2.1 Духовні пошуки п'єра Безухова та Андрія Болконського

«Війна" і мир» у Толстого - це два універсальних стани людського буття. У ситуації "війни" люди втрачають історичну пам'ять і спільну мету, живуть сьогоднішнім днем. Суспільство розпадається на атоми і життям починає правити егоїстичне свавілля. Така наполеонівська Франція, але така й Росія придворних кіл і світських салонах. У 1805 році саме ця Росія визначає багато в чому життя всієї країни.

На відміну від інших російських письменників, Толстой у своєму романі зображує не одного, а кількох позитивних героїв - Андрія Болконського та П'єра Безухова, Наташу Ростову і Мар'ю Болконський, показавши тим самим, наскільки багатий, різноманітний і не схоже один на одного позитивний початок в людях.

Князь Андрій і П'єр - люди дуже різні. Поруч зі своїм старшим другом П'єр здається рихлим, безхарактерним, легко під ¬ даються чужому впливу, не здатним до рішучого дей ¬ но і зайнятим пошуком відповідей на начебто безцільні питання: хто правий, хто винен, і т. д.

Великосвітська чернь - це царство інтриги, де йде взаємна боротьба за особисті блага, за місце під сонцем. Болісно переживають стан загального хаосу та егоїстичного розпаду найкращі герої роману. П'єр Безухов мимоволі опиняється іграшкою в руках спритних світських хижаків і інтриганів, які претендують на його багату спадщину. П'єра одружують на Елен, а потім втягують в безглузду дуель з Долоховим. І всі спроби героя вирішити питання про сенс навколишнього його життя заходять у глухий кут. П'єр перебирає одне за іншим суперечливі враження буття, намагаючись зрозуміти,«хто правий, хто винен, яка сила керує всім». Він бачить причини окремих фактів і подій, але ніяк не може вловити загальний зв'язок між ними, тому що цей зв'язок відсутній в самому житті, яка його оточує.Все в ньому самому і навколо нього уявлялося йому заплутаним, безглуздим і огидним.

У ситуації "миру" життя, навпаки, виявляє прихований зміст і розумну доцільність. Це спільне життя людей, зігріта теплом вищої моральної істини, яка веде власний інтерес в гармонійне згоду із загальними інтересами всіх людей. Саме такий "світ" виникає в ході війни 1812 року. Ядром його виявиться народна життя, до якої увійдуть кращі люди з панів. І в цей період більша частина людей нібито не звертає уваги на загальний хід справ. Неправильно думати, ніби-то "всі люди від малого до великого були тільки тим, щоб жертвувати собою, рятувати батьківщину чи плакати над його погибеллю". І солдати в відступаючої за Москву армії "думали про наступну третини платні, про наступну стоянці, про матрьошку-маркітантше тощо ...". Але тепер в їх особисте життя увійшло нове почуття, яке Толстой називає "прихованою теплотою патріотизму" і яке мимоволі об'єднує всіх чесних російських людей в "світ", у велику дружну сім'ю.

Цей новий стан російського життя по-новому відгукується і в душевному самопочутті героїв Толстого. "Головний гвинт" в голові П'єра тепер "потрапляє в різьблення". Суперечливі враження буття починають зв'язуватися один з одним, у міру того як П'єр входить у загальну життя напередодні і у вирішальний день Бородінської битви. На питання "хто правий, хто винен і яка сила керує всім?" тепер знаходяться ясні і, прості відповіді. Життєвий шлях головних героїв "Війни і миру" Андрія Болконського та П'єра Безухова - це болісний пошук разом з Росією виходу з особистого і громадського розладу до "миру", до розумної і гармонійній загальній життя людей. Андрія і П'єра не задовольняють дрібні егоїстичні інтереси, світські інтриги, пусте слововерження в салоні Анни Павлівни Шерер. Душа цих людей відкрита для всього світу, чуйна на всі враження навколишнього буття. Вони не можуть жити не розмірковуючи, не вирішуючи для себе і для людей головних питань про сенс життя, про мету людського існування.

