2. Поняття про соціальне управління. Соціальне управ­ління як система.

Відповідно до типів систем, функцією яких є управління, розрізняють такі види останнього:

а) управління речами або управління в неживій природі як управління виробничо-технічними та технологічними процесами і системами машин (управління технічними системами);

б) управління в живих організмах як управління процесами,що відбуваються в живій природі та процесами, пов'язаними із життєдіяльністю організмів (управління біологічними системами);

в) управління у суспільстві як управління діяльністю людей (управління соціальними системами).

Управління соціальними системами й називають соціальним управлінням. У широкому сенсі цього слова соціальне управлін­ня — це органічно притаманне суспільним системам явище, яке забезпечує збереження її цілісності, якісної специфіки, відтво­рення і розвиток. У вузькому сенсі — соціальне управління є сві­домим, систематичним, спеціально організованим впливом на су­спільство з упорядкування і вдосконалення його соціально-діяльної структури в процесі вироблення та досягнення певної мети.

Головними видами соціального управління є політичне управ­ління, управління матеріальним виробництвом та управління со­ціально-культурною сферою життя суспільства.

Соціальне управління мас два основні аспекти: управління ін­дивідуальною поведінкою людини і управління сукупною (масо­вою) поведінкою людей. За своєю суттю соціальне управління впорядковує взаємодію між індивідуальними, груповими і зага­льними інтересами, регулює соціальні відносини, що визначають положення та роль людей у суспільстві, спрямованість їх інтере­сів та діяльності.

У самому загальному вигляді соціальне управління постає як свідома, планомірно організована, систематична взаємодія суб'єкта і об'єкта управління з метою упорядкування останнього, збереження його якісної визначеності і розвитку. Об'єкт соціаль­ного управління (керована соціальна система), з елементно-структурної точки зору, — це люди, трудові колективи, територі­альні, соціальні, етнічні та інші спільнота. З функціональної точ­ки зору — це поведінка людей та соціальних груп. Суб'єкт соціа­льного управління (керуюча соціальна система) — це організаційно оформлені спільноти людей, сформовані ними ор­гани управління, керуючий склад, які виконують управлінські функції, здійснюють управлінську діяльність.

Суб'єкт та об'єкт управління, їх окремі компоненти вступають між собою у відносини стосовно організації всіх сторін соціаль­ної життєдіяльності, утворюючи таким чином систему соціально­го управління. Остання характеризується такими ознаками:

1) ви­знання людини як суб'єкта та об'єкта управління, тобто: управління людьми і за допомогою людей є сутнісною рисою со­ціального управління;

2) цілеспрямований, свідомий вплив на поведінку людей та соціальних груп з метою організації та коор­динування їх діяльності у процесі реалізації цілей, що стоять пе­ред суспільством;

3) розробка та вибір методів бажаного впливу на об'єкт управління на основі пізнання та використання законо­мірностей його розвитку, інформації про наявний стан об'єкта управління та зовнішнього стосовно нього середовища.

Система управління визначається як форма реалізації взаємодії й розвитку відносин управління, що виражені у законах і принципах управління, а також у цілях, функціях, структурі, методах та процесі управління; це будь-яка складна динамічна система, що розглядається з точки зору тих процесів і операцій управління, які переводять її з одного стану в інший й забезпе­чують її якісну визначеність. В системі соціального управління прийнято розрізняти три підсистеми, які стосуються відповідно:

1) організації зв'язків і відносин цієї системи, що задають її стру­ктуру (тип розподілу праці для суспільства, міжособистісні стосунки для малої групи, система ціннісних орієнтації для особис­тості);

2) підтримки існуючого режиму діяльності цієї системи (завдання соціального контролю);

3) реалізації програми досягнення певної мети.

Крім цього, вирізняють універсальні, спрямовані та дифузні системи соціального управління. Перша з них орієнтована на «всіх і кожного» (наприклад, юридичний закон), друга— на визначеного адресата, яким можуть бути окремі особи та організовані групи (директива), третя не має конкретного адресата і звер­нена «до всіх, кого це не стосується», тобто певна інформація може використовуватися різними адресатами відповідно до їх ін­тересів, здібностей тощо (система масової комунікації).

