу УЦР, по суті, здійснила відновлення, відродження української державності, але не як самостійної, а як автономної у складі Росії.

Незважаючи на негативне ставлення до національного руху, Тимчасовий уряд змушений був шукати угоди з УЦР. 29 червня 1917 р. до Києва прибула делегація міністрів Тимчасового уряду. Після ведення напружених переговорів було вироблено основні засади компромісу. Найголовнішим для українців було те, що Тимчасовий уряд зобов'язувався визнати УЦР державним органом негайно, не чекаючи Установчих Зборів. На засіданні 2 липня 1917 р. Тимчасовий уряд заслухав звіт про переговори й досягнуту угоду. Засідання було бурхливим і призвело до урядової кризи. Три міністри від партії кадетів категорично виступили проти надання українцям автономного устрою і на знак протесту вийшли з уряду. Міністр шляхів сполучення М. Некрасов проголосував за угоду з УЦР, але мусив вийти з партії кадетів.

З липня 1917 р. УЦР опублікувала текст II Універсалу. З одного боку: — офіційно визнавалась автономія України, УЦР доручалось підготувати Закон про автономний устрій; — УЦР отримала статус вищого органу революційної демократії, Генеральний Секретаріат — вищого органу крайового управління; — Тимчасовий уряд погоджувався з українізацією військових підрозділів. З іншого боку:

— не уточнювалась територія, на яку поширювалась влада УЦР і Генерального Секретаріату, а також повноваження останнього; — склад Генерального Секретаріату затверджувався Тимчасовим урядом, а УЦР поповнювалася представниками національних меншин; — комплектування окремих військових частин виключно українцями здійснюється під контролем російського командування й військового міністра. Загалом II Універсал не влаштовував жодну зі сторін. Головні події були ще попереду.

63-64-65.Проголошення УНР. Відносини Центральної Ради з Радянською Росією. Четвертий Універсал.

У жовтні 1917 р. спалахнув черговий конфлікт між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. Тимчасовий уряд планував притягнути до судової відповідальності членів Генерального Секретаріату. Але такий перебіг подій був перерваний більшовицьким переворотом у Петрограді 25 жовтня {7 листопада за новим стилем, запровадженим у 1918 p.). Перемігши у Петрограді, більшовики намагаються взяти владу в інших містах колишньої Російської імперії. Діставши звістку про події в Петрограді, УЦР негайно створила Комітет по охороні революції в Україні. 27 жовтня (9 листопада) Генеральний Секретаріат виступив з відозвою "До всіх громадян України", в якій заявляв, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки більшовицького перевороту на Місцях. Раду народних комісарів — уряд, створений більшовиками, Секретаріат визнавав як уряд центральних районів Росії. Ця відозва загострила відносини між УЦР та більшовиками. Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради, яке розпочалось 6 листопада 1917р., проголосило III Універсал. У ньому йшлося: "Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству — Генеральному Секретаріатові України". Проголошення Української Народної Республіки стало актом великої історичної ваги: український народ після тривалого поневолення заявив про відродження власної держави.

