Що є основним методом філософського пізнання:

а) експеримент; б) математичний аналіз;

в) теоретичне мислення.

0. Про яку вишу цінність згадується у творі Д. Заточеника «Моління»

а) сила; б) розум;

в) чесність.

3. Згідно з К. Марксом, життя суспільства ґрунтується на:

а) ідеях та ідеалах Розуму; б) матеріальному виробництві; в) класовій боротьбі.

3. Майевтика — це:

а) богиня філософії; б) метод Сократа виявляти приховані в людині знання; в) різновид філософії;

5. Яка провідна теза у філософські концепції Г. С. Сковороди:

а) «пізнай себе»; б) «пізнай інших»; в) «пізнай світ».

5. «Дао» — це:

а) уявлення про єдиний духовно-інтелектуальний початок світу; б) індивідуальні, конкретні виявлення брахмана; в) уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті; г) закон буття, початок Космосу, шлях.

7. Архетипи — це:

а) загальні поняття; б) первинні схеми образів фантазії;

— 150 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

в) апріорні форми споглядання.

8. Який напрямок був розвинений у філософії Ф. Бекона:

а) емпіризм; б) екзистенціалізм; в) позитивізм.

8. Скільки існує натур у філософії Г. С. Сковороди?

а) дві; б) три;

в) чотири;

10. Згідно з Гегелем, абсолютний дух представлено:

а) філософією, політикою, релігією; б) релігією, міфологією, мистецтвом; в) мистецтвом, релігією, філософією.

35. РІВЕНЬ

1. Що спільного та відмінного у філософії Платона й Арістотеля.

2. Прокоментуйте тезу Ф.Ніцше «Бог помер».

3. Завдяки чому людина здатна адекватно пізнавати оточуючий світ?

61. РІВЕНЬ

1. Поміркуйте, чи є актуальною класична філософія у наш час. Укажіть можливі перспективи розвитку класичного знання у майбутньому.

2. Які принципові відмінності між найвпливовішими течіями давньокитайської філософії, конфуціанством і даосизмом.

— 151 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

ВАРІАНТ № 6

• РІВЕНЬ

«Вірую, щоб розуміти» — це положення:

а)	патристики;	в) схоластики;
б)	містики;	г) силогістики.

2. «Річчю у собі» І. Кант називав:

а) те, що за межами суб'єкта; б) несвідоме; в) природу.

2. Що є більш характерним для емпіризму:

а) інтуїція; б) мудрість; в) досвід; г) віра.

2. «Світ як воля та уявлення» — це твір:

а) Ф. Ніцше; б) І. Канта;

в) А. Шопенгаурера.

2. Який напрямок був розвинений у філософії О.Конта:

а) аналітична філософія; б) прагматизм; в) позитивізм.

2. Що є більш характерним для раціоналізму:

а) передбачуваність; б) розумність; в) чуттєвість.

7. «Коперниканський переворот» у філософії здійснив:

а) Р. Декарт; б) Г.-В.-Ф. Гегель; в) І. Кант.

— 152 —

МОДУЛЬ І. ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ

8. Який філософський напрямок найбільш пов’язаний з релі-гією:

а) реалізм; б) матеріалізм; в) ідеалізм.

9. Стрижнем соціальної філософії К. Маркса є концепція:

а) волі до влади; б) базису і надбудови;

в) природного права.

10. Філософська теза, яка належала Т. Гоббсу:

а) «пізнай себе самого»; б) «свобода — усвідомлена необхідність»; в) «людина людині вовк».

35. РІВЕНЬ

1. Охарактеризуйте основні ідеї та ідейні здобутки провідних філософських шкіл Стародавнього Китаю.

2. Розкрийте зміст законів діалектики Г.-В.-Ф. Гегеля.

3. Поміркуйте, чи можливо й яким чином у процесі пізнання по-збавитися від основних ідолів, які, згідно Ф. Бекона, заважа-ють людині адекватно пізнавати.

61. РІВЕНЬ

1. Проаналізуйте відмінності між українським та російським народами на основі твору М.Костомарова «Дві руські народ-ності».

2. Яку роль відіграла класична філософія в історії науки та люд-ства?

— 153 —

МОДУЛЬ ІІ.

ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Тема 6.

ФІЛОСОФСЬКЕ ВЧЕННЯ ПРО БУТТЯ (ОНТОЛОГІЯ)

План

1. Значення проблеми буття для філософії.

2. Вчення про світ.

3. Категорії як структури буття.

Поняття буття є вихідним для філософії. Воно має найширший, граничний ступінь узагальнення і тому постає як наріжний світо-глядний орієнтир.

Філософія, на відміну від буденної свідомості, порушує пробле-му буття свідомо, намагається з’ясувати смисл, який людська куль-тура вкладає в це поняття. Вчення про буття називається онтологією. Термін вживається у філософії з XVII ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда.

Тривалий час онтологія була однією зі складових метафізики, до якої входили теологія (вчення про Бога) і психологія (вчення про душу). Оскільки теологія і психологія пізніше відокремилися від фі-лософії, то метафізика фактично збіглася з онтологією.

Кант відмовив онтології в праві бути наукою на взірець природо-знавства, довівши, що її претензії на самостійне бачення світу призво-дять до антиномій. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю.

У після кантівській філософії намітились дві тенденції: 1) відмо-ва від онтологічних побудов (неокантіанство, позитивістська тради-ція); 2) спроба віднайти свій філософський, відмінний від наукового, підхід до буття (через інтуїцію тощо), на якому можна було б будува-ти онтологію.

— 154 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

У Гегеля, для якого буття було тотожним мисленню (буття при-писувалось насамперед ідеї, Богу) вчення про буття (онтологія) звелось до логіки. Мислитель досліджував буття тільки як логічну категорію. Марксизм, йдучи за Кантом і Гегелем, заперечував са-мостійний статус онтології, однак не послідовно. Так, Ф. Енгельс, а за ним і радянські філософи без належного методологічного об-ґрунтування розгорнули вчення про форми матерії. Неомарксисти (Г. Лукач, Франкфуртська школа) здійснили спробу розбудувати он-тологію на засадах практики. Вони розглядають світ у формах прак-тики (культури), і буття постає насамперед як визначення культури.

Концепція інтуїтивного бачення буття, протилежна науково-му (розсудковому) підходу до нього, наявна у філософії Ф. Ніцше, А. Шопенгауера й А. Бергсона. Але найбільший вплив на відновлен-ня онтологічних вчень у XX ст. виявила феноменологія Е. Гуссерля, який методологічно обґрунтував новий підхід до буття, дав нове тлу-мачення буття, чим було подолано кантівське заперечення онтології. Феноменологія стала основою онтологічних побудов самого Е. Гус-серля, а також «критичної онтології» Н. Гартмана та «фундаменталь-ної онтології» М. Ґайдеґґера.

В історії філософії проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дійшов парадоксального висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як буття. Отже, буття з самого по-чатку постало як загадка філософії.

У різних філософських системах поняття «буття» набувало різ-ного значення і визначалось через відношення його до таких понять, як «небуття (ніщо)» і «суще». Ніщо — це заперечення буття. Кла-сична філософія визначала буття через протиставлення небуттю. У сучасній філософії, зокрема в екзистенціалізмі, буття визначають через суще. Під сущим філософи розуміють «оформлене», «обме-жене», «визначене» буття, все те, що можна помислити в предмет-ній формі. Річ, людина, атом, вітер, почуття, поняття — це суще, яке може мати буття або небуття. Виходячи з цих засад, можна розгля-нути існуючі концепції буття. Якщо під сущим розуміють тільки ма-теріальні речі (атом, камінь, рослина, тварина, людина, тощо), тобто світ розглядають як сукупність матеріальних речей і буття припи-сують тільки такому сущому, то в такому разі буття стає тотожним матеріальності. Бути — значить бути матеріальним. Єдність світу в

— 155 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

його матеріальності, стверджував Ф. Енгельс, існує тільки матерія (Ленін). Звідси висновок, що нематеріальне суще (ідеї, духовні цін-ності тощо) мають несправжнє, меншовартісне буття.

Протилежна картина постає, коли під сущим розуміють на-самперед ідеї, поняття, цінності, коли їм надається справжнє бут-тя, а матеріальні речі розглядаються як небуття, ніщо. Така позиція об’єктивного ідеалізму, який ототожнює мислення і буття, зводить буття до мислення. Це ототожнення було наріжним каменем філосо-фії Гегеля. З позиції об’єктивного ідеалізму буття ідеї — абсолютне і необхідне, а буття речі — відносне і випадкове, оскільки річ сьогодні є, а завтра її може не бути.

Дещо інші концепції буття характерні для суб’єктивістських те-чій в філософії. Оскільки в них суще (речі) не існує само по собі, то його буття чи небуття ставиться у залежність від суб’єкта. В емпірич-ній традиції (Джордж Берклі (1685–1753), Дейвід Юм (1711–1776)) статус абсолютного буття належить психологічним переживанням, а в раціоналістичній філософії Декарта абсолютним буттям наділяєть-ся свідомість.

У філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття — «Я» і речі в собі. При їх зіткненні (накладанні форм розуму на подразнення від речей) виникає суще — світ речей, який вивчає наука. Речі в собі І. Канта — це чисте буття, буття, яке немає визначень. Тому вже він міг обмежувати буття і суще так, як це зробили пізніше Е. Гуссерль і М. Ґайдеґґер. Свідомість (Я) мислилася ним як носій певних апріор-них форм, тобто як щось конкретно визначене, як суще, як річ. Так пізніше охарактеризує Е. Гуссерль декартівсько-кантівську концеп-цію свідомості.

Якщо в попередній філософії один вид сущого (матеріального чи ідеального) протиставлявся іншому як справжнє і несправжнє буття, то в некласичній філософії буття протиставляється сущому. А. Шопенгауер, йдучи за Кантом, різко розводить суще (світ в уяв-ленні) і справжнє буття (світ волі). Воля втрачає риси предметності, оформленості, речі, вона не є сущим, до неї не застосовуються катего-рії сущого (причинність тощо). Таке протиставлення наявне у філо-софії Ф. Ніцше. У К’єркегора екзистенція як справжнє буття також протиставляється сущому, світу.

Тенденція протиставлення буття сущому стає домінуючою у фе-номенології та екзистенціалізмі. У феноменології за абсолютне буття

— 156 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

приймається свідомість, яка мислиться як «жива діяльність», позбав-лена предметної форми. Ця діяльність свідомості, на думку Гуссерля, конституює суще і надає йому відповідний спосіб (модус) буття. Суще і спосіб його буття задаються відповідними актами свідомості. Так, у сприйманні дається («конституюється») реальна річ, у вірі — цінності, у фантазії — казкові герої. Буття розпадається на різні сфе-ри, відповідно до актів, у яких воно конституюється.

Виходячи з історії філософії, можна вести мову про три основні концепції буття:

— матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним су-щим;

— ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);

— некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мін-ливість, незавершеність сущому як усталеному, оформлено-му, завершеному.

Матеріалістична та ідеалістична концепції тяжіють до об’єкти-візму (прагнуть розглядати буття з об’єктивного погляду, з позиції близької до науки); некласична, яка в розвинутій формі представлена у феноменології та екзистенціалізмі — до суб’єктивізму, до визначен-ня буття через свідомість та існування людини.

Очевидно, ототожнення буття з сущим, яке було характерне для класичної філософії, вело в глухий кут, ставило людину перед диле-мою вибору між матеріальним чи ідеальним сущим. І якщо одному з них приписувалось вище буття, то інше зводилось до меншовартіс-ного буття, до небуття. Однак для людини в житті важливі як матері-альні речі, так і духовні цінності (честь, кохання). І якщо одні «люди гинуть за метал», то інші — за честь і кохання, доводячи цим, що і те й інше має для них буття.

Для розуміння буття значно цікавішою є перспектива, яку запро-понували феноменологи та екзистенціалісти, звівши буття до певно-го значення речей, сущого. «Бути» означає «мати» певне значення в контексті культури. Так, речі сприймання мають значення «реально-го буття», речі уяви — уявне буття, інтернетні «штучки» — віртуальне буття. Різним предметам надаються різні види (модуси) буття відпо-відно до того, як вони даються людині.

На підставі феноменологічної концепції в сучасній онтології при-йнято виділяти різні сфери буття. У різних мислителів вони мають

— 157 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

різну структуру. Сам Е. Гуссерль відповідно до різних способів да-ності свідомості виділяє такі сфери буття: матеріально-просторовий світ, живі істоти, людина і соціальний світ, свідомість (психіка), формально-логічні предмети, матеріально-змістові поняття, ціннос-ті, світ фантастичних утворень тощо. Усі вони разом утворюють світ людини як горизонт, у якому дається будь-який предмет.

Поняття буття пов’язане з поняттям «світ», яке близьке за зна-ченням до слів «свій», «община». У найдавніші часи воно означа-ло саму общину і освоєне нею навколишнє середовище. Поняття «світ» означало єдність, цілісність й упорядкованість всього сущого. Джерелом цієї єдності та впорядкованості світу було життя общини. Соціальний порядок, регламентація діяльності через звичаї, ритуали, табу накладалися на зовнішнє середовище, яке осмислювалось під впливом соціального порядку та діяльності. Так, світ давніх людей — це певна сукупність знань («смислова єдність»), яка утворилась на основі їхнього соціального життя і практичної діяльності. У цьому світі («смисловій єдності») можна виділити два аспекти: смисли, пов’язані з регламентацією життя общини (моральні норми, звичаї, ритуали) і смисли, пов’язані з практичною діяльністю (знання їстів-них і лікарських рослин, навики полювання тощо), тобто об’єктивні знання. При цьому домінував перший момент: космос пояснювався на основі соціальної впорядкованості, навіть значення їстівного чи неїстівного (рослини чи тварини) регламентувалось через табу (со-ціальні норми). Таке розуміння світу (модель формування смислової єдності) існувало впродовж тривалого часу. З освоєнням природи і виникненням держави «світ» набув ширшого значення — світ-космос греків, християнський (мусульманський, Піднебесна) світ, Новий і Старий світ. В основі утворення цих понять також був задіяний со-ціокультурний підтекст. Культура (мораль, право, релігія та ін.) зада-вала єдності й упорядкованості цьому «світу». Такому впорядковано-му світові (космосу) протистояв хаос. З одного боку, він — периферія світу, «чужий», незрозумілий світ («турки», «німота»), з іншого — постійна загроза соціальному порядку з боку природи людини.

Паралельно формувалось інше поняття світу, основою якого було знання об’єктивних властивостей і відношень речей. Уже в на-турфілософії греків, а особливо під впливом наукової революції XVI– XVII ст., формується натуралістичне розуміння світу. Під світом по-чинають розуміти світ об’єктивної природи, яка охоплює й людину.

— 158 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Єдність і упорядкованість такого світу мисляться як такі, що задані Богом або властиві самій природі. Знанням («смисловою єдністю») такого світу мислиться наука. Усе суще сприймається у площині на-укового знання.

У філософії світ осмислювався крізь призму категорій буття і сущого. Традиційно світ розумівся як буття упорядкованого сущо-го (речей). Буттю світу як буттю сущого протистояло буття, яке не є сущим (не є річчю). Таким буттям, з одного боку, є Бог (Бог має буття, але не є сущим, річчю), з іншого — буття «Я» (свідомості), яке (в феноменологічно-екзистенційному варіанті) також не є сущим. Оскільки буття Бога досліджує теологія, а про специфіку буття свідо-мості (екзистенцію) заговорили лише з часів К’єркегора, то в центрі уваги онтології як вчення про буття знаходився світ.

Перед онтологією як вченням про світ постали такі проблеми: як виник світ (підстави існування світу); яка будова світу (шари або сфери буття); який характер відношень між речами світу (категорії як найзагальніші характеристики цих відношень). На питання щодо підстав існування світу (способів визначення світу) можливі такі від-повіді: світ існує сам через себе, не маючи підстав поза собою; світ існує через Бога; світ існує (визначається) через буття свідомості.

До традиційних проблем онтології належали поділ світу на окре-мі сфери та обґрунтування цього поділу. Уже Платон протиставляв буття вічного і незмінного світу ідей та буття мінливого світу речей. Аристотель висунув концепцію «східців істот» (мінерали, рослини, тварини, людина, божество), яка вибудовується за принципом зрос-тання довершеності. Цієї ж концепції дотримувались і середньовічні мислителі, зокрема Ф. Аквінський.

За Нового часу проблема поділу світу на окремі сфери тісно пе-реплітається з проблемою класифікації наук, що закономірно, оскіль-ки науки вивчають окремі специфічні сфери («фрагменти») буття. У класичній німецькій філософії чітко окреслилися сфера природи і сфера духу (відповідно, науки поділяють на науки про природу і науки про дух: філософія, філологія, юриспруденція, історія). При цьому Ф.-В.-Й. Шеллінг, долаючи механіцизм в розумінні природи, вводить як окремі «східці» механічні, електричні та хімічні сили, а також організм (живу природу).

Під впливом цих ідей, а також позитивізму І. Канта матеріаліс-тична онтологія (Ф. Енгельс) розвиває своє вчення про форми руху

— 159 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

матерії, які є водночас і рівнями організації матерії (механічний, фі-зичний, хімічний, біологічний і соціальний). Кожна з форм руху ма-терії вивчається відповідною наукою. На цьому поділі ґрунтується класифікація наук. Концепція «форм руху» проводить ідею еволюції (розвиток матерії з одного рівня на інший). Вона передбачає різно-якісність світу: вищі форми руху охоплюють нижчі, але не зводяться до них. Так, живі організми включають хімічний і фізичний рівень матерії, але зрозуміти специфіку живого на їх основі неможливо.

