101. Загострення соціальних проблем радянського суспільства. Неосталінізм.

У соціальній сфері України намітилися і поглибилися негативні тенденції:

1. Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. Якщо у дев'ятій п'ятирічці в Україні вони становили 20%, у десятій — 17%, то в одинадцятій — лише 14%.

2. Збереження і поглиблення відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на душу населення. Так, 1982 р. кошик звичайних щотижневих закупок, для оплати якого у Вашингтоні потрібно було працювати 18 годин, у Києві коштував майже 53 години праці, це без урахування безсумнівно нижчої якості товарів і послуг в СРСР. Тому за рівнем споживання на душу населення Радянський Союз займав у цей час лише 77 місце у світі.

3. Загострення житлової проблеми. В Україні кількість осіб, що поліпшили свої житлові умови, із п'ятирічки у п'ятирічку зменшувалася: у восьмій їх налічувалося 8,9 млн. осіб, в дев'ятій — 8,6 млн., в десятій — 7,8 млн., в одинадцятій — 7,7 млн. осіб. За 1981—1985 pp. у республіці черга, що налічувала 1,5 млн. осіб, не зменшилася, і на обліку за станом на 1987 р. перебувало понад 2 млн. сімей, які потребували поліпшення житлових умов.

4. Зниження рівня охорони здоров'я. У цій сфері склалася парадоксальна ситуація: з одного боку, за період від 1970 до 1985 р. число лікарів у республіці в розрахунку на 10 тис. населення збільшилося з 27,7 до 41,4, тобто майже на 67%, кількість лікарняних ліжок — на третину. Проте загострення екологічної ситуації, відставання якісних показників від кількісних у процесі підготовки лікарів, наростаюче зменшення частки видатків на охорону здоров'я і фізичну культуру в структурі державного бюджету (1970 р. — 12,3%, 1985 р. — 9%) та інші причини зумовили те, що за період 1970—1985 pp. показники смертності зросли з 8,8 до 12,1 випадків на 1 тис. громадян, а природний приріст населення України зменшився у 2,2 раза.

Неосталінізм. Якщо в галузі економіки принаймні декларувалися деякі реформи, то в політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС.

Курс на «стабілізацію», а надалі — консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.

Характерними рисами реалізації цього курсу були:

1. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. З одного боку, ніби демонструючи торжество народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість народних обранців у владних структурах: 1985 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 650 депутатів (1958 р.— 457), до місцевих рад УРСР 1980 р. обрано 524185 депутатів (1959 р. — 381 477), а з іншого — вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків.

Створені в такий спосіб органи державної влади республіки виконували декоративну роль і серйозної реальної влади не мали. Достатньо сказати, що місцеві ради відали підприємствами, які давали лише 3—4% продукції промислового виробництва.

2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300—500 тис. осіб, сягнувши у 80-х роках 18 млн. Лише за 1975—1985 pp. кількість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20%. Численний виконавчий апарат нарощує випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тільки в управлінні господарством їх накопичилося до 200 тис. Досить часто ці документи суперечили один одному, не давали змоги працювати господарським керівникам, утворюючи клубок міжвідомчих, міжрегіональних, суспільних протиріч.

3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення. Вони поряд із радами покликані були не управляти країною, а створити «демократичний фасад» народовладдя. Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності, а з іншого — появу «неформальних» організацій та груп.

4. Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то 1985 р. — лише 1799. Характерно, що в цей період кількість республіканських та обласних газет навіть трохи зросла, а місцевих та районних — зменшилася. Отже, набирає силу тенденція монополії на інформацію.

5. Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Комуністичну партію України в брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Шелест (1963—1972) — автономізаційну, В. Щербицький (1972—1989) — централістську, тобто орієнтовану на центр.

Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протистояння «харківського» і «дніпропетровського» політичних кланів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р. визнав повну перемогу харків'ян: першим секретарем республіканської парторганізації було обрано П. Шелеста, другим став М. Соболь.

П. Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особливо створення раднаргоспів, виношував плани республіканського госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Проте після приходу до влади Л. Брежнєва, особливо після «Празької весни» 1968 p., коли помітно посилюється ідеологічний диктат, зростає нетерпимість до інакомислення в будь-якій формі і сфері, а тим більше у партійній верхівці, автономістська модель П. Шелеста і його заяви на засіданні Політбюро ЦК КПРС типу: «Українська партійна організація не підтримає це рішення» — дедалі більше вступали в протиріччя з новими реаліями.

У 1972 р. П. Шелеста, як влучно підмітив один з відомих публіцистів, «тихо без шелесту» усувають з посади. Формальна підстава — переведення на роботу до Москви, а реальна була висловлена під час особистої зустрічі з Л. Брежнєвим, який сказав П. Шелесту: «Ти працюєш першим секретарем ЦК КПУ вже майже 10 років. Напевне, тобі вже набридло, та й ти набрид усім... Потрібно дати дорогу молодим товаришам, потримався за владу, дай іншим потриматися». Звинувачений у ліберальному ставленні до націоналістичних проявів, у потуранні економічному місництву, в ігноруванні Москви П. Шелест 1973 р. виходить на пенсію і остаточно сходить з політичної арени. У 1972 р. лідером комуністів республіки став В. Щербицький — сімнадцятий за рахунком керівник КПУ.

У 1976 р. В. Щербицький остаточно зміцнює свої позиції, усунувши останніх своїх противників на головних посадах. На XXV з'їзді КПУ із десяти членів Політбюро ЦК КПУ, обраних у 1971 p., залишилося в новообраному складі лише п'ять, а з п'яти кандидатів у члени Політбюро КПУ — один. Така ротація була нечуваною для брежнєвських часів, але вона закономірна, адже служила основній меті — «стабілізації». Значною мірою саме ці кроки сприяли політичному довголіттю В. Щербицького, який сімнадцять років очолював партійну організацію республіки, 32 роки незмінно був членом Політбюро ЦК КПУ, 17 років — членом Політбюро ЦК КПРС. Ця постать не така однозначна, як здається на перший погляд, і, напевне, історики не скоро напишуть об'єктивний політичний портрет цієї людини. Як у більшості політичних лідерів, з плином часу у В. Щербицького змінювалися погляди й оцінки. Єдине, що, очевидно, лишалося незмінним — це його орієнтація на центр і персонально на Л. Брежнєва.

«Команда» Щербицького не зуміла дати своєчасного критичного аналізу ситуації в республіці, не змогла зупинити наростаючих негативних тенденцій. Значною мірою це пояснюється тим, що вона діяла в межах старого економічного механізму за його законами і правилами, суттю яких були надмірна централізація і регламентація, орієнтація на екстенсивні форми і методи ведення господарства. Проте чим більше загострювалися соціально-економічні та політичні проблеми, тим більше посилювався монополізм КПРС у всіх сферах суспільного життя.

У брежнєвський період інтенсивно йде процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. Ще П. Шелест наголошував: «Партійний орган зобов'язаний керувати всіма ділянками господарського і культурного будівництва». За В. Щербицького зазначені процеси отримують новий імпульс, посилюється «зрощення» партійних і державних структур. У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. — 43,7% складу місцевих Рад республіки. З іншого боку, майже 47,5% складу міських і районних виборних партійних органів УРСР 1985 p. становили управлінські кадри — голови колгоспів, директори підприємств, працівники радянських установ і т. п. Тобто, відбувалося взаємопроникнення, яке дедалі більше посилювало монополію КПРС на владу. Якщо в перші роки радянської влади партійний курс у Радах проводився через комуністів, які входили до їхнього складу, то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад у їхньому ставленні до партійних комітетів. Останні ж поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управління, а й профспілками, комсомолом, суспільними організаціями. Поглибленню цих процесів сприяло те, що комуністи становили значний відсоток керівного складу суспільних організацій. Так, 1977 р. майже третину складу виборних профспілкових органів УРСР становили члени КПУ. Ця тенденція була характерною і для розвитку інших громадських організацій.