6.Запровадження християнства на Русі та його вплив на розвиток держави.

Запровадження християнства – це епохальний поворот в історії Давньоруської держави, який не тільки суттєво вплинув на всі сфери тогочасного суспільного життя, а й надовго визначив характерні особливості вітчизняної моделі історичного розвитку.

Він розумів, що навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатства і привілеї феодальної верхівки, що набирала силу; ускладнювала розвиток зв'язків з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. У 988 р., прагнучи якнайшвидше охрестити свій народ, Володимир наказав позаганяти юрби киян у притоку Дніпра р. Почайну й там усіх разом вихрестити.

Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі:

1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню нових феодальних відносин у східних слов'ян.

2. Православ'я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої самодержавної країни.

3. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави.

4. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та світосприйняття населення Давньоруської держави.

5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвиткові писемності, літератури, архітектури та мистецтва.

Водночас прийняття християнства візантійського зразка спричинило появу низки негативних явищ, тенденцій та процесів:

1. Православна церква не стала справжнім гарантом захисту різних соціальних верств, вагомою противагою самодержавній владі. Це зумовлено насамперед візантійською моделлю християнства.

2. Прилучення до багатств світової культури було обмежене. На противагу країнам Західної Європи, а також слов'янським державам Польщі та Чехії, де утвердився західний католицький варіант християнства і мовою богослужіння та церковної літератури була латина, на Русі церковна служба правилася слов'янською мовою.

3. Цивілізуючий вплив Візантії на Русь був затухаючим.

Отже, запровадження християнства на Русі, безумовно, було явищем прогресивним. Воно сприяло формуванню та зміцненню феодальних відносин, розвитку державності, зростанню міжнародного авторитету, розвитку культури. Однак візантійська модель християнства згодом стала підґрунтям не тільки позитивних, а й низки негативних зрушень, процесів та тенденцій.

7.Причини феодальної роздробленості в Київській Русі.

Політична, економічна та культурна єдність Київської Русі існувала недовго. Вже князь Ярослав Мудрий поділив країну між п'ятьма своїми синами, що підривало саму ідею єдності земель. Перші ознаки роздрібнення з'явилися ще в останні роки князювання Ярослава Мудрого, коли між його синами появились суперечки за великокнязівський престол.

Серед головних причин феодальної роздрібненості Русі слід виділити соціально-економічні й політичні: розвиток продуктивних сил, зростання нових міст — центрів ремесла і торгівлі, розвиток феодальних відносин, про що свідчить поява могутньої боярської аристократії.

По смерті Ярослава Мудрого (1054) на великокняжому столі у Києві утвердився його старший син Ізяслав. Свято­слав, Всеволод, Ігор і В’Ячеслав Ярославовичі посіли князівські столи відповідно у Чернігові, Переяславі, Володимир-Волинському та Смоленську, 3 другої половини XI ст. князівські міжусобиці посилились і набули спустошливо­го, загрозливого характеру.

Утвердження феодальної роздрібненості на Русі було закономірним наслідком розвитку феодально­го способу виробництва. Посилюються процеси зростання великого феодального землеволодіння й особливо його вот­чинної форми. Це зумовило порушення державної і терито­ріальної єдності Київської держави. У міру того, як фео­дальна верхівка задовольняла свій попит на землю, її заці­кавленість у сильній владі великого князя київського змен­шувалася.

Останню спробу об'єднати всі землі Київської держави зробив Володимир Мономах, що правив у Києві з 1113 по 1125 рік. Він зумів стримати спроби місцевої земельної знаті відокремитися від влади київського центру. Автори­тет і популярність Володимира Мономаха дали змогу по­сісти київський престол його сину — Мстиславу, недовге княжіння якого (1125—1132) було продовженням політи­ки Мономаха. Завдяки батьківській славі місцеві князі ста­вились до Мстислава з повагою. Мстислав втручався в спра­ви периферійних князів, а також намагався не допустити між ними ворожнечі. По смерті Мстислава Володимирови­ча завершився період об'єднування земель навколо єдино­го центру — Києва. З другої третини XII ст. посилилась бо­ротьба між князями за перевагу та найкращий уділ. Особ­ливо сперечалися князі за право володіти Києвом і прилег­лими до нього землями.

У період, коли Київ відстоював своє існування як по­літичний та економічний центр і водночас втрачав своє зна­чення основної торговельної артерії шлях із варяг у греки, на північному сході Русі з'явився і набирав вагу новий центр — Суздаль.

Справа про наслідування Новгорода спричинила відкри­тий виступ проти Києва. Київський князь Мстислав із ди­настії Мономаховичів (1167—1170) намагався посадити в Новгороді свого старшого сина. Суздальський наступник — Андрій Юрійович (Боголюбський) розцінив це як пряме втручання в справи північно-руських земель. Відповіддю на це був військовий похід: у 1169 р. він оволодів Києвом і зруйнував його. Це пограбування мало й політичне значення, оскільки суз­дальські князі вже у той час мріяли про свою (окрему від київської) метрополію.

Андрій декілька років тримав Київ під своєю владою. Це призвело до повстання українського населення у 1173 р. Після другого походу на Київ військо Андрія було розбито. Його брат і спадкоємець Всеволод також вороже ставився до політичної могутності Києва, однак відкритої війни про­ти південного сусіда не вів.