Сфері реального буття, на думку Гартмана, протистоїть сфера ідеального буття — математичні та логічні предметності, а також цін-ності. Ідеальні сутності характеризуються поза часовістю (вічністю), загальністю (не індивідуальністю) та імматеріальністю (нематеріаль-ністю). Їх вивчають математика, логіка, етика та естетика. На думку Гартмана, хоча ідеальні сутності й не мають тієї повноти буття, що реальне суще, вони є об’єктивними: числа вступають між собою у від-ношення, незалежні від свідомості. Як і реальні речі, людина може пізнавати їх адекватно або неадекватно.

Уже цей дещо спрощений виклад вчення Гартмана про реальну та ідеальну сфери буття засвідчив методологічну обґрунтованість всіх розмежувань, здійснених в його онтології. Він не йде за наукою, а ви-являє специфіку сфер і шарів буття, яку інтуїтивно схоплюють науки. Саме методологічні обґрунтування розрізнення сфер буття дають під-ставу для існування онтологічних концепцій у сучасній філософії.

Прикладом онтології, яка утворилася на засадах нового розумін-ня буття і сущого (під впливом Гуссерля), є «критична онтологія» німецького філософа Миколи Гартмана — одна з найбільш відомих онтологічних концепцій XX ст. Вона відійшла від традиційного розу-міння буття як властивості лише матеріального сущого (речей), але не перейшла на позицію суб’єктивізму Ґайдеґґера, для якого «бути» означає «мати значення», тобто бути для людини.

Вихідними поняттями онтології М. Гартмана є реальне та іде-альне буття. Реальне буття (реальний світ) є найбільш очевидним. Методологічним принципом, на основі якого утворюється сфера ре-альності, є часовість й індивідуальність. Все, що існує в часі та харак-теризується індивідуальністю, належить до сфери реальності. Реальне буття охоплює чотири шари — матерію, життя, психічні та духовні явища. Простір і час у М. Гартмана онтологічно не рівноцінні. Простір пов’язується тільки з матерією, а час охоплює всі шари реальності.

— 160 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

До сфери онтології належить і вчення про категорії.

Категорії — загальні структури або властивості сущого — речей, процесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ); за-гальні форми мислення.

У буденному житті людина оперує категоріями, не усвідомлю-ючи того, що за ними прихована праця багатьох поколінь, маскуєть-ся поступ культури. Філософія намагається вийти за межі буденної очевидності, щоб з’ясувати, як сформувався цей звичний для нас по-рядок, в основі якого лежать категорії. Цій меті підпорядковане філо-софське вчення про категорії.

В історії філософії першу систему категорій запропонував Аріс-тотель. Категорії Арістотеля — це щось на зразок сучасних мовних форм — іменника, дієслова, прикметника, числівника тощо. Важливо зазначити, що з часів давньогрецької філософії категорії тлумачать-ся як форми (структури упорядкування) самого буття і водночас як найзагальніші ідеї, структури мислення.

Середньовічна філософія проблему категорій (як загальних ідей) розглядала як одну з тем дискусії між номіналістами і реалістами. Номіналісти вважали категорії іменами (назвами), яким нічого не від-повідає в дійсності. А реалісти стверджували, що категорії як загальне існують і в речах, і в думках.

Раціоналізм Нового часу, продовжуючи традицію реалістів, вва-жав категоріями форми мислення (вроджені ідеї, схильності розуму), яким за установленим Богом порядком відповідають форми буття. Просторові закономірності природи і геометрія, виведена з ідей сві-домості, за Декартом, збігаються на основі наперед установленої гар-монії. Отже, раціоналізм ґрунтувався на принципі тотожності форм мислення і форм структурування буття.

Емпірики, які схилялись до номіналізму, дійшли висновку, що категорії як щось загальне не дані в досвіді. Уже Локк стверджував, що у відчуттях дані лише властивості речей, а не ідея субстанції. Цю думку підтвердили Берклі та Юм. Саме Юм заперечив ідею причин-ності, стверджуючи, що людині дана послідовність подій, а не їх при-чинний зв’язок. Субстанцію і причинність людина «домислює», вони відсутні в досвіді. Це свідчить, що емпірики прийшли до заперечення категорій як загальних форм буття і як загальних ідей.

І. Кант розумів під категоріями апріорні форми споглядання та розсудку. Ці форми упорядковують (формують) подразнення, що

— 161 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

йдуть від речей в собі, внаслідок чого постає світ людського досвіду, світ науки. Категоріальна структура світу і категорії розсудку збіга-ються на тій підставі, що розсудок упорядкував світ згідно зі своїми категоріями. Заслугою І. Канта є те, що він розкрив синтетичну роль категорій в мисленні та класифікував їх.

Г.-В.-Ф. Гегель, поділяючи позицію раціоналістів щодо тотож-ності мислення і буття, піддав критиці суб’єктивізм системи кате-горій І. Канта, вважаючи категорії найбільш загальними поняттями, «щаблями» розвитку абсолютної ідеї. У Гегеля «об’єктивний розум» дійсності має ту ж саму логіку, складається з тих самих понять, що і «суб’єктивний розум».

Марксизм, ідучи за Гегелем, прийняв тезу про тотожність форм мислення (суб’єктивної діалектики) і форм буття (об’єктивної діа-лектики). Основою цієї тотожності, на думку його прихильників, є практика, яка, з одного боку, враховує об’єктивні зв’язки і відношен-ня речей, з іншого — є реалізацією людських уявлень про ці зв’язки (реалізацією розуміння об’єктивних структур). Завдяки цьому в практиці відбувається ототожнення (примірювання) структур самих речей і форм мислення.

Практика в широкому розумінні (як суспільне життя, як культу-ра загалом) виявилась плідною для пояснення походження категорій мислення. Як відомо, категорії простору і часу виникли не в пізнанні, а в практичній орієнтації людини. Це ж стосується й інших катего-рій. Так, категорії одиничного і загального виникли як перенесення на світ відношення «індивід і рід». Людина, яка себе співвідносила з родом, шукає цю ж модель відношення серед тварин і речей світу. Тому дуб (одиничне) і дерево (загальне). Категорії тому і є апріорни-ми стосовно до досвіду, бо вони не сформовані досвідом, а привне-сенні в нього зі сфери культури.

У сучасній філософії проблема категорій зазнала радикаль-ної трансформації. Неопозитивізм як одна з найпоширеніших течій XX ст., йдучи в руслі емпіризму Локка-Юма, фактично ігнорує про-блему категорій. З погляду неопозитивістів, категорії як найзагальні-ші поняття не верифікуються. Вони можуть визнаватись хіба що як суб’єктивні схеми впорядкування досвіду.

Екзистенціалісти аналізують екзистенцію, буття, яке не є пред-метом, сущим. А оскільки категорії — це визначення (характеристи-ки) предметів (сущого), то вони не мають відношення до екзистенції.

— 162 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Екзистенція, отже, позбавлена категоріальних визначень, за винят-ком часовості.

Постмодерністські течії (Франкфуртська школа, пост-структу-ралізм та ін.) зводять категорії до ідеологічних схем, які дух культу-ри, або панівні класи, нав’язують людині в її відношенні до світу. Цим зумовлені заклики відкинути, подолати ці схеми. Тому постмодерніс-ти позбавляють категорії будь-якого об’єктивного значення.

Поштовх дослідженням категорій у філософії XX ст. дали нові он-тологічні концепції, засновані на феноменології (Е. Гуссерль, М. Гарт-ман та ін.). Вони поділили буття на різні сфери — неживу, живу при-роду, сферу духу, ідеальних предметів і піддали аналізу категоріальні структури цих сфер. Водночас вони відійшли від ідеї універсальності категорій стосовно всього сущого, стверджуючи, що відношення, ха-рактерні, наприклад, для матеріального буття, не властиві буттю ідеаль-них предметів. Цікавою щодо цього є система категорій Н. Гартмана, яка справила вплив не тільки на філософів, а й на науковців.

Основні категорії онтології:

Субстанція. Категорія субстанції (лат. substantia — те, що покла-дено в основу) була провідною в онтології Нового часу. У загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, .яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не поро-джується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів — Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф).

Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні:

— незмінна основа мінливих явищ. У цьому значенні субстанці-єю можна вважати атоми Демокрита, монади Лейбніца, речо-вину (матерію) матеріалістів XVII—XVIII ст.;

— субстрат як носій певних властивостей, те, що зв’язує власти-

вості в щось єдине. У цьому разі під субстанцією розуміється тіло, річ, речовина.

У сучасній філософії поняття «субстанція» в традиційному зна-ченні вживається хіба що в марксизмі та неотомізмі. Марксизм суб-станцію ототожнює з матерією і цим ставить під сумнів доцільність його вживання як окремого поняття. Неопозитивізм, продовжуючи емпіричну лінію, стверджує, що поняття субстанції, як і більшість фі-лософських понять, не верифікується, воно, отже, позбавлене сенсу.

— 163 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Простір і час. Це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні поняття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих моментів (структур), з яких вони складаються.

Поняття «простір» схоплює дві фундаментальні риси матеріаль-ного сущого — його протяжність і місце серед інших сущих. Протяж-ність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжності — довжина, широта і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Місце — це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши його місце в середовищі, визначають його просторові характеристики.

Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які від-буваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість по-дій. Тривалість аналогічна протилежності. Вона охоплює продовжен-ня одного і того ж. Тривалість — це фази одного і того ж (тривалість дня, існування дерева, землі). У ній розрізняються фази (моменти) — сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій в часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Указавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.

Як бачимо, між просторовими і часовими характеристиками іс-нує подібність. І ця подібність (схожість) не випадкова. Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Взаємодоповненість полягає в тому, що простір визначають через час і навпаки.

Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанцій-ну і реляційну. У фізиці субстанційна концепція виражена в теорії Ньютона, реляційна — в теорії відносності Ейнштейна. Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали її прибічники. Реляційна розглядає простір і час як власти-вості матеріальних утворень. Матеріальні маси, їх величина визнача-ють характеристики простору і часу. Тут простір і час є похідними, відносними, визначеними матеріальною масою. Сучасна фізична на-ука дотримується реляційної концепції.

— 164 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

• розумінні простору і часу співіснують дві традиції — натура-лістична і культурологічна. Натуралістична традиція розглядає про-стір і час як визначення (властивості, характеристики, форми) речей самої природи (при цьому природа зводиться до неживої матерії), а науками, що вивчають просторово-часові властивості матерії, вважа-ють геометрію та фізику.

Культурологічна традиція, навпаки, пов’язує розуміння просто-ру і часу з практичною діяльністю людини (з культурою).

Категорії простору і часу, будучи структурами сущого, по-різ-ному виявляють себе на різних рівнях буття.

Причинність. У філософському розумінні світу, а також і в науці вона відіграє важливу роль. Причинність — це певний тип відношення між речами. Речі можуть співіснувати — камінь лежить поряд з дере-вом. Вони можуть вступати у зв’язок — місяць і Земля притягуються,

• можуть і спричиняти, детермінувати одна одну. Причинність — по-родження, зумовленість однією річчю (подією) іншої речі (події).

Річ, що викликала, зумовила іншу річ (чи подію), називається причиною. Та, що виникла, наслідком (дією). Вважають, що причина передує в часі наслідку (дії).

• широкому сенсі причинність протистоїть диву — явищу, яко-му не знаходять причин (які вибивались із звичного ритму життя) — землетрусам, затемненням сонця і місяця, ураганам, пошесті тощо. Диво виконувало охоронну функцію стосовно звичного порядку подій. Щоб не руйнувати цей порядок, явище, яке суперечило йому, бралось в дужки і розглядалось поза цим порядком. (Так сучасна на-ука ставиться до паранормальних явищ — екстрасенсорики, гадання, віщих снів тощо. Вони виводяться за звичний науковий порядок і розглядаються окремо).

Категорія причинності сформувалася в процесі практичної ді-яльності. Слово «причинність» споріднене зі словами «чинити», «вчинити», що означають «діяти», «викликати». На думку англійсь-кого археолога Т. Чайлда, мислення за схемою «причина — наслідок» виникло внаслідок виробництва галькових знарядь, у яких дія (удар) породжувала наслідок. Оскільки ця дія часто повторювалась, вона стала моделлю (схемою), за якою осмислювались всі подібні відно-шення, що зустрічала первісна людина.

Вчення про причинність іноді називають детермінізмом (лат. determino — визначаю), проблемами якого переймались всі філософи. Першим обґрунтував концепцію детермінізму Демокріт.

— 165 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

У нас час поняття буття доволі глибоко розроблене, гнучке, вну-трішньо диференційоване. Воно дає нам вагомі орієнтири для піз-нання та практичної діяльності. Водночас стає зрозумілою і причина складності цього поняття. Буття є наш універсальний масштаб для пізнання та діяльності, а наші пізнання та діяльність постають реаль-ними мірами використання цього масштабу.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Основні історико-філософські підходи до визначення буття.

2. Проблема буття як фундаментальна філософська проблема.

3. Основні форми буття.

4. Людські виміри проблеми буття.

Теми для написання рефератів

1. У витоків проблеми буття: Парменід та його основні опонен-ти в античності.

2. Категорія буття у класичній західно-європейській філософії.

3. Особливості розуміння буття у некласичній філософії.

4. Проблема буття та небуття.

5. Проблеми розуміння буття у сучасній науці.

Література

1. Ведение в философию. Ч. 2. — М., 1989. — Гл. 5.

2. Вильденбанд В. История древний философии. — К., 1995.

3. Доброхотов А. Л. Категория бития в классической западно-европейс-кой философии. — М., 1986.

4. Дышлевый П. С., Яценко. Что такое научная картина мира. М., 1984.

5. Кримский С.Б. Зміст та функції природно-наукової картини світу // Філософська думка. 1972. — № 2.

6. Сенека Л. Нравственные письма к Лукрецию.

7. Філософія: курс лекцій. — К., 1993. — Розд. 3.

8. Філософія: Підручник для вузів. — К., 1995. — Розд. 5.

9. Фрагменти ранних греческих философов. Ч. 1. — М., 1989.

10. Ґайдеґґер М. Что такое метафизика? // Новая технократическая вол-на на Западе. — М., 1986.

10. Целлер Е. Очерк истории греческой философии. — М., 1995.

— 166 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Тема 7. Філософія пізнання

План

1. Гносеологічна проблема в історії філософської думки.

2. Діалектика суб’єкта й об’єкта пізнання. Пізнання і практика.

3. Чуттєве і раціональне в пізнанні.

4. Істина, умови й шляхи її досягнення.

Теорія пізнання (гносеологія) — один з основних розділів філо-софії. Вона досліджує природу людського пізнання, закономірності переходу від знання явищ до осягнення їх сутності, методи та шляхи досягнення істини та її категорії. В основі наукової гносеології ле-жить матеріалістична діалектика, яка водночас є логікою і в певному розумінні збігається з теорією пізнання.

На відміну від психології, теорія пізнання як філософська наука досліджує не характер індивідуальних, функціонуючих у психіці ме-ханізмів пізнання, а всезагальні основи, що дають підстави говорити про ці результати як про знання, в яких знаходить адекватне відобра-ження об’єктивний світ. Теорія пізнання прагне виявити і критично дослідити умови істинності будь-якого знання, виявити ті граничні основи, які дають змогу робити висновки про ступінь обґрунтованос-ті знань з будь-якої сфери і їх відповідність об’єктивному аналогу.

Оскільки теорія пізнання не може виходити із припущення про існування передумов, які не аналізуються, а приймаються як загаль-ноприйняті, то вона не може вибудовуватися так, як вибудовуються теорії конкретних наук.

1. Гносеологічна проблема в історії філософської думки

З самого початку виникнення філософія прагнула оволодіти не лише таємницями буття, але й секретами пізнання цих таємниць. Вона так чи інакше ставила й вирішувала питання про можливість адекватного відображення буття у свідомості людини, досліджувала шляхи й методи пізнання.

У спробах відповісти на питання про принципову можливість пізнання світу намітилося три основні лінії: оптимізм, скептицизм і агностицизм.

— 167 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Оптимізм — це філософське вчення, послідовники якого визна-ють принципову можливість пізнання світу. Ця філософія ґрунту-ється на визнанні принципу матеріальної єдності світу, врахуванні всього досвіду історії людського пізнання і суспільно-історичної практики. Сучасна філософія оптимізму доводить можливість до-сягнення істинного знання, керуючись діалектико-матеріалістичним методом і вдаючись до найновіших результатів науки.

Скептицизм, не заперечуючи загалом ідеї пізнаваності світу, ви-ражає сумнів у достовірності наших знань. Помічено, що скептицизм особливо поширюється у переломні періоди розвитку суспільства, коли теорії і погляди, які раніше здавалися безумовно істинними, виявляються хибними. Наслідком цього є зміна парадигм, перегляд життєвих цінностей, ідеалів тощо.

Скептики схильні заперечувати й відкидати не лише справді від-жиле, але й те, що зберігає цінність.

Філософський скептицизм виник в епоху розкладу античного суспільства. У подальшій історії людства він якісно змінювався, мо-дернізувався. Новітньою формою скептицизму є, зокрема, «критич-ний раціоналізм». Його засновник англійський вчений К. Поппер відстоював думку про те, що наука не є системою достовірних або переконливо аргументованих ідей.