Система соціального управління складається з таких компонентів: механізм управління, структура управління, об'єкти правління, функції управління, кадри управління і процес правління. Механізм соціального управління є сукупністю пі­щаних законів і принципів соціального управління та використа­них на їх основі форм і методів взаємодії об'єкта і суб'єкта управління в конкретно історичних умовах життєдіяльності суспільства.

До основних законів соціального управління відносяться:

• закон єдності системи соціального управління,

• закон пропорційної керованої і керуючої підсистем соціальної системи,

• закон оптимального співвідношення централізації і децентралізації функ­цій соціального управління,

• закон участі різних верств населення у соціальному управлінні.

Під принципами соціального управління розуміють основні положення та норми поведінки, якими керуються органи управ­ління в тих чи інших соціально-економічних умовах, що склалися в суспільстві. Прийнято розрізняти системні, — такі, на яких здійснюється самоуправління системи, — і принципи управління як виду діяльності.

До головних системних принципів управління належать: принцип ієрархічності, об'єктивності, комплексності чи систем­ності, відповідності, принцип головної ланки, випереджаючого розвитку теорії стосовно практики, принцип законності.

Принципами управління як виду діяльності є:

• принцип конк­ретності,

• оптимальності або ефективності,

• адресності,

• стимулю­вання,

• прогнозування,

• контролю,

• єдиноначальності у прийняті рі­шень та колегіальності під час їх обговорення,

• принцип повної і правдивої інформації.

Якщо закони виражають істотні відносини між суб'єктом та об'єктом управління, а принципи, виходячи з цих відносин, вста­новлюють основні правила формування та дій суб'єкта і об'єкта, то методи і форми управління є конкретними засобами організа­ції взаємовпливу суб'єкта та об'єкта управління в процесі управ­лінської діяльності. З цієї точки зору метод управління — це спо­сіб здійснення управлінського впливу чи спосіб реалізації (досяг­нення) цілей соціального управління. Розрізняють економічні, організаційно-адміністративні і соціально-психологічні методи управління.

Економічні методи управління є способами досягнення цілей управління на основі реалізації вимог економічних законів. До них, зокрема, відносять: економічний розрахунок та економічне стимулювання.

Організаційно-адміністративні методи управління базуються на владі, дисципліні та відповідальності. Вони бувають: організаційно-стабілізуючими (регламентування, нормування, інструкту­вання); розпорядчо-впливовими (постанова, наказ, розпоряджен­ня, вказівка, резолюція); дисциплінарно-впливовими (дисциплі­нарні вимоги та система відповідальності).

Соціально-психологічні методи управління це способи управлінського впливу, що спираються на об'єктивні закони со­ціального розвитку та закони психології. До них належать:

1) со­ціальні методи управління, які охоплюють широкий спектр соці­ально-політичних методів, методів соціального нормування, регулювання, морального стимулювання;

2) власне соціально-психологічні управління як конкретні способи та прийоми впли­ву на процес формування і розвитку колективу (навіювання, пе­реконання, наслідування, спонукання);

3) психологічні методи управління, спрямовані на регулювання стосунків між людьми шляхом оптимального підбору та розміщення персоналу (методи комплектування малих груп, методи професійного підбору та на­вчання тощо).

Будь-який метод соціального управління функціонує в межах конкретної форми, яка певним чином організує управлінську дія­льність людей. Форма соціального управління є способом органі­зації взаємодії суб'єкта та об'єкта управління, відносин між лю­дьми, їх сумісної діяльності в управлінському процесі. Основ­ними формами соціального управління є форми безпосереднього та опосередкованого управління. Безпосереднє управління пе­редбачає право на прийняття і організацію реалізації управлінсь­кого рішення. Опосередковане — делегування прав, функцій, за­вдань об'єктом управління управлінським установам або особам і наявність у нього права контролю за їх діяльністю.

Функції управління — це особливі види діяльності, що вира­жають напрями чи стадії здійснення цілеспрямованого впливу на зв'язки і відносини між людьми в процесі життєдіяльності суспі­льства й управління ним. До головних функцій управління відно­сять:

• планування (прогнозування) як вироблення та постановку мети і завдань у соціальному управлінні та визначення шляхів і засобів реалізації планів для досягнення поставлених цілей;

• орга­нізація як створення нових та впорядкування функціонуючих ор­ганізаційних структур соціального правління;

• координація (регу­лювання) як забезпечення необхідної узгодженості дій коле­ктивів людей у процесі досягнення поставленої мети;

• стимулю­вання і навчання як спонукання та підготовка людей до дій з під­вищення ефективності системи управління;

• контроль (аналіз і облік) як систематичний нагляд за діяльністю людей з метою ви­яву відхилень від встановлених норм, правил і вимог у процесі реалізації поставлених цілей.

Формою розподілу праці в управлінні за його функціями є ор­ганізаційна структура управління, яка характеризується складом, спеціалізацією та взаємозв'язком його підрозділів та окремих по­садових осіб. Загальновизнаним визначенням організаційної структури управління є визначення французького вченого Б. Ту­рне як форми розподілу завдань та повноважень щодо прийняття управлінського рішення між особами і групами осіб (структур­ними підрозділами), які створюють цеп адміністративний ан­самбль. Розрізняють: лінійні, функціональні, лінійно-функціо­нальні та програмно-цільові (матричні) структури управління.

Лінійні структури базуються на принципі ієрархічності, тобто кожна лака і кожний підлеглий мають одного начальника, через якого вони отримують усі команди.

Функціональна структура управління існує як сукупність під­розділів, кожний з яких спеціалізується на виконанні окремих видів робіт, необхідних для прийняття рішень у системі лінійного управління. У цьому випадку кожний підрозділ чи підлеглий отримує з окремих питань своєї діяльності вказівки від різних ке­рівників функціональних служб.

На практиці зазначені вище структури управління використо­вуються у їх взаємному доповнені як лінійно-функціональні струк­тури управління. Основою утворення функціональних ланок тут слугує лінійний принцип організації, тобто кожна ланка склада­ється з бюро, а очолює її керівник-єдиноначальник. У межах фу­нкціональної ланки, що входить до системи лінійного управлін­ня, встановлюється тим самим притаманна останньому ієрархічна підпорядкованість керівників різного рангу.

У програмно-цільовій структурі управління вся сукупність ро­біт із забезпечення заданої кінцевої мети розглядається не з пози­цій існуючої ієрархії підпорядкування, а під кутом зору досягнен­ня певної мети, що передбачена програмою. Увага тут концен­трується не стільки на вдосконаленні виконання окремих функцій та робіт відповідними підрозділами, скільки на інтеграції всіх ви­дів діяльності, оптимізації їх взаємодії, створенні умов, які сприя­ють можливо більш ефективному здійсненню цільової програми.

Окрім цієї класичної класифікації організаційних структур, іс­нують наступні варіанти такої класифікації. Так, М. Мескон, М. Альберт та Ф. Хедоурі виокремлюють такі організаційні стру­ктури, як: бюрократичні, функціональні та адаптаційні або орга­нічні (проектні і матричні). Крім цього, на думку цих вчених, є сенс розрізняти децентралізовані та централізовані організаційні структури. Перші передбачають розподіл повноважень між ниж­чими рівнями управління, другі — зосередження значної частини повноважень, необхідної для прийняття важливих рішень, у ру­ках вищого керівництва організації. Критеріями розрізнення де­централізованих та централізованих організаційних структур, на їх думку, є: кількість рішень, що приймаються на нижчих рівнях управління; важливість цих рішень та їх наслідки; ступінь конт­ролю над роботою підлеглих.

І. Ансофф та Бранденбург пропонують виокремлювати такі види організаційних структур:

1) функціональна, яка передбачає об'єднання у великих підрозділах схожих операцій. Керівники таких підрозділів підзвітні центру штабу;

2) полі-структурна, в якій підрозділи мають значну автономію й діють за принципом «виробництво — збут». Керівник такого підрозділу відповідає за весь обсяг здійснюваних операцій, включаючи їх розвиток, а стратегічне планування щодо розширення виробництва здійснює вище керівництво;

3) гнучка або матрична, яка поєднує постійні та змінні елементи та має подвійну ієрархію. Постійні — це стра­тегія планування, принципи діяльності та ресурси, а змінні — це проекти. Подвійна ієрархія означає, що усі ресурси залежать як від постійних елементів, так й від керівника того проекту, для якого ці ресурси призначаються;

4) інноваційна, яка охоплює два види діяльності, — поточну та інноваційну, — має змінний хара­ктер та зосереджена на випуску нової продукції.