Помилки УЦР у сфері державотворення, непослідовність у вирішенні соціально-економічних питань викликали розчарування мас. Цим скористалися більшовики. На початку 1918 р. на території УНР існували два уряди, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони українські й робітничо-селянські. Почалася "війна декретів", а поряд з нею й силова боротьба, справжня війна. Перший прихід більшовиків до влади в Україні супроводжувався масовими виявами "червоного терору". Влада рад утверджувалася розстрілами. Лише в Києві радянські війська під командуванням колишнього полковника царської армії М. Муравйова знищила до 5 тис. чол. Це, зрозуміло, не привертало народ України до нової влади. Українське суспільство залишилось загалом пасивним у протистоянні між УЦР і Раднаркомом. Не виявило воно активності спочатку і в боротьбі проти німецьких окупантів. Народний Секретаріат закликав 23 лютого 1918 р. захищати російську революцію; про українські національно-державні гасла забули. Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Україні, Раднарком Росії на початку грудня надіслав підписану В.Леніним і Л. Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді. Визнаючи формально УНР та право українського народу на самовизначення, Раднарком зажадав негайно припинити формування української армії, не пропускати на Дон українські козачі полки (на Дону - військовий уряд генерала О.Каледіна), не обеззброювати більшовицькі військові частини Червоної гвардії. УЦР не прийняла ультиматуму. 5 грудня 1917 р. більшовицьке керівництво ухвалило "вважати Раду в стані війни з нами". Загальне керівництво війною було покладено на комісію в складі В.Леніна, Л.Троцького, Й.Сталіна. Напередодні вирішальних боїв за Київ 9 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила свій 4 Універсал, яким УНР проголошувалась цілком незалежною державою. Однак це не врятувало Україну . Сили були надто нерівними. 26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли у Київ. 66.Українська держава гетьмана Павла Скоропадського.

Після звільнення України від більшовицької окупації Центральна Рада повернулась до Києва. Перед УЦР відразу постало безліч питань, які потребували негайного вирішення: забезпечення спокою і порядку, а головне — виконання договору з Німеччиною про постачання продовольства. УЦР виявилась нездатною для виконання цих завдань. Тоді командування німецьких військ, які фактично здійснювали окупацію України, почало виношувати плани здійснення державного перевороту. 24 квітня 1918 р. генерал-фельдмаршал Ейхгорн зустрівся з генералом П. Скоропадським — командиром 1-го Українського корпусу — восени 1917 р. На цьому побаченні німецька сторона висунула умови, за яких вона готова підтримати переворот П. Скоропадського. Вона вимагала визнання Брестського (Берестейського) миру, розпуску УЦР і відміну довиборів до Установчих зборів, відновлення приватної власності на землю, ліквідації земельних комітетів, оплати перебування німецьких військ в Україні. 29 квітня 1918 р. відбувся хліборобський конгрес, на якому було прийнято рішення про передачу влади П. Скоропадському. У ніч на 30 квітня прихильники П. Скоропадського оволоділи державними установами. Останнім рішенням УЦР було прийняття Конституції і обрання М. Грушевського Президентом Української Народної Республіки. П. Скоропадський видав маніфест — "Грамоту до всього українського народу", в якому повідомлялося про розпуск Центральної Ради і земельних комітетів. Проголошувалось право приватної власності. Також було видано закон "Про тимчасовий державний устрій України". За цим законом назва УНР була замінена на назву "Українська держава". Тимчасово, до скликання парламенту, повнота влади зосереджувалась у руках Гетьмана П. Скоропадського. П. Скоропадський доручив сформувати уряд полтавському поміщику Федору Лизогубу. Особливістю уряду Гетьмана було те, що він формувався не за партійною, а за професійною ознакою, а в своїх діях керувався не програмно-політичними або ідеологічними міркуваннями, а реальними потребами часу. Головним завданням було створення дієздатної державної адміністрації, ліквідація анархії, налагодження державного життя. У проведенні цих заходів П. Скоропадський намагався спиратися на заможні верстви суспільства: поміщиків, промисловців, заможних селян. Почалось відновлення поміщицького господарства, яке могло дати товарний хліб. У липні 1918 р. було прийнято закон "Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства". Він передбачав примусове використання в поміщицьких маєтках реманенту селян. Проголошувалось, що в майбутньому максимум землеволодіння буде встановлено в 25 га. Поміщикам буде надано право продавати свою землю державному банку. У промисловості ліквідовувався робітничий контроль, заборонялися страйки, встановлювався 12-годинний робочий день. Для нормального функціонування економіки створювалась стабільна фінансова система (запроваджувалась гривня), налагоджувалась система транспорту і зв'язку. Завдяки жорстоким заходам вдалося зменшити темпи падіння виробництва, майже на рік відтягнути повний розвал економіки. Така соціально-економічна політика викликала опір у значної частини населення. Розгортався повстанський рух. Будучи людиною військовою, Гетьман багато уваги приділяв розбудові армії. Але широким планам П. Скоропадського не судилося здіснитися. Формуванню української армії та флоту перешкоджала Німеччина, яка боялася формувати сильну українську армію. Успішнішою була національно-культурна політика П. Скоропадського. У зовнішньополітичній діяльності у Гетьмана були значні обмеження. Союзницькі відносини з державами Четверного союзу стримували його відносини з країнами Антанти. Незважаючи на це, йому вдалося встановити дипломатичні відносини з Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією. У міждержавних відносинах основною турботою Гетьмана було повернення всіх територій етнічного розселення українців. Так, до Української держави були приєднані Гомельський, Путивльський, Суджанівський, Гайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, Річицький, Пінський, Мозирський повіти, Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на правах автономії. Розроблялись проекти федеративного входження Кубані до України. Велись українсько-румунські переговори про повернення окупованих етнічних українських земель. Восени 1918 p. зовнішньополітична орієнтація Гетьмана круто змінилась. У результаті поразки Четверного союзу Гетьман починає шукати підтримки у країн Антанти. 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський відважився на відчайдушний крок: він оголосив грамоту про федеративні зв'язки з не-більшовицькою Росією. Але це не врятувало режим Гетьмана, і 13 грудня 1918 р. він змушений був зректися влади. 67.Директорія УНР.

В умовах кризи гетьманського режиму П. Скоропадського, що особливо загострилася восени 1918 р., в Україні активізувалися сили, які виступали за відновлення УНР і усунення від влади консервативних елементів. У серпні 1918 р. у Києві було створено Український національний союз. Головою УНС було обрано В. Винниченка. Поміркована частина членів УНС схилялася до легальної діяльності, до порозуміння з гетьманською владою, опозиційна ж наполягала на повстанні. На середину жовтня 1918 р. переважає вплив опозиційних Гетьманові сил. Створення 24 жовтня 1918 р. коаліційного уряду, до якого ввійшло 5 представників УНС, не просунуло Українську державу вперед по шляху консолідації суспільства. Більше того, невдовзі Гетьман зробив остаточний вибір між двома протилежними політичними таборами на користь консервативних проросійських сил. 14 листопада Гетьман опублікував грамоту про федерацію України з не більшовицькою Росією, Був призначений новий уряд проросійської орієнтації без представників УНС. Почалось формування офіцерських загонів. Отже, з незалежною Україною було покінчено. Реакція УНС на оголошення Гетьманом нового державного курсу була адекватною: оголошення повстання проти влади Гетьмана. Для керівництва повстанням з метою відновлення УНР в ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС було створено тимчасовий орган (після перемоги — верховний державний орган УНР)- Директорію. 13 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. УНР було офіційно відновлено. 14 грудня частини Директорії вступили до Києва. Диктатура Директорії призвела до кризи влади. Всередині неї існувала розбіжність думок щодо напряму найближчої політики. Діяльність цього органу паралізувалася також особистим суперництвом Винниченка і Петлюри. 10 лютого 1919 р. В. Винниченко подав у відставку. С Петлюра став одноосібним носієм верховної влади в державі. На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню та зовнішню політику. Внутрішня політика Директорії: — прагнення утвердити в Україні національний варіант радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму; — проголошення акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 p.; — законодавча влада передавалася Трудовому Конгресу, який населення обирало без участі "поміщиків і капіталістів"; — обіцянка скасувати закони гетьманщини, відновити 8-годинний робочий день, робітничий контроль. Аграрна політика Директорії передбачала конфіскацію поміщицьких земель. Землі площею до 15 десятин не конфісковувались. Не підлягали конфіскації землі промислових підприємств, цукрових заводів, а також іноземців. На малоземельному Правобережжі Польща домоглась визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних громадян, у зв'язку з чим їхня власність оголошувалася недоторканною. Строки і порядок розподілу землі не визначалися. Старий державний апарат було зруйновано, а обіцяна "трудова влада" не встановлена. Фактична влада на місцях залишалась в отаманів. Директорія зуміла за короткий час розширити міжнародні зв'язки України. Дипломатичні відносини було встановлено з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом. Однак їй не вдалося налагодити необхідний рівень зв'язків з тими країнами, від яких у значній мірі залежала доля України, тобто країнами Антанти, Польщею та радянською Росією. Директорія не змогла навести порядок і налагодити ефективне управління країною. Ситуація ще більше ускладнилась через висадку в листопаді 1918 р. на півдні України військ Антанти, в основному французьких. Своє пряме завдання — взяти під контроль території, які залишали армії німецького блоку, підрозділи Антанти повністю не виконали. Проте вони підтримували в Україні великодержавну російську білогвардійську контрреволюцію й стали причиною дальшого поглиблення розколу всередині Директорії. Доля Директорії вирішувалася насамперед на радянсько-українському фронті . З січня 1919 р. війська Директорії залишили Харків, який став столицею радянської України. Протягом трьох наступних тижнів було розгромлено Лівобережне угруповання армій УНР. Військові дії перекинулись на Правобережжя. 5 лютого більшовики ввійшли у Київ.. Провівши в армії реформу, позбувшись напівпартизанщини, Петлюрі вдається дещо стабілізувати становище на фронті й закріпитися на початку червня 1919 р. на лінії Старокостянтинів — Проскурів — Кам'янець — Подільський. Харківська група радянських військ, просуваючись на південь, вже в березні захопила Херсон, Миколаїв, Бердянськ, Маріуполь. З квітня починається евакуація французів з Одеси. 4 квітня підрозділи кримського напрямку під командуванням П. Дибенка увірвалися в Крим. 29 квітня більшовики ввійшли до Севастополя. Таким чином, весною 1919 р. над територією України (крім Надзбруччя і західних областей) знову було встановлено радянський контроль.