Загалом скептицизм відіграє негативну роль, оскільки свідомо обмежує пізнавальні можливості людини. Проте певною мірою він є корисним і навіть необхідним у складному і суперечному процесі досягнення істини. Людина, яка не піддає все сумніву, критичному аналізу, не може бути творчою особистістю і, як правило, опиняється на позиціях догматизму.

Агностицизм відверто заперечує принципову можливість піз-нання світу нарівні суперечності речей і процесів, закономірностей розвитку об’єктивної дійсності.

Термін «агностицизм» уперше застосував англійський природо-дослідник Г. Гекслі, хоч ідеї цього філософського напряму сягають ще часів античної філософії.

На думку агностиків, людина ніколи не зможе знати, якими на-справді є речі, оскільки інформація, яку вона одержує про них, залом-люється її свідомістю і набуває суб’єктивного змісту. Звідси робиться висновок, що ми маємо справу не з речами об’єктивної дійсності, а з нашими відчуттями. Розмірковуючи таким чином, Юм дійшов вис-

— 168 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

новку, що людина не знає не тільки того, яким є світ насправді, а й того, чи існує він взагалі поза нашими відчуттями.

І. Кант визнавав об’єктивне буття речей, проте категорично за-перечував можливість пізнання їх сутності («речей в собі»). На його думку, людина здатна пізнавати речі лише на рівні явищ, тобто «речі для нас».

Агностицизм має свої гносеологічні і соціальні корені. Гносео-логічним його підґрунтям є складність і суперечливість процесу піз-нання, обмеженість пізнавальних можливостей людей на будь-якому етапі історії. Наслідком цього є абсолютизація відносності пізнання, відрив теорії від практики з відомими агностичними висновками.

Аргументованій критиці агностицизм був підданий спочатку Гегелем, а потім Марксом.

За словами Гегеля, кантівська філософія «... ставила собі завдан-ня досліджувати, в якій мірі форми мислення здатні взагалі достав-ляти нам пізнання істини. Точніше кажучи, критична філософія вимагала, щоб раніш, ніж приступити до пізнання, ми піддали до-слідженню здатність пізнання. Безумовно, є правильна думка в тому, що ми повинні зробити предметом пізнання самі ж форми мислення. Проте тут же прокрадається хибна думка, що ми повинні пізнавати до того, як приступили до пізнання, що ми не повинні увійти у воду раніше, ніж навчимося плавати».

2. Діалектика суб’єкта й об’єкта пізнання. Пізнання і практика

Сутність і природу пізнання не можна осмислити ізольова-но від предметно-практичної діяльності, тому істотне місце в теорії пізнання займають поняття «суб’єкт» і «об’єкт». Суб’єктом може виступати як окрема особистість, так і соціальна група чи людство в цілому. Індивід може виступати в статусі суб’єкта практичної ді-яльності і пізнання лише постільки, по скільки він оволодів створе-ним людством світом культури — знаряддям предметно-практичної діяльності, засобами мови, логічними критеріями, нормами моралі й естетичних оцінок тощо, тобто коли став особистістю. Гносеологія як наука визначає особливий тип відношень між суб’єктом і об’єктом — пізнавальний, який у певному розумінні є похідним від предметно-практичного. Пізнання — це специфічна взаємодія суб’єкта і об’єкта, кінцевою метою якої є адекватне осягнення дійсності. Пізнавальне

— 169 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

відношення включає в себе три складових: суб’єкт, об’єкт і зміст піз-нання, тобто знання.

Об’єкт — це те, що протистоїть суб’єкту в його предметно-прак-тичній і пізнавальній діяльності. Його не слід ототожнювати зі світом у цілому. Об’єкт пізнання — це лише та частина об’єктивної реаль-ності, яка перебуває у взаємодії з суб’єктом. При цьому саме виді-лення об’єкта пізнання здійснюється з допомогою форм практичної і пізнавальної діяльності, вироблених суспільством із врахуванням властивостей об’єктивної реальності.

Аналіз характеру взаємодії суб’єкта й об’єкта пізнання передба-чає з’ясування ряду питань, насамперед того, як зовнішні стосовно свідомості речі стають надбанням людського розуму та як співвідно-сяться речі об’єктивного світу і відповідні мислені образи. Наукова філософія при розв’язанні цих та подібних питань спирається на такі гносеологічні принципи:

— принцип об’єктивності;

— принцип пізнаваності світу;

— принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання;

— принцип відображення;

— принцип творчої активності суб’єкта пізнання.

Названі принципи коротко можна сформулювати так: Принцип пізнаваності: світ загалом, у принципі пізнаваний.

Не існує ніяких явищ, які, будучи відгородженими від усіх інших явищ, причинних зв’язків, залишаються поза пізнавальними можли-востями людини.

Принцип об’єктивності: об’єкт пізнання, яким би він не був, іс-нує поза і незалежно від суб’єкта, процесу пізнання. Звідси випливає така вимога названого принципу: предмети і явища необхідно пізна-вати такими, якими вони є самі по собі. У зміст знань про ці предме-ти і явища людина не повинна привносити щось від себе, тобто своєї суб’єктивності. Вимога наукової об’єктивності є водночас і нормою людської моралі.

Принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання ґрунтуєть-ся на визнанні суспільної практики основою, кінцевою метою пізнан-ня і критерієм істини. Практика дає матеріал для пізнання, визначає характер його засобів, замовлення на осягнення тих чи інших проблем.

Принцип творчої активності суб’єкта пізнання полягає в тому, що пізнання не вичерпується новою інформацією про світ, суттєвим

— 170 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

його завданням є створення «другої реальності» (другої природи) — світу культури.

Практика — це матеріальна, чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність людини, яка має своїм змістом освоєння і перетворення природних і соціальних об’єктів. Вона становить собою всезагальну основу і рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання.

Суспільна практика перебуває в органічному взаємозв’язку з піз-навальною діяльністю людини, з теорією. Вона є джерелом наукового пізнання, його рушійною силою, дає необхідний фактичний матері-ал, який піддається теоретичній обробці і узагальненню. У процесі практики відбувається формування суб’єкта пізнавальної діяльності. Практика зумовлює напрям і зміст мислення суб’єкта. Саме практи-ка обґрунтовує об’єктивність змісту знання, служить критерієм, за-собом перевірки істинності пізнання (знання). Вона перебуває в діа-лектичному взаємозв’язку з теорію.

Поняття практики виникло лише в епоху капіталізму. До того увага філософів акцентувалася на специфіці окремих форм людської діяльності.

У Новий час необхідність практичної спрямованості філософії підкреслювалася Ф. Беконом, на думку якого, знання і діяльність єдині. Проте він, як і його сучасники, не розумів історичного характе-ру людської діяльності.

Німецький класичний ідеалізм визнавав людську активність, та за словами К. Маркса, ідеалізм «... не знає дійсної чуттєвої діяльності як такої».

Не розумів сутності та ролі практики і Л. Фейєрбах, який істин-нолюдською вважав лише теоретичну діяльність, а практику тлума-чив як утилітарну діяльність.

Сучасна західна філософія, як правило, різко протиставляє тео-рію практиці, зокрема сфери теоретичного і практичного розуму.

Основною ознакою практичної діяльності людини є безпосеред-ня чуттєва зміна предмета у процесі взаємодії людини і предмета при-роди. Практика є основою всіх останніх форм життєдіяльності люди-ни. Практичне відношення до природи втілюється у виробництві, а теоретичне — в природознавстві.

Структура практики, як і всіх інших форм людської діяльно-сті, розкривається в категоріях опредметнення і розпредметнення. Аналізуючи основні моменти практичної діяльності, треба зазначити,

— 171 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

що практика є цільовим відношенням людини. Моментами цього від-ношення є мета, засоби діяльності, предмет і продукт діяльності, сам процес діяльності. Людське відношення до предметів природи опосе-редковане знаряддям, засобом праці. Засіб праці перебуває в єдності з метою людської діяльності і її предметом. У результаті діяльності мета реалізується, і виникає новий предмет, який раніше не існував і в якому опредметнені здібності людини.

Практичне відношення людини до світу має універсальний ха-рактер. Для людини оточуючий світ виступає як універсальний тому, що практика має тенденцію до універсальності, що виявляється в по-стійному розширенні сфери предметів, які втягуються в орбіту люд-ської діяльності. Цей процес можливий лише тому, що сама людина є родовою, суспільною істотою, а її діяльне виявлення своїх здібностей є суспільним життям. У цьому розумінні історія суспільства збігаєть-ся з освоєнням людиною предметного світу. Практика є суспільний процес зміни, перетворення матеріального світу у світ соціальної предметності, світ культури, олюднений світ.

У процесі практичної діяльності відбувається гуманізація самої людини. Саме в діяльності людина формує себе як творця предметно-го світу, викликає до життя свої творчі здібності.

Міра освоєння предмету виражається у формах практики, які відповідають тому чи іншому періоду історії людства і показують, яким чином задається предмет у людській діяльності. Рівень освоєн-ня предмета визначає форму взаємозв’язку між предметно-чуттєвою і пізнавальною діяльністю. Основою класифікації форм практики можуть бути різні її ознаки (звичайно ж, істотні). Так, практику можна класифікувати відповідно до сфер життєдіяльності людини: практика у сфері економічного життя, практика у сфері політики та ін. Як самостійний вид практики розглядають науковий експери-мент.

Визнання практики основою, метою пізнання і критерієм істи-ни — необхідна передумова ефективного розвитку гносеології.

3. Чуттєве і раціональне в пізнанні

Теорія пізнання визнає єдність чуттєвої та раціональної сторін складного й суперечливого процесу духовного освоєння дійсності, проникнення людського розуму в сутність речей. Розрізняють два

— 172 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

ступені єдиного нерозривного процесу пізнання — чуттєвий (ниж-чий) і раціональний (вищий).

Причому вони перебувають у тісному діалектичному: будь-який акт чуттєвого пізнання включає в себе й раціональне начало, а будь-яка думка має своєю основою чуттєві образи. До того ж, чуттєві обра-зи опосередковані суспільним досвідом, тому в них у знятому вигляді містяться результати мисленого пізнання.

Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів об’єктивного світу, завдя-ки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нер-вової системи.

Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття й уявлення.

Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів об’єктивного світу, яке виникає внаслідок їх впливу на органи чуття і збудження нервових центрів кори головного мозку. Відчуття — вихід-ний пункт пізнання, найпростіший його елемент. Воно є об’єктивним за змістом і суб’єктивним за формою, оскільки на його характер пев-ним чином впливають специфічний склад і стан людської психіки, а опосередковано і суспільні умови, в яких перебуває людина.

Більшу частину інформації людина одержує через органи зору, тому деякі спеціальності пов’язані з особливими вимогами стосовно зору людини. Так, у космічних частинах з метою адаптації органів зору, слуху, зниження порогів їх відчуття часто проводяться спеці-альні тренування, зокрема, операторів РЛС.

Сприйняття — відображення зовнішності предметів об’єктивного світу. На відміну від чуттів, у яких відображаються окремі властивості предметів, сприйняття дає інформацію про об’єкт у його цілісності при безпосередньому впливі цього об’єкта на органи чуття. Об’єктивною основою сприйняття як цілісного образу є єдність різних властивос-тей об’єкта, існуючого незалежно від свідомості людини.

Цілісний образ предметів, процесів, ситуацій формується у свідо-мості людини внаслідок складної синтезуючої діяльності кори голов-ного мозку. Тому люди, які покликані діяти в екстремальних умовах (військові, особливо офіцери космічних частин; пожежники; альпі-ністи тощо), змушені спеціально тренуватися, щоб досягти відповід-ної майстерності. Так, нетренованому молодому фахівцю космічних частин для сприйняття показників численних приладів потрібно у 8–10 разів більше часу, ніж досвідченому.

— 173 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Уявлення — це відтворений у пам’яті образ зовнішності предме-тів, які раніше сприймалися. Оскільки уявлення містять у собі мо-менти узагальнення, то їх розглядають як перехідну ланку від чуттє-вого до раціонального пізнання.

Відчуття, сприйняття й уявлення піддаються мисленій обробці завдяки таким методам, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагуван-ня і узагальнення тощо, що дає можливість продукувати теоретичне знання, завдяки якому вдається проникати в сутність речей, розкри-вати закони об’єктивного світу. Так відбувається якісний перехід від нижчого (чуттєвого) до вищого (раціонального) ступеня пізнання, тобто пізнання загальних, суттєвих, внутрішніх, необхідних власти-востей речей, властивостей, недоступних для органів чуття.

Основними формами раціонального (логічного) пізнання є по-няття, судження та умовиводи.

Поняття — форма мислення, у якій відображається клас предме-тів з їх істотними і загальними ознаками. Поняття є найпростішою за формою і чи не найскладнішою за змістом формою мислення. Поняття — це своєрідні комори знань. Змістом поняття є сукупність ознак, які мисляться в понятті, а обсягом — той клас предметів, які відображаються в даному понятті.

Поняття, як і уявлення, відображають предмети з їх ознаками. Проте в уявленні відображається один предмет, а в понятті — мно-жина, в понятті — загальні, істотні, внутрішні та необхідні ознаки, а в уявленні, як правило, — одиничні, неістотні, зовнішні, випадкові. Поняття мають лише люди, а уявлення — і тварини.

Судження — форма мислення, в якій щось стверджується і яка є або істинною, або хибною. Судження завжди виражаються розповід-ними двоскладними реченнями.

Умовивід — форма мислення, з допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки — висновки. Завдяки умовиводам одержують нове, так зване вивідне знання. При цьому процес пізнан-ня може рухатися як від знання більш загальних положень до менш загальних, часткових чи й одиничних (такі умовиводи називають ін-дуктивними).

Упродовж віків точиться боротьба між емпіриками, які адек-ватним відображенням дійсності вважають чуттєві пізнання, і ра-ціоналістами, які переоцінюють роль розуму і недооцінюють чуття. Емпірики, признаючи чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання,

— 174 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

вважають, що зміст знання може бути представленим або як опис цього досвіду або може бути до нього зведеним. А раціональна піз-навальна діяльність зводиться ними до різного роду комбінацій того матеріалу, який дається в досвіді, і пояснюється як такий, що нічого не добавляє до чуттєвого змісту знань.

Подолання однобокості емпіризму і раціоналізму було досягну-то на основі аналізу процесу пізнання в органічному зв’язку з прак-тичною діяльністю по перетворенню дійсності.

Процес пізнання має свої специфічні особливості в різних сфе-рах дійсності. Так, осягнення соціальних процесів якісно відрізняєть-ся від пізнання природних явищ.

Яка ж специфіка об’єкта соціального пізнання?

По-перше, суспільство є більш вищою, ніж природа, формою прояву організації матерії. Закони природи є результатом дії стихій-них сил. У суспільстві ж дія законів проявляється через свідому ді-яльність людей.

По-друге, суспільство, на відміну від природи, є явищем, створе-ним у ході діяльності людей. Людина може змінювати природу, але остання була до неї і поза нею. Історичний процес є не що інше, як ці-леспрямована діяльність людей, які переслідують свої інтереси й цілі.

По-третє, суспільство — це об’єкт, що включає в себе суб’єкт, оскільки воно формується в процесі об’єктивної діяльності людей. Суб’єкт соціального пізнання аналогічний суб’єктові пізнання в за-гально гносеологічному розумінні цього поняття. Це активно діюча, наділена свідомістю і волею особистість чи соціальна група, людство.

Аналізуючи сутність і специфіку пізнання соціальних явищ, не-обхідно враховувати той факт, що між законами природи і законами суспільного розвитку є багато спільного. Це насамперед об’єктивність. Суспільство є частиною природи. Усе фізичне і духовне життя люди-ни нерозривно пов’язане з природою. І соціальне пізнання підпоряд-ковується загальним закономірностям пізнавального процесу.

Разом з тим суспільне життя — це специфічна частина природи, яка крім загальних має ще й свої особливі закономірності.

По-перше, якщо закони природи вічні, то закони суспільного розвитку діють лише в межах відповідного конкретно-історичного періоду, а потім поступаються місцем новим законам.

По-друге, якщо закони природи діють незалежно від людини, то функціонування законів суспільного розвитку стає можливим

— 175 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

завдяки діяльності людей. Люди є не лише безпосередніми учасника-ми соціальних процесів, а й їх творцями. Роль суб’єктивного фактора в соціальному житті, зокрема й у соціальному пізнанні, визначається тим, що соціальні явища пізнає не абстрактний суб’єкт, а конкретна людина (чи група людей).

По-третє, пізнання явищ суспільного життя відрізняється від пізнання природи ще й тим, що в цій сфері ведуться дослідження не тільки матеріальних зв’язків і закономірностей, а й закономірностей розвитку духовного світу людини.

По-четверте, дослідження соціальних явищ від природничо-наукового відрізняється тим, що фактичний матеріал тут часто не-можливо спостерігати безпосередньо. Навіть природа, як писали древні, «любить ховатися». Що ж до людського буття, то сутність його свідомо приховується, чому служать могутні сучасні ідеологічні засоби. До того ж експерименти на суспільних процесах, як свідчить практика, можуть призвести (і призводили!) до трагічних наслідків, а при вивченні природи постійно звертаються до експериментів.