Мінцберг пов'язує тип організаційної структури ,зі ступенем централізації та спеціалізації в організаціях й пропонує таку кла­сифікацію останніх: підприємницькі організації, машинна бюро­кратія, професійні, диверсифіковані, інноваційні, місіонерські та політичні організації. К. Боумен розрізняє такі типи організацій­них структур:

1) тип стратегічного планування, за якого головний офіс повністю бере участь у визначенні стратегії розвитку кож­ного підрозділу;

2) тип фінансового контролю, де керівники під­розділів самі розробляють стратегію розвитку з тією умовою, що вони повинні не виходити за межі відведеного їм бюджету;

3) тип стратегічного контролю, за якого планування відбувається на рі­вні підрозділу, а вже розроблена стратегія розвитку останнього ретельно розглядається на ріні головного офісу;

4) тип холдинго­вої компанії, де головний офіс відіграє незначну роль у керівниц­тві підрозділами.

Т. Пітере га Р. Уотермен пропонують розрізняти такі види орга­нізаційних структур: функціональна, організація за підрозділами, матрична, місіонерська організаційні структури та адхократія. Остання протистоїть бюрократії як формальній організаційній структурі, створеній для того, щоб вирішувати повсякденні, рутин­ні питання та проблеми. Натомість, адхократія займається всіма тими питаннями, які або провалюються бюрократією, або зачіпа­ють так багато бюрократичних рівнів, що лишається незрозумілим, хто й що має робити, тому фактично ніхто і нічого не робить.

На думку Т. Пітерса та Р. Уотермена, ідеальна організаційна структура має відповідати таким вимогам:

1) ефективності з точ­ки зору основ політики організації;

2) регулярною оновлення;

3. профілактиці закостеніння шляхом забезпечення достатньої міри чутливості до головних загроз. Відповідно ідеальна органі­заційна структура має базуватися на трьох стовпах.

Перший стовп — стовп стійкості,— означає підтримку простої, внутрі­шньо узгодженої основної організаційної форми й підтримку ши­роких, але гнучких довгострокових цінностей.

Другий стовп — стовп енергійності,— передбачає:

• принцип «мале є прекрас­ним», тобто перетворення нових чи таких, що розрослися, видів діяльності на нові відділи, яке розглядається як умова адаптації організації до зовнішнього середовища;

• невеличкий апарат управління, оскільки всі необхідні штабні функції беруть на себе відділи. Третій стовп — стовп готовності до регулярної реорга­нізації, — означає:

• готовність регулярно відокремлювати (бру­нькувати) нові відділи, якщо старі стають завеликими та забюро­кратизованими;

• готовність перерозподіляти продукти чи асортимент між підрозділами, з тим щоб скористатися перевага­ми окремих талантів у сфері управління чи для перебудови рин­ку;

• готовність залучати нові таланти та об'єднувати їх у проек­тні групи, які створюються для вирішення небагатьох головних організаційних проблем чи для виконання головних організацій­них функцій, але з умовою, що таке створення є тимчасовим;

• загальну готовність до реорганізації та перетасування підроз­ділів, зберігаючи при цьому недоторканість основної форми.

До кадрів управління відносяться працівники, які здійснюють функції управління чи сприяють такому здійсненню, тобто пра­цівники, що професійно беруть участь у процесі управління та належать до апарату управління. Прийнято розрізняти:

1) керів­ників, які очолюють відповідний колектив. Спрямовують і коор­динують роботу всього апарату управління чи його окремих ла­нок, здійснюють контроль та регулюють діяльність колективу з досягнення поставлених цілей;

2) спеціалістів, які розробляють на підставі наявної у них інформації варіанти вирішення конкре­тних, зазвичай функціональних питань виробничого чи управлін­ського плану;

3) технічних виконавців, які обслуговують діяль­ність керівників та спеціалістів.

Кількість людей чи підрозділів, які знаходяться у безпосеред­ньому підпорядкуванні у керівника. Називають діапазоном управління (нормою управління, сферою контролю). Ця кількість має бути такою, щоб вона дозволяла якнайкраще використовува­ти час і здібності керівника, а також дозволяла підлеглим підтри­мувати з керівником необхідний контакт. На визначення діапазо­ну управління впливають: ступінь централізації рішень, характер та ступінь складності управлінської діяльності, стан комунікації, здатність та готовність підлеглих до співпраці, їх професіоналізм, особисті якості керівника.

Кадрове забезпечення управлінської діяльності пов'язане з проблемою якісної оцінки кадрів. Така оцінка охоплює низку ви­мог, яким має відповідати людина, що працює в керівних орга­нах, а саме: професійна компетентність, організаторські здібнос­ті, ініціативність, схильність до аналітичної роботи, вміння працювати з людьми.

Діяльність органів і кадрів управління з впливу на об'єкт управління за допомогою обраних методів для досягнення по­ставлених цілей називають процесом управління. Останній ха­рактеризується такими ознаками: мінливість, усталеність, без­перервність, послідовність, циклічність. Будь-який процес управління має змістовну, організаційну і технологічну сторони. Зміст процесу управління визначається характером проблем, що вирішуються. Організація процесу управління — це його свідо­ма побудова у просторі і часі відповідно до потреб узгодження сукупної праці в соціальній системі та завдань підвищення ефе­ктивності соціального управління. Технологія процесу управ­ління охоплює організацію інформаційної системи, документу­вання і обіг документів, процедури. Універсальною характери­стикою процесів управління є їх ефективність, яка визначається шляхом зіставлення результату з тими витратами, що пов'язані з його отриманням.

Розрізняють такі типи управлінських процесів: лінійний, який характеризується чіткою послідовністю його етапів; коректова­ний, який характеризується необхідністю додаткового коректу­вання кожного з його етапів після проходження наступного ета­пу; розгалужений, який полягає у методологічному розподілі робіт по частинам на певних етапах; ситуаційний, який виникає відповідно до ситуації; пошуковий, який виходить з повної ясно­сті цілі управлінського впливу й одночасної неможливості оціни­ти ситуацію та сформулювати проблему.

Сенс побудови абстрактної моделі управлінського процесу (його алгоритму) полягає в тому, щоб показати, як слід розробля­ти управлінське рішення. Поняття останнього має два основних значення:

1) майбутня дія;

2) вибір однієї з можливих альтерна­тивних дій у проблемній ситуації.

Класифікація управлінських рішень здійснюється за різними критеріями: суб'єкт управління, об'єкт управління, час дії, правовий статус органу, що приймає управлінське рішення тощо. До управлінського рішення висува­ється низка вимог, а саме: наукова обґрунтованість, повноважність, законність, несуперечливість, своєчасність, ясність, лако­нічність. У сучасних поглядах на управлінське рішення велике значення надається інтеріоризації його семантичного змісту. Так, Г. Саймон зазначає, що керуючі мають використовувати всі фор­ми зовнішніх впливів з тим для трансформації людини тією мі­рою, щоб вона бажані дії швидше внаслідок власної мотивації, аніж під впливом інструкцій, отриманих у цей момент.

Існують дві основні моделі вироблення управлінських рішень: раціональна та дискурсивна. Раціональна модель припускає, що вироблення рішення є раціональним процесом знаходження най­кращого технічного вирішення певної проблеми, основними еле­ментами якого є:

• цілі— знання про те, що бажаєш зробити;

• альтернативи — засоби можливого досягнення цілей;

• впли­ви — витрати та вигоди, що пов'язані з кожною альтернативою;

• критерії, за якими альтернативи розміщуються у порядку ба­жаності;

• моделі, які мають допомогти передбачити емпіричні наслідки обраної моделі.

Раціональна модель включає декілька положень, а саме:

І) інформація має значення, оскільки рішення може бути ухвалено лише на її основі;

2) закони логіки та більша поінформованість гарантують «кращу політику»;

3) існує одна особа або принаймні група осіб, яка ухвалює рішення.

Детальний аналіз раціональної моделі вироблення рішень та її обмежень здійснений американським вченим Г. Саймоном у його праці «Адміністративна поведінка».

Дискурсивна модель вироблення управлінських рішень пред­ставлена працею Дебори Стоун «Парадокс політики. Мистецтво ухвалення політичних рішень». Основна ідея цієї моделі полягає в тому, що основні поняття, які використовуються під час вироб­лення рішення (мета, проблема, спосіб її розв'язання) не є раз і назавжди визначеними, а їх пере-визначення відбувається кожно­го разу, коли приймається те чи інше рішення.

Слід зазначити, що раціональна та дискурсивна моделі прийн­яття управлінських рішень не протистоять одна одній, а мають сенс лише у співвідношенні одна до одної. Раціональна модель, хоч і визнається недосяжною на практиці, орієнтує на отримання якомога повної інформації про ту чи іншу політичну проблему та можливі способи її розв'язання, тому є своєрідним орієнтиром для виробників політичних рішень. Дискурсивна модель, попри свою автентичність політичній практиці, віддає пальму першості ефекту мовних засобів, тому загрожує софістикою (тлумаченням понять відповідно до тих чи інших інтересів), а отже, й скепси­сом у ставленні пересічних громадян до політики та політиків. Водночас, роблячи акцент на комунікації та переговорному про­цесі, вона орієнтує політичні сили на досягнення компромісних рішень стосовно політичних проблем суспільства.

Наприкінці слід зазначити, що в теорії та практиці управління поряд з поняттям «соціальне управління» використовують понят­тя «адміністрування», «влада», «керівництво», «менеджмент». Поняття «адміністрування» у широкому сенсі означає адмініст­ративно-державне управління (тобто теорію і практику політич­ного керівництва суспільством), а у вузькому — розробку і по­становку цілей, визначення політики соціальної організації, а також професійну діяльність державних службовців. Влада є зда­тністю впливати на характер і напрям діяльності та поведінки людей за допомогою різного роду механізмів (економічних, ідео­логічних, організаційно-правових тощо). Поняття влади є пер­винним стосовно поняття управління, оскільки не кожний пра­цівник управління має реальну владу, але кожний працівник, що має владні повноваження, виконує певні функції управління. Ке­рівництво у широкому сенсі означає систему інститутів влади рі­зної ієрархії та сфери діяльності (політичне керівництво, воєнне керівництво тощо), а у вузькому — безпосереднє управління лю­дьми.

Розрізнення понять управління, менеджменту та адміністру­вання сягає книги О. Шелдона «Філософія управління». Згідно з Шелдоном управління поділяється на три види діяльності:

1. адміністрація, яка зайнята виробленням корпоративної політи­ки, координацією фінансів, виробництвом, розподілом та встано­вленням меж організації й верхнього контролю адміністратора;

2. менеджмент як виконання політики в межах, що визначені ад­міністрацією, а також з використанням організації для вирішення завдань, що поставлені перед нею;

3. організація, тобто процес, який комбінує працю, виконувану індивідами чи групами людей, таким чином, що формулювання обов'язків останніх забезпечує найбільш ефективне, систематичне, позитивне та скоординоване використання їх знань та вмінь.

4. адміністрація формує дирекцію (вище керівництво), менеджмент — управляючого, організа­ція — апарат. Адміністрація визначає організацію, менеджмент її використовує; перша ставить завдання й орієнтована на цілі, дру­гий бореться за їх виконання за допомогою різних засобів. Сфера компетенції адміністрації окреслена виробленням політики ком­панії, загальними проблемами поведінки в економічному, соціа­льному та політичному середовищі, складанням щорічного бю­джету, інвестиціями тощо. Менеджмент — це різновид операти­вного мистецтва з його повсякденними рішеннями, які стосують­ся здійснення політики. Тобто адміністрація пов'язана зі страте­гією корпорації, а менеджмент — з її тактикою.

К. Ходжкінсон у своїй книзі «До філософії адміністрації» з цього приводу зазначає, що під адміністрацією слід розуміти ас­пекти, пов'язані головним чином з формулюванням мети, цінніс­ними проблемами та людським компонентом організацій. Під менеджментом — вирішення більш рутинних питань, які визна­чаються й програмуються за допомогою кількісних методів. Чис­тий адміністратор, пише К. Ходжкінс, — це філософ, чистий ме­неджер — технолог. А X. Пірсон тлумачить адміністрацію як сукупність моральних, соціальних та політичних аспектів управ­ління підприємством, а менеджмент пов'язує з технічною сторо­ною управління.

У вітчизняній літературі зберігається тенденція до розмежу­вання зазначених понять. Так, згідно зі Г. ІЦокіним, менеджмент у вузькому сенсі цього слова стосується сфери управління виро­бництвом (як матеріальним, так й духовним, не розповсюджую­чись при цьому на сферу політики, де більш коректним буде вживання терміну адміністрування), а також безпосередньої ор­ганізації роботи з досягнення (але не розробки) поставлених ці­лей. У цьому сенсі менеджмент є однією із форм управління, а саме управлінням соціально-економічними процесами шляхом і в межах підприємницької корпорації чи акціонерної компанії. Ад­міністрування, вважає Г. Щокін, у вузькому його розуміння сто­сується розробки та постановки цілей, визначення політики орга­нізації. Поняття менеджменту є тут підпорядкованим поняттю адміністрування й означає виконавчу, оперативну діяльність, спрямовану на реалізацію поставлених цілей, розробка яких є прерогативою адміністрації.

Водночас, зазначає Г. Щокін, менеджмент у широкому його розумінні є тотожним поняттю соціального управління й означає науку та мистецтво управління людьми. Соціальне управління, на думку Г. Щокіна, охоплює два рівні: адміністративний, де відбу­вається розробка і визначення політики, та власне управлінський, тобто виконавчий, спрямований на технологічну організацію об'єкта управління. Ці рівні пов'язані між собою за допомогою менеджменту як науки про управління людьми та мистецтва ке­рівництва (безпосереднього управління) ними. Як такий менедж­мент забезпечує не лише досягнення цілей, а й їх визначення та формулювання, оскільки організує не лише роботу виконав­ців, — як членів, так й не членів цієї організації (окремих осіб, груп людей, інших організацій) чи певних органів (менеджмент людських ресурсів, менеджмент виборчої кампанії, маркетинго­вий менеджмент тощо), — ай створює певні передумови для ро­боти тих, хто ці цілі розробляє та приймає як програмні (аналіти­чна робота, консультування, менеджмент прийняття рішень, менеджмент правлячої команди тощо).

На користь «законодавчої», а не лише «виконавчої» місії менеджменту свідчить й так зване стратегічне планування (стратегічний менеджмент), змістом якого є сукупність про­грам, принципів, методів та прийомів, за допомогою яких вище керівництво планує розвиток організації на середньострокову чи довгострокову перспективи. Й нарешті, в підтвердження правомірності розмежування понять менеджменту й адмініст­рації донедавна наводився той факт, що адміністратору, зазви­чай, належить вищий організаційний статус в управлінській іє­рархії, тоді як менеджер зазвичай займає середній чи навіть нижчий рівень у системі нагляду та відповідальності за поточ­ними справами організації. На сьогодні менеджер працює у всіх ешелонах управління, а найвища ланка управлінської іє­рархії, — генеральний директор, віце-президент, — навіть по­значається словосполученням «top management». В повсяк­денному вживанні термін «адміністрація» більше використову­ється для характеристики керівництва в урядових інститутах, а також у публічних асоціаціях та благодійницьких організаціях, тоді як термін «менеджмент» частіше вживається стосовно підприємницьких компаній.

Таким чином, менеджмент у широкому сенсі цього слова — це всезагальний принцип соціального управління. В цьому зна­ченні він є тотожним поняттю соціального управління й означає процес планування, організації, мотивації та контролю, спрямо­ваний на розробку і досягнення цілей соціальної системи через інших людей. Відповідно розрізняють: соціально-політичний ме­неджмент, соціально-економічний та соціально-культурний ме­неджмент. У вузькому значенні — менеджмент стосується безпо­середньої організації роботи з досягнення (але не розробки) поставлених цілей у сфері виробництва, — матеріального і духо­вного, — й не розповсюджується на політичну сферу, де в цьому сенсі більш доцільним є термін «адміністрування».

Основні поняття науки управління в їх широкому та вузькому значеннях можуть бути представлені у такій таблиці: