56. Участь українського козацтва в освоєнні Слобожанщини та Кубані.

У 1652 р. полковник Іван Зінковський (Дзинковський) з-під Острога на Волині привів на Слобожанщину тисячу козаків з родинами і майном , заснував на р.Тихій Сосні (у верхів’ях Дону) місто Острогозьк і створив на території Слобожанщини перший і найбільший Острогозький Слобідський козачий полк.

У цьому ж таки 1652 р., із містечка Ставищ Білоцерківського полку на Слобожанщину перейшов загін Герасима Кіндратовича (Кондратьєва), на основі якого було створено Сумський полк, а в 1658 р., засноване м. Суми.

У 1654 р., з Правобережжя і Лівобережжя на Муравському шляху оселилося 587 українських родин, а згодом осіло ще 670 родин, з яких було сформовано Харківський Слобідський полк.

У 1654 р. 1587 українських переселенців заснували місто Охтирку, яке стало центром Охтирського Слобідського полку.

Освоєння південної частини Слобожанщини привело до створення тут у 1663 р. Балаклійського полку козачим отаманом Яковом Черніговцем, який привів сюди 150 українських сімей із Задніпров’я. Окрім Балаклії, Черніговець збудував декілька міст і слобід по Донцеві: Андрієви Лози, Бишкинь, Савинці, Лиман та кріпость Ізюм. Цар зробив осадчика-отамана Бакалійським полковником.

У 1677 р., за указом воєводи Ромодановського за провину Я. Черніговця від полковництва усунуто, а Балаклійський полк було приєднано до Харківського. У 1685 р. Із Харківського полку було виділено Ізюмський полк, і першим полковником самостійного Ізюмського полку став Костянтин Донець-Захаржевський, який разом з батьком, харківським полковником Григорієм Донцем, не тільки збудували нове місто-кріпость Ізюм, а й заселили всю Ізюмську полкову округу переселенцями з інших Слобідських полків.

Заснування окремих козачих полків на території Слобідської України знаменувало якісно новий етап в освоєнні краю, адже прибували не розрізнені ватаги втікачів, а повноцінні одиниці, організовані за козацьким звичаєм на чолі з полковниками і козацькою старшиною.

Слобідських козацьких полків (полкових округ): Острозького, Сумського, Охтирського, Харківського, Ізюмського. Полки поділялися на сотні (сотенні округи), сотні на десятки. Таким чином, кожна полкова округа була не лише військовою, а й адміністративною одиницею. Територіально полкова округа приблизно була рівна нинішній області, а сотенна приблизно дорівнювала нинішнім районам.

На чолі полку і полкового уряду стояв виборний полковник і полкова старшина. Спочатку полковника і полкову старшину обирали загальним зібранням усіх козаків полку, потім і полковника, і полкову старшину вибирала сама полкова старшина.

Полкову старшину складали шість чоловік: обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писарі.[20]

Сотні очолювалися сотенними урядами, котрі складалися із сотника, отамана, осавули, хорунжого і писаря. Сотня порядкувалася сотником.

Під час першої хвилі міграції, в 1792 — 1794-у роках, із-за Бугу на Кубань переселилося 12 тисяч 645 козаків і 5 тисяч 562 козачки 2. Згодом підійшло ще 7000 козаків, які після ліквідації Запорозької Січі поселилися в різних місцях Новоросійського краю 3. Загалом кількість першої хвилі українських переселенців на Кубань сягнула двадцяти п'яти тисяч осіб.

Дозволивши переселення українських козаків на Кубань, Катерина II сподівалася, по-перше, позбавити Чорноморське козацьке військо дружніх зв'язків із Задунайською Січчю, факт існування якої надзвичайно тривожив Петербург; по-друге, цариця розраховувала захистити нові російські кордони від нападу войовничих черкеських племен 4. Крім того, існувала гостра необхідність швидкого освоєння знелюдненого імперською політикою випаленої землі краю.