68.Утворення ЗУНР. Акт з'єднання ЗУНР та УНР.

Розвал Австро-Угорської імперії спричинив боротьбу за її спадщину на Західній Україні. На Східну Галичину претендувала як Польща, так і українці, які намагалися збудувати тут свою державу. Це було особливістю стану на західноукраїнських землях, де головними були питання державотворення і національні, що вирішувалися в боротьбі з іншою державою, а не соціально-економічні, як на сході України.

18-19 жовтня 1918 р. парламентарі, керівники політичних партій, церковні ієрархи Східної Галичини та Буковини утворили Українську Національну Раду (УНР), яка мала діяти як представницький орган. У рішенні Національної Ради було записано: 1) усі українські землі у складі Австро-Угорщини є єдиною етнічною цілісністю; 2) вони утворюють окрему Українську державу; 3) усі національні меншини мають вислати до Української Національної Ради своїх делегатів. Першою акцією керівництва ЗУНР стало перебазування до Львова легіону Українських січових стрільців з метою створення основи своїх збройних сил. 31 жовтня 1918 р. уряд Австрії теоретично визнав право українського народу на самостійність, але не погодився з демаркацією кордонів новоствореної держави. 1 листопада Львів перейшов під контроль Національної ради. Але сили були нерівні, до того ж поляків підтримали представники Антанти. 9 листопада, після того, як усі українські партії досягли угоди про формування уряду, було призначено тимчасову раду міністрів або Генеральний секретаріат на чолі з Костем Левицьким. 13 листопада було офіційно проголошено нову державу — Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). У зв'язку із захопленням поляками Львова столицю було перенесено до Станіслава. 22-26 листопада на підконтрольних українцям землях було проведено вибори до Української Народної Ради, куди входило 150 депутатів.. Президентом республіки став голова Ради Євген Петрушевич. Швидко було створено досить ефективний адміністративний апарат. Гербом ЗУНР проголошувався золотий лев на синьому полі. Основним представником влади в повіті був повітовий комісар, якого призначав державний секретар внутрішніх справ. Він призначав у села і містечка громадських комісарів. У квітні 1919 р. було прийнято земельний закон. Він передбачав ліквідацію великого землеволодіння, але наділення землею планувалося здійснити після війни. Самовільне захоплення землі переслідувалось у кримінальному порядку. Уряд монополізував продаж основних продуктів, а також сірників, цигарок, спирту. 4 квітня 1919 р. була введена в обіг своя валюта — гривні і карбованці. Затверджено державність української мови, обов'язковість її вживання в державних установах та громадських організаціях. Разом з тим національні меншини усно й письмово могли спілкуватися з державними органами рідною мовою. Реформувалась освіта. Публічні школи оголошувались державними, а вчителі — державними службовцями. Українська мова стала основною в державних школах, проте національні меншини мали право на школу рідною мовою. 22 січня 1919 р. у Києві було проголошено Акт злуки, тобто об'єднання, соборності України, за яким ЗУНР гарантувалася автономність. Об'єднання УНР і ЗУНР багато в чому мало формально-політичний, а не державно-правовий характер. Соборна Україна існувала формально тільки 9 місяців — до 16 листопада 1919 р. Між урядами українських республік виникли певні розбіжності, пов'язані з різними зовнішньополітичними пріоритетами. 69.Політика радянської влади в Україні 1919-1920 рр.