Ці особливості функціонування суспільних законів значною мі-рою визначають і специфіку їх пізнання, а саме:

— у пізнанні соціальних явищ суспільство виступає одночасно і як об’єкт, і як суб’єкт пізнання. Люди самі створюють свою іс-торію (правда, вони не можуть не рахуватися з об’єктивними законами), вони ж і пізнають її.

Об’єктом пізнання суспільних наук є суспільні, соціальні відно-сини, а суб’єктом пізнання залишається людина. Таким чином, сама соціальна дійсність виражає собою єдність суб’єкта й об’єкта пізнан-ня. До того ж це єдина сфера пізнання, де суб’єкт і об’єкт можуть мі-нятися місцями;

— суспільні явища самі по собі значно складніші, ніж природні. Це пояснюється тим, що суспільна форма руху матерії є най-складнішою з усіх відомих. Закони розвитку суспільства не так чітко і відкрито проявляють себе, оскільки це закони — тенденції;

— пізнання явищ суспільного життя завжди протікає в атмосфе-рі особистісного ставлення суб’єкта до проблеми, що дослід-жується. А таке ставлення може або сприяти ефективності пізнання, або створювати додаткові перешкоди, гальмуючи процес досягнення істини.

— 176 —

4. Істина, умови й шляхи її досягнення

Проблема істини є однією з центральних у гносеології. Це зумов-лено тим, що складний і суперечливий характер пізнання дійсності висуває проблему оцінки знань з точки зору їхньої адекватності чи неадекватності змісту відповідних об’єктів. Істина і хиба — основ-ні характеристики відношення пізнавального образу до об’єкта піз-нання.

Головною метою процесу пізнання є глибоке проникнення люд-ського розуму в сутність предметів і явищ, тобто осягнення істини.

Істина — це адекватне відображення в свідомості людини об’єк-тивної реальності.

Основними характеристиками істини є її об’єктивність за зміс-том, відносність і абсолютність, конкретність і зв’язок з практикою.

Об’єктивною істиною є такий зміст людських знань, який не за-лежить від суб’єкта, тобто не залежить ні від людини, ні від людства.

Істину прийнято (починаючи від Гегеля) розглядати як склад-ний, внутрішньо суперечний процес, що перебуває в постійному пе-реборенні заблуджень. Наука — це комора готових і вичерпних істин, а процес їх досягнення — це рух від знань неточних, приблизних до знань дедалі точніших і визначеніших. Тому істину і вважають від-носною. Це означає, що мислення відображає об’єкт не повністю, а в певних межах, відношеннях, умовах, які постійно змінюються. До того ж кожен об’єкт має безліч властивостей, зв’язків тощо. Як ві-домо, теорії, що передували сучасним, тлумачаться вченими в системі найновіших досягнень науки як відносні істини.

Разом з тим не можна абсолютизувати відносність людських знань, бо це веде до релятивізму.

• міру прогресу пізнання людство дедалі більше і більше перебо-рює відносність істини, хоча, зрозуміло, і не може досягти абсолютної адекватності знань об’єктивній дійсності.

• кожній відносній істині, оскільки вона об’єктивна, міститься момент абсолютної істини. Абсолютна істина — це таке знання, що

• тотожним за змістом відповідному об’єктивному аналогу і не може бути спростованим при подальшому розвитку пізнання. Вона є ре-зультатом пізнання окремих сторін предметів, що вивчаються; за-вершеним знанням певних аспектів дійсності; тим змістом відносних істин, який зберігається в процесі подальшого пізнання. Під абсолют-ною істиною розуміють і повне знання про світ, тобто ідеал пізнання,

— 177 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

до якого прямує людство. Абсолютна істина складається із діалектич-ної суми (нескінченної суми!) відносних істин.

Суттєвим для наукової теорії пізнання є визнання конкретної іс-тини. Істина завжди конкретна, абстрактної істини немає. Це означає, що істина перебуває у зв’язку з тими умовами, в яких знаходиться об’єкт пізнання, відображає чітко визначені сторони цього об’єкта та ін. Вищий рівень конкретності істини полягає у всебічному пізнан-ні об’єкта із врахуванням усіх істотних моментів у їх діалектичному взаємозв’язку на відміну від механістичного підходу чи еклектичного змішування всіх сторін і ознак пізнаваних явищ.

Оскільки істина виражається в логічних формах (судженнях, умовиводах), то доводиться говорити про конкретність суджень, умо-виводів, міркувань.

Іноді говорять про «вічні» істини. Проте ці істини є такими лише в певних межах, зокрема в розумінні застосування їх до обмеженої предметної сфери, кордони якої можуть у подальшому розсовуватися чи звужуватися. Розвиток таких істин відбувається шляхом включен-ня у відповідні судження (якими виражаються ці істини) повніших і точніших вказівок на необхідні умови їх істинності. Твердження про об’єктивність і конкретність істини, єдність відносної й абсолютної істин підтверджується всією історією науки і практики

5. Практика — критерій істини

Критерій істини тривалий час вбачали або в свідомості (одні — в чуттях, інші — в розумі), або в об’єкті, що пізнається. Оскільки іс-тина передбачає певне пізнавальне відношення суб’єкта до об’єкта, то в цьому розумінні істина відноситься не тільки до суб’єкта, а й до об’єкта. Звідси випливає, що критерій істини повинен становити со-бою певне відношення, що і відрізняється від процесу пізнання, і вод-ночас перебуває з ним у тісному взаємозв’язку. Тому зрештою було встановлено, що таким відношенням є суспільна практика, яку й по-трібно розглядати як критерій істини.

Та чи інша теорія є істиною, якщо на основі її рекомендацій люди здатні здійснити поставлені ними цілі. Таке розуміння критерію іс-тини лише зовнішньо нагадує прагматичне твердження, згідно з яким істинним є корисне. Корисність знань не причина, а лише наслідок їхньої істинності.

— 178 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Існує декілька способів практичної перевірки істинності те-оретичних положень: через активне спостереження; з допомогою екс-перименту, який відтворює досліджуване явище увідносно чистому вигляді; шляхом перевірки життям наукових припущень тощо. Та під практикою у філософському її розумінні потрібно мати на увазі не спостереження і навіть не окремі експерименти, спроби реалізувати теоретичні плани, а тривалий, фактично нескінченний історичний процес життєдіяльності людини, в якому лише й може відбутися від-сів усього помилкового, хибного від справді істинного. Ігнорування такого розуміння практики давало можливість оголошувати абсо-лютними істинами, нібито вже доведеними практикою, утопічні, а то й маячні ідеї деяких політичних діячів.

Не можна ототожнювати спосіб обґрунтування істини з її пере-віркою, оскільки спосіб доведення значною мірою входить у процес формування істини, а перевірка істин, у кінцевому підсумку, завжди має практичний характер. У процесі формування істини можна до-сягти несуперечності, послідовності знань, проте їх відповідність дій-сності залежить не лише від логічної досконалості доведення, а й від істинності вихідних положень, засновків, які можуть виявитися хиб-ними. Іншими словами, формально-логічні засоби перевірки істини відіграють підпорядковану роль, а справді надійним критерієм істини є суспільна практика.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Визначте основні форми чуттєвого пізнання.

2. Визначте основні форми раціонального пізнання.

3. Визначте специфіку пізнання.

4. Дайте визначення понять «агностицизм», «спектицизм».

5. Охарактеризуйте об’єктивну істину.

Теми для написання рефератів

1. Оптимізм як філософське вчення.

2. Діалектика суб’єкта та об’єкта пізнання.

3. Проблема істини у гносеології.

4. Сучасна західна філософія.

5. Теорія пізнання як філософська наука.

— 179 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Література

1. Лосева И. Н. Миф и религия в отношении к рациональному позна-нию // Вопросы философии. — 1992. — № 7.

2. Алексеев П. В., Панин А. В. Теория познания и диалектика. — М.,

1991.

3. Ильин В. В. Теория познания. Введение. Общие проблемы. — М., 1991.

4. Микешина Л. А., Опенков М. Ю. Новые образы познания и реальнос-ти. — М., 1997.

5. Кант И. Критика чистого разума. — М., 1994.

6. Философия: Учебник. — М.: ИНФРА-М, 2003. — 519 с.

— 180 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Тема 8.

БУТТЯ ЛЮДИНИ ТА СВІДОМОСТІ

План

1. Походження і сутність людини. Антропологія.

2. Походження свідомості.

3. Проблема визначення свідомості.

4. Свідомість як форма відображення.

5. Категоріальні елементи і структури свідомості. Самосвідо-мість і рефлексія.

6. Колективне, індивідуальне і символічне несвідоме, архети-пи. Психоаналіз.

1. Походження і сутність людини. Антропологія

Незважаючи на те, що людина живе на Землі мільйони років, вона дотепер знає дуже мало про своє походження і про своє призна-чення. Хоча кожному з нас і здається, що себе він знає добре, але на-справді ми нічого певного не можемо сказати ані про те, що таке наше мислення і свідомість, ані про те, що таке наше тіло і які його еле-менти і функції. Щоб показати всю незначність і у той же час велич людини перед могутністю стихій світу й обличчям Бога французький філософ Блез Паскаль писав: «Так що ж таке, нарешті, людина в при-роді? Ніщо в порівнянні з нескінченним, усе в порівнянні з незна-чністю, середина між нічим і всім. Від неї, як нескінченно далекої від збагнення крайностей, кінець речей і їх початок безперечно сховані в непроникній таємниці; він однаково нездатний бачити і незначність, з якої витягнутий, і нескінченність, що його поглинає» (Паскаль Б. Мысли. М.: Refl-book, 1994. — С. 68).

Учені, теологи і філософи до сьогодення сперечаються, який варіант походження найбільш відповідає дійсності: з одного боку — походження від однієї першої людини (варіант панспермії або боже-ственний), з другого — еволюційним шляхом з матерії (відповідно до теорії Дарвіна). Наука на це питання не має ясної відповіді.

Відповідно до сучасних наукових уявлень про походження сві-ту, життя на Землі виникло приблизно 4 млрд років тому, а людина

• сучасному виді приблизно 40 тис років тому. Однак якщо період

— 181 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

становлення життя пов’язаний зі схованим процесом переходу хіміч-ної еволюції в біологічну, то формування людини (з мавпи) відбува-лося приблизно останні 20 млн років у вигляді еволюції: мавпа — мав-полюдина — рамапітек — гомінід (перший предок). У XIX ст. Пастер ускладнив аналіз проблеми походження, переконливо показавши, що живе породжується тільки живим, і тоді сам факт породження життя із землі стає досить проблематичним. Цю проблему намагався вирішити біохімік А. І. Опарін. Відповідно до його гіпотези, у результаті абіотич-них синтезів вуглецевих поєднань і їх наступної предбіологічної (хі-мічної) еволюції на землі склалися необхідні умови для появи життя.

Інший підхід, запропонований С. Арреніусом, заснований на гі-потезі панспермії, припустив, що зародки земного життя були зане-сені з інших космічних об’єктів метеорами.

Існує і проміжна теорія. Американські вчені, зібравши дані про генотип всіх рас і народів, заклали всі ці відомості в сучасні обчислю-вальні машини, щоб вони порахували, чи могло людство відбутися з однієї особини, або ж існує безліч прабатьків людства. Цей складний процес обробки відбувався більше 20 років й у цей час обраховано більше 80% даних. На основі наявних уже результатів американські вчені встановили, що є великою ймовірність того, що все людство від-булося від двох перших людей (умовно кажучи, Адама і Еви).

У східній містичній літературі і її коментарях еволюція «духов-ного» обчислюється зовсім іншим (набагато більшим) порядком ро-ків. Зокрема, як вважає відомий офтальмолог Мулдашев, що побував у сховищах східної мудрості в Тібеті, духовна еволюція на Землі про-йшла дуже довгий шлях, на якому були і набагато більше мудрі істо-ти, чим сучасна людина (6-, 12- і 60-метрові гіганти), які знали все не тільки про Землю, але й про Всесвіт у цілому. Деякі з цих істот, пере-буваючи в певному стані (нірвані) у гімалайських печерах при тем-пературі приблизно 0 4 С (коли вода ще не замерзає, але вже має властивості консервації), живуть (точніше зберігаються) мільйони років, вони здатні виходити із цього стану й бути активними. Згідно з Мулдашевим, у таких печерах зберігається генофонд усього живо-го. Відому легенду про гімалайських мудреців (махатм), які керують світом, він пов’язує саме з мешканцями цих печер.

Це різноманіття варіантів походження людини привело до того, що й у сьогоденні ми мало наблизилися до загадки появи людини. Не ясні й механізми існування людини. В останній російській філо-

— 182 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

софській енциклопедії пишеться: «людина — істота, що є найбільш відомою собі у своїй емпіричній фактичності і найбільше важко уло-вимою у своїй сутності. Способи буття людини у Всесвіті настільки унікальні, а її структура складена з настільки однорідних і супереч-ливих підстав, що це служить майже непереборною перешкодою на шляху вироблення якого-небудь короткого, нетривіального і у той же час загальноприйнятого поділу таких понять, як «людина», «природа людини», «сутність людини» і тощо. Можна розмежувати щонаймен-ше чотири підходи у визначенні того, що таке людина; 1) людина у природної систематиці тварин; 2) людина як суще, яке виходить за рамки живого світу і у деякій мірі протистоїть йому; 3) людина у сен-сі «людський рід» і, нарешті, 4) людина як індивід, особистість. Як показує багатовіковий досвід, точно відомо не меньш ніж три відпо-віді на питання про те, що таке людина...: 1) дескриптивне (описове), 2) атрибутивне (як характеристика її властивостей) і 3) сутнісне». Тут треба зазначити що «наукам про дух» (гуманітарним наукам) властиві особливі методи, такі як розуміння та описовість, на відміну від «наук про природу» (природничих наук), де панують такі методи, як пояснення і доказ. У зв’язку з тим, що «науки про дух» насамперед пов’язані з життєдіяльністю самої людини (її буттям в собі, у природі, у суспільстві та у богові), стає зрозумілим, що її проблемами займа-ються такі науки, як антропологія (наука про людину як таку), при-родознавство (у сенсі дослідження властивостей людини в природі), соціологія, теологія, а також метафізика, філософія і релігієзнавство (у приватних аспектах). У сучасній білоруській енциклопедії відпо-віді на указані вище питання по суті також немає: «Людина — фунда-ментальна категорія філософії, що є значеннєвим центром практично будь-якої філософської системи. Складність філософського визна-чення людини полягає в неможливості однозначного підведення її під будь-яке широке родове поняття (наприклад, природа, Бог або сус-пільство), оскільки людина завжди одночасно мікрокосм, мікротеос і мікросоціум. Тим самим філософське збагнення людини завжди роз-вертається не просто через реконструкцію її сутнісних характеристик, але через осмислення її буття у світі, суспільстві, де «людина — це у відомому сенсі все» (М. Шелер). Отже, ми бачимо, що практично всі науки займаються в загальному або частковому планах проблемою буття самої людини, але незважаючи на їх спільні зусилля поняття «людина» так і залишилося загадковим і невловимим.

— 183 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Коли ми намагаємося описати, яка є людина і яке її походжен-ня, то перед нами насамперед виникають певні історичні картини буття людини, що відповідають різним міфологемам і філософемам. Це пов’язане з тим, що наша свідомість, зіштовхуючись із непоясне-ним, прагне насамперед повернутися до традиції і відтворити тради-ційні картини і уявлення. У своїй відомій роботі «Положення людини в космосі» М.Шелер затверджує, що при слові «людина» у свідомос-ті європейської людини починають зіштовхуватися між собою три зовсім несумісних кола ідей. По-перше, це коло уявлень іудейсько-християнської традиції про Адама і Еву, про утвір, рай і гріхопадіння. По-друге, це греко-античне коло уявлень, у якому самосвідомість лю-дини вперше у світі піднялася до поняття про її особливе положення, про що говорить теза, що людина стає людиною завдяки тому, що в неї є розум. Третє коло уявлень — вже також традиційне — коло уяв-лень сучасного природознавства і генетичної психології, відповідно до якого людина є підсумок досить пізнього розвитку Землі, істота, що відрізняється від форм, що передують їй у тваринному світі, тіль-ки ступенем складності поєднання енергій і здатностей, які самі по собі вже зустрічаються і у нижчій в порівнянні з людською природою. Між цими трьома колами ідей немає ніякої єдності. Таким чином, у нас є природнича, філософська і теологічна антропології, яким немає друг до друга ніякого діла (Шелер М. Избранные произведения. — М.: Гнозис, 1994. — С. 133).

Уся міфологічна і історико-філософська традиції, як західна, так і східна, вишукували особливі властивості людини для того, щоб вписати її в загальну структуру буття космосу і Бога. Людина на ранніх ступенях розвитку суспільства не виділяла себе із приро-ди. Ця якість знаходить своє вираження в антропоморфізмі старо-давніх греків (у якому космос і боги сприймалися як живі істоти за аналогією з людиною), у космологічному уявленні про «всесвітню людину» — пурушу (в індійській ведичній традиції) і тощо. У хрис-тиянстві ситуація змінилася: міфологічний світ будувався за образом і подобою людини, християнський світ вибудовує людину і світ за образом і подобою Бога. Завершенням останньої традиції є розробка ідеалів гуманізму в епоху Відродження, коли людина постає вищою цінністю. Як затверджував Піко делла Мірандола, людина є чудо із чудес. Характеризуючи трагізм буття людини між двома нескінчен-ними величинами (незначністю і божественним абсолютом), фран-

— 184 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

цузький філософ Нового часу Б. Паскаль назвав людину «мислячим очеретом». У роботі німецького філософа І. Канта «Антропологія з прагматичної точки зору» дана перша філософська розробка антро-пології. В XIX ст. людина розглядалася вже не стільки як мисляча істота, скільки, з одного боку, як начало, що воліє (має волю), з ін-шого — суспільно-історична істота. А. Шопенгауер, С. Кьеркегор, Ф. Ніцше уявляли людину як екзистенціальну істоту, наділену «во-лею до влади». Маркс, який розробив на противагу ідеалізму і стихій-ному екзистенціалізму матеріалізм, розкриває людину як працюючу, сутність котрої формує її праця (саме праця людини визначає ево-люцію і характер еволюції суспільства). Уже у ХХ ст. представники Франкфуртської школи на основі вчення Маркса показали, що в істо-ричному розвитку людини здійснюється процес все більшого відчу-ження її від умов власного існування, вона постає бранцем створених нею інститутів (у тому числі і держави) все в більшому ступені.

Нарешті, наприкінці XIX — початку ХХ ст. представники пси-хоаналізу (З. Фрейд, К. Юнг, Е. Фромм та ін.), прагнучи зрозуміти «темні» механізми людської психіки, виявили наявність несвідомого. Людина розкрилася не тільки як істота розумна (свідома), але й як істота несвідома.

На початку ХХ ст. німецький філософ Е. Гуссерль, який розро-бив новий феноменологічний підхід до різних явищ, затверджував, що немає у світі нічого, що здатно протистояти методу «епохе» (укла-данню в дужки), крім людської свідомості. Також, як з’ясувалося, не можна взяти в дужки саму людину, а значить не можна вибудувати відповідну науку. Французький філософ-структураліст М. Фуко у другій половині ХХ ст. підвів риску історичних пошуків рішення цієї проблеми: «Людина — це відкриття недавнє».

У XIX — ХХ ст. виділилося два підходи до проблеми буття лю-дини: об’єктивістський і суб’єктивістський. У першому — людина та її буття розглядаються на основі об’єктивного існування світу, а людина гармонійно вписується в загальну структуру світу і космо-су; у другому — буття і людини, і світу розглядається за допомогою існування самої людини, через призму її суб’єктивності. Претензії на подолання крайностей цих підходів висловили представники філо-софської антропології і діалектичного матеріалізму. Антропологія — наука про людину, що виникла, по суті лише наприкінці XIX — по-чатку ХХ ст., — з одного боку, стає розділом філософського знання,

— 185 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

а з іншого — сучасною філософською школою, основними пред-ставниками якої були М. Шелер, А. Гелен, Х. Плеснер, Е. Ротхакер, Г. Херстенберг та ін.

Задача скласти людину з безлічі різних, часом несумісних уяв-лень особливо гостро постає в період становлення нових наук у Новий час. Основним завданням філософської антропології, що з’я-вилася на початку ХХ ст. стала розробка проблеми сутності людини. Антропологія, за М. Шелером, — є наука про сутність людини, про

• відношення до різних сфер природи, про основні напрямки її біо-логічного, психологічного, духовно-історичного і соціального розви-тку. Відповідно, М. Шелер виділяє 5 основних сутностей (начал) у людині: homo naturalis — людина натуральна, homo sapiens — люди-на розумна, homo decadensus — людина декадент, людина релігійна, і надлюдина. Трохи пізніше до цієї класифікації російський філософ М. Бердяєв додає шосту сутність homo faber — людина (діюча) твор-ча, а німецький філософ Е. Кассірер сьому — homo symbolicus — люди-на символічна.

Однак, ще в античності теза про зведення людини до однієї сут-ності викликала законні заперечення. Так, Арістотель намагался по-казати: якщо зводити всілякі другорядні якості людини до її відових ознак, то можно прийти до протиріч; у такому разі будь-яка вторинна властивість людини може бути сприйнята як її головна сутність (на-приклад, відоме в античності іронічне визначення людини як «дво-ноге без пер» скоріше вказує на її відмінність від півня, ніж на її пер-винну якість). Арістотель також визначав людину, з одного боку, як розумну, з іншого — як політичну тварину. У Новий час людину роз-глядали як істоту розумну і вільну.

Отже, прямолінійне розкладання людини на різні сутності може

• характеризувати лише частково, тому ближче до XIX ст. складаєть-ся погляд на людину як на істоту історичну, тобто ту, що змінюється в процесі еволюції (наприклад, у відомій концепції Ч. Дарвіна).

2. Походження свідомості

Категорія свідомість є вихідною для аналізу всіх форм духовного життя людини. Незважаючи на це, питання про визначення свідомос-ті і її походження є одним із найбільш складних у філософії.

— 186 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Можна виділити чотири можливих варіанта розвитку свідо-мості. Перший — божественний, сформований у рамках релігійного світогляду, — полягає в тому, що свідомість людини є божественним дарунком, який разом з людиною властивий тільки Богові. У такому випадку свідомість як дарунок божественний постає властивій люди-ні відразу після її появи. Другий варіант — космічний. Він пов’язаний з тим, що невизначена кількість років тому на землі з’явилися перші живі космічні прибульці, які й заснували весь рід людський. Третій розкривається відповідно до концепції панспермії, відповідно до якої людина з’явилася з тих первинних органічних кліток, які були занесе-ні на планету Земля метеоритами. Подальша їх еволюція призвела до зміни форм життя. І, нарешті, четвертий варіант — еволюційний, яко-го дотримується більшість учених і філософи-матеріалісти. Перші дві моделі — абстрактні і позаеволюційні, другі дві — еволюційні. Правда, є ще одна — містична модель, якої дотримуються на Сході (переваж-но в Тібеті і Індії) і в якій так само розглядається еволюція мислячих істот на Землі, але її важко віднести до наукових концепцій, скоріше, вона нагадує релігійну модель, тому що наші попередники за таким сценарієм володіли надзвичайною могутністю, а на Землі скоріше відбувалася не еволюція, а деградація розумного і духовного начала. Перші дві моделі розглядати немає сенсу, тому що ніякої достовір-ної інформації про божественно або космічне походження людини немає. Третя модель у цілому за виключенням початку зводиться до четвертої. Тому доцільно розглянути тільки четверту.

Згідно з цією моделлю, становлення життя на Землі пройшло тривалий еволюційний процес.

Первинний етап цього процесу — формування неживої речовини у Всесвіті — пов’язують з концепцією Великого Вибуху, що, за оцін-ками сучасних фізиків-теоретиків, відбувся приблизно 14 млрд ро-ків тому. У цей час проходило формування нашого Всесвіту шляхом розтікання (у результаті вибуху) первинних мас. Внаслідок розши-рення середня температура Всесвіту знижувалася, падав й його тиск. У результаті таких процесів приблизно 4–5 млрд років тому Всесвіт прийняв сучасний вид. З цього моменту і почалося формування жи-вої матерії. Однак більшу частину цього часу зайняла еволюція най-простіших одноклітинних, що володіють примітивною подразливіс-тю, і потім формування різноманітного тваринного світу. На цьому етапі повинна була працювати теорія Ч. Дарвіна. У хребетних тварин

— 187 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

виникали лише елементарні форми психіки, сприйняття. Інтелект з’являється лише у вищих форм тварин, насамперед мавп. І лише тоді, коли був здійснений перехід від мавпи до людини, почалася ево-люція свідомості. Найважливіша умова переходу до людської фор-ми свідомості є праця. Свідомість у цій моделі виникає як функція складноорганізованого мозку. Але тільки завдяки наявності мови — матеріального носія свідомості (і другої найважливішої умови її по-яви) — відбувалася еволюція форм свідомої діяльності. Мова як сис-тема знаків є ще й найважливішою умовою внутрішньої діяльності свідомості (основою процесів мислення). Третьою найважливішою умовою виникнення і еволюції свідомості є формування культури, що виконує найважливішу функцію передачі накопиченого знання від покоління до покоління. Завдяки свідомості суб’єкт виділяє себе з навколишнього середовища і постає активним. Ф. Енгельс вважав, що свідомість людини у своєму розвитку проходила дві стадії: стадну (яка становить єдину синкретичну систему зародкових знань, най-простіших оцінок, емоцій і фактично співпадає із самою людиною) і розумну (на якій вже відбувалося диференціювання форм пізнання і здатностей людини). Наявність різнорідних соціальних груп у період становлення класового суспільства призвело до значного розшару-вання форм свідомості. Можливо, саме це і з’явилося причиною виді-лення в рамках релігійно-міфологічного світогляду, що характеризує докласове суспільство, нових форм свідомості, пов’язаних з появою філософії і науки.

3. Проблема визначення свідомості

Свідомість — одне із центральних понять історії філософії. Протягом усього періоду дослідження сутності свідомості були зна-чні труднощі з її визначенням. Це пов’язане з тим, що про саму свідо-мість ми можемо судити лише за рядом непрямих ознак, тоді як сама свідомість не спостережувана.

У первісному суспільстві, коли не було чіткого розмежування між людиною і природою, стиралася грань між різним началами лю-дини, матеріальним і ідеальним, душею і тілом. Такий первісний стан свідомості одержав назву синкретичности, яка пов’язана з тим, що в неї в нерозчленованій формі перебувають зачатки знань, вірувань, оцінок ситуацій. У релігієзнавстві така форма свідомості одержала

— 188 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

назву фетишизм. Людина, згідно з фетишистськими уявленнями, не може мислити предмет, якщо вона не бачить його перед собою, тому що душа (демон) речі є укладеною в самій речі. Мислення ж може здійснювати пізнання тільки за допомогою того, що є причетним до нього (у даному випадку через душу речі). Тому свідомість первісної людини була примітивною і скутою. Людина могла мислити про речі тільки в присутності самої речі. Справжньою революцією в первіс-ній свідомості був перехід від фетишизму до анімізму. Останній тип первісної свідомості характеризується тим, що душа (демон) речі ви-діляється із самої речі, отже, людина тепер могла мислити річ навіть у її відсутності, тому що та частина речі, що причетна до свідомості, її душа була тепер вільна від самої речі. Цей перехід був пов’язаний з найважливішою зміною самої свідомості, з появою теоретичного мислення.

Один з моментів становлення свідомості на Стародавньому Схо-ді (переважно в Давній Індії) пов’язаний з існуванням особливого процесу самопізнання, який отримав назву медитація, відповідно до якого людина зосереджується на своїх образах та певних ідеях, відволікаючись від усіх інших думок. З погляду давніх індусів цей спосіб самовдосконалення може бути використаний для тренування пам’яті. Він й дотепер використовується в багатьох релігійних сектах

• нерелігійних організаціях як можливий спосіб становлення релігій-ного складу психіки.

• Давній Греції тривалий час свідомость розкривалася як в’язка

• аморфна сутність. Більш того, людина у цей час так і не відокреми-ла себе від міфологічного (попереднього, по суті первісного) спосо-бу мислення. У давньогрецькому суспільстві вся система мислення була побудована на незримому переході від релігійно-міфологічного мислення до філософського. Так, логос (світовий розум) у Геракліта одночасно є і вогонь (першоречовина, з якої все відбулося), і смисл речей, і основа свідомості. Більш того, у Давній Греції відбувався процес онтологічного перетворення свідомості людини, у якому по-слідовно розкривалася сутність різних структур свідомості, то здій-снювалося становлення ієрархії свідомості. І тому, що весь цей про-цес проходив у рамках формування філософського світогляду, можна зробити висновок, що в самому загальному смислі філософія і є наука про свідомість: жодна інша наука не брала й дотепер не бере на себе сміливість трактувати сутність свідомості і буття людини. У багатьох

— 189 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

натурфілософських школах у Давній Греції душа розглядалася як матеріальна першооснова (повітря — в Анаксімена, рух найтонших атомів — у Демокріта тощо).

Софісти жили в епоху, коли найбільшими цінностями були знання і мудрість. Вони, намагаючись розібратися у властивостях і здатностях людини, дійшли до розуміння того, що збагнення істини не є долею тільки лише людського розуму, більш того, немає жодної структури свідомості, яка мала б однозначне відношення до пізнан-ня істини. Але якщо істини немає ні в розумі, ні в чуттєвості, але є одні лише думки про істину, то єдиним критерієм істини може бути тільки сама людина з усіма її властивостями. Найбільш значимий висновок із софізму зробив Сократ, який показав своєрідність актів свідомості і виділив її особливу структуру, що надалі стала ймену-ватися розсудком. Він встановив, що єдиною цінністю в людині є її душа. Але об’єктивний зміст цих актів свідомості виявив лише учень Сократа Платон. Він виніс цей зміст в особливий світ — світ ідей і обґрунтував, що мислення (і сама свідомість) без наявності цих ідей (ейдосів — вічних незмінних зразків усякої речі) взагалі неможли-во. Наділивши світ ідей самостійним існуванням, Платон чітко роз-межував ідеальний і матеріальний світи і протиставив ідеальне і почуттєво-сприймане в людині.

Античний лікар і вчений Гален, спираючись на досягнення ме-дицини й науки того часу, зумів побудувати систему медичних знань, багато ідей якої і дотепер лежать в основі сучасної медицини. Наприклад, він один з перших зумів відокремити свідомість як здат-ність до розумових і вольових актів від інших проявів психіки.

Іншими словами, античні філософи і вчені не тільки розмежува-ли різні області знання (тобто сприяли становленню наук), але й зу-міли виявити складний характер психіки і свідомості людини.

У цілому розум в античності розкривався як синонім універсаль-ної закономірності світу (логос), розсудок — як особлива зона опе-рування поняттями, чуттєвість — як джерело мнимого (недійсного, неістинного) знання про навколишній світ (як той інструмент сві-домості, які робить думки про світ). Психіка виявилася як особлива галузь буття людини, яка є більш широка, ніж окремі області діяль-ності: свідомості, розуму, розсудку або органів почуття. Психіка пе-реважно асоціювалася з діяльністю людської душі, яку хоча й нама-галися визначити, але лише за допомогою функцій самої свідомості

— 190 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

(наприклад, Арістотель розрізняв вегетативний, почуттєвий і інте-лектуальний види душі). Однак у цілому її прояви носили загадко-вий характер.

• середньовіччя свідомість трактувалася як надсвітове начало (Бог), що існувало до природи і створило її з нічого (така концеп-ція одержала назву креаціонізм). Розум трактувався як атрибут Бога. Однак, незважаючи на крайню і радикальну зміну уявлень про сві-домість, які не мали нічого спільного ні з філософією, ні з наукою, філософи цього періоду внесли істотну корекцію в розуміння душі. Зокрема у концепціях Августина і Дунса Скота душа, що включала

• свідомість, поставала активним началом. За Августином, душа, що включає віру й перевершує розум, постає рухливою і здатною до піз-нання власної діяльності. Теорія внутрішнього досвіду свідомості надалі зіграла важливу роль при розробці вчення про самопізнання. Середньовічний мислитель Фома Аквінський розглядав внутрішній досвід як спосіб самозанурення і спілкування із всевишнім за до-помогою розуму. Він також розробив вчення про сутності розуму, відповідно до якого тільки в богу інтелект є сутність, тоді як у лю-дині — лише потенцією сутності. От чому інтелект у різних людей розрізняється і є параметром індивідуальним.

• Новий час французький мислитель Р. Декарт запропонував розглядати свідомість з погляду її основного механізму — самопіз-нання. Розвиваючи цю теорію, він дійшов до висновку про наявність у світі тільки двох субстанцій; одна з яких є матерія (з єдиним атри-бутом довжиною), інша — свідомість, основною властивістю якої є мислення. Душа тільки мислить, а тіло тільки рухається. Безсумнівна першість в цієї ієрархії Декарт відводить розуму.

На противагу Декарту, який суворо розмітив всю сферу розумної свідомості, німецький філософ і математик Лейбніц висунув ідею про несвідому психіку. Нарешті, в епоху Просвітництва (XVIIІ ст.) фран-цузькі матеріалісти (наприклад, Ламетрі), спираючись на заново від-криту науку психологію (науку про людську психіку), обґрунтували і розвили положення про свідомість як особливу функцію мозку.

Фундаментальні філософські теорії про абсолютну і відносну свідомість розробили представники німецького класичного ідеаліз-му. І. Кант, прагнучи розв’язати загадки породження нового знання в кожній з трьох фундаментальних наук: математиці, теоретичному природознавстві і метафізиці, — розвиває вчення про три відповідні

— 191 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

до цих наук зони людського пізнання: чуттєвості, розсудку і розуму. У кожній з цих зон він розрізняє дві області апріорного і досвідченого знання. Канту вперше вдалося показати, що тільки в межах досвіду розсудок має законне застосування. Якщо ж він забуває про це, на-магаючись пізнавати надлюдське абсолютне знання, то приходить до суперечності з розумом. Звідси Кант дійшов до висновку, що вся по-передня філософія існувала на основі цієї ілюзії і була суперечливою, а також знайшов свої знамениті антиномічні положення (протиріччя розуму) про те, що світ має початок у часі і одночасно не має, що світ має просторові границі і у той же час не має. Кант провів границі за-стосування всіх можливих видів пізнання: почуття, розсудку, чистого і практичного розуму, — і тим самим розробив умови для всіх подаль-ших розробок «науки про свідомість». Можна, по суті, сказати і інак-ше: Кант розробив першу в історії загальну «науку про свідомість» і тим самим повернув філософію в русло її природного розвитку, який було знайдено ще в античності.

Гегель, критикуючи Канта за його вчення про внутрішню єдність свідомості, стверджував, що потрібно говорити не про єдність свідо-мості, а про її історичність. Він вважав, що внутрішня свідомість лю-дини (суб’єктивний дух) у процесі свого розвитку протягом життя повинна проходити той же шлях, що проходило людство протягом своєї історії (об’єктивний дух), тому свідомість особистості визнача-ється історичними формами суспільного життя. Гегель «намалював» гранично можливу картину «життя свідомості» у рамках класичного мислення.

Після Канта, який розробив граничну можливу ієрархію струк-тур свідомості, і Гегеля, який розкрив гранично можливий спосіб ево-люції свідомості (у формі духа), європейська філософія опинилася у тієї межі, за якої класичне уявлення про свідомість було вичерпане. Подальше звертання до класичної філософії для рішення проблем сві-домості було безглуздим. Це й явилося тією незримою межею, за якою, з одного боку, вся подальша філософія розвивалася в дусі двох проти-лежних напрямків: неокантіанства і неогегельянства, а з іншого — ви-явився неможливим розвиток уявлень про свідомість у класичному (лінійному або абсолютному) аспекті. Весь подальший розвиток філо-софії як «науки про свідомість» виявився некласичним (нелінійним).

Діалектичний матеріалізм і наука в XIX–XX ст. розглядали сві-домість як функцію мозку, відображення об’єктивного світу, необ-

— 192 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

хідну сторону практичної діяльності людини. Свідомість, відобра-жаючи об’єктивний світ, обумовлюється природною і соціальною реальністю.

Одна із центральних концепцій свідомості, що проходить через всю історію європейського мислення, пов’язана з її етимологією. Ла-тинська назва свідомість переводиться як спільне знання. Тому кон-цепція ототожнення свідомості зі знанням одержала значний розвиток (все, що ми знаємо, є свідомість, і все, що усвідомлюємо, — знання).

Однак є філософи, які не погоджувалися з таким підходом. На-приклад, І. Кант вважав, що знання про трансцендентальний суб’єкт, який знаходиться у свідомості, в принципі неможливо (тому що за самим визначенням трансцендентальне є те, що перебуває за межами досвіду).

Якщо до кінця XIX ст. вважалося цілком обґрунтованим дослід-жувати сутність свідомості, то у кінці XIX ст. з’ясувалося, що такий підхід неправомочний. Американський прагматик У. Джеймс засум-нівався в реальній наявності сущого, яке іменується свідомість. На-прикінці XІХ ст. біолог Т. Гекслі висловив припущення, що створити наукову теорію про свідомість у принципі неможливо. Не погоджу-валися з такою позицією інші психологи і філософи кінця XIX в. (В. Вундт, Ф. Брентано, К. Штумпф, В. Дільтей та ін.), які вважали, що наукові дослідження можуть бути пов’язані тільки з окремими сторонами свідомості; її ж сутність не може бути виражена, незважа-ючи на те, що сама свідомість дана в переживанні суб’єктивним об-разом. Представники неопозитивізму (Л. Вітгенштейн, Д. Остін та ін.) говорили про проблематичність вираження сутності свідомості в поняттях. Екзистенціаліст Ж.-П. Сартр затверджував, що свідо-мість — це феномен «ніщо», про специфіку якого не можна сказати нічого конкретного.

Наприкінці XIX — початку ХХ ст. феноменологі (Ф. Брентано, Е. Гуссерль, Ж.-П. Сартр) запропонували принципово новий підхід до розуміння сутності свідомості — інтенціональний. Відповідно до їхніх уявлень, інтенціональність — основна властивість свідомості, що полягає в спрямованості свідомості на предмет. Такою властивіс-тю володіють всі види і акти свідомості: сприйняття, думки, уявлен-ня, емоції, бажання і т.ін.

У цілому в ХХ ст. склалася ситуація, коли практичне вивчен-ня свідомості проводилося дуже інтенсивно, тоді як філософське і

— 193 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

наукове дослідження опинилося позбавленим будь-яких істотних підстав. Вивчення свідомості у ХХ ст. проводилося або за допомогою аналізу умов її існування, або шляхом конкретизації її якостей у за-гальній життєдіяльності людини, або за допомогою інтенціональності.

Із невизначеності того, що є свідомость, випливають всі труднощі її дослідження. У сучасній філософії вона визначається як становище психічного життя індивіда, що включає суб’єктивні переживання по-дій зовнішнього світу і життя самого індивіда, а також відповідаль-ність і звіт за своє життя. Свідомість може бути розглянута як вищий рівень психічної діяльності людини і розкрита як універсальна здат-ність людини здобувати, зберігати, перетворювати і відтворювати знання, забезпечувати регуляцію ціннісних орієнтацій людей. Тому вона включає всю системну ієрархію різноманітних процесів: почут-тєвих (відчуття, сприйняття, подання), розумових (які включають роботу з поняттями, судженнями, умовиводами тощо), емоційних, вольових, мнемонічних (процесів пам’яті), уяви, інтуїції, спогаду і тощо. Особливу групу станів свідомості утворюють процеси пережи-вання і віри: сумнів, переконання, радість, пригніченість, бажання і тощо. Треба розрізняти два різних вектори спрямованості свідомості: екстраверсія — свідомість, орієнтована на зовнішній навколишній до людини світ, і інтроверсія — свідомість, орієнтована на внутрішній світ людини. До різновидів останнього можна віднести самосвідо-мість, саморефлексію, самооцінку тощо. Отже, у самому загальному виді можна розрізняти три підходи до класифікації форм свідомості: когнітивний (пізнавальний), феноменологічний (пов’язаний з інтен-ціональністю) і по її спрямованості (усередину себе або на навколиш-ній світ).

4. Свідомість як форма відображення

Відображення є загальна властивість матерії, що визначається як здатність одних матеріальних явищ, предметів і процесів відтворюва-ти у своїх властивостях особливості інших предметів, явищ і процесів при взаємодії з ними. Звичайно виділяють відображення в неживій природі, живій природі і на соціальному рівні.

Найпростіші форми відображення в неживій природі є слід, від-биток і прямий вплив, які хоча і є наслідком впливу іншого об’єкта (наприклад, найпростіший удар, який призвів до вм’ятини), але не

— 194 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

служать орієнтиром для власної активності. Вони протікають само-стійно і пов’язані з різними взаємодіями.

• тільки при переході від неживої природи до живої з’являється новий тип відображення — інформаційний. Тут вже виникає ієрархія відображень, коли більш прості види відображення підготовляють більш складні. Інформаційне відображення пов’язане з активним ви-користанням відбиваної інформації і здатністю об’єктів змінювати свій стан у результаті зовнішнього впливу. Але якщо друга з цих влас-тивостей пов’язана в певних випадках і з неживою природою (наприк-лад, у результаті хімічних реакцій), то перша виникає тільки разом з появою відчуттів, тобто властива лише живій природі. Інформаційні відображення впливають вибірково, тому що пов’язані вже з роботою свідомості і психіки.

У живій природі відображення також можна класифікувати за їх ефективністю. Вони діляться на подразливість, чутливість і психічні відображення. Подразливість — властивість найпростіших одноклі-тинних організмів до специфічної реакції у відповідь на дію подраз-ників (вона також є і у рослин, і у тварин, і людині). Чутливість — наступна, більш висока стадія відображення — пов’язана зі здатністю тварин і людини до відчуття. Психічне відображення — вищий з ві-домих людині як біологічній сутності способів відбиття — пов’язане із збудливістю нервових тканин (цей тип відображення властивий переважно людині і пов’язаний з нейрофізіологічними процесами, але у слаборозвиненій формі існує й у тварин). Здійснення психічної діяльності виробляється переважно свідомістю. У цьому сенсі свідо-мість може розглядатися як вища форма відображення дійсності. Для людини найбільш характерними є почуттєвий і раціональний типи пізнання. Однак психіка людини не зводиться тільки до свідомої (ра-ціональної) діяльності, у неї включаються також і несвідомі процеси.

• нарешті відображення на соціальному рівні пов’язують із фор-мами суспільної свідомості, з індивідуальними формами відобра-ження людини, і саме останнім часом з технічними можливостями зв’язку і керування. Згідно з К. Марксом, суспільна свідомість є по-родженням і відображенням суспільного буття. Вона може розумі-тися як усвідомлення суспільством свого буття і навколишньої дій-сності. Звичайно ж, і тут пізнання виробляється реальним діючим суб’єктом, але тільки в інтегральній єдності групи суб’єктів проявля-ється феномен науки і суспільної свідомості, коли кожний з членів

— 195 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

цієї групи виконує свою частину роботи, у цілому пізнавальні здат-ності суспільства багаторазово зростають. До форм суспільної свідо-мості відносяться: політична свідомість, правова свідомість і мораль, які пов’язані з регуляцією суспільних відносин; наука, мистецтво і філософія, що виступають формами духовного освоєння дійсності, а також релігія і міф, у яких світ розкривається у вигляді уявлень і ду-мок, які активно впливають на суспільство. Кожна з цих форм має два підрівня психологічний і ідеологічний. Форми суспільної свідомості являють собою різні способи колективного освоєння (відображення) дійсності. Вони характеризують не стільки індивідуальну свідомість людини, скільки різні можливі способи пізнання і самовираження со-ціальних груп (своєрідних співтовариств вчених, художників, людей, що вірують тощо, об’єднаних за принципом діяльності і способу відо-браження дійсності).

5. Категоріальні елементи і структури свідомості. Самосвідомість і рефлексія

Свідомість людини виконує ряд функцій, з якими пов’язані її основні структури. Як ми вже відзначали, свідомість може бути представлена як універсальна здатність людини здобувати, зберіга-ти, перетворювати і відтворювати знання; забезпечувати регуляцію ціннісних орієнтацій людей; розкриватися за допомогою системної ієрархії різноманітних процесів: почуття (відчуття, сприйняття, по-дання), розсудку (які включають роботу з поняттями, судженнями, умовиводами тощо), емоційних, вольових, мнемонічних (процесів пам’яті), уяви, інтуїції, спогаду і т.ін., а також процесів переживання і віри (сумніву, переконання, радості, пригніченості, бажання тощо). Можна, таким чином, вказати основні структури, компоненти і фор-ми існування свідомості.

Ми також зазначали, що процес виникнення і розвитку свідомос-ті пов’язаний з мовою і культурою. Мова в самому загальному смислі є система знаків, що служить необхідним способом мислення, само-вираження, спілкування і комунікації людей. Її основною властивіс-тю є символізація — здатність образно представляти за допомогою одних почуттєво сприйманих подій інші. Символ є сукупність знаків.

Знакова або символічна функція з’являється тільки на певному етапі розвитку культури. Культура (у перекладі з лат. — оброблен-

— 196 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

ня, культивування) у самому загальному сенсі є все те, що створене людиною. То, що створено в матеріальному виробництві, створює матеріальну культуру, у духовному — духовну культуру. Сполучною ланкою між світом природи і світом культури є людина.

Створене людиною в духовному світі є ідеальне, яке є найважли-вішою властивістю і індивідуальної, і суспільної свідомості. Ідеальне

• відображення у формах діяльності, свідомості і волі людини зо-внішнього світу; на відміну від матеріального — того, що відобража-ється нашими органами почуттів і існує незалежно від них. Ідеальне

• те, що створює людина у світі для задоволення своїх потреб (такий механізм діяльності людини називається об’єктивацією).

• класичній філософії виробився такий спосіб сприйняття на-вколишнього світу, відповідно до якого людина протистоїть приро-ді завдяки своїм духовним і розумних здатностям. Це протистояння духовного і природного було оформлено у вигляді протистояння суб’єкта і об’єкта, які доповнюючи один одного з’явилися найважли-вішою ланкою людського пізнання.

Іншим способом протистояння матеріального і ідеального є дихо-томія (єдність, що припускає взаємозв’язок) мови і мислення. Якщо мислення в самому загальному вигляді можна визначити як процес, що дозволяє оперувати образами предметів, то мова є його матеріаль-ною (застиглою в образах) формою. І хоча кількість різних мов у сучас-ному світі досить велика, кожна з них задає певний спосіб сприйнят-тя світу, який задається регіональними особливостями. Національні мови обумовили природну комунікацію людей, наукові — штучну.

Безсумнівно, найважливішою особливістю свідомості є наяв-ність пам’яті — мнемонічної властивості нервової системи, вираженої в здатності тривалого зберігання інформації про події зовнішнього і внутрішнього світу людини, її психіки. І хоча властивості пам’яті — внутрішня ознака свідомості кожної конкретної людини, завдяки її механізмам вона здатна дізнаватися і ідентифікувати природні і со-ціальні явища, пригадувати події минулого.

Кожна людина здатна домагатися поставленої мети. І єдиний ме-ханізм, що спонукає людину робити кроки для здійснення задуманого,

• її воля. Воля є здатність до вибору мети діяльності і сукупність зу-силь, спрямованих на її здійснення. Це особливий акт, який не зво-дить до свідомості, але спонукує її до дії. Воля, визначаючи поведінку людини, формує і її характер.

— 197 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Одним з найважливіших способів існування людини є процес самопізнання, що був відомий ще в античності. Сократ, який мав на увазі той факт, що саме ціннісне для людини перебуває в її душі, говорив: «Пізнай самого себе». І в пізній античності філософи, які виявили значну активність для пошуку ідеалу мудреця, основні зу-силля направили на внутрішній світ самої людини. Так, кінік Діоген Синопський затверджував, що все, необхідне для щастя, людина має в самій собі, для цього їй не потрібні ні знатність, ні багатство, ні ін-ститути. Ідеалом кініків є людина, занурена у стан автархії (самодос-татності). Коли знаменитий Олександр Македонський, почувши про славу Діогена, відправився до нього, щоб винагородити, то знайшов людину, що живе в бочці. Тоді він казав: «Скажи, що ти хочеш, і я все тобі дам». На що Діоген відповів: «Відійди, не затуляй сонця». Ідеалом епікурейців з’явився мудрець, що перебуває у стані атараксії (само-занурення), ідеалом стоїків — людина, що піддана апатії (що ігнорує пристрасті), а ідеалом скептиків — людина у стані афазії (мовчанні і утриманні від суджень). У всіх цих випадках людина, щоб стати му-дрецем, повинна була утримуватися від проявів зовнішнього світу і займатися самопізнанням. Іншими словами, самопізнання — історич-ний процес, що з’являється на певному етапі розвитку людини, коли вона виділяє себе з природи і шукає своє місце в загальній системі на-вколишніх подій. Але тільки в Новий час Р. Декарт розкрив механізм самопізнання як основний метод. Раціональне самопізнання, зведене Декартом до рангу теорії, з’явилося підсумком раціональних пошуків історичного мислення.

М. Ґайдеґґер затверджував, що свідомість сучасної людини є влаштованою таким же способом, який її показав Р. Декарт, тому він назвав сучасну епоху картезіанською. Але тільки для тих, хто, згідно з Ґайдеґґером, прагне осягти смисл буття, упорядкувати потік власних думок, привести їх у систему, тільки для тих, хто займається само-аналізом, може відкритися сенс існування, тому що цей сенс пере-буває не в навколишній дійсності, а в самій людині. Самопізнання є механізм цілісного сприйняття себе людиною як (розумної) істоти, що почуває і мислить. Але самопізнання властиве і соціальним гру-пам людей (і суспільству в цілому), тому що кожна з них має свою суспільну свідомість.

До різних форм самосвідомості, що розкриваються в процесі ево-люції мислення, можна віднести самовідчування (найпростіший зі

— 198 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

способів виділення себе із природного світу), самокомунікацію (ви-ділення індивідом себе із соціального середовища, усвідомлення себе приналежним до якої-небудь соціальної групи, культури, до певного суспільства), самоздійснення (виділення свого «Я» з безлічі інших «Я» і, як наслідок цього, самооцінка і самоконтроль).

Разом з тим існують два способи розгортання самосвідомості: зо-внішній — предметність, коли свідомість людини спрямована на зо-внішні предмети, і внутрішній — рефлексія, коли предметом аналізу постають механізми свідомості (наприклад, процес мислення, внут-рішні почуття і переживання тощо). Перший з них дозволяє людині розкритися на повсякденному рівні, другий — на теоретичному.

6. Колективне, індивідуальне і символічне несвідоме, архетипи. Психоаналіз

Класичне суспільство знало про надзвичайні явища людської психіки тільки за деякими реальними фактами нестандартної пове-дінки людей: гіпнотизм, крикливство, відьмовство, чаклунство тощо. Однак всі ці явища розглядалися як прояв диявольської сили, що пов’язана з темними силами зла, тому що вони суперечили звичним свідомим і розумним уявленням про світ, що йде від Бога. Лише у ХІХ–ХХ ст. стало зрозумілим, що більшість з цих уявлень мають психічний зміст і відносяться до явищ несвідомого.

З несвідомим у самому широкому смислі звичайно пов’язують неусвідомлювані, нерефлексивні і спонтанні прояви людської психі-ки. У повсякденному розумінні несвідоме є те, що вище свідомості (над- або поверх-свідомісті, інтуїція тощо) або те, що нижче її (під-свідомість, з якою мають справу художники і лікарі). У сучасній фі-лософії розрізняють наступні основні значення несвідомого: 1) су-купність активних психічних станів і процесів, неусвідомлюваних людиною без спеціальних методів (сновидіння, гіпнотичні стани, ін-стинкти, пов’язані з певним типом поведінки і закріплені біологічною відповідальністю — інстинкт самозбереження); 2) найбільша частина психіки людини, що перебуває за межами свідомого (тобто всі ста-ни людини, у яких по тим або іншим причинам свідомість важко ви-явити); 3) форми психічного відображення, що виявляються пред-метом специфічних наукових і ненаукових дискусій (чаклунство, магія тощо); 4) стани людини, обумовлені відсутністю свідомості

— 199 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

(стереотипи автоматичної поведінки — наприклад, автоматична гра на піаніно).

У класичному мисленні, яке фактично не мало знання про не-свідоме, існували уявлення, які можна було асоціювати з несвідомим. В античності це вчення Сократа і Платона про анамнесіс — пригаду-вання вищих ідей. У Новий час було розроблено ряд ідей, які при-звели до вчення про несвідоме. Це ідеї про непізнавані причини, що детермінують бажання (Б. Спіноза); несвідоме як нижчій формі щиросердечної діяльності (Лейбніц); зв’язок несвідомого з діяльніс-тю нервової системи (Д. Гартлі); зв’язок несвідомого з проблемами інтуїтивного і почуттєвого пізнання (І. Кант); несвідомі внутрішні імпульси (А. Шопенгауер); діяльність несвідомого світового духу (Е. Гартман); неусвідомлюване мислення (В. Вундт); неусвідомлю-вані і невидимі травми (Ж. Шарко); несвідомому характері поведін-ки людей (Г. Лебон); несвідомих факторах неврозів (П. Жане).

Однак тільки наприкінці XIX — початку ХХ ст. з’явилися сис-темні науково-філософські уявлення про несвідоме. Е. Дюркгейм, аналізуючи феномен групи індивідів, робить висновок про те, що в такому стані з’являється якийсь новий результат, невластивий кож-ному індивідові окремо. Цей феномен Дюркгейм назвав колективним уявленням (або соціальним фактом). До такого роду фактів він від-носить, зокрема, релігію.

Засновником вчення про несвідоме вважають З. Фрейда (1856– 1939), який, трактуючи психіку як складний феномен, розробив кон-цепцію психоаналізу. Найбільш суперечною частиною його вчення була ідея про конфлікт між природою людини і її суспільною фор-мою існування. Розглядаючи неврози і комплекси людини як ре-зультат яскравих (переважно сексуальних) вражень минулого життя людини, він розробляє вчення про несвідоме, котре в певні моменти детермінує свідому діяльність людини. Йому вдалося встановити: якщо під впливом яких-небудь зовнішніх факторів (наприклад, гіп-нозу) хворому вдається виразити свої несвідомі враження, тобто ви-разити за допомогою свідомості, то людина може звільнитися від сво-їх несвідомих комплексів — у цьому й складається робота психіатра. З. Фрейд, який за допомогою досвіду прийшов до наявності несвідо-мих ефектів людської психіки, розробив вчення про індивідуальне несвідоме. За Фрейдом, психіка людини може бути представлена за допомогою трьох рівнів: несвідомого, передсвідомого і свідомого. Для

— 200 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

характеристики цих трьох рівнів Фрейд вводить іншу ієрархію форм психіки, розглядаючи її як механізм взаємодії Понад-Я (супер-его), Я (его) і Воно (аморальне темне егоїстичне начало). Супер-его форму-ється до 5 років, коли народжується почуття провини. Понад-Я наро-джується як результат перенесення авторитету батьків і вихователів на внутрішній світ дитини. З цього моменту Я (дитини) перебуває між двох начал, які розривають її психіку: з одного боку, інстинк-тивні сили (Воно), що вимагають негайного задоволення бажань, з іншого — гнітючі сили Понад-Я, що асоціюється для дитини із сус-пільством, які спрямовують руйнуючі дитину сексуальні імпульси на більш безпечні шляхи.

Намагаючись нормувати потужні руйнівні сили несвідомих по-тягів індивіда, суспільство створює надбудовні механізми у вигляді інститутів культури. Придушення інстинктивних потягів приводить, за Фрейдом, до розладу психіки, тому, індивід, у свою чергу, прагну-чи уникнути розладу психіки, створює свої захисні механізми.

Ці механізми трансформації заборонних бажань, за Фрейдом, одержали назву сублімації — витиснення заборонних бажань на більш високі рівні психіки (де вони реалізуються у вигляді мистецтва, твор-чості тощо). Якщо сублімація не вдається, це приводить до неврозів, які надалі і становлять явища несвідомої психіки і в крайніх випадках перетворюються в маніакальні прояви.

І хоча Фрейда багато критикували його послідовники, насампе-ред за зведення всіх механізмів несвідомого до сексуальних розладів, але саме він, як ніхто іншій, багато зробив для того, що окремі ідеї про несвідоме перетворилися в теорію.

Учень Фрейда К. Юнг, не погоджуючись із ідеями свого вчи-теля і вважаючи, що несвідоме з’являється не на індивідуальному, а колективному рівні, розробляє вчення про колективне несвідоме. Розуміючи психоаналітичну діяльність принципово інакше, ніж вчи-тель (тобто вибудовуючи комплекси людей відповідно до їх швидкої, без роздумів, відповіді на поставлені питання), він виявив лінгвіс-тичні (мовні) підстави несвідомого. У своїй праці «Структура душі» він пише: «Ми повинні... розрізняти три ступені душі: 1) свідомість; 2) особисте несвідоме, що складається насамперед з всіх тих змістів, які стали несвідомими або в силу того, що вони втратили свою інтен-сивність і тому виявилися забутими, або ж тому, що від них відсторо-нилася свідомість (так зване витиснення); 3) колективне несвідоме,

— 201 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

що включає в себе можливі уявлення, але не індивідуальної, а загаль-нолюдської, і навіть загальнотваринної природи, і становить фунда-мент індивідуальної психіки. Якщо індивідуальне несвідоме відобра-жає особистий досвід людини і складається з її переживань, які на попередніх етапах життя були свідомими, то колективне несвідоме — це загальнолюдський досвід, що, згідно з Юнгом, включає сховані сліди пам’яті людського минулого. Зміст колективного несвідомого становлять архетипи — підсумок досвіду незліченних поколінь пред-ків, що може бути розкритий як психічний залишок переживань од-ного і того ж типу, закріплений на несвідомому рівні протягом життя багатьох поколінь предків. Юнг стверджує, що архетипи мають не бі-ологічну, а символічну природу, тобто є своєрідні внутрішні заборо-ни (маски), закріплені на рівні символіки психіки і настільки глибоко відрефлексовані поколіннями предків, що на звичайному свідомому рівні вони попросту не сприймаються.

Один з учнів Фрейда Е. Фромм, пояснюючи сенс символічного писав: «Символ — це щось, що перебуває поза нами і символізує щось усередині нас. Мова символів — це мова, за допомогою якої ми ви-ражаємо наше внутрішнє становище так, ніби воно було почуттєвим сприйняттям, ніби воно було чимсь таким, що ми робимо, або чимсь, що робиться з нами в навколишньому матеріальному світі. Мова сим-волів — це мова, у якої зовнішній світ є символ внутрішнього світу, символ душі і розуму».

Принципово новий варіант рішення проблеми несвідомого можна знайти в структуралізмі. Завданням структурного аналізу є дослідження різноманітних символічних культурних форм (мистецтва, релігії тощо) як кодів архетипічної мови. На відміну від французького філософа-позитивіста Леві-Брюля, що уявляв колективні форми мислення ар-хаїчних народів у вигляді форм «дологічного мислення», французький структураліст К. Леві-Стросс робить висновок про наявність у міфі позитивної логіки у формі структури міфу. Ці відкриття Леві-Стросс представив у вигляді методу структурної антропології, згідно якого сус-пільство в цілому повинне розглядатися як багатоаспектна система ко-мунікацій, що моед бути представлена у формі бінарних опозицій (тоб-то протилежних структур). У такому вигляді повинні розкриватися і всі процеси смислоутворення (на рівні свідомого і несвідомого).

Свою модель бачення несвідомого дає французький психоана-літик, представник школи структурного психоаналізу Ж. Лакан. Він

— 202 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

виводить знамениту тезу: «бажання суб’єкта є бажання Іншого». Це означає, що причина незадоволеності бажання за допомогою воло-діння будь-яким об’єктом залишається по той бік самосвідомості. Бажання не має об’єкта, це чиста форма, яка задана за допомогою моделі мови, тому воно є несвідомим. З цього Лакан виводить іншу знамениту тезу: «несвідоме структурується як мова». Символічними елементами в такому випадку можуть бути названі цифри, слова, осмислені знаки тощо. Навіть суб’єкт у Лакана постає передатною ланкою замкнутих «символічних контурів» різного порядку (сімей-ного, сусідського, корпоративного, національного та інших), у яких циркулюють форми вираження мови, що самовідтворюються (через мову). Суб’єкт виступає в такому випадку лише засобом вираження мови, а не її творцем. Практично Лакан повторює модель Ґайдеґґера, застосовану до буття: це буття говорить у людині, а не людина у бутті. Як приклад трактування несвідомого Лакан використовує метафору дзеркала. Дзеркало дозволяє дитині на ранній стадії, коли розпізнан-ня себе відбувається в тілесно-почуттєвому акті, замкнутому в сфері несвідомого, розглядати себе як іншого. Розпізнання себе відбува-ється в тім момент, коли відбувається словесна ідентифікація себе зі своїм відображенням (у дзеркалі). Несвідоме дитини було укладено

• її дзеркальному відображенні, а розпізнавання цього дзеркального іншого пов’язане з актом самосвідомості себе. Через механізм несві-домого дитина здійснює акт самоідентифікації.

Однак наприкінці ХХ ст. склалися й інші уявлення про механізми несвідомого. Так, французський структураліст М. Фуко пов’язує розу-міння процесів несвідомого з механізмами бажання¹. Розкриваючи сут-ність ціх механізмів, французький філософ Е. Левінас вважав, що бажан-ня пов’язано з Іншим (іншою людиною), тобто механізмами її впливу.

Особливий вигляд конструкції несвідомого побудували французь-кий філософ-постструктураліст Ж. Дельоз і психоаналітик Ф. Гваттарі. У своєму знаменитому творі «Капіталізм і шизофренія», виданому

• 80-х рр. ХХ ст., вони показали, що всі поняття культури можна роз-поділити між двома областями, які утворюють два протилежних спо-соби мислення (перший втілює в собі всі позитивні риси культури, другий — негативні). З другим у Дельоза асоціюється уявлення про «державне мислення» (і «державну філософію»). У цьому творі вони

¹ Фуко М. История безумия в классическую эпоху. — С.Пб.: Университетс-кая книга, 1997. — С. 177.

— 203 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

розробляють теорію про виробництво і «машини бажання» (під якими розуміються люди, строго підлягаючі певним бажанням). Нова теорія протиставляється теорії репрезентації і суб’єкта, що лежить в основі всіх класичних культур. «Державна філософія», за Дельозом, побудо-вана на основі понять ідентичність, подібність, істина, справедливість, заперечення, які дозволяють створити ієрархію і структурувати вну-трішні області мислення. Вона заснована на уявлені (репрезентації), тобто аналізує мислення за допомогою суб’єкта, поняття і об’єкта. Завданням такого мислення є встановити подібність між цими трьома областями і побудувати чітку систему їх розмежування. Сформованим таким чином історичним класичним моделям мислення Дельоз про-тиставляє номадичну модель, що заснована не на подібності внутріш-нього змісту вказаних структурованих областей (суб’єкт — поняття — об’єкт), а на розходженні їх зовнішності (того, що за межами кожної з цих областей). Дельоз бачить своє завдання в створенні безперерв-ного простору мислення, який позначає назвою «шизоаналіз» і який спрямований на вивільнення потоків бажань з-під чіткої структури суб’єкта (сформованої державним мисленням). Нове бачення пове-дінки суб’єкта, обумовленого бажаннями, приводить Дельоза до кри-тика класичного психоаналізу (З. Фрейда і К. Юнга), який він вважав одним з інститутів класичного (буржуазного) суспільства.

У своїй новій теорії він протиставляє «машини бажання», що ство-рюють творчі потоки мислення, соціальним інститутам, які прагнуть придушити всі випадкові відхилення від стандартного (державного) мислення. Основним завданням цієї теорії несвідомого є звільнення потоків бажання з-під влади «державного мислення». Однак у цілому, як можна заключити з теорії Дельоза, проблема ця дуже складна.

Теорія Ж. Дельоза і Ф. Гваттарі, як і концепції З. Фрейда, К. Юн-га, Ж. Лакана та ін, є лише спроба розрішити труднощі розуміння не-свідомого. Ці теорії показали важливу роль несвідомого у житті лю-дини.

Отже, ми бачимо, що різні моделі несвідомого дуже серйозно розширюють сферу розуміння людської психіки. Тому більшість вче-них, що розробляли сучасні теорії психіки, досліджували механізми несвідомого. Вважаючи, що механізми свідомого і поведінки людини вже добре вивчені і нічого нового не додадуть до наших уявлень про духовний світ людини, вони розробляли різні моделі співвідношення свідомого і несвідомого.

— 204 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Запитання для самоконтролю

1. Що таке людина?

2. Чи має смисл існування людини?

3. Яка сутність смерті і безсмертя людини?

4. Які «начала» людини розрізняє сучасна філософія?

5. У чому полягає сутність проблеми свободи волі?

6. Чим відрізняється особистість від індивіда та індивідуальності?

7. Які уявлення про свідомість переважали в історії філософії?

8. Як відрізняются сучасні погляди на проблеми свідомості від історико-філософських?

9. Пояснить сутність відображення як фундаментальної власти-вості матерії.

10. Назвіть головні особливості відображення у живий та нежи-вий природі.

10. Які основні елементи свідомості ви знаєте?

10. З якими головними проблемами пов’язано розуміння несві-домого?

Теми для написання рефератів

1. Людські виміри проблеми буття.

2. Сучасна наука про рівні та форми виявлення буття.

3. Свідомість і самосвідомість.

4. Основні проблеми наукового вивчення свідомості.

5. Свідомість і мова.

Література

1. Доброхотов А. Л. Категория бытия в классической западно-европейс-кой философии. — М., 1986.

2. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук. — Мюнхен– Львів, 1995. Розд. 4.

3. Нестеренко В. Г. Вступ до філософії: антологія людини. — К., 1995. Розд. 5.

4. Проблема сознания в современной западной философии. — М., 1989.

5. Філософський словник. — К., 1986.

— 205 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Тема 9.

НАУКА І МЕТОДОЛОГІЯ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ

План

1. Генеза науки.

2. Наукове пізнання, його специфіка й побудова.

3. Методологія наукового пізнання.

1. Генеза науки

Наука — складний багатогранний феномен, який можна розгля-дати з різних точок зору. З культурологічної точки зору — це ком-понент культури, форма передачі досвіду, який забезпечує прогрес суспільства, спадкоємність його розвитку. З логіко-гносеологічної точки зору — це система знання, особлива форма суспільної свідо-мості, яка різниться від інших форм метою, глибиною, раціональним способом відображення світу. З діяльнісної точки зору — це особлива діяльність, спрямована на одержання і застосування знань. З прак-тичної — це безпосередня виробнича, практична сила суспільства, яка перетворює не лише матеріальне виробництво, але й духовну сферу. Наука — це велика духовна, моральна й інтелектуальна сила суспільства. Чим більше розвивається суспільство, тим більше його прогрес забезпечується розвитком і застосуванням науки. З інсти-туціональної точки зору — це особливий соціальний інститут, що надає сталості й визначеності суспільним відносинам і, разом з тим, прискорює суспільний розвиток. Інституціональний характер діяль-ності означає, що в сучасну епоху наукова діяльність є ієрхізованою діяльністю, має складні організаційні форми, спирається на спеціаль-ну матеріальну базу, систему спеціальних методів. З інформаційної точки зору — це система, створена для збирання, аналізу й переробки інформації. Таким чином, наука — це не просто система знань, але й процес їх одержання і застосування, це результат спеціалізованої ді-яльності, яка цільовим чином організована і має матеріальне й мето-дичне забезпечення.

Як своєрідна форма пізнання — специфічний вид духовного ви-робництва — наука виникла в Європі, в Новий час, в ХVІ–ХVІІ ст., в епоху становлення капіталістичного способу виробництва й поділу єдиного раніш знання на філософію та науку.

— 206 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Передумови науки створювались в стародавніх цивілізаціях — Єгипті, Вавілоні, Давній Греції — у формі емпіричних знань про при-роду й суспільство, у вигляді окремих елементів, «зачатків» астрономії етики, логіки, математики та ін. Причина такого положення містить-ся у реальних суспільно-історичних факторах, які ще не утворювали об’єктивних умов для формування науки як особливої системи зна-ння, своєрідного духовного феномену і соціального інституту. Справа в тому, що, в основному, стародавні суспільства були традиційними, тобто основну цінність в них складали традиції, неухильне слідуван-ня яким було гарантією стабільності суспільного життя. Знання, які виникали на той час, застосовувалися для обслуговування вже сфор-мованих практичних структур і як самоцінні не розглядалися.

На відміну від традиційного знання, наука Нового часу карди-нально по-новому поставила питання про специфіку наукового знан-ня і своєрідність його формування, про завдання пізнавальної діяль-ності та про її методи, про місце й роль науки у житті суспільства, про необхідність панування людини понад природою на основі знання її законів.

У суспільному житті почала формуватися світоглядна настано-ва, новий образ світу й стиль мислення, який по суті зруйнував попе-редню, багатьма століттями створену картину світобудови та привів до оформлення речево-натуралістичної концепції космосу з її орієн-тацією на механістичні та кількісні методи. Оголосивши природу ме-ханізмом, людина створила світ, у якому вона змогла щось розумі-ти, знати, і, відповідно, перетворювати за своєю волею та бажанням. Природа почала розглядатися з точки зору природного ладу, в якому мають місце тільки механічні події. У цьому зв’язку простір, час, ма-терія стали цікавити людину тільки з кількісного боку. Світ природи перестав бути заселений казковими істотами, духами тощо. І якщо навіть не заперечувалась ідея утвору природи Богом, то передбача-лось, що він творив за законами математики. Божественна книга має шифр смислів, прихованих у її письменах.

Сприймати природу як сукупність природних подій і процесів, причино зумовлених, не залежних від людини, які відбуваються поза участю у них сил або істот — значить відноситися до неї як до об’єкта науки. Наука увійшла у світоглядний контекст епохи і виробила спо-соби та методи спілкування людини зі світом і природою. Головною метою такого спілкування стало отримання знання.

— 207 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

У розумінні генези, виникнення науки в історії та філософії нау-ки склалися два протилежні підходи. З погляду екстерналізму, поява науки обумовлена цілком і повністю зовнішніми для неї обставина-ми — соціальними, економічними тощо. Тому основною метою ви-вчення науки є реконструкція соціально-культурних умов і орієнти-рів науково-пізнавальної діяльності. Вони й виступають як головний фактор, що безпосередньо визначає виникнення й розвиток науки, її структуру, особливості, напрямок еволюції.

Інтерналізм, навпаки, основною рушійною силою розвитку нау-ки вважає фактори, які пов’язані з внутрішньою природою наукового знання: логіку вирішення його проблем, співвідношення традицій і новацій тощо. Тому головну увагу при вивченні науки прибічники інтерналізму спрямовують на опис власно пізнавальних процесів. Соціокультурним факторам надається другорядне значення: у залеж-ності від ситуації вони можуть лише прискорювати або гальмувати внутрішній хід наукового пізнання.

Отже, наука — це форма духовної діяльності людей, яка спря-мована на виробництво знань про природу, суспільство і само піз-нання, яка має безпосередньою метою збагнення істини та відкрит-тя об’єктивних законів на основі узагальнення реальних фактів у їх взаємозв’язку, для того щоб передбачувати тенденції розвитку дій-сності та сприяти її зміні.

Наука — це й творча діяльність з отримання нового знання і ре-зультат цієї діяльності: сукупність знань (переважно у понятійній формі), зведених у цілісну систему на основі певних принципів, і про-цес їх відтворення. Сума розрізнених, хаотичних відомостей не є на-уковим знанням. Як і інші форми пізнання, наука є соціокультурною діяльністю, а не тільки чистим знанням.

Таким чином, основні сторони буття науки — це, по-перше, складний, суперечний процес отримання нового знання; по-друге, ре-зультат цього процесу, тобто поєднання отриманих знань у цілісну, таку, що розвивається органічну систему; по-третє, соціальний ін-ститут зі своєю інфраструктурою: організацією науки, професіональ-ними об’єднаннями учених, ресурсами, фінансами, обладнанням, системою наукової інформації тощо; в-четвертих, особлива галузь людської діяльності і важливий елемент культури.

— 208 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

2. Наукове пізнання, його специфіка й побудова

Основним завданням наукового пізнання є знаходження об’єк-тивних законів дійсності — природних, соціальних (суспільних), за-конів самого пізнання, мислення тощо. Звідси орієнтація досліджен-ня головним чином на загальні, суттєві властивості предмета, його необхідні характеристики й їх вираз у системі абстракції, у вигляді ідеалізованих об’єктів. Якщо цього немає, то немає і науки, оскільки само поняття науковості передбачає відкриття законів, поглиблення у сутність досліджуваних явищ. Це — основна ознака науки.

На основі знання законів функціонування й розвитку досліджує-мих об’єктів наука здійснює передбачення майбутнього з метою по-дальшого практичного освоєння дійсності. Націленість науки на вивчення не тільки об’єктів, перетворюваних в практиці сьогоден-ня, але й тих, які можуть стати предметом практичного освоєння у майбутньому, є важливою рисою наукового пізнання. Передбачення майбутнього — така категорія, яка поєднує будь-які способи отри-мання і використання інформації про майбутнє, і яка конкретизуєть-ся у поняттях «прогноз», «план», «проект» та ін. Передбачення май-бутнього — третя ланка у ланцюгу логічних операцій, дві попередні ланки якого складають аналіз теперішнього і дослідження минулого. Наукове передбачення зводиться до того, щоб подумки, у загально-му вигляді, у відповідності із виявленими законами, сконструювати модель майбутнього з тих його одиничних фрагментів, які існують сьогодні. Будь-яке наукове передбачення завжди неминучо має свої межі, за якими воно перетворюється в утопію. У науці також важливо знати те, чого принципово бути ніколи, ні за будь-яких умов, не може.

Істотною ознакою наукового пізнання є його системність, тобто сукупність знань, приведених до ладу на основі певних теоретичних принципів, які й поєднують окремі знання у цілісну органічну сис-тему. Збори розрізнених знань, їх механічна сукупність, не поєднана у систему, ще не утворює науку. Знання перетворюються у наукові, коли цілеспрямоване збирання фактів, їх опис і узагальнення дово-диться до рівня їх включення у систему понять, у склад теорії.

Для науки характерна постійна методологічна рефлексія. Це означає, що у ній вивчення об’єктів, виявлення їх специфіки, власти-востей і зв’язків завжди супроводжується — у тому чи іншому ступе-ню — усвідомленням методів і засобів, за допомогою яких досліджу-ються дані об’єкти.

— 209 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Безпосередньою метою і вищою цінністю наукового пізнання є об’єктивна істина, осягаємо переважно раціональними засобами і методами, але не без участи живого споглядання і позараціональ-них способів пізнання. Звідси виплаває характерна риса наукового пізнання — об’єктивність, усунення не притаманних предмету дослі-дження суб’єктивних моментів для реалізації чистоти його розгляду. Проте, активність суб’єкта — важлива умова і передпосилка науково-го пізнання.

Отже, суттєвими ознаками науки є:

— наявність проаналізованого та систематизованого достовір-ного знання, узагальненого до ступеню виразу у ньому суттє-вих зв’язків пізнавальної предметної галузі;

— єдність у цьому знанні описування, пояснення та передбачення;

— наявність методологічно-операційної складової частини, за допомогою якої можна перевіряти наявні знання і отримува-ти нові;

— наявність особливої мови з точним закріпленням змісту за кожним терміном, категоріальний зміст знання, тобто наяв-ність орієнтовно-конструктивних понять, єдність яких дає певний зріз предметного змісту буття, що отримує назву фі-зичної, хімічної, біологічної та ін. реальності;

— наявність вихідних принципів та аксіом, загальнофілософсь-ких припущень, що лежать в основі кожної науки, надаючи її змісту та викладу характеру системної єдності.

Наукове пізнання є цілісна система, що розвивається та має до-сить складну структуру. Остання є єдністю стійких взаємозв’язків між елементами даної системи. Структура наукового пізнання може бути представлена у різних її зрізах. Як такі можуть виступати: об’єкт пізнання, суб’єкт пізнання, засоби і методи пізнання — його знаряддя (матеріальні й духовні).

У структурі будь-якого наукового знання існують елементи, які не вміщуються у традиційне розуміння науковості: філософські, ре-лігійні, магічні уявлення, інтелектуальні й сенсорні навички, які не піддаються вербалізації та рефлексії, соціально-психологічні стерео-типи, інтереси, потреби, наслідки особистих пристрастей і антипатій.

Варто розрізняти наступні елементи у структурі наукового піз-нання: ідеали та норми наукового пізнання, наукову картину світу, філософські основи пізнання. Ідеали та норми наукового пізнання —

— 210 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

сукупність певних концептуальних, ціннісних, методологічних й ін-ших настанов, властивих науці на кожному конкретно-історичному етапі розвитку, тобто вони є тими критеріями, які дозволяють відне-сти дане знання до наукового. До них належать і способи побудови теорії, сам науковий дискурс, критерії істинності тощо. Їхня основна функція — організація та регуляція процесу наукового дослідження, орієнтація на більш ефективні шляхи, засоби і форми досягнення істинних результатів. При переході на новий етап наукового дослід-ження (наприклад, при переході від класичної до некласичної науки) кардинально змінюються його ідеали та норми. Їхній характер ви-значається, в першу чергу, предметом пізнання, специфікою дослід-жуваних об’єктів, а їхній зміст завжди формується у конкретному со-ціокультурному контексті.

Наукова картина світу — цілісна система уявлень про загаль-ні властивості та закономірності дійсності, побудована у результаті узагальнення та синтезу фундаментальних наукових понять і прин-ципів. У залежності від основ поділу розрізняють загальнонаукову картину світу, яка включає уявлення про всю дійсність (тобто про природу, суспільство і само пізнання) і природничо-наукову карти-ну світу. Остання — у залежності від предмета пізнання — може бути фізичною, астрономічною, хімічною, біологічною тощо. У загально-науковій картині світу визначальним елементом виступає картина світу тієї галузі наукового знання, яка займає лідируюче становище на конкретному етапі розвитку науки.

Кожна картина світу будується на основі певних фундаменталь-них наукових теорій і по мірі розвитку практики і пізнання одні нау-кові картини світу змінювалися іншими. Так, природничо-наукова (і, насамперед, фізична) картина будувалася спочатку на основі класич-ної механіки, потім — електродинаміки, потім — квантової механіки і теорії відносності, і, нарешті, — на основі синергетики.

Загальнонаукова класична картина світу при опису й теоретич-ному обґрунтуванні своїх об’єктів прагнула елімінувати все, що від-носиться до суб’єкта, засобам, прийомам і операціям його діяльності. Тут панує об’єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, безвідносно до умов його вивчення. Для класичної картини світу характерно уявлення про час і простір як абсолютні об’єктивні координати, в межах яких відбуваються події. У цій картині панують незмінні закони і суворий детермінізм.

— 211 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Некласична картина світу, яка побудована на основі релятивіст-ської і квантової теорії, відкидає об’єктивізм класичної картини, відхи-ляє уявлення про реальність як щось, незалежне від засобів її пізнання, суб’єктивного фактору. У ній зображено зв’язок між знаннями об’єкта і характером засобів і операцій діяльності. Експлікація цих зв’язків роз-глядається як умова об’єктивно-істинного опису та пояснення світу.

Істотною ознакою постнекласичної картини світу є включеність суб’єктивної діяльності в «тіло знання». У ній враховано співвід-несеність характеру знань про об’єкт, які отримуються, не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб’єкта, але з її ціннісно-цільовими структурами. Характерною рисою постнекласичної карти-ни світу є універсальний еволюціонізм, який поєднує ідеї еволюції з ідеями системного підходу й поширюючий розвиток на усі сфери буття, установлюючи універсальний зв’язок між неживою, живою і соціальною матерією.

Поняття «філософські основи науки» виражає філософські ідеї та принципи, які утримуються в даній науці й надають найбільш за-гальні орієнтири для пізнавальної діяльності. Філософські основи науки поряд із функцією обґрунтування вже отриманого знання ви-конують також евристичну (беруть участь у побудові нових теорій) і методологічну функції. Будучи засобом (знаряддям) приросту ново-го знання, вони сприяють формуванню нових методів наукового до-слідження. Філософські основи науки різнорідні й історичні: при пе-реході від одного етапу розвитку науки до іншого протягом наукових революцій один їх набір змінюється іншим, проте певна наступність при цьому зберігається.

3. Методологія наукового пізнання

Метод у самому широкому смислі слова — шлях до будь-чого, спосіб соціальної діяльності у будь-якій формі, а не тільки пізна-вальній. Метод зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта у вирішенні конкретної задачі, досягнення пев-ного результату у даній сфері діяльності. Він дисциплінує пошук іс-тини, дозволяє зекономити сили та час, рухатися до мети найближ-чим шляхом. Основна функція методу — регулювання пізнавальної та інших форм діяльності.

— 212 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Поняття «методологія» має два основні значення: 1) система певних способів, прийомів і операцій, які застосовуються у тій чи іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві тощо); 2) вчен-ня про цю систему, теорія методу. Так, методологія науки досліджує структуру і розвиток наукового знання, засоби і методи наукового дослідження, способи обґрунтування його результатів, механізми і форми реалізації знання у практиці.

Існують дві основні методологічні помилки: 1) недооцінка або відкидання ролі методу і методологічних проблем («методологічний негативізм»); 2) перебільшення, абсолютизація ролі методу, перетво-рення його в універсальну відмичку до всього, у звичайний інстру-мент наукового відкриття («методологічна ейфорія»)

Будь-який метод виробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність, сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаменталь-ністю теорії, яка «стискується у метод». У свою чергу, метод розши-рюється у систему, тобто використовується для подальшого погли-блення і розгортання знання, його матеріалізації на практиці.

У сучасній науці достатньо успішно працює багаторівнева кон-цепція методологічного знання. У цьому плані усі методи науко-вого пізнання за ступенем загальності можуть бути поділені таким чином:

Філософські методи, серед яких найбільш давніми є діалектич-ний і метафізичний методи. Діалектика — учення про найбільш за-гальні закони розвитку природи, суспільства та пізнання і заснований на цьому вченні універсальний метод мислення і дії. Діалектику як особливий спосіб осмислення дійсності запровадив у традиціях єв-ропейської філософії Геракліт Ефеський, хоча її прояви та елементи були присутні в міркуваннях багатьох грецьких філософів, рівно як і філософів стародавнього Сходу. На рівень теоретичної розробленос-ті діалектику вивів Г. Гегель. Діалектичний метод виходить із того, що якщо в об’єктивній дійсності відбувається постійний розвиток, виникнення та знищення всього, взаємоперехіди явищ, то поняття, категорії та інші форми мислення повинні бити гнучкими, рухоми-ми, взаємопов’язаними, єдиними у протилежностях, щоб вірно відо-бразити реальну дійсність, яка розвивається. Тому найважливішим принципом діалектики є історизм, — розгляд предмета у його розви-тку, саморусі, зміни та всебічність розгляду.

— 213 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Категорії діалектики — це такі поняття (форми мислення), які відображають найбільш загальні та суттєві властивості, зв’язки і від-носини реальної дійсності та пізнання. Філософські категорії — це результат історичного розвитку пізнання на основі чуттєво-мате-ріальної діяльності людей, суспільної практики. Основні категорії діалектики: сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, форма і зміст, причина і наслідок, загальне і одиничне, кількість і якість, розвиток, протиріччя тощо.

Зв’язок і взаємодія певних філософських категорій виступають як закони діалектики, першим із яких є закон єдності та боротьби протилежностей, що розкриває саме основне у розвитку — його дже-рело, яким є протиріччя (взаємозв’язок протилежностей).

Протилежності — це такі сторони, моменти, предмети, які одно-часно: а) нерозривно пов’язані; б) взаємно виключають одне одного, причому не тільки у різних, але у одному і тому ж відношенні; в) вза-ємопроникають і — при певних умовах — переходять один в одно-го. До них можна віднести, наприклад, такі явища і процеси як по-зитивне і негативне, інтегрування і диференціювання, асиміляція і дисиміляція, прогрес і регрес, матеріальне й ідеальне і ін. Тим самим розвиток постає як процес виникнення, зростання, загострення і ви-рішення різноманітних протиріч, серед яких визначальну роль гра-ють внутрішні протиріччя даного предмету чи процесу. Саме вони і виступають як вирішальне джерело їх розвитку.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває механізм розвитку: поступове накопичення кількісний наймену-вань у певний момент приводить до корінних якісним перетворен-ням (стрибкам), до виникнення нової якості, яка в свою чергу надає зворотного впливу на характер і темпи кількісних змін. Такі, напри-клад, перехід води із одного агрегатного стану в інший у залежності від температури, тиску й ін. факторів, перетворення одних хімічних елементів у інші у залежності від зміни розміру заряду ядра атома.

Закон заперечення виражає поступальний, циклічний, спадко-ємний характер розвитку і його формулу: спіраль, а не коло або пряма лінія, повторення на вищій стадії деяких властивостей нижчої, повер-нення як би до старого. При цьому розвиток постає як процес, який начебто повторює пройдені щабелі, але повторює інакше, на більш високому рівні, наприклад, теза (ствердження) — антитеза (діалек-тичне заперечення) — синтез (єдність тези й антитези); за цією схе-

— 214 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

мою розвиток мислення відбувається наступним чином: догматизм ( мислення рухається в межах уже заданих схем) — нігілізм (запере-чення будь-якої визначеності) — діалектиктичний спосіб мислення (урахування процесуальності становлення буття).

Іншим розумінням діалектики є розуміння її як діалогу. Антиподом діалектики є метафізика. Термін «метафізика» був

впроваджений у І ст. до н.е. коментатором Арістотеля Андроніком Родосським. Систематизуючи твори давньогрецького мислителя, він розташував «після фізик» ті з них, у яких йшлося про загальні питан-ня буття та пізнання. Сучасне поняття «метафізика» має три основні значення — метафізика як:

— наука про загальне, рід пізнання, який має предметом розгля-ду усе суще;

— онтологія, вчення про буття як таке, незалежно від його окре-мих різновидів;

— філософський спосіