3. Соціально-політичне управління в умовах транс­формації суспільства

Поняття трансформації відображає певний момент розвитку предмета, який характеризується перехідним станом від того, чого вже немає, до того, чого ще немає, але має бути. Соціальна трансформація, зазвичай, визначається перервністю, порушенням соціальної традиції. Характерними рисам сус­пільств, що перебувають в умовах трансформації, вважають:

1) руйнування попередньо існуючих соціальних інститутів та ви­никнення соціальних інститутів, які не контролюються держа­вою;

2) кришіння ідеологічних традицій, розмивання моральних норм, правовий нігілізм;

3) радикальна зміна принципів соціаль­ного порядку в усіх сферах життя суспільства;

4) криза всіх сфер функціонування суспільства як результат соціального нігілізму стосовно попереднього історичного досвіду;

5) ірраціональність соціальних процесів; 6) актуалізація ідей націоналізму, сепара­тизму, сектантства.

Організація та оптимізація соціально-політичного управління в умовах трансформації суспільства передбачає знання світогля­дних характеристик та соціально-психологічних особливостей трансформаційних процесів. До світоглядних характеристик, пе­редусім, належать:

1) плюралізм світоглядних орієнтацій та від­сутність якої-небудь сталої світоглядної системи;

2) криза науко­вого обґрунтування та розповсюдження ненаукового, псевдонау­кового обґрунтування світоглядних орієнтацій;

3) ренесанс релі­гійного обґрунтування світоглядних орієнтацій;

4) опора дезоріє­нтованої особистості на здоровий глузд;

5) синкретизм обґрунту­вання світоглядних орієнтацій особистості.

Управління сві­тоглядною орієнтацією особистості в умовах трансформаційних суспільств має враховувати такі «точки опори» такої орієнтації (своєрідні світоглядні пріоритети): етнічна само-ідентифікація, орієнтація на сильну особистість, втеча від соціальної невизначе­ності та зосередження зусиль на приватному житті. Тому серед відомих моделей реалізації світоглядної свободи особистості, — органічної, страглістської, ескапістської та адаптивної, — лише три з них є бажаними і безпечними в умовах трансформації сус­пільств, а саме:

1) органічна модель, коли світоглядні орієнтації особистості збігаються з пануючими у суспільстві світоглядними установками, а людина досить «безболісно» сприймає зміну вла­сних світоглядних орієнтацій, якою б радикальною ця зміна не була;

2) ескапістська, яка передбачає втечу від суспільно визна­ченої програми реалізації індивідуальної світоглядної свободи та побудову людиною власного світу (так званий «соціальний само-устрій»),

3) адаптивна, за якої відбувається пристосування люди­ни до суспільних обставин без зміни нею власного життєвого кредо.

Страглістська модель, коли світоглядна свобода реалізу­ється через конфлікт з відмінними від неї світоглядними устано­вками та відповідними соціальними силами, має при цьому бути нейтралізована як дезорганізуюча та суспільно небезпечна.

До соціально-психологічних особливостей суспільств в умовах трансформації відносять:

1) агресивне соціальне порівнюван­ня;

2) соціальне розчарування, невдоволення та соціальний песи­мізм;

3) зміна основ особистісної ідентичності (соціальна ідентичність поступається національній та культурній) та пов'язана з цією зміною втрата звичної біографії;

4) домінування позиції радикального нігілізму;

5) соціальне збайдужіння.

Особливої уваги заслуговує феномен переваги масової свідомості, що виявляється В паралельних орієнтаціях останньої на взаємовиключні альтер­нативи соціально-економічного та державно-політичного розвит­ку (наприклад, вибір економічної свободи і прагнення соціального патерналізму тощо). Мова йде про існування в трансфор­маційних суспільствах особливої форми патології, що може бути визначена як соціальне божевілля. Останнє обумовлене руйну­ванням об'єкта адаптації з одночасним збереженням адаптацій­них механізмів, які були вироблені раніше. Прикладом специфіч­ної соціопатії у нашому суспільстві вважається феномен "вишколеної соціальної безпорадності», нездатності особистості брати на себе відповідальності не лише за суспільство, в якому вона живе, а й за власне життя у цьому суспільстві.

Перераховані світоглядні характеристики та соціально-психологічні особливості трансформаційних суспільств визнача­ли, головні пріоритети соціально-політичного управління в останніх, а саме: утвердження безпечних та прийнятних моделей реалізації світоглядної свободи особистості, породження позитивних контекстів, що мають забезпечити усталення оптимістичних настроїв у населення, нейтралізація феномену соціального боже­вілля. Основна проблема, яка потребує першочергового вирішен­ня, це формування нової системи особистісної ідентичності та відповідної до неї соціальної біографії людини. Останнє й зумов­лює механізм соціально-політичного управління в умовах транс­формації суспільства, в якості якого називають механізм культу­рного інсценування [Див.: Ионин Л. Г. Социология культуры. — М., 1998].

2222222222222222222

Культурне інсценування включає такі етапи особистісної іде-111 ифікації. По-перше, оволодіння зовнішніми ознаками іденти­фікації, до яких відносять засвоєння поведінкового коду та СИМ-іїоіїІКИ одягу, вироблення словесної компетенції, зайняття простоту, в якому відбувається репрезентація обраної ідентично-I 11 Другий етап — це засвоєння деякого теоретичного ядра та вироблення відповідного морально-емоційного налаштування. Цей етап є вирішальним для здійснення особистісної ідентифіка­ції, оскільки тут індивід отримує розуміння свого місця в світі й відповідно свого знов віднайденого інтересу та починає його ра­ціонально обґрунтовувати. Якщо на першому етапі індивід, ово­лодівши зовнішніми проявами ідентичності, своєрідно прагнув жити чужим життям, засвоїти чужий досвід через його зовнішні ознаки, то на другому етапі це життя і цей досвід стають його власними. Людина вже спроможна поділити інших на своїх та чужих, інтерпретувати їх мотиви та інтереси, осмислити свої вла­сні інтереси та прагнення. Відтепер головним для індивіда стає не пошук нових лозунгів, нових форм досвіду, нових, альтерна­тивних ідентичностей, а захист своєї власної, засвоєної спершу як зовнішньої манери, ідентичності.

Культурне інсценування як спроба пошуку ідентичності є то­му процесом знаходження та усвідомлення індивідом власного інтересу як окремої людини і як члена групи, процесом форму­вання та інституціоналізації нових як індивідуальних, так й гру­пових, — інтересів в умовах, коли попередні інтереси та цінності не лише втратили свою привабливість, а й почали виконувати функцію дезорієнтації в нових умовах людського співжиття.

Теми рефератів та курсових робіт

1. Теорія адміністративно-державного управління: предмет, основні поняття та проблеми.

2. М. Вебер про основні принципи адміністративно-державного управління.

3. Модель «адміністративної ефективності» Вудро Вільсона.

4. Бюрократія та демократія: альтернатива чи взаємообумовленість. (В. Вільсон, Ф. Гуднау, М. Вебер).

5. Теорія державного управління Б. Гурне у контексті політичних реалій сучасної України.

6. Феномен законів С. Паркінсона.

7. Особливості та проблеми адміністративно-державного управлін ня в сучасній Україні.

8. Соціально-історична визначеність та ціннісно-світоглядне наван­таження проблеми соціально-політичного управління.

9. Соціально-політичне управління та проблема легітимності.

10. Роль правових норм та Конституції в практиці соціально політичного управління.

11. Соціально-психологічні аспекти трансформаційних суспільств га практика соціально-політичного управління.

12. Культурне інсценування у сучасній Україні.

Завдання для самостійної роботи

1. Розкрийте зміст двох аспектів політичного управління. В якому взаємовідношенні вони знаходять та чим на практиці загрожує абсолю-і изація одного з них? Важливість якого з цих аспектів, на вашу думку, акцентується сьогодні у практиці політичного управління в Україні і чому?

2. Проаналізуйте зміст основних дилем адміністративної реформи за 1). Гурне. Як ці дилеми, на вашу думку, вирішуються під час проведення адміністративної реформи в сучасній Україні? Відповідь обгрунтуйте.

3. Як пов'язані між собою практика соціально-політичного управ­ління та проблема легітимності політичної системи. Чому адміністра-і нвію-державного управління недостатньо для вирішення останньої?

4. З'ясуйте зміст основних моделей реалізації світоглядної свободи в умовах трансформації суспільства та дайте відповідь на такі питання: 1) яка з цих моделей може сприяти усталенню «вишколеної соціальної безпорадності» у людей в умовах трансформації звичних для них об­ставин суспільного життя і якими можуть бути засоби нейтралізації та­кого сприяння?; 2) яка з цих моделей, на вашу думку, домінує в сучас­ній Україні і яка є оптимальною для українського суспільства з огляду па специфіку його історичних, політичних та культурно-психологічних реалій?

5. Проаналізуйте механізм культурних інсценувань. Як Ви вважаєте, чи використовується цей механізм у практиці соціально-політичного управління в сучасній Україні? Якщо так, наведіть приклади.

Рекомендована література

Основна

1. Бергер П., JIvkaicih Т. Социальное конструирование реальности. — М., 1995. —С. 15І—180.

2. Василенко И. А. Административно-государственное управление как наука // Социологические исследования. — 1993. — № 8. — 1994. —№ 1.

3. Гаєвський Б., Ребкало В. Культура державного управління. Орга­нізаційний аспект. — К., 1998. — С. 17—34,49—95, 127—140.

4. Гаєвський Б. А., Ребкало В.А., Туленков М.В. Політичне управлін­ня: Навч. посібник. — К., 2001.

1. Гурне Б. Державне управління. — К., 1993. — С. 19—80, 99—115, 152—157.

2. Здравомыслов А. Г. Проблема власти в современной социологии // Проблемы теоретической социологии. — СПб., 1994.

3. Ионии Л. Г. Социология культуры. — М., 1998. — С. 194—195, 201—221.

4. Кривега Л. Д. Мировоззренческие ориентации личности в услови­ях трансформации общества. —Запорожье, 1998. —С. 86—179.

5. Липсет С. Политическая социология // Американская социология. Перспективы. Проблемы. Методы. —М., 1972. —С. 205—213.

10. Липсет С. Политическая социология // Социология сегодня. Про­блемы и перспективы. — М., 1965. — С. 142—145.

11. Мамардашвили М. К., Соловьев Э. В., Швырев В. С. Классика и современность: две эпохи в развитии буржуазной философии // Фило­софия и наука. — М., 1972. — С. 28—94.

12. Манхейм К. Диагноз нашего времени. — М., 1994. — С. 102—158, 372—375.

13. Політологія посткомунізму.— К., 1995.— С. 27—32, 45—49, 51—67, 103—119, 155—161, 179—186, 227—237.

14. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. — М., 1992. — С. 46—50.

15. Щекин Г. В. Теория социального управления.— К., 1996.— С. 225—230.

Додаткова

1. Бауман 3. Мыслить социологически. — М., 1996. — С. 122—132, 177—178.

2. Вильсон В. Государство. Прошлое и настоящее конституционного учреждения. — М., 1905.

3. Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. — М., 1990. —С. 169—187.

4. Грушин Б. А. Возможность и перспективы свободы / 10 полемиче­ских вопросов и ответов // Вопросы философии. — 1988. — № 5.

5. Державне управління: теорія і практика. — К., 1998.

6. Жизненная стратегия человека в переходном обществе // Социо­логический журнал. — 1995. —№ 1.

7. Ионин Л. Г. Социология культуры: пугь в новое тысячелетие. — М., 2000.

8. Курашвили Б. /7. Очерк теории государственного управления. — М., 1987.

9. Наумкина С. М. Социально-политические аспекты управления. — Одесса, 1994. — С. 5—124.

10. Новгородцев П. И. Введение в философию права. Кризис совре­менного правосознания. — М., 1996. — С. 240—255.

11. Соловьев Э. В. Личность и право // Вопросы философии. — 1989.— №6.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ОСКІКСЛЕИКЯ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО УПРАВЛІННЯ

1. Історико-філософське підфунтя теорії соціально-політичного управління.

2. Теоретико-соціологічні підвалини практики соціа­льно-політичного управління.

3. Політична психологія та соціально-політичне управління.

До історико-філософського підґрунтя теорії со­ціально-політичного управління слід віднести етичну концепцію держави в її класичному та сучасному варіантах. Класичний варі­ант цієї концепції представлений гегелівським вченням про дер­жаву як хитрість. Згідно з Гегелем вихідним пунктом діяльності держав Нового часу є факт розлагодженості індивідуальної волі як «абсолютної одиничності», власника та всезагальної волі, яка виявляє себе у всесвітньо-історичних діяннях і втіленням якої й є держава. Розлагодженість одиничної волі як приватної і волі все­загальної, яка творить світське, існує при цьому не лише як голе протистояння особливого, — суб'єктивної свободи, — й всезага­льного, — держави, — але й як напруга впертого прагнення з бо­ку особливого відокремитись від цього всезагального, зберегти своє абсолютність й володіти нею безпосередньо. Це прагнення, іцоб уникнути небажаних його наслідків і у такий спосіб «пере-силити розпусту, падіння, розбещеність, порочність окремих ін­дивідів» [Гегель Г. В. Ф. Работы разных лет. В 2-х т. ТІ. — М, 1970. — С. 363], використовується державою і покладається нею за основу власної діяльності як хитрощі. Така діяльність полягає у тому, щоб надати кожному свободу діяти виключно заради себе і піклуватися про самого себе і водночас залучити його до лона всезагального; зберегти індивідуальну волю як приватну особу й одночасно підпорядкувати її рух логіці всесвітньо-історичних ді­янь, завдяки яким здійснюється робота світового розуму, — тво­риться людська історія. Всезагальна воля яка має на меті виклю­чно власну одиничність, постає як зовнішня, примусова сила.

Остання, проте, є не голою фізичною силою як таку, а є швидше насиллям, усвідомленим індивідами як сутність кожного попри власну одиничність, як необхідність світського, що його творить всезагальна воля й яке становить зміст діяльності уряду. Єдність всезагальності та одиничності людського життя присутня в дер­жавах Нового часу двояко, — індивідуальність, яка має на меті власну одиничність, є буржуа (народ), індивідуальність, яка має на меті всезагальне як таке, є громадянин (уряд). «Одна й та ж людина піклується про себе та свою сім'ю, працює, укладає до­говори й т. п., і вона ж турбується про всезагальне, має останнє за свою мету» [Там само. — С. 360]. Хитрість держави полягає у тому, щоб провести одиничну волю з усіх ступенів волі всезага­льної, які покладаються її поняттям, забезпечити засвоєння інди­відом усього багатства її визначень (освіта), сукупність яких у своєму наявному бутті утворює систему права, яке не є обмеже­ним юридичним правом, а розуміється як таке, що обіймає всі ви­значення свободи. Хитристь держави існує тому не як навмисне обдурювання та ошукування громадян, а об'єктивно як діалекти­ка формального права, моралі і моральності.

Формальне право охоплює ті визначення всезагальної волі, змістом яких є відносини одиничних воль як абстрактних, — вла­сників. Система формального права регулює відносини останніх, усталюючи їх свободу як щось цілком негативне, як свободу ро­бити все, що не заборонено законом, — свободу не порушувати цей закон. Звернені до одиничної волі як особи положення права, не вимагають від неї робити дещо позитивне для решти одинич­них воль. Таким позитивним для особи і є незазіхання на її сво­боду. Повага до іншого як до особи та неиосягання на його сво­боду як на свободу власності та свободу особистості, — такий зміст свободи, що його визначено для одиничної волі сферою формального права і підсумовано приписом, згідно з яким кож­ний має поводитися з іншим як з особою.

Мораль охоплює ті визначення всезагальної волі, які стосу­ються взаємин одиничних воль як особливих, — суб'єктивних воль, які лише те визнають за своє, несучи за нього відповідаль­ність, що попередньо намірялися зробити і чого прагнули напев­не. Якщо стосунки одиничних воль як осіб регулюються припи­сами формального права, то відношення одиничних воль як особливих, суб'єктивних усталюються обов'язком. У дотриманні умов припису особа силувана системою формального права, а у виконанні обов'язку суб'єктивна воля знає себе як гаку, що сама вирішує і вибирає, що саме є обов'язком для неї. Водночас оди­пична воля як особа буде узгоджувати свій рух з приписом фор­мального права як його законом за умови опанування нею відпо­відним моральним наміром. Останній має стати предметом уваги з боку держави з тим, щоб попередити порушення правових при­писів»... Лише тоді може прийти моральна поведінка як така, у якій немає ніякого правового припису і зовнішнього примусу» [Там само. — Т. 2 — С. 55]. Для того щоб здолати абстрактність га формалізм моралізування, обов'язок заради обов'язку, у при­мусі до якого одиничних воль як осіб держава подібна машині, і запобігти можливому збоченню та самознищенню суб'єктивних воль, які не витримали тягаря категоричного імперативу, держава репрезентує обов'язок як систему зобов'язань, що покликані ви­вільнити одиничну волю як з тенет безпосередніх природних по­тягів, так й з пустоти суб'єктивної невизначеності. Це: зо­бов'язання щодо самого себе (фізичне самозбереження і освіта) щодо сім'ї, щодо інших та щодо держави. Держава тому як неза­лежна у своїх діях від особливих воль, настрої та наміри яких можуть бути корисливими, не стільки утворює машину, яка скрі­плює людей формально-правовими відносинами як примусови­ми, скільки прагне викликати довіру до себе з боку громадян та забезпечити розсудливе дотримання ними зобов'язань, які необ­хідні для відносин воль як особливих і полягають не у сліпій по­корі наказам уряду та ззовні запропонованим законам і приписам, але й у схваленні та визнанні останніх у думках та вчинках оди­ничних воль.

Одиничні волі як особливі шляхом власних вчинків здійсню­ють такі зміни наявного буття, які не входили до їх намірів й ре­зультатом яких є моральність як об'єктивність та дійсність всеза­гальної волі, вияви якої є необхідними. Сукупність таких виявів утворює систему відносин між людьми, яка є сутністю кожного окремого індивіда всупереч його одиничності й моментами якої є сім'я, громадянське суспільство, держава та всесвітня історія. І Іравові приписи та система зобов'язань поступаються політич­ній свободі як способу залучення до всезагальних справ індиві­дів, що своїм покликанням вважають приватні цілі і розрізнені прагнення у громадянському суспільстві. Для дієвості політичної свободи недостатньо, однак, агрегату поодиноких приватних осіб, які дотримуються правових приписів, та як суб'єктивних воль підпорядковують свої дії існуючій системі зобов'язань. По­літична свобода як свобода участі приватної особи у всезагаль­них справах держави потребує народу, організованого у корпора­ції. Саме тут особа знаходить гарантію власного майна, своєї свободи як власності, забезпечує для себе буття й водночас долає його межі, створює деякий «всезагальний продукт», що стано­вить загальний здобуток. У корпорації приватний інтерес прони-кається всезагальним, а особа оволодіває належною стосовно фо­рмального права моральною чеснотою як здатністю до великодушного виконання його приписів. Суб'єктивна воля, за­вдяки корпорації, зберігає себе як «абсолютну одиничність», ту­рбуючись виключно про себе у плані власної акцидентальності, й одночасно бере участь у русі всесвітньої історії у спосіб розсуд­ливо-поміркованої покірності державним установам та наказам уряду. Така розважливість у єдності з довірою до останніх є пат­ріотизмом як усвідомленням абсолютності держави... «Оскільки держава охороняє приватні справи окремих людей, а окрема лю­дина має на увазі передусім власне майно, то цілком можливо принести у жертву частину власності заради збереження її реш­ти» [Там само. — Т. 2. — С. 70].

У створенні корпорацій як передумові дієвості політичної свободи та запоруці формування у громадян почуття патріотизму й виявляє себе, на думку Гегеля, хитрість держави. Остання, та­ким чином, не є машина, завдяки якій створюються всі установи, пов'язані з людським співжиттям, регулюються та змінюються відповідно до її наказів, контролюються з боку її органів, що де­монструють притаманну їй могутність, усталені суспільні відно­сини. Вона є способом залучення одиничних воль як приватних осіб, власників до самоствердження всезагальної волі, завдяки якій відбувається усталення нової системи відносин між людьми. У сфері формального права таке залучення відбувається у спосіб непорушення людиною чинних правових приписів, у сфері мора­лі— у спосіб виконання існуючої системи зобов'язань, у сфері моральності — у спосіб політичної свободи та сформованого за­вдяки їй почуття патріотизму.

Гегелівська концепція держави як хитрощі належить, на дум­ку А. І рамші, до того періоду, коли клас буржуазії стверджував­ся як такий, що перебуває у безперервному розвитку, тому здат­ний поглинути все суспільство, підняти його до власного економічного та культурного рівнів. У особі своїх ідеологів цей клас здійснював духовне керівництво народом (представниками третього стану), що мало на меті ствердження особистої автоно­мії та суверенності як всезагальної форми людських вчинків. Останні мали керуватися вибором, який базується виключно на раціональних, осяяних світлом людського розуму моментах, — вірно осягнутому інтересі, пізнаній історичній необхідності то­що. Пристрасті, забобони, хибні думки мали бути усунені як пе­решкода на шляху перетворення одиничної волі на свідомого учасника всесвітньо-історичних діянь, завдяки яким здійснюва­лося фізичне та ідеологічне розширення класу буржуа. Тому го-іювною проблемою у діяльності держав Нового часу як хитрості Пула, згідно з Гегелем, проблема емпіричної всезагальності волі: «...всезагальна воля має бути й емпірично всезагальною, тобто ... окремі особистості як такі управляють чи повинні управляти» [Гегель Г. В. Ф. Философия истории. — СПб., 1993. — С. 451].

Однак у кінці XIX — на початку XX століття увесь комплекс принципів політичної стратегії і тактики, що виник у 1789 році й був розвинутий теоретично в зв'язку з революціями 1848 року, втрачає свою силу і потребує певного коректування. Це, як за­значав у цей час французький вчений Дюгі, було пов'язане з тим, що держава відтепер не піклується більше про підняття кожного окремого індивіда до економічного та культурного рівня паную­чої соціальної групи, а лише проголошує та гарантує однаковий для всіх вихідний пункт такого підняття у спосіб забезпечення всім належного рівня освіти, умов здорового життя та достатку |Див.: Новгородцев П. Введение в философию права. Кризис со­временного правосознания.— М, 1996]. «Фізична неможли­вість» (Еро де Сошель) перетворення всіх представників третього стану на приватних осіб та утвердження їх рівності як таких спричинила втрату класичним варіантом етичної концепції дер­жави своєї актуальності. Індивідуальна воля має тепер бути не іалучена до всесвітньо-історичних діянь, а усунута від них, збе­режена у своїх одиничності та суб'єктивності, в повсякденності власного існування, де переважають поодинокі розрізнені уяв­лення та стереотипні форми поведінки, подолання яких поклада­лося у гегелівському варіанті етичної концепції держави за умови участі індивідів у державних справах. Такі усунення та збере­ження досягалися на шляху постулювання вибору як всезагальної форми людського самоствердження, але не вибору раціонально осмисленого, а вибору вподобаного, того, що «гідне співчуття» (В. Зомбарт), — певної точки зору, яка привносить сенс у по­всякденність людського існування, робить її чимось самоочевид­ним. Недостатність формально-правового регулювання людської поведінки для утвердження позиції вибору як загально­обов'язкової та безперечної фіксується на початку XX століття стично-політичною концепцією Б. Кроче. Зближення понять (етика» і «політика» є тут визнанням того, що держава нетотож­на своїм офіційним інститутам, для опису функціонування яких вдаються до юридичної термінології, а деколи «прихована» в ор­ганізаціях, створених за приватною ініціативою пануючої соціа­льної групи, якого: об'єднання за інтересами, спортивні клуби, культурно-просвітницькі громади, доброчинні фонди тощо).

Сучасною філософією, зокрема структуралізмом, «етична» концепція держави представлена «мікрофізикою влади» М. Фуко. В першому томі «Історії сексуальності» М. Фуко описує владу, яка вийшла за межі будь-яких дисциплінарних інститутів й пронизала собою все суспільство і всі види стосунків між людьми. Відносини влади, полишені єдиним вихідним пунктом, перетворюються, на думку М. Фуко, на іманентні й утворюють «щільну тканину», яка проникає в усі наявні установи та інститути, але не концентрується в жодному з них. М. Фуко належить також спроба з'ясувати меха­нізми добровільного скорення владі з боку громадян, які стали на сьогодні важливими і невід'ємними елементами соціальних інсти­тутів західної державності. У своїй роботі «Право на смерть та влада над життям» М. Фуко показує, що в епоху, яка передувала Просвітництву та буржуазним революціям, характерною рисою права суверена було право на житгя і смерть його підданих, правої умертвити чи залишити їм життя. В класичну епоху Захід пережив глибоку трансформацію подібних механізмів влади. Позбавлення^ підданих того, що їм належить, перестало бути головною формою здійснення влади. Зате сформувалася величезна кількість інших форм, а саме: спонукання, підтримка, контроль, нагляд, управління та організація. Право відбирати у підданих їх життя поступилося різноманітним формам управління цим життям, передусім людсь­кими силами, здібностями та схильностями.

Таким чином, моральне та духовне керівництво людьми, яке передбачало, що «... кожна людина здатна «своїм розумом» дій­ти до розуміння того, як їй слід вчиняти, а тому немає необхідно­сті спеціально формувати, кодувати та стереотипізувати думки цієї людини» [Мамардашвили М. К., Соловьёв Е. В., Швырев В. С. Классика и современность: две эпохи в развитии буржуазной фи­лософии // Философия и наука. — М., 1972. — С. 50.] й теорети­чним виразом якого був класичний варіант етичної концепції держави, поступається у XX столітті цілеспрямованому впливу на бажання, наміри, морально-психологічні постанови людини, які зумовлюють вибір останньою власного життєвого позицією, з метою забезпечення добровільного скорення владі та попере­дження протистояння окремого індивіда «індустрії свідомості». Організація такого впливу багато в чому визначає проблематику сучасних варіантів етичної концепції держави.

-Яр До проблематики сучасних варіантів етичної

концепції держави належить з моменту свого виникнення і соціо-ногічна думка. О. Конт, батько соціології, зазначав свого часу, що першочергова потреба на сьогодні, — це єдина доктрина та одна­кові звичаї, які базуються на одноманітній системі всезагального шіховання. Пріоритетність останніх зумовлена, на думку О. Кон-га, тим, що головні соціальні труднощі не є тепер суто політич­ними, а переважно моральними. Тому можливе їх розв'язання за-ііежить від поглядів на звичаї значно більше, аніж від установ та інститутів. Таке розв'язання передбачає розмежування світської (політичної) влади, яка базується на насиллі і духовній влади, що і рунтується на переконанні. Не слід регулювати законами те, що можна виховати за допомогою звичаїв та здорового глузду, який означає домінування чуттєво-достовірного над розумно-осяг-нутим. Зміст такого виховання полягає у навчанні людини підко­рятися наказам і приписам світської влади. При цьому необхід­ною складовою цього виховання має стати культивування не ли­ше відповідного (позитивного) способу мислення, а й певних почуттів.

На думку Е. Дюрекгейма, до процесу забезпечення суспільної солідарності слід, поряд з юридичними законами і правовими приписами, залучати ще й так звані соціальні факти. Цим термі­ном вчений позначає колективні уявлення, вірування та ідеали, які встановлює суспільство або соціальна група, і функція яких полягає не в тому, щоб змусити нас думати, а у тому, щоб спону­кати нас до дії, допомагати нам жити. Соціальний факт визначає два моменти: 1) це способи мислення, діяльності і відчуття, які знаходяться поза індивідом, та відповідна до них поведінка; 2) вони мають стосовно індивіда примусову силу, внаслідок чого індивіду вони нав'язуються. Будь-яке ставлення до соціальних фактів, за Е. Дюрекгеймом, є релігійним, оскільки питання щодо їх істинності завжди є питанням віри. Тому соціальні факти, — пануючі у суспільстві цінності та ідеї, — не можна спростувати, продемонструвавши помилковість їх логічних основ чи невідпо­відність очевидним фактам. Серед соціальних фактів, які можуть бути використані для вирішення проблеми суспільної солідарно­сті Е. Дюрекгейм називає: право, громадську думку, моду, мо­раль, натовп, різні соціальні течії, виховання. Всі ці моменти так чи інакше використовуються у сучасній практиці соціально-політичного управління.

Загалом до теоретико-соціологічних підвалин практики соціа­льно-політичного управління слід, передусім, віднести: проблему реконструювання суб'єктивних смислів людської поведінки у М. Вебера, вчення про логічні та нелогічні вчинки В. Парето, по­ложення про «політичну формулу» Г. Моски та соціологію по­всякденності.

М. Вебер виходить з того, що передумовою всіх суспільних наук є те, що люди володіють здатністю і волею, які дозволяють їм зайняти певну позицію щодо світу й надати його деякий сенс. Такі позиції є специфічними які в свою чергу співвіднесені з від­повідними цінностями. Останні припускають лише власну конс­татацію та співчуття, але виключають можливість будь-якого об­грунтування своєї значущості. їх осмислення полягає у з'ясуванні зв'язку зумовленої ними життєвої позиції з тими прак­тичними наслідками, що нею передбачені. Наука спроможна за­фіксувати цей зв'язок і встановити факт неминучості для людини вибору між взагалі можливими на сьогодні життєвими позиція­ми. Вебера при цьому не цікавить зміст обраних людиною точок зору, його цікавить механізм такого обирання, бо привнесений сенс, яким би він не був, становить основу наших суджень про різноманітні явища людського співжиття та відповідних до цих суджень вчинків. Враховуючи це, М. Вебер намагається з'ясувати, який суб'єктивний смисл є функціонально важливим для збереження існуючого типу людської поведінки, яким є дер­жава або які мотиви спонукають людину до вибору саме того суб'єктивного смислу, що констатуює наявний тип людської по­ведінки. На перший погляд, зазначає Вебер, люди співвідносять власні дії з існуючим типом поведінки (а отже й із суб'єктивним смислом, який його конституює) як зі значущим тому, що остан­ній є юридично оформленим і закрапленим як пануючого. Та лишається незрозумілим, чому людина сприймає пануючий тип. суб'єктивного смислу як значущий. Для з'ясування цього потріб­но встановити, якими є складові такого сприйняття, якщо відки­нути його зовнішнє забезпечення. Згідно з М. Вебером до шука­них складових належать: звичка, традиція, інтерес, легітимність. Лише за умови останньої індивідуальна поведінка стосовно суб'єктивних смислів, які констатуюють загальнообов'язковий тип людської поведінки (держава) орієнтується уявленням про їх значущість (а не звичність, традиційність чи слугування інтере­сам), тобто їх обов'язковість та існування як взірця людської по| ведінки, що є гідним для наслідування. Лише легітимність забез­печує існуючому порядку як деякій однопорядковості суб'є­ктивних смислів бажані стабільність і функціональність. На дум­ку М. Вебера, порядок, стабільність якого базується лише на ці­лераціональних мотивах, у цілому значно лабільний, ніж той по­рядок, орієнтація на який базується лише на традиції чи звичці до певної поведінки. Однак останній ще більш лабільний, ніж поря­док, який має престиж, тому диктує непорушні вимоги і встанов­лює взірець поведінки, тобто ніж порядок, що має «легітим­ність». Цей факт Вебер пояснює тим, що легітимний порядок має внутрішній вимір і внутрішню виправданість, які охоплюють: 1) емоційну відданість порядку; 2) віру в абсолютну значущість порядку, який нібито виражає собою певні непересічні цінності; 3) віру в залежність власного блага та спасіння від збереження цього порядку.

М. Веберу належить відкриття того факту, що типологія спо­собів легітимації існуючого порядку взаємин між людьми грун­тується на типології суб'єктивних смислів, які керовані можуть привнести у свою поведінку як послух й які сприймаються ними як звід деяких непересічних цінностей, що надають цьому послу­ху змістовності і сенсу. Відтворення того чи іншого суб'єктив­ного смислу, закріплення його як недоторканого і недосяжного ані для людської думки, ані для людської дії, забезпечується «по­літичною формулою» (Г. Моска), яка здійснює юридичну та мо­ральну санкцію існуючого порядку. Становлячи висновок із зага­льноприйнятих і загальновизнаних у цьому суспільстві вчень та вірувань, вміщуючи апеляцію до історичних переказів та народ­них почуттів, політична формула, за визнанням Г. Моски, репре­зентує наявний стан речей як такий, що відповідає споконвічній природі людини, її прагненню відчувати, що нею управляють не лише під впливом матеріальної та інтелектуальної сили, але й за­вдяки дії моральних принципів.

Типологія суб'єктивних смислів у свою чергу дозволяє конт­ролювати процес формування переконань та вибір людиною «власної кінцевої позиції» (М. Вебер) шляхом перекомбінування елементів повсякденної свідомості, фіксації одних його моментів га непідкріплення інших, вичленення типових реакцій людини на типові ситуації соціально-політичного життя. Спробу з'ясувати, які саме елементи повсякденної свідомості мають бути викорис­танні для попередження лабільності існуючого порядку, вперше здійснив В. Парето у своєму вченні про логічні та нелогічні вчи­нки. Логічним, за В. Парето, є вчинок, у якому відношення «за-сіб-мета» відповідає подібному відношенню у людській свідомо­сті. Якщо гака відповідність порушена, то маємо справу з нелогічним вчинком. Логічні вчинки охоплюють незначну части­ну людської життєдіяльності й детерміновані логічно-експери­ментальним методом пізнання дійсності, який дозволяє встанов­лювати зв'язок між наявними засобами та можливим наслідками їх використання. Однак цей метод пізнання (наука) неспромож­ний відповісти на запитання: «Що спонукає людей обирати ті чи інші цілі?» Такий вибір, вважає Парето, є не результатом, а об'єктом наукового знання й залежить значною мірою від психо­логічного стану людей, аніж від тих аргументів, які вони викори­стовують. Оскільки вибір мети мотивований почуттям, а не тео­ретичним аргументуванням, він здійснюється у процесі нело­гічного вчинку, в якому аналітично можна розрізнити залишки і похідні Залишки у В. Парето — це все, що відрізняється від нау­кового мислення і відповідає соціальним інстинктам людини. Де­яка діяльність, каже В. Парето, здійснюється людиною інстинк­тивно і все ж потребує певного міркування, надання фактам значення символу чи показника, деяких «теорій, які виправдову­ють» загалом. (На думку М. Вебера, людина теж не усвідомлює суб'єктивних смислів своїх дій й лише приблизно їх «відчуває». Саме тому ці смисли потребують наукового реконструювання. Парето при цьому цікавлять ті залишки, які відіграють вирішаль­ну роль у встановлені суспільної рівноваги, усуненні можливості лабільності наявного порядку людських вчинків. До таких зали­шків він, зокрема, відносить: 1) інстинкт комбінацій як схиль­ність людей встановлювати зв'язки між ідеями та речами, з'ясовувати можливі наслідки проголошеного принципу, прагну­ти правильного та уникати неправильного міркування; 2) «непо­рушність агрегатів» як протидія змінам та збереження усталених комбінацій людських стосунків, що утворюють своєрідні агрега­ти (інститути), як — то: звичаї, інститут сім'ї, релігійні віруван­ня; 3) залишки, які стосуються соціальності — схильність до утворення «окремих товариств» та потреба одноманітності, єди­ного способу життя для всіх. Усі перераховані залишки, на думку В. Парето, виконують консервативну соціальну функцію й за умови їх свідомого підсилення та культивування у людей можуть відіграти стабілізуючу роль у суспільстві.

Окрім залишків, нелогічні вчинки вміщують похідні. Похід­ні — це те, до чого апелюють люди з тим, щоб пояснити власні вчинки для самих себе та для інших, надати їм деякого сенсу та виправданості; це різні словесні засоби, які використовують лю­ди для надання позірної логіки тому, що такої логіки не має. При цьому завдяки похідним не лише можна надати бажаного сенсу людськими вчинками, а й вплинути на інтерпретацію людьми як існуючого порядку, так і їх дій у межах цього порядку. Більше того, похідні мають здатність змінювати залишки, а отже, и на­прям людських вчинків. Враховуючи це, В. Парето здійснює кла­сифікацію похідних з точки зору тієї переконливості, яку вони мають для людей. Класифікація побудована за принципом поси­лення такої переконливості: 1) прості твердження типу «треба, тому, що треба»; 2) переконання авторитетом окремих осіб, тра­дицій, звичаю; 3) апелювання до юридичних, метафізичних, над­природних цінностей, наприклад: Закон, Справедливість, Бог; 4) вербальні докази, тобто застосування невизначених, багато-смислових термінів, наприклад демократія, загальне благо тощо. Типологія залишків і похідних дозволяє, таким чином, з'ясувати логіку нелогічних вчинків і способи їх «псевдораціонального оформлення» (В. Парето) і тим самим тенденції поведінки людей, а отже, й спрямованість їх почуттів («непорушність агрегатів», наприклад породжує релігійні почуття, залишки, які стосуються соціальності, — патріотичні почуття). Знання цього дає можли­вість спрямовувати людську поведінку у напрямі досягнення та усталення суспільної рівноваги, попередження та подолання мо­жливої лабільності порядку людських вчинків та взаємовідносин.

Використання основних положень соціології повсякденності у практиці соціально-політичного управління має той сенс, що ор­ганізація ефективного (здатного вирішити проблему легітимності політичної системи) впливу на людську свідомість та поведінку можлива лише за умови врахування тих об'єктивних моментів життя пересічної людини, які власне й зумовлюють саму можли­вість такого впливу. Ці моменти повинні сприйматися людиною як щось безперечне і самоочевидне, як деяка передумова її влас­ного існування у цьому світі. Експериментально зазначені моме­нти були виявлені під час відомих дослідів Гарфінкеля. Так без­перечність і самоочевидпість, на думку А. Шюца, притаманні досвіду повсякденності. Останній на відміну від інших областей людського досвіду має «предметно-тілесну фіксованість» (А. Шюц) у фізичному існуванні людини, тобто повсякденні справи та кло­піт пов'язані з фізичною тілесністю індивіда. «Повсякденна фізи­ка» породжує переживання людиною об'єктивного існування ре­альності, її феноменів і предметів. Оскільки власна фізична тілесність для будь-якої людини самоочевидна, то все, що з нею пов'язане також є самоочевидним. Особливість повсякденної ор­ганізації людського життя описує А. Шюц за допомогою тези про взаємозамінність перспектив, яка передбачає, що у повсякденно­сті індивід керується припущенням, згідно з яким її партнери з повсякденної взаємодії бачать і розуміють світ по суті так само, як і сам він. Ця теза включає два постулати. Перший — постулат взаємозамінності точок зору, який каже: «Я приймаю на віру — й передбачаю, що інший вчиняє так само, що, якщо я поміняюся з ним місцями таким чином, що його «тут» стане моїм, то я буду знаходитись у тому ж віддаленні від предметів і бачити їх в тій же мірі типовості, як і він сам, більш того, для мене будуть до­ступні ті ж речі, що й для нього (і навпаки)» [Цит. за: Ионин Л. Г. Социология культуры. — М., 1998. — С. 88].

Другий — постулат збігу «систем релевантностей»: «Доки не доведено протилежне, я приймаю на віру (й припускаю, що ін­ший робить те ж саме), що різниця у перспективах, зумовлена унікальністю його і моєї біографічних ситуацій, байдужа віднос­но наявних цілей кожного з нас ... і ми обидва відбираємо й ін­терпретуємо актуально чи потенційно спільні об'єкти чи їх якості однаковим чином чи принаймні «емпірично ідентичним» спосо­бом, тобто досить однаковим для досягнення будь-якої практич­ної мети» [Там само. — С. 89].

Відповідно це означає таке. По-перше, пізнання в межах по­всякденності відбувається шляхом своєрідного перевизначення факту як його співвіднесення з існуючим у людини досвідом по­всякденності. Факт не осягається у його індивідуальності, а шви­дше типізується, підводиться під наявний у людини арсенал різ­ного роду типів взаємодії, які є для цієї людини чимось звичним і тому зрозумілим. Тому той факт, який не вкладається у наявні у людини схеми типізації (виходить за межі її повсякденного до­свіду) або типізується і тим самим нормалізується, або віддається людиною на відкуп конкретних сфер експертного знання (сприй­мається як послання іншої, потойбічної стосовно повсякденності сфери людського досвіду). По-друге, повсякденність означає на­ші постійні зустрічі з певними типами людей, ситуацій, мотивів, які позбавлені унікальних рис й існують для нас як універсальні та знеособлені. «... ми розглядаємо нашого партнера із взаємодії вже не як особистість у всьому багатстві її характеристик, а як тип: тип «партнер з торгової угоди», тип «перукар», тип «клієнт» тощо» [Там само. — С. 89]. Повсякденна взаємодія індивідів означає тому їх взаємну незацікавленість один в одному як в осо­бистостях, певну байдужість до всього, що виходить за межі їх «повсякденної фізики».

Врахування встановлених соціологією повсякденності особ­ливостей життя пересічних людей дає змогу не лише визначити напрями та засоби організованого впливу на їх свідомість та по­ведінку, що зумовлені тезою про взаємозамінність перспектив, а п окреслити цілі такого впливу, а саме: з'ясувати схеми типізації, якими користується людина для перевизначення ситуації у своє­му повсякденному житті з тим, щоб забезпечити безперебійність такого перевизначення і не допустити тим самим звернення лю­дини до інших способів пізнання дійсності, які мають сприйма­тися нею як монополія експертів-професіоналів; 2) утримати лю­дину в межах незацікавленості та байдужості до всього, що иезпосередньо не пов'язане з повсякденністю її існування.

Загалом у сучасній соціологічні думці проблематика соціа-пьно-політичного управління узагальнена теорією соціальної поведінки, яка існує у вигляді двох своїх варіантів: соціального біхевіоризму, який вивчає так звану «відкриту» поведінку, та концепцій, що розробляються в руслі психоаналізу й роблять акцент на з'ясуванні мотивів, ціннісних орієнтацій та намірів індивідів.

щ| Практичне вирішення проблем соціально-

політичного управління передбачає знання основних положень політичної психології. Офіційне визнання останньої відбулося у 1968 році. Предметом політичної психології, на думку Дж. Кнут-сона, є психологічний компонент політичної поведінки людини. Для практики соціально-політичного управління можуть бути шачимими такі напрями досліджень, що мають місце в межах політичної психології:

1. вивчення біографії конкретних політичних лідерів з метою визначення їх психологічно-політичних позицій, що дозволяє прогнозувати хід думок того чи іншого політичного лідера під час прийняття ним політичного рішення. Завдання полягає тут у побудові так званих «схематичних карт», які передбачають аналіз політичної поведінки особистості шляхом вивчення різних фак-юрів, які впливають на напрям цієї поведінки;

2. напрям, що бере свій початок від праці Г. Лассуела «Пси­хопатологія і політика», де він рекомендував виокремлювати ти­пові особливості політичної поведінки різних людей з тим, щоб мати можливість групувати їх за різними ознаками й прогнозува-ги цю поведінку в конкретних політичних ситуаціях;

3. культурна психологія, яка з'ясовує типові національні і со­ціальні характери;

4. дослідження процесів політичної соціалізації, яке дозволяє і'ясувати причини виникнення «субкультур невдоволення» та фактів девіантної поведінки.

Окрім цього, організація соціально-політичного управлінні передбачає врахування змісту поняття психологічної війни, який, на думку П. Лайнбарджера, полягає у планомірному використан­ні пропаганди та близьких до неї інформаційних заходів з метокз вплинути на думки, почуття, стосунки та поведінку різних груп населення іноземних країн таким чином, щоб сприяти досягнен­ню цілей національної політики чи воєнних цілей. Пропаганда в свою чергу полягає у планомірному використанні будь-якого за­собу спілкування для впливу з певною метою на розум, почуття та поведінку певної групи людей. В оперативному відношенні пропаганду визначають п'ять чинників, які отримали назву фор­мули STASM: 1) джерело, враховуючи засоби; 2) час; 3) аудито­рія; 4) тема; 5) завдання (бажаний ефект). Проміжною ланкою між політикою та пропагандою, на думку П. Лайнбарджера, є ви­значення характеру противника. У психологічній війні найкраще визначати противника в особі: 1) одноосібного правителя; 2) пра­влячої групи; 3) точно не визначених осіб-шахраїв; 4) якої-небудь меншини.

Чільне місце серед засобів здійснення психологічної війни за­ймають індустрія розваг, реклама та засоби масової інформації, Всі вони так чи інакше присутні в практиці соціально-політичного управління. Реклама визначається на сьогодні як пе­редача інформації, що зазвичай має характер переконання, про продукцію, послуги чи ідеї. Однак, на думу французького вчено­го Ж. Бодрійяра, реклама виконує більш непомітну, але й не менш важливу для всього суспільного порядку функцію, чим просте навіювання споживачу необхідності придбання тієї чи ін­шої марки товару чи послуги. Мова йде про функцію соціальної інтеграції та адаптації, яка здійснюється двояко, а саме: у формі інфантильного обдаровування (принцип насолоди) і у формі фру­страції, дезорганізації людської свідомості та поведінки шляхом усунення принципу реальності (репресивний принцип). Фактом свого існування як найдемократичного з усіх товарів, який, буду­чи доступним для всіх, отримується в «дар», реклама створює образ суспільства, що піклується про людські потреби, про жит­тєвий проект кожного зі своїх членів. Демонструючи турботу, тепло, приязність суспільства стосовно індивіда, реклама знімає їх протистояння один одному, усуває напругу та конфліктність в їх взаємостосунках. Завдяки їй, світ постає не як ворожий та бай-і дужий до людських прагнень, а як пластичний і готовий присто­суватися до будь-яких забаганок індивіда. Звідси — віра у все­силля і всемогутність останнього, значущість та пріоритетність його «хочу» для суспільства. Ця віра посилюється завдяки ство­реній рекламними образами специфічній системі задоволення людських бажань, де людина має справу не з суспільством як ре­альним інститутом, а з його образами, де реальність з її протиріч­чями та проблемами усунена. Забезпечуючи заочну причетність індивіда до цього світу, реклама й породжує ілюзію значущості ііого життя для останнього. «Річ націлена на вас, вона вас лю­тіть. А оскільки вона вас любить, ви й самі відчуваєте себе існу­ючим — ви «персоналізовані». Це і є головним, сама ж купівля відіграє другорядну роль» [Бодрийяр Ж. Система вещей. — М., 1995. — С. 141]. Індивідуальне життя виявляється значимим для суспільства тією мірою, в якій воно «вбудоване» за допомогою речей в його статус кво. Реклама тому не просто пропонує речі для того чи іншого їх використання, не стільки спонукає до купі­влі, скільки підказує та окреслює загальну схему згоди індивіда зі світом, націлює на єдину логіку приєднання до соціального кон­сенсусу, полегшуючи тим самим смисложиттєві пошуки та попе­реджуючи світоглядні метання сучасної людини. Це досягається завдяки спілкуванню людини не зі світом як таким, а з реклам­ними образами цього світу. Внаслідок такого спілкування вона відвертається від реалій останнього, а тому в кінцевому рахунку приймає їх. «Через крісло, яке «поєднується з формами вашого тіла», ви самі поєднуєтеся, приймаючи за нього відповідальність, зі всім технічно-політичним ладом суспільства» [Там само. — С. 146]. Таким, на думку Ж. Бодрійяра, є репресивно-регулююче покликання реклами, яка здійснюється у формі фрустрації. Рек­лама спрямована на пригнічення бажання індивіда звернутися до реальності й до іншого, аніж споживацька активність, способу особистісного самоздійснення. Саме це бажання, за словами Ж. Ііодрійяра, перетворюється на видовище, залишається невгамова-ним і, зрештою, абсурдно-регресивно переноситься на деяку річ. Утримуючи свідомість у стані «мрійливої задоволеності», рекла­мні образи, вважає Ж. Бодрійяр, змінюють попередні механізми морально-політичної інтеграції суспільства. Якщо раніше такі механізми завжди підкріплювалися відкритим насиллям, то тепер нони його не потребують, адже «...споживач інтеріорізує соціа­льну інстанцію та її норми в самому жесті споживання» [Там са­мо. — С. 146].

Основу рекламної привабливості товару становить розроблена А. Маслоу ієрархія потреб: фізіологічні потреби, безпека, соціа­льні потреби, потреби значущості та самовираження. Окрім цьо­го, реклама базується на принципі сегментації ринку, виокрем­ленні споживчих груп та з'ясуванні їх типової поведінки. Крите­ріями такого виокремлення можуть бути: географічний, демо­графічний, поведінковий, психологічний.

Зважаючи на адаптаційну та інтеграційну функції реклами, її залучення до практики соціально-політичного управління є умо­вою ефективного здійснення останнього. Але при цьому слід ма-ти на увазі не лише конкретні рекламні прийоми, а й їх світогля­дне навантаження та можливі в зв'язку з цим наслідки їх використання.

Осмислення регулятивної щодо людської свідомості та пове­дінки функції засобів масової інформації найбільш повно та де­тально здійснене у книзі американського дослідника інформацій них процесів Герберта Шиллера «Маніпулятори свідомістю». Н< думку вченого, ця функція базується на п'яти міфах, закріплений яких вона в свою чергу сприяє, а саме:

1) міф про індивідуалізм та особистісний вибір;

2. міф про нейтралітет основних соціальних інститутів (уряду ЗМІ, системи освіти та науки);

3. міф про незмінну природу людини — всі соціальні конфлі­кти спричинені агресивністю та непіддатливістю людської при­роди;

4. міф про відсутність соціальних конфліктів — конфлікти у суспільстві розглядаються як справа суто індивідуальна за своїм походженням;

5. міф про плюралізм ЗМІ або міф про особистий інформацій ний вибір.

Зазначені міфи стверджуються завдяки спеціальним методам передачі інформації, відповідним формам комунікації, що уособ­люють управління свідомістю людини. Таких форм, вважає Г. Шиллер, дві. Перша — подрібнення та фрагментація, зміст яких полягає у локалізованому підході до проблеми, який спри­чиняє у людини нездатність осягати проблему в цілому. Засобом подрібнення та фрагментації інформації є реклама. Остання, втручаючись в інформаційні програми, знижує здатність аудито­рії оцінювати тотальний характер висвітленої події чи проблеми, заважаючи зосередитися та позбавляючи вагомості інформацію, що передувала рекламі. Друга форма передбачає негайність у пе­редачі інформації. Акцент на негайності створює відчуття важли­вості предмета інформації. Як наслідок — послаблення у людини здатності розмежовувати інформацію за ступенем важливості.

Окрім цього, в практиці ЗМІ вироблені такі принципи впливу на людську свідомість: 1) принцип масованого тиску на психіку індивіда, коли систематично виголошуються чи тиражуються якісь судження, думки, оцінки; 2) висока вербальна культура та особиста привабливість розповсюджувача інформації; 3) викрив­лення масштабу подій і часу.

У сучасному суспільстві, яке визначається вченими як інфор­маційне, саме засоби масової інформації є першочерговим засо­бом організованого впливу на свідомість та поведінку людей, а знання принципів та методів їх функціонування полегшує вирі­шення проблеми ефективності останнього.