6 січня 1919 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). 25 січня 1919 р. в Харкові цей уряд декларував необхідність об'єднання УСРР з Росією на засадах соціалістичної федерації. До травня 1919 р. Червона армія взяла під свій контроль майже всю територію України в межах колишньої Російської імперії. Усе це дало змогу більшовикам закріпити свою владу прийняттям першої радянської Конституції України. III Всеукраїнський з'їзд Рад (березень 1919 р.) схвалив Конституцію УСРР, обрав ЦВК Рад України (89 комуністів і 10 українських есерів, голова ЦВК — Г. І. Петровський), сформував уряд — Раду Народних Комісарів. У Конституції відзначалося, що УСРР є республікою диктатури пролетаріату, основним завданням якої є перехід від буржуазного ладу до соціалізму. Вищим органом державної влади був з'їзд Рад, а між з'їздами В У ЦВК. Раднарком міг видавати закони. Місцевими органами влади були міські та сільські Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів і обрані ними виконкоми, а також губернські, повітові та волосні з'їзди Рад та їх виконкоми. Як і в Росії, в Україні почала проводитись політика так званого воєнного комунізму. Це була певна система політичних та економічних заходів, спрямованих на впровадження нового ладу, зміцнення радянської влади. При цьому слід відзначити, що впровадження деяких заходів було пов'язане з тим, що йшло гостре протиборство у війні й економіка була зруйнованою. Політика «воєнного комунізму» включала в себе: • націоналізацію не тільки великої, а й середньої і дрібної промисловості, тобто практично ліквідацію приватної власності на засоби виробництва, • введення продовольчої розкладки. • в організації сільського господарства більшовики перейшли до спроб замінити приватне одноосібне господарство усуспільненим (радгоспи, комуни). • вводилася загальна трудова повинність.

• карткова система розподілу продуктів у містах. • оскільки гроші знецінилися, то деякі комунальні послуги фактично були безкоштовними; • у політичній сфері «воєнний комунізм» виявився у запровадженні «диктатури пролетаріату», яка насправді була диктатурою комуністичної партії із застосуванням масових репресій проти «класових ворогів», до числа яких часто потрапляли зовсім безвинні люди. Таким чином, політика «воєнного комунізму» означала відмову від товарно-грошових, ринкових відносин в економіці і встановлення відкритої військової диктатури в політичній сфері. Така політика не могла не викликати невдоволення у більшості населення України. До літа майже все українське село охопило повстання проти більшовиків. Від них відійшли війська, очолювані Махном і Григор'євим. Не допомагали і жорстокі репресії.