Мали свою рацію й козаки. Бажаючи зберегти свій устрій, звичаї і спосіб існування — хоч і за краєм української землі, вони змушені були переселятися з рідної України на Кубань. І ставати на захист інтересів Російської імперії, яка стільки нещасть принесла їхній Батьківщині…

Козаки-чорноморці, прибувши на Кубань, розмістилися куренями, назви яких були перенесені із Запорожжя. Тут були Батуринський, Іркліївський, Калниболотський, Канівський, Уманський, Корсунський, Менський курені. На Таманському півострові розкинувся Медведівський курінь. Його назва походила від холодноярського села Медведівки. Вищестебліївський і Нижчестебліївський курені отримали назву від містечка Стеблів, що лежить на річці Рось, а Кисляківський курінь — від подільського села Кисляк. Засновані на Кубані були Переяславський, Полтавський та інші курені, назви яких підкреслюють їхнє українське походження.

Другим масовим виходом на Кубань стало переселення козаків Катеринославського й Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ, а також Задунайської Січі у 1802 — 1810-му роках. Лише за перші три роки цієї хвилі на Кубань переселилося 7000 членів козацьких родин колишнього Катеринославського козацького війська.

Спровадивши на Кубань значну частину українських козацьких військ, російське самодержавство вдалося до переселення колишніх реєстрових українських козаків. У 1809 — 1811 рр. тільки із Полтавської і Чернігівської губерній на Кубань переселилася понад сорок одну тисяча осіб 5.

В 1820-му знову виникло питання про переселення в Чорноморію колишніх реєстрових козаків із Полтавської і Чернігівської губерній. Як зазначав дослідник Микола Стороженко, однією з причин стало прагнення царського уряду, «вислати з Малоросії найбільш волелюбний елемент, що розчарувався в своїх сподіваннях» 6. А сподівалися українські козаки, що після того як вони захистили Росію від війська Наполеона Бонапарта їм повернуть колишні права і вольності.

Та Росія не тільки не повернула їм прав, але й посилила колоніальний гніт українського народу, а невдоволених переселила на Кубань. Всього від 1809-го до 1849 рік на Кубань з України було переселено колишніх реєстрових козаків із родинами майже 109 тисяч осіб 7.

Таким чином, пасіонарний елемент був спроваджений з України. А в козаків-переселенців у буквальному смислі була вибита з-під ніг рідна земля. Чи дивуватися, що Катерина II, переселяючи таку масу козацтва за край української землі, сподівалася на фактичне вимирання козацької вольниці? Справді, рідна земля вже не підживлювала, бурхливі дніпровські пороги вже не напоювали енергетикою біле козацьке тіло, урвалася й таємна розмова з прадідівськими могилами.

Україна залишилася без воїнства, тепер над нею міг збиткуватися кожний, кому б забаглося. Не дивно, що у XIX столітті спротив поневолювачам чинили лише подільські селяни на чолі з Устимом Кармелюком та знаменитий Холодний Яр… Все інше завмерло, змирившись із поневоленням…

Одним з останніх актів нищення українських козацьких військових формувань стало переселення в Закубання Азовського козацького війська, створеного 1828 року з колишніх «турецьких» запорожців, які, «покаявшись», отримали від Миколи I «прощєніе 'рєхов» і відразу були кинуті в м'ясорубку, на штурм турецької фортеці Ісакчі, щоб кров'ю «смить прєдатєльство» і «довєсті прєданность російскому царю».

На початку 60-х років ХІХ ст., коли позиції Росії на півдні досить зміцніли, азовські козаки, що були поселились між Маріуполем та Бердянськом, стали для російської влади, як свого часу запорожці, небажаними. І царський уряд, якому українське козацтво було потрібне насамперед для охорони кордонів та під час численних завойовницьких війн, ухвалив рішення переселити азовських козаків на Кубань — проти їхньої волі. Так, недоля об'єднала на Кубані дві гілки нащадків Запорізької Січі - чорноморців і азовців.

За підрахунками Євгена Петренка, від 1792-го до 1865 року з України на Кубань організовано переселили 158 тисяч 843 українців. Але слід зазначити, що, крім офіційного переселення, відбувалась і стихійна міграція. Вона у статистиці не враховувалась.

Із відміною кріпацтва в Російській імперії настав якісно інший період заселення та освоєння Кубані. Якщо на першому етапі переселення козаків і селян з України на Кубань і Закубання відбувалося внаслідок ініціювання його царським урядом, то від 1861-го до 1917 року почалася самостійна міграція населення. В її основі були економічні причини: Кубань багатьох манила своїми достатками. Найбільше до Кубанської області мігрувало вихідців Харківської, Полтавської, Катеринославської та Чернігівської губерній 8.