Але при відомому схожості між героями є і суттєва відмінність, надзвичайно важливе для автора роману-епопеї, що має пряме відношення до головного змісту "Війни і миру". Далеко не випадково, що Андрієві судилося померти на героїчному зльоті російського життя, а П'єру пережити його; далеко не випадково, що Наташа Ростова залишиться для Андрія лише нареченою, а для П'єра буде дружиною. Вже при першому знайомстві з героями помічаєш, що Андрій дуже зібраний, рішучий і цілеспрямований, а П'єр надто податливий, м'який і схильний до сумнівів, роздумів. П'єр легко віддається життю, потрапляючи під його вплив, віддаючись розгулу і світським втіхам. Розуміючи нікчемність такого життя, він все-таки поглинений ним; потрібен поштовх, різке потрясіння, щоб вийти з її руйнівної колії. Інший Андрій: він не любить плисти за течією і скоріше готовий підпорядкувати собі життя, ніж довіритися їй.

На самому початку роману Андрій постає перед нами людиною, чітко знають свою мету і який вірить у свою зірку. Він мріє про славу, про торжество російської армії. Його кумиром є Наполеон. Але у свідомості князя Наполеон виглядає персонажем героїчної поеми, що відповідає тим поняттям про героїчне, які заповів нам російська XVIII століття. У ньому є частка Болконскої гордості, яку Андрій успадкував від свого батька, державної людини єкатеринського часу.

Князь Андрій у перших же сценах, в салоні Анни Павлівни Шерер, розмовляє з П'єром як чоловік дії. Він пояснює другу, навіщо йде на війну: «Я йду тому, що це життя, яке я веду тут, це життя - не для мене!». Князь Андрій не хоче допускати, щоб випадковості життєвого потоку розпоряджалися його долею; не він буде відповідати навколишньому життю, а це життя повинне бути по ньому. Саме тому він вирушає на війну, мріючи про своє Тулоні, мріючи про подвиг і славу. Значно пізніше, під час побачення з П'єром в Богучарово, князь Андрій скаже про себе тодішнього, про бажання слави: «Бо що ж слава? та ж любов до інших, бажання зробити для них що-небудь, бажання їх похвали ». У своїх мріях князь Андрій робить подвиг, рятує армію, що потрапила у скрутне становище, і один виграє війну.

Під час Аустерлицької бою князь Андрій здійснює подвиг: він зупиняє відступаючі війська і з прапором у руках захоплює їх у наступ. Але до нього не приходить те натхнений ¬ ня, яким повинно супроводжуватися звершення подвигу. А коли, поранений, він падає навзнак, то не бачить нічого, крім високого неба. На тлі неба таким нікчемним здався князю Андрію його вчорашній кумир, Наполеон, якому доставляв насолоду вигляд поля бою, засіяного трупами, і який, зупинившись неподалік від Андрія, вимовив гарну фразу про «прекрасну смерть».

Під небом Аустерліца відкрилися князю Андрію справжні людські цінності - будинок, дружина, майбутня дитина. Але важливе для автора «Війни і миру» просте сімейне щастя не дано герою. Після одужання він повертається в Лисі Гори в той самий момент, коли під час пологів помирає його дружина. Смерть маленької княгині Лізи і застиглий на її обличчі вираз «Ах, що ви зі мною зробили?» стали звинуваченням Андрію за його егоїзм і честолюбні поривання. Відмовившись від них, він повністю віддається турботам про сина і будування Богучарово, виділеного йому батьком. Але таке існування безрадісно для князя Андрія, воно так чи інакше асоціюється для нього з відмовою від життя.

З важкого душевного стану виводить Андрія П'єр. Він відвідує одного в Богучарово в щасливу пору свого життя. П'єр у зеніті захоплення масонським вченням, він знайшов сенс життя в релігійній істині. П'єр переконує князя Андрія, що його судження про життя безвідрадні і сумні, тому що обмежені тільки земним світом і земним досвідом. «Ви говорите, що не можете бачити царства добра і правди на землі. І я не бачив його, і його не можна бачити, якщо дивитися на наше життя як на кінець усього. На землі, саме на цій землі, немає правди - все брехня і зло, та у світі, у всьому світі є царство правди, і ми тепер діти землі, а вічно - діти всього світу. Хіба я не відчуваю в своїй душі, що я складаю частину цього величезного, гармонійного цілого?..». «…Якщо є Бог і є майбутнє життя, тобто істина, є доброчесність, і вище щастя людини полягає в тому, щоб прагнути до досягнення їх. Треба жити, треба любити, треба вірити, - говорив П'єр, - що живемо не сьогодні тільки на цьому клаптику землі, а жили і будемо жити вічно там, в усьому (він вказав на небо) ".

Андрій слухає ці захоплені і плутані докази П'єра і сперечається з ними. Але відбувається парадоксальна річ. Погляд його пожвавлюється тим більше, ніж безнадійніше стають його судження. Логічний зміст слів і фраз князя починає розходитися з тим внутрішнім почуттям, що він переживає. Завзято доводячи П'єру, що роз'єднаність між людьми неминуча, Андрій самим фактом висловлювання цих думок спростовує їх правоту. Логічно розходячись із П'єром в цій суперечці, душевно князь все більш і більш зближується з ним. Поверх логіки спору між друзями відбувається живе людське спілкування.

Так зустріч з другом у глухому Богучарово виявилася для Андрія не менш значною подією, ніж його участь у битві під Аустерліцем. Довершує оновлення зустріч з Наталкою і негласне спілкування з нею місячної ночі у Відрадному. «Ні, життя не скінчилося в тридцять один рік, - раптом остаточно, неодмінно вирішив князь Андрій .- Мало того, що я знаю все те, що є в мені, треба, щоб і всі знали це: І П'єр, і ця дівчинка, яка хотіла полетіти в небо, треба, щоб усі знали мене, щоб не для одного мене йшло моє життя, щоб не жили вони так, як ця дівчинка, незалежно від мого життя, щоб на всіх вона відбивалася і щоб усі вони жили зі мною разом!»

Що ж нового з'явилося тепер в гордому характері Болконського? Якщо раніше, під небом Аустерліца, він мріяв жити для інших, відділяючи себе від них, то тепер в ньому прокинулося бажання жити разом з іншими. Колишнє прагнення до користі загальної приймає в духовному світі князя Андрія якісно інший зміст. У ньому наростає демократична за своєю природою потреба в спілкуванні, жага жити в людях і серед людей. І князь залишає сільське усамітнення, їде до Петербурга, потрапляє в коло Сперанського, бере участь у розробці проекту скасування кріпосного права в Росії. Життя кличе його до себе з новою силою, але, вірний своєму Болконському характерові, Андрій знову захоплений діяльністю вищих сфер, де плани, проекти та програми летять поверх складною і заплутаною життя. Спочатку Андрій не відчуває штучності тих інтересів, якими одержимий гурток Сперанського, він обожнює цю людину.

Але є Наташа на першому своєму балі. Зустріч з нею повертає князю Андрію гостре відчуття "природних" та "штучних" цінностей життя. Спілкування з Наташею освіжає і очищає душу князя, прояснює примарність і фальш Сперанського і придуманих ним реформ. Через Наташу триває наближення князя Андрія до життя земного, залучення до неї ще більш повнокровне, ніж у Відрадному: він закоханий і, здавалося б, близький до щастя. Для Наташі князь - загадковий, таємничий чоловік. Так входить до книги мотив вирішеним їх відносин: Наташа створена не для князя і князь створений не для неї. Правда, уВідрадному Андрій по-Ростовськи вирішив жити «разом з усіма». Але практика такого життя дається йому важко. Простота, довірливість, демократизм - всі ці якості не під силу його гордому характеру. Не тільки Наташі загадковий Андрій, але і для Андрія Наташа - загадка. Повне нерозуміння її він відразу ж виявляє, відклавши весілля на один рік. Які тортури придумав він для людини, у якої живою і діяльною любов'ю повинна бути сповнена кожна мить! Своєю відстрочкою, своїм невмінням ловити живе життя у прекрасних миттєвостей, в секундних станах він спровокував катастрофу, волею-неволею підштовхнувши Наташу до зради.

Вірний гордому Болконському початку, він не зміг потім і пробачити Наташі помилку. Князь і в думках не допускав, що в його коханої нареченої було своє, незалежне від його розрахунків і не схоже на його інтелектуальні виміри життя і що в цьому, іншому житті міг бути свій драматичний перебіг. Князь взагалі не володіє даром, яким щедро наділений П'єр - відчувати чуже "я", перейматися турботами і душевними переживаннями іншої людини.

Однак 1812 багато що змінить в них обох. Перш ніж розлучити їх назавжди, життя ще раз зведе їх долі в одну. Така зустріч, таке перехрестя доль неминучий в романі-епопеї Толстого тому, що в самому Андрії Вітчизняна війна розбудить нові, демократичні почуття. Князь зрозумів тепер законність існування інших, зовсім далеких йому, але настільки ж законних людських інтересів, як і ті, які займали його. У розмові з П'єром напередодні Бородінської битви князь Андрій глибоко усвідомлює народний характер цієї війни.

У фатальну хвилину смертельного поранення князь Андрій відчуває останній, пристрасний і болісний порив до життя земної: «Абсолютно новим заздрісним поглядом» він дивиться «на траву і полинь». І потім, вже на ношах, він подумає: «Чому мені так шкода було розлучатися з життям? Щось було в цьому житті, чого я не розумів і не розумію».

У вмираючому князі небо і земля, смерть і життя з поперемінним переважанням борються один з одним. Ця боротьба проявляється у двох формах любові: Одна - земна, трепетна і тепла, любов до Наташі, до однієї Наташі. І як тільки така любов прокидається в ньому, спалахує ненависть до суперника Анатолю. Інша - ідеальна любов до всіх людей, холоднувата і позаземна. Як тільки ця любов проникає в нього, князь відчуває відчуженість від життя, звільнення та видалення від неї. Любити всіх для характера князя Андрія - це значить не жити земним життям. І от боротьба завершується перемогою ідеального кохання.

Земля, до якої пристрасно потягнувся князь Андрій у фатальну хвилину, так і не далася йому в руки, спливла, залишивши в його душі почуття тривожного здивування, нерозгаданою таємниці. Тріумфувало, відчужене від мирських хвилювань небо, а услід за ним настала смерть, відхід з життя земного. Князь Андрій помер не тільки від рани. Його смерть пов'язана з особливостями характеру і положення в світі людей. Його поманили, покликали до себе, але вислизнули, залишившись недосяжними, ті духовні цінності, які розбудив 1812.

Інша роль в романі відведена П'єру. Він не тільки розуміє законність народного світовідчуття, але і приймає його в себе, споріднюється душею з простими солдатами. Після батареї Раєвського, де солдати взяли П'єра в свою сім'ю, після жахів смерті і руйнування П'єр впадає в стан повної душевної порожнечі. Він не може вийти з тих страшних вражень, в яких він жив цей день. П'єр падає на землю і втрачає відчуття часу. Тим часом солдати, притягнувши сучки, поміщаються біля нього і розводять багаття. Життя не знищене, воно триває; мирними хранителями її вічних і нерозкладних основ виявляються не пани, а люди з народу.

П'єр підсів до вогню і став їсти кавардачок, то страва, яке було в казанку і яке йому здавалося найсмачнішим з усіх страв, які він коли-небудь їв ".

Цей епізод перегукується з невдалою спробою князя Андрія викупатися з солдатами в брудному ставку. Той рубіж у зближенні з народом, на якому зупинився князь, абсолютно спокійно переступив П'єр. Саме П'єру відкрився рятівний шлях у глибину життя народу. Вони, в понятті П'єра, були солдати - ті, які були на батареї, і ті, які годували його, і ті, які молилися на ікону. Вони - ці дивні, невідомі йому досі вони, ясно і різко відділялися у його думках від всіх інших людей.

«Солдатом бути, просто солдатом!» - Думав П'єр, засинаючи.- Увійти в цей загальний настрій, перейнятися тим, що робить їх такими.

Довершують духовне переродження П'єра полон і зустріч з Платоном Каратаєви. П'єр потрапляє в полон після чергового випробування: він бачить розстріл французами ні в чому не винних людей. Все руйнується в його душі і перетворюється на купу безглуздого сміття, знищується «віра і у благоустрій світу, і в людську, і в свою душу, і в Бога». Щось приємне і заспокійливе відчуває П'єр в його розмірених "круглих" рухах Каратаєва, в його селянській домовитості, в його умінні звити собі гніздо за будь-яких обставинах життя. Але головне, що підкорює П'єра в Каратаєві, - це любовне ставлення до світу. Зцілюючий вплив Каратаєва на поранену душу П'єра приховано в особливому дарі любові. Це любов без домішки егоїстичного почуття, любов благоговійна: «Е, соколе, не сумуй, - сказав, він з тієї ніжно-співучою ласкою, з якою говорять старі російські баби .- Не сумуй, друже: година терпіти, а вік жити!»

Спілкування з Платоном Каратаєвим призводить П'єра до глибшого розуміння сенсу життя. Колись зруйнований світ тепер з новою красою, на якихось нових і непорушних засадах, споруджувався в його душі. П'єру відкривається в полоні таємниця народної релігійності, заснованої не на зречення від світу, а на діяльній любові до нього. «Життя є все. Життя є Бог ... І поки є життя, є насолода самосвідомості божества. Любити життя, любити Бога».

Розповідь у «Війні і мирі» йде так, що опис останніх днів життя і смерті князя Андрія перегукується з духовним переломом у П’єрі, з життєлюбною сутністю Платона Каратаєва. Почуття зв'язку з усіма, всепрощаючу християнську любов Андрій відчуває лише тоді, коли він відмовляється від життя. Відмовляючись від особистого, Андрій перестає жити. І навпаки, тільки-но в ньому пробуджується почуття особистої любові до Наташі, втягує його в земне життя, як миттєво зникає у Андрія почуття зв'язку з усіма. Бути часткою цілого князь Андрій не може.

Зовсім інше відбувається з душею Каратаєва та П'єра. Відсутність особистого, індивідуального в Каратаеве направлено у бік землі, а не неба, у бік життя, а не смерті. Каратаєв живе в повній згоді з усім конкретним, індивідуальним, земним. Він не заперечує його, а повністю з ним зливається, він крапля океану життя, а не смерті. Індивідуальність зникає в ньому тому, що вона входить у цей світ і тоне в ньому. Це повна згода з життям і вносить заспокоєння в душу П'єра.

Так вже в «Війні і мирі» намічається критичне ставлення Толстого до історичного християнству з його аскетизмом і відчуженістю від земного життя, від плоті і крові повсякденного людського буття. У Пє’ре зароджується новий і близький до народного світогляд, покликаний не заперечувати земне життя, а висвітлити і одухотворити його. Християнські почуття, пережиті Андрієм у хвилини смерті, представляються Толстому занадто зарозумілими і аристократичними по відношенню до всього мирського, інтимного і потаємного, чим живе людина. Християнство Каратаєва і П'єра сходить в світ, висвітлює радісні усмішки життя, квіти земної любові, поезію сімейних почуттів. Подібно Достоєвському Толстой закликає читача полюбити життя в живій безпосередності, перш розуміння сенсу її. Згадаймо афоризм Альоші Карамазова: «Ти вже наполовину врятований, якщо це життя любиш». Толстой вважає земний світ одним з вічних і кращих світів і закликає нас бачити у рідній землі не тимчасове пристанище, а вічну мати-годувальницю - обжитий, затишний, зігрітий теплом любові і сімейності російський будинок. Пройшовши через позбавлення полону, прийнявши в себе каратаевский погляд на світ, П'єр приходить до переконання, що всі нещастя відбувається не від нестачі, а від надлишку.

У «надлишок» зараховується тепер не тільки матеріальний надлишок, а й обтяженість людини з «верхів» духовними надмірностями сучасної цивілізації. Поневолена нею людина починає жити відбитим інтелектуальним існуванням і катастрофічно втрачає і посередні відчуття радості цього земного життя. Вона стає людиною сторонньою, не стільки живе, скільки спостерігає і аналізуює життя, а тим часом у ньому неминуче іссихают глибинні джерела душі.