Наприкінці, слід зазначити, що сьогодні поняття «психологіч­ної війни» поступається поняттю «інформаційної війни», яке бі­льше відповідає реаліям постбіполярного світу. Однак реклама і індустрія розваг, і засоби масової інформації полишаються важ­ливими і дієвими засобами впливу на людську свідомість та по­ведінку, підпорядковуючи їх вирішенню проблеми легітимності існуючої політичної системи.

Теми рефератів та курсових робіт

1. Історико-філософські засади теорії соціально-політичного управ­ління.

2. «Мікрофізика влади» М. Фуко у контексті проблематики соціа­льно-політичного управління.

3. Проблема реконструювання суб'єктивних смислів людської по­ведінки у М. Вебера.

4. Вчення про логічні та нелогічні вчинки В. Парето та практика соціально-політичного управління.

5. Соціологія повсякденності про об'єктивні підстави практики со­ціально-політичного управління.

6. Політична психологія та соціально-політичне управління.

7. Психологічні чинники ефективності політичної пропаганди.

8. Соціальна функція реклами та практика соціально-політичного управління.

9. Семіотичні моделі реклами та проблема ефективності соціально-політичного управління.

10. Засоби масової інформації в практиці соціально-політичного управління.

11. Індустрія розваг як засіб соціально-політичного управління.

12. Проблеми та труднощі функціонування засобів масової інформа- ції в сучасній Україні.

Завдання для самостійної роботи

1. Прослідкуйте еволюцію етичної концепції держави, починаючи з гегелівського її варіанту і закінчуючи сучасним її тлумаченням. У чому, на Вашу думку, полягає принципова різниця між класичним та новітні­ми варіантами цієї концепції? Чим вона зумовлена та як практично ре­презентована у практиці соціально-політичного управління?

2. Розкрийте зміст поняття суб'єктивного смислу у М. Вебера. Яко­му поняттю у В. Парето воно відповідає? Обгрунтуйте свою відповідь.

3. Використання яких типів суб'єктивних смислів, за типологією М. Вебера, та яких типів залишків, за типологією В. Парето, на вашу дум­ку, може забезпечити ефективність соціально-політичного управління у суспільствах в умовах трансформації? Наведіть приклади такого вико­ристання у практиці соціально-політичного управління у сучасній Україні.

4. Проаналізуйте класифікацію похідних В. Парето. Згадавши умови достовірності інформації, з'ясуйте, яка похідна, за цією класифікацією, використовується для її забезпечення. Які похідні, на вашу думку, ви­користовуються зазвичай у практиці сучасних українських ЗМІ? Наве­діть приклади.

5. Проаналізуйте положення М. Вебера про те, що легітимний поря­док має внутрішню виправданість. Вкажіть можливі напрями практич­ного застосування складових останньої в сучасному українському сус­пільстві та відповідні завдання практики соціально-політичного управління з їх конкретного забезпечення.

6. Проаналізуйте основні положення соціології повсякденності. Чи використовуються, на вашу думку, ці положення у практиці соціально-політичного управління в сучасній Україні? Якщо так, наведіть прикла­ди. Які з цих положень, на вашу думку, сприймаються до уваги під час створення та підтримання у суспільстві спіралі мовчання? Відповідь об­ґрунтуйте.

7. Розкрийте соціальну функцію реклами та її значення для практи­ки соціально-політичного управління й дайте відповідь на такі питання: 1) чому, на думку Ж. Бодрійяра, логіка реклами є логікою Діда Моро­за?; 2) існує думка, що чим більш примітивною є реклама з інтелектуа­льної точки зору, тим більш дієвою вона є за своїми результатами. Чим, на вашу думку, можна пояснити цей феномен. Доповніть свою відпо­відь конкретними прикладами.

8. З'ясуйте зміст міфів, на яких базується регулятивна стосовно людської свідомості функція засобів масової інформації, та відповідних методів передачі інформації. Як вони пов'язані із завданнями соціаль­но-політичного управління. Наведіть приклади використання цих міфів та методів у практиці сучасних українських ЗМІ.

9. Розкрийте зміст основних принципів висвітлення ЗМІ конфлікт­них ситуацій у суспільстві та становища в останньому етнічних мен­шин, як вони визначені Д. Брауном. Як Ви вважаєте, чи достатньо ви­користовуються ці принципи у сучасній практиці вітчизняних ЗМІ? відповідь обгрунтуйте.

Рекомендована література

Основна

1. Арон Р. Этапы развития социологической мысли. — М., 1993. — С. 402-^144.

2. Барт Р. Риторика образа // Барт Р. Избранные работы. Семиоти­ка. Поэтика. М., 1989.

3. Бергер П., Лукмаи Т. Социальное конструирование реальнос­ти. —М., 1995. — С. 37—79, 120—131, 239—263.

4. Бодрийяр Ж. Система вещей. — М., 1995. — С. 136—163.

5. Брайант Д. Основы воздействия СМИ. — М., 2004.

6. Браун Д. Теле/радіо новини та меншини. — К., 1996. — С. 21— 25,38—76,85—101, 113—127, 128—141.

7. Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990. — С. 495—545, 602—643.

8. Гегель Г.В.Ф. Работы разных лет. В 2—х т. Т. 2. — М., 1971. — С. 35—72, 196—205.

9. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т. № Философия духа. — М., 1977.

10. Грамши А. Избранные произведения. В 3—х т. Т. 3. — М., 1957.—С. 217—221.

11. Грамши А. Тюремные тетради. ВЗ—х ч. Ч. 1.— М., 1991.— С. 218—221.

12. Дубицкая В. П. Телевидение. Мифологии в электронных средствах массовой информации. — М., 1998.

13. Ионин Л. Г. Социология культуры. —М., 1998. — С. 77—125.

14. Кін Дж. Мас-медіа і демократія. — К., 1999.

15. Крос К., Гакет Р. Політична комунікація і висвітлення новин у демократичних суспільствах; Перспективи конкуренції. — К., 2000.

16. Лайнбарджер П. Психологическая война. — М., 1962. — С. 46— 77,319—337.

17. Лассуэл Г. Принцип тройного воздействия: ключ к анализу социа­льных процессов // Социологические исследования. — 1994. — № 1. — С. 135—143.

18. Леонтьева Л. Є. Пропаганда як інформаційно-психологічний складник політичних процесів. — К., Л., 2004.

19. Майерс Д. Социальная психология. — СПб., 1997. — С. 311—339, 348—353, 434-482, 517—525.

20. Макс-Комбс М. Встановлення пріоритетів: масмедії та громадська думка. — К., 2007.

18. Моска Г. Правящий класс // Социологические исследования. — 1994. —№ 10.

19. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии двадцатого ве­ка. — М. — К., 2000. — С. 68—118, 291—306.

20. Сапенько Р. Искусство рекламы в современном мире. — К., 2005.

21. Современная реклама. — Тольятти, 1995. — С. 150—157, 159— 179.

22. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992. — С. 51—94, 114—156.

23. Федотова Л. Н. Массовая информация: стратегия производства и тактика потребления. — М., 1995. — С. 216—229.

24. Федотова Л. Н. Реклама в социальном пространстве. —М., 1996. —С.6—29, 82-91.

25. Фуко М. Воля к истине: по ту сторону знания власти и сексуаль­ности. — М., 1996.—С. 181—198,238—251.

26. Шшлер Г. Манипуляторы сознанием. — М., 1980. — С. 25—50, 158—183.

27. Шюц А. Структура повседневного мышления // Социологически! исследования. — 1988. —№ 2.

12. Силвермен Д. Некоторые игнорируемые вопросы о социальной реальности // Новые направления в социологической теории — М.,

1978.

13. Смелзер Н. Социология. — М., 1994. — С. 139—42.

14. Федотова Л. Н. Реклама в обществе: каков эффект? // Социоло-| кческие исследования. — 1996. — № 10.

15. Фуко М. Наглядати й карати: Народження в'язниці. — К., 1998.

Додаткова

1. Бауман 3. Мыслить социологически. - М., 1996.—| С. 213—223.

2. Головатий М. Ф. Політична психологія: Підручник для студ. ви­щих навч. зал. — К., 2006.

3. Ионии Л. Г. Альфред Шюц и социология повседневности // Сов­ременная американская социология. — М., 1994. — С. 180—193.

4. Ливингстон 3. Понять этиометодологию // Современная западная социология: классические традиции и поиски новой парадигмы. — М., 1990.

5. Матвеев С. О. Політична психологія: Навч. посібник для студ. вищ. навч. зал. — К., 2003.

6. Монсон П. Современная западная социология. — СПб., 1992. — С. 80—89,356—361.

7. Новые тенденции в западной социальной философии. — М., 1998. — С. 120—131, 332—351, 358—364.

8. Попова И. М. Повседневные идеологии. Как они живут, меняются и исчезают. — К., 2000.

9. Похитители разума. — К., 1998. — С. 440—444, 456-^168, 483— 485, 491—492, 569—574, 602—609, 638—643.

10. Почепцов Г. Г. Пропаганда и контрпропаганда. — М., 2004.

11. Рощин С. К. Западная психология как инструмент идеологии и политики. — М., 1980.

ПРОБЛЕМА СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧКОГО УПРАВЛІННЯ У КОНТЕКСТІ ЗАГАЛЬНОЇ ТЕОРІЇ ШРАВЛІННЯ

1. Коло проблем та основні етапи еволюції загальної теорії управління.

2. Основні школи загальної теорії управління про со­ціально-політичні аспекти управлінської діяльності.

Зародження науки про управління пов'язують з ім'ям біолога Л. фон Берталанфі, який висунув та обгрунтував ідею про «ізоморфізм», існування спільних властивостей (зако­нів, структур) у різнорідних біологічних, технічних, соціальних, концептуальних та інших системах.

Сучасна наука про управління у своєму становленні пройшла два основні етапи, концептуальним оформленням яких стали кла­сична школа управління або школа «наукового менеджменту» тг школа «людських стосунків». Виникнення класичної школа управління пов'язане з іменами Ф. Тейлора, А. Файоля, Л. Урві-ка, Г. Емерсона, Г. Форда.

Основні положення теорій управління Ф. Тейлора викладені у його роботах «Управління фабрикою» (1903), «Принципи на­укового управління» (1911), «Свідчення перед спеціальною комісією конгресу» (1912). Ці положення зводяться до таких: 1) створення наукового фундаменту для заміни попередніх, традиційних методів управління працею новими, наукове до­слідження кожного з його елементів; 2) підбір робітників н^ основі наукових критеріїв, піклування про їх навчання та за'! безпечення «сердечної співпраці» з ними; 3) рівномірний роз­поділ праці та відповідальності між адміністрацією та робітни­ками. Головне завдання управління, на думку Ф. Тейлора, полягає у забезпеченні максимального прибутку для підприєм­ця разом з максимальним добробутом будь-якого зайнятого ні підприємстві робітника. Його вирішення передбачає вироб­лення та запровадження методів раціоналізації праці окремий робітників та виробничих підрозділів, перебудову організації процесу управління виробництвом загалом.

Система управління Ф. Тейлора базується на здійсненому ним розрізненні двох типів людей, а саме: людини першого класу та гак званої середньої людини. Людина першого класу, вважає Ф. Тейлор, має виражену мотивацію та прагне як найшвидше ви­конати свою роботу, вона не витрачає час даремно й не ухиляєть­ся від виконання своїх обов'язків. Такі люди мають відбиратися для вирішення особливих завдань, а керівництво повинно нада­вати їм підтримку шляхом матеріального стимулювання їх праці, оскільки вони можуть набути ознак середньої людини. Остання сприймає мінімальну продуктивність праці як певну норму, яку нона не збирається перевищувати, тому її визначає так зване при­кидання, яке може бути природним та системним. Природне при­кидання існує як тенденція до розслаблення, полегшення наван-іажень, «схильність плестися повільною ходою». Системне прикидання означає зниження робізниками своєї продуктивності внаслідок недалекоглядної оцінки власних інтересів. Воно існує як спроба робітників приховати від своїх господарів дійсні тем­пи, з якими може бути виконана робота. Тому зазначає Ф. Тей­лор, суттєвий дефект, притаманний всім звичайним системам управління, полягає у тому, що вони базуються на неуцтві та Прехні. Той елемент системи управління, який є найбільш важли­вим для всіх її рівнів, — темпи роботи, — лишається досить не-визначеним, водночас він потребує розумного управління та кон­тролю. Ця проблема, на думку Ф. Тейлора, може бути вирішена за допомогою принципу, який він назвав «систематичним та нау­ковим хронометруванням». Кожна робота розбивалася на низку елементарних операцій, які хронометрувалися і фіксувалися. Ре­зультати хронометражу документувалися й на підставі цього ви­значалися стандартні часові норми для виконання тих чи інших робіт.

Окрім хронометрування, сприяти перетворенню середнього робітника на робітника першого класу мала програма «досягаю­чого працівника». Ця програма конкретизувалася Ф. Тейлором у таких принципах: 1) доручення кожному робітнику можливо ви­щого типу роботи, який є доступним для його вміння та фізичних особливостей; 2) заохочення кожного робітника до того, щоб він давав той максимум роботи, який доступний першокласному представнику його розряду, та прагнув до перевершення цього максимуму; 3) кожному робітнику, який працює у найвищому іемпі першокласного працівника, слід виплачувати залежно від якості його роботи надбавку від 30 до 100 відсотків порівняно з робітником середнього типу.

Принцип хронометрування та система «досягаючого праців ника», на думку Ф. Тейлра, забезпечували спільність інтересії робітників та керівників підприємств, а співпраця між ними ) свою чергу була гарантом економічного зростання підприємства яке було вигідне усім членам суспільства. Добробут наймача, нг думку Ф. Тейлора, не може бути тривалим, якщо воно не супро воджується добробутом його робітників, й навпаки. Виходячи з цього, головною метою менеджменту Ф. Тейлор визначив забез­печення максимального процвітання підприємців разом з макси­мальним процвітанням всіх представників найманої праці. «Мак­симальне процвітання» для компанії означало при цьому не лиш* великі дивіденди, а й довершення усіх аспектів ділової активнос­ті, що є умовою постійності такого процвітання, а для осіб най­маної праці — не лише високий рівень заробітної плати, а й роз­виток кожного до максимально можливої для нього продуктивної досконалості. Досягнення цієї мети вимагало, на думку Ф. Тей­лора, чіткого розмежування функцій управлінців та робітників. Перші повинні були приймати всі значущі рішення стосовно ме­тодів виробництва, останні — мовчазно приймати роль, відведе­ну їм у процесі виробництва. Праця управлінців мала базуватися на так званому мистецтві управління, визначальним елементом якого була програма «керівника, який досягає», що охоплювала питання підготовки, особистих якостей, методів та стилю роботи керівника. Метою мистецтва управління є систематичне навчан­ня та цілеспрямоване створення знаючої людини, які мали замі­нити собою пошуки генія управління. Своє практичне втіленні мистецтво управління отримало в функціональній адміністрації, за якої кожний управлінець, маючи одну чи дві здібності, вико­нував одну чи дві функції. Для менеджменту це означало змен­шення вартості навчання, оскільки, якщо робота спрощена, тс можна будь-яку людину змусити її виконувати, або звільнити й знайти іншу, що скорочує витрати від плинності кадрів.

Особливо місце у функціональній адміністрації Ф. Тейлора займав «відділ особистого складу», тобто відділ кадрів, який за­ймається підбором людей для заповнення вакансій та посад, ще створюються. Кадрова політика полягає у: 1) вивченні досвіду, спеціальних здібностей та характеру кандидатів з метою встано­влення відповідності якостей останніх специфіці роботи чи поса­ди. Цим займається так званий «дисциплінарний інспектор» шля­хом нагляду за трудовою дисципліною та експертних опитувань; 2) зборі даних про кожного працівника, які мали демонструвати його акуратність, невиправдану відсутність, порушення правил, псування машин та інструментів, а також його вміння, середній заробіток та всі «позитивні якості»; 3) принципі перспективи, згі­дно з яким, по-перше, керівник може отримати підвищення лише після того, як підготує собі заміну; по-друге, керівник зобов'я­заний розвивати свої нинішні здібності.

Успішне керівництво, на думку Ф. Тейлора, потребує також знання: 1) образу думок робітників, способу їх міркування, «ма­нери висловлюватися та забобони», 2) способу чи манери стави­тися до запропонованих завдань. Відповідно до цих принципів будується у Ф. Тейлора спілкування між керівником та підлеглим як цілеспрямована та регульована форма міжособистісних стосу­нків, її правилами є: 1) відповідність тону розмов між начальни­ками та робітниками рівню останніх; 2) чіткість, стислість та предметність розмови, яка ведеться з одним робітником; 3) обго­ворення найбільш гострих проблем та вільне висловлювання ро­бітником своєї думки, що слугує своєрідним «запобіжним клапа­ном»; 4) догана повинна містити «нотки людського лочуття», а доброзичливість, допомога та наочний урок мають замінити під­хльостування та простий осуд; 5) спілкування має завершуватися переконанням.

Методи, якими керівник користується під час спілкування з підлеглими, утворюють стиль керівництва. Складовими остан­нього, на думку Ф. Тейлора, є: 1) прийоми, за допомогою яких досягається мотивація поведінки; 2) певні соціальні санкції та дисциплінарні заходи. До того ж різноманітність останніх має відповідати розмаїттю характерів чи типів людей. До першого типу належать люди настільки свідомі, добросовісні, що вони фактично не потребують ніякої дисципліни. Методами виливу на них можуть бути невеличкий натяк, декілька пояснень тощо- Тут Ф. Тейлор формулює також основне правило міжособистісних стосунків, якого слід дотримуватися під час адаптації молодих працівників, а саме: з будь-якою новою людиною слід розпочи­нати розмову у дружелюбному тоні. Другий тип — це люди, які схильні приймати м'яке поводження з ними за ознаку слабкості та нерішучості. Засобами впливу на них мають тому бути: суво­рість у розмові, яка має зростати доти, доки не зміниться їх пове­дінка чи вичерпаються «засоби англійської мови»; демонстру­вання того, що за розмовами приховується щось значно серйозніше, наприклад, штраф чи звільнення. Система штрафів при цьому має вводитися поступово та планомірно, а саме штра­фування слід здійснювати у формі суворої вимоги з поясненням, що у випадку невиконання вимог людина буде звільнена.

Можливий конфлікт між управлінцями та робітниками можна попередити належним ставленням до відбору персоналу, тобто цілеспрямованим набором лише таких працівників, які будуть за­довольняти вимоги, зумовлені конкретними аспектами цього ви­робничого процесу. Позиція Ф. Тейлора з цього питання викла­дена ним у таких трьох принципах: 1) заміна рішень, що їх приймають робітники, які здійснюють цю функцію, науково об­ґрунтованими рішеннями; 2) науковий підбір та підготовка робі­тників, що потребує вивчення їх якостей, навчання та підготовка замість їх безсистемного підбору та навчання; 3) тісна співпраця керівників та працівників, яка дозволяє їм виконувати свою ро­боту відповідно до встановлених наукових законів та закономір­ностей, а не довільне вирішення кожної окремої проблеми окре­мим робітником.

Таким чином, узгодження цілей робітника та підприємства потребує не лише хронометрування та морального стимулювання працівників першого класу, а й тотального перегляду існуючих установок та радикальної зміни стосунків між керівником та пра­цівниками. Тому науковий менеджмент, на думку Ф. Тейлора — це не спосіб підвищення ефективності виробництва. Його засто­сування передбачає здійснення так званої «ментальної револю­ції» у свідомості як працівника, так й управлінця. Ця революція, змінюючи ставлення до роботи, до колег та стосунки між праців­никами й наймачами, попередить виникнення виробничих конф­ліктів й створить атмосферу довіри та гармонії у суспільстві в ці­лому.

У Великобританії ідеї Ф. Тейлора отримали свій розвиток у праці Картера Гудріча «Межі контролю», де оцінюється можли­вість та ступінь обґрунтованої участі робітників у контролі виро­бництва, а також розглядаються різні форми такого контролю. К. Гудріч вперше порушив проблему робочого контролю над ви­робництвом й показав, що такий контроль має стати фундамента­льним принципом виробничих відносин в індустріальному суспі­льстві.

А. Файоль у своїй головній праці «Загальне і промислове управління» (1916) здійснив спробу розробити більш широкий, порівняно з Ф. Тейлором, підхід до аналізу проблем управління підприємством. На думку А. Файоля, в діяльності промислового підприємства завжди присутні шість типів діяльності, а саме: технічна діяльність, комерційна діяльність, фінансова діяль­ність, діяльність, що спрямована на забезпечення безпеки, бух­галтерський облік та управлінська діяльність. Остання при цьо­му відрізняється від керівництва. Якщо керівництво полягає у веденні підприємства до мети шляхом оптимального викорис­тання наявних ресурсів та забезпечення стабільності шести ос­новних видів його діяльності, то управління є діяльністю, в здійсненні якої беруть участь як керівники, так й працівники підприємства.

Управлінська діяльність базується на чотирнадцяти принци­пах: 1) розподіл праці, мета якого виробляти більше та краще за тих же зусиль; 2) влада як право давати розпорядження та вима­гати їх виконання. При цьому влада може базуватися як на офі­ційному авторитеті керівника, зумовленому тією посадою, яку він обіймає, так й на особистому його авторитеті, який визнача­ють інтелект, життєвий досвід, цілісність та здатність виконувати роль лідера. В будь-якому разі авторитет пов'язаний з відповіда­льністю, а тому передбачає вміння приймати рішення та наклада­ти в разі необхідності певні санкції, що в свою чергу можливе лише за умови достатньої цілісності людини; 3) дисципліна, яка зводиться до послуху, старанності, енергійності, певної поведін­ки та зовнішніх знаком поваги, яких дотримуються відповідно до існуючої між фірмою та робітниками угоди; 4) єдність розпоря­дження, яка передбачає отримання підлеглим наказів лише від одного начальника та попереджає виникнення напруги, конфлік­тів й збентеження; 5) єдність керівництва як єдність управління та плану, відповідно до якої сукупність операцій, спрямованих на досягнення однієї й тієї ж мети, потребують одного керівника та одного плану; 6) підпорядкування індивідуальних інтересів зага­льним, яке змушує згадати, що в бізнесі інтерес одного підлегло­го чи групи підлеглих не повинен суперечити інтересам підпри­ємства; 7) винагорода персоналу, яка означає, що праця має винагороджуватися й сенс якої полягає у задоволенні потреб працівника. На думку А. Файоля, існують незалежні від підпри­ємця фактори, що визначають рівень оплати: прожитковий міні­мум, пропозиція робочої сили, економічна ситуація у країні то­що; 8) централізація, що є природною для організації струк­турою; 9) скалярний ланцюг тобто владна вертикаль, яка пов'язує всі рівні підлеглих від вищої інстанції до нижчих її щаблинок. Для того щоб зекономити час, необхідний для звернення до ви­щої інстанції, й одночасно зберегти можливість контролю з боку останньої А. Файоль пропонує використовувати систему делегу­вання прав та відповідальності підлеглим, що дозволяє вирішува­ти окремі проблеми, не виходячи за межі цієї ланки скалярного танцюга (так звана система трапу); 10) порядок, який існує у ви­гляді матеріального порядку (наявності місця для будь-якої речі та будь-якої речі на своєму місці) та соціального порядку (місця для кожної особи й кожної особи на своєму місці). Забезпечення останнього передбачає забезпечення належних організації праці та підбору персоналу; 11) справедливість як поєднання правосу­ддя та доброзичливості, що вимагає від керівника здорового глу­зду, досвіду та добродушності; 12) стабільність складу персона­лу, яка стосується проблем планування кадрів, вдосконалення методів управління та відпливу робочої сили; 13) ініціатива як здатність складати план та забезпечувати його виконання. Мож­ливість максимального вияву ініціативи має бути надана мене­джером усім працівникам за рахунок делегування відповідних повноважень; 14) корпоративний дух як створення та підтримка певної гармонії організації.

Окрім принципів, здійснення управління передбачає враху­вання його складових елементів, які у А. Файоля одночасно є фу­нкціями управління. Планування — це спроба передбачити май­бутнє організації та визначити заходи, потрібні для його досягнення. Основою планування є розробка формального плану дій, який базується на ресурсах організації, типі та значенні ви­конуваної нею роботи та можливих майбутніх тенденціях. В ідеалі план має бути: 1) цілісним, тобто поєднувати часткові плани окремих організаційних структур; 2) гнучким, тобто вра­ховувати можливі непередбачені обставини; 3) точним. Плану­вання, на думку А. Файоля, є функцією адміністратора. Організа­ція є способом, завдяки якому підприємство отримує все необхідне для свого функціонування. Визначальним для структу­ри організації є кількість її працівників, яка в свою чергу визна­чає кількість виконуваних організацією функцій. Збільшення цієї кількості тягне за собою збільшення кількості рівнів управління, які поєднуються між собою за допомогою скалярного ланцюга. Розпорядження має на меті добитися від працівника максималь­ної віддачі в інтересах всього підприємства. Його успіх залежить від поєднання особистих якостей та знань загальних принципів управління. Розпорядження має підпорядковуватися таким пра­вилам: 1) знання своїх підлеглих; 2) боротьба з некомпетентніс­тю; 3) врахування всіх деталей угоди, яка укладається між ком­панією та її працівниками; 4) хороший приклад самого керівника; 5) періодична перевірка організації; 6) проведення нарад, які по­кликані визначити напрям розвитку та основні пріоритети ком­панії; 7) встановлення у колективі атмосфери, яка б стимулювала єдність, енергію, ініціативу та лояльність робітників. Крім цього, керівник має розвивати ініціативу своїх підлеглих та попереджа­ти їх можливі помилки за допомогою методу підказування. Ко­ординація покликана забезпечити оптимальну гармонізацію різ­них видів діяльності організації. Вона використовується для того, щоб полегшити роботу організації та зробити її функціонування оільш успішним. Координація має збалансувати різні аспекти ді­яльності організації таким чином, щоб дотримувалася пропор­ційність витрат та прибутків, збуту та виробництва, купівлі обла­днання та виробничих потреб тощо. Контроль повинен забез­печити відповідність всього, що відбувається в організації при­йнятому плану, принципам та діючим інструкціям. Він стосуєть­ся всього — продуктів, людей, операцій. Мета контролю, на дум­ку А. Файоля, — не лише відшукування помилок, а й їх попе­редження. Здійснювати контроль мають неупереджені контроле­ри, тобто люди, які не пов'язані з контрольованими стосунками підлеглості.

Проблема організаційної структури, що була порущена А Фа-ііолем, розглядалася також Альфредом Слоуном, який розробив концепцію децентралізації та ефективного делегування владних повноважень. Скалярний ланцюг А. Файоля поступився в цій концепції лінійно-функціональній структурі, за якої окремі під­розділи очолювати керівники, які мати повний набір відповіда­льності для керівництва цим підрозділом. Стратегічні (штабні) функції управлінської діяльності, — дослідження, фінансова по­літика та стратегія збуту, — були передані самостійним організа­ційним одиницям, які обслуговували всі підрозділи, але не мали над ними безпосередньої влади.

Основні положення А. Файоля були розвинуті також Л. Урві-ком, який головну увагу приділив розробці принципів формаль­ної організації. Такими принципами є: відповідність людей стру­ктурі, створення спеціального і генерального штабів, взаємо-нідповідність прав і відповідальності, діапазон управління, спеці­алізація, ясність.

Г. Емерсон у роботі «Дванадцять принципів продуктивності» (1911) сформулював принципи ефективного управління незалеж­но від сфери, в якій воно здійснюється. На думку Г. Емерсона, до таких принципів належать: чітко визначені цілі та ідеали; здоро-ний глузд; компетентна консультація; дисципліна; справедливе ставлення до персоналу; швидкий, правильний, точний і постій­ний звіт; диспетчеризація; норми і розклади; нормалізація торгів­лі; нормування операцій; письмові стандартні інструкції; винаго­рода за продуктивність.

Г. Форд застосував систему Ф. Тейлора в масовому виробниц­тві й сформулював відповідні принципи організації управління, а саме: точний розрахунок і планування всього процесу виробниц­тва; облік і планування умов праці; підготовка сировини, матері­алів, механізмів та робочої сили; здійснення виробництва за ста­ндартними технологіями; постійний пошук шляхів удоско­налення виробництва. Принципам Г. Форда багато в чому відпо­відають принципи, сформульовані англійським вченим О. Шел-доном у праці «Філософія управління» (1923). Згідно з О. Шел-доном управління охоплює вироблення політики і координацію функцій (адміністрування), здійснення політики та використання організації (управління як таке); поєднання діяльності індиві­дів та груп зі здібностями, необхідними для її здійснення (органі­зація).

Загалом класичну школу характеризує прагнення сформулю­вати всезагальні принципи управління на основі різнобічного до­слідження ділової та виробничої діяльності. Саме ця школа впе­рше сформулювала питання стосовно дуалізму організаційно-управлінської функції, пов'язаної, з одного боку, з регулюванням технологічного процесу, а з іншого, — з діяльністю людей.

Менеджмент людських відносин був започаткований Мері Фолетт. У своїх працях «Нова держава» (1918) та «Творчий до­свід» 1924) М. Фолетт вказала на перевагу групових інтересів нал індивідуальними та висунула положення про те, що справжнім «Я» є групове «Я», а людина не має прав поза суспільством, вро­зріз з суспільством та всупереч суспільству. Для обґрунтування цієї думки М. Фолетт використовувала основні положення гепя тальтпсихології, згідно з якою людська свідомість є деяким цілі­сним утворенням. Цілісна соціальна спільнота — організація, — ставала вихідним пунктом у дослідженні проблем організації управління. Якщо науковий менеджмент таке дослідження роз­починав з виокремлення складових роботи та їх аналізу з пода­льшою спробою її реконструкції, то М. Фолетт виходила з оцінки складності управлінської ситуації й зосереджувалася на робочій групі та необхідності інтеграції її дій у вигляді єдиного виробни­чого цілого. Якщо в науковому менеджменту спільність мети ор­ганізації була положенням, яке не доводили, а лише постулюва­ли, то на думку М. Фолетта, ця спільність має бути ще забез­печена шляхом координування зусиль та розповсюдження кор­поративних ідей. Саме в цьому вона вбачала роль управління, на­голошуючи, що можливість досягнення довгострокової спільно: мети є надзвичайно проблематичним.

Елтон Мейо ствердив менеджмент людських відносин як са­мостійну школу в управлінні. Це відбулося завдяки його відомим Хоторнським експериментам (1927-1932), результати яких ви­кладені ним у книгах «Людські проблеми індустріальної цивілі­зації» (1933) та «Соціальні проблеми індустріальної цивілізації» (1949). Е. Мейо доводив, що одноманітна робота може сприйма­тися як цілком задовільна за такої організації праці, що усуває песимістичність психологічної настанови робітника, продуктив­ність праці якого знаходиться в безпосередній залежності від згуртованості робочої групи. Відмова працівника виконувати ті чи інші вимоги керівника, на думку Е. Мейо, є проявом психічної неврівноваженості першого, яка має бути усунена за рахунок групової згуртованості та ненав'язливого керівництва. Основу останнього Е. Мейо вбачає в двох бажаннях, якими, на його дум­ку, керується промисловий робітник. По-перше, це бажання вза­ємодіяти з іншими людьми; по-друге, виконувати економічну функцію, що є важливою для групи.

На підставі цього школа «людських стосунків» зробила пред­метом свого дослідження психологічні мотиви поведінки людей у процесі виробництва, групові стосунки, групові норми, про­блеми конфлікту та співпраці, комунікативні бар'єри, неформа­льну організацію. Значна увага приділялася також делегуванню відповідальності, ефективність якої, на думку представників цієї школи (К. Арджеріс, Д. Макгрегор, Р. Блейк), повністю визнача­ється умінням використовувати можливості своїх підлеглих як колективу.

Полеміка між класичною школою управління та школою «людських стосунків» та спроба синтезувати висунуті ними прин­ципи сприяли виникненню і розвитку нових напрямів управлін­ської думки. Серед останніх слід відокремити:

1. «Емпірична» школа (П. Дракер, Р. Девіс, Л. Ньюмен), яка охоплює дослідників, що визначають вивчення і подальше роз­повсюдження конкретного досвіду управління як найбільш кори­сного способу вдосконалення практики управління. «Емпірична» школа розвивається у двох напрямах: І) дослідження конкретних проблем управління та розробка на цій основі новітніх концепцій управління («участь у прибутках», «участь в управлінні» та ін.); .') вивчення змісту праці та функцій керівника з метою перетво­рення управління на окрему професію.

2. Школа «соціальних систем» (Ч. Барнард, У. Скотт, Г. Сай­мон, Д. Карнегі), яка розробляє системний підхід до питань орга­нізації управління, акцентуючи увагу на співвідношенні та взає­модії частин системи, на процесах, що пов'язують їх з цілями сис­теми. Головними частинами системи при цьому називаються ін­дивіди, формальні та неформальні фактори, групи, групові стосу­нки, типи статусів і ролей у групах. Дослідження в межах цієї школи здійснюються у трьох напрямах: 1) використання систем­них ідей на суто описовому рівні як деяку основу для організації матеріалу дослідження та розробок та їх подальшого обговорен­ня; 2) розробка прикладних проектів, що називаються системами, а також вирішення складних проблем управління із застосуван­ням новітніх методів аналізу та обчислювальної техніки; 3) влас­не системно-теоретичні дослідження з організації та управління. Вихідне положення останнього напряму — це положення про не­відповідність потреб людини та потреб організації. Основне за­вдання управління формулюється як зниження сили конфліктів в організації. Особливої уваги заслуговує теорія систем Дж. Міл-лера, яка намагається з'ясувати основні типи мотиваційного впливу на людину залежно від типу організаційної структури управління, сформулювати теорію поведінки, яка б грунтувалася на загальній теорії систем.

1. «Нова» школа управління (Р. Акофф, Л. Берталанфі, С. Бір, Р. Калман, Л. Клейн, Р. Люс), яка характеризується прагненням запровадити у науку управління методи та апарат точних наук, Формування «нової» школи пов'язане з виникненням кібернети­ки та дослідженням операцій. У межах цієї школи існують такі напрями дослідження: 1) побудова математичних явищ, що най­частіше зустрічаються у виробничому менеджменті; 2) вивчення систем, що спричинило виникнення «системотехніки»; 3) розро­бка теорії управлінських рішень.

2. Ситуаційна школа в управлінні (Р. Моклер, П. Лоуренс, Дме Лорш, Дж. Томпсон), яка спрямовує свої зусилля на розробку ти­пових рішень у сфері організації виробництва та управління. На думку американських вчених Ф. Каста і Д. Розенцвейга, ситуа­ційний підхід спрямований на те, щоб запропонувати проекти ор­ганізацій і систем управління, які найбільше відповідають спе­цифічним ситуаціям. Основні положення ситуаційної школи сформульовані Р. Моклером: 1) здійснення діагнозу ситуації для визначення головних проблем; 2) вивчення характеристики ситу­ації з тим, щоб з'ясувати чинники, які впливають на прийняття рішень; 3) розробка альтернативних курсів дій; 4) оцінка кожної альтернативи з тим, щоб визначити, яка з них найбільше відпові­дає вимогам ситуації; 5) реалізація плану дій, ефективність якого визначається цілями компанії. Головними напрямами застосу­вання положень ситуаційної школи є: 1) методологія формування організаційної структури управління або так зване «організаційне проектування»; 2) розробка ситуаційних теорій лідерства та ке­рування персоналом; 3) застосування кількісних методів в управ­лінні.

5. Порівняльна школа в управлінні (П. Блау, У. Грінвуд, Е. Етціоні, Т. Берне, Ч. Перроу), яка намагається теоретично сфо- рмулювати різноманітні типи (моделі) організаційних структур, систем обліку, контролю з тим, щоб з'ясувати емпіричні умови їх застосування. Головними напрямами досліджень у межах цієї школи є: 1) дослідження нововведень; 2) оцінка взаємозв'язку характеристик організації та зовнішнього середовища — по мірі посилення залежності організацій від зовнішнього середовища в них встановлюється централізація; 3) вивчення організації як со- ціального феномену.

6. Концепція цільового управління (Р. Сайєрт, Д. Марч, Ч. Пе­рроу), в основі якої лежить положення про те, що цільове функ­ціонування явищ є ознакою будь-якої керованої системи. Голо­вними напрямами розробки цієї концепції є: 1) вироблення методології цілепокладання; 2) цільова орієнтація організаційно­го механізму та процесу управління; 3) вивчення мотивів вико­навців, які сприяють досягненню цілей організації. В межах ці­льової концепції організація розглядається як коаліція, ознаками якої називають: 1) включає індивідуальних учасників, які розріз­няються за можливостями розпорядження (правами прийняття рішень); 2) коаліційна згода стосовно сукупних дій має форму домовленостей та грошових компенсацій, які обумовлюють оріє­нтацію індивідів на єдину ціль організації та можливість спільно­го прийняття рішень; 3) коаліція— це єдина особа, стратег, під­приємець тощо.

7. Концепція «організаційного розвитку» (У. Бенніс, У. Френч, Ч. Белл, Р. Бекхард), що є концепцією керованої поведінки управлінського персоналу. На думку Р. Бекхарда, «організацій­ний розвиток» — це цілеспрямована робота, яка здійснюється вищим керівництвом для збільшення ефективності та життєздат­ності організації шляхом планування змін тих процесів, що від­буваються в ній, на основі використання знань і методів науки про поведінку і науку управління. Головна мета такої діяльнос­ті — встановлення між членами організації взаємної довіри. Ос­новними поняттями цієї концепції є поняття ефективної органі­зації та професійної людини. До основних ознак ефективної організації Р. Бекхард відносить: наявність цілей як у системи, та і в індивідів; реалізація принципу «форма слідує за функцією» (проблема визначає спосіб, у який має використовуватися людсь­кий ресурс організації); рішення приймаються на основі джерел інформації; відсутність викривлень систем комунікації; головна енергія організації спрямована на вирішення завдань, які стоять перед нею, а не на регулювання міжособистісних стосунків; від­критість організації: всі працівники мають спільні ціннісні орієн­тації; функціонує механізм зворотного зв'язку. Окрім цього, та­кими ознаками є: здатність до самооновлення (Д. Гарднер); здатність та готовність прийняти зміни у своєму внутрішньому та зовнішньому середовищі (Е. Шайн); співпраця в групах (Л. Морс). Поняття професійної людини означає наявність в останньої здат­ності до систематичного навчання та потреби відчувати свою причетність до справ організації, брати участь у прийнятті рі­шень, що стосуються цієї організації у цілому. Саме цим «профе­сійна людина» відрізняється від «адміністративної», як визначає звичка до поведінки відповідно до вимог організації. На думку Р. Бекхарда, саме теорія «організаційного розвитку» дозволяє вирі­шувати дві, суперечливі стосовно одна одної, проблеми: 1) взяти всю людську енергію, якою розпоряджається організація, й спря­мувати її на досягнення цілей організації; 2) організувати роботу організації таким чином, щоб особисті потреби працівників у зростанні, отриманні задоволення від роботи значною мірою за­довольнялися на робочому місці.

8. Менеджмент людських ресурсів (Р. Майлз), який розглядає підлеглих як джерело невикористаних резервів та як важливу можливість налагодити раціональне планування і прийняття рі­шень у загальній структурі підприємства. Головна теза — задо­волення працівників не мета, а результат їх особистої зацікавле­ності. Основними положення.ми цього напряму в науці управління є: 1) людина — це важливий фактор (актив підприєм­ства) у прагненні реалізувати цілі виробничої політики; 2) люди­на — це джерело прибутків, а не стаття витрат; 3) менеджмент кадрової політики — це нагальна, щоденна потреба. Засобами менеджменту людських ресурсів визначені: відбір кадрів, оцінка професійної діяльності; винагорода; навчання і підвищення ква­ліфікації.

-^ф Для теорії і практики соціально-політичного

управління становлять інтерес всі школи і напрями загальної теорії управління, які так чи інакше висвітлюють соціально­психологічні аспекти людської поведінки, проблему впливу на її мотивацію та світоглядну орієнтацію. Однак слід мати на увазі, що вперше проблематика соціально-політичного управління в загальній теорії управління була окреслена школою наукового менеджменту попри всі її звинувачування у відсутності уваги до так званого людського фактору. Аналіз класичної школи управ­ління саме під таким кутом зору здійснений у прці А. Грамші «Американізм та фордизм». Раціоналізація виробництва і засто­сування поточно-конвеєрної організації виробничих процесів, зазначає А. Грамші, передбачали і потребували нового типу працівника. Поставало завдання максимально розвинути у пра­цівників механічні та автоматичні навички, зруйнувати старий психофізичний комплекс кваліфікованої професійної праці, який потребував певної активної участі розуму, фантазії й звес­ти всі виробничі операції до їх фізичного машинного аспекту. Юридичні закони та приписи самі по собі, вважає Г. Форд, не можуть вирішити проблему примусу робітників до невої органі­зації виробництва. Для цього необхідна низка певних «виховних заходів», спрямованих на просвітництво працівників стосовно їх власних інтересів. Людському аспекту у промисловому житті має надаватися таке ж значення, як і в матеріальному, а тому повага до людського елементу повинна стати істиною тарифно­го питання. Плати робітникам, зазначає Г. Форд, має покривати всі їх витрати за межами фабрики, враховуючи ті витрати, які необхідні для поновлення сил. Однак підвищення тарифних ста­вок може сприйматися робітниками як «легко зароблені гроші». Виникає завдання — не допустити поза сферою трудової діяль­ності сильного фізіологічного виснаження робітника, оскільки повий спосіб організації виробництва потребує значних витрат мускульної та нервової енергії. Для цього, каже Г. Форд, потрі­йно раціоналізувати не лише виробництво, а й приватні витрати робітника, які повинні бути спрямовані на підтримку, оновлен­ня, а у разі потреби й посилення своєї мускульної та нервової працездатності. Спробою втрутитися у приватне життя своїх працівників та контролю над тим, як вони витрачають свій за­робіток і проводять дозвілля було створення на заводах Г. Фор-ца відділів соціального забезпечення та запровадження системи преміювання, яка враховувала сімейний стан робітників та ве­дення ними здорового способу життя.

А. Файоль з цього приводу теж зазначав, що не може бути сумніву в тому, що підприємство обслуговуватиметься краще, коли будуть здоровими, освіченими, чесними його працівники.

Це пояснюється тим, що кожній групі операцій на підприємстві відповідає певна спеціальна установка, яка охоплює: фізичні якості, розумові здібності, моральні характеристики, ступінь за­гального розвитку працівника. Тому власник підприємства має піклуватися про здоров'я, освіту, мораль своїх підлеглих. Ці елементи, вважає А. Файоль, останні не одержують виключно на підприємстві, а формуються та вдосконалюються поза його межами — у сім'ї, школі, громадському житті. Власник підпри­ємства повинен тому слідкувати за життям своїх працівників і у цих сферах.

Окрім цього, коли процес пристосування працівника до нової організації праці завершився, з'ясовується, що повністю механі­зованими є лише фізичні жести. Оскільки професійна пам'ять людини зосередилася в мускульних вузлах та відповідних нерво­вих центрах, мозок її вивільнився для інших думок. Працівник подолав кризу пристосування, то він має, значно більшу можли­вість мислити, оскільки професійні рухи здійснюються ним без роздумів. Саме тому, зазначає А. Файоль, інтелектуальна ініціа­тива працівника має стати контрольованою і заохоченою лише в межах, визначених повагою до авторитету влади і дисципліни. Значну роль тут можуть відіграти профспілки та різного роду асоціації, які доповнюють технічну освіту працівника досвідом участі у громадському житті.

Значну роль у вирішенні завдань, поставлених класичною школою управління, відіграла промислова психологія. її за­сновник Г. Мюнстенберг у своїй книзі «Психологія та промис­лова ефективність» вказав, що мета полягає в тому, щоб дізна­тися: 1)як знаходити людей, розумові якості яких роблять їх найбільш придатними для майбутньої роботи; 2) в яких психо­логічних умовах від праці кожної людини можна отримати ба­жаний результат; 3) як підприємство може вплинути на пра­цівників з тим, щоб отримати від них якомога кращі результати.

Формулювання проблеми організації приватного життя пра­цівників, підпорядкування його певній меті (підвищення продук­тивності праці), яке здійснене в межах школи наукового менедж­менту, можна вважати першою спробою окреслення пробле­матики соціально-політичного управління, з'ясування її змісту, що полягає у підпорядкуванні приватного життя людей вирішен­ню проблеми легітимності політичної системи, досягненню ста­більності суспільства загалом.

Теми рефератів та курсових робіт

1. Наукова організація управлінської праці Ф. Тейлора.

2. А. Файоль про основні функції та принципи управлінської діяль­ності.

3. Г. Емерсон про дванадцять принципів продуктивності управлін­ні,кої праці.

4. Школа людських стосунків про соціально-психологічні аспекти людської поведінки.

5. Ситуаційна теорія управління: переваги та недоліки.

6. Емпірична та порівняльна теорії управління: спільне та відмінне.

7. Школа «соціальних» систем про проблему мотиваційного впливу па людську поведінку.

8. Теорія «організаційного» розвитку: передумови виникнення, ос­новні поняття та напрями дослідження.

9. Теорія та практика менеджменту людських ресурсів.

10. Соціально-політичні орієнтири фордизму.

11. А. Файоль про соціально-політичні аспекти управлінської діяльності.

12. Промислова психологія: представники, головні ідеї та значення для практики соціально-політичного управління.

Завдання для самостійної роботи

1. Дайте порівняльну характеристику шкіл «людських стосунків» та «людських ресурсів». Положення якої з цих шкіл, на вашу думку, мають першочергове значення для практики соціально-політичного управління.

2. Розкрийте соціально-політичні пріоритети школи наукового ме­неджменту. Чому саме цій школі в науці управління слід віддати пер­шість у з'ясуванні змісту проблематики соціально-політичного управ­ління? Відповідь обгрунтуйте.

3. Порівняйте основні положення та висновки емпіричної, ситуацій­ної та порівняльної шкіл у науці управління. Вкажіть переваги й недо­ліки кожної з цих шкіл та можливі практичні наслідки їх застосування у практиці соціально-політичного управління.

4. З'ясуйте зміст основних понять теорії «організаційного розвит­ку». Яке практичне значення можуть мати ці поняття для практики со­ціально-політичного управління? Відповідь обгрунтуйте.

Рекомендована література

Основна

1. Американские буржуазные теории управления.— М., 1978.— (I. 45—62, 124—145, 205—244, 258—278.

2. Гвиашиани Д. М. Организация и управление.— М., 1972.— С 87—334.

1. 

   СКЛАДОВЕ КЇЕКАКІЗКЇУ СОЦШЛЫШ-ПОШТКЧКОГО УПРАВЛІННЯ

   Грамши А. Американизм и фордизм // Грамши А. избранные про изведения в 3-х т. Т. 3. — М., 1957.

2. Тейлор Ф. Научная организация труда // Управление это наука і искусство. — М., 1992. — С. 224—305.

3. Файоль А. Общее и промышленное управление // Там само. — С. 9—84.

4. Форд Г. Моя жизнь, мои достижения. — К., 1993. — С. 93—115 172—183, 156—164.

5. Эмерсон Г. Двенадцать принципов производительности // управ ление — это наука и искусство. — М., 1992. — С. 87—221.

Додаткова

1. Кунц Г., О'Доннел С. Управление: системный и ситуационны! анализ управленческих функций. В 2-х т. Т. 1. — М., 1981. — С. 59 62, 67—86.

2. США: современные методы управления. — М., 1971.

3. Фейнхейзен М. A., Maam Б. Й., Иаан К. А. Менеджмент человече ских ресурсов. — Персонал. — 1993. — № 2.

4. Щекин Г. В. Теория социального управления. — К., 1996. С. 174—179.

1. Інститут соціального контролю як складова меха­нізму соціально-політичного управління.

2. Соціальні норми та санкції у практиці соціально-політичного управління.

3. Сучасні соціальні технології та практика соціаль­но-політичного управління.

1. Організація соціально-політичного управління

визначається головною метою та сенсом останнього, а саме: вплив на людську свідомість та поведінку з метою легітимації (пояснення та виправдання, на думку П. Бергера та Лукмана) іс­нуючого соціального та політичного порядку. Це зумовлює вико­ристання в практиці соціально-політичного управління таких ме­тодів забезпечення взаємодії його суб'єкта та об'єкта, як: інститут соціального контролю, соціальні норми і санкції та різ­ного роду соціальні технології. Передусім, адаптаційні, психоло­гічні та психофізичні.

Соціальний контроль — це спосіб саморегулювання системи, який забезпечує впорядковану взаємодію її елементів за допомо-юю нормативного (в тому числі й правового) регулювання. На думку Н. Смелзера, термін «соціальний контроль» стосується су­купності норм і цінностей суспільства, а також санкцій, які засто­совуються для їх реалізації. Вихідними елементами системи соці­ального контролю є: індивіди (індивідуальні дії) та соціальні і рупи (соціальні дії). Соціальна дія, яка є реакцією на індивідуа-иьну поведінку, виконує функцію соціального стимулу (позитив­ного чи негативного), який обумовлює характер наступних інди­відуальних дій, наслідки яких слугують тепер реакцією на соціальні дії. Реакція соціального оточення на індивідуальні дії залежить в свою чергу від існуючої соціальної шкали оцінок, яка, будучи похідною від системи цінностей, ідеалів, життєвих інте­ресів і прагнень соціальних груп та суспільства у цілому, оформ-июється як загальнообов'язкова та загальновизнана за допомогою моралі, права, політичної ідеології. Результатом функціонування соціальної шкали оцінок є категоризація індивідуального акта, віднесення його до конкретної категорії дій (соціально схвалений чи несхвалений).

Соціальний контроль має два аспекти: нормативний (норми та санкції) та психологічний (самооцінка і самосвідомість суб'єкта та сприйняття і оцінка суб'єктом соціальної ситуації).

Інколи соціальний контроль розглядається як контроль над девіантною, такою, що відхиляється від існуючих у суспільстві норм, поведінкою й вивчається у зв'язку з дослідженням устано­вок людської поведінки, з'ясуванням контролюючої ролі нефор­мальних груп, розробкою методів контролю над стихійною гру­повою поведінкою, коректуванням процесів соціалізації. В цьому сенсі соціальний контроль означає зусилля оточуючих, спрямо­вані на попередження девіантної поведінки, покарання девіантів чи їх виправлення.

Прийнято розрізняти формальний і неформальний соціальний контроль. Систему формального соціального контролю, як вва­жає Н. Смелзер, здійснюють організації та правила, покликані за­хищати порядок, а саме: правоохоронні органи, суди, психіатри­чні лікарні і т. п. Неформальний соціальний контроль характе­ризує невеликі соціальні групи й існує як: остракізм, насмішка та критика. Відповідно до Кросбі, існує чотири типи неформального соціального контролю: 1) соціальна винагорода (посмішки, за­охочувальні кивки, посадове підвищення); 2) покарання (невдо-волений погляд, критичні зауваження); 3) переконання; 4) пере­оцінка норм — поведінка, яка вважалася девіантною, оцінюється як нормальна. На думку Т. Парсонса, методами як формального, так і неформального контролю можуть бути: 1) ізоляція; 2) відо­кремлення; 3) реабілітація.

Система соціального контролю у єдності його формального та неформального вимірів детально описана П. Бергером. Формаль­ний вимір цієї системи представлений, на думку вченого, фізич­ним насиллям, включаючи загрозу його застосування, та еконо­мічним тиском. Неформальний — переконанням, насмішкою плітками, презирством та остракізмом. Єдність цих аспектів ві­дображена П. Бергером за допомогою своєрідних концентричних кіл, які розходять від деякого центру максимального тиску на людину. Зовнішнє коло позначає тут політично-юридичну систе­му, які мають підкорятися всі. Наступне КОЛО соціального конт­ролю представлено мораллю і звичаями. Окрім цих кіл соціаль­ного контролю, в яких людина знаходиться разом з іншими членами суспільства, існують, на думку П. Бергера, й менш ши­рокі кола контролю, зумовлені професією, сім'єю та особистими друзями індивіда. Ці кола характеризуються особливо могутнім впливом через ту роль, яку вони відіграють у процесі конструю­вання біографії людини.

Системі соціального контролю, вважає П. Бергер, необхідне постійне підтвердження з боку тих, кого вона контролює. Але на сьогодні існує ціла низка способів, здатних позбавити цю систе­му такої підтримки, а саме: трансформація, відсторонення та ма­ніпулювання. Трансформація — це відмова людини приймати попередні соціальні дефініції, переформулювання нею існуючих соціальних норм; визначення ситуації всупереч загальним очіку­ванням. Відсторонення — замикання людини в межах якоїсь сфери діяльності (релігійної, інтелектуальної, художньої) та іс­нуючих на їх основі світів девіантних смислів і значень (субкуль­тур), або встановлення внутрішньої дистанції між своєю свідомі­стю та соціальною роллю. Маніпулювання — навмисне викори­стання соціальних структур у несподіваний (для суспільства) спосіб. Усі ці способи, попри удавану їх опозиційність діючій си­стемі соціального контролю, насправді усталюють та посилюють останню. «Винахідливість, з якою людина здатна обійти й зруй­нувати ретельним чином розроблену систему контролю, обіцяє позбавлення від соціального детермінізму, й саме цим можна по­яснити симпатію, яку ми відчуваємо до злодюжки, шахрая і шар­латана ...» [Бергер П. Приглашение в социологию.— М., 1996.— С. 124]. Ця симпатія волею-неволею переноситься і на саму систему соціального контролю, яка породила такі яскраві типажі і надала можливість іншим відчути власну

На думку Т. Шибутані, система соціального контролю регу­лює не лише раціональні складові людської поведінки, а й її по­чуттєві компоненти. «У кожній культурі існують неписані закони про те, які почуття слід проявляти стосовно кожного з учасників стандартизованих дій» [Шибутани Т. Социальная психология. — Ростов н/Дону, 1998. — С. 322]. Контроль над почуттям, вважає вчений, зазвичай відбувається у спосіб регулювання соціальної дистанції між індивідами з тим, щоб звести до мінімуму можли­вість виникнення у представників різних соціальних верств спів­чуття один до одного. Засобами такого регулювання можуть бу­ти: просторове відокремлення сторін, між якими можуть виникнути небажані зв'язки, навмисна формалізація стосунків та ритуал (система етикету), контроль над формування персоніфіка­цій, коли об'єкт визначається таким чином, що безпосередній ко­нтакт з ним сприймається як неможливий чи навіть, огидний (створення різного роду стереотипів про ворожі соціальні групи чи меншини), створення та підтримання різного роду систем та­бу. Окрім того, будь-яка соціальна група культивує у своїх членів певні почуття, інваріантними серед яких можна вважати: почуття лояльності, відданості, щирості, порядності. Саме соціальним ко­нтролем над почуттями можна пояснити той факт, що в його сис­темі, за словами П. Бергера, переважають на сьогодні опосеред­ковано впливові, а не безпосередньо примусові форми та методи.

.2. Під соціальними нормами прийнято розуміти

певні стандарти' людської діяльності, що склалися історично, і виконання яких індивідами та групами є умовою їх підпорядку­вання деякому соціальному цілому; це — вимоги, розпоряджен­ня, побажання і очікування відповідної поведінки. Будь-яка сис­тема соціальних норм передбачає наявність: 1) певних суспільно-значимих стимулів діяльності, які сприймаються як ідеали, цілі та цінності; 2) взірців та правил «нормальної» для цієї системи поведінки та позначення меж її припустимих варіантів; 3) санк­цій за відхилення від соціальних норм. Засвоєння останніх інди­відами є основою суспільного виховання (соціалізації), яке пе­редбачає: по-перше, раціональне усвідомлення цих норм, по-друге, їх інтерналізацію, тобто перетворення зовнішніх соціаль­них норм на «внутрішні» (потребу, звичку). На думку Н. Смелзе-ра, існують норми-правила та норми-очікування. Перші — це найбільш важливі норми цього суспільства, які є основними ме­ханізмами, що регулюють життя останнього та забезпечують йо­го єдність. Порушення таких норм тягне за собою суворе пока­рання. Норми-очікування є менш важливими для забезпечення єдності у суспільстві й тому їх порушення не завжди передбачає покарання чи навіть зауваження.

Аналіз соціальних норм тісно пов'язаний з феноменами девіа­нтної та деліквентної поведінки. Ще Е. Дюрекгейм провів різни­цю між нормальними та патологічними соціальними фактами, сформулювавши правила такого розрізнення. На думку Е. Дюрк-гейма, соціальний факт є нормальним (дещо визнається нормою) для певного соціального типу, який розглядається на певній фазі свого розвитку за умови, що: 1) цей соціальний факт має місце у більшості суспільств, що належать до цього соціального типу й розглядаються у відповідній фазі свого розвитку; 2) можна пере­вірити результати використання попереднього правила, показав­ши, що розповсюдженість того чи іншого соціального факту ви­значається загальними умовами колективного життя соціального типу, який розглядається; 3) така перевірка є необхідною, якщо факт стосується соціального типу, який не завершив процес свого розвитку.

Девіація, на думку Н. Смелзера, визначається як відповідність чи невідповідність людських вчинків соціальним очікуванням; як відхилення від певної групової норми, що тягне за собою засто­сування відповідних санкцій. Головними складовими девіації є: людина, яка чинить певну поведінку; очікування чи норма, які є критерієм оцінки девіантної поведінки; інша людина, група чи організація, що реагують на девіацію. Існує декілька пояснень девіантної поведінки, кожне з яких пропонує свої способи її ней­тралізації та усунення:

1. біологічне пояснення, яке фіксує зв'язок девіантної поведі­нки з фізичними, тілесними та генетичними характеристиками людей;

2. психологічне пояснення, яке акцентує увагу на зумовленос­ті девіацій різними психічними відхиленнями;

3. соціологічне пояснення, що вивчає соціальні та культурні фактори, на основі яких людей вважають девіантами. Такими чинниками, зокрема, називають явище аномії (буквально «розре-гульованості»), коли в умовах кризи чи радикальних соціальних змін життєвий досвід індивіда перестає відповідати ідеалам, уті­леним в соціальних нормах, а він внаслідок цього переживає стан дезорієнтації та ціннісної невизначеності.

4. культурологічне пояснення, що робить акцент на аналізі культурних цінностей, які сприяють девіації (конфлікт між нор­мами культури, наявність у суспільстві субкультури нижчих прошарків населення, приклад процвітання окремих девіантів тощо);

5. теорія стигматизації (наклеювання ярликів), яка звертає ос­новну увагу на тих, хто оцінює людину з точки зору девіації, а також на те, як поводяться з індивідом, що визначений як деві-ант. Девіантна поведінка пояснюється тут здатністю впливових груп у суспільстві ставити клеймо «девіантів» членам менш впливових груп;

6. конфліктний підхід, який розглядає створення норм та під­порядкування їм як частину конфлікту, який відбувається у сус­пільстві між різними групами.

Якщо девіантна поведінка пов'язана з порушенням існуючих у суспільстві норм, то деліквентна— з виправдання девіантних вчинків людиною, яка їх здійснила. Прийомами такого виправ­дання, а отже, й своєрідної нейтралізації соціальних норм та со­ціального контролю загалом, є: заперечення відповідальності, за­перечення шкоди, заперечення жертви, осуд тих, хто осуджує девіацію, звернення до більш важливих обставин. Деліквентна субкультура утворюється за принципом протиставлення, яке пункт за пунктом заперечує пануючі цінності. Однак негативізм такого заперечення та відсутність будь-якого позитивного змісту в нормах деліквентної культури спричиняє той факт, що «нейт­ралізація соціального контролю шляхом обмеження дії норм уяв­ляє собою скоріше розширення меж звичайної практики, аніж ви­яв повної незгоди з цими нормами» [Социология преступ­ности. — М., 1966. — С. 322]. Напрошується висновок, що девіа­ції та деліквентність передбачені діючою у суспільстві системою соціальних норм, а певний ступінь порушення останніх є необ­хідним для посилення їх пануючого статусу. Вперше на цей па­радокс звернув увагу Е. Дюрекгейм, досліджуючи феномен зло­чинності.

Закономірності регулювання мотивації людської поведінки за допомогою соціальних норм і санкцій вперше дослідив П. Соро-кін у своїй «Загальній соціології». На думку П. Сорокіна, вся су­купність людських вчинків поділяється на три основні категорії: 1) акти дозволені й обов'язкові, якими є вчинки, що відповідають уявленням про «обов'язкову» поведінку (дотримання приписів права чи виконання обов'язків); 2) акти, що є рекомендованими, тобто вчинки, що не суперечать «обов'язковій» поведінці» й вод­ночас добровільним надлишком над необхідним мінімумом останньої; 3) акти заборонені та недозволені — вчинки, які супе­речать нашим уявленням про «обов'язкову» поведінку й пору­шують «обов'язкову» її норму. Кожний з цих актів здатний ви­кликати певну реакцію, а саме: перші сприймаються як нор­мальні, другі — як бажані та привабливі, треті — як такі, що відштовхують. Таким чином, акт рекомендований є подвигом чи послугою, а реакція на нього — нагородою, акти заборонені є злочином, а реакція на них — покаранням, акти дозволені та обов'язкові та реакція на них є просто дозволеними і обов'я­зковими. Покарання та нагороди при цьому внаслідок їх шабло­нізації здатні чинити мотиваційний вплив на суспільну поведінку індивіда. П. Сорокін формулює основні теореми такого впливу, які покликані дати відповідь на такі питання: 1) чим обумовлений різний ступінь впливу однієї і тієї ж нагороди (чи покарання) на одну і ту ж людину; 2) чим обумовлений ступінь впливу одного й того ж покарання (чи нагороди) на різних людей; 3) чим обумов­лений ступінь впливу різних покарань та нагород на одну й ту ж людину. Відповіддю на перше питання є: 1) час, тобто за рівних умов одна і та ж нагорода (чи покарання) тим сильніше вплива­ють на поведінку людини, чим ближчим є момент їх виконання; 2) одне і те ж покарання (чи нагорода) тим сильніше впливають на поведінку однієї й тієї ж людини, чим сильнішою в ній є впев­неність у їх неминучості. Друге питання вирішується за допомо­гою знання таких закономірностей: 1) одна і та ж нагорода (чи покарання) за рівних умов справить тим більший вплив на пове­дінку різних людей чи однієї й тієї ж людини в різні періоди її життя, чим більше ця людина потребує цієї нагороди для задово­лення відповідної потреби, чи чим більшого «блага» позбавляє його покарання; 2) ступінь мотиваційного впливу однієї й тієї ж нагороди (чи покарання) на різних людей залежить від характеру га інтенсивності (стійкості) їх науково-релігійно-морального сві­тогляду та світорозуміння; 3) ступінь мотиваційного впливу од­нієї й тієї ж нагороди (чи покарання) залежить від того, наскільки поведінка, що ними вимагається, відповідає чи суперечить тій поведінці, яку індивід вважає «обов'язковою» та «справедливою» для себе. У третьому випадку слід враховувати, що з двох чи бі­льшої кількості покарань те чинити більший вплив на людину буде, яке здається їй більш страшним, жорстоким та страждаль­ним; з двох чи більшої кількості нагород та нагорода має більший мотиваційний вплив, яка в даний момент є для людини більш ба­жаною, приємною, потрібною і взагалі найкращою як кількісно, так й якісно. П. Сорокіну належить також відкриття того факту, що покарання та нагорода виконують функцію своєрідного соці­ального дресирування. Зміст цієї функції полягає в тому, що за умови достатнього та тривалого впливу каральних (покарання) та заохочувальних (нагорода) санкцій, акти, що попередньо здійс­нювалися лише завдяки мотиваційному впливу останніх, почи­нають у подальшому виконуватися без їх тиску, а терпіння якого-иебудь акта, на початку можливе лише за допомогою санкцій, стає з часом «нормальною звичкою» й виконується саме по собі. Таким чином, «...покарання і нагороди, у поєднанні з повторен­ням та рикошетним впливом його на психіку, є тією магічною силою, яка трансформує наші звичаї, нашу поведінку, наші звич­ки і взагалі все наше життя» [Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992. — С. 139]. Знання закономірностей дре-сирувально-рикошетного впливу санкцій дозволяє створювати, зберігати та усталювати як внутрішньогрупову, так і загальносу-

ОПІЛЬН) ¹ олідарність. На думку П. Сорокіна, слід враховувати та-Иі чим (чиї.пі усталеними є шаблони поведінки антагоністичних сі іадоиих і руни чи антагоністичних груп у суспільстві, тим Пі и ні і орстокими повинні бути покарання й щедрими нагороди і іпм, щоб зломи опір антагоністичної групи чи частини групи, ні'жаги її в одне ціле й привести її поведінку до єдиного знамен­ника. Чим менш усталеними є ці шаблони, тим м'якшими мають бути санкції» [Там само. — С. 156].

З; Термін «соціальна технологія» має декілька

значень, а саме:

1. специфічно організована сфера знань про способи і проце­дури оптимізації життєдіяльності людини в умовах зростаючої взаємозалежності, динаміки та оновлення суспільних процесів;

2. спосіб здійснення діяльності на основі її раціонального роз­членування на процедури і операції з їх наступними координаці­єю і синхронізацією та вибором оптимальних засобів, методів їх здійснення;

3. метод управління соціальними процесами, який забезпечує систему їх відтворення за певними параметрами якості, характе­ристик, обсягу та цілісності діяльності.

На думку К. Попера, соціальні технології — це способи засто­сування теоретичних висновків у практичній діяльності. К. Попер розрізняє «часткові» та « холістичні» (або утопічні) соціальні технології. Перші характеризуються не стільки масштабністю поставлених цілей, скільки реалістичністю, правильним розумін­ням того, що можна зробити за допомогою наявних способів, форм і методів соціального впливу. Другі — намагаються під час соціальних перетворень вирішити поставлені завдання якомога швидше, рішуче й тому нездатні своєчасно врахувати та попере­дити небажані наслідки окреслених заходів.

Виникнення сучасних соціальних технологій пов'язане з по­требою швидкого і великомасштабного «тиражування» нових ви­дів діяльності. їх прийнято визначати як раціональний спосіб со­ціальної дії з переведення соціальної системи з одного якісного стану в інший для досягнення псиного соціального результату. Головними пунктами такого визначення є: 1) соціальна техноло­гія — це певний спосіб досягнення суспільних цілей; 2) сутність цього способу полягає в поопераційному здійсненні діяльності; 3) операції розробляються завчасно; свідомо і планомірно; 4) ця розробка на основі й з використанням наукових знань; 5) врахо­кується специфіка тієї області, в якій здійснюється діяльність; 6) соціальна технологія виступає, у двох формах: як проект, що містить процедури і операції, та як сама діяльність, що побудова­на відповідно до цього проекту; 7) соціальна технологія— це елемент людської культури, який або «виростає» у культурі, або будується за її законами як штучне утворення.

Розробка соціальних технологій передбачає такі процедури: І) діагностика реального стану соціальної системи, вияв її больо­вих точок, уточнення соціальних проблем розвитку, завдань та цілей; 2) розробка можливих варіантів досягнення цілей, аналіз альтернатив; 3) вибір рішення на основі використання ділових ігор, опитувань громадської думки, проведення соціального екс­перименту; 4) визначення оптимально необхідних операцій, які забезпечують регулювання соціального процесу; 5) підготовка сценарію дій та його затвердження; 6) складання кошторису ви­трат; 7) визначення потреби у правовому, політичному забезпе­ченні кожного з етапів розробки та освоєння соціальних техноло­гій; 8) організація інформаційного забезпечення; 9) контроль за ходом реалізації програми технологізації; 10) оцінка ефективнос­ті застосування соціальних технологій. Умовами побудови соціа­льних технологій є: певна ступінь складності об'єкта, знання елементів його структури, особливостей їх будови та закономір­ностей функціонування, з одного боку, й здатність суб'єкта фор­малізувати реальні процеси й представити їх у вигляді показни­ків, нормативів, операцій, процедур, створити інноваційне сере­довище для їх відтворення та забезпечити необхідний рівень управління останнім, — з іншого боку. Розрізняють також такі етапи побудови соціальних технологій: 1) концептуальний — ви­значення цілі, об'єкта технологізації, розкладення його на скла­дові і з'ясування соціальних зв'язків; 2) методологічний — ви­значення методу діагностики, принципів вивчення об'єкта технологізації; 3) методичний — розробка методики збору, нако­пичення, обробки інформації для конкретних висновків та реко­мендацій; 4) процедурний — організація практичної діяльності з конструювання соціальних технологій.

Класифікація сучасних соціальних технологій здійснюється за різними критеріями. За рівнем соціальної дії розрізняють такі со­ціальні технології: глобальні, національні, регіональні, технології місцевого самоврядування; технології на рівні соціальних органі­зацій та трудових колективів. За сферами суспільного життя: технологічні, економічної модернізації, технології у соціальній сфері, екологічні, політичні та духовного оновлення. За цілями: руйнівні та технології створення. За характером завдань: універ­сальні та часткові. За термінами дії: довгострокові, середньост-рокові, короткострокові. За змістом: соціально-економічні, соціа­льно-політичні, екологічні, ідеологічні, педагогічні, творчі, діагностики соціальних процесів, соціального моделювання, про­гнозування, інноваційні, інформаційні.

Для практики соціально-політичного управління значний ін­терес становлять адаптаційні, психологічні, психофізичні та ко­мунікативні технології. Адаптаційні технології — це технології, які забезпечують відтворення процесів включення особистості у групи, колективи, в нові умови соціального середовища, діяль­ності, відносин. Психологічні — враховують особливості та специфіку психологічних процесів, якостей, явищ, відносин та можливості їх технологізації. Психофізіологічні технології до­зволяють змінювати параметри процесу, який відбувається усе­редині людини при одних і тих же стимулюючих факторах. За­вдяки оволодінню психофізичними технологіями індивід здат­ний: адекватно реагувати на зміну певних особистих якостей, захищати себе від накопичення негативних емоцій, мотивувати себе на досягнення тих чи інших цілей. Перша психофізіологіч­на технологія передбачає зміну внутрішнього психофізіологіч­ного стану особистості шляхом пригадування приємних чи не­приємних подій власного життя. Друга психофізіологічна техно­логія орієнтована на навчання технології оцінки значущості особистості шляхом проведення самооцінки у трьох вимірах: оцінити себе на основі особистих уявлень про власний імідж (погляд усередину себе); оцінити себе на підставі думок про вас інших («погляд збоку»); порівняти внутрішні і зовнішні показ­ними самооцінки та здійснити самокорекцію особистості. Третя психофізіологічна технологія, — «рефреймінг» «Нове Я», — використовується для самопрограмування особистої поведінки з метою зміни його стереотипу, позбавлення від небажаних якос­тей та формування нових якостей.

Комунікативні технології є методами організації комунікації та зміни свідомості й корекції поведінки людей, які передбача­ються останньою. До таких технологій відносять: паблік рі-лейшнз, іміджеологію, технології формування новин (так званий «спін-лікар»), кризові комунікації, технології мовленнєвого впливу, гуманітарні (виборчі) технології, технології вироблення та розповсюдження чуток, технології здійснення інформаційних операцій, психотерапевтичні комунікації (психоаналіз, групова психотерапія, нейро-лігвістичне програмування).

Ефективність соціальних технологій передбачає врахування ними як характеру розвитку глобальних процесів сучасного світу, так й специфіки національної культури розвитку населення.

Наприкінці слід розглянути взаємовідповідність практики со­ціальної роботи цілям соціально-політичного управління. Соціа­льна робота визначається У. Лоренцом через завдання підтримки внутрішньої стабільності у суспільстві за допомогою професій­ного обговорення різних точок зору та інтересів. Практика соціа­льної роботи виходить з того, що входження людини у суспільст­во та становлення особистості є процесом, який відбувається протягом всього людського життя. Звідси — важливість аніміції, тобто освітньої ініціативи поза офіційною системою освіти, ор­ганізація дозвілля загалом. Мета, яка при цьому переслідуєть­ся, — це формування у людей почуття солідарності. Існують два способи такого формування. По-перше, через виключення, про­ведення чітких меж між групами, які відрізняються спільністю мови, культури, релігії. По-друге, через так зване міжкультурне виховання, яке охоплює: 1) культивування терпимості до всього, що сприймається як незвичайне, поєднано з критичним ставлен­ням до власних проглядів; 2) створення умов для прояву солідар­ності; 3) виокремлення та усталення цінностей, які могли б стати спільними для всіх культур.

Теми рефератів та курсових робіт

1. Інститут соціального контролю у практиці соціально-політичного управління.

2. Т. Шибутані про можливість та доцільність соціального контро­лю над почуттями людей.

3. Г. Маркузе про особливості соціального контролю у тоталітарних суспільствах.

4. Роль освіти у здійсненні соціального контролю.

5. Соціальні норми та санкції у практиці соціально-політичного управління.

6. Феномен девіантної поведінки та завдання практики соціально-політичного управління.

7. Теорія мотиваційного впливу на людську поведінку П. Сорокіна.

8. Сучасні соціальні технології: визначення, класифікація, етапи побудови та умови ефективності.

9. Комунікативні технології у практиці соціально-політичного управ­ління.

10. Соціальна робота та завдання соціально-політичного управління.

11. Особливості здійснення соціального контролю в посткомуніс­тичних суспільствах.

12. Соціальні технології та практика соціальпо-політичного управ­ління в сучасній Україні.

Завдання для самостійної роботи

1. Розкрийте зміст нормативного та психологічного аспектів інсти­туту соціального контролю. З якими із цих аспектів пов'язані, відповід­но, формальна і неформальна системи соціального контролю? Як ці ас­пекти та системи використовуються у практиці соціально-політичного управління в сучасній Україні? Наведіть приклади.

2. Проаналізуйте положення Т. Шибутані про соціальний конт­роль над людськими почуттями. Якими є засоби такого контролю? Чи використовуються вони у практиці соціально-політичного управління в сучасному українському суспільстві? Якщо так, наве­діть приклади.

3. Проаналізуйте методи нейтралізації соціального контролю у П. Бергера та дайте відповідь на питання: 1) якими є специфіка їх фун­кціонування та практичні наслідки у перехідних суспільствах; 2) як ви вважаєте, чи присутні ці методи у суспільному житті сучасної України? Якщо так, наведіть приклади, з'ясуйте можливі наслідки їх дії та вка­жіть шляхи їх усунення.

4. З'ясуйте зміст норм-правил та норм-очікувань. Які з цих норм мають першочергове значення для практики соціально-політичного управління? Як вони представлені у нинішній практиці соціально-політичного управління в Україні? Наведіть приклади.

5. Проаналізуйте зміст основних підходів до пояснення девіантної поведінки. На їх підставі спробуйте визначити витоки девіантної пове­дінки у сучасному українському суспільстві та дайте відповідь на пи­тання: 1) які девіації є найбільш поширеними сьогодні в Україні; 2) ви­користовуючи правила побудови деліквентної субкультури спробуйте сформулювати приблизний кодекс деліквента-українця та окреслити ефективні шляхи йому протистояння.

6. Розкрийте зміст основних положень теорії мотиваційного впливу П. Сорокіна. Як, на вашу думку, ці положення можуть бути використані на сьогодні у практиці соціально-політичного управлін­ня в Україні?

7. Розкрийте зміст поняття «соціальна технологія». З'ясуйте, використання яких соціальних технологій є першочерговим для ви­рішення завдань соціально-політичного управління та як ці техно­логії представлені у практиці останнього у сучасній Україні. Наве­діть приклади.

Рекомендована література

Основна

\. Американская социология. Перспективы. Проблемы. Методы. — М., 1972. — С. 282—296.

2. Бергер П. Приглашение в социологию. — М., 1996. — С. 68—76.

3. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. — М., 1995. — С. 92—105, 200—239.

4. Грамши А. Тюремные тетради в 3-х ч. Ч. 1.— М., 1991.— С. 327—334, 343—344, 434—450.

5. Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлення. — К., 1997. — С. 42—52, 72—79, 92—104.

6. Князев В. М. Соціальна технологія та управління політичними процесами. — К., 1995.

7. Ковалёв С. В. НЛП эффективного руководства, или Как управлять кем угодно и где угодно. — Ростов н/Д. — 2007.

8. Лоренц У. Социальная работа в изменяющейся Европе. — К., 1997.

9. Манхейм К. Диагноз нашего времени.— М., 1994.— С. 414— 417, 478—498.

10. Подшивалкина В. И. Социальные технологии: проблемы методо- логии и практики. — Кишинев, 1997.— С. 77—81, 86—87, 90—115, 147—156.

11. Політологія посткомунізму. — К., 1995. — С. 124—126.

12. Смелзер Н. Социология. — М., 1994. — С. 50—52, 80, 197—216, 220—221, 226—231,428-^429.

13. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992. — С. 140—156.

14. Социальные технологии: Вопросы теории и практики. Кн. I. — К., 1994. — С. 7—17, 34—35, 48—52.

15. Социология преступности. — М., 1966. — С. 33—38, 39—44, 60— 72,314—321,326—333.

16. Социология сегодня. Проблемы и перспективы.— М., 1965.— С. 519—550.

17. Шанин Т. Социальная работа как культурный феномен современ­ности // Взаимосвязь социальной работы и социальной политики. — М., 1997.

18. Шибутани Т. Социальная психология.— Рн/Д., 1998. — С. 39— 45, 53—59, 234—237, 254—261, 279—330, 396-426 484—496.

Додаткова

1. Афанасьев В. С, Гименский П. И. Девиантное поведение в усло­виях тотального кризиса // Образ мыслей и образ жизни. — М., 1996.

2. Елецкая Е. А. Методы и приёмы НЛП и как они работают. — Рос­тов н/Д, 2007.

1. Ерёмина И. Д. Источники нарастания девиантности человеческого поведения в бытии кризисного общества // Філософські проблеми буття і сучасність. — Суми, 1996.

2. Иванов В. Н. Социальные технологии в современном мире. — М., 1996 с. 21— 54.

5 Монсон П. Современная западная социология. — СПб., 1992. — С. 178— 184, 383—386.

6. Отто Х.-У. Некоторые аспекты соотношения между социальной работой и социологией // Проблемы теоретической социологии.— СПб., 1996. — Вып. №2.

7. Пеньков Е. М. Социальные нормы: Управление, воспитание, по­ведение. — М., 1990.

8. Резник Т. Е., Резник Ю. М. Жизненное ориентирование личности: анализ и консультирование // Социологические исследования. — 1996. — № 6.

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ УПРАВЛІННЯ ТА ПРОБЛЕМА р\МАС0В0-1НДИВ1ДУАЛЬН01 ПОВЕДІНКИ

1. Феномен людини-маси та масових суспільств. Його соціально-історичні та психологічні виміри.

2. Філософське осмислення масової поведінки в працях X. Ортеги-і-Гасета та К. Ясперса.

3.Особливості соціально-політичного управління у масових суспільствах.

_•

Початок XX століття ознаменувався ^виникнен­ням феномену людини-маси і масових суспільств. У'соціально-історичному плані це було зумовлено раціоналізацією праці та виробничих процесів у спосіб запровадження поточно-конвеєр­ної системи організації виробництва (тейлоризм), виникненням перших політичних партій, які розпочали роботу з оволодіння масовою свідомістю, та розвитком нових інструментів примусо­вої регламентації масової поведінки (бюрократизація суспільно-політичного життя, репресивний соціальний контроль й викорис­тання у системі такого контролю засобів масової інформації, пропаганди та реклами, що надали можливість впливати одразу на значну кількість людей), формування так званої «індустрії сві­домості» загалом. Останнє було наслідком усвідомлення того, що уявленням та забобонам людей через їх внутрішнє зрощення з глибоким практичним реалізмом властиві надзвичайні стійкість та непорушність, тому використовувати їх у практиці управління людьми значно легше, аніж розсіяти світлом абсолютної самосві­домості. Як це передбачалося просвітницькою ідеологією. Саме «індустрія свідомості» «...викликала до життя могутні реальні інструменти демагогії, селекції забобонів, поверхового, але ефек­тивного перекомбінування елементів повсякденної свідомості, фіксації одних його уявлень та «непідкріплення» інших» [Мама-рдашвили М. К., Соловьёв Е. В., Швырев В. С. Классика и совре­менность: две эпохи в развитии буржуазной философии // Философия и наука.— М., 1972.— С. 60]. Внаслідок цього стандартизація способу думок та поведінки прийняла, за

визнанням А. Грамші, національні чи навіть континентальні ма­сштаби.

Загалом у поняття «масове суспільство» включають: розподіл суспільства на еліту і натовп, перетворення переважаючої части­ни суспільства на механічну сукупність індивідів, що підпоряд­ковуються системі примусових норм і правил співжиття, яка їм протистоїть; відсутність внутрішньої цілісності особистості, яка постійно переживає конфлікт між своїми потребами та вимогами суспільства; постійне пристосування до думок, смаків та запитів безпосереднього оточення (конформізм), що розглядається як го­ловна форма життєдіяльності індивіда. В соціально-психоло­гічному плані «масове суспільство» характеризується злочинніс­тю, неврозами та моральним спустошенням людини. Остання на­буває ознак людини-маси, серед яких вчені передусім називають: високу емоційність та збудженість, низький інтелектуальний рі­вень (Г. Тард), ментальність «маленької людини» та неадекват­ність безпосереднього соціально-економічного пояснення (В. Райх), схильність до навіювання (Г. Лебон, С. Московічі), прагнення рівності (Е. Канетті).

Концептуалізація феномену масового суспільства та людини-маси здійснюється у двох напрямах: 1) пошук адекватних та ефе­ктивних засобів управління людьми в умовах масового суспільс­тва шляхом детального вивчення «характерологічної структури масового індивіда» (В. Райх); 2) критика масових тенденцій у су­спільстві та пошук шляхів протистояння їм. На думку В. Райха, крайнім проявом негативних наслідків таких тенденцій є фашизм як «сукупність всіх ірраціональних характерологічних особливо­стей звичайної людини» [Райх В. Психология масс и фашизм. — СПб, 1997. — С. 13]. На думку вченого, у формі фашизму сучас­на механістична та авторитарна цивілізація видобуває з пригні­ченої «маленької людини» все, що протягом значного проміжку часу вона культивувала у поневоленому людстві за допомогою містицизму, мілітаризму та автоматизму.

В узагальненому вигляді соціально-історичні та психологічні характеристика масового суспільства та масового індивіда сфор­мульовані Т. Шибутані. До них, на думку вченого, належать:

1) утвердження, внаслідок розвитку індустрії та концентрації населення у містах нового типу соціальної організації, за якого переважна більшість взаємодій у суспільстві відбувається у вели­кому масштабі. Результатом цього є втрата людиною можливості встановлювати первинні, — емоційно забарвлені відносини з усіма, з ким вона зустрічається, та перетворення нещирості й розрахунку на головні принципи міжособистісних стосунків. «Ми можемо весело вітати знайомих, та лише небагатьох з низ ми здатні упізнати як особливих індивідів» [Шибутани Т. Социа­льная психология. — Ростов н/ Дону, 1998. — С. 511];

2. розвиток засобів масової комунікації й розширення внаслі­док цього картин світу. Результатом цього стало формування смаків та стандартів поведінки шляхом заміщеної участі у сюже­тах, що їх пропонують засоби масової комунікації, та зменшення впливу локальних груп як виключних агентів соціального конт­ролю. «В масових суспільствах люди часто виявляються мимові­льними учасниками гігантських взаємодій, де особистий вибір зведено до мінімуму» [Там само. — С. 514];

3. демократизація, включення у політичні процеси величезної кількості людей, організація їх поведінки через канали комунікації;

4. використання у системі соціального контролю нових засо­бів, як — то: мода, канали комунікації, апелювання до знеособ­лених понять «всі», «люди», «ми» тощо.

2. Спроба філософського осмислення феномену

масової поведінки здійснена X. Ортегою-і-Гасетом («повстання мас») та К. Ясперсом («Духовна ситуація нашого часу»).

За X. Ортего-і-Гасетом, безперечним фактом сучасного суспі­льного життя є те, що влада в суспільстві перейшла до мас. Ма­са — це множина людей, які не мають особливих переваг; це по­середня, пересічна людина, яка нічим не відрізняється від знеособленого «загального типу». Належність до маси є суто психологічною ознакою, тобто фізично людина не обов'язково повинна до неї належати. «Людина маси — це той, хто не відчу­ває в особі якогось особливого дару чи відмінності від усіх, пози­тивного чи негативного, хто відчуває, що він точнісінько такий же, як усі інші, й при цьому анітрохи цим не засмучений, навпа­ки, щасливий відчувати себе таким же, як усі» [Ортега-и-Гассет X. Восстание масс // Психология мас. Хрестоматия. — Самара, 1998.— С. 197]. Тому маса, вважає вчений, означає не певний соціальний клас людей, а тип людей, що зустрічається у всіх со­ціальних класах. У соціальному плані його характеризує скупче­ність та розширення, завдяки засобам масової комунікації, жит­тєвого кругозору. В психологічному — своєрідна замкнутість душі, проявами якої є віра у власні досконалість, всемогутність та самодостатність. Синтезуючи ці виміри людини маси, X. Ор-тега-і-Гасет, формулює такі риси останньої: 1) глибока впевне­ність у тому, що життя є легким, щедрим, у ньому немає трагіч­них обмежень, та відповідне відчуття перемоги і влади над ним; 2) цілковите самовдоволення власним моральним і інтелектуаль­ним багажем, неприпустимість критики своїх думок, виказування власної вищості стосовно інших; 3) втручання у все підряд, нав'язування своєї думки, нездатність рахуватися з іншими. По­середній людині — масі, вважає вчений, протистоїть людина-індивід, яка характеризується духовними перевагами й керується у своєму житті нормами, що становлять основу будь-якої культу­ри. Людина-індивід теж утворює певний людський тип, який від­різняється від людини — маси за такими підставами: вимогли­вість до себе, слідування обов'язку, а не забаганкам, само­дисципліна. «Обраний» — це не важливий, той, хто вважає себе вище за інших, а людина, яка до самої себе більш вимоглива, аніж до інших. Самим глибоким і радикальним поділом людства на групи, зазначає X. Ортега-і-Гасет, було б розрізнення їх за двома основними типами: на тих, хто є суворим і вимогливим до себе самого («подвижники»), бере на себе працю й обов'язок, і тих, хто поблажливий до себе, вдоволений собою, хто живе без зусиль, не намагаючись себе виправити і вдосконалити, «хто пливе за течією».

На думку К. Ясперса, людське існування можливе на сього­дні лише як масове, за якого індивід поділяється на низку фун­кцій, а своє буття сприймає виключно як «ми». Бажання чини­ти так, як чинять інші спричиняє типізацію, яка породжує враження, що світом керує посередність — люди без долі і дійсної людської сутності. Складається ситуація, коли в систе­мі суспільної організації життя на найвищих її рівнях знахо­дяться люди, які досягли успіху завдяки власній нездатності розуміти деякі, передусім морально-психологічні проблеми. Масовому існуванню, вважає К. Лсперс, відповідає специфіч­ний спосіб пізнання — сучасна софістика. Масове існування для виправдання власної претензії на універсальність та праг­нення охопити всю повноту людського існування потребує мо­ви маскування того, що ставить під сумнів доцільність порядку масового існування людей. Масштабом такої мови є «загальне благо», яке стверджується як безперечне і для конкретизації якого вдаються до відповідної патетики: «совість життя», «ве­лич народу», «воля народу» тощо. Мета цієї патетики полягає у забезпеченні спокійного і впорядкованого виконання усіма своїх функцій. Порядок масового існування базується загалом на навіюванні людині страху перед прийняттям рішень з тим, щоб вона відчула власну мізерність перед «загальним благом». Єдине, що може протистояти такому страху, — це екзистенція як належне людське існування на противагу масовому.

ф Набуття переважною більшістю людей в умо­вах масового суспільства ознак людини-маси породжує необхід­ність пошуку та розробки відповідних до цих ознак способів впливу на людську свідомість та поведінку. Вихідним тут є по­ложення про домінування ірраціональних складових у структурі останніх. Відповідно «універсальним» способом соціально-полі­тичного управління в умовах масового суспільства прийнято вважати соціальне навіювання.

Терміном «соціальне навіювання» прийнято позначати некри­тичне прийняття людиною будь-якого зовнішнього соціального впливу, окрім примусового. Стосовно інформаційно-комуніка­тивних процесів цей термін означає вид психічного впливу, сло­весного чи образного, який викликає некритичне сприйняття і за­своєння якоїсь інформації. Наслідками навіювання є: виникнення уявлень, які не відповідають дійсності та прагнення діяти без оцінки отриманих спонукань. Поява феномену навіювання зафік­сована в описах масових маній — манії самошмагання (Італія, 1266), танцювальній манії (Європа, 1370), тюльпаноманія (Гол­ландія). На сьогодні навіювання розглядається як єдино можли­вий спосіб передачі ідей, які неможливо довести за допомогою логічних аргументів й які сприймаються як абсурдні з точки зору здорового глузду та звичних норм, та як засіб подолання макси­малізму й скептицизму, що свідчать про гіпертрофований опір соціальному впливу.

У підходах до використання навіювання у практиці соціально-політичного управління можна прослідкувати дві тенденції:

1. сприйняття навіювання як основного способу організації громадської думки та маніпулювання свідомістю мас. Тут навію­вання розглядається як пряме вторгнення в психічне життя лю­дей, де домінують швидше фізіологічні та психофізіологічні, аніж соціально-ідеологічні моменти. «Пряме вторгнення» озна­чає, що думка чи образ безпосередньо входять у свідомість й за­кріплюються у ній як щось дане, безсумнівне та вже доведене;

2. навіювання розглядається як допоміжний механізм, який доповнює собою переконуючу комунікацію і підвищує її ефекти­вність у тих випадках, коли необхідно подолати опір переконан­ню через виникнення недовіри, нерозвинуту психіку, нечітке уявлення людей про свої інтереси, аномальний стан свідомості тощо, а чіткі логічні докази виявляються суб'єктивно неперекон­ливими для людей.

У теоретичному осмисленні феномену соціального навіюван­ня можна виокремити такі підходи:

1. Ж. Шарко, С. Сігеле, Б. Сідіс — навіювання та його дина­міка пояснюються людським інстинктом підкорення, який ви­кликається будь-якою особистістю чи символом, що має для лю­дини деяку престижну цінність. Завдяки цьому інстинкту люди приймають у свою свідомість повідомлення, позбавлені достат­ніх логічних підстав;

2. В. М. Бєхтєрєв («Навіювання та його роль у суспільному житті». — СПб., 1903) — навіювання як вторгнення у свідомість сторонньої ідеї без прямої й безпосередньої участі у цьому акті «Я» суб'єкта, яке відбувається через механізм психічного зара­ження;

3. теорія раціонального навіювання С. Еша (30—40 роки XX століття) — навіювання є не пасивним та некритичним сприйнягтм інформації, а раціональним вибором рішення з низки можливих. Вибір залежить від здатності джерела навіювальної комунікації створити контекст, у якому повідомлення може бути раціонально інтерпретоване у бажаному для цього джерела на­прямі;

4. концепція, яка розглядає навіювання як пізнавальний ас­пект наслідування, під час якого людина імітує ідеї, що постав­ляються їй за допомогою комунікації;

5. М. Шериф (1936) та Т. Коффін (1941)— навіювання як фу­нкція соціальної орієнтації індивіда в його середовищі. Ця функ­ція посилюється, якщо зростає незрозумілість зовнішніх обста­вин, або якщо стимули, які містяться у повідомленні чомусь позбавлені сенсу для індивіда.

6. теорія, яка причину навіювання вбачає у «внутрішньому конформізмі» індивіда, піддатливості останнього психологічному тиску більшості.

Загалом всі ці теорії визнають, що навіювання опирається на впевненості, яка сформувалася без логічних доказів й розповсю­джується автоматично від індивіда до індивіда.

Здійснення навіювання передбачає знання феномену схильно­сті до навіювання. Остання — це здатність людей приймати у свою свідомість ціннісно орієнтовану інформацію без достатніх доказів її логічності. А виключно на підставі престижу джерела, звички до нього, або через необхідність негайної інтерпретації якоїсь ситуації в умовах відсутності інших джерел інформації. Розрізняють загальну та ситуативну схильності до навіювання. Загальна— обумовлена особливостями психічного розвитку осо­бистості. Ситуативна — виникає як наслідок аномальних станів психіки, або через порушення звичної для людини соціальної стабільності. Максимальна схильність до навіювання виникає в кризовій ситуації, яка надзвичайно сильно зачіпає особистісне «Я». Структура схильності до навіювання включає: 1) первинну схильність до навіювання як готовність відтворювати рухи на ос­нові некритичного наслідування; 2) вторинну — як готовність до сприйняття і запам'ятовування інформації, що справила вражен­ня; 3) престижну — як готовність змінити думку під впливом ін­формації про те, що носій престижу поділяє іншу точку зору. Причинами схильності до навіювання називають: легковірність, особливості індивідуальної психіки, ситуативну зміну самооцін­ки, тривалі кризові ситуації, нестача активної уваги.

Головними формами навіювання є: 1) мотиваційна, яка вико­ристовує спонукальну силу потреб, бажань та емоцій індивідів; 2) негативна, яка застерігає від певних вчинків, але у такий спо­сіб, щоб спонукати людей до здійснення того, від чого нібито їх застерігають. Головними прийомами навіювання вважають: «приклеювання ярликів» — навмисне створення емоційно забар­влених слів, які мають викликати негативне ставлення до певних ідей, особистостей чи подій; «сяюче узагальнення» — позначен­ня ідеї, особистості чи події узагальнюючим родовим ім'ям, що має позитивне (чи негативне) емоційне забарвлення; «транс­фер» — перенесення на подію, ідею чи особистість позитивних чи негативних якостей чого-небудь чи кого-небудь; «свідчен­ня» — наведення висловлювання особистості, яку поважають чи зневажають з тим, щоб спонукати людей до певного ставлення до представленої ідеї, події чи особи; «гра у простонародність» — репрезентація «народності» представлених ідей чи належності ті­єї чи іншої особи до «простих людей»; «перетасування» — відбір та тенденційне представлення лише позитивних або лише нега­тивних фактів для доказу справедливості позитивної чи негатив­ної оцінки ідеї, події чи особи; «фургон з оркестром» — апелю­вання «до всіх».

Ефективне здійснення навіювання в умовах масових сус­пільств передбачає, що: 1) навіювання приймається свідомістю, якщо те, що навіюється відповідає психічним потребам людей; 2) прийняття свідомістю навіювального впливу є більш вірогід­ним, якщо його зміст збігається з нормами тієї групи, до якої на­лежить цей індивід; 3) вірогідність прийняття навіювання підви­щується, якщо його джерело асоціюється у свідомості людини з носієм високого престижу, а також за рахунок його (джерела) ви­сокого соціального статусу, особистісної привабливості, функцій експерту; 4) ефект навіювання підвищується, якщо імперативне представлення інформації підкріплюється лозунгованим доказом на його користь.

Навіювання інколи протиставляють переконанню, яке перед­бачає використання під час соціального та психологічного впли­ву різного роду логічних доказів та аргументів. Переконання — це потік інформації, який зменшує ступінь психічного опору ау­диторії, яка є об'єктом інформаційного впливу. Умовами дієвості переконання є: прагнення людей зрозуміти адресовану їм інфор­мацію; здатність реципієнта порівняти різні, інколи несумісні між собою, точки зору; вихідне розуміння аргументів та виснов­ків як комунікатором, так й аудиторією.

Під схильністю до переконання розуміють готовність прийня­ти чи відкинути інформаційний вплив незалежно від своєї уста­новки стосовно комунікатора чи його цілей, від конкретних хара­ктеристик каналу інформації і ситуації. Загальна схильність до переконання — це готовність до сприйняття логічно обґрунтова­них суджень; специфічна— це схильність засвоювати інформа­цію, яка орієнтується стосовно аргументів конкретного типу, апелює до певних інтересів чи є певним чином стилістично офо­рмленою. Переконаність існує у вигляді стійкої впевнененості в істинності певних ідей та уявлень.

Під час процесу переконання зазвичай використовуються три основні категорії аргументів — незаперечні аргументи; аргумен­ти, що містять «позитивне» апелювання до психічного задово­лення, яке приносить сприйняття інформації; аргументи, в яких міститься «негативне» апелювання, що привертає увагу до не­приємних наслідків, які можуть виникнути у разі неприйняття інформації. Будь-які аргументи при цьому мають бути суб'єктивно значущими, тобто базуватися на досвіді групи та на особистому досвіді тих, кого переконують. Під час переконання використовуються також так звані психологічні аргументи — апелювання до почуттів, докази з розрахунку на необізнаність аудиторії, звернення до сили та багатства тощо.

Розрізняють два способи подання аргументів — однобічний та двобічний. Перший передбачає наведення доказів лише на під­тримку пропонованого судження. Другий — припускає введення у процес аргументації точки зору опонента. Черговість подання доказів повинна враховувати таке. По-перше, інформація, безпо­середньо спрямована на зміну установок, має передувати іншій інформації, яка прямо не пов'язана з вирішенням цього завдання, й яка задовольняє потреби реципієнта. По-друге, висновок з на­ведених доказів має бути включеним у повідомлення, але не для аудиторії, яка добре обізнана у цьому питанні. По-третє, аудито­рія схильна довіряти попередньо сприйнятій інформації.

В умовах масового суспільства протиставлення навіювання і переконання є досить умовним. Про це свідчить, наприклад, те, що Л. Дууб пов'язує навіювання з масовою аудиторією, а пере­конання — з матою аудиторією. Згідно з Г. Б. Кіном, переконан­ня є обов'язковим атрибутом навмисного обдурювання людей, а К. Левін визначає переконання як потік інформації, що зменшує ступінь психічного опору аудиторії, що підпадає під вплив наві­ювання [Див.: Шерковин Ю. А. Психологические проблемы мас­совых информационных процессов. — М., 1973]. Переконання дозволяє вирішувати такі завдання: посилення попередньо сфор­мованих установок; посилення чи зменшення інтенсивності гро­мадської думки з приводу того чи іншого питання; кардинальні зміни попередніх установок. Окрім цього, «психологічні аргуме­нти», що використовуються під час переконуючого впливу та розроблені у теорії останнього психологічні способи нейтраліза­ції опору переконанню з боку аудиторії, — відведення уваги, апелювання до почуттів, гіперболізація емоційних аргументів, замаскованих під «неупереджені факти», повторення, — та з'ясовані технології викладу доказів й аргументів дають підстави стверджувати, що переконання в умовах масового суспільства має всі ознаки навіювання й слугує посиленню та закріпленню ефекту останнього.

Теми рефератів та курсових робіт

1. Соціально-історична визначеність феноменів масового суспільст- ва та людини-маси.

2. Тейлоризм та феномен масових суспільств.

3. Соціально-політичні та психологічні характеристики людини- маси.

4. Психологія мас і фашизм: взаємообумовленість понять.

5. Теорія масового суспільства: головні ідеї, представники та напря­ми досліджень.

4. X. Ортега-і-Гасет про феномен «повстання мас».

5. К. Ясперс про характерні риси та світоглядні виміри порядку ма­сового існування.

6. Теоретичні підходи до осмислення феномену соціального навію­вання.

7. Об'єктивні та суб'єктивні чинники соціального навіювання.

10. Прийоми та правила ефективності практики соціально-політичного управління в масових суспільствах.

11. Переконуючий вплив як складова практики соціально-політич­ного управління в масових суспільствах.

12. Масові тенденції в сучасній Україні та практика соціально- політичного управління.

управління в сучасному українському суспільстві. Відповідь обгрун­туйте.

6. Згадайте положення Е. Ноеля-Ноймана про спіраль мовчання. Яким чином, остання може бути використана для посилення масових тенденцій у суспільстві? Як ви вважаєте, чи має місце таке використан­ня у сучасній Україні? Якщо так, наведіть приклади.

Рекомендована література

Основна

Завдання для самостійної роботи

1. Розкрийте зміст основних положень теорії масового суспільства. Чи можна, на вашу думку, вести мову про масові тенденції в сучасній Україні? Якщо так, вкажіть їх причини та спробуйте сформулювати відповідні завдання практики соціально-політичного управління.

2. Демократизація, є на думку Т. Шибутані, є характерною рисою масового суспільства. Але ж останнє усіма його дослідниками визнача­ється, зрештою, як негативний феномен. Поясніть цей парадокс та вка­жіть умови, за яких демократизація сприяє масовізації суспільства. Які завдання соціально-політичного управління мають стати пріоритетни­ми в зв'язку з цим для сучасного українського суспільства?

3. Дайте порівняльну характеристику філософських концепцій ма­сової поведінки X. Ортеги-і-Гасета та К. Ясперса. Яка з цих концепцій, на вашу, думку більш повно та адекватно відображає причини та нас­лідки перетворення суспільства на масове? Які практичні висновки слі­дують з кожної з цих концепцій та як вони можуть бути втілені у су­часну практику соціально-політичного управління в Україні?

4. З'ясуйте як співвідносяться між собою соціальне навіювання та переконуючий вплив у практиці соціально-політичного управління в масових суспільствах та дайте відповідь на питання: 1) чи можна вести мову про застосування на сьогодні соціального навіювання як засобу соціально-політичного управління в Україні? Якщо так, то переважно в якій формі це відбувається. Відповідь обгрунтуйте; 2) яка із зазначених складових соціально-політичного управління в масових суспільст­вах, — навіювання чи переконуючий вплив, — є домінуючою, на вашу думку, у практиці соціально-політичного управління в сучасній Україні і чому?;

5. Проаналізуйте прийоми та методи соціального навіювання та пе­реконання в масових суспільствах. Якими, на вашу думку, можуть бути конкретні приклади їх використання у практиці соціально-політичного

1. Войтасик Л. Психология политической пропаганды — М 1981. — С. 148—155, 236—252, 257—259.

2. Кули Ч. X. Человеческая природа и социальный порядок. — М 2000. — С. 45—65, 227-254.

3. МайерсД. Социальная психология. — СПб., 1997. — С 271—309 360—362,369—391.

4. Маркузе Г. Одномерный человек. — М., 1994. — С. 1-26, 72—109.

5. Масковичи С Век толп. — М., 1996. — С. 208—214.

6. Ортега-и-Гассет X. Восстание масс // Психология масс Хресто­матия. —■ Самара, 1998. — С. 195- -314.

7. Почебут Л. Г. Социальные общности. Психология толпы, социу­ма, этноса. — Спб., 2005.

8. Психологія масової політичної свідомості та поведінки — К 1997.— С. 6-41.

9. Психология толпы: Социальные и политические механизмы воз­действия на массы / К. Королёв (сост.). — М., СПб., 2003.

10. Райх В. Психология масс и фашизм. — СПб., 1997. — С 10—27 45—61, 64—88, 206—209, 220—227, 306—319.

11. Рейнгольд Г. Умная толпа. Новая социальная революция / А. Га-рькавый (пер. с англ.). — М., 2006.

12. Рубанов А. В. Механизмы массового поведения. — Минск, 2000.

13. Скригонюк М. І. Плебсологія: правова сутність, теорія і практи- ка.—К, 2003.

14. Соколов В. Н. Власть. Политика. Массы. — Одесса, 2002.

15. Цуладзе А. Политические манипуляции или Покорение толпы. — М., 1999.

16. Шерковин Ю.А. Психологические проблемы массовых информа­ционных процессов. — М., 1973. — С. 158—214.

17. Шибутани Т. Социальная психология.— Рн/Д., 1998 — С 510—516.

18. Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1991 — С 141— 155,306—365.

Додаткова

1. Бауман 3. Мыслить социологически. — М., 1996. — С. 83—90, 140—146.

2. Грамши А. Избранные произведения в 3—х т. Т. 3. — М., 1У5 /. С. 250—252.

3. Канетти Э. Человек нашего столетия. — М., 1990.

4. Павленко Р. Перехід українського суспільства від «масовості» до набуття громадянськості // Молода нація. Альманах. — К., 1997. №7.

5. Стеле С. Преступная толпа: Опыт коллективной психологи. — М., 1998.

6. Гард Г. Личность и толпа. — СПб., 1903.

7. Тард Г. Общественное мнение и толпа. — СПб., 1902.

РОЗРОБКА ШЇОВО-ПеКХОЛОПЧКОЇ МОДЕЛІ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО УПРАВЛІННЯ В ПРАЦЯХ Г. ЛЕБОНА 1Е. КАНЕТТІ

1. Г. Лебон про віддалені та безпосередні чинники фо­рмування людини-маси.

2. Г. Лебон про основні способи соціально-політичного управління в масовому суспільстві.

3. Особливості теорії масової поведінки Е. Канетті.

_♦

Масово-психологічна модель соціально-

політичного управління базується на знанні закономірностей фо­рмування та поведінки людини-маси, використанні цих законо­мірностей з метою нейтралізації руйнівних схильностей та намі­рів останньої. Саме тому в центрі дослідження Г. Лебона зна­ходиться з'ясування закономірностей масової поведінки як пове­дінки народів та натовпу. Під народом Г. Лебон розуміє штучні утворенні або історичні раси, які виникли внаслідок завоювань, міграцій та політичних змін у суспільстві. Народ відрізняє від на­товпу деякий ідеал, що забезпечує єдність думок і почуттів його представників. Ідеал є визначальним елементом створеної наро­дом цивілізації, — мистецтва, суспільні та політичні установи, вірування цементуються цим ідеалом та визначаються ним у своєму розвитку. Сам ідеал бере початок у психологічній єдності народу, в його душевному складі, який має таку саму стійкість, що й анатомічні особливості народу. Ця психологічна єдність на­роду є його своєрідною душею, яка утворюється невеликою кіль­кістю основних, незмінних характеристик морального та інтелек­туального плану, які у свої сукупності утворюють національний характер, деякий середній психологічний тип, що дає можливість визначити цей народ і який успадковується людьми, незважаючи на розбіжності їх соціального стану.

З інтелектуальної точки зору, вважає Г. Лебон, сучасні народи можна розглядати як своєрідні піраміди. Основою таких пірамід є темні маси населення, середньою щаблинкою — освічені верст­ви, і вищою — невелику, порівняно з рештою населення, групи, які визначають рівень країни на шкалі світової цивілізації. Хара­

ктерною рисою нашої епохи, на думку Г. Лебона, є заміна свідо­мої діяльності індивідів безсвідомою діяльністю натовпу. Натовп протистоїть народу, але за певних умов може бути утворений з його представників. Зазвичай під натовпом розуміють просте просторове зібрання індивідів незалежно від їх національності, професії чи статі та тих випадкових факторів, що спричинили це зібрання. З психологічної точки зору, натовп — це не будь-яке зібрання людей, а лише таке, що породжує риси і якості, відмінні від тих, які характеризують індивідів, що утворюють це зібрання. У цьому випадку зібрання — це організований або одухотворе­ний натовп, який діє як одна істота, оскільки почуття та дії окре­мих її складових набувають єдиного спрямування. Організований натовп визначається колективною душею, тобто не фактом випа­дкового знаходження багатьох індивідів разом, а зникненням окремої свідомої особистості та організацією почуттів і думок у певному єдиному напрямі. З цієї точки зору, вважає вчений, ці­лий народ може набути ознак натовпу, не будучи власне зібра­ним. Г. Лебон розрізняє два види одухотвореного натовпу: І) ге­терогенний натовп, який утворюється з різнорідних елементів та 2) гомогенний, — утворений однопорядковими елементами (клас, каста, секта).

Найбільш характерною рисою натовпу є те, що якими б не бу­ли індивіди, які утворюють натовп, якими б не були їх спосіб життя, заняття, розум, одного перетворення їх натовп достатньо для того, щоб виникла колективна душа, яка змушує їх відчувати, думати і діяти цілком інакше, ніж відчував, думав і діяв кожний з них наодинці. Причина цього, на думку Г. Лебона, полягає у то­му, що в натовпі пов'язуються воєдино ті спільні риси націона­льного характеру, що керовані безсвідомим і як такі притаманні більшості індивідів історичної раси. Саме тому, каже Г. Лебон, найбільш несхожі за своїм розумом люди можуть мати однакові пристрасті, інстинкти та почуття, які в колективі знеособлюються й спричиняють виникнення нових якостей, що властиві виключно натовпу і не зустрічаються в окремих індивідів. Це, за Г. Лебо-ном, обумовлює таке:

1. індивід у натовпі набуває почуття нездоланної сили. Це по­чуття дозволяє йому слідувати таким інстинктам, яким він ніколи не дав би волю наодинці. Натовп же — анонімний, тому почуття відповідальності, яке завжди стримує окремих людей, у натовпі повністю зникає;

2. феномен заразливості, який належить до гіпнотичних явищ. У натовпі будь-які почуття чи дії є заразливими, тому людина легко відмовляється від особистісних характеристик заради ано­німного натовпу;

3) схильність до навіювання — перебування у натовпі нага­дує стан загіпнотизованої людини. Людина тут не усвідомлює своїх вчинків, а її воля, почуття та думки спрямовуються наві­юванням.

Загалом головними характеристиками натовпу є: зникнення свідомої особистості, переважання безсвідомих чинників, єдина спрямованість почуттів та думок, що визначена навіюванням, прагнення перетворити навіяні ідеї у негайні дії.

Г. Лебон розрізняє віддалені й безпосередні чинники фор­мування організованого натовпу. До віддалених він відно­сить: 1) історичну расу та її національний характер; 2) тради­ції, в яких виражені ідеї, потреби та почуття минулого раси; 3) час, який необхідний для набуття індивідом ознак людини-маси; 4) політичні та соціальні установи, що можуть за пев­них умов сприяти перетворенню індивідів чи навіть, цілих на­родів на організований натовп; 5) виховання і освіта, які го­тують ґрунт для певних ідей та вірувань та мають можливість посилювати масові тенденції у суспільстві. До безпосередніх належать:

1. образи слова та формули. Могутність слова, за Г. Лебоном, тісно пов'язана з тими образами, яке воно викликає, і зовсім не залежить від його реального смислу, над яким інколи не замис­люються. Окрім цього, невизначеність деяких термінів, — демо­кратія, свобода, справедливість тощо, — дозволяє забезпечити синтез всіх несвідомих різноманітних прагнень та надій щодо ре­алізації того змісту, який позначений цими термінами. Тому останні можуть бути використані як засіб перетворення людини-індивіда, яка здатна мислити, на людину-масу, яка позбавлена та­кої здатності;

2. ілюзії — натовп, вважає Г. Лебон, ніколи не прагне правди. Він відвертається від очевидності, яка йому не подобається і во­ліє прийняти помилку, якщо вона його захоплює;

3. досвід, що є дієвим засобом усталення якої-небудь істини в душі маси та руйнування ілюзій, які стали надто небезпечними. При цьому досвід має здійснитися у великих розмірах (масшта­бах суспільства) та повторитися декілька разів;

4. розум, який, на думку Г. Лебона, справляє негативний вплив на душу натовпу, що є несприйнятливим до будь-яких ра­ціональних аргументів.

н^Якщо в інтелектуальному відношенні, зазначає

Г. Лебон, натовп стоїть значно вище ізольованого індивіда, то з точки зору почуттів та вчинків він може бути гіршим чи кращим за окрему людину залежно від обставин. Все залежить від того, якому навіюванню підпорядковується натовп. Однак існують де­які інваріантні засоби керування натовпом. їх специфіку, на дум­ку вченого, визначають два моменти. По-перше, той факт, що ви­значальними складовими національного характеру є не раціо­нальні чинники, а елементи, позначені у психології терміном «почуття». Тому раціональні моменти — ідеї, — можуть чинити дійсний вплив на душу народу лише тоді, коли вони проникнугь у стійку та несвідому сферу почуттів, де й формуються мотиви людських вчинків та переконання, що їх визначають.

По-друге, проникнути в душу мас ідея може лише у формі, що є прийнятною та посильною для народної душі, тобто ставши де­яким догматом. Цей догмат, будучи інколи виражений в одному слові, чинить на людей величезне враження, оскільки апелює до їх емоцій та вірувань. Тому не в силі того чи іншого доказу, на думку Г. Лебона, слід шукати суттєві елементи впливу на масу. Такий вплив базується більше на навіюванні, аніж на доказі. Са­ме навіювання грунтується на авторитеті чи престижі окремих людей («апостолів нових ідей»), або на апелюванні до пристрас­тей маси. Останню, пише Г. Лебон, можна переконати лише тве­рдженнями, авторитет яких затежить від принадності тих, хто ці твердження виголошує. Переконана людина, над якою володарює певна ідея, захищена від міркувань, якими б ґрунтовними вони не були. Все, на що вона здатна, — це залучити думку, яка супере­чить її переконанням, до пануючих над цією людиною понять шляхом значного спотворення цієї ідеї. Окрім цього, в більшості випадків люди захищають ту чи іншу ідею не тому, що вона іс­тинна, а тому, що вони її просто колись прийняли. Сприйняття масами ідей відбувається таким чином не шляхом їх раціональ­ного осмислення, а шляхом зараження або наслідування манер та способів аргументації «апостолів нових ідей».

Враховуючи ці два моменти, способами управління організо­ваним натовпом, на думку Г. Лебона, є:

1. ствердження. Воно має бути простим, лаконічним й не під­кріплюватися ніякими доказами;

2. повторення, яке повинно бути частим й здійснюватися, за можливості, в одній формі. Через повторення ідея укорінюється в свідомості людини настільки, що починає сприйматися як деяка доведена істина;

3. заразливість — у натовпі ідеї, почуття, емоції набувають такої могутньої сили заразливості, що її мають деякі мікроби. Одним із проявів заразливості є наслідування;

4. привабливість як тип панування ідеї, що паралізує всі кри­тичні здатності індивіда, сповнюючи його душу подивом і пова­гою.

Усі перераховані способи управління людиною-масою мають на меті змусити її сприйняти певні ідеї, вірування, теорії та від­повідні до них вчинки шляхом апелювання до нераціональних складових її психіки, підсилення та усталення останніх.

Головні ідеї теорії масової поведінки Е. Канетті

викладені ним у праці «Маса і влада». На думку Е. Канетті, масу у справжньому сенсі цього слова утворює розрядка, момент, коли всі, хто належить до маси, звільняються від відмінностей і відчу­вають себе рівними. Основними рисами маси є:

1. манія руйнування — маса завжди протистоїть існуючим у суспільстві ієрархічним відмінностям між людьми;

2. манія переслідування як особлива роздратованість стосовно тих, кого раз і назавжди визначили як її ворога.

Окрім цих рис, маса характеризується: 1) прагненням зроста­ти; 2) пануванням усередині неї рівності; 3) любов'ю до щільнос­ті; 4) потребою у визначенні напряму свого руху. Залежно від то­го, на якій з цих характеристик зосереджується увага, можна отримати різні класифікації маси. Так, за ознакою зростання ма­си, маємо відкриту, що вільно віддається своєму природному прагненню зростати, і закриту (церква, армія) маси. За ознаками рівності та щільності — ритмічну та завмерлу маси. У ритмічній масі щільність та рівність збігаються, а завмерла маса знаходить­ся перед розрядкою, прагнучи рівності як своєї головної мети. За ознакою спрямованості руху Е. Канетті розрізняє швидку (полі­тична, військова, спортивна) та повільну (релігійна) маси. Для першої її мета є чимось наближеним у часі, для другої — відда­леним і невизначеним.

Крім зазначених класифікацій, Е. Канетті будує класифікацію маси за змістом її афектів, а саме:

1. маса переслідування — виникає в силу наявності мети, яка може бути швидко досягнута;

2. маса втечі — виникає внаслідок загальної загрози. Ця втеча не є панічною, оскільки тікають всі, тому не призводить до роз­кладу маси;

1. маса заборони — виникає у випадку, коли люди більше не бажають робити те, що до цього часу вони робили поодинці (страйк, наприклад);

2. маса перетворення — утворюється там, де більшість людей виступає проти тих, хто до цього часу віддавав їм накази;

3. святкова маса.

Е. Канетті вводить поняття масового кристалу і масового сим­волу. Масовий кристал — це маленькі жорсткі групи людей, які мають чітко визначені межі, високу стійкість та слугують для збудження мас. Єдність у таких групах, вважає Е. Канетті, важ­ливіша за їх величину, а життя людей поза своїм кристалом по­збавлене сенсу. Масовими кристалами у сучасному суспільстві, на думку вченого, є військові та монахи.

Масовими символами Е. Канетті називає колективні єдності, що утворені не людьми, але сприймаються як маси. Ці єдності символічно заміщують масу «в міфах, снах, промовах та піснях» (Е. Канетті) й здатні викликати й підсилити масові настрої та від­повідні наміри у поведінці людей. До них вчений відносить: зер­но, ліс, дощ, пісок, вітер, море й вогонь.

Теми рефератів та курсових робіт

1. Конкретно-історична визначеність та соціально-політичний зміст теорії масової поведінки Г. Лебона.

2. Г. Лебон про феномен натовпу та психологічний закон його духо­вної єдності.

3. Г. Лебон про характерні риси натовпу та необхідність їх враху­вання у практиці управління масовою поведінкою людей.

4. Вчення Г. Лебона про віддалені чинники формування людини-маси та практика соціально-політичного управління у сучасній Україні.

5. Вчення Г. Лебона про віддалені чинники формування людини-маси та практика соціально-політичного управління у сучасній Україні.

6. Вчення Г. Лебона про основні способи управління масовою пове­дінкою людей у контексті проблематики соціально-політичного управ­ління в сучасному українському суспільстві.

7. Г. Лебон про проблему класифікації та види людини-маси.

8. Г. Лебон про феномен виборчого натовпу.

9. Парламентські збори як різновид натовпу у Г. Лебона.

10. Е. Канетті про характерні риси та ознаки людини-маси.

11. Класифікація людини-маси у Е. Канетті.

12. Вчення Е. Канетті про масові символи та практика соціально- політичного управління у сучасній Україні.

Завдання для самостійної роботи

1. З'ясуйте соціально-історичну обумовленість основних положень теорії масової поведінки Г. Лебона та розкрийте їх значення для прак­тики соціально-політичного управління у масових суспільствах. Чому С. Московічі назвав Г. Лебона «Макіавеллі масового суспільства»? Відповідь обгрунтуйте.

2. Охарактеризуйте віддалені та безпосередні чинники формування людини-маси. Як вони визначені Г. Лебоном? Як ви вважаєте, чи мають місце ці чинники в сучасному українському суспільстві? Якщо так, то як вони використовуються, — посилюються чи нейтралізуються, — в практиці соціально-політичного управління? Відповідь обгрунтуйте.

3. Розкрийте зміст основних способів управління масовою поведін­кою за Г. Лебоном. Чи використовуються, на Вашу думку, ці способи у практиці соціально-політичного управління в сучасній Україні? Якщо так, наведіть приклади.

4. Проаналізуйте механізм заразливості, з'ясуйте його соціологічні та психологічні основи. Якою, на ваш погляд, є специфіка використан­ня цього механізму у роботі з аудиторією публічної промови та аудито­рією масової комунікації? В якому випадку таке використання виявля­ється більш доцільним та ефективним і чому? Відповідь обгрунтуйте.

5. Проаналізуйте поняття масового символу Е. Канетті. Чи залуча­ються, на вашу думку, описані Е. Канетті масові символи, до практики соціально-політичного управління у сучасному українському суспільс­тві. Зокрема, чи використовуються вони у публічних промовах україн­ських політиків? Якщо так, наведіть приклади.

Рекомендована література

1. Канетті Е. Маса і влада. — К., 2001.

2. Канетти Э. Человек нашего столетия. — М., 1990.

3. Лебон Г. Психология народов и масс. — СПб., 1995.

4. Лебон Г. Психология социализма. — СПб, 1995.

4. МайерсД. Социальная психология. — СПб., 1997. — С. 434—482.

5. Московичи С. Век толп. — М., 1996. — С. 80—104.

С. M0CKQBI4IПРО КОКЦЕОТУАЛЬМ ЗАСАДИ КАЄОВО-ПСИКОПОПЧНОЇ МОДЕЛІ СОЩАЛЬНО-ПОШИЧКОГО [ПРАВЛІННЯ

1. С. Московічі про завдання, коло проблем та струк­туру масово-психологічної теорії соціально-політичного управління.

2. Головні стратегії соціально-політичного управлін­ня у масовому суспільстві.

3. Колективний та індивідуальний аспекти соціально-політичного управління в масовому суспільстві.

щр Узагальнення основних положень масово- психологічної моделі соціально-політичного управління здійсне- не С. Московічі у його праці «Століття натовпів». На думку С. Московічі, завдання теорії масової поведінки полягає у з'ясуванні психологічних характеристик маси та поясненні умов їх формування з тим, щоб навчити державних діячів та впливо- вих осіб управляти людьми в умовах масового суспільства. Ця теорія має виробити певні правила поєднання засобів навіювання та переконуючого впливу на людську свідомість з політикою та можливістю засобів комунікації з тим, щоб навчити правлячі вер- стви населення змішувати особистості та групи в одну масу, ор- ганізовувати її, використовуючи особливості її психології, для вирішення певних суспільно-політичних проблем. Ані практика діяльності перших політичних партій, ані класична модель полі- тики не можуть, на думку С. Московічі, вирішити окреслене за- вдання. Це пояснюється тим, що обидві мають у якості свого ви- хідного пункту раціонально мислячого індивіда й ґрунтуються на постулаті про те, що поведінка людей залежить від усвідомлення ними власних інтересів і загальних цілей та приглушенні своїх почуттів та вірувань. Класична модель політики звертається тому до розуму, сенсу речей, які й допомагають людям осмислити вла- сні проблеми та побудувати свою лінію поведінки. Натовп з її точки зору визначається як: 1) скупчення людей, які не належать до цієї соціальної структури; 2) божевільний; 3) злочинний; 4) відхилення від усталених норм суспільного життя.

Теорія масової поведінки має, натомість, у якості свого вихід­ного пункту людину-масу, стихійно поділювані вірування якої становлять умову стабільного політичного режиму в масовому суспільстві. Відповідно, ця теорія охоплює два кола проблем:

1) «індивід та маса»— проблеми масового суспільства; 2) «маса та вождь» — шляхи їх практичного вирішення.

Перше коло проблем охоплює шляхи розробки та використан­ня засобів змішування поодиноких індивідів в однорідну масу як розробку всього сучасного пропагандистського інструментарію, який покликаний дестабілізувати, зруйнувати критичність розу­му, апелюючи, відтворюючи та посилюючи ірраціональні скла­дові людської психіки. Теорія масової поведінки має здійснити класифікацію цих засобів та виробити практичні рекомендації щодо їх застосування у тих чи інших суспільно-політичних ситу­аціях.

Друге коло проблем охоплює з'ясування шляхів організації маси з урахуванням особливості її поведінки, а оаме: люди об'єднуються у всезагальній переконаності, ідентифікуючи себе з персоною, яка позбавляє їх самостійності. Стосунки між масою і такою персоною помічені фактом асиметрії ірраціонального і ра­ціонального, яка має три аспекти: 1) раціональне мислення та практика, що з ним пов'язана, обмежуються управлінням речами, а керівництво людьми та політична влада загалом базуються на віруваннях і впливових ідеях, які втілюються у певній догматич­ній релігії й у такій формі слугують меті організації маси;

2. «розгерметизація» емоційних сил маси в кризових ситуаціях;

3. влада загалом здійснюється шляхом впливу на психологію ке­рованих.

Врахування цих аспектів, вважає С. Московічі, дозволяє раці­оналізувати використання ірраціональної сутності мас шляхом перетворення аморфної їх структури на структуру, що зосере­джується навколо однієї людини — вождя. Влада останнього ба­зується на спокушанні людини-маси за допомогою слів та інсце­нувань, які мають зворушити, схвилювати, сконструювати дея­кий ілюзорний світ, який повинен надихати людину-масу у дося­гненні проголошеної вождем мети.

У цілому масово-психологічна модель соціально-політичного управління зводиться С. Московічі до таких положень:

1. Маси є соціальним, а не асоціальним феноменом.

2. Навіювання посилює розчинення індивіда в масі, тому ме­ханізм навіювання є механізмом виробництва людини-маси.

3. Гіпноз є моделлю стосунків вождя з масою.

— 1|| Загальною моделлю стосунків між масою та її

вождем, а отже, й інваріантним способом управління нею, на ду­мку С. Московічі, є соціальне навіювання або гіпноз. Для управ­ління людиною-масою мають значення такі особливості індиві­дуального навіювання:

1. повна зосередженість загіпнотизованого на гіпнотизері, йо­го абсолютна ізоляція від решти людей. Звідси — можлива ана­логія з безпосереднім зв'язком, який встановлюється між вождем та кожним представником натовпу;

2. установка на ту чи іншу поведінку задається в процесі на­віювання, а реалізувати її людина може пізніше, після виходу з трансу. Загіпнотизований при цьому нічого не пам'ятає про отриманий наказ, але й не може опиратися його виконанню. Всі обставини навіювання забуваються, а загіпнотизований сприймає себе як джерело власної дії. Звідси — ілюзія добровільності вла­сних вчинків, яка властива людині-масі;

3. стан гіпнозу передбачає нейтраіізацію критичної сили ро­зуму, вивільнення нераціонального, нелогічного. Звідси — дове­дення схильності до навіювання до абсолютної, що практикуєть­ся у соціальному навіюванні, перетворення людини на автомат, який діє під впливом зовнішнього подразника, у якості якого сто­совно мас виступає вождь.

Соціальне навіювання, окрім перерахованих особливостей ін­дивідуального навіювання, характеризується використанням за­собів масової інформації та різного роду інсценувань, які забез­печують фіксацію уваги натовпу та стимулювання його уяви.

Крім гіпнозу, існує низка правил, яких має дотримуватися вождь у своїх стосунках з масою й які є складовими його автори­тету: постава, чіткий, владний стиль мовлення, простота суджень, швидкість рішень. Здатність відчувати емоції натовпу, привабли­вість манер, хист формулювання, смак до театральних інсцену­вань. Збереження певної дистанції щодо маси, оточення себе за­гадковістю. Авторитет вождя базується на почутті поваги до нього з боку натовпу й означає заборону обговорювати і оціню­вати вождя.

Формування авторитету вождя, окрім знання психологічних характеристик людини-маси, передбачає також з'ясування зако­номірностей ствердження харизми. Проблема останньої полягає у дослідженні механізмів ідентифікації мас з певними ідеями. Останні завжди сприймаються від минулого й зберігаються у психічному житті мас як певні стереотипи, типові схеми поведін­ки, що знаходять своє вираження у мові, засоби якої зберігають однакове емоційне навантаження. Теперішнє завжди сприймаєть­ся крізь призму таких ідей. Завдяки змові зі світом спогадів, пи­ше С. Московічі, вождь викликає моментальну реакцію покори. Це пояснюється тим, що маса впізнає у ньому іншого вождя, який свого часу відіграв значну роль у її житті. Стереотипізовані ідеї таким чином мають величезну емоційну силу, оскільки, бу­дучи словесно виражені, існують у вигляді імаго, наочного уяв­лення. Всі вожді, каже С. Московічі, підтримують свою владу, апелюючи до наочних уявлень (імаго) минулого, які воскресають й запалюють минулі почуття. Харизма передбачає відродження образу, імаго, який маса впізнає завдяки спокусі ностальгії. Це пояснюється тим, що маса реагує не на уявленні, які існують в ре­альності, і навіть не на докази власного досвіду, а на імаго світу.

Соціальне навіювання, за С. Московічі, знаходить безпосеред­ньо практичне втілення у таких стратегіях свого здійснення:

• вистава як організація простору, де зосереджується натовп (стадіони, площі тощо);

• церемоніал як сеанси колективного гіпнозу, свято символів, кожний з яких покликаний викликати певну емоцію (маніфеста­ції, демонстрації, з'їзди партій тощо);

• переконання як чітке ствердження однозначної позиції, що формує свідомість людини-маси в єдиному напрямі. Механізмом переконання, на думку С. Московічі, є повторення, внаслідок якого думка перетворюється на самоочевидність та виникає бар'єр проти відмінних й протилежних думок.

; -Цр Соціально-політичне управління в масовому

суспільстві здійснюється, на думку С. Московічі, в двох аспек­тах: колективному та індивідуальному. Колективний аспект існує як соціальне навіювання та спричинений ним конформізм. Інди­відуальний як проблема невротичних станів людини-маси, що усуваються за допомогою психоаналізу.

Соціальне навіювання, яке, за визнанням С. Московічі, поро­джує людину-масу, на індивідуальному рівні сприймається як установка на конформізм, який характеризується таким: 1) за іс­тину сприймають те, що насправді є результатом загального кон­сенсусу; 2) ілюзія, що рішення приймається самостійно, тоді як насправді людина стала об'єктом впливу чи навіювання. Конфо­рмізм, на думку С. Московічі, спричиняє роздвоєння особистості: в присутності інших вона поводить себе інакше, аніж наодинці, а життя поділяється на приватне та суспільне. Будучи результатом соціального навіювання, конформізм породжує неврози. Останні, як і навіювання, передбачають: 1) уникнення логічного мислення та надання переваги нелогічному; 2) розлагодженість раціональ­ного та нераціонального в свідомості та поведінці людини. В обох випадках втрачається зв'язок з реальністю та віра в себе, оскільки людина з готовністю скоряється авторитету вождя чи групи й стає піддатливою для розпоряджень тих, хто здійснює навіювання. Однак, вважає С. Московічі, навіювання та невроз відрізняються за своїми наслідками, а саме: навіювання робить людину придатною до життя в групі та суспільстві загалом, а не­вроз — відштовхує людину від маси, замикає її у власній оболо­нці. Невроз, породжений соціальним навіюванням, виявляється формою певного протистояння людини останньому, результатом нездатності особистості існувати в масі й знаходити, необхідні для такого існування, компроміси.

Тому С. Московічі, робить висновок що управління людиною-масою лише в масштабі суспільства недостатньо для перетворен­ня маси на всезагальний феномен, потрібно колективний аспект соціального навіювання доповнити індивідуальним, який покли­каний усунути невротичні розлади індивідуальної психіки люди­ни-маси. Масово-психологічна модель соціально-політичного управління, центральним поняттям якої є соціальне навіювання, має бути доповнена, вважає С. Московічі, психоаналізом, серце­виною якого є поняття неврозу.

Теми рефератів та курсових робіт

1. С. Московічі про основні завдання та проблеми масово-психологічної моделі соціально-політичного управління.

2. С. Московічі про причини виникнення та характерні ознаки лю­дини-маси.

3. С. Московічі про гіпноз як загальну модель стосунків маси і вож­дя.

4. Порівняльна характеристика класичної та масово-психолопчної моделей соціально-політичного управління у С. Московічі.

5. С. Московічі про соціально-політичний зміст та практичну цін­ність теорії масової поведінка Г. Лебона.

6. С. Московічі про авторитет вождя та правила його досягнення.

7. Пропаганда як складова соціально-політичного управління в ма­совому суспільстві.

8. Повторення як засіб соціально-політичного управління в масових суспільствах (Г. Лебон, С. Московічі).

9. С. Московічі про колективний та індивідуальний аспекти соціа­льно-політичного управління в масовому суспільстві.

10. С. Московічі про закономірності формування харизми у масово­му суспільстві.

11. С. Московічі про головні стратегії соціально-політичного управ­ління в масовому суспільстві.

12. Теорія масової поведінки С. Московічі та практика соціально-політичного управління в сучасній Україні.

Самостійна робота

1. Користуючись матеріалом книги С. Московічі «Століття натов­пів», дайте порівняльну характеристику класичної та масово-психоло­гічної моделей соціально-політичного управління. До якої з цих моде­лей, на вашу думку, тяжіє практика соціально-політичного управління в сучасній Україні? Відповідь обгрунтуйте.

2. Проаналізуйте головні стратегії соціально-політичнога управлін­ня в масовому суспільстві, як вони визначені С. Московічі. Як ви вва­жаєте, чи використовуються ці стратегії у практиці соціально-політичного управління в сучасному українському суспільстві? Якщо так, наведіть приклади.

3. З'ясуйте закономірності формування харизми в масовому суспі­льстві. Апелювання до яких ідей українського минулого, на вашу дум­ку, може забезпечити набуття харизми політичними лідерами у сучас­ній Україні?

4. Розкрийте зміст колективного та індивідуального аспектів соціа­льно-політичного управління в масовому суспільстві. Як ви вважаєте, чи присутні ці аспекти в практиці соціально-політичного управління у сучасній Україні? Якщо так, вкажіть, що є свідченням такої присутнос­ті. Відповідь обгрунтуйте.

Рекомендована література

Московичи С. Век толп. — М., 1996. — С. 38—69, 104—144 162

196, 240—249, 362—384.

ТЕОРІЯ КОЛЕКТИВНОЇ ПОВЕДІНКИ В КОНТЕКСТІ МАСОВО-ПШОПОПЧНОЇ МОДЕЛІ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО УПРАВЛІННЯ

1. Елементарні й організовані форми колективної по­ведінки та їх роль у практиці соціально-політичного управління.

2. Теорія колективної поведінки про теоретичний принцип та основні правила соціально-політичного управління в масовому суспільстві.

3. Раціональні чинники соціально-політичного управ­ління в масових суспільствах.

- Y. Теорія масової поведінки порушила проблему щодо того, де саме формуються складові національного характе­ру та колективної душі, буваючи характеру безсвідомих, нереф-лексивних чинників масової поведінки людей, та яким є механізм їх успадкування. Вирішення цієї проблеми потребувало аналізу людини-маси на мікрорівні, з'ясування всіх форм її групової ак­тивності та встановлення ролі раціональних чинників такої пове­дінки, оскільки роль ірраціональних з'ясована досить повно, ро­зуміння того, який тип мислення загалом повинен стати прий­нятним для людини-маси з тим, щоб полегшити управління нею. Першу проблему досліджували вчені Чикагської школи, які роз­робили так звану науку про колективну поведінку, яка є точкою зору та методом дослідження процесів, завдяки яким індивіди спонукаються до співробітництва у тому колективному існуван­ні, яке ми називаємо суспільством.

Г. Блумер, роблячи підсумок досліджень колективної поведін­ки, зауважує, що це поняття охоплює будь-яку групову актив­ність людей. Остання означає, що індивіди діють у певний спосіб й що між ними існує певний розподіл праці як певне пристосу­вання одна до одної різних ліній індивідуальної поведінки. До­слідження колективної поведінки має на меті з'ясування шляхів підтримки стабільності існуючого соціального устрою у спосіб з'ясування умов виникнення та усталення відповідних форм ко­лективної поведінки. З цієї точки зору, вважає Г. Блумер, доціль­но розрізняти елементарні та організовані форми колективної по­ведінки. Перші — не визначаються правилами та нормами, які діють у суспільстві, й виникають в умовах руйнування звичних форм людського існування, визначених взірців людської поведі­нки. Організовані форми людської поведінки оформлюються за допомогою різного роду соціальних детермінант, — існуючих традицій, звичаїв, інститутів, — й за певних умов сприяють ви­никненню нового соціального порядку та стабілізації ситуації у суспільстві загалом. Потрібно, на думку Г. Блумера, дослідити закономірності перетворення елементарних форм колективної поведінки на організовані з тим, щоб навчитися вводити їх у рус­ло прийнятних для суспільства інститутів і правил, адже в такому випадку вони не будуть становити небезпеку для стабільності со­ціального і політичного порядку в суспільстві.

Першим кроком у такому напрямі, на думку Г. Блумера, має стати перетворення невротичної тривоги, яка виникає в умовах руйнування звичних для людей форм їх діяльності у суспільстві й відштовхує людину від спілкування з іншими, на соціальну три­вогу, яка й породжує основні форми елементарної поведінки лю­дей, а саме: натовп, масу і громадськість. Останні базуються на низці типових форм соціальної взаємодії людей. Ці форми, каже Г. Блумер, можуть бути охарактеризовані як механізми елемен­тарної колективної поведінки. До таких механізмів, зокрема, на­лежать:

• товкотнеча, сенс якої полягає у тому, щоб зробити індиві­дів більш піддатливими один для одного. Чистою формою товко­тнечі є гіпноз;

• колективне збудження, якому властиві повна зосередже­ність уваги індивіда на одному об'єкті та реорганізація почуттів, звичок та особистісних характеристик, зокрема посилення почут­тя безвідповідальності;

• соціальна інфекція як швидке, безсвідоме та нераціона­льне розповсюдження якихось настроїв потягів чи форм пове­дінки.

Окрім цього, кожна форма елементарної колективної поведін­ки має власний механізм відтворення, який враховує її специфіку та призначення. Для натовпу таким механізмом є гіпноз. Врахо­вуючи це, формування натовпу відбувається під дією таких чин­ників: І) подія, яка привертає увагу та збуджує інтерес людей; 2) втрата індивідом звичного самоконтролю та цілковите його підпорядкування збуджуючому об'єкту; 3) ситуація напруги, яка спонукає індивіда до дії, напрям якої задається об'єктом-подразником.

Механізмом, який спричиняє дію маси, є реклама. Цим пояс­нюються головні особливості маси, а саме: І) члени маси можуть займати різне соціальне становище; 2) анонімність; 3) між члена­ми маси майже відсутня взаємодія та обмін переживаннями; 4) крихкість організації та нездатність діяти разом. Масова пове­дінки, вважає Г. Блумер, конструюється з індивідуальних ліній поведінки, які однак не узгоджені між собою.

Механізмом, який відтворює громадськість, є пропаганда. Це зумовлено тим, що громадськість виникає в ситуації, яка не може бути вирішена на підставі якогось вже існуючого у суспільстві правила, а лише на підставі колективного рішення, що прийма­ється на основі виробленої громадської думки. Засобом такого вироблення і є пропаганда. Враховуючи, що громадськість харак­теризується відсутністю чітких правил дій, аморфністю та диску­сією, Г. Блумер визначає пропаганду як зумисно спровоковану та керовану кампанію з метою змусити людей прийняти цю точку зору, настрій чи цінність не на основі їх позитивних якостей, а у спосіб апелювання до емоційних установок та почуттів людей. «Мета пропаганди — нав'язати деяку установку чи цінність, яка починає прийматися людьми як щось природне, істинне й справ­жнє і, таким чином, як щось таке, що виражається спонтанно та без примусу» [Блумер Г. Коллективное поведение // Психология масс. Хрестоматия. — Самара, 1998. — С. 562].

Організовані форми колективної поведінки — це перетворені, впорядковані форми елементарної поведінки людей. Наприклад, механізм дії громадськості (пропаганда) породжує політичні фо­рми колективної поведінки, а механізм дії натовпу (гіпноз) — моральні та релігійні форми колективної поведінки людей. До організованих форм колективної поведінки Г. Блумер відносить соціальні рухи, які можуть бути загальними, специфічними та експресивними.

Загальні соціальні рухи — робітничий, жіночий, молодіжний, рух за мир тощо — мають на меті зміну людських цінностей, здійснення культурних перетворень. Дії цих рухів подібні до по­ведінки маси, розвиваються головним чином неформально, хара­ктеризуються відсутністю чіткої організаційної форми та розми­тістю мети.

Специфічні соціальні рухи — революційні та реформістські — характеризуються наявністю чітко визначеної мети та усталеною організаційною структурою. Механізмами формування специфі­чних соціальних рухів є агітація, розвиток корпоративного духу, розвиток моралі, формування ідеології, розвиток тактики. Агіта­ція при цьому спрямована на послаблення попередніх симпатій людей та на підрив їх попередніх способів мислення та дії. Вона повинна: 1) завоювати увагу людей; 2) схвилювати і викликати певні емоції та пориви; 3) надати цим емоціям та поривам певно­го напряму за допомогою ідей, навіювання, критики та обіцянок. Розвиток корпоративного духу означає організацію емоцій людей в інтересах руху, формування в індивіда почуття причетності до інших, почуття згуртованості та власної значущості. Мораль руху базується, зазвичай, на певному наборі переконань, а саме: 1) пе­реконання у вірності мети руху; 2) віра у кінцеве досягнення цієї мети; 3) віра в те, що на рух покладена деяка священна місія. Іде­ологія руху охоплює: 1) формулювання призначення, мети та пе­редумов виникнення руху; 2) судження, які містять критику іс­нуючої політичної системи та вирок цій системі; 3) оборонні прийоми, які слугують для виправдання цілей руху; 4) звід пере­конань щодо політики, тактики та практичної діяльності руху; 5) міфи руху. Тактика руху розвивається у двох напрямах: завою­вання прихильників та утримання їх.

Експресивні рухи, вважає Г. Блумер, не прагнуть змінити іс­нуючий соціальний порядок. До таких рухів вчений відно­сить релігійні рухи та моду. Остання забезпечує організацію суб'єктивного життя індивідів шляхом оформлення та кристалі­зації смаків та нахилів останніх, «...мода, надаючи можливість для виразу схильностей та смаків, слугує для їх визначення та ка­налізації, а отже, й для їх фіксації та усталення» [Там само. — С. 586].

(Р На думку Г. Блумера, основними різновидами

натовпу є діючий натовп, експресивний, який характеризується відсутністю будь-якої мети, випадковий, якому властиві недовго­часність існування та крихкість організації, обумовлений, який визначають встановлені і впорядковані форми дії, та агресивний, який має мету, що скеровує його дії. Найбільш типовим з цих рі­зновидів є діючий натовп. Тому з'ясування його характеристик, вважає Г. Блумер, дозволяє з'ясувати теоретичний принцип та основні правила управління поведінкою людей у масовому суспі­льстві. До таких характеристик вчений відносить:

• спонтанність та тимчасовість, відсутність традицій та вста­новлених цим натовпом правил;

• дія, яка ґрунтується на потязі, а саме: індивід втрачає звич­не критичне сприйняття та самоконтроль й тому прямо та безпо­середньо відгукується на дії інших, не осмислюючи їх. Такий від­гук свідчить про схильність індивіда до навіювання;

— ексцентричність та несподіваність поведінки; набутті інди­відом почуття бездоганності власних вчинків та переконаності в їх правоті;

— захоплення одним і тим же хвилюючим об'єктом;

— висока ступінь взаємного збудження та відсутність взаєм­них розбіжностей.

Враховуючи ці характеристики діючого натовпу, Г. Блумер формулює теоретичний принцип контролю над натовпом та управління ним — натовп може бути розсіяний, якщо переорієн­тувати увагу індивідів таким чином, щоб вона не була колектив­но зосереджена на якомусь одному об'єкті. Засобами такої пере­орієнтації можуть бути: паніка, збудження інтересу до інших об'єктів, залучення до дискусії чи аргументованої суперечки. Щоб не допустити розсіяння натовпу слід в управлінні ним, на думку Г. Блумера, керуватися такими правилами: 1) звернути увагу на об'єкт; 2) об'єкт має бути піднесеним у привабливій фо­рмі; 3) образи, які використовуються для впливу на індивідів ма­ють бути простими та посильними для сприйняття; 4) повторен­ня; 5) потрібно не дискутувати, а стверджувати одне й те ж. Відповідними до цих правил є такі способи управління людиною-масою: 1) підтасування інформації та надання хибної інформації; 2) змушування людей до ототожнення поглядів об'єкта-подразника з їх внутрішньогруповими поглядами, а протилежних поглядів— з їх иозагруповими установками; 3) використання емоційних установок та забобонів людей.

'3. Роль раціональних чинників у формуванні

людини-маси вперше була з'ясована представниками прагма­тизму. Оскільки люди прагнуть не істинних, а стійких вірувань та переконань, функція мислення, на думку Ч. Пірса, полягає в адаптації людини до реальності шляхом здолання неприємного для неї та неспокійного стану сумніву, а також в досягненні стану стійкої віри, на підставі якої б людина могла б діяти без вагань. Мислення для того, щоб виконати таку функцію, має бути інструментальним та плюралістичним. Перша характери­стика означає, що мислення має обмежитися встановленням зв'язку тієї чи іншої ідеї з практичними наслідками слідування їй. Тому на думку Ч. Пірса, зрозуміти дещо, означає зрозуміти ті практичні наслідки, які може спричинити використання на­ми цього «дещо». На думку Д'юї, мислення— це інструмент для адаптації людини до тих складних ситуацій, в яких вона час від часу опиняється. За В. Джемсом, характерною особли­вість нашого мислення є здатність орієнтуватися у нових для нас даних досвіду, вирізняти не будь-які властивості цього конкретного факту, а лише ті, що відповідають правильному з точки зору наших інтересів та цілей висновку. Мислення оріє­нтується тому нашими практичними інтересами й спрямову­ється на пошук та підбір тих властивостей реальності, як є ко­рисними для задоволення цих інтересів. Шукані нами вла­стивості та їх назви більше характеризують нас самих, аніж саму річ, оскільки вирізняються нами завдяки своїй значущості та цінності для нас. Тому реальним, вважає В. Джеме, є те, у реальність чого ми віримо.

Окрім адаптації людини до реальності, завдання мислення, на думку В. Джемса, полягає в узгодженні нових фактів, з якими стикається людина, з її попередніми переконаннями з тим, щоб попередити перетворення останніх на предмет сумні­ву; з'ясування того, що якнайкраще може бути поєднано зі всі­єю сукупністю нашого життя. Вибір ідеї, що якнайліпше узго­джує наші почуття з реальністю, супроводжується почуттям задоволення та спокою. Пояснити дещо, каже В. Джеме, озна­чає узгодити його з нашими попередніми переконаннями. То­му будь-яка ідея, що пропонується масам, має бути не стільки інтелектуальною скільки емоційно прийнятною та привабли­вою^ з тим, щоб спонукати людину мислити і діяти у спосіб, який є для неї задовільним та необтяжливим. Оскільки людина сприймає ті чи інші раціональні думки, співвідносячи їх з ко­рисністю для свого повсякденного життя та наявних переко­нань, в обгрунтуванні тих чи інших ідей, вважає В. Джеме, слід використовувати елементи повсякденної свідомості, так звані «практичні інтереси, які дозволять підсилити бажаний інструменталізм мислення людини-маси.

Внаслідок того, що пережите задоволення завжди є суб'є­ктивним, а істинною є та ідея, віра в яку є корисною для нашого повсякденного життя та вже наявних переконань, всі існуючі то­чки зору на конкретний факт є однаково істинними. Інструмента­лізм таким чином спричиняє плюралістичну організацію мислен­ня, яка полегшує управління людиною-масою, створюючи у останньої ілюзію світоглядної свободи та породжуючи «повну задоволеність своїм моральним та інтелектуальним багажем» (X. Ортега-і-Гасет).

Теми рефератів та курсових робіт

1. Масова та колективна поведінка: спільне і відмінне.

2. Поняття «кругової реакції» та «соціального неспокою» в теорії колективної поведінки Г. Блумера.

3. Елементарні форми колективної поведінки та практика соціаль­но-політичного управління у сучасній Україні.

4. Маса і натовп: порівняльна характеристика понять.

5. Організовані форми колективної поведінки та практика соціаль- но-політичного управління у сучасні Україні.

6 Г. Блумер про характерні риси специфічних соціальних рухів та головні механізми їх відтворення.

7. Специфічні та експресивні соціальні рухи: спільне та відмінне.

8. Феномен громадської думки та практика соціально-політичного управління.

9. Особливості та труднощі формування громадської думки в су­часному українському суспільстві.

10. Г. Блумер про основні форми та правила соціально-політичного управління в масовому суспільстві.

11. Мода як засіб соціально-політичного управління.

12. Раціональні чинники масової поведінки та практика соціально-політичного управління.

Рекомендована література

Основна

1. Блумер Г. Коллективное поведение // Американская социологиче- ская мысль. Тексты. — М., 1994.

2. Джемс В. Прагматизм. — К., 1995. —С. 6—64,82 134.

3. БезнюкД. Мода як нетрадиційна форма влади // Філософська і со- ціологічна думка. — 1995. — № 9—10.

4. Монсон П. Современная западная социология — СПб 1992

С. 386—389.

Додаткова

1. Літпман У. Общественное мнение. — М., 2004.

2. Цаллер Дж. Происхождение и природа общественного мнения / А. А. Петрова (пер. с англ.). — М., 2004.

ш

' ¹—^

Завдання для самостійної роботи

1. Розкрийте зміст елементарних та організованих форм колективної поведінки людей. Чи використовуються, на вашу думку, ці форми у практиці соціально-політичного управління у сучасній Україні? Якщо так, наведіть приклади.

2. З'ясуйте зміст теоретичного принципу контролю над поведінкою людей у масовому суспільстві та основні правила управління нею. Як ви вважаєте, чи залучаються вони до практики соціально-політичного управління в сучасному українському суспільстві? Якщо так, наведіть приклади та вкажіть, якими є підстави для такого залучення.

3. Проаналізуйте вислів В. Джемса про те, що реальністю є те, у ре­альність чого ми віримо. Яке значення може мати цей вислів для прак­тики соціально-політичного управління загалом та якими можуть бути способи його втілення у такій практиці в сучасній Україні?

4. Згадайте психологічні особливості людини-маси за X. Ортегою-і-Гасетом. Утвердженню та посиленню яких із них може слугувати ін­струментальне та плюралістичне мислення, формування якого у люди­ни-маси покладене прагматизмом за умови ефективного управлін­ня нею?

₁₁

_mm

БІХЕВІОРИСТИЧНЕ ТЛУМАЧЕННЯ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ШРАВЛІКНЯ

1. Класичний біхевіоризм про необхідність та можли­вість управління людською поведінкою

2. Стимул-реактивні моделі соціально-політичного управління.

3. Основні положення та коло проблем технології людської поведінки Б. Скінера.

^Дослідження групової активності людини-маси

поставило проблему розробити технологію людської поведінки на рівні її зовнішніх проявів — вчинків. Спробою вирішення цієї проблеми став біхевіоризм, наміри якого полягали у тому, щоб зробити поведінку індивіда цілком підконтрольною експеримен­татору з тим, щоб отримати можливість змінювати її у бажаному напрямі. Управління людською поведінкою та її передбачення становить зміст теорії навчання, обґрунтованої в межах біхевіо­ризму. Ця теорія базується на постулаті про відсутність якісної відмінності між соціальною поведінкою людини та біологічною активністю тварини. Людська поведінка, зауважує з цього приво­ду Д. Мід, лишається організацією інстинктів, які взаємодіють між собою. З таких фундаментальних, на думку Д. Міда, інстинк­тів, як інстинкт статі, батьківства та ворожості й виникає органі­зований тип соціальної поведінки як поведінки індивіда усереди­ні групи. На думку Е. Торндайка, метод спроб і помилок, що є ефективним у навчанні тварин, має бути розповсюджений на процес навчання людини. При цьому акцент у теорії навчання, на думку Дж. Хомансома, робиться не на тому, яким чином засвою­ється бажана модель поведінки, а лише на тому, що визначає ін­тенсивність прояву набутої моделі поведінки. Оскільки особли­вості та механізми формування поведінки людини-маси з'ясовані у теорії масової поведінки, теорія навчання вивчає закономірнос­ті закріплення бажаних форм поведінки, а саме: де відбувається їх засвоєння (соціальне середовище у Б. Скінера, обмін у Дж. Хоманса, спілкування в соціальній групі у Д. Міда тощо); що сприяє закріпленню засвоєної моделі поведінки (середовище як таке, винагорода, думка соціальної групи тощо); хто здійснює контроль за процесом відтворення набутої моделі поведінки (се­редовище, індивід, який контролює себе від імені своєї соціаль­ної групи тощо).

Основоположник класичного біхевіоризму Е. Торндайк сфор­мулював основні поняття теорії навчання: стимул і реакція. Сти­мул — це будь-яке явище, що чинить деякий вплив на людину. Реакція — це будь-яка нова думка, почуття, інтерес, фізична дія, інтелектуальний чи фізичний стан, що викликані цим стимулом. Завдання полягає у тому, щоб викликати бажану і попередити небажану зміни людської поведінки, викликаючи чи попереджа­ючи відповідні реакції. Його розв'язання передбачає з'ясування дії кожного можливого стимулу та причини кожної можливої ре­акції. Мистецтво навчання, за Е. Торндайком, — це мистецтво створювати та використовувати стимули з тим, щоб викликати чи попереджати ті чи інші реакції. Це мистецтво підпорядковується деяким закономірностям, які узагальнені Е. Торндайком у законі навчання. До таких закономірностей належать: 1) закон вправ­ляння, який передбачає, що реакція на ситуацію пов'язується з нею пропорційно частоті та силі повторення зв'язку поведінки з цією ситуацією; 2) закон готовності, який стверджує, що вправи зміцнюють готовність людини відтворювати ту чи іншу реакцію; 3) закон асоціативного зрушення, — якщо за одночасної дії по­дразників один з них викликає реакцію, то решта з них набува­ють здатності викликати ту ж саму реакцію; 4) закон ефекту, згі­дно з яким реакції на ті чи інші зовнішні стимули будуть саме тими, результати яких у минулому приносили людині задо­волення.

На думку Д. Уотсоном, теоретиком класичного біхевіоризму, контроль над людською поведінкою є необхідним як для управ­ління суспільством, так і для особистого добробуту індивідів. Цей контроль охоплює два моменти: передбачення, що дозволяє визначати, яким є стимул, що викликає ту чи іншу дію індивіда, та управління, яке означає таке використання стимулу, яке спри­чиняє бажану реакцію. Для ефективної організації управління людською поведінкою потрібно, на думку Д. Уотсона, вирішити такі проблеми: 1) визначити усі можливі ситуації чи стимули, які кладуть початок тим чи іншим реакція; 2) за цією ситуацією пе­редбачити імовірну реакцію або по реакції, яка спостерігається, визначити можливу ситуацію, що цю реакцію спричинила. Однак завдання управління людською поведінкою, вважає Д. Уотсон,

потребує не лише вміння визначати ситуацію за відповідною реа­кцією чи передбачати можливу реакцію, виходячи з цієї ситуації. Це завдання потребує більшого, а саме: вміння експериментально керувати стимулом й створювати бажану реакцію. Якщо бажана чи очікувана реакція не входить до репертуару дій цього індиві­да, то вона повинна бути в ньому встановлена.

■ • - 2. Стимул-рективні моделі сошально-ііолішчного

управління, як базуються на положеннях класичного біхевіориз­му про можливість та доцільність управління людською поведін­кою, цікавляться можливістю вироблення нових форм поведінки, звичок щодо їх відтворення шляхом маніпулювання зовнішніми стосовно людини факторами через зв'язок актів людської поведі­нки з її результатами. Вихідним для них є положення про: 1) принципову відсутність в індивіда постійних, позаситуаційних потреб; 2) можливості зміни потреб людини, а отже й форм її по­ведінки, під впливом зовнішнього середовища — ситуації. Серед цих моделей слід вирізнити ті концепції, які є найбільш оформ­леними та визнаними, а саме: «інструментальна» теорія В. Врума та теорія стимулювання Л. Портера та Е.Лолера. Обидві — кон­центрують увагу на аналізі поведінки індивіда в тій чи іншій си­туації, виходячи з того, що індивіди завжди діють на базі певних очікувань, які орієнтовані у майбутнє. Звідси — можливість впливати на дії індивідів через моделювання зв'язків цих дій з їх результатами.

Найбільш відомим представником цієї точки зору є В. Врум, який пов'язав мотивацію індивіда зі сприйняттям ним свого ба­жання, імовірності та можливості отримання певних результатів. Теорія В. Врума отримала назву інструментальної. Вона базуєть­ся на використанні понять експектації (очікування-вимога), вале­нтності та сили. Вибір, який людина робить між альтернативни­ми курсами дій, важає В. Врум, пов'язаний з психологічними подіями, що відбуваються в цей момент у її житті. За моделлю навчання В. Врума, сила, з якою той чи інший стимул здатний вплинути на людину, дорівнює сумі виявів валентності та експе­ктації. Валентність — це сила переваг, що їх надає індивід тому чи іншому виходу (результату). Це — очікувана корисність цієї моделі поведінки, або, саме кажучи, стимул. Якщо індивід віддає перевагу досягненню певного результату перед його недосягнен-ням, то валентність є позитивною, якщо індивід байдужий до ре­зультату, валентність дорівнює нулю, а якщо індивід воліє не до­сягати певного результату, валентність є негативною. Експекта-ція — це імовірність того, що певний обсяг зусиль приведе до певного результату першого рівня. Останній — це мета, що пе­редбачена цією моделлю поведінки й досягається внаслідок її відтворення. Результат другого рівня — це мета, до якої прагне сам індивід й яку він сподівається досягти через відтворення за­пропонованої йому моделі поведінки. В теорії В. Врума існує та­кож поняття інструментальності, яке характеризує ступінь відпо­відності результатів першого та другого рівнів. Результат першого рівня при цьому набуває позитивної валентності, якщо він пов'язаний з результатом другого рівня.

В. Врум не намагається з'ясувати, що саме мотивує дії люди­ни на вибір тієї чи іншої моделі поведінки, підкреслюючи, що кожний має свою неповторну комбінацію переваг та експектацій. Його модель концептуально показує детермінанти поведінки лю­дини в тій чи іншій ситуації та дозволяє з'ясувати можливий зв'язок між власними цілями індивіда та цілями, які нередбача-ються пропонованими йому формами поведінки. Для цього, на думку В. Врума, потрібно встановити, наскільки є важливими для людини результати першого рівня (її власні цілі), інструменталь-ність цілей першого рівня, а також наявні індивіда експектації стосовно його можливості впливати на результати першого рівня. На підставі цього й слід вибирати стимули для оволодіння та від­творення людиною тієї чи іншої моделі поведінки.

Дія, виконана на підставі сприймання індивідом вірогідності отримання різних результатів

Виходи першого Виходи рівня рівня

1а -І б Ів

МОДЕЛЬ МОТИВАЦІЇ В. ВРУМА

Людина, яка має вибір серед декількох альтернатив
Сила = Е Валентність х х Експектація
і другого
Зворотній зв'язок		■ Чиста валентність х ; (задоволення -: - незадоволення)

[(Американские буржуазные теории управления. — М., 1978. — С. 263].

Ідеї В. Врума знайшли свій розвиток у працях Л. Портера та Е. Лолера, які розробили свою модель стимулювання лю­дини, яка намагається розкрити зв'язок між наявними устано­вками індивіда та результатами відтворенням ним запропоно­ваної форми поведінки. В цій моделі «зусилля»— це об'єм енергії, який затрачає людина на відтворення тієї чи іншої моделі поведінки. Він визначається зв'язком між цінністю отриманої за таке відтворення винагороди й наявним у інди­віда уявленням про імовірність отримання певної винагороди за той чи інший об'єм затрачених зусиль. Цінність винагоро­ди залежить при цьому від ступеню її привабливості та бажа­ності для людини. Тому різні види винагороди мають різне значення для різних людей. Чим вищою для індивіда є цін­ність винагороди й припущена імовірність її отримання, тим більший об'єм зусиль вона затратить для того, щоб залучити цю модель поведінки до свого репертуару. Винагороди при цьому можуть бути «зовнішніми», матеріально вираженими і «внутрішніми», що мають соціально-психологічний характер й приносять задоволення. Останнє залежить від ступеню від­повідності отриманої нагороди тому, що очікували отримати. Якщо перше дорівнює або перевищує останнє, то індивід отримує задоволення. Результат або вихід — це те, що суспі­льство може об'єктивно виміряти. Він залежить від ступеню зусиль, але для різних людей за умови рівних зусиль він може бути різним залежно від їх здібностей, знань, особистих якос­тей та сприйняття ними запропонованої моделі поведінки. Сприйняття охоплює визначення індивідом своїх завдань сто­совно оволодіння та відтворення останньої, напрям та рівень зусиль, що вважаються ним необхідними для цього. На ре­зультат впливає також думка індивіда про справедливо очіку­вану винагороду.

Загальним недоліком стимулу-реактивних концепцій соці­ально-політичного управління можна вважати принижен­ня ними ролі стійких, позаситуаційних потреб індивіда та об­меження ролі свідомості виключно визначенням нею бажаної винагороди за ті чи інші зусилля з оволодіння та відтворення тих чи інших форм поведінки. На думку К. Мангейма, ці кон­цепції не враховують того, що люди звичайно прагнуть стабі­льного рівня життя, але, окрім цього, бажають відчувати се­бе корисними і важливими членами суспільства, в якому живуть.

МОДЕЛЬ МОТИВАЦІЇ Л. ПОРТЕРА ТА Е. ЛОЛЕРА

Винагорода, яку індивід вважає справедливою за докладання певних зусиль

Цінність винагороди

Затрачені зусилля

Здібності та якості індивіда

Результати дії

«Внутрішня» винагорода

Сприйняття індивідом своєї ролі

Задоволення

Сприйнятий індивідом зв'язок вірогідності отримання винагороди за докладені зусилля

«Зовнішня» винагорода

[Американские буржуазные теории управления. — М., 1978. — С. 266].

— —— - 3: Створення технології людської поведінки обу- мовлене, на думку Б. Скінера, двома моментами: 1) необхідні широкомасштабні зміни людської поведінки не можуть базувати- ся виключно на досягненнях фізики та біології; 2) світ свідомості заважає розгляду людської поведінки як самодостатнього і само- цінного предмета й спричиняє донауковий спосіб міркування про неї, який пов'язує останню з якимись внутрішніми станами та особливостями людської природи. Завдання наукового аналізу людської поведінки полягає, на думку Б. Скінера, полягає у тому, щоб пояснити, яким чином поведінка індивіда як деякої матеріа- льної системи співвіднесена з тими умовами, в яких еволюціонує людський рід та в яких існує цей індивід. Для цього слід зверну- тися безпосередньо до відносин між поведінкою людини та сере- довищем, ігноруючи при цьому стани свідомості, які нібито це відносин опосередковують.

На думку Б. Скінера, існують дві основні форми людської по­ведінки, що співвіднесені з середовищем: «респондентна» поведі­нка, за якої реакція безпосередньо слідує за стимулом та «операн-тна» поведінка, за якої початкова реакція є довільною й не виявляє відповідних їй стимулів. Саме друга форма поведінки становить інтерес для теорії та практики управління людьми, оскільки дозво­ляє з'ясувати нові стимули та вирішити проблему закріплення у репертуарі людини набутої моделі поведінки шляхом розробки відповідних «підсилювачів». Останні орієнтують індивіда на так зване «правильне» реагування на події, що відбуваються. Таким реагуванням є прийнятна і потрібна для середовища поведінка. Через аначіз того, що робить середовище з індивідом (засуджує чи схвалює) після здійсненого ним відгуку, можна моделювати та ко­ректувати його поведінку, маніпулюючи ситуаціями, в яких він опиняється. Оскільки поведінка людини підкріплюється своїми наслідками, виникає можливість: 1) моделювати середовище, в якому певна поведінка спричиняє певні наслідки з метою підви­щення імовірності отримання бажаної поведінки; 2) маніпулювати середовищем з тим, щоб зробити максимально інтенсивними про­яви такої поведінки. Врахування цих двох моментів, на думку Б. Скінера, дозволяє звести ті ефекти, які попередньо приписувалися станам свідомості, почуттям та особливостям характеру, до таких умов, які можна моделювати та контролювати. Технологія поведі­нки, таким чином, передбачає здійснення двох процедур: 1) визна­чення бажаної поведінки та ситуацій, що сприяють її виникненню; 2) пошук потрібного «підсилювача».

Однак за визнанням вченого, «правильне реагування» має су­проводжуватися відповідним «внутрішнім станом». У против­ному разі воно буде зведене до зовнішньої манери, яка може спричинити внутрішню спустошеність та недисциплінованість індивідів. З одного боку, такий «душевний стан» полягає у пере­несенні індивідом на середовище відповідальності за власні вчи­нки й у такий спосіб звільнення його від «мук совісті», культиву­вання того, що Ж.-П. Сартр називав «дурною вірою» (визнання необхідним того, що насправді бажають). З іншого боку, такий «душевний стан», за визнанням Б. Скінера, передбачає, що інди­від є свідомим прихильником запропонованої йому моделі пове­дінки, переконаним у необхідності відтворення останньої. Саме ця переконаність забезпечує його вчинкам бажану суспільну зна­чущість та задовольняє його потребу у розумінні власних місця та ролі у потоці подій, якими він оточений, «...дещо схоже на «внутрішню людину» все рівно має бути винайдено для перетво­рення стимулу на відгук», — визнає Б. Скінер [Б. Скиннер. Тех­нология поведения // Американская социологическая мысль. Тек­сты. — М., 1994. — С. 40]. «Внутрішня людина» не лише вказує на обмеженість біхевіористичної моделі соціально-політичного управління, але й ставить проблему з'ясування меж пластичності «душевного стану» індивідів, зміни його у бажаному напрямі.

Теми рефератів та курсових робіт

1. Значення спадку класичного біхевіоризму для практики соціаль­но-політичного управління.

2. Масово-психологічна та біхевіористична моделі соціально-політичного управління: спільне та відмінне.

3. Класичний біхевіоризм про можливість та доцільність управлін­ня людською поведінкою.

4. Основні поняття та положення теорії навчання Е. Торндайка та доцільність їх використання у практиці соціально-політичного управ­ління.

5. Феномен латентного навчання та доцільність його використання у практиці соціально-політичного управління.

6. Д. Уотсоп про два аспекти контролю над людською поведінкою та необхідність їх врахування у практиці соціально-політичного управ­ління.

7. Соціально-політичний зміст та ціннісно-світоглядне навантажен­ня класичного біхевіоризму.

8. Основні положення класичного біхевіоризму та практика соціа­льно-політичного управління в сучасній Україні.

9. Стимул-реактивні концепції соціально-політичного управління: переваги та недоліки.

10. Проблема стимулювання людської поведінки та практика соціа­льно-політичного управління в сучасній Україні.

11. Проблема «внутрішньої людини» у технології поведінки Б. Скі­нера та завдання соціально-політичного управління.

12. Технологія поведінки Б. Скінера та практика соціально-політичного управління в сучасному українському суспільстві.

Завдання для самостійної роботи

1. Проаналізуйте основні положення біхевіористичної моделі соціа­льно-політичного управління. Якими, на ваш погляд, є умови її широ­комасштабного використання? Чи залучаються проаналізовані вами по­ложення до практики соціально-політичного управління у сучасній Україні? Якщо так, наведіть приклади.

2. Розкрийте зміст складових закону навчання Е. Торндайка. Яким положенням теорії масової поведінки вони відповідають? Відповідь об­грунтуйте.

3. З'ясуйте два аспекти контролю над людською поведінкою, як во­ни визначені Д. Уотсоном. Як ви вважаєте, чи мають місце ці аспекти у практиці соціально-політичного управління у сучасному українському суспільстві? Якщо так, наведіть приклади.

4. Розкрийте зміст стимулу реактивних концепцій соціально- політичного управління. Які стимули, на вашу думку, є найбільш по- ширеними у практиці соціально-політичного управління в сучасній Україні та які фактори враховуються під час їх використання? Відпо- відь обгрунтуйте.

5. Розкрийте зміст проблеми «внутрішньої людини» у технології по­ведінки Б. Скінера. Як, на вашу думку, вирішується ця проблема у практиці соціально-політичного управління в сучасному українському суспільстві? Відповідь обгрунтуйте.

6. Проаналізуйте основні положення технології поведінки Б. Скі­нера. Як ви вважаєте, чи залучені ці положення до практики соціально-політичного управління до практики соціально-політичного управління в сучасній Україні? Якщо так, то з'ясуйте зміст бажаних з точки зору її соціально-політичних реалій моделей поведінки та відповідних «підси­лювачів» останніх.

Рекомендована література

1. Американские буржуазные теории управления.— М., 1978.— С. 258—276.

2. Бихевиоризм. Торидайк Э. Принципы обучения, основанные на психологии, Джон Б. Уотсон Психология как наука о поведении: — М., 1998. — С. 39-^2, 70—71, 262—276, 645—673.

3. Манхейм К. Диагноз нашего времени. — М., 1994. — С. 381—383.

4. Скгтнер Б. Технология поведения // Американская социологиче­ская мысль. Тексты. — М., 1994. — С. 30—46.

5. Каримский М. Скиннер: социальный бихевиоризм // Современная американская социология. — М., 1994.

6. Скиннер Б. Оперантное поведение // История зарубежной психо­логии 30—60 гг. 20 века. Тексты. — М., 1986.

7. Уотсон Джон Б. Бихевиоризм // БСЭ. Т. 6. — М., 1930.

8. Холл Кэлвин С, Гарднер Л. Теории личности. — М., 1997. — С. 613—657.

₁₁

С0ЦІ0БІХЕВІ0РИСТИЧНА МОДЕЛЬ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО УПРАВЛІННЯ

1. Основні положення ma завдання соціобіхевіористи­чної моделі соціально-політичного управління.

2. Дж. Мід про соціальну матрицю соціально-політич­ного управління.

3. Поняття «узагальненого іншого» Дж. Міда та його значення для практики соціально-політичного управ­ління.

Основні положення соціобіхевіористичної мо- делі соціально-політичного управління сформульовані Г. Блуме- ром і Т. Шибутані. За Г. Блумером, ця модель зводиться до таких положень:

• людське суспільство складається з індивідів, які мають особистісні «Я», тобто людина може слугувати об'єктом для своїх власних дій, формуючи значення тих предметів, які її ото­чують;

• індивідуальна дія існує як її конструювання, а не просте здійснення, вона відбувається за допомогою оцінки та інтерпре­тації індивідом ситуації, в якій він діє;

• групові або колективні дії утворюються шляхом вирівню­вання індивідуальних дій у спосіб інтерпретації та прийняття до уваги людьми дій одне одного.

Т. Шибутані положення соціобіхевіористичної моделі соціа­льно-політичного управління сформульовані таким чином:

• людська природа та соціальний порядок є продуктами ко­мунікації. Тому поведінка людини не може розглядатися лише як відповідь на стимули середовища або як вираження внутрішніх потреб організму, або як прояв культурних шаблонів. їх важли­вість визнається, але напрям людської поведінки розглядається як результат взаємних поступок людей, які залежать одне від од­ного й пристосовуються одне до одного;

• людська особистість, — ті характерні шаблони поведінки, які вирізняють цього індивіда— розглядається як така, що фор­мується у процесі повсякденної взаємодії людей;

— культура групи сприймається не як щось зовнішнє, ззовні нав'язане людям, а як те, що утворюється моделями відповідної поведінки, які виникають у комунікації і постійно зміцнюються.

Якщо мотивація поведінки, формування особистості та розви­ток групової структури відбуваються у процесі соціальної взає­модії людей, то, на думку Т. Шибутані, увага має бути зосере­джена на обміні, який відбувається між людськими істотами, оскільки вони вступають у контакт одне з одним. Відповідно, го­ловне завдання соціобіхевіористичної моделі соціально-політичного управління полягає у з'ясуванні тих закономірнос­тей поведінки людей, які зумовлені фактом їх участі в соціальних групах.

2." Дж. Мід вважає, що класичний біхевіоризм не

враховує того, що стимули є суттєвими елементами складних со­ціальних процесів й тому не можуть бути зрозумілими без попе­реднього пояснення останніх. У центрі уваги Дж. Міда перебуває проблема пристосування дій окремих індивідів одна до одної в межах того чи іншого соціального процесу. Таке пристосування відбувається за допомогою комунікації, а його засобом є не сти­мул як такий, а його смисл. Соціальна поведінка людей, вважає Дж. Мід, є осмисленою поведінкою, тобто їх взаємодія опосеред­кована розумінням як стимулу, так і відгуку, який цей стимул спроможний викликати в іншому. Головним стимулом, на думку Дж. Міда, в межах соціальної поведінки людей є голосовий жест (слово). Останній несе для індивідів, що його відтворюють, і для індивідів, що на нього відгукуються, певні смисли та значення, які стосуються наступної поведінки перших. Завдяки голосовому жесту в свідомість індивіда включаються його установки стосов­но інших індивідів, їх відгуки на його установки щодо них, а та­кож їх установки стосовно нього та його відгуки на ці установки. Соціальний процес, у якому беруть участь індивіди, співвідно­сить відгуки одного індивіда з голосовими жестами іншого як зі своїми смислами, тобто відгук одного індивіда на голосовий жест іншого і є смислом останнього. Індивід в свою чергу може усві­домити смисл власних дій лише за умови розуміння відгуків ін­ших індивідів на ці дії. Це обумовлено тим, що жест завжди ви­ражає деяку наступну дію, її результуюче, на яке існує відповідний відгук з боку індивідів, які залучені до цієї дії. Смисл стимулу формулюється в термінах відгуку на цей стимул. Там, де відгук іншого індивіда викликається людиною у самій собі й стає стимулом для контролю над її діями, там смисл дії іншого прису­тній у її власній свідомості. Управління людською поведінкою, таким чином, передбачає з'ясування відгуку іншого й перетво­рення його на стимул для наступної поведінки індивіда. Останнє передбачає пробудження у самому індивіді відгуку, який він мо­же викликати в іншому, прийняття ролі іншого та прагнення дія­ти так, як діє інший, тобто, беручи участь у тому ж процесі, який здійснює цей інший, індивід контролює свої дії з урахуванням можливих типових реакцій іншого на власні типові очікування.

Таким чином, голосовий жест індивіда, його наступна поведі­нка та відгук іншого на цей жест утворюють своєрідну матрицю управління соціальною поведінкою людей. Ця матриця, зазначає Дж. Мід, дозволяє зробити висновок, що оволодіння новими фо­рмами поведінки полягає не в тому, що індивід просто робить те, що, як він бачить, роблять інші. Механізм такого оволодіння, на думку Дж. Міда, полягає в такому: початок дії одного індивіда є стимулом для іншого відгукнутися певним чином, а пбчаток цьо­го відгуку знову стає стимулом для дії першого індивіда, змістом якої є пристосування своєї поведінки до цього відгуку. Тобто оволодіння новими формами поведінки відбувається шляхом прийняття ролі іншого й врахування цієї ролі у здійсненні влас­ної поведінки, в контролі індивідом власних дій у ролі та від іме­ні іншого.

щ$ Процес оволодіння новими формами поведінки проходить, згідно з Дж. Мідом, два етапи. На першому етапі по­ведінка індивіда визначається організацією окремих установок інших індивідів стосовно нього самого та стосовно один одного в межах специфічних соціальних дій, в яких цей індивід разом з іншими бере участь. На другому етапі поведінка визначається ор­ганізацією не лише цих окремих установок, але й соціальних установок «узагальненого іншого». Останній — це та соціальна група, настанови та цінності якої становлять фундамент свідомо­сті індивіда, а, будучи інтерналізовані, здійснюють контроль над його вчинками. Оскільки індивід приймає установки «узагальне­ного іншого» й дозволяє їм визначати, що саме він буде чинити кожного наступного моменту, остільки він стає членом цієї соці­альної групи. При цьому індивіду недостатньо прийняти лише установки інших індивідів стосовно нього та стосовно один до одного, як вони визначені «узагальненим іншим». Індивід пови­нен прийняти настанови останнього стосовно різних аспектів со­ціальноі діяльності чи соціальних заходів, куди всі члени цієї со­ціальної групи залучені. Це потрібно для того, щоб забезпечити єдність напряму дій «узагальненого іншого». Складні кооперати­вні процеси діяльності у суспільстві можливі, на думку Дж. Міда, остільки, оскільки кожний, хто бере в них участь, спроможний сприйняти загальні установки решти подібних індивідів стосовно напряму здійснення цих процесів та стосовно тих соціальних проблем, які пов'язані зі здійсненням різних соціальних проектів та програм, в яких бере участь ця соціальна група. Прийняття установок «узагальненого іншого» відбувається шляхом прийн­яття його мови, голосових жестів, які й викликають у індивіда такий же відгук, що й у решти членів групи. Загальні для цієї групи відгуки сприймаються індивідом як деякі принципи пове­дінки. Останні контролюють поведінку індивіда, оскільки викли­кають у нього відгуки, властиві для інших членів групи. Індивід тим самим контролює свою поведінку в ролі та від імені «уза­гальненого іншого».

Настанови соціальної групи, будучи інтерналізовані, претво­рен! на частину безпосереднього досвіду індивіда, забезпечують доволі витончений контроль над його вчинками, які здійснюють­ся індивідом осмислено і узгоджено з вчинками решти членів йо­го соціальної групи. Оскільки, як зазначає П. Бергер, ту чи іншу точку зору поділяють майже всі, з ким має справу індивід у ме­жах власної соціальної групи, оскільки світогляд цієї групи не потребує спеціальних підтверджень й сприймається її членами як безсумнівний.

Теми рефератів та курсових робіт

1. Соціобіхевіористична модель соціально-політичного управління: основні ідеї та представники.

2. Порівняльна характеристика біхевіористичної та соціобіхевіори­стичної моделей соціально-політичного управління.

3. Проблема стимулювання людської поведінки в соціобіхевіорис-тичній моделі соціально-політичного управління.

4. Голосовий жест як засіб соціально-політичного управління.

5. Феномен мовленнєвого впливу та основні підходи до його ви­вчення.

6. Особливості організації мовленнєвого впливу в умовах масової комунікації.

7. Проблема мовленнєвого впливу та практика соціально-політичного управління в сучасній Україні.

8. Дж. Мід про матрицю соціально-політичного управління.

9. Поняття «узагальненого іншого» у Дж. Міда та практика соціа- льно-політичного управління в сучасній Україні.

10. Проблема соціального контролю в соціобіхевіористичній моделі соціально-політичного управління.

Завдання для самостійної роботи

1. Проаналізуйте зміст основних положень соціобіхевіористичної моделі соціально-політичного управління. В який спосіб, на вашу дум­ку, ці положення можуть бути використані для оптимізації процесів со­ціально-політичного управління у сучасній Україні?

2. Згадайте основні характеристики людини-маси. Формуванню та закріпленню яких з них, на вашу думку, сприяє практичне застосування поняття «узагальненого іншого» у Дж. Міда? Відповідь обгрунтуйте.

3. Пригадайте зміст та призначення спіралі мовчання, як вони ви­значені Е. Ноелем-Нойманом. Як використовується поняття «узагаль­неного іншого» у створенні такої спіралі? Чим, на вашу думку, можна пояснити можливість такого використання? Відповідь обґрунтуйте.

4. Згадайте умови ефективності соціального навіювання. Забезпе­ченню якої з цих умов, слугує використання у практиці соціально-політичного управління поняття «узагальненого іншого» у Дж. Міда? Відповідь обгрунтуйте.

5. Охарактеризуйте основні різновиди «узагальненого іншого», як вони визначені Дж. Мідом. Які з них, на Вашу думку, можуть слугувати розв'язанню завдань соціально-політичного управління в сучасному українському суспільстві? Відповідь обгрунтуйте.

6. Розкрийте зміст проблеми інтерпретації індивідом смислів стимулів своєї поведінки у Дж. Міда. Як Ви вважаєте, чи є актуальною така пробле­ма для практики соціально-політичного управління в сучасній Україні. Якщо так, окресліть ефективні, на вашу думку, шляхи її вирішення.

Рекомендована література

Основна

1. Блумер Г. Общество как символическая интеракция // Современ­ная зарубежная социальная психология. Тексты. —М., 1984.

2. Мид Дж. Аз и Я // Американская социологическая мысль. Тек­сты.— М., 1994.

3. Мид Дж. Интернализованные другие и самость // Там же.

4. Мид Дж. От жеста к символу // Там же.

5. Шибутани Т. Социальная психология.— Рн/Д., 1998.— С 27 202—209.

Додаткова

1. Бауман 3. Мыслить социологически. — М., 1996. — С. 32—35.

2. Монсон П. Современная западная социология. — СПб., 1992. — С. 159—174.

3. Современная американская социология. — М., 1994. — С. 37—46, 147—153.'

4. Тур Н. Г. Концепция «обобщенного другого» в коммуникационно-теоретической методологии Г. Мида // Інтеграція освіти, науки та ви­робництва.— Луцьк, 1997.

₁₁

ВАРІАНТИ

_mm

СОЦІОБІХЕВІОРИСТИЧНОЇ МОДЕЛІ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ПРАВЛІННЯ

1. Основні принципи теорії соціального навчання А. Бандури та доцільність їх використання у практиці соціально-політичного управління.

2. Ринкова модель соціально-політичного управління Дж. Хоманса.

3. Концепція соціальної драматургії І. Гофмана в кон­тексті проблеми соціально-політичного управління.

_„—— На думку А. Бандури, біхевіористична модель

управління людською поведінкою неспроможна пояснити виник­нення відгуку, який ще не був вивчений. Класичний варіант тео­рії навчання, на думку вченого, пояснює виникнення нових від­гуків двома чинниками: 1) суб'єктивним очікування того, що поведінка в принципі буде підкріплена; 2) цінністю посиленого стимулу для суб'єкта. Цей варіант передбачає існування ієрархії відгуків, які можуть виникати в різних ситуаціях. Передбачаючи виникнення вже відомих моделей поведінки, класична теорія на­вчання полишає без належної уваги саму перемінну очікування, її вплив на інтенсивність тієї чи іншої форми поведінки. Теорія оперантної поведінки теж ігнорує суб'єктивні стани індивіда, яка підлягають вивченню. Ця теорія акцентує увагу на позитивному підкріпленні елементів відгуку, які відображають кінцеву форму бажаної поведінки, з'ясовуючи також засоби усунення, не підкрі­плення тих моментів відгуку, які не входять до бажаної моделі поведінки. Б. Скінер, вважає А.Бандура, підкреслює роль прямо­го підкріплення, ігноруючи опосередковане, — певні стани сві­домості, завдяки якому поведінка людини може модифікуватися. Тому, на думку А. Бандури, оперантна поведінка — це поведінка, яка поступово наближається до бажаної моделі. Процес такого наближення може бути значно прискорений за умови залучення до навчання соціальних детермінант, наприклад, — демонстру­вання соціально ефективних моделей соціальної поведінки. На­вчання може виникати під час спостереження за цими моделями поведінки навіть тоді, коли спостерігач не повторює спостереже­ні відгуку й тому не отримує підкріплення. Однак у його свідо­мості ці моделі фіксуються як найбільш ефективні та вдалі.

На думку Дж. Хоманса, в якості чинника під- кріплення набутої моделі поведінки має виступити не анонімне середовище як таке, а поведінки іншого індивіда. Кожний, пише вчений, демонструє ту поведінку, яка так чи інакше закріплюєть- ся поведінкою іншого, й кожний вважає, що поведінка іншого за- кріплюється його власною моделлю поведінки. Елементи соціа- льної поведінки людей можуть бути розглянуті в межах пара- дигми обміну, яка базується на таких постулатах: 1) існує певна пропорційність між цінністю поведінки індивіда для інших та цінністю їх поведінки для нього; 2) демонструючи ту чи іншу по- ведінку, людина може понести певні втрати, а тому в кожної лю- дини є більше ніж один прийнятний для неї спосіб поведінки.

Співвідношення витрат та факторів закріплення цієї моделі поведінки визначає її розташування на шкалі альтернатив та впливає на вибір тієї чи іншої моделі поведінки. Сам цей вибір охоплює: 1) згуртованість те, що залучає людей до участі у дія­льності групи; 2) власне закріплення, складовими якого в свою чергу є символічна поведінка та соціальне схвалення (престиж), діяльність, яка вимірюється за допомогою інших показниках, на­приклад, виконання якоїсь цікавої роботи, комунікація та взаємо­дія. Чим більшою є. згуртованість групи, тобто, чим більш цінни­ми є почутті та дії, якими члени групи обмінюються між собою, тим більш значніші зміни можна викликати у поведінці членів ці­єї групи. Якщо кожний член групи демонструє ті ж самі моделі поведінки, що й решта членів, то група знаходиться у рівновазі. В цьому сенсі завдання управління людською поведінкою є з'ясування того, що стабілізує поведінку людини, не дозволяє ставати їй менш цінною та стимулюючою для інших.

Механізмами управління людською поведінкою, яка описана за допомогою парадигми обміну, Дж. Хоманс називає:

1. користь як різницю між винагородою за цю модель поведі­нки та витратами на її оволодіння та відтворення. Зміни поведін­ки є найбільшими, коли користь цієї поведінки є найменшою, і навпаки;

2. статусна конгруентність — статус члена групи визначає за­робітна плата та ступінь відповідальності. Людину, яка несе най­більшу відповідальність й отримує високу заробітну плату, по­важають більше за інших. Якщо зазначені статусні фактори узгоджені між собою, то члени групи можуть вважати свою ро­боту нецікавою, але будуть у цілому задоволені положенням сво­єї групи у суспільстві.

А Оскільки визначальною рисою людини маси є

відсутність у неї здатності до критичного мислення, осмислення ситуації, на стимулюючу роль якого вказує соціобіхевіористична модель соціально-політичного управління, означає не її теорети­чний аналіз, а її індивідуальне переживання людиною. Тому окремий індивід може впливати на процес інтерпретації ситуації й здійснювати тим самим контроль над поведінкою решти, пода­ючи себе таким чином, щоб інші з власної згоди діяли згідно з його планами. В зв'язку з цим І. Гофман відокремлює два види комунікацій між людьми: 1) експресії, яка відтворюється, вика­зуються індивідом — ті словесні символи, які використовуються ним для повідомлення тієї інформації, носіями якої ці символи є; 2) експресії, які виказують індивіда — широкий діапазон дій, які можуть бути розглянуті як симптоматичні стосовно їх суб'єкта й які здійснюються не для передачі тієї інформації, яку вони не­суть. Внаслідок цього поведінка індивіда, яка впливає на процес осмислення ситуації розпадається на дві частини: 1) частина, якою індивіду легко управляти — різного роду словесні заяви; 2) частина, яка є менш контрольованою — експресії, що виражають індивіда.

Першу частину, яка охоплює всі прояви активності індивіда за час його безперервної присутності перед іншими людьми (гляда­чами) й які так чи інакше впливають на останніх, І. Гофман по­значає терміном «виконання». Мета виконання полягає у підтри­мці конкретного визначення ситуації, своєрідній репрезентації заявки індивіда на те, чим для нього є реальність. Та частина ін­дивідуального виконання, яка регулярно проявляється в узагаль­неній та усталеній формі й визначає ситуацію для тих, хто це ви­конання спостерігає, має назву переднього плану. Останній — це стандартний набір виразних прийомів та інструментів, які навми­сно чи довільно вироблені індивідом під час виконання. До таких прийомів, на думку Г Гофмана, належать: 1) обстановка, зокрема меблі, декорацію, фізичне розміщення учасників комунікації то­що; 2) особистий передній план, який стосується елементів, що пов'язані з виконавцем, й який охоплює зовнішній вигляд як ха­рактеристику соціальних перемінних станів виконавця та манери як попереджуючі стосовно намірів виконавця сигнали (вираз об­личчя, жести, мовленнєві обороти тощо). Виконання індивіда у сфері переднього плану є зусиллям скласти враження, що його діяльність втілює та підтримує певні соціальні норми та стандар­ти. До таких норм І. Гофман відносить: правила ввічливості, які стосуються форм вербального та невербального спілкування ви­конавця з рештою людей та правила пристойності, які стосують­ся певних обмежень у поведінці виконавця, коли він знаходиться на очах своїх глядачів, але не обов'язково спілкується з ними. Правила пристойності в свою чергу поділяються на моральні ви­моги, які стосуються заборони втручатися у чужі справи, та ін­струментальні вимоги, які стосуються піклування про збережен­ня майна глядачів тощо.

Друга частина поведінки людини, що є менш контрольова­ною, існує як задній план або закулісся. Тут проявляються факти поведінки, які зазвичай старанно приховуються від глядачів. За­вдання виконавця полягає у тому, щоб за змогою нейтралізувати неконтрольовану частину своєї поведінки під час виконання у сфері переднього плану, оскільки вона може зруйнувати ту ін­терпретацію ситуації, яка стверджується першою частиною пове­дінки. Засобами такої нейтралізації є: театральне втілення або те­атралізація, що демонструє зовнішні аспекти дій, спрямованих на передачу інформації про якості та властивості, на які претендує виконавець, та пристосовує його роль до очікувань суспільства; ідеалізація, яка має на меті підкреслити ті цінності, що стоять за поведінкою виконавця та очікуваннями глядачів; підтримка екс­пресивного контролю, який спрямований на попередження факти невідповідності експресій, що виражають індивіда, з тим визна­ченням ситуації, яке він стверджує за допомогою контрольованої частини своєї поведінки; хибні уявлення як використання індиві­дом контрольованих експресій з метою навмисного обдурювання глядачів; містифікація як здатність виконавця регулювати інфор­мацію, яку отримують глядачі, з метою надання своїм контрольо­ваним діям гіпертрофованої значущості та деякого потаємного смислу; різного роду хитрощі, які використовує виконавець для підтримки певної дистанції між собою та глядачами та допома­гають відійти від внутрішньо притаманного йому бачення ситуа­ції з тим, щоб не зруйнувати бачення, яке є прийнятним для бі­льшості. До основних стратегій театралізації І. Гофман у свою чергу відносить: підкреслення певного образу, який виконавець бажає створити про себе, «перетворення невидимих витрат на видимі», так звана «вистава заміщення». Основними стратегіями ідеалізації є: ритуали, підкреслення певних аспектів своєї профе­сії, перебільшення унікальності комунікації між виконавцем та глядачами, створення в останніх враження щодо власної значу­щості та неповторності. Стратегії містифікації охоплюють: об­меження контакту та підтримання дистанції між виконавцем та глядачами, різного роду таємниці виконавця, які стосуються майбутніх подій, контактів, наявної у нього інформації тощо, мо­вчазність, яка повинна справити враження чогось особливого в людині.

Значимим для практики соціально-політичного управління є запропоноване І. Гофманом поняття команди та розроблене мис­тецтво управління враженнями.

Команда визначається вченим як певне коло осіб, чия тісна співпраця є необхідною у тих випадках, коли потрібно підтрима­ти заплановане визначення ситуації. Команда є групуванням лю­дей не у контексті відносин соціальної структури чи соціальної організації, а у контексті взаємодій, які утримують потрібне ви­значення ситуації.

Мистецтво управління враженнями має на меті попередження різного роду зривів виконання, що спрямоване на усталення пев­ного визначення ситуації. Причинами таких зривів можуть бути: невправність виконавця ролі, надто сильне, або навпаки надто слабке захоплення своєю роллю, використання не тих декорацій. Відповідно, до технологій такого попередження І. Гофман відно­сить драматургічну вірність, драматургічну дисципліну та драма­тургічну обачливість з боку виконавця (команди), та тактовність з боку глядачів. Окрім цього, попередження руйнування проекто­ваних визначень ситуації потребує розробки різних рівнів згоди між взаємодіючими індивідами. Це можуть бути: 1) інтерактивна тимчасова згода, коли кожному учаснику ситуації дозволяється встановлювати деякі формальні правила стосовно того, що є для нього життєво необхідним, але не зачіпає іншого. В обмін на таку можливість індивід не втручається у справи, вагомі для інших, але нейтральні стосовно нього; 2) робоча згода як згода стосовно бажаності уникнення відкритого конфлікту визначень ситуації.

Загалом управління визначенням ситуації в межах концепції соціальної драматургії І. Гофмана здійснюється за такою схемою. Оскільки навколишні не сумніваються в інформативності некон-трольованих аспектів поведінки індивіда, то він, керуючи аспек­тами своїх дій, може значно вплинути на визначення ситуації. Такий вплив уможливлюється так званою ролевою дистанцією як розмежуванням індивіда та його можливої ролі. Завдяки такій дистанції індивід активно впливає на образ, який складається про нього в інших, а отже, й на бажану для себе інтерпретацію тієї чи іншої ситуації. З іншого боку, решта індивідів можуть теж ефек­тивно проектувати визначення ситуації, певним чином реагуючи на індивіда та дотримуючись певної лінії поведінки щодо нього, а саме: неконтрольовані експресії індивіда можуть бути викорис­тані іншими для перевірки вірогідності того, що повідомлено тим аспектом поведінки, яким індивід контролює.

Теми рефератів та курсових робіт

1. Імітація як засіб соціально-політичного управління.

2. Основні положення теорії соціального обміну Дж. Хоманса та практика соціального-політичного управління в сучасній Україні.

3. Статусна конгруентність та проблема стимулювання людської поведінки.

4. Порівняльна характеристика понять «організація» та «команда.

5. Значення понять команди та командної змови І. Гофмана для практики соціально-політичного управління.

6. Соціальна драматургія І. Гофмана та практика соціально-політичного управління у сучасному українському суспільстві.

7. Паралінгвістичні аспекти людської поведінки та практика соціа­льно-політичного управління.

8. І. Гофман про складові мистецтва управління враженнями.

9. Технології презентації І. Гофмана та практика соціально- політичного управління.

10. Поняття експресивного контролю у І. Гофмана та практика соці­ально-політичного управління.

Завдання для самостійної роботи

1. Проаналізуйте положення А. Бандури про імітацію як спосіб управління людською поведінкою. Як ви вважаєте, чи використовуєть­ся це положення у практиці соціально-політичного управління в сучас­ній Україні? Якщо так, назвіть ті соціально ефективні моделі поведінки, які нині можуть бути засвоєні у такий спосіб в українському суспільст­ві. Герої яких українських та зарубіжних фільмів і телепередач можуть бути сприйнятими глядачами як носії таких моделей? Якими, на ваш погляд, є критерії репрезентованої у такий спосіб соціальної ефектив­ності останніх? Чим це можна пояснити?

2. Розкрийте зміст понять «користь» та «статусна конгруентність» у Дж. Хоманса. Як ви вважаєте, чи залучаються ці поняття до вирішення завдань соціально-політичного управління у сучасній Україні та які са­ме з цих завдань можуть бути вирішені з їх допомогою? Відповідь об­грунтуйте.

3. Розкрийте зміст понять «експресивний контроль» та «мистецтво управління враженнями» у І. Гофмана. Як, на вашу думку використо­вуються ці поняття у практиці соціально-політичного управління в су­часному українському суспільстві та з якою науковою дисципліною комунікативного циклу вони безпосередньо пов'язані?

4. Дайте порівняльну характеристику понять «організація» та «ко­манда». Яке з цих понять, на вашу думку, має першочергове значення для оптимізації соціально-політичного управління? Відповідь обгрун­туйте.

5. Згадайте правила управління вождем людиною-масою, як вони визначені С. Московічі. Які технології презентації І. Гофмана, на вашу думку, забезпечують дотримання цих правил у практиці такого управ­ління? Відповідь обґрунтуйте.

Рекомендована література

1. Бандура А., Р. Уолтере. Принципы социального научения // Современная зарубежная социальная психология. Тексты. — М, 1984.

2. Гоффман И. Представление себя другим // Там само.

3. Гоффман И. Представление себя другим в повседневной жиз­ни. — М., 2000. —С. 45—111, 112—178,218—230,251—282.

4. Хоманс Дж. Социальное поведение как обмен // Современная зарубежная социальная психология. Тексты. —М., 1984.

5. Монсон П. Современная западная социология. — СПб., 1992. — С. 174—178.

6. Современная американская социология. — М., 1994. — С. 121— 130, 157—178.

7. Холл Кэлвин С, Гарднер Л. Теории личности. — М., 1997. — С. 594—602.

ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНИХ ГРУП У КОНТЕКСТІ ПРОБЛЕМИ \ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ШРАВЛІННЯ

1. Значення первинних соціальних груп для практики соціально-політичного управління.

2. Роль референтних соціальних груп у практиці соці­ально-політичного управління.

3. Соціометрична структура суспільства як підфун-тя ефективності соціально-політичного управління.

Для практики соціально-політичного управлін­ня важливе значення має існуюче в соціологічній думці розріз­нення первинних та референтних соціальних груп. Превинні со­ціальні групи визначаються Ч. Кулі як групи, що характери­зуються тісними, безпосередніми зв'язками та співробітництвом й які становлять фундамент для формування ідеалів індивіда. Та­кі групи, вважає Ч. Кулі, вміщують гой тип співчуття та взаємно­го ототожнення, для якого «ми» є природним вираженням нашо­го «Я». «Людина живе, занурюючись у цю цілісність відчутгів, віднаходить головні цілі своєї волі саме у цьому відчутті» [Ч. Ку­ли. Первичные группы // Американская социологическая мысль. Тексты. — М., 1994. — С. 330]. Головною рисою первинних со­ціальних груп є тому, на думку Ч. Кулі, деяка близькість та злит­тя особистостей.

Дії усередині первинної соціальної групи соціалізовані спів­чуттям і підпорядковуються чи мають тенденцію підпорядкову­ватися упорядкуванню з боку загального настрою. «Людина буде висувати певні претензії, але головний об'єкт, на який вони спрямовані, буде бажаним у думках інших, й вона відчує прихи­льність загальним стандартам ... чесної гри» [Там само. — С. 330].

До головних різновидів первинних соціальних груп Ч. Кулі відносить сім'ю, ігрову групу дітей та сусідську групу дорослих. Ці різновиди практично є універсальними, притаманними усім часам і стадіям розвитку суспільства. Саме вони становлять ос­нову всього універсального у людській природі та ідеалах людей.

Поряд з цими практично універсальними типами первинних соці­альних груп, вважає Ч. Кулі, існує багато інших, форми яких за­лежать від особливостей стану цивілізації та передбачають наяв­ність спільного інтересу та спільної діяльності. Однак саме головні типи первинних соціальних груп є найбільш впливовими у дитинстві, тому й найбільш значущими порівняно з іншими їх формами. Ця значущість (первинність) полягає у тому, що вони дають індивіду самий ранній і найбільш повний досвід соціальної єдності та становлять дещо незмінне у його житті, тому і більш важливе, аніж ті соціальні відносини, учасником яких він з часом стає.

На думку Т. Шибутані, первинні соціальні групи — це асоціа­ції людей, які знають одне одного особисто. Такі групи є невели­кими за розмірами, існують достатньо великий проміжок часу й завдяки повторним контактам своїх учасників можуть накопичи­ти значний об'єм знань стосовно кожного. Окрім цього, ці групи характеризуються інтимністю як наявністю спільних -таємниць, системи спеціальних значень та особливих поглядів на світ, ви­соким рівнем щирості, почуттям причетності один до одного та спонтанними діями на користь один одного. В первинній групі, зазначає Т. Шибутані, люди не сприймають один одного як част­кові випадки загальних типів, тому мають можливість створюва­ти унікальні персоніфікації навколишніх. У сучасних масових су­спільствах, на думку Т. Шибутані, первинні групи формуються мимовільно і відрізняють від інших первинних груп тим, що вне­сок, який очікується від кожного учасника, значною мірою ви­значений формальною соціальною структурою. Попри те, що зв'язки у таких групах є менш інтимними, ніж у більш спонтанно виниклих групуваннях, а їх учасники не надто близько знають одне одного, ці групи, на думку Т. Шибутані, здійснюють знач­ний контроль над поведінкою своїх членів. «Сприйняття людини і те, як вона інтерпретує події, значною мірою залежить від по­глядів тих, хто її оточує» [Т. Шибутани. Социальная психоло­гия.— Ростов н/Д., 1998.— С. 341]. У кожній первинній групі існує домінуюча емоційна атмосфера, від якої часто залежить са­мовідчуття людини та її вчинки. Це може бути атмосфера спів­чуття, ненависті, серйозності тощо. Дії, які узгоджуються з пере­важаючим усередині групи настроєм, заохочуються, а ті, які з ним не узгоджуються, — стримуються. Первинні соціальні групи тому є «...агентами соціального контролю— вони уявляють со­бою матрицю, всередині якої проходить життя» [Там само. — С. 343].

У кожній первинні групі розвивається своя культура, внутрі­шня організація як система поділюваних усіма уявлень, стандар­тів поведінки за засобів, що забезпечують конформізацію. До найбільш типових для первинних груп стандартів поведінки (ро­лей) Т. Шибутані відносить: відповідальний і розумний голова, який спостерігає за іншими, приймає рішення та користується повагою; привабливий, комунікативний, якого люблять усі; чес­толюбний, зацікавлений у поліпшенні стану, як свого власного, так й усіє групи; спокійний, працелюбний, старанний, схильний до замкнутості; безвідповідальний та надто корисливий; іпохонд­рик, який постійно жаліється на хвороби; вередлива дитина, яку постійно балують навколишні. Серед інших ролей Т. Шибутані називає також «цапа-відбувайла», «білу ворону», «майстра на всі руки».

Норми та санкції первинної соціальної групи утворюють так звану неформальну соціальну структуру, оскільки вони по суті справи не передбачені формальною організацією суспільства й виникають там, де формальні приписи через власну негнучкість не дозволяють ефективно діяти в конкретних ситуаціях. Це пояс­нюється тим, що кожна первинна група визначає ту чи іншу си­туацію по-своєму і на підставі цього будує свою культуру. Остання є ефективною, попри можливу нетотожність офіційній культурі суспільства, оскільки дії більшості людей спрямовані на збереження та підвищення свого особистого статусу у первинній групі, що в свою чергу передбачає і потребує сповідування куль­тури останньої. Якщо соціальний статус стосується позиції лю­дини у суспільстві, то особистий статус — це положення, яке людина займає у первинній групі залежно від того, як вона оці­нюється як людська істота. Збереження особистого статусу поля­гає у тому, щоб діяти так, щоб забезпечити продовження звичних для індивіда зв'язків з навколишніми. «Людина не має права зро­бити нічого такого, що не відповідало б її персоніфікації, яку створили про неї інші, бо будь-яке порушення викличе зміну цих зв'язків» [Там само. — С. 353]. Щоб відповідати очікуванням на­вколишніх людина, зазначає Т. Шибутані, здатна стримувати свої негативні імпульси, жертвувати власними інтересами й навіть порушити офіційні суспільні норми. Ефективність культури пер­винної групи та дієвість санкцій, які вона використовує стосовно своїх членів залежить від ступеню її привабливості для останніх. Чим сильніша така привабливість, пише Т. Шибутані, тим силь­нішим є той тиск, який забезпечує одноманітність вчинків та ду­мок членів первинної групи.

Значення первинних соціальних груп для практики соціально-політичного управління полягає у тому, що: 1) кожна первинна група формує особливу, локальну картину світу, виходячи з якої індивід може визначити ситуацію; 2) кожна людина розглядає світ з точки зору, яка поділяється індивідами, що безпосередньо її оточують; 3) індивіду важко порушити очікування тих, з ким він себе ідентифікує, оскільки рівень його власної гідності знач­ною мірою залежить від реакцій людей, які зв'язані з ним особи­сто; 4) саме в первинних соціальних групах формуються світо­глядні ідеали та орієнтири людини, почуття симпатії до інших, поняття совісті, правильності, розумності тощо; 5) у первинних групах людина отримує перший досвід соціального конформізму та самодисципліни, стримування своїх ворожих імпульсів, підпо­рядкування особистих інтересів загальним інтересам групи.

Знання та використання цих моментів у практиці соціально-політичного управління дозволяє більш ефективно організувати вплив на людську свідомість та поведінку шляхом залучення до нього складових культури первинних соціальних груп.

2> На думку Г. Келле, поняття референтної групи

використовується для позначення двох видів відносин між інди­відом та групою. По-перше, це поняття використовують для по­значення групи, яка мотивує індивіда бути прийнятим до неї. Для цього індивід підтримує свої соціальні настанови відповідно до того, що, на його думку, вважається загальноприйнятим у цій групі. Група вважається референтною стосовно цього індивіда, якщо її норми перетворюються на соціальні установки індивіда. При цьому розрізняють: позитивні та негативні референтні гру­пи. Перша — мотивує індивіда бути прийнятим у цю групу і до­битися ставлення до себе як до члена цієї групи. Друга — моти­вує індивіда виступити проти неї або ж культивує в нього небажання ставлення до себе як до члена цієї групи.

По-друге, поняття референтної групи позначає групу, яку ін­дивід використовує як деяку точку співвіднесення (еталон) під час оцінки себе та інших. Якщо в першому випадку група може нагородити індивіда своїм визнанням або не визнавати його, то у другому випадку вона слугує лише еталоном, вихідною точкою для порівняння, яке використовується індивідом для формування власних оцінок. Останню Т. Шибутані називає тому еталонною групою, тобто групою, реальною чи уявною, чия системою по­глядів використовується діючим індивідом як система еталонів.

Еталонна група, вважає Т. Шибутані, притримується цінностей, співвіднесенням з якими людина оцінює власні вчинки. Для кож­ної окремої людини існує стільки ж еталонних груп, скільки існує каналів комунікації, в яких вона бере участь. Еталонна група мо­же бути й уявною, як-то: майбутні вдячні нащадки, кращі від су­часників минулі покоління, громадська думка, соціальний клас.

Відповідно до двох способів використання терміна «референ­тна група» розрізняють дві функції референтних груп у процесі формування соціальних настанов індивіда. Перша функція, нор­мативна, полягає в тому, щоб встановлювати та нав'язувати ста­ндарти для індивіда, які зазвичай називають груповими нормами. Група спроможна виконувати цю функцію, якщо вона здатна на­городити індивіда за конформність чи покарати за неконформ-ність. Група діє як нормативна референтна група у тому випадку, вважає Г. Келле, якщо її оцінки індивіда базуються на ступені йо­го відповідності деяким стандартам поведінки та настанов й як­що від цього залежить винагорода чи покарання з боку групи.

Друга функція референтної групи — порівняльна — полягає у тому, що вона слугує чи є еталоном, стандартом чи вихідною то­чкою для порівняння, за допомогою якої індивід може оцінювати себе та інших. Група буде діяти як референтна група порівняння для індивіда у тому випадку, зазначає Г. Келле, якщо поведінка, установки та інші характеристики її членів слугують індивіду стандартом. Вихідною точкою для порівняння, якими він корис­тується під час формування своїх оцінок.

Значення референтних соціальних груп для практики соціаль­но-політичного управління може полягати в такому: 1) референт­на група формує свою систему норм, які можуть сприйматися ін­дивідами, що не належать до неї, як стимулів для власної пове­дінки; 2) референтна група створює свою картину світу, що може слугувати вихідною для формування індивідом власних думок, поглядів та оцінок; 3) чим більшою для окремого індивіда є кіль­кість його референтних груп, тим вірогіднішим є формування у нього почуття лояльності, оскільки проблема останньої виникає в ситуаціях, які потребують альтернативних визначень, представ­лених різними референтними групами; 4) якщо первинні соціаль­ні групи сприяють утвердженню особистого статусу індивіда, то референтні слугують утвердженню соціального його статусу, бо завжди окреслюють відповідні лінії соціальної кар'єри, а отже, забезпечують згоду індивіда з офіційними суспільними нормами; 5) референті групи посилюють ефективність соціального контро­лю, перетворюючи його на самоконтроль, за якого кожний інди­від обмежує самого себе, оцінюючи власну лінію поведінки з то­чки зору групових норм, які він приймає як свої власні.

Організація соціально-політичного управління передбачає то­му знання того, які групи виконують функції референтних стосо­вно тих чи інших індивідів з тим, щоб засоби такого управління та способи впливу на цих індивідів не суперечили нормам та кар­тинам світу їх референтних груп.

Своєрідним узагальненням теорії груп та її зна­чення для практики соціально-політичного управління стало по­ложення Дж. Морено про соціометричну структуру суспільства. Дж. Морено вважає, що суспільство має власну структуру, яка ніколи не є тотожною соціальному ладу чи існуючій формі'прав-ління. Оскільки ця структура не визначається ні державою, ні економічним устроєм, саме вона має бути піддана впливу з тим, щоб усунути соціальні та політичні конфлікти в суспільстві' Офіційне або зовнішнє суспільство утворюється видимими та до­ступними для спостереження групами, — тими, які визнані зако­ном, та тими, що визначені цим законом як незаконні, а також усіма нейтральними групами, дозволеними, але не класифікова­ними та не організованими. Соціометрична структура суспільст­ва базується на динаміці особистих переваг та вподобань й утво­рює його своєрідну психологічну географію.

Дослідженням соціометричної структури суспільства, яка складається з поодиноких індивідів та груп, займається соціомет-рія, що досліджує невеличкі ділянки суспільства,— спонтанні групування людей, осіб різного віку, груп однієї статі, виробни­чих колективів тощо. Соціометрія покликана розглянути фактор спонтанності людської поведінки, а саме: з'ясувати симпатії, на­хили та відрази, які існують в стосунках між індивідами та інди­відами і світом у цілому. Побудова діаграми інтенсивності цих почуттів дозволяє контролювати зазначену спонтанність, виходя­чи зі встановлення того, які спонтанні симпатії та вподобання стосовно об'єднання з іншими людьми чи стосовно деяких цін­ностей і установок, слід офіційно та постійно заохочувати та під­тримувати. Таке дослідження спонтанності передбачає з'ясуван­ня критерію, на основі якого склалася та чи інша група, та психо­логічної ситуації в цій групі або конкретного положення кожного індивіда в ній. При цьому слід враховувати, що діади (групки з двох осіб) виникають кожного разу, якщо існує спільна згода. Тріади (групки з трьох осіб) можуть виникнути, коли всі три ін­дивіда подобаються один одному, або коли один приваблює двох інших, які не особливо цікавляться один одним, або коли два ін­дивіда залежать від третього, який їх експлуатує. Можливі також утворення зірок, які складаються зі спонтанного лідера та кола його послідовників. З'ясовуючи стосунки кожного учасника гру­пи з кожним іншим учасником, можна, вважає Дж. Морено, оха­рактеризувати групу в цілому. Це пояснюється тим, що такі сто­сунки утворюють деякі надіндивідуальні структури, які впливають на взаємодію людей. Якщо офіційне житгя останніх визначене зовнішнім суспільством і регулюється системою дію­чих юридичних законів, то їх приватне життя, індивідуальні по­чуття та переживання минають саме в таких структурах. Узго­дження індивідом своїх почуттів та переживань з цими структурами зумовлюється його страхом виказати власні спон­танні симпатії та вподобання. Страх виказати почуття переваги, яке індивід відчуває до інших, фактично, зазначає Дж. Морено, є страхом перед почуттями, які інші відчувають стосовно нього. Тому людина боїться з'ясувати, яке положення в групі вона за­ймає насправді, адже повне усвідомлення цього положення може бути досить неприємними. Індивід також переживає страх щодо того, що інші можуть з'ясувати, хто подобається йому, а хто ні, якого положення у групі він прагне. Тому індивід погоджується з установками групи внаслідок страху тих «емоційних течій». Які можуть бути спрямовані на нього з боку групи. Соціометрія, на думку Дж. Морено, має забезпечити врівноважену організацію колективу та врівноважене положення індивіда всередині групи. Оскільки процес взаємодії між людьми опосередкований проце­сом інтерпретації ними ситуацій та дій. Приватне життя людей, визначене динамікою симпатій та відраз, має бути організоване й спрямоване таким чином, щоб така інтерпретація відбувалася у прийнятному для зовнішнього суспільства напрямі.

Теми рефератів та курсових робіт

1. Поняття первинної соціальної групи у контексті проблематики соціально-політичного управління.

2. Ч. Кулі про характерні риси та основні типи первинних соціаль­них груп.

3. Поняття «суцвіття первинних груп» у Т. Шибутані та проблема соціально-політичного управління.

4. Первинні соціальні групи та проблема соціального контролю.

5. Положення про нетотожність особистого та соціального статусу людей та доцільність його використання у практиці соціально-політичного управління.

6. Первинні соціальні групи та практика соціально-політичного управління у сучасній Україні.

7. Поняття референтної соціальної групи у контексті проблематики соціально-політичного управління.

8. Дві функції референтних груп та особливості їх використання у практиці соціально-політичного управління у сучасній Україні.

9. Еталонні групи у сучасному українському суспільстві.

10. Референтні групи та проблема оптимізації соціального контролю.

11. Соціометрична структура суспільства та проблема соціально-політичного управління.

12. «Симпатія» та «відраза» як важелі соціально-політичного управ­ління у сучасному українському суспільстві.

Завдання для самостійної роботи

1. Згадайте зміст двох аспектів соціального контролю. Функціону­вання якого з них, на вашу думку, забезпечують первинні соціальні групи? Відповідь обгрунтуйте.

2. Дайте порівняльну характеристику понять «команда» та «первин­на соціальна група». Чи можна вважати ці поняття тотожними? Якщо ні, то які завдання соціально-політичного управління дозволяє вирішу­вати кожне з них?

3. Розкрийте зміст понять «позитивна референтна група», «негатив­на референтна група», «нормативна референтна група», «порівняльна референтна група». Як ви вважаєте, чи мають місце ці різновиди соціа­льних груп у сучасному українському суспільстві? Якщо так, наведіть приклади та з'ясуйте, як вони використовуються у практиці соціально-політичного управління в сучасній Україні.

4. З'ясуйте зміст соціометричної структури суспільства та її значен­ня для практики соціально-політичного управління та дайте відповідь на питання: 1) які групи: референтні чи первинні, більше, на вашу дум­ку тяжіють до цієї структури? Відповідь обгрунтуйте; 2) чи використо­вується, на вашу думку, положення про соціометричну структуру Дж. Морено у практиці соціально-політичного управління в сучасній Україні? Якщо так, то які завдання цієї практики воно дозволяє вирішу­вати? Відповідь обгрунтуйте.

5. Розкрийте зміст понять «симпатія» УЧ. Кулі та Дж. Морено і «лояльність» у Т. Шибутані. В яких соціальних групах, — первинних чи референтних, — відбувається формування зазначених почуттів? Як, на вашу думку, представлена та як вирішується проблема симпатії та лояльності у практиці соціально-політичного управління в сучасному українському суспільстві?

Рекомендована література

1. Бауман 3. Мыслить социологически.— М., 1996.— С. 37—40, 50—55, 77—94.

2. Келле Г. Две функции референтных групп // Современная зару­бежная социальная психология. —М., 1984.

3. Кули Ч. Первинные группы // Американская социологическая мысль. Тексты: — М., 1994.

4 Кули Ч. Человеческая природа и социальный порядок. — М., 2000. — С. 103—124, 191—226, 255—286.

5. Морено Дж. Социометрия // Американская социологическая мысль. Тексты. — М., 1994.

6. Смеязер Н. Социология. — М., 1994. — С. 146—162, 170—175.

7 Шибутани Т. Социальная психология. — Рн/Д., 1998. — С. 212— 238, 322—338,429-451, 496—502.

₁₁

ЦІНКІСКО-СВІТОГЛЯДКІ ПРІОРИТЕТИ ПРАКТИКИ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО УПРАВЛІННЯ

1. Когнітивізм про цінісно-раціональний зміст світо­глядної проблематики соціально-політичного управ­ління.

2. Теорія міжособистісних стосунків про почуттєво-практичні аспекти світоглядних проблем соціально-політичного управління.

3. Об'єктивні та суб'єктивні чинники досягнення цін­нісно-світоглядних пріоритетів практики соціально-політичного управління.

І. Дві складові людської поведінки (І. Гофман), а

також організований плив з боку зовнішнього суспільства на спонтанність людських вчинків (Дж. Морено) спричиняють пра­гнення індивіда зіграти власну спонтанність, пригнічуючи свої безпосередні щирі почуття й демонструючи те бачення ситуації. Яке, як він відчуває, інші можуть визнати прийнятним. Постає проблема формування у людини внутрішньо несуперечливого, послідовного світосприйняття, складові якого, адекватно відо­бражаючи дійсність (спроектовані і прийнятно проінтерпретовані ситуації), не суперечили б як одна одній, так і своєму дієво-практичному втіленню (так звана проблема ідентичності). Меха­нізм узгодження раціональних моментів такого світосприйнят­тя — когніцій — досліджує когнітивізм, а механізм узгодження індивідуальних почуттів та переживань, —- теорія міжособистіс­них стосунків. Вихідним для цих досліджень є положення про те, що існує невідповідність між тим, що людина знає та відчуває, й тим, що вона робить.

Л. Фестінгер зауважує, що в цілому послідовна поведінка ін­дивіда передбачає, що думки та настанови індивіда згруповані у внутрішній єдності, тобто узгоджені як між собою, так й зі своїм практичним утіленням. Така узгодженість є консонансом, а її від­сутність — дисонансом. У зв'язку з цим Л. Фестінгер висуває та­кі гіпотези: 1) існування дисонансу є психологічно дискомфорт-ним й тому змушує людину зменшувати дисонанс і прагнути консонансу; 2) коли існує дисонанс, людина активно уникає си­туації та інформації, які провокують посилення дисонансу. З цих гіпотез слідує, що дисонанс є мотиваційним чинником людської поведінки. Звідси— необхідність дослідити стан дисонансу та розробити заходи щодо його усунення з тим, щоб поведінка лю­дини набула прийнятного для суспільства напряму.

На думку Л. Фестінгера, дисонанс виникає тоді, коли запере­чення одного когнітивного елементу спричинено ствердженням іншого. Це можливо у таких ситуація: 1) можуть відбутися нові події або індивіду може стати відомою нова інформація; 2) незро­зумілість та невизначеність багатьох повсякденних ситуацій; 3) там, де має бути сформована думка та прийнято рішення, не­минуче виникає дисонанс між когніціями здійсненої дії та дум­ками, які рекомендують інше спрямування дій. Причини виник­нення дисонансу є: 1) логічна непослідовність; 2) включення часткової думки у більш загальну; 3) розходження у нормах культури; 4) попередній досвід.

Л. Фестінгер вважає, що слід встановити ступені дисонансу і з'ясувати, чим визначається сила цього дисонансного ставлення. Зокрема він стверджує, що величина дисонансу є функцією зна­чущості елементів, які у ньому знаходяться: чим більш значущи­ми є ці елементи для індивіда, чим більш високо вони ним оці­нюються, тим більшою буде величина дисонансних відносин між ними. Загальна величина дисонансу між цим елементом та реш­тою когніцій індивіда залежить від частки релевантних елемен­тів, що є дисонансними стосовно цього.

Дисонанс, на думку Л. Фестінгера, може бути усунений шля­хом зміни одного з елементів, які знаходяться у дисонансному відношенні. Це може бути: 1) зміна поведінкових когнітивних елементів так, щоб вони стали консонансними з середовищем; 2) зміна когнітивного елементу середовища шляхом зміни ситуа­ції, якій цей елемент відповідає; 3) залучення нових когнітивних елементів шляхом відшукання нової інформації, яка б зменшува­ла загальний дисонанс, й уникання тієї інформації, яка могла б посилити існуючий дисонанс. Під час зміни когнітивних елемен­тів, які є дисонансними між собою, потрібно, зазначає Л. Фестін­гер, враховувати їх опір тим змінам, які здійснюються. Під час зміни когнітивних елементів поведінки: 1) зміни можуть бути важкими та невигідними; 2) існуюча поведінка може бути задові­льною в інших ситуаціях; 3) здійснення змін може бути немож­ливим, бо нова модель поведінки не входить до репертуару дій цього індивіда. Під час зміни когнітивних елементів середовища слід враховувати те, що соціальна дійсність усталена на основі згоди між людьми, тому опір середовища бажаним змінам визна­чений труднощами пошуку людей, які підтримують нову інтер­претацію дійсності. Уникнення ситуації. Страх перед ним теж можуть бути розглянуті як засоби його зменшення.

Таким чином, дисонанс як мотиваційний чинник людської по­ведінки може бути використаний як засіб організованого впливу на неї з метою узгодження цієї поведінки із загальноприйнятою в цьому суспільстві концепцією (інтерпретацією) реальності.

Щ Забезпечення бажаної послідовності світо- сприйняття потребує узгодження не лише його раціональних складових, але й почуттєвих компонентів, оскільки «...мірку- вання почуттів вторгаються в організацію поведінки й полегшу- ють чи перешкоджають ті чи інші дії» [Шибутани Т. Социальная психология. — Ростов н/Д., 1998.— С. 311]. Якщо раціональні складові, вважає Т. Шибутані, багато в чому зумовлені соціаль- ними ролям, то почуттєві — міжособистісними ролями індивідів. Соціальні ролі є стандартизованими й знеособленими, права та обов'язки, що ними окреслені, лишаються такими же незалежно від того, хто ці ролі виконує. Права й обов'язки, які встановлю- ються міжособистісними ролями, повністю залежать від індиві- дуальних особливостей, почуттів та вподобань людей. Окрім цього, більшості міжособистісних ролей не навчають спеціально, кожний встановлює свій особливий тип спілкування з конкрет- ними індивідами, враховуючи ті вимоги, які ці індивіда висува- ють до нього. Відповідно до цього міжособистісні стосунки ви- значаються як взаємні орієнтації, що розвиваються та кристалі- зуються внаслідок тривалого контакту індивідів.

Для практики соціально-політичного управління та вирішення проблеми послідовності та несуперечливості людської поведінки велике значення має з'ясоване у теорії міжособистісних стосун­ків положення про шаблонізацію міжособистісних ролей та сто­сунків, спричинену тим, що схожі особистості однаково реагують на ту чи іншу ситуацію, яка повторюється. Шаблони останніх створюють, поряд із соціальними ролями та нормами, ще одну матрицю, яка значно обмежує те, що кожна людина робить чи може зробити. «В кожній організованій групі існує загальне ро­зуміння того, які почуття учасникам слід відчувати один до одно­го» [Там само. — С. 276]. Типовими міжособистісними ролями Т. Шибутані, зокрема, називає: 1) у ситуації співпраці— колегу, партнера, клієнта, постачальника, шанувальника, об'єкт кохання; 2) у ситуації суперництва — суперника, ворога, змовника, союз­ника; 3) у ситуації посередництва — арбітра; 4) у ситуації залеж­ності — лідера, героя, послідовника, маріонетку, покровителя. У кожному випадку людина приймає ту чи іншу роль завдяки своїм особистим якостям.

Шаблонізація міжособистісних стосунків, на думку Т. Шибута­ні, так чи інакше призводить до шаблонізації почуттів як головної аналітичної одиниці у вивчені перших. Почуття тому визначають­ся через відповідні шаблони реакції й характеризуються: 1) оцін­кою персоніфікацій або емпатією як співчуттям іншій людині; 2) ступенем внутрішньої узгодженості своїх складових; 3) інтен­сивністю, яка залежить від того, наскільки суперечливими є орієн­тації одного індивіда стосовного іншого; 4) тенденцією до стабілі­зації. Як деякі шаблони реакцій, почуття існують у вигляді типо­вих почуттів й являють собою способи виконання загальних міжособистісних ролей. Типові почуття, вважає Т. Шибутані, утворюють дві великі групи: кон'юнктивіті почуття, які виникають в ситуації взаємозалежності людей, та диз'юнктивні почутті, які зумовлені неоднаковим ступенем залежності індивідів один від одного. У першому випадку друга людина розглядається як бажа­ний об'єкт, у другому — як об'єкт фрустрації. До кон'юнктивних почуттів Т. Шибутані відносить кохання, поблажливість, шану­вання та захоплення. До диз'юнктивних гючутгів— ненависть, помсту, презирство, образу та обурення. Останні формуються за допомогою так званих контрастних концепцій: «Противник часто є втіленням диявола, а в його поведінці помічається лише те, що у власній культурі вважається відразливим» [Там само. — С. 297].

Під час узгодження почуттєвих компонентів у межах певного послідовного світосприйняття слід враховувати, що вони: 1) гру­нтуються на припущеннях щодо об'єкта, тому зміна персоніфіка­цій останнього спроможна модифікувати шаблони почуттів, а отже, й поведінки стосовно нього; 2) визначаються наявною у ін­дивіда картиною світу та «значимими іншими», людьми, що їх індивід пізнав як єдиних у своєму роді; 3) залежать від того, на­скільки люди, що включені до даної сітки міжособистих відносин здатні доповнювати один одного; 4) можуть розвиватися в уяві, а потім переноситися на реальних індивідів; 5) набувають особли­вого значення та дієвості в кризових ситуаціях, коли офіційні су­спільні та групові норми втрачають свою ефективність; 6) сту­пінь їх впливу на результати взаємодії індивідів обернено пропорційна соціальній дистанції між ними.

ф

Якою б не була мета соціальної практика, за­значають У. Томас та Ф. Знанецький, — модифікація особистіс-них настанов чи соціальних інститутів, — для її досягнення по­трібно використовувати ті елементи, які вже включені в прак­тичні ситуації, сформовані незалежно від нас, й з якими має узго­джуватися наша діяльність. Виходячи з цього положення, об'єктив­ними чинниками досягнення ціннісно-світоглядних пріоритетів практики соціально-політичного управління слід вважати ситуа­цію, а суб'єктивними — бажання індивідів.

Ситуація — це набір цінностей та установок, з якими індивід чи група мають справу в процесі власної діяльності й стосовно яких ця діяльність планується та оцінюється за своїми результатами. Як така ситуація охоплює три моменти: 1) об'єктивні умови, які в цей момент впливають на свідомість індивідів та групи; 2) попередні установки індивіда чи групи, які на цей момент впливають на їх дії; 3) визначення ситуації як певна концепція умов та усвідомле­них настанов. При цьому слід враховувати, що визначення ситуа­ції завжди передує дії. Тому в цих умовах з цим набором настанов можлива нескінченна множина дій залежно від того, яка настанова визнана за домінуючою. Завдання полягає у з'ясуванні детальних схем та планів дій для всіх різноманітних типів ситуацій, а саме: порівнюючи ситуації певного типу слід з'ясувати, які домінуючі цінності та настанови обумовлюють цю ситуацію більшою мірою, ніж решта. Після цього питання буде полягати лише у зміні цих цінностей та настанов у бажаному напрямі.

Бажання індивідів — це ті особистіші настанов, які не можуть не відгукнутися на стимули, що їх суспільство використовує сто­совно індивідів. Найбільш типовими серед таких бажань визнано: 1) бажання нового досвіду та нових стимулів; 2) бажання визнан­ня, враховуючи соціальне схвалення; 3) бажання володарювати або «воля до влади», вираженням якого є бажання власності, до­машня тиранія та політичний деспотизм; 4) бажання безпеки.

Теми рефератів та курсових робіт

1. Теорія дисонансу Л. Фестінгера та ціннісно-світоглядні пріорите­ти практика соціально-політичного управління.

2. Основні положення когнітивізму в контексті проблематики соціа­льно-політичного управління в сучасній Україні.

3. Положення Е. Аронсона про домінуючу когніцію та його значен­ня для практики соціально-політичного управління.

1. Теорії ідентичності та практика соціально-політичного управ­ління.

2. Проблема ідентичності та практика соціально-політичного управління у сучасному українському суспільстві.

3. Витоки, форми, та шляхи подолання дисонансних ситуацій у су­часні Україні.

4. Теорія міжособистісних стосунків у контексті проблематики со­ціально-політичного управління.

5. Структура типових почуттів та особливості її використання для досягнення ціннісно-світоглядних пріоритетів практики соціально-політичного управління.

9 Міжособистісні стосунки та проблема ефективності переконую­чого впливу в умовах масової комунікації.

10. Ціннісно-світоглядні пріоритетів практики соціально-полі­тичного управління у сучасній Україні та суб'єктивні чинники їх до­сягнення.

Завдання для самостійної роботи

1. Розкрийте зміст основних понять та положень когнітивізму Л. Фестінгера і Е. Аронсона та дайте відповідь на питання: І) як пов'язані між собою поняття дисонансу та девіантної поведінки?; яка копйція, на вашу думку, може відіграти роль домінуючої для досягнен- ня ціннісно-світоглядних пріоритетів практики соціально-політичного управління у сучасній Україні?

2. Згадайте зміст основних аргументів переконуючого впливу в умо­вах масової комунікації. До яких типових почуттів, на вашу думку, здійснюється апеляція під час останнього з тим, щоб забезпечити його ефективність? Чи використовується така апеляція у практиці соціально-політичного управління у сучасному українському суспільстві? Якщо так, наведіть приклади.

3. Згадайте складові та правила формування авторитету вождя, як вони визначені С. Московічі. Формування яких типових почуттів та за­стосування яких контрастних концепцій, на вашу думку, передбачені такими правилами? відповідь обгрунтуйте прикладами з історії. Чи за­стосовуються контрастні концепції у практиці соціально-політичного управління у сучасній Україні? Якщо так, наведіть приклади.

4. Проаналізуйте зміст об'єктивних та суб'єктивних чинників досяг­нення ціннісно-світоглядних пріоритетів практики соціально-політич­ного управління. Які особистісні установки, на вашу думку, та в який спосіб використовуються у практиці соціально-політичного управління у сучасному українському суспільстві?

Рекомендована література

Основна

1. Аронсон Э. Теория диссонанса: прогресе и проблемы // Совреме-ная зарубежная социальная психология. Тексты. — М., 1984.

2. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. — М., 1995.-С. 279—290.

3. Келли Г., Тибо Дж. Межличностные отношения. Теория взаимо­зависимости // Современная зарубежная социальная психология. Тек­сты. — М., 1984.

4. Томас У., Знанецкий Ф. Методологические заметки // Американ­ская социологическая мысль. Тексты. — М., 1994.

5. Феспшнгер Л. Введение в теорию диссонанса // Современная за­рубежная социальная психология. Тексты. — М., 1984.

6. Шибутани Т. Социальная психология. — Рн/Д., 1998. — С. 181— 211, 273—279, 502—506, 364—382.

Додаткова

1. Бауман 3. Мыслить социологически. — М., 1996. — С. 102—113.

2. Кривега Л. Д. Мировоззренческие ориентации личности в усло­виях трансформации общества. — Запорожье, 1998.

3. Кристи Л. Волк Игропрактика и американская практика подго­товки и развития: замечания, предваряющие сравнение // Новое в соци­альной практике. —■ М., 1996.

4. Май ере Д. Социальная психология.— СПб.. 1997.— С. 176— 194.

5. Социальная идентичность и изменение ценностного сознания в кризисном обществе. — М., 1992.

ПРОБЛЕМА

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО УПРАВЛІННЯ В КОНТЕКСТІ ТЕОРІЇ ОЩАЛЬКОЇДІЇ

1. Загальна схема соціально-політичного управління в теорії соціальної дії.

2. Проблеми соціально-політичного управління в праці Т. Парсонса «Система сучасних суспільств».

3. Р. Мертон про витоки та основні види девіантної поведінки та необхідність їх врахування у практиці соціально-політичного управління.

• 1. Теорія соціальної дії в своїх дослідженнях люд-

ської поведінки виходить з того, що людські дії та вчинки не мо­жуть бути зведені до індивідуального аспекту свого здійснення, який обумовлений особистими особливостями учасників суспі­льних процесів. Будучи розглянуті незалежно від примих людсь­кого розуму та суб'єктивної волі кожного, в аспекті взаємодії та­ких воль, — вчинки та дії людей є соціальними діями. Саме аспект взаємодії забезпечує у спосіб упорядкування відносин між людьми як одиницями соціальної системи їх інтеграцію й тим самим функціонування соціальної системи як цілісного утворен­ня. Соціальна система структурується чотирма відносно незале­жними одна від одної перемінними, а саме: цінностями, нормами, колективами та ролями. Останні можуть бути використані як ва­желі впливу на людську свідомість та поведінку, оскільки регу­люють та координують взаємодії індивідів та їх колективів, за­безпечуючи їх інтеграцію.

Цінності — це пануючі уявлення про бажаний тип соціальної системи. Ці уявлення завжди співвідносяться з існуючими у сус­пільстві концепціями типів соціальних систем й регулюють про­цеси прийняття суб'єктами дії певних зобов'язань стосовно один одного та стосовно суспільства. Норми — це соціальні дії, які отримали правовий статус і моральну обов'язковість через на­дання їм споконвічної «внутрішньої справедливості», інституціо-налізувалися й постали перед індивідом у вигляді експектацій (очікувань-вимог), які визначають, що саме слід робити людям у певних статусах та за певних обставин. Норми виконують функ­цію інтеграції складових соціальної системи. Колективи — це стійкі групові утворення, для яких характерним є: І) певний ста­тус членства, та що у цілому можна провести чітке розмежування членів і не членів цього колективу; 2) внутрішня диференціація членів за статусами та функціями, так що від деяких індивідів очікують таких дій, яких не очікують від решти. Колективи ви­конують функції досягнення цілей. Роль є зоною взаємопроник­нення соціальної системи та особистості індивіда й виконує фун­кцію адаптації. Три попередні перемінні соціальної системи — цінності, норми та колективи — забезпечують інтеграцію її оди­ниць за умови власної інтеріоризації — прийняття та відтворення їх індивідами. Як такі, вони є ролями, де припис отримав свій «індивідуальний аспект» і став спонуканням до дії. Роль як син­тез інституційного та індивідуального аспектів соціальних дій дозволяє з'ясовувати типи такого спонукання та обумовлені ни­ми типи поведінки. У ролі нормативної експектації покладається як мета та орієнтир людської життєдіяльності, яка надає вчинкам та діям індивіда бажаних сенсу і значущості, визначає межі їх ін­дивідуальної свободи та самостійності завданням забезпечення стабільності та згуртованості (інтеграції) у суспільному житті. Роль при цьому повинна бути не просто «нав'язана» індивіду чи запропонована як така. Прийняття цієї ролі має бути усвідомлене ним як акт власного вільного вибору. Індивід стає виконавцем певної ролі у процесі соціалізації, сенс якої й полягає в інтеріори­зації нормативних експектацій.

Між описаними перемінними соціальної системи існує певна взаємозалежність, а саме: щоб досягти стабільної інституціоналі-зації у суспільстві, колективи та ролі мають керуватися конкрет­ними цінностями та нормами, а саме ці цінності і норми інститу-ціоналізуються остільки, оскільки вони втілюються у життя конкретними колективами та ролями.

- С2]У своїй праці «Система сучасних суспільств» Т. Парсонс розглядає суспільство як такий тип соціальної системи, якому властива найвища ступінь самодостатності стосовно свого середовища. Ця самодостатність або стабільність, на думку вче­ного, мас зовнішній і внутрішній аспекти. Зовнішній аспект озна­чає стабільність взаємообміну та здатність контролювати цей взаємообмін у власних інтересах. Внутрішній — забезпечується через статус членства шляхом досягнення консенсусу між члена­ми суспільства стосовно ціннісної орієнтації їх власного суспіль­ства. Індивід вважається членом цього суспільства тоді, коли йо­го внесок у функціонування цього суспільства відповідає очіку­ванням останнього. Тому, вважає Т. Парсонс, ядром суспільства є його інтеграційна система, яка забезпечує різні рівні внутрішньої інтеграції шляхом поєднання нормативного та колективного ас­пектів соціальної системи. Це пояснюється тим, що стабільність суспільства потребує послідовного нормативного порядку, чітко визначених і обгрунтованих нормативних експектацій, — з одно­го боку, й соцієтальної гармонії та координованості у процесі їх дієво-практичного відтворення. Інтеграційна система суспільства називається Т. Парсонсом соцієтальним суспільством, під яким він розуміє складну систему взаємопроникних колективів, яка характеризується диференціацією та сегментацією. Аналіз соціє-тального суспільства має з'ясувати, яким чином відбувається ре­гулювання взаємодії одиниць соціальної системи — індивідів та колективів — з метою забезпечення її внутрішньої стабільності. До механізмів такого регулювання Т. Парсонс відносить:

• статус членства, який означає існування у суспільстві стра­тифікаційної шкали як шкали визнаного і легітимного престижу колективів та окремих осіб, які є членами цього суспільства, а та­кож престижу статусів і ролей, які є розповсюдженими в остан­ньому;

• лояльність стосовно колективу, суспільства у цілому. Його статусів і ролей. Лояльність, вважає Т. Парсонс — це готовність відгукнутися на відповідним чином обгрунтований заклик, зроб­лений від імені колективу в ім'я суспільного інтересу чи потреби. Регулювання лояльності членів суспільства здійснюється, на ду­мку Т. Парсонса, завдяки ролевому плюралізму, участі одних й тих же людей в різних колективах. Завдяки лояльності та роле­вому плюралізму особисті мотиви діяльності людей трансфор­муються у суспільно прийнятні;

• культурна легітимація як обгрунтування суспільної значу­щості та необхідності дії, що визначені нормативними експекта-ціями, шляхом посилання на їх відповідність пануючим у суспі­льстві цінностям;

• негативні санкції та примус. Жодна з соціальних систем, зазначає Т. Парсонс, не буде життєздатною, якщо згода стосовно її експектації не має обов'язкового характеру, тобто, якщо до не­покірних не застосовуються негативні санкції. Соціально органі­зоване та кероване використання таких санкцій, включаючи за­грозу їх використання, у випадках, коли наявні чи підозрюються наміри непокори, є функцією примусу.

Перераховані механізми регулювання взаємодії людей у сус­пільстві забезпечують стабільність останнього, а отже, можуть бути використані у практиці соціально-політичного управління.

...—Теорія девіантної поведінки Р. Мертона має на

меті дослідити процес створення соціальними структурами умов, за яких порушення соціальних норм та приписів є нормальною, тобто очікуваною реакцією. Для цього Р. Мертон намагається з'ясувати не біологічні імпульси девіантної поведінки, а її соціа­льні та культурні витоки. Девіантна поведінка, на думку Р. Мер­тона, є реакцією на певну ситуацію в соціальній та культурній структурі, а саме: ситуацію невідповідності між найважливішими їх компонентами. До останніх Р. Мертон відносить: 1) визначені цілі, наміри та інтереси, які є законними для всього суспільства у цілому та такими, яких варто прагнути; 2) прийнятні, тобто узго­джені з ціннісними настановами цього суспільства, способи дося­гнення цих цілей або інституціоналізовані норми людської пове­дінки.

Головна гіпотеза Р. Мертона полягає у тому, що: девіантна поведінка може бути розглянута як симптом невідповідності між визначеними суспільством прагненнями та соціально структуро-ваними засобами їх реалізації. Це означає, що надзвичайно силь­ному акценту на певних цілях не відповідає таке ж акцентування інституційних способів поведінки людей. Девіантна поведінка є своєрідним пристосуванням до такої невідповідності. Завдання полягає у з'ясуванні типів такого пристосування та визначенні верств населення, що є найбільш схильними до них.

На думку Р. Мертона, існує п'ять різновидів девіантної пове­дінки. Конформізм, який передбачає відповідність поведінки як культурним цілям, так й інституційним засобам її досягнення, на перший погляд, не є девіантною поведінкою. Але оскільки тота­льний конформізм у вчинках окремого індивіда є великою рідкіс­тю, він може бути розглянутий як тип девіації. Інновація як тип девіантної поведінки спричиняється значним акцентуванням ме-ти-успіху й полягає у використанні суспільно заборонених, але ефективних засобів її досягнення. На психологічному рівні, за­значає Р. Мертон, інновація переживається як випадок, удача, до­ля тощо. Ритуалізм є реакцією відкинення мети-успіху й збере­ження вірності інституційним нормам поведінки. Ритуалізм є деяким внутрішнім рішенням людини, яка прагне уникнути не­безпеки і невдач шляхом відмови від основних культурних цілей, свого суспільства та збереження вірності будь-яким інституцій­ним нормам, якщо вони обіцяють безпеку. Ретризм є відкинен-ням як культурних цілей, так й інституційних засобів їх досяг­нення. Ретризм є результатом постійних невдач індивіда у його прагненні досягти мети-успіху законними засобами та його не­здатності використати незаконні, але ефективні засоби такого до­сягнення, внаслідок деякої внутрішньої заборони. І, нарешті, бунт є типом пристосування, який виводить людей за межі існу­ючої соціальної структури й спонукає їх до створення нової. Бунт є повною переоцінкою цінностей, яка спрямована загалом на встановлення більш тісної відповідності між заслугою та винаго­родою. Будь-який бунт, зазначає Р. Мертон, має власний міф, по­кликання якого полягає у з'ясуванні соціально усталеного джере­ла масових розчарувань та зображенні альтернативної соціальної структури, яка не повинна призвести до таких розчарувань. Звід­си — контрміф покликаний переконати індивідів у тому, що яким би не було джерело їх соціальних розчарувань, його не слід вба­чати в існуючому соціальному устрої. Контрміф завжди перено­сить соціальні невдоволення людей з соціальної структури на ін-дивіда-невдаху.

Типологія девіантних вчинків Р. Мертона відображена ним у такій таблиці:

Спосіб адаптації	Цілі, які схвалюються суспільством	Засоби, які соціально схвалюються
Конформізм	+	+
Інновація	+	-
Ритуалізм	-	+
Ретризм (втеча від дійсності)	-	-
Бунт		+

[Смелзер Н. Социология. — М., 1994. — С. 218].

Теми рефератів та курсових робіт

1. Особливості використання соціальних та міжособистісних ролей у практиці соціально-політичного управління.

2. Головні положення теорії соціальної дії та практика соціально-політичного управління у сучасній Україні.

3. Порівняльна характеристика поняття ролі у І. Гофмана та Т. Пар-сонса.

4. Поняття організації, команди та колективу у контексті проблема- тики соціально-політичного управління.

5. Нормативні експектації сучасного українського суспільства.

6. Примус у структурі соціально-політичного управління.

7. Проблема стабільності та практика соціально-політичного управ­ління.

8. Концепції лояльності Т. Шибутані та Т. Парсонса: спільне та відмінне.

9. Вчення Т. Парсонса про соцієтальну систему суспільства та практика соціально-політичного управління.

10. Концепція девіантної поведінки Р. Мертона у контексті завдань соціально-політичного управління в сучасному українському суспільстві.

Завдання для самостійної роботи

1. Дайте порівняльну характеристику понять «соціальна роль» та «міжособистісна роль». Для вирішення яких завдань залучається кожне з цих понять до практики соціально-політичного управління? Чи вико­ристовуються, на вашу думку, ці поняття у практиці соціально-політичного управління у сучасній Україні? Якщо так, то з якою ме­тою? Наведіть приклади.

2. Здійсніть порівняльний аналіз понять «організація», «команда», «колектив». До яких аспектів проблематики соціально-політичного управління тяжіє, на вашу думку, кожне з цих понять? Як ви вважаєте, чи представлені ці поняття у практиці соціально-політичного управлін­ня у сучасній Україні? Якщо так, наведіть приклади.

3. З'ясуйте зміст основних механізмів досягнення стабільності у су­спільстві, як він окреслений Т. Парсонсом. Як ви вважаєте, чи викорис­товуються ці механізми для вирішення завдань соціально-політичного управління у сучасному українському суспільстві? Якщо так, назвіть найбільш ефективний, на вашу думку, механізм з огляду на особливості реалій останнього.

4. Згадайте зміст проблеми ідентичності. Чи не перешкоджає фор­муванню останньої ролевий плюралізм, який визначений Т. Парсонсом як механізм досягнення лояльності індивідів до існуючих суспільних експектацій? Як, на вашу думку, мають корелювати між собою іденти­чність та ролевий плюралізм з тим, щоб у людини було сформоване по­чуття лояльності?

5. Згадайте положення Т. Шибутані про основні порушення особис-тісних визначень у масових суспільствах. Яке з цих порушень, на вашу думку, можна вважати індивідуально-психологічним переживанням ро­левого плюралізму і чому? Відповідь обґрунтуйте.

6. Прокоментуйте вислів С. Ліпсета, про те, що девіантна поведінка людей мас бути перетворена на чинник стабілізації суспільства. Як, на вашу думку, вирішує це завдання концепція девіантної поведінки Р. Мертона? Які типи девіації за класифікацією Р. Мертона переважають, на ваш погляд, у сучасному українському суспільстві та як вони вико­ристовуються у практиці соціально-політичного управління в остан­ньому?

Рекомендована література

Основна

1. Мертон Р. Социальная теория и социальная практика. — К., 1996. — С. 81—108.

2. Мертон Р. Явные и латентные функции // Американская со­циологическая мысль. Тексты. — М., 1994. — С. 425—447.

3. Парсонс Т. О структуре социального действия. — М., 2002.

4. Парсонс Т. Система координат действия и общая теория систем действия: культура, личность и место социальных систем // Американ­ская социологическая мысль. Тексты. — М., 1994. — С. 448— 4б4.

5. Парсонс Т. Система современных обществ. — М., 1997. — С. 15—35.

Додаткова

1. Американская социология. Перспективы. Проблемы. Методы. — М., 1972.— С. 363—375.

2. Монсон П. Современная западная социология.— СПб., 1992.— С. 44—47.

3. Смелзер Н. Социология. — М., 1994. — С. 72—76.

4. Современная американская социология. —М., 1994. —С. 71—76, 83—90.

5. Социология преступности. — М., 1966. — С. 299—313.

6. Социология сегодня. Проблемы и перспективы.— М., 1965.— С. 58—65.

ПСИХОАНАЛІТИЧНІ ВИМІРИ ПРОБЛЕМИ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО УПРАВЛІННЯ

7. Психоаналітичні підвалини практики соціально-політичного управління. 3. Фрейд «Масова психологія та аналіз людського Я». К. Г. Юнг «Сучасність та майбутнє».

2. Поняття «соціального характеру» та його зна­чення для практики соціально-політичного управління (Е. Фром, Д. Рісмен).

3. Конструктивна теорія неврозів К. Хорні як теоре-тико-психологічне підґрунтя соціально-політичного управління.

1J Наявність у людській поведінці двох видів екс­пресій — контрольованої та спонтанної — та спричинений нею дисонанс як руйнування самоідентичності на психологічному рі­вні трансформуються в невроз. Ролевий плюралізм як домінуюча форма організації життєдіяльності людини сприяє продукуванню різноманітних невротичних станів, які руйнують особистісну ці­лісність індивіда. На відновлення цієї цілісності претендує пси­хоаналіз, який, за визначенням П. Бергера, є методом впорядку­вання розрізнених фрагментів людського життя в деяку осмис­лену схему. Якщо біхевіоризм акцентує увагу на зовнішніх пове­дінці та пристосуванні індивіда, то психоаналіз займається ви­вченням руйнуючих тенденцій, які зачіпають цілісність особис­тості, намагаючись регулювати і спрямовувати в належному напрямі процеси збудження та гальмування. На думку К. Ман-гейма, будь-яке суспільство використовує примусове табуюван-ня, впливаючи на своїх членів з метою збереження власних авто­ритету та порядку, й культивує при цьому різні невротичні стани, частина яких відверто схвалюється та заохочується. Тому, вважає К. Мангейм, те, чим насправді займається психоаналіз — це мо­делювання певних соціально безпечних невротичних станів з тим, щоб адаптувати людину як до умов її власного існування, так й до своїх неврозів, які є психологічним відображенням та переживанням цих умов. Е. Фромм з цього приводу зазначає, що психоаналіз може стати інструментом витонченого маніпулю­вання людьми, оскільки спеціалісти в цій сфері визначають, чим є «нормальна» людина й, відповідно, що саме у вас не в порядку та пропонують методи коректування психічних станів, що не від­повідають усталеній психологічній «нормальності».

На думку 3. Фрейда, у центрі психоаналітичних досліджень перебуває процес пристосування, правильність чи хибність якого визначається психоаналітиком з метою його коректуван­ня. Пристосування у масовому суспільстві до прийнятих у ньому норм поведінки відбувається у спосіб витіснення в не­свідоме змісту небажаних з точки зору офіційних експектацій потреб і прагнень людини. Оскільки таке витіснення неминуче, то неврози, на думку 3. Фрейда, не мають якогось, лише їм властивого змісту, якого не можна було б віднайти у здорової людини. К. Г. Юнг з цього приводу зазначає, що невротики по­терпають від тих самих комплексів, з якими борються й здоро­ві люди. Різниця між останніми і невротиками полягає у тому, що перші здійснили правильне або успішне витіснення. Невроз же є наслідком внутрішнього недоліку у пристосуванні; внут­рішньої слабкості індивіда як його нездатності до пристосу­вання взагалі. Подолання неврозу та досягнення у такий спосіб правильного витіснення, на думку 3. Фрейда, передбачає:

1. переконання індивіда у тому, що він несправедливо відмо­вився від патогенного, на його погляд, бажання та у необхід­ності цілковитого або часткового сприйняття цього бажання;

2. спрямування бажання на більш високу, безсумнівно суспі­льно значущу мету (сублімація); 3) забезпечення осуду цього бажання з боку самого індивіда.

Окрім витіснення, 3. Фрейдом описані ще декілька психологі­чних механізмів пристосування індивіда до суспільних експекта­цій. Це, зокрема: 1) проекція— процес, за допомогою якого ін­дивід приписує власні заборонені суспільством думки, почуття, наміри іншим людям чи оточенню в цілому; 2) заміщення, коли прояв інстинктивного імпульсу переадресовується індивідом від більш загрозливого об'єкта менш загрозливому або ж самому со­бі; 3) раціоналізація як навмисне спотворення реальності з метою захисту самооцінки; 4) протидія як захист від бажаних, але забо­ронених імпульсів шляхом вираження у поведінці та думках про­тилежних спонукань; 5) регресія як повернення до дитячих моде­лей поведінки, які є більш безпечними та приємними; 6) заперечення як відмова визнавати, що відбулася якась непри­ємна подія.

Психоаналітична концепція К. Г. Юнга базується на відкритті ним того факту, що свідоме і несвідоме містить як індивідуаль­ний, так й колективний аспект. Якщо колективне свідоме є пану­ючим світоглядом, то колективне несвідоме — це успадковані ін­стинкти та форми сприйняття чи розуміння, які ніколи не усвідомлювалися індивідом й не були потрібні йому протягом життя, але які є характерною рисою певної групи чи суспільства у цілому. К. Г. Юнг вважає, що існує низка символів, ідей, ситуа­цій, які через повторюваність переживання їх людьми набули ха­рактеру психічних структур й тому майже у всіх людей виклика­ють однакову реакцію. Такі колективно успадковані форми сприйняття та розуміння є архетипами. Однак колективне несві­доме, зазначає К. Г. Юнг, структурується не лише архетипами, а й культурно визначеними моделями поведінки, які є продуктом сучасності. Тому елементи колективного несвідомого, які дані нам апріорі, мають бути пристосовані до сучасної соціальної дій­сності, певним чином модифіковані. Це зумовлене тим, що у своєму початковому вигляді ці елементи відповідають архаїчно­му способу життя, а не запитам зміненого соціального середови­ща індивіда. Ідентифікація індивідуальної та колективної свідо­мості з колективним несвідомим, яке не пристосоване до специфіки ситуації у суспільстві й некритично асимільоване, спричиняє явище психічної інфляції. Для останньої характерним, вважає К. Г. Юнг, є розширення індивідом власної особистості, внаслідок чого він відчуває себе «надлюдиною» чи «подібним до бога». Невроз, на думку вченого, і є наслідком психічної інфляції, що спричинена некритичним підпорядкуванням індивіда владі архетипу. К. Г. Юнг розрізняє такі види психічної інфляції: 1) пе­рсона або архетипна маска, що є наслідком ідентифікації себе із соціальною роллю, й яка спричиняє атрофію особистості; 2) ха-ризматична особистість або «мана-особистість» та «мана-pyx» як наслідок ототожнення себе з однією із архетипних фігур колек­тивного несвідомого; 3) ідентифікація себе з тим, хто насправді чи лише у нашій уяві є мана-особистістю; 4) колективна психічна інфляція, яка є наслідком групової ідентифікації з колективним несвідомим.

Окрім індивідуально-психологічних аспектів впливу на люд­ську свідомість та поведінку, в межах психоаналізу була зробле­на спроба з'ясувати масово-психологічні аспекти такого впливу, розроблена своя точка зору на розуміння масової поведінки лю­дей. На думку, 3. Фрейда, теорія масової поведінки має відповіс­ти на три питання: 1) що таке «маса»; 2) завдяки чому вона має здатність рішуче впливати на душевне життя окремої людини; 3) у чому полягають ті душевні зміни, до яких маса змушує інди­віда. 3. Фрейд робить спробу застосувати для дослідження масо­вої поведінки поняття лібідо, виходячи з положення про те, що любовні стосунки становлять сутність масової душі. Структура маси, за 3. Фрейдом, є лібідозною й охоплює, два види емоційних зв'язків: 1) зв'язок з вождем; 2) зв'язок масових індивідів між со­бою. Перший вид зв'язків як більш значущий для маси включає ідентифікацію з об'єктом, вибір об'єкта та закоханість. Ідентифі­кація є прагненням сформувати власне «Я» подібно до іншого, який сприймається як взірець. Вона охоплює три аспекти: пери­нна форма емоційного зв'язку з об'єктом, інтроекція об'єкта в «Я», тобто перейняття останнім якостей об'єкта, з яким «Я» не може встановити лібідозного зв'язку; заразливість як наслідуван­ня тих чи інших характеристик об'єкта. Ідентифікація шляхом ін-троекції зумовлює розщеплення «Я» на дві частини: І) частина, яка змінена внаслідок інтроекції й вміщує втрачений об'єкт; 2) ідеал — Я як сума всіх обмежень, яким «Я» повинно підпоряд­ковуватися. Вибір об'єкта передбачає володіння ним. Закоханість є психічна захопленість об'єктом, яка характеризується так: 1) об'єкт закоханості звільняється від критики, тобто ідеалізуєть­ся; 2) з об'єктом поводяться як з власним «Я», а об'єкт інколи за­міщує власне не досягнуте ідеал-Я. Ці два моменти спричиняють поглинення «Я» об'єктом, який займає місце ідеал-Я. Якщо останній поступається місцем гіпнотизеру то, як зазначає 3. Фрейд маємо справу з гіпнозом.

Ідентифікація, вибір об'єкта, закоханість та гіпноз дозволя­ють 3. Фрейду визначити формулу лібідозної структури маси, а саме: маса є деяким числом індивідів, які зробили своїм ідеал-Я один і той же об'єкт й внаслідок цього у своєму «Я» ідентифі­кувалися між собою. Об'єктом, який заміщує ідеал-Я для люди­ни-маси, вважає 3. Фрейд, є масовий ідеал, утілений у вожді. Останньому інколи достатньо володіти типовими якостями цих індивідів та справляти враження більшої сили та лібідозної сво­боди, які в індивідів витіснені у несвідоме. Решта індивідів, іде­ал-Я яких не зміг утілитися у вожді, залучаються до маси шля­хом ідентифікації.

К. Г. Юнг розглядає масу як єдино можливу форму колектив­ного існування індивідів, вражених психічною інфляцією. За­вдання теорії масової поведінки, на думку К. Г. Юнга, полягає у з'ясуванні того, кого насправді охоплюють масові, передусім по­літичні організації та рухи, якими є якості людини не як статис­тичної одиниці, функціонування якої задається персоною, а як живої істоти, існування якої кероване тінню. Тінь — це невизна­на нами, несумісна з нашим свідомим «Я», нижча частина нашої особистості; це сума всіх непривабливих якостей, які ми воліємо приховувати, як — то: жага до влади, імпульси ворожнечі, агре­сивність. Колективна тінь — це невизнаний бік групи. Будучи витісненою, «прихованою» від свідомості, тінь продукується на інших, якими у політиці є вороги, й у такий спосіб породжує по­літичні катаклізми. Дискримінація, апартеїд, антисемітизм, шові­нізм, догматизм та більшість інших позицій, які прагнуть свого юридичного та політичного узаконення, на думку К. Г. Юнга, ті­сно пов'язані з несвідомим продукуванням колективної тіні й у ньому приховують свою причину. В сучасних демократичних су­спільствах, вважає К. Г. Юнг, тінь, отримуючи повну свободу в межах, що визначені конституцією, законом та припустимими рі­внями злочинності й корумпованості, втілюється у масових полі­тичних рухах, які знаменують собою тріумф несвідомого, яке ви­хопилося на поверхню і з яким себе ідентифікують не лише окремі індивіди, а й цілі соціальні групи. Для того щоб протисто­яти масовим тенденціям у суспільстві, індивіду слід навчитися правильно поводитися з особистими та колективними силами свого несвідомого шляхом усвідомлення своєї тіні. Наслідком цього, на думку К. Г. Юнга, має стати інтеграція свідомості і не­свідомого до нової психічної цілісності — Самості. Тоді як 3. Фрейд вбачає у неврозі єдино можливу опозицію масі, К. Г. Юнг протиставляє останній Самість, яку визначає передусім почуття відповідальності людини за нормальне функціонування свого «психічного організму» (К. Г. Юнг).

2. На думку Е. Фрома, завдання психоаналізу по­лягає у з'ясуванні того, який тип людини потрібен сучасному су­спільству, яка психологічна структура особистості є прийнятною з точки зору останнього. Це дозволить скласти уявлення про осо­бистість пересічної людини, яка живе в умовах масового суспіль­ства. Вихідним у такому дослідженні, вважає Е. Фром, є поняття соціального характеру. Характер взагалі — це специфічна форма людської енергії, що виникає у процесі динамічної адаптації людських потреб до певного способу життя у певному суспільст­ві. Соціальний характер — це ядро структури характеру, спільне для більшості представників однієї й тієї ж культури на протива­гу індивідуальному характеру, який відрізняє останніх один від одного. До соціального характеру належить лише та сукупність рис індивідуального характеру, яка присутня у більшості членів цієї соціальної групи й яка виникає внаслідок спільних для них переживань та способу життя. Функція соціального характеру, зазначає Е. Фром, полягає в організації енергії членів суспільства таким чином, щоб їх поведінка визначалася несвідомим рішен­ням слідувати чи не слідувати соціально визначеному взірцю по­ведінки, а бажанням чинити так, як вони повинні чинити, й, ра­зом з тим, задоволенням від дій, які відповідають вимогам суспільства. Соціальний характер, який породжується та ствер­джується у масовому суспільстві як нормальний аналізується Е.Фромом через поняття відчуження. Відчуження — це такий спосіб сприйняття світу, коли людина відчуває себе річчю, яка має знайти вдале використання на ринку. Людина сприймає себе як дещо, що виконує певну функцію у культурі. Наслідками від­чуження, на думку Е. Фрома, є: страх несхвалення, почуття про­вини за власну відмінність від інших та за недостатню пристосо­ваність до структури суспільства. Окрім відчуження, вважає Е. Фром, соціальний характер людини-маси має такі аспекти:

1. зміна характеру авторитету, утвердження його анонімності;

2. культивування конформізму як вищої чесноти, що передбачає соціальну адаптацію, нівелювання смаків і суджень, повну відсу­тність усамітнення; 3) принцип безперебійного задоволення своїх потреб, що позбавляє індивіда сумнівів чи необхідності приймати рішення у спосіб забезпечення його повної зайнятості; 4) постійні розмови, які стають засобами зняття соціальної тривоги.

Складовими відчуженого соціального характеру, на думку Е. Фрома, є й механізми здолання відчуження. Оскільки останні є способами здолання відчуження у межах відчуженого соціально­го характеру, вони існують як неврози, що виконують певні соці­альні функції, а саме: відіграють роль рушійних сил нормальної людини, як вона визначена в межах соціального характеру. До таких рушійних сил Е. Фром відносить: 1) авторитаризм як тен­денцію до відмови від незалежності власної особистості, злиття свого «Я» з ким-небудь чи чим-небудь зовнішнім, щоб у такий спосіб оволодіти силою, яка відсутня в індивіда; 2) руйнування як знищення, усунення об'єкта, джерелами якого є тривога — по­стійне відчуття того, що світ чимось загрожує індивіду — та ску­тість — відсутність спонтанності і безпосередності у вчинках ін­дивіда; 3) автоматичний конформізм як засвоєння людиною того типу особистості, який пропонується їй загальноприйнятим шаб­лоном. Конформізм, зазначає Е. Фром, означає заміщення та при­гнічення псевдопочуттями безпосередніх почуттів індивіда, що супроводжується руйнуванням критичності розуму шляхом: 1) акценту на інформації; 2) визнанням відносності істини; 3) ви­знання проблем надто складними, так що пересічній людині їх не зрозуміти; 4) руйнування цілісного уявлення про світ; 5) стандар­тизація бажань. Загалом конформізм означає, що людина може бути впевнена у собі лише тоді, коли живе відповідно до очіку­вань інших.

На думку Д. Рісмена, соціальний характер залежить від кривої зростання населення, яке охоплює три стадії, через які проходить будь-яке суспільство. На кожній з цих стадій соціальний характер формується по-різному. На стадії «високого потенціалу зростан­ня населення» соціальний характер індивідів формується на ос­нові слідування традиції і є «орієнтованим на традицію». Людина при цьому характеризується високим ступенем конформності, відданістю традиції та покорою владним структурам, займає чіт­ко визначене місце у суспільстві й грає чітко фіксовану соціальну роль. Стадія перехідного зростання характеризується руйнуван­ням звичних традицій та соціальних зв'язків, підвищеною соціа­льною мобільністю. їй відповідає соціальний характер, що є орі­єнтованим на себе. Цей тип соціального характеру визначає ініціативність, заповзятливість, винахідливість, схильність до ри­зику. Стадії «початку спаду населення» відповідає соціальний характер, орієнтований на іншого, якому властива тенденція до схвалення інших. Кожний тип соціального характеру, вважає Д. Рісмен, передбачає відповідний тип мотивації людської пове­дінки. Так, орієнтація на традицію мотивує людину через страх невідповідності прийнятим у суспільстві нормам, виконання яких від неї очікують. Орієнтації на себе притаманна внутрішня моти­вація як своєрідний «внутрішній голос», який визначає поведінку індивіда. В орієнтації на інших людина повністю залежить у своїй поведінці від інших людей.

—. .... „..^Ц На думку К. Хорні, головним мотиваційним

чинником людської поведінки у сучасному суспільстві є так зва­ний базовий конфлікт, який породжується несумісними між со­бою типами відношення індивіда до світу. Такими типами К. Хо­рні називає: 1) назустріч людям, коли індивід намагається завоювати любов і прихильність інших людей; 2) проти людей, коли індивід визнає як належне ворожість навколишніх й зважу­ється на боротьбу з ними; 3) від людей, коли індивід тримається осторнь від інших й будує свій власний світ. Якщо індивід не здатний обрати той чи інший тип ставлення до світу або слідує одному з них, незалежно від того, чи відповідає цей тип конкрет­ним обставинам, він перебуває у ситуації базового конфлікту. Останній з боку самого індивіда може отримати такі форми ви­рішення: 1) пригнічення одних та посилення інших сторін особи­стості; 2) встановлення певної дистанції між собою та іншими шляхом ідеалізації як створення власного образу, екстерналізації як сприйняття внутрішніх процесів так, ніби вони відбуваються поза людиною, раціоналізації як самообману шляхом логічних міркувань, суворого самоконтролю, деспотичної правоти та цині­зму. Наслідками таких зусиль є трансформування базового конф­лікту в: І) страх божевілля, викриття та будь-яких змін у собі; 2) внутрішнє спустошення особистості, ознаками якого є нерішу­чість, загальна інерція, усвідомлення безплідності будь-яких зу­силь; 3) егоцентризм; 4) нездатність зайняти певну позицію та безнадійність загалом; 5) садистські нахили.

Знання психологічних характеристик людини є. умовою вирі­шення проблеми ефективності організації впливу на її свідомість та поведінку через використання таких засобів впливу, які врахо­вують зазначені особливості та характеристики.

Теми рефератів та курсових робіт

1. Психоаналіз про індивідуально-психологічні аспекти практики соціально-політичного управління.

2. 3. Фрейд про основні механізми психологічної адаптації людини в умовах масового суспільства.

3. Феномен психічної інфляції та необхідність його врахування у практиці соціально-політичного управління.

4. 3. Фрейд про формулу лібідозної структури людини-маси.

5. Особливості використання колективного несвідомого у практиці соціально-політичного управління.

6. Колективне несвідоме та практика соціально-політичного управ­ління у сучасній Україні.

7. Архетипи у структурі механізму культурних інсценувань.

8. Поняття соціального характеру Е. Фрома та його значення для практики соціально-політичного управління.

9. Д. Рісмен про основні типи соціального характеру та практика соціально-політичного управління у сучасному українському суспі­льстві.

10. Базовий конфлікт як мотиваційний чинник політичної поведінки.

Завдання для самостійної роботи

1. З'ясуйте основні положення лібідозної структури людини-маси у 3. Фрейда. Як, ви вважаєте, які об'єктивні аспекти масової поведінки відображені цією концепцією та які історичні приклади можуть свідчи­ти на її користь? Відповідь обгрунтуйте.

2. Проаналізуйте положення К. Г. Юнга про специфіку використан­ня колективного несвідомого у сучасній практиці управління людською поведінкою. Які елементи колективного несвідомого, на вашу думку, використовуються у практиці соціально-політичного управління? Чи не загрожує таке використання виникнення явища психічної інфляції? Відповідь обгрунтуйте.

3. З'ясуйте зміст поняття соціального характеру у Е. Фром та Д. Рі-смена в контексті проблематики практики соціально-політичного управління. Які, його риси за Е. Фромом визначають соціальний харак­тер у сучасному українському суспільстві та який тип соціального ха­рактеру за Д. Рісменом переважає в останньому? Відповідь обгрунтуйте.

4. Згадайте зміст основних моделей світоглядної свободи у суспіль­ствах в умовах трансформації. Які індивідуально-психологічні механіз­ми, на вашу думку забезпечують функціонування цих моделей? Відпо­відь обгрунтуйте.

5. Згадайте зміст форм комунікації, які, за Г. Шиллером, уособлю­ють управління людською свідомістю. Як забезпечують ці форми, на вашу думку, формування та підтримання у людини «автоматичного конформізму» (Е. Фром)? Відповідь обгрунтуйте.

Рекомендована література

Основна

1. Донченко О. А., Романенко Ю. В. Архетипи соціального життя і політика (Глибинні регулятиви психополітичного повсякдення). — К., 2001.

2. Колективне несвідоме як об'єкт вивчення політичної психологіїб 36. наук, статей / В. О. Васютинський (ред.); АПН України, Інститут соціальної та політичної психології. — К., 1997.

3. Манхейм К. Диагноз нашего времени.— М, 1994.— С. 383— 386.

4. OdaiimiK В. Психология и политика. — СПб., 1996. — С. 25—58, 78—97,121—137, 205—214, 227—266,309—318.

5. Попов В. Д. Тайны информационной политики (социокоммуни-кативный психоанализ информационных процессов). — М., 2006.

6. Прокофьев В. Ф. Тайное оружие информационной войны: атака на подсознание. — М., 2003.

1. Психоанализ и культура: Избранные труды К. Хорни И Э. Фром­ма, — М., 1995. — С. 24—34, 98—162, 338—342, 358—373, 389—442.

2. Рисмен Д. Некоторые типы характера и общество // Социологи­ческие исследования. — 1993. — № 3. — № 5.

3. Сафронов Л. Г. Невротичность как фактор социальной стабиль­ности // Проблеми політичної психології та її роль у становленні грома­дянина Української держави. — К., 1997.

10. Фрейд 3. Массовая психология и анализ человеческого Я // Пси­хология масс. Хрестоматия. — Самара, 1998.

11. Фрейд 3. Психология бессознательного. — М 1989 — С 346— 382.

12. Фромм Э. Бегство от свободы. — М., 1995 —С 94—175 230

248.

13. Фромм 3. Душа человека. — М., 1992. — С. 327—335, 336—354.

14. Шибутани Т. Социальная психология. — Рн/Д 1998 —С 248

254, 382—389, 455—462.

15. Юнг К. Г. Сознательное и бессознательное.— СПб.— М 1997. — С. 69—79, 93—131, 150—158, 474—429.

Додаткова

1. История зарубежной психологии 30—60-е г.г. 20 века Тек­сты. — М., 1986.—С. 153—165.

2. Московичи С. Век толп. — М., 1996. — С. 270—347.

3. Психологія масової політичної свідомості та поведінки — К 1997. —С. 67—81.

4. Руткевич Е. Д. Типология социального характера Д. Рисмена // Социологические исследования. — 1993. —№ 3.

5. Холл Кэлвин С, Гарднер Л. Теории личности.— М., 1997 — С. 67—69, 96—103, 159—161.

6. Хъелл 3., ЗиглерД. Теории личности. — СПб., 1997. — С. 128— 133, 248—253, 256—261, 389—412, 429—443.

7. Щекин Г. В. Теория социального управления.— К., 1996 — С. 166—173,295—299.

ПРОБЛЕМА

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО УПРАВЛІННЯ В СУЧАСНІЙ ФІЛОСОФСЬКІЙ ТА СОЦІОЛОГІЧНІЙ ДУМЦІ

1. Соціально-політичне управління в постмодерних суспільствах.

2. Сучасні підходи до осмислення проблеми соціально-політичного управління.

—"ІЦ Ж. Ліотар у своїй праці «Стан постмодерну»

основною характеристикою постсучасності називає втрату нарра-тивами сучасності, — попередньої епохи, — своєї легітимуючої сили. Нарративне знання — це знання, що вплетене у практику повсякденного життя. Як таке, воно має на меті забезпечити легі­тимацією певні суспільні інститути, соціально-політичні практи­ки, законодавства, норми моралі, способи мислення. До таких нарративів належать: ідея звільнення людства, поступове розши­рення і збільшення свободи, розвиток розуму, звільнення праці, прогрес техніки і науки. Ці нарративи обґрунтовують легітим-ність сучасності, апелюючи не до минулого, а до майбутнього, й утворюють ідею, яка має бути втілена у життя. Тому сучасність, завдяки таким нарративам сприймається як проект, звернений до майбутнього, як побудова деякої соціокультурної єдності, у лоні якої всі елементи повсякденного життя і мислення замуть своє місце як у деякому органічному цілому. На думку Ж. Ліотара, су­часність як проект була знищена. Для позначення цієї події він використовує слово-символ «Освенцім». Після Освенціму, вва­жає вчений, ніяка віра у попередні нарративи вже неможлива: постсучасність і розпочинається цим злочином. Постмодернізм таким чином знаменується кризу попередніх засобів легітимації та пошуком новин, які відповідають постмодерним реаліям сус­пільного життя [Див.: Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. — СПб, 1998].

До таких нових способів легітимації, які активно використо­вуються у практиці соціально-політичного управління слід пере­дусім віднести культурну ідентичність, яка передбачає локальну організацію буття людей. їх унікального повсякденного життєво­го світу, який історично виник і максимально визначив екзистен-ційні виміри поведінки та зв'язків людей у суспільстві, а саме: їх особистісні переживання, розуміння сенсу життя, відчуття страху смерті тощо. Культурна ідентичність вимагає залучення традиції до практики легітимації суспільно-політичного порядку з тим, щоб допомогти людині з'ясувати своє місце на історичній шкалі людства. Задоволення потреби у такому з'ясуванні багато в чому досягається за рахунок використання у практиці соціально-політичного управління поняття товариства. Батчер пояснює по­пулярність поняття «товариство» декількома причинами. По-перше, це понятгя тотожне політиці, яка відповідає сучасним те­нденціям і запитам у суспільстві. «Опора на укорінені ідеї та цін­ності дозволяє гнучко формувати політику й надавати послуги населенню у формі, яка максимально відповідає таким загально­прийнятим цінностям» [Пейн М. Сообщество как основа соци­альной политики и социального действия // Взаимосвязь соци­альной работы и социальной политики. —М., 1997. —С. 44].

По-друге, поняття «товариство» є свідченням загальної кризи сучасної держави, передусім, кризи легітимності. Остання вира­жається у посиленні переконання щодо низької продуктивності й значної забюрократизованості державних установ. Організація управління на рівні товариства сприймається як більш доцільна й ефективна. І, нарешті, поняття «товариство» знаменує собою еволюцію сучасних суспільств у напрямі «постсучасних», тобто постмодерних й посткомуністичних. Прогресуючі індивідуаліза­ція та приватизація людського життя в таких суспільствах обу­мовлює реалізацію найважливіших аспектів життєдіяльності громадян не в офіційних політичних та соціальних органах, а на більш «прихованому» індивідуальному рівні та в малих соціаль­них групах. Пейн пояснює спроможність поняття «товариство» забезпечити вихід із сучасної кризи легітимності двоїстістю цьо­го поняття. З одного боку, товариство є спонтанним природнім утворенням. З іншого, — деякою ідеальною конструкцією, сим­волом, що втілює уявлення та сподівання людей щодо певного стилю соціального життя. Ця конструкція «...зрозуміла людям і легко викликає позитивну ідентифікацію...а тому спроможна бу­ти могутнім мотиватором їх дій» [Там сам. — С. 48]. Засвоюю­чись індивідом, поняття «товариство» дозволяє останньому оріє­нтуватися в складній реальності сьогодення, конструювати у певний спосіб свої соціальні зв'язки, усвідомлювати власне місце в соціумі.

Відповідно до способів такого засвоєння Пейн пропонує роз­різняти три види товариства, а саме: територіальне, товариство за інтересами і товариство симпатій. Територіальне товариство ба­зується на просторовій близькості людей, які вступають у по­стійні контакти між собою з приводу питань, обумовлених суміс­ним проживанням у цьому районі. Товариства за інтересами виникають на підставі спільних інтересів, які стосуються роботи, дозвілля тощо. їх різновидом є товариства, що конституюються значущими соціальними зв'язками, наприклад, етнічними. До то­вариств за інтересами належать й товариства ділових людей. За­галом, фундуючим чинником товариств цього типу є прийняті усіма межі і зв'язки, що визначають соціальне життя. Товариства симпатій вирізняються ідентифікацією своїх представників з пе­вними соціальними інтересами. В таких товариствах людина від­чуває свій особливий зв'язок з рештою людей, взаємна прихиль­ність між якими є наслідком зовнішньої загрози своєму існу­ванню з боку групи, яка має протилежні інтереси.

Залучаючись до практики соціально-політичного управління, товариства набувають ознак місцевих ініціатив. Уілмотт виокре­млює декілька типів останніх. Так, «місцеве життя», позначаючи повсякденне життя, використовується соціальною політикою для підтримки й стимулювання повсякденних контактів між людьми з метою забезпечення сприятливого мікро- та макросоціального клімату. «Дії усередині товариства» можуть бути використані для згуртування групи з тим, щоб уможливити більш активну її участь у виробленні та реалізації рішень, які її стосуються. «Роз­виток товариства» є не лише засобом поліпшення життя людей у цьому районі, а й інструментом управління процесом останнього, досягнення цілей, важливих передусім для «центру» й необ­ов'язково поділюваних місцевими жителями. «Місцева політика» є комплексом програм, спрямованих на досягнення у спосіб за­лучення місцевого населення «зовнішніх» стосовно нього цілей. Серед таких програм Уілмотт вирізняє місцеві програми і місцеві служби. Місцеві програми, зазвичай, не відповідають інтересам цього товариства, але містять моменти, які враховують інтереси місцевих жителів й передбачають їх активну участь. Місцеві служби забезпечують здійснення соціальної роботи, яка є важли­вою складовою соціальної політики, тому й засобом зняття і по­передження опозиційності сучасних самоуправлінських форм державним структурам. Як така, соціальна робота, з одного боку, спрямована на посилення «почуття належності до певної соціа­льної спільноти» (Пейн), з іншого, — на вирішення проблем со­ціальної нерівності й дезінтеграції. Останнє досягається у спосіб надання населенню різних видів соціальної допомоги, створення різноманітних громадських об'єднань і фондів, що беруть на се­бе частину функцій, попередньо виконуваних державними служ­бами.

Завдяки товариствам та місцевим ініціативам мотиви людсь­кої діяльності трансформуються у суспільно небезпечні та при­йнятні. Серед засобів такої трансформації П. Бурдьє виокремлює передусім офіційну номінацію, «символічне навіювання з боку держави», яке спрямоване на репродукування легітимних картин бачення соціуму шляхом репрезентації його як «стилізації життя» (М. Вебер). Розмежування, що їх проводить офіційна номінація, спрямовані на сприйняття та визнання їх легітимними у спосіб нарікання їх природними й споконвічними. Внаслідок цього «со­ціальний простір й розрізнення, які відбуваються в ньому, праг­нуть функціонувати як простір «стилів життя» або як ансамбль Stande, груп, для яких характерна неоднаковість стилів життя» [Бурдьє П. Социология политики. — М., 1993. — С. 69]. Відтво­рення цих стилів життя, які є головним атрибутом товариств, спрямовується й регулюється офіційною номінацією, актом легі­тимного символічного насилля, монополія якого належить дер­жаві. Саме номінація як одна з форм здійснення влади у постмо­дерних суспільствах, виявляється вирішальним чинником збере­ження та убезпечення тієї чи іншої форми активності індивідів.

Значущість стилів життя, що мають допомогти людині вирі­шити проблему особистої ідентифікації в межах формованої культури, підтримується завдяки культивуванню у неї так званої «установки на споживання». Така установка, на думку 3. Баума­на, пропонує людині моделі того, що вона може зробити з себе, моделі її власної особистості. Обираючи цю модель, купуючи всі необхідні її атрибути й виконуючі всі необхідні дії, людина стає членом групи, яка схвалює цю модель й сприймає її як свою тор­гову марку, як ознаку свого членства. Вирішуючи власні світо­глядні проблеми через практику споживання, яка завдяки рекламі стверджується як деякий особистісний імператив, індивід з лю-дини-функції перетворюється на людину-імідж, управління якою, на думку Г. Маркузе, відбувається у спосіб формування так зва­них «хибних потреб». «Хибні потреби» — це потреби, які нав'язуються людині з боку особливих соціальних інтересів з тим, щоб звести до обговорення та розвитку альтернативних на­прямів у політиці в межах статусу — кво. Через такі потреби останній втручається як у свідоме, так й у несвідоме індивіда, створюючи можливість впливати на індивідуальний протест без­посередньо у зародку та зводити нанівець «внутрішній вимір» свідомості людини. Нічого не змінилося, зазначає з цього приво­ду Ж. Бодрійяр, хіба що одне: особистість у своєму самоздійс-ненні обмежена не репресивними законами, не нормами послуху; цензура здійснюється у «вільній» поведінці (купівлі, виборі, спо­живані), через стихійне самозавантаження. Вона ніби інтеріорізу-ється в самому акті насолоди [Бодрийяр Ж. Система вещей. — М, 1995. —С. 161].

——ш| На думку О. Тоффлера, осмислення проблема- тики соціально-політичного управління має відбуватися в межах поняття трансформації влади. Остання означає, що безпосередній примус у суспільстві поступається його видозміненим, прихова- ним, але водночас законодавчо регульованим формам. Така трансформація пов'язана з новою роллю знання у суспільстві, яка спричинила виникнення системи багатства, яка використовує не фізичну силу людини, а її інтелектуальні здібності. Саме знання дозволяє сучасній владі досягти бажаних цілей, мінімально ви- трачаючи при цьому свої ресурси, переконати людей в їх особис- тій прихильності цим цілям. Оскільки в основі знання лежить ін- формація, то управління людьми тепер існує передусім як управління інформаційними процесами. Останнє підпорядкову- ється декільком варіантам так званої «інфо-тактики»: 1) накла- дання грифу «таємно»; 2) керований відплив інформації, що має цілеспрямований характер й орієнтований на передачу даних ЗМІ; 3) приховування джерела інформації; 4) використання так- тики «подвійного» каналу тобто передача суперечливих один од- ному фактів чи фактів, які не збігаються; 5) контроль доступу до інформації, організований за ієрархічним принципом; 6) прихо- вування деяких фактів за принципом: «цього знати не потрібно»; 7) навмисне упущення деяких фактів; 8) розрізнення даних в різ- них джерелах, що утруднює цілісність сприйняття подій.

На думку Ю. Хабермаса, до практики соціально-політичного управління у постмодерних суспільствах слід залучати складові їх соціокультурного потенціалу, які долають межі одиничних ін­тересів, що обслуговуються владою і грошима. Це, передусім: мова, ціннісні орієнтації, норми, взаємопорозуміння та солідар­ність. За їх допомогою обгрунтування норм людської життєдія­льності як взаємоприйнятних для усіх членів суспільства відбу­вається у процесі дискурсу. Такий процес має на меті відшукання еквівалента втраченому способу функціонального забезпечення ідентичності, притаманного традиційній картині світу, яка базу­ється на диференціації індивідів за ознакою «внутрішнє-зовнішнє» («свій-чужий»), яка виявляється наївною та безсилою перед проблемами, що потребують універсального осмислення та ризику самоуправління як засобу їх розв'язання. «... не хто ін­ший, а ми самі повинні приймати рішення стосовно норм нашого спільного життя у світлі спірних принципів» [Ю. Хабермас. Де­мократия. Разум. Нравственность. — М., 1992. — С. 89]. Пошук нових способів легітимації як обгрунтування всіх фактично наяв­них відносин влади і панування полягає, вважає Ю. Хабермас, не в смисловому оновленні зазначеної диференціації, а у ствер­дженні універсалізму як моделі вирішення проблем, що оголю­ють частину існуючого безладу, у спосіб мовних комунікацій. У практиці соціально-політичного управління такий універсалізм існує як комунікативна етика, що надає «голос тим, хто вмовк від болю» шляхом створення мережі вільних асоціацій, які допов­нюють або цілком замінюють адміністративні форми регулюван­ня існуючих конфліктів у суспільстві публічною конкуренцією думок та висловлювань.

На думку П. Бурдьє, збереження чи трансформування соціа­льного світу можуть бути досягнуті лише шляхом збереження чи трансформування відповідних категорій його сприйняття. Вирі­шальним тут є монополія виробництва та розповсюдження здо­рового глузду як схем осмислення та вираження соціуму, яким властива «страшенна соціальна влада». Самі ці схеми оформлю­ються номінацією, яка визначається двома крайніми пунктами свого здійснення, — образою та претензією на загальне визнання номінації, що продукується приватною особою, та офіційною номінацією як актом символічного навіювання з боку держави, що має монополію на легітимне символічне насилля.

Теми рефератів та курсових робіт

1. Особливості та завдання практики соціально-політичного управ­ління у постмодерних суспільства.

2. Проблема особистісної ідентичності в постмодерних суспільст­вах та практика соціально-політичного управління.

3. Культурна ідентичність як засіб соціально-політичного управлін­ня у постмодерних суспільствах.

4. Поняття товариства та місцевих ініціатив у контексті проблема­тики соціально-політичного управління в постмодерних суспільствах.

5. Понятгя «установки на споживання» та світоглядні пріоритети практики соціально-політичного управління у постмодерних суспільствах.

6. Реклама як засіб соціально-політичного управління у постмодер­них суспільствах.

7. Поняття номінації у П. Бурдьє та практика соціально-політичного управління у сучасній Україні.

8. Ю. Хабермас про «продуктивну силу комунікації» та практика со­ціально-політичного управління у сучасному українському суспільстві

9. О. Тоффлер про інформаційну складову процесів соціатьно-політичного управління в постмодерних суспільствах.

10. Г. Маркузс про особливості соціального контролю в постмодер­них суспільствах.

Завдання для самостійної роботи

1. Як співвідносять між собою поняття «хибні потреби» (Г. Мар-кузе) та «установка на споживання» (3. Бауман)? Які завдання соціаль­но-політичного управління у постмодерних суспільствах можуть бути вирішені зі їх допомогою? Як ви вважаєте, чи залучаються ці поняття до практики соціально-політичного управління у сучасній Україні? Якщо так, то з якою метою? Відповідь обґрунтуйте.

2. Розкрийте зміст понять товариства та місцевих ініціатив. Яким, на ваш погляд, є ціннісно-світоглядне навантаження цих понять, та які проблеми соціально-політичного управління у постмодерних суспільс­твах вирішуються за їх допомогою? Як ви вважаєте, чи представлені ці поняття у практиці соціально-політичного управління у сучасній Украї­ні? Якщо так, з'ясуйте умови їх ефективного використання.

3. Проаналізуйте положення Ю. Хабермаса про «продуктивну силу комунікації». Яким чином та за яких умов воно може сприяти оптимі-зації процесів соціально-політичного управління у сучасному українсь­кому суспільстві? Які елементи соціокультурного потенціалу останньо­го, на вашу думку, використовуються у практиці соціально-політичного управління в сучасній Україні? Наведіть приклади.

4. Розкрийте зміст та призначення номінації у постмодерних суспі­льствах, як вони визначені П. Бурдьє. Як ви вважаєте, чи використову­ється номінація як засіб соціально-політичного управління у сучасній Україні? Якщо так, то які завдання вона допомагає вирішувати? Відпо­відь обґрунтуйте.

5. Порівняйте поняття ролевого плюралізму У Т. Парсонса та маргі­нальної диференціації особистості у Ж. Бодрійяра. Чи можна вважати їх тотожними? Чи не суперечить, на вашу думку, маргінальна диференці­ація особистості проблемі особистісної ідентичності, що є пріоритет­ною для соціально-політичного управління у постмодерних суспільст­вах? Якщо ні, то в який спосіб вона допомагає формувати ідентичність

особистості та забезпечувати почуття лояльності останньої щодо суспі­льно-політичних умов свого розвитку? До якої функції референтних груп тяжіє маргінальна диференціація особистості? Відповідь обгрун­туйте.

_{тидлядисжй}

Рекомендована література

Основна

1. Бауман 3. Мыслить социологически. — М., 1996. — С. 213—223.

2. Бурдьє П. Начала. — М., 1992. — С. 197—207, 222—230.

3. Бурдьє П. Социология политики. — М., 1993. — С. 63—80, 192—194.

4. Гидденс Э. Постмодерн // Философия истории. Антология. — М., 1995.

5. Иванов Д. В. К пониманию современности: критический вызов // Проблемы теоретической социологии. — СПб, 1996. — Вып 2.

6. Пени М. Сообщество как основа социальной политики и соци­ального действия // Взаимосвязь социальной работы и социальной по­литики. — М., 1997.

7. Політологія посткомунізму. — К., 1995. — С. 17—21,23—27.

8. Современная западная социология: классические традиции и по­иски новой парадигмы. — М., 1990. — С. 4—10, 93—ПО, 149—157.

9. Тоффлер О. Смещение власти: знание, богатство и принуждение на пороге XX века. — М., 1991.

• 10. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. — М., 1992. — С. 35, 46—50,80—104.

Додаткова

1. Западная теоретическая социология 80-х гг.— М., 1989.— С. 65—95.

2. Королько В., Танчер В. Постмодерн // Социологическая теория сегодня. — К., 1994.

3. Кривега Л. Д. Мировоззренческие ориентации личности в усло­виях трансформации общества. — Запорожье, 1998.

4. Новые тенденции в западной социальной философии. — М., 1988. —С. 51—77.

5. Реконструкція світоглядних парадигм. — К., 1995.

6. Шампань П. «Делать мнение» — новая политическая игра. — М., 1997.

1. Основні моделі прийняття управлінських рішень: порівняльний аналіз.

2. Проблема якісної оцінки управлінських кадрів.

3. Культура управлінських кадрів: поняття, критерії та шляхи фор­мування.

4. Труднощі та особливості управлінських процесів у сучасній Україні.

5. Віртуальна психологія та практика соціального управління.

6. Інформаційні бар'єри та інформаційні шуми у практиці соціаль­ного управління.

7. Інформаційний вплив та практика соціального управління.

8. Соціально-психологічні аспекти інформації та проблема ефекти­вності соціального управління.

9. Комунікативні технології у практиці соціального управління.

10. Інформаційні процеси в сучасній Україні: проблеми та перспек­тиви.

11. Особливості та проблеми адміністративно-державного управлін­ня в сучасній Україні.

12. Соціально-психологічні аспекти трансформаційних суспільств та практика соціально-політичного управління.

13. Культурне інсценування у сучасній Україні.

14. Соціологія повсякденності про об'єктивні підстави практики со- ціально-політичного управління.

15. Психологічні чинники ефективності політичної пропаганди.

16. Семіотичні моделі реклами та проблема ефективності соціально-політичного управління.

17. Засоби масової інформації в практиці соціально-політичного управління.

18. Індустрія розваг як засіб соціально-політичного управління.

19. Проблеми та труднощі функціонування засобів масової інформа­ції в сучасній Україні.

20. Інститут соціального контролю у практиці соціально-політичного управління.

21. Соціальні норми та санкції у практиці соціально-політичного управління.

19. Феномен деліквентної поведінки та завдання практики соціаль­но-політичного управління.

20. Соціальна робота та завдання соціально-політичного управління.

21. Особливості здійснення соціального контролю в посткомуністи­чних суспільствах.

22. Соціальні технології та практика соціально-політичного управ­ління в сучасній Україні.

23. Соціально-політичні та психологічні характеристики людини-маси.

24. Психологія мас і фашизм: взаємообумовленість понять.

25. Об'єктивні та суб'єктивні чинники соціального навіювання.

26. Прийоми та правила ефективності практики соціально-політичного управління в масових суспільствах.

27. Переконуючий вплив як складова практики соціально-політичного управління в масових суспільствах.

28. Масові тенденції в сучасній Україні та практика соціально-політичного управління.

29. Парламентські збори як різновид натовпу у Г. Лебона.

30. Повторення як засіб соціально-політичного управління в масо­вих суспільствах (Г. Лебон, С. Московічі).

31. Теорія масової поведінки С. Московічі та практика соціально-політичного управління в сучасній Україні.

32. Масова та колективна поведінка: спільне і відмінне.

33. Елементарні форми колективної поведінки та практика соціаль­но-політичного управління у сучасній Україні.

34. Маса і натовп: порівняльна характеристика понять.

35. Організовані форми колективної поведінки та практика соціаль­но-політичного управління у сучасні Україні.

36. Г. Блумер про характерні риси специфічних соціальних рухів та головні механізми їх відтворення.

37. Специфічні та експресивні соціальні рухи: спільне та відмінне.

38. Феномен громадської думки та практика соціально-політичного управління.

39. Особливості та труднощі формування громадської думки в су­часному українському суспільстві.

40. Мода як засіб соціально-політичного управління.

41. Раціональні чинники масової поведінки та практика соціально-політичного управління.

42. Значення спадку класичного біхевіоризму для практики соціаль­но-політичного управління.

43. Масово-психологічна та біхевіористична моделі соціально-політичного управління: спільне та відмінне.

44. Феномен латентного навчання та доцільність його використання у практиці соціально-політичного управління.

45. Соціально-політичний зміст та ціннісно-світоглядне наванта­ження класичного біхевіоризму.

49. Основні положення класичного біхевіоризму та практика соціа­льно-політичного управління в сучасній Україні.

50. Стимул-реактивні концепції соціально-політичного управління: переваги та недоліки.

51. Проблема стимулювання людської поведінки та практика соціа­льно-політичного управління в сучасній Україні.

52. Технологія поведінки Б. Скіннера та практика соціально-політичного управління в сучасному українському суспільстві.

53. Соціобіхевіористична модель соціально-політичного управління: основні ідеї та представники.

54. Порівняльна характеристика біхевіористичної та соціобіхевіори­стичної моделей соціально-політичного управління.

55. Проблема стимулювання людської поведінки в соціобіхевіорис-тичній моделі соціально-політичного управління.

56. Феномен мовленнєвого впливу та основні підходи до його ви­вчення.

57. Особливості організації мовленнєвого впливу в умовах масової комунікації.

58. Проблема соціального контролю в соціобіхевіористичній моделі соціально-політичного управління.

59. Соціальна драматургія Е. Гофмана та практика соціально-політичного управління у сучасному українському суспільстві.

60. Паралінгвістичні аспекти людської поведінки та практика соціа­льно-політичного управління.

61. Первинні соціальні групи та практика соціально-політичного управління у сучасній Україні.

62. Еталонні групи у сучасному українському суспільстві.

63. Референтні групи та проблема оптимізації соціального контролю.

64. «Симпатія» та «відраза» як важелі соціально-політичного управ­ління у сучасному українському суспільстві.

65. Основні положення когнітивізму в контексті проблематики соці­ально-політичного управління в сучасній Україні.

66. Теорії ідентичності та практика соціально-політичного управ­ління.

67. Проблема ідентичності та практика соціально-політичного управління у сучасному українському суспільстві.

68. Витоки, форми та шляхи подолання дисонансних ситуацій у су­часній Україні.

69. Структура типових почугтів та особливості її використання для досягнення ціннісно-світоглядних пріоритетів практики соціально-політичного управління.

70. Міжособистісні стосунки та проблема ефективності переконую­чого впливу в умовах масової комунікації.

71. Ціннісно-світоглядних пріоритетів практики соціально-політичного управління у сучасній Україні та суб'єктивні чинники їх досягнення.

49. Особливості використання соціальних та міжособистісних ролей у практиці соціально-політичного управління.

50. Головні положення теорії соціальної дії та практика соціально-політичного управління у сучасній Україні.

51. Поняття організації, команди та колективу у контексті пробле­матики соціально-політичного управління.

52. Нормативні експектації сучасного українського суспільства.

53. Примус у структурі соціально-політичного управління.

54. Проблема стабільності та практика соціально-політичного управління.

55. Концепції лояльності Т. Шибутані та Т. Парсонса: спільне та відмінне.

56. Концепція девіантної поведінки Р. Мертона у контексті завдань соціально-політичного управління в сучасному українському суспільстві.

57. Психоаналіз про індивідуально-психологічні аспекти практики соціально-політичного управління.

58. Феномен психічної інфляції та необхідність його врахування у практиці соціально-політичного управління.

59. Особливості використання колективного несвідомого у практиці соціально-політичного управління.

60. Колективне несвідоме та практика соціально-політичного управ­ління у сучасній Україні.

61. Архетиии у структурі механізму культурних інсценувань.

62. Поняття соціального характеру та його значення для практики соціально-політичного управління.

63. Особливості та завдання практики соціально-політичного управ­ління у постмодерних суспільства.

64. Культурна ідентичність як засіб соціально-політичного управ­ління у постмодерних суспільствах.

65. Реклама як засіб соціально-політичного управління у постмоде­рних суспільствах.

_{питаннядлясамоконтролю}

1. Феномен управління. Основні підходи до його вивчення.

2. Поняття про соціальне управління. Головна відмінність соціаль­ного управління від управління живими організмами.

3. Два аспекти політичного управління. Теоретично-політологічне підґрунтя їх розмежування.

4. Теорія адміністративно-державного управління: предмет, основні поняття та проблеми.

5. М. Вебер про головні принципи адміністративно-державного управління.

6. Основні положення теорії адміністративно-державного управлін­ня Б. Гурне.

7. Доцільність та обмеженість кібернетичного тлумачення управління.

8. Соціальна інформація: визначення, джерела, типи та вимоги.

9. Соціально-психологічні аспекти соціальної інформації та їх зна- чення для практики соціально-політичного управління.

10. Г. Лассуел про складові семантичного аналізу інформації.

11. Поняття інформаційних бар'єрів та шумів.

12. Неформальна комунікація у практиці соціально-політичного управління.

13. Соціальні стереотипи та основні способи їх використання у прак­тиці соціально-політичного управління.

14. Паралінгвістичні аспекти комунікації та проблема ефективності соціально-політичного управління

15. Інформаційний вплив та особливості його організації в умовах масової комунікації.

16. Публічна промова як складова інформаційного впливу: правила організації та чинники ефективності.

17. Школа наукового менеджменту.

18. Школа «людських стосунків» та менеджмент людських ресурсів: спільне і відмінне.

19. Основні напрями та школи сучасної науки управління.

20. Класифікація принципів соціального управління.

21. Функції управління.

22. Форми та методи соціального управління.

23. Поняття діапазону управління. Основні правила та чинники його визначення.

24. Основні поняття науки управління.

25. Особливості управління соціально-політичними процесами в трансформаційних суспільствах.

26. Сутність та сенс проблеми соціально-політичного управління.

27. Ціннісно-світоглядні виміри проблеми соціально-політичного управління.

28. Соціально-політичне управління та проблема легітимності.

29. Проблема соціально-політичного управління в контексті загаль­ної теорії управління.

30. Політична психологія та проблема соціально-політичного управління.

31. Сучасні соціальні технології та практика соціально-політичного управління.

32. Методи системного аналізу та математичного моделювання в соціально-політичному управлінні.

33. Теоретично-філософські засади осмислення проблеми соціаль­но-політичного управління.

34. Проблема реконструювання суб'єктивних смислів соціальної дії у М. Вебера.

35. Вчення В. Парето про логічні та нелогічні вчинки. Поняття про залишки та похідні.

36. Г. Моска про сенс «політичної формули» та її роль у соціально-політичному управлінні.

37. Соціологія повсякденності та проблема соціально-політичного управління.

. 38. Теорія мотиваційного впливу П. Сорокіна.

39. П. Бергер та Т. Шибутані про інститут соціального контролю.

40. Соціально-політичне управління та проблема масовизації суспі­льства. Т. Шибутані про характерні риси масових суспільств.

41. Особливості соціально-політичного управління в масових суспі­льствах.

42. Визначення та основні характеристики людини-маси у Г. Лебона.

43. Класифікація людини-маси у Г. Лебона.

44. Г. Лебон про основні способи соціально-політичного управління в масовому суспільстві.

45. Г. Лебон про віддалені чинники формування людини-маси.

46. Г. Лебон про безпосередні чинники формування людини-маси.

47. Визначення та ознаки масової поведінки в працях Е. Канетті.

48. Е. Канетті про поняття масового кристалу та масового символу.

49. Е. Канетті про критерії класифікації людини-маси.

50. Е. Канетті про класифікацію людини-маси за змістом афектів.

51. С. Московічі про відмінність класичної та масово-психологічної моделей соціально-політичного управління.

52. С. Московічі про завдання, коло проблем та структуру мосово-психологічної теорії соціально-політичного управління.

53. С. Московічі про теоретичну схему соціально-політичного управління в масовому суспільстві.

54. С. Московічі про основні стратегії соціально-політичного управління в масовому суспільстві.

55. С. Московічі про домінуючу модель соціально-політичного управління в масовому суспільстві.

56. С. Московічі про колективний та індивідуальний аспекти соціа­льно-політичного управління в масовому суспільстві.

57. С. Московічі про психологічне підґрунтя харизми та її роль у соціально-політичному управлінні.

58. Філософське осмислення масової поведінки у працях X. Ортсги-і-Гасети («Повстання мас») та К. Ясперса («Духовна ситуація нашого часу»).

59. Г. Блумер про сутність і основні форми колективної поведінки.

60. Г. Блумер про походження та механізми функціонування елеме­нтарної колективної поведінки.

61. Г. Блумер про основні види елементарної колективної поведінки та механізми її відтворення.

62. Г. Блумер про теоретичний принцип соціально-політичного управління в масовому суспільстві.

63. Г. Блумер про основні правила соціально-політичного управлін­ня в масовому суспільстві.

64. Г. Блумер про організовані форми колективної поведінки та їх значення для практики соціально-політичного управління.

65. Г. Блумер про механізми формування специфічних соціальних рухів.

66. Мода як засіб соціально-політичного управління.

67. Прагматизм про роль раціональних чинників у здійсненні соціа­льно-політичного управління в масовому суспільстві.

68. Біхевіористичне тлумачення проблеми соціально-політичного управління (Е. Торндайк, Дж. Уотсон).

69. Стимул-реактивні теорії соціально-політичного управління.

70. Основні положення та проблеми технології поведінки Б. Скіннера.

71. А. Бандура про основні принципи теорії соціального навчання.

72. Ринкова модель соціально-політичного управління Д. Хоманса.

73. Дж. Мід про соціальну матрицю соціально-політичного управління.

74. Дж. Мід про поняття «узагальненого іншого» та його роль у со­ціально-політичному управлінні.

75. Г. Блумер та Т. Шибутані про основні положення та завдання соціобіхевіористичної моделі соціально-політичного управління.

76. Значення первинних соціальних груп для практики соціально-політичного управління.

77. Г. Келле та Т. Шибутані про роль референтних груп у практиці соціально-політичного управління.

78. Теорія міжособистих стосунків у контексті проблеми соціально-політичного управління.

79. Т. Шибутані про важливість врахування нетотожності особистого та соціального статусів для практики соціально-політичного управління.

80. Т. Шибутані про підґрунтя та засоби соціального контролю над почуттями в масовому суспільстві.

56. Соціометрична структура суспільства як підґрунтя ефективності соціально-політичного управління. Дж. Морено «Соціометрія».

57. Концепція соціальної драматургії І. Гофмана в контексті про­блеми соціально-політичного управління.

58. Когнітивізм про основне завдання та напрями соціально-політичного управління (Л. Фестінгер, Е. Аронсон).

59. У.Томас і Ф. Знанецький про об'єктивні та суб'єктивні чинники ефективності соціально-політичного управління.

60. Значення психоаналітичного виміру соціально-політичного управ­ління для практики його здійснення.

61. Психоаналіз про індивідуально-психологічні аспекти соціально-політичного управління.

62. 3. Фрейд «Масова психологія та аналіз людського «Я».

63. Т. Шибутані про можливі порушення особистісних визначень у масовому суспільстві та необхідність їх врахування в практиці соціаль­но-політичного управління.

64. К. Г. Юнг про важливість колективного несвідомого для практи­ки соціально-політичного управління.

65. Проблематика соціально-політичного управління в роботі К. Г. Юнга «Сучасність та майбутнє».

66. Поняття «соціального характеру» у Е. Фромма. Його значення для практики соціально-політичного управління.

67. Е.Фромм про основні механізми соціальної поведінки в масово­му суспільстві.

68. Типологія соціальних характерів Д. Рісмена у контексті пробле­матики соціально-політичного управління.

69. Конструктивна теорія неврозів К. Хорні як теоретико-психологічне підґрунтя соціально-політичного управління.

70. Загальна схема соціально-політичного управління в теорії стру­ктурного функціоналізму.

71. Т. Парсонс «Система сучасних суспільств».

72. Р. Мертон про витоки та основні види девіантної поведінки і не­обхідність її врахування у практиці соціально-політичного управління.

73. Соціально-політичне управління та практика соціальної роботи.

74. Місце та роль реклами в практиці соціально-політичного управління.

100. Засоби масової інформації та практика соціально-політичного управління.

101. Пропаганда як конституюючий елемент соціально-політичного управління (С. Московічі, Г. Блумер, П. Лайнбарджер).

102. Г. Маркузе про особливості соціально-політичного управління в тоталітарних суспільствах.

103. Соціально-політичне управління в сучасних західних суспільствах.

104. Сучасні підходи до осмислення проблеми соціально-політич- ного управління (О. Тоффлер, Ю. Хабермас, П. Бурдьє).

105. М. Фуко «Право на смерть та влада над життям».

Автоматизована система управління — система управління, що вико­ристовує автоматичні засоби обробки інформації, електронно-обчислювальну техніку для вирішення завдань планування і управління економічною та соціальною діяльністю підприємств, галузей, територій.

Авторитет— у широкому сенсі слова означає вплив, який чинить на кого-небудь окрема особа чи соціальний інститут у силу своїх за­слуг, інтелектуальних, моральних, ділових якостей. У вузькому сенсі авторитет є засобом здійснення управлінських зв'язків, ус­пішної управлінської праці, делегування повноважень, розподілу відповідальності у процесі управлінської діяльності.

Авторитет керівника — інтегруюча характеристика керівника, що реа­лізується у стилі його діяльності. Головна умова авторитету кері­вника — відповідність рис особистості керівника вимогам, які до нього висуваються.

Адміністративно-управлінські методи — способи безпосереднього (прямого), оперативного впливу на керований об'єкт з метою за­безпечення однозначної поведінки та дій виконавця у цій ситуації, досягнення відповідного результату. Ґрунтуються на авторитеті влади, повноваженнях, праві керівника, суб'єкта управління дава­ти розпорядження, на принципі обов'язкового і точного їх вико­нання підлеглими, виконавцями.

Адміністрація — органи управління, які здійснюють на основі наданих їм прав виконавчо-розпорядчі функції з підтримки певного по­рядку, організації діяльності на підприємствах та установах, у межах окремих регіонів та територіальних утворень.

Адміністрування— керівництво певною ділянкою робот чи об'єктом управління адміністративними методами управління. В негатив­ному сенсі — формально-бюрократичне управління за допомогою наказів і команд замість конкретного керівництва на основі ви­вчення дійсного стану речей.

Адресності принцип у соціальному управлінні— вимога до реалізації управлінського рішення, згідно з яким та передбачає виділен­ня конкретних виконавців та закріплення за ними певного кола за­вдань, виконаній яких необхідне для досягнення поставленої мети.

Аксікреація — процес породження, «вирощування» у людини і групи людей нових чи «регенерація» й прийняття переосмислених у своєму особистіспо-індивідуальному значенні соціальних та ін­ших цінностей.

Аналіз як метод управління — спосіб вивчення об'єкта і суб'єкта управління, характеру їх взаємодії в управлінському процесі, за­вдяки якому розкриваються ознаки, властивості, відношення кож­ного з них окремо, визначається предметний зміст, механізми вза­ємозв'язку, умови досягнення мети управління.

Аналіз системи соціального управління — метод управлінської діяль­ності, який включає вивчення, систематизацію, узагальнення і оцінку інформації про структуру, загальні і специфічні якості суб'єкта та об'єкта управління.

Антиентропійний характер управління — дія керуючої системи зі зме­ншення, протидії наростанню ентропії.

Аудиторний зріз — дослідження інформації про аудиторію за визначе­ними параметрами, наприклад, за віком, родинним станом, різними формами мотивації та результатами сприйняття інформації тощо.

Банк інформації в соціальному управлінні — спеціально організоване зібрання (архів) даних про стан суб'єкта і об'єкта управління, звід програм, інструментів, методичних матеріалів, результатів соціо­логічних досліджень, підсумків теоретичного та емпіричного ана­лізу (звітно-аналітична інформація), що використовуються в про­цесі управлінської діяльності.

, Відносини субординації і координації— вид управлінських відносин, які характеризують місце та роль окремих видів управлінської ді­яльності стосовно один одного, положення суб'єктів цієї діяльно­сті під час здійснення загальної цілі управління. Відносини суб­ординації— це відносини між суб'єктами управлінської діяль­ності, які виражають безпосереднє підпорядкування їх один од­ному в процесі управління єдиним об'єктом, вертикальні зв'язки між ними. Відносини координації виражають зв'язки непідпоряд-кованих безпосередньо суб'єктів управлінської діяльності, гори­зонтальні зв'язки між ними. Відносини централізму та самостійності в соціальному управлінні — вид управлінських відносин, обидва боки яких властиві діяльності суб'єкта управління. Відносини централізму — це такі зв'язки між вищими та нижчими суб'єктами управлінських відносин, за яких вищі органи мають право і обов'язки визначати зміст напрям діяльності нижчих органів згідно зі спільною метою розвитку об'єкта соціального управління. Відносини самостійності перед­бачають наявність у суб'єктів управлінських відносин прав та обов'язків, які дають можливість визначати зміст і напрям діяль­ності з реалізації власних специфічних і загальних інтересів. Відповідальність — форма реалізації соціального контролю. Розрізня­ють індивідуальну, групову та колективну відповідальність.

Вплив управлінський — дія, що викликає зміну стану (параметрів, яко­стей) об'єкта (системи) управління.

Впорядкованість системи в управлінні — несуперечливість діяльності її підсистем і елементів, тобто те, наскільки її часткові функції не заважають, не протидіють одна одній.

Гласності принцип — принцип функціонування зворотного зв'язку в системі соціального управління; вимога своєчасного, широкого і регулярного інформування громадян про діяльність органів управління, про дійсний стан речей у суспільстві.

Гласність — принцип демократії, механізм демократизації суспільного жит­тя, який передбачає вільну циркуляцію соціальної інформації у суспі­льстві, можливість отриманім точної, повної, достовірної інформації, її публічної оцінки, висловлення своєї думки з обговорюваної проблеми.

Глобальні соціальні технології — технології, що спрямовані на вирішення за­гальнолюдських проблем, пов'язаних з оцінкою не лише внутрішніх, але й світових тенденцій розвитку, комплексною оцінкою ситуації.

Головної ланки принцип у соціальному управління — принцип органі­зації процесу соціального управління; вимога, яка полягає у ви­значенні головного завдання серед комплексу взаємопов'язаних завдань, від вирішення якої залежить реалізація цілей управління.

Група соціальна — в широкому сенсі різноманітні за своїми основами об'єднання людей, що виникають на основі існуючої в суспільстві системи суспільних відносин. У вузькому сенсі — соціальне утворення, яке виокремлюється на основі соціального положення людей, їх місця та ролі в соціально-економічній структурі суспі­льства, їх інтересів та цінностей, соціальних орієнтацій.

Делегування повноважень — передання управлінських, владних функ­цій від одного суб'єкта до іншого.

Ділова гра— метод пошуку управлінських рішень у різноманітних проблемних ситуаціях через гру за заданими правилами.

«Дерево» цілей у соціальному управлінні — спосіб формування структу­ри цілей соціальної програми, який забезпечує взаємозв'язок бага­тьох цілей різного змісту (економічних, соціальних, політичних. Духовних), їх узгодженість для досягнення головної, єдиної мети.

Діагностика соціальна — вид оперативного аналізу соціального об'єкта з метою визначення його стану, оцінки конкретної ситуації, про­блемної характеристики. Результатом такого аналізу є опис об'є­кта в системі показників.

Дискриптивний та нормативний підходи до управління соціальними процесами і явищами — способи аналізу об'єкта соціального управління, оцінки його стану, можливостей зміни управлінськи­ми засобами. Дискриптивний підхід обмежується описом якостей соціального об'єкта, а нормативний передбачає видачу рекомен­дацій щодо того, яким має бути об'єкт і які дії потрібно здійснити для того, щоб його параметри відповідали прийнятій нормі (стан­дарту, традиціям, цінностям тощо). Допустимі межі управління — значення керуючого впливу, обмежене пев­ними межами, що обумовлені особливостями керованого об'єкта.

Евристичні методи — методи соціальної інженерії, які грунтуються на використанні інтуїції, що дозволяє в процесі аналітичної роботи знаходити правильні управлінські рішення.

Економічні методи управління — способи досягнення цілей управління на основі свідомого використання економічних законів, зацікав­леності людини в ефективних результатах виробничої діяльності

Емерджентні якості системи — якості цілісності системи, які не влас­тиві окремим елементам, а становлять наслідок їх взаємодії (на­приклад, здатність держави здійснювати широкомасштабні нау­ково-технічні, соціальні програми, непосильні для окремих галу­зей, підприємств).

Ентропія соціальної системи — міра відхилення соціальної системи чи її окремої ланки від прийнятого еталонного положення, яка вияв­ляється у знижені рівня організації, ефективності функціонуван­ня, темпів розвитку системи.

Ескапізм — прагнення особистості піти від дійсності в світ ілюзій, фантазій.

Ефект управлінської діяльності — співвідношення її корисного резуль­тату і обсягу витрачених для цього ресурсів, виражене в кінцево­му результаті функціонування управлінського об'єкта.

■ Єдиноначальність — принцип управління, коли керівник підприємства і установи несе всю повноту відповідальності за їх нормальне фу­нкціонування а розвиток й разом з тим має владні повноваження, права прийняття рішень та проведення їх у життя, права юридич­ної особи цього підприємства.

Єдність системи соціального управління — властивість системи управ­ління, яка виражає її здатність функціонувати та розвиватися як цілісний організм.

Жест — будь-який знак, який відтворюється головою, рукою, тілом та виражає емоції чи повідомляє інформації.

Закон організації управлінської діяльності — відповідність функцій, прав а обов'язків учасників процесу управління на кожному його рівні; виражає усталену залежність ефективності управлінської праці від ступеню його відповідальності.

Законності принцип в управлінні— обов'язкове виконання законів й відповідних до них правових актів органами держави, посадовими особами, громадянами та громадськими організаціями.

Закони соціального управління — закони здійснення управлінського впливу на соціальні об'єкти для забезпечення їх функціонування та розвитку.

Закони управлінських відносин — закони впорядкування, організації спі­льної діяльності суб'єктів управління, які переслідують єдину мету.

Закритість та відкритість соціальної системи — стан соціальної систе­ми, що визначається характером проникності її меж. Закритість соціальної системи (групи чи спільності) означає, що зовнішній індивід не може набути тієї особливої якості, яка притаманна ін­дивідам, що утворюють цю систему. Відкритість соціальної сис­теми означає можливість набуття зовнішнім індивідом соціально­го статусу цієї групи чи спільності, а також здатність впливати на її особливі інтереси з боку соціального оточення.

Запізнення в управлінні — розрив між моментом управлінського впли­ву суб'єкта на об'єкт та настанням відповідного результату цього впливу.

Змагання відносини — вид управлінських відносин, відносини між са­мостійними суб'єктами управлінської діяльності з приводу знахо­дження найкращих способів досягнення одних і тих же суспільно необхідних цілей.

Ігор теорія — математична теорія, завдяки якій моделюється прийняття оптимальних рішень в умовах конфлікту чи невизначеності. Ос­новні поняття: конфлікт, прийняття рішення у ньому та оптима-льність цього рішення.

Ігрові методи — група методів соціальної інженерії, що призначені для вироблення рішень, узгодження інтересів учасників роботи, їх на­вчання навичкам поведінки у певних ситуаціях і різноманітних групоутвореннях (навичкам згуртованості учасників) шляхом мо­делювання соціальних систем і процесів за допомогою ігрових соціальних технологій.

Ієрархічні системи управління — системи управління, що складаються зі взаємопов'язаних підсистем, упорядкованих за рівнями субор­динації.

Інжиніринг— інженерно-управлінські консультаційні послуги, пов'я­зані з розробкою проектної документації та методів запроваджен­ня нових техніки. Технології, організації виробництва, вироблен­ням оптимальних варіантів рішень тощо.

Інновація — створення, розповсюдження та застосування нового засо­бу, що задовольняє потреби людини і суспільства, викликаючи одночасно соціальні та інші зміни.

Інформативність в управлінні — концентроване, фотографічне уявлен­ня про управлінський об'єкт, якісна і кількісна характеристика ре­зультатів його дослідження; відображення рівня інформованості про соціальний об'єкт у документальних, звітних та дослідниць­ких матеріалах.

Інформації теорія — математична теорія, яка займається описом і оцін­кою методів передачі, збереження, здобуття й класифікації інфо­рмації.

Інформація — повідомлення, роз'яснення, інструкція, довідка. Сьогодні існують такі підходи до визначення цього терміна: 1) сукупність даних, необхідних для активного впливу на керовану систему з метою її оптимізації; 2) сукупність вузько спеціалізованих даних, що продукуються у величезній кількості в усіх сферах діяльності суспільства; 3) необхідний резерв і ресурс соціально-економіч­ного розвитку суспільства, подібний до інших ресурсів.

Інформація контекстуальна — те, що необхідно знати працівнику, аби мати уявлення, як його дії чи завдання та рішення вкладаються в ширшу картину роботи компанії.

Інформація мотиваційна— інформація, що її потребує працівник, аби відчути, що його зусилля цінують.

Інформація цільова — те, що необхідно знати працівнику, аби викону­вати свою роботу.

Керівник — обраний колективом (або назначений його повноважним суспільним чи адміністративним органом) найбільш авторитетний працівник, який має якості соціального і професійного лідера й наділений правами здійснювати керівництво спільною трудовою діяльністю і соціальним розвитком підприємства.

Кібернетика— наука про процеси управління в складних динамічних системах; про загальні принципи управління як організації цілес­прямованої дії шляхом переробки інформації; про способи ство­рення, розкриття, побудови й тотожного перетворення алгорит­мів, які описують управлінські процеси.

Кібернетика соціальна — напрям наукових досліджень у кібернетиці, який орієнтований на пізнання та адекватне відображення суспі­льних явищ і процесів.

Колегіальність — форма організації системи соціального управління, яка полягає в тому, що управління здійснюється групою осіб (ко­легією), які несуть колективну відповідальність за загальний стан справ і персональну відповідальність за певну сферу діяльності.

Комунікативні технології — методи впливу на масову свідомість.

Комунікація — процес, за допомогою якого певна ідея передається від джерела до реципієнта з метою зміни поведінки останнього.

Комунікація масова — процес виробництва і передачі інформації засо­бами преси, радіо, телебачення; спілкування людей як членів ор­ганізованих об'єднань та спонтанних угруповань, яке здійснюєть­ся за допомогою технічних засобів.

Компетенція — коло проблем, сфера діяльності, в якій ця людина воло­діє знаннями та досвідом; сукупність повноважень, прав та обов'я­зків державного органу, посадової особи, громадської організації.

Комплексності принцип у соціальному управлінні — вимога у кожному складному соціальному явищі, що підпадає під управлінський вплив, враховувати всі аспекти явища: економічні, соціальні, по­літичні, духовні, психологічні й т. п.

Конкретності принцип у соціальному управлінні — вимога відповідно­сті соціального управлінського впливу дійсним, особливим влас­тивостям його об'єкта.

Контроль управління — один з необхідних етапів управлінського циклу, призначення якого — вияв відхилень величини фактичних параме­трів керованої системи від бажаних (мети, завдання, норми тощо).

Конформізм — позиція особистості, соціальної групи, яка характеризу­ється піддатливістю, пристосовництвом, некритичним механіч­ним сприйняттям стереотипу ідей, установок та відповідних до них вчинків та дій.

Координація — функція управління, змістом якої є забезпечення впоряд­кованого взаємозв'язку і взаємодії між організаціями, ділянками та учасниками виробництва і управління з метою узгоджених дій з ре­алізації рішень, об'єднанню зусиль у вирішенні спільних завдань.

Лінійне управління — вид управлінської структури де підпорядкова­ність управлінських ланок встановлюється знизу вверх, має хара­ктер однозначного зв'язку, коли кожний нижчий суб'єкт управ­ління підпорядковується лише одному вищому.

Лінійно-функціональне управління — вид організаційної структури системи управління; поєднання лінійного і функціонального управління, спрямоване на оптимізацію лінійного керівництва з точки зору підвищення рівня компетентності прийнятих рішень. За лінійно-функціонального управління лінійні ланки прийма­ють рішення, а функціональні підрозділи інформують, допома­гають лінійному керівництву виробляти та приймати конкретні рішення.

Маніпулювання свідомістю — соціальна технологія, яка полягає в управлінні свідомістю значної частини суспільства за допомогою різних засобів впливу (ЗМІ, гіпноз, реклама).

Маніпуляція — навмисне і приховане спонукання іншої людини до пе­реживання певних станів, прийняття рішень чи виконання дій, не­обхідних для досягнення ініціатором власних цілей. Основні складові маніпулятивного впливу: оперування інформацією; при­ховування маніпулятивного впливу; використання сили психоло­гічного тиску та психологічного впливу; вплив на певні психоло­гічні мішені.

Матрична структура системи управління— вид організаційної струк­тури системи управління, яка поєднує лінійне та програмно-цільове управління. Відповідно до принципів лінійного управлін­ня будується організація окремих сфер управлінської діяльності, а реалізація програм здійснюється за цільовими принципами, по го­ризонталі. Зміст роботи тут визначає керівник програми, а вико­навці підпорядковуються лінійному керівнику, який вирішує, хто і як буде виконувати ту чи іншу роботу.

Межа соціальної системи — визначеність соціальної системи, взятої у єдності ознак, індивідів, соціальних груп, спільностей, соціальних інститутів, що її утворюють, відносин та зв'язків між ними.

«Менеджерська сітка» — система ключових принципів підходу до управ­ління, яка будується на комбінації двох фундамеїггальних складових роботи менеджера: ставлення до виробництва та ставлення до лю­дей. Різні позиції на сітці виражають типові моделі такої роботи. Модель поведінки менеджера, за якої він повністю сконцентрований на виробництві, називається моделлю управління на основі завдань. Якщо менеджер надає виключного значення людським стосункам, то така модель його поведінки називається «управління сільським клу­бом». Оптимальною моделлю поведінки менеджера є така модель, яка забезпечує поєднання двох попередніх моделей— інтеграцію людей навколо виробництва. Це — модель «управління групою».

Мета управління — ідеальний образ бажаного результату, управлінсь­кої взаємодії суб'єкта та об'єкта управління, його оптимального функціонування і розвитку.

Метод групової роботи — метод соціальної інженерії, спрямований на створення, «вирощування» згуртованих творчих груп, здатних самостійно породжувати нові ідеї, сприяти особистішому розвит­ку учасників групи, вирішувати конкретні проблеми.

Метод соціального управління — спосіб чи сукупність прийомів, опе­рацій та процедур підготовки та прийняття, організації та контро­лю за виконанням управлінських рішень.

Метод структуралізації— розкладення проблеми на складові елемента з наступною оцінкою їх відносної важливості; процедура побудо­ви «дерева» цілей.

Механізми управління — сукупність механізмів, з яких складається управління, а саме: структура, функції, фінанси.

Мова жестів — система знаків, які здійснюються умовними жестами та використовується для мовленнєвого спілкування поряд зі звуко­вою мовою або замість неї.

Моделювання — метод дослідження соціальних явищ і процесів, формування й прийняття управлінських рішень, що грунтуєть­ся на заміщенні реальних об'єктів їх умовними образами, ана­логами.

Можливе значення управлінських рішень— означає, що в прийнятті управлінських рішень у соціальній сфері неможливо в кожний мо­мент отримати точні відомості про всі процеси, які на даний час відбуваються, передбачити їх подальший розвиток у всіх деталях.

Мозкова атака — евристичний метод соціальної інженерії, розроблений і описаний американським психологом А. Ф. Осборном у 1938 році. Перший етап передбачає висловлювання учасниками роботи якомога більше варіантів управлінського рішення. На другому етапі з великої кількості ідей відбираються найбільш вдалі й такі, що можуть бути застосовані на практиці.

Мотивація — спонукання, які викликають активність організму і ви­значають її спрямованість. Наведення мотивів, доводів, що пояс­нюють, виправдовують яку-небудь дію, вчинок, доводять необ­хідність якої-небудь дії.

Навіювання — вплив на психіку людини, який базується на пригніченні тим чи іншим способом свідомості й здатності до критичного сприйняття дійсності з метою нав'язування певних установок.

Навчання керівників — процес загальнотеоретичної підготовки керів­ника у сфері управління на основі вдосконалення економічних знань, вивчення досвіду запровадження нововведень; розвиток уміння мислити комплексно, здібностей керувати колективною працею й вирішувати конфлікти.

Надмірність системи управління — збільшення управлінських структу­рних компонентів, кількості переробленої соціальної інформації і (або) складності алгоритму функціонування ланок управління стосовно до значень, необхідних для виконання управлінського завдання.

Невербальні засоби спілкування — міміка, візуальна взаємодія (контакт очей), просторова і часова організація спілкування, тактильна ко­мунікація, пантоміміка.

Незалежність системи (в управлінні) — здатність системи в певний пе­ріод забезпечити свою життєздатність в умовах відключення від неї енергетичних та інформаційних зв'язків з іншими подібними системами.

Нейро-лінгвістичне програмування (НЛП) — модель міжособистої ко­мунікації, яка базується на принципі можливості моделювання суб'єктивних переживань людей. Виникла у другій половині 70-х років XX століття. Основоположниками НЛП прийнято вважати Р. Бендлера та Дж. Гріндера.

Норматив соціальний — кількісний або якісний орієнтир оптимального (для цього етапу розвитку соціального (об'єкта) стан соціального процесу.

Нормативна культура управління — сукупність принципів, цінностей, норм управлінської діяльності.

Обробка даних — процес перетворення даних за попередньо обгрунто­ваною методичною схемою (алгоритм) з метою перетворення їх на інформацію, прийнятну для оптимізації керованої соціальної системи.

Об'єкт соціального управління — керована соціальна система, елемен­тами якої є суспільства, соціальні групи, взаємодіючі між собою з приводу реалізації загальних і особливих інтересів. З елементно-структурної точки зору об'єкт соціального управління — це люди (персонально), організації, територіальні спільності, соціально-класові, етнічні та інші групи. З функціональної точки зору — ді­яльність, поведінка людини та соціальних груп.

Опис системи управління — спосіб представлення системи. Розрізня­ють опис через структуру, яка відображає призначення, склад елементів, способи їх взаємозв'язку, функціональний стан систе­ми, математичний опис, що передбачає використання математич­ного моделювання.

Оптимальності принцип — методологічний підхід, що визначає ефек­тивність досягнення цілей під час вирішення управлінських за­вдань.

Оптимізація управлінських рішень — пошук якомога кращого варіанту з можливих. Основа — комплексне, взаємопов'язане вирішення всіх аспектів проблеми, розгляд конкретного рішення як елемента більш загальної проблеми.

Організаторські здібності — індивідуальні особливості людини, що за­безпечують успішність, ефективність діяльності в області органі­заторської роботи, спрямованої на впорядкування та регулювання дій окремих індивідів та груп, закріплення за цими відповідних обов'язків (функцій). Виконання яких забезпечує реалізацію спі­льної мети даної організації.

Організаційна культура — які поділяються членами організації ціннісні орієнтації, моральні норми, уявлення про її місце та роль у суспі­льстві; набір прийомів і правил вирішення проблем зовнішньої адаптації і внутрішньої інтеграції робітників.

Організаційна структура системи управління — форма системи управ­ління, яка визначається сукупністю стійких зв'язків між елемен­тами, що забезпечують її цілісність, збереження основних якостей в умовах різних внутрішніх та зовнішніх змін. Головні елемен­ти — зв'язки (вертикальні, горизонтальні, прямі та зворотні) та інститути управління. Розрізняють: лінійну функціональну, ліній­но-функціональну, матричну, програмно-цільову структури.

Організаційне проектування — вид управлінської діяльності з розробки та запровадження наукової організації управлінської праці, який передбачає раціоналізацію структури органів управління, техно­логії, процедури виконання головних та найбільш масових видів управлінської праці, документування та обігу документів, інфор­маційного обслуговування діяльності апарату управління тощо.

Організаційний механізм — цілісна система розподілу функцій, яка здійснює інтеграцію діяльності окремих суб'єктів для вирішення певних завдань та забезпечує комплексне використання методів управління.

Організаційний тренінг — метод соціальної інженерії, призначений для формування навичок організаторської, управлінської роботи. Пе­редбачає навчання рефлексивному аналізу, вмінню об'єднувати людей і ресурси в єдину систему, яка приводить у дію механізми самоорганізації та саморозвитку груп і колективів

Організація — усталена система спільно працюючих індивідів на основі ієрархії рангів та розподілу праці для досягнення загальних цілей.

Органи державного управління— частина управлінських органів, що мають державно-владні повноваження.

Оцінка кадрів управління — результат аналізу та вияву з певної мето­дики якісного складу керівників і спеціалістів, ступеню їх відпо­відності вимогам, що висуваються до працівників апарату управ­ління.

Переконаність — повна і непохитна впевненість людини в чому-небудь, наявність у неї чіткої системи поглядів стосовно чого-небудь.

Переконання — форма впливу на свідомість особистості (маси людей) для формування певних світоглядних установок методами логіч­ного доказу або за допомогою незаперечних фактів.

Персонал— категорія працівників, об'єднаних за ознакою належності до організації чи професії.

Підпорядкування — використовується у декількох значеннях як: 1) за­лежність індивіда (групи, спільноти) в своїх діях від іншої особи; 2) дія керівника (керуючої системи) з приведення дій людей, що знаходяться у відносинах субординації, у відповідність до вимог організації до своїх членів; 3) вміння людини свідомо спрямову­вати свої прагнення та вчинки на досягнення спільної мети (коле­ктиву, групи, народу, суспільства, людства).

Політика соціальна — сукупність принципів, рішень та дій державних органів та інших організацій, спрямованих на забезпечення опти­мального функціонування і розвитку соціальних спільнот та окремих індивідів, їх соціальну захищеність у кризові періоди життя суспільства.

Прийняття ролі — прийняття індивідом позиції (статусу) й образу по­ведінки, схвалених конкретною соціальною групою.

Примус — підпорядкування людини (групи, народу) суб'єкту управ­ління проти його волі з метою використання його сил для досяг­нення тих чи інших суспільних чи особистих цілей. Засоби при­мусу зазвичай мають каральний характер, розраховані на позбав­лення об'єкта примусу будь-якої матеріальної цінності (економіч­ний примус), свободи (кримінальні покарання), чи навіть житгя.

Принцип соціального управління — головна вимога, якою керується суб'єкт соціального управління; вихідна керуюча установка, нор­ма діяльності зі впорядкування системи соціальних відносин, управління соціальними явищами і процесами.

Проблемна ситуація — вид управлінської ситуації, який характеризу­ється появою питання, завдання, що вимагають вирішення на ос­нові аналізу її причин і умов, особливостей, тенденцій розвитку, пошуку шляхів та засобів.

Проникність межі системи соціального управління — стан соціальної межі системи, що характеризується здатністю забезпечувати її обмін енергією, інформацією із зовнішнім середовищем.

Психологія управління — галузь науки, яка вивчає особистість і групи в соціальній системі управління. Об'єктом психології управління є сукупна діяльність зі створення матеріальних і духовних цінностей, яка потребує організації та управління, колективи і групи людей.

Регулювання (у системі) — вироблення керуючого впливу відповідно до відхилення регульованого параметру від заданої величини для приведення системи у нормальний робочий стан.

Реклама— головний засіб сприяння здійсненню основної мети: прода­жу товару, підняття іміджу тощо.

Реклама м'яка — оригінальна форма подачі реклами, в якій рекламне звертання робиться ненав'язливо.

Рівень організації системи — тип структурних і функціональних відно­син, які визначають життєздатність системи та її здатність до ор­ганізації зовнішнього середовища.

Рішення управлінське соціальне — засіб, акт здійснення управлінсько­го впливу; спосіб вираження управлінських відносин; розробле­ний і прийнятий, формально зафіксований проект соціальних змін, регулювання їх у конкретноісторичних умовах.

Ризик управлінський — свідоме прийняття рішення, наслідки реалізації якого не зовсім передбачувані.

Роль управлінська — відповідний до вироблених норм спосіб поведін­ки керівника для забезпечення успішної діяльності організації. Розрізняють міжособистісні ролі, інформаційні ролі, ролі, пов'я­зані з прийняттям рішень.

Саморегульована система — система, здатна підтримувати постійність своїх внутрішніх параметрів в умовах зміни зовнішнього середо­вища.

Самоуправління механізм— сукупність закономірностей, принципів, форм і методів активної участі громадян у вирішенні державних та суспільних справ, ефективного узгодження інтересів різномані­тних соціальних груп суспільства.

Система — сукупність елементів, взаємопов'язаність і впорядкованість яких дозволяє розглядати її як цілісність.

Система роботи з кадрами управління — сукупність логічно і організа­ційно взаємопов'язаних практичних дій, процесів і операцій, по­кликаних забезпечити реалізацію цілей і принципів, висунутих кадровою політикою.

Система управління авторитарна — система управління, за якої політична і економічна влада належить групі людей, що займають відносно ві­докремлене, замкнуте соціальне становище (владної корпорації).

Система управління демократична — система управління, за якої дже­релом влади є народ як визначальний суб'єкт управління, впливу на прийняття управлінських рішень.

Система управління тоталітарна — система управління, за якої вся пов­нота влади у державі належить одній особі й має немовби над­природні витоки, втілені в харизматичному лідері.

Системності принципи в соціальному управлінні — вимога об'єднання (за відповідної диференціації) окремих взаємообумовлених видів управлінської діяльності на підставі спільної мети. Передбачає не просту координацію дій різних органів управління шляхом їх уз­годження, а поєднання цих дій у цілісній цільовій програмі, де окремі органи управління, їх завдання є взаємозалежними елеме­нтами, які мають своє місце та роль під час здійснення управлін­ського процесу.

Ситуаційний підхід в управлінні — підхід, за якого вибір ефективної організаційної структури і механізму управління визначаються особливостями ситуації, в якій знаходиться організація.

Соціальна інженерія — напрям, який прагне розширити діапазон функ­цій соціології: окрім методичного забезпечення дослідницької ді­яльності створити засоби безпосереднього сприяння управлінсь­кій практиці шляхом запровадження соціальних технологій, спеціальних методів, методик, окремих технік і прийомів, які під­вищують ефективність праці керівника, успішність регулювання соціальних процесів.

Соціальна напруга— суспільне явище, яке виникає внаслідок розхо­дження потреб і інтересів, ціннісних орієнтацій та установок, норм і традицій суб'єктів соціальної взаємодії (індивідів, спільно­стей, інститутів, організацій), яке проявляється у різних формах.

Соціальна організація — різновид соціальної системи; цільова керована спільність, яка має ієрархічну структуру та власні особливі інте­реси.

Соціальна робота — особливий вид діяльності, спрямований на вирі­шення соціальних проблем окремих осіб і груп, на створення умов, які сприяють поновленню чи поліпшенню здатності людей до соціального функціонування.

Соціальна спільність — відносно стійка сукупність людей, яка характе­ризується більш-менш однаковими (у всіх чи деяких аспектах життєдіяльності) умовами і способом життя, спільністю масової свідомості, тією чи іншою мірою спільність соціальних норм, ціннісних систем та інтересів.

Соціальна технологія — алгоритм, процедура здійснення дій у різних галузях соціальної практики: управління, освіти, дослідницькій роботі, художній творчості. Поява соціальних технологій пов'яза­на з потребою швидкого та масштабного «тиражування» нових видів діяльності. В соціальному управління найбільше визнання отримали соціальні технології, призначені для вироблення управ­лінських рішень, підвищення ефективності ділових нарад, здійс­нення організаційного проектування, підбору, розміщення та на­вчання кадрів, зняття соціальної напруги.

Соціальне проектування — один із видів цілепокладання, що пов'яза­ний із формуванням об'ємно-інформаційного аналогу (проекту) соціального об'єкта, який створюється. Соціальний проект є опи­сом найбільш суттєвих властивостей об'єкта, що створюється з позицій фіксованого завдання у сукупності нормативно-органі­заційної документації стандартів діяльності, які регламентують організацію виробництва і управління, порядок внесення в них змін.

Соціальні групи — особливі соціальні утворення, що об'єднують людей за спільністю відповідних інтересів, за певними економічними та соціальними умовами життя, подібними побутовими умовами, спі­льним рівнем культури та схожими духовними прагненнями.

Соціально-організаційний підхід в управлінні — напрям в управлін­ській науці та практиці, де центральною є проблема ефектив­ності і надійності організації, яка розглядається як умова, фор­ма існування та системоутворюючий елемент цільової спіль­ноти, що забезпечують її цілісність, виживання, нормальне фу­нкціонування і розвиток. У межах цього підходу вирішуються проблеми цілепокладання, керованості та гнучкості організації; її стратегії і тактики, надійності та якості управлінських рі­шень; спеціалізації і кооперації, узгодженості дій, програмую­чої та виконавчої праці; особистого та знеособленого, творчого і рутинного. Формалізованого й спонтанного у стосунках лю­дей в організації.

Срціально-психологічні основи соціальних технологій— визначення конкретної сукупності соціально-психологічних чинників, які за­безпечують вирішення завдання — встановлення того, що не мо­же або може бути досягнуто. Неприпустимим є перенесення на грунт іншої культури соціальних технологій іншої ментальності, що викликає неочікувані політичні, економічні та психологічні реакції.

Соціограма — наочне графічне чи схематичне зображення емоційного аспекту особистісних відносин у групі, що вимірюється за допо­могою соціометричної техніки.

Соціологічна діагностика — напрям соціологічної діяльності, пов'язаний з оперативною оцінкою стану чи режиму роботи соці­ального об'єкта, виявом відхилень від заданого чи нормального стану, режиму функціонування і розвитку. Соціологічна діагнос­тика пов'язана з підготовкою управлінських рішень в організації.

Соціометрія — науковий напрям в соціології та соціальній психології, орієнтований на вимір соціальних та соціально-психологічних відносин; сукупність методів виміру стосунків у групі.

Спільнота— група людей, об'єднана спільним поглядами та помеш­канням на одній території.

Стабільність соціальна — стійкий стан соціальної системи, що забезпе­чує її оптимальне функціонування і розвиток, збереження її внут­рішньої структури в умовах .впливу внутргшшх та зовнішніх впливів.

Статус соціальний — положення індивіда чи групи, спільності людей стосовно інших індивідів і груп у суспільстві.

Стереотип соціальний — спрощене, стандартизоване уявлення (або об­раз) про соціальний об'єкт (індивіда, групу, явище чи процес), якому властива висока емоційно забарвлена стійкість.

Страйлінг— художнє конструювання ліній, форм, тону, кольору. Ви­користовується з метою викликати позитивну реакцію споживача щодо суб'єкта, який рекламується.

Структура соціальна— стійкі, впорядковані зв'язки між елементами, складовими частинами суспільства в цілому чи окремими сферами суспільного життя (культура, наука, освіта тощо). Охоплює також професійний, віковий, статевий, національний склад населення.

Суб'єкт соціального управління — керуюча система; організаційно оформлені спільності людей, наділені функціями здійснення управлінського впливу.

Теорія адаптивних очікувань — концепція, яка вимагає врахування в управлінні положення, згідно з яким люди в своїх очікуваннях майбутніх економічних і соціальних явищ (інфляція, безробіття тощо) керуються подіями минулого і теперішнього (наприклад, рівнем інфляції, зайнятості) і змінюють свої очікування та поведі­нку лише по мірі того, як фактичні події вже розгортаються.

Територіальне управління — цілісний вплив на соціальний та економі­чний розвиток території, що включає сукупність заходів з регу­лювання специфічних умов життєдіяльності людей.

Тест — метод діагностики, який є стандартизованим завданням для ви­міру різних характеристик людини (психофізіологічних, особисті­сних, а також її знань, умінь і навичок). Теоретичні основи тесту­вання вперше були розроблені англійським психологом Ф. Галь-тоном (1883). Термін «тест» вперше ввів американський психолог Дж. Кеттел(1890).

Технологія групового вирішення проблеми — системний (логічно-технічний) метод соціальної інженерії, соціальна технологія, яка містить опис процедур, необхідних для вирішення складних, сла­бко структурованих соціальних проблем. Включає детальний опис семи процедур: діагностики завдання, аналізу ситуації, по­становки проблем, визначення цілей, вироблення рішень, розроб­ки проекту і програми реалізації проекту.

Технології маніпулювання — методи впливу на людину, за допомогою яких у неї викликаються стани, вигідні маніпулятору.

Увага— зосередженість свідомості суб'єкта на яких-небудь об'єктах чи процесах. Якостями уваги можуть бути: активність, цілеспря­мованість, інтенсивність, стійкість.

Управління— функція організованих систем різної природи (техніч­них, біологічних, соціальних), яка забезпечує збереження їх стру­ктури, підтримку певного стану чи переведення в інший стан від­повідно до закономірностей існування цієї системи, реалізації програми чи свідомо поставленої мети.

Управління патисипативне — управління, яке грунтується на включен­ні, участі робітників та їх представників у процесах вироблення, прийняття й реалізації управлінських рішень.

Управління соціальне — у широкому сенсі — органічно притаманне суспільній системі явище, яке забезпечує збереження її цілісності, якісної специфіки, відтворення і розвиток. У вузькому сенсі є сві­домим, систематичним, спеціально організованим впливом на су­спільство з метою впорядкування та вдосконалення його соціаль­но-діяльної структури у процесі вироблення та досягнення мети.

Управління соціального теорія — наука про закономірності функціону­вання і розвитку діяльності людей з організації життя суспільної системи, її окремих складових; теорія діяльності суб'єкта управ­ління в управлінській сфері.

Управління стиль— сукупність типових для керівника способів взає­модії з підлеглими та колегами. Розрізняють: авторитарний, лібе­ральний і демократичний стилі управління.

Управлінські відносини — вид суспільних відносин, стосунки між лю­дьми з приводу організації спільної життєдіяльності. Виникають під час взаємодії людей, що беруть участь у соціальному управ­лінні, тобто в процесі виконання ними функцій з впорядкування • та розвитку життєдіяльності суспільства та його підсистем.

Управлінських відносин види — стійкі загальні зв'язки, які виникають між суб'єктами управлінської діяльності в процесі реалізації цілей функціонування та розвитку об'єкта управління. Розрізняють: відносини централізму і самостійності, субординації і координа­ції, відповідальності, змагання.

Управлінського мислення стиль — сукупність типових поглядів, цінностей, норм керівника стосовно характеру, принципів, за­вдань взаємодії з працівниками. Розрізняють: технократичний, фінансовий, юридичний та соціологічний стилі управлінського мислення.

Форма соціального управління — спосіб організації взаємодії суб'єктів управління, відносин між ними у процесі спільної діяльності, який виражає структуру зв'язків між людьми під час виконання управлінських функцій.

Централізм — організація управління, яка грунтується на підпорядку­ванні місцевих органів влади, нижчих керівників вищим устано­вам і керівникам; в умовах централізму система керується з одно­го центру.

Цілеспрямована система— найбільш складний вид систем, поведінка яких підпорядкована досягненню мети й визначається на основі перетворення зовнішнього середовища, підпорядкування його власним потребам.

Цілеспрямованість — властивість, яка полягає в прагненні до визначе­ної мети, підпорядкованість (думок, дій) визначеній меті.

Використані джерела

1. Булыгин Ю. Е. Организация социального управления (основные понятия и категории): Словарь-справочник / И. Г. Безуглов (ред.); Мос­ковский Открытый Социальный Ун-т. — М.: Контур, 1999 — 254 с.

2. Дерлоу Д. Ключові управлінські рішення. Технологія прийняття рішень: Пер. з англ. — К.: Наукова думка, 2001 — 242 с.

3. Елецкая Е. А. Методы и приёмы НЛП и как они работают. — Рос­тов н/Д: Феникс, 2007 — 250 с.

4. Кузнецов И. Н. Язык мимики и жестов. — Ростов н/Д: Феникс, 2007.—251с.

5. Осипова А. А. Манипуляции в общении: умей сказать «нет». — Ростов н/Д: Феникс, 2005. — 220 с.

6. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии двадцатого века. — М.: «Рефл-бук», К.: «Ваклер», 2000. — 352 с.

7. Социальное управление: Словарь // под ред. В. И. Добренькова, И. М. Слепенков. — М.: Изд-во МГУ, 1994. — 208 с.

8. Социальные технологии: Толковый словарь / Ю. П. Аверин, Е. Ю. Алексеева, Ю. А. Афонин и др., В. Н. Иванов и др. (сост.); В. Н. Иванов и др. (ред.); Московский гос. ун-т. — 2 изд., доп. — М.: Луч; Белгород: Центр социальных технологий, 1995. — 309 с.

9. Сучасний виборчий PR: Навчальний посібник / В. В. Лісничий, В. М. Грищенко, В. М. Іванов та інші. — 2-ге видання, перероблене та доповнене. — К.: ВД «Професіонал», 2004 — 384 с.

10. Щербина В. В. Социальные теории организации: Словарь- справочник. М.: ИНФРА-М, 2000. — 264 с.

^{ршмендовж навчальна}

і довідкова література

1) підручники та посібники:

1. Атаманчук Г. В. Управление: сущность, ценность, эффектив­ность: Учебное пособие для вузов. — М.: Академический Проект: Культура, 2006. — 543 с.

2. Борисова Л. Г. Организационный дизайн: Современные концеп­ции управления: Учеб. пособие для студ. управлен. и экон. спец. вузов / Институт бизнеса и делового администрирования ИБДА, Академия на­родного хозяйства при Правительстве Российской Федерации. — М.: Дело, 2003. —398 с.

3. Василенко И. А. Административно-государственное управление в странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия: Учеб. по­собие для студ. Вузов. — 2 изд., перераб. и доп. — М: Издательская корпорация «Логос», 2000. — 200 с.

4. Гаевсъкий Б. А. Основи науки управління: Навч. посібник / Між­регіональна академія управління персоналом. — К., 1997. — 110 с.

5. Гаевсъкий Б. А., Ребкало В. А., Туленков М. В. Політичне управ­ління: Навч. посібник / Українська академія державного управління при Президентові України. — К.: Видавництво У АДУ, 2001. — 160 с.

6. Галкина Т. П. Социология управления: от группы к команде: Учеб. пособие по спец. «Менеджмент». — М.: Финансы и статистика, 2003. —223 с.

7. Герасимчук А. А. Філософські основи менеджменту і бізнесу: На­вч. посібник / Європейський ун-т. — К.: Видавництво Європейського ун-ту, 2006. — 111 с.

8. Димитрова Л. М. Соціологія управління та організацій: Навч. по­сібник для студ. вищ. навч. закладів / Національний технічний ун-т «Київський політехнічний ін-т». — 2-ге вид., виправ, і доп. — К.: Полі­техніка НТУ «КПІ»: Ліра-К, 2005. — 156 с.

9. Зборовский Г. Е. Социология управления: Учеб пособие для студ. гуманит. (несоциол.) спец. — М.: Гардарики, 2007. — 270 с.

10. Иванов В. Н. Инновационные социальные технологии устойчиво­го развития: Учебное пособие / В. Н. Иванов, В. И. Патрушев,

Г. Н. Галлиев; Башкирский гос. ун-т и др. — 2-е изд., перераб. и доп. — Уфа: ООО «ДизайнПолиграфСервис», 2003. — 351 с.

11. Інформатизація управління соціальними системами: Організа­ційно-правові питання теорії і практики: Навч. посібник / В. Д. Павлов-ський, Р. А. Калюжний, В. С. Цимбалюк та ін.; М. Я. Швець, Р. А. Ка­люжний (заг. ред..); Міжрегіональна академія управління персоналом. — К: МАУП, 2003. — 332 с.

12. Кожухар В. М. Основные категории теорий управления и орга­низации: анализ, синтез: Монография и учебное пособие по курсам «Теория управления», «Теория организации», «Исследование социаль­но-экономических и политических процессов» / Федеральное агентство по образованию. — Брянск, 2005. — 132 с.

13. Коренченко Р. М. Общая теория организации: Учебник для студ. вузов. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. — 286 с.

14. Кремень В. Г., Пазиніч С. М, Пономарьов О. С. Філософія управління: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. — К.: Знання України, 2007. — 360 с.

15. Маковецький А. М. Соціологія організації та управління: Навч. посібник / Чернівецький ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці: Рута, 2006.. — 76 с.

16. Мишин В. М. Исследование систем управления: Учеб. для студ. вузов. — М.: ЮНИТИ, 2003. — 527 с.

17. Организационное управление: Учеб. пособие для вузов / Н. И. Архипов, В. В. Кульба, С. А. Косяченко и др. — М.: Изд-во «ПРИОР», 1998.—448 с.

18. Основы социального управления: Учеб. пособие / А. Г. Глады-шев, В. Н Иванов и др. — М.: Высш. шк., 2001. — 271 с.

19. Парахина В. Н. Теория организации: Учеб. пособие. — Изд. 3-е, стер. — М.: Кнорус, 2007. — 296 с.

20. Подлесных В. И. Теория организации: Учеб. пособие. — СПб.: Бизнес-пресса, 2003. — 328 с.

21. Пугачёв В. П. Руководство персоналом организации: Учеб­ник. — М.: Аспект-Пресс, 1998. — 280 с.

22. Розанов В. А. Психология управления: Учеб. пособие. — М.: ЗАО «Бизнес-школа «Интел-Синтез», 2000. — 384 с.

23. Романовский А. Г. Общее представление об управлении соци­альными системами: Учеб. пособие по курсу «Основы теории управле­ния социальными системами» для студ., специализирующихся в сфере управленческой деятельности / Национальный технический ун-т «Харьковский политехнический ин-т», Украинская инженерно-педагогическая академия. — Харьков, 2000. — 52 с.

24. Сергіенко Н. О. Психологічні прийоми в політиці: Навч. посіб­ник / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К: МАУП, 2006.— 112 с.

25. Социальная инноватика в управлении: вопросы и ответы, струк­турно-логические схемы: Учеб. пособие для вузов / В. Н. Иванов, С. Б.

Мельников, А. Г. Гладышев и др.; В. Н. Иванов (общ. ред.); Академия наук социальных технологий и местного управления и др. — 2 изд., доп. и перераб. — М.: Муниципальный мир, 2004. — 288 с. і 26. Социальное управление: теория и методология: Учеб. пособие: В 2 ч. / А. Г. Гладышев, А. В. Иванов, В. Н. Иванов и др.; Ю. А. Афо­нин и др. (редкол.), Академия наук социальных технологий и местного самоуправления. — М.: Муниципальный мир, 2004. — Ч. 2. — 311с.

27. Социальный менеджмент: Учебник по спец. «Государственное и муниципальное управление» / В. С. Афанасьев, М. В. Баглай, А. А. Бе­ляев и др.; Академия труда и социальных отношений, Государственная академия управления им. Серго Орджоникидзе. — М.: Бизнес-школа «Интел-Синтез», 1999. — 348 с.

28. Социология и психология управления: Учеб. пособие / Ю. Н. Аксененко, В. Н. Каспарян, С. И. Самыгин, И. О. Суханов. — Ростов н/Д: Феникс, 2001. — 512 с.

29. Теория управления: Учебник / (Ю. П. Алексеев, А. Н. Алисов, Ю. Н. Барышников и др.; А. Л. Гапоненко, А. П. Панкрухин (общ. ред.); Российская академия государственной службы при Президенте Россий­ской Федерации. — М.: Издательство РАГС, 2003. — 558 с.

30. Удалъцова М. В. Социология управления: Учеб. пособие. — Мо­сква: ИНФРА-М. — Новосибирск: НГАЭУ, 1998. — 144 с.

31. Уколов В. Ф. Теория управления: Учебник для студ. вузов.— М.: Экономика, 2003. — 576 с.

32. Управління людськими ресурсами: Понятійно-термінологічний словник: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / О. В. Антонюк, О. В. Баєва, I. Р. Байрак та ін.; Г. В. Щокін та ін. (ред.); Міжрегіональна академія управління персоналом. — К.: МАУП, 2006. — 496 с.

33. Фролов С. С. Социология управления: Учебник. — М.: Гардари-ки, 2001. —384 с.

34. Чернявський А. Д. Організація управління: Навч. посібник. — К.: МАУП, 1998. — 136 с.

35. Щёкин Г. В. Организация и психология управления персоналом: Учеб.-метод, пособие / Межрегиональная академия управления персо­налом. — К.: МАУП, 2002. — 832 с.

36. Щёкин Г. В. Психология работы с людьми: Учеб. пособие / Межрегиональная Академия управления персоналом. — К.: МАУП 1999. — 145 с.

37. Щокін Г. В. Як ефективно управляти людьми: психологія кадро­вого менеджменту: Наук.-практ. посіб. — К.: МАУП, 1999. — 400 с.

38. Яценко А. М. Основи соціального управління: Учбовий посібник / Одеський національний ун-т ім. І. І. Мечнікова, Інститут соціальних наук. — О.: Астропринт, 2000. — 84 с.

2) хрестоматії:

1. Американская социологическая мысль. Тексты / Под ред. В. И. Добренькова. — М.: Изд-во МГУ, 1994. — 496 с.

2. Наука управляти. Хрестоматія: Навч. посібник: Пер. з рос. / Упо-ряд. І. О. Слепцов. — К.: Либідь, 1993. — 304 с.

3. Психология масс. Хрестоматия / Райгородский Д. Я. (редактор-составитель). — Самара: Издательский Дом «БАХРАХ», 1998. — 592 с.

4. Современная зарубежная социальная психология: Тексты / под ред. Г. М. Андреевой, Н. Н. Богомоловой, Л. А. Петровской. — М.: Изд-во МГУ, 1984.— 255 с.

5. Социальные технологии в странах современной цивилизации: Хрестоматия / АН Беларуси. Ин-т социологии. Черкасский мнж.-технол. Ин-т; Сост. Е. М. Босов и др. — Минск, 1993. — Т. 1. — 264 е.; Т. 2. — 232 с.

6. Управление — это наука и искусство: Пер. с англ. / А. Файоль, Г. Эмерсон, Ф. Тейлор, Г. Форд. — М.: Контроллинг, 1992. — 572 с.

3) словники:

1. Булыгин Ю. Е. Организация социального управления (основные понятия и категории): Словарь-справочник / И.Г. Безуглов (ред.); Мос­ковский Открытый Социальный Ун-т. — М.: Контур, 1999. — 254 с.

2. Менеджмент: Понятійно-термінологічний словник / Г. В. Щокін та ін. (ред.); Міжрегіональна академія управління персоналом. — К.: МАУП, 2007, —744 с.

3. Социальное управление: Словарь / под ред. В. И. Добренькова, И. М. Слепенков. — М.: Изд-во МГУ, 1994. — 208 с.

, 4. Социальные технологии: Толковый словарь / Ю. П. Аверин, Е. Ю. Алексеева, Ю. А. Афонин и др., В. Н. Иванов и др. (сост.); В. Н. Иванов и др. (ред.); Московский гос. ун-т. — 2 изд., доп. — М.: Луч; Белгород: Центр социальных технологий, 1995. — 309 с.

5. Управління людськими ресурсами: Понятійно-термінологічний словник: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / О. В. Антонюк, О. В. Баєва, I. Р. Байрак та ін.; Г. В. Щокін та ін. (ред.); Міжрегіональна академія управління персоналом. — К.: МАУП, 2006. — 496 с.

6. Щербина В. В. Социальные теории организации: Словарь-справо­чник. — М.: ИНФРА-М, 2000. — 264 с.

А

Акофф Р. Альберт Н. Ансофф І. Аронсон Е. Афанасьев В.

Б

Бандура А. Барнард Ч. Бауман 3. Бекхард Р. Бергер П. Берталанфі Л. Бехтерев В. Блумер Г. Бодрійяр Ж. Бурдьє П.

В

Вебер М. Вільсон В. Вінер Н. Врум В.

Г

Гаевсъкий Б. Гегель Г.В.Ф. Гофман I. Грамші А. Грегорі Р. Грінвуд Дж. Гуднау Ф. Гудріч К. Гурне Б.

Л

Девіс Р. Джемс В. Доган М. Дракер П.

_{ітниинпошчик}

Д'юїДж. Дюркгейм Е.

£

Емерсон Г. Етціоні Е. Еш С.

3

Знанецький Ф. /

Fohih Л. К

Канетті Е. Карнегі Д. Келле Г. Конт О. Коффін Т. Клаус Г". Крозьє М. Кроче Б. Кулі Ч. Кунц Г.

Л

Лайнбарджер П. Лассуел Г. Лебон Г. Ліотар Ж.-Ф. Ліпсет С. Лолер Е. Лоренц У. Лоуренс П. Лукман Т. Луман Н.

М

Майлз Р. Макгрегор Д. Мангейм К.

Маркузе Г. Марч Д. Мейо Е. Мертон Р. Мескон М. Мід Дж. Моклер Р. Морено Дж. Моска Г. Московічі С. Мюнстенберг Г.

Н

Новгородцев П. Ноель-Нойман Е. Ньюмен Л.

о

О'Донелл С. Олпорт Г. Оріу М.

Ортега-і-Гасет X. П

Парето В. Парсонс Т. Пейн М. Перроу Ч. Пірс Ч. Пірсон X. Пітере Т. Попер К. Портер Л. Постман Л.

Р

Райх В. Рісмен Д.

с

Саймон Г. Сігеле С. Сідіс Б. Скінер Б. Слоун А. Смелзер Н. Сорокін П. Стоун Д.

Тард Г. Тейлор Ф. Тріст Е.Л. Томас У. Томпсон Дж. Торндайк Е. Тоффлер О.

У

Уотермен Р. Уотсон Д. Урвік Л.

Ф

Файоль А. Фестінгер Л. Фолет М. Форд Г. Фрейд 3. Френч У. Фром Е. Фуко М.

X

Хабермас Ю. Хедоурі Ф. Хеллоуел Дж.Х. Ходжкінсон К. Хоманс Дж. Хорні К.

Ш

Шарко Ж. Шелдон О. Шенон К. Шериф М. Шибутані Т. Шиллер Г. Шюц А.

щ

Щокін Г.

ю

Юнг К.Г. Я

Ясперс К.

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ Марина Андріївна ШУЛЬГА

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ УПРАВЛІННЯ

Навчальний посібник

Керівник видавничих проектів — БА.Сладксвич Друкується в авторській редакції Дизайн обкладинки — Б.В. Борисов

Підписано до друку 04.04.2008. Формат 60x84 1/16. Друк офсетний. Гарнітура PetersburgC. Умови, друк. арк. 15,5. Наклад 1000 прим.

Видавництво "Центр учбової літератури" вул. Електриків, 23 м. Київ, 04176 тап./факс 425-01-34, тел. 451-65-95,425-04-47, 425-20-63 8-800-501-68-00 (безкоштовно в межах України) e-mail: office@uabook.com сайт: WWW.CUL.COM.UA

Свідоцтво ДК № 2458 від 30.03.2006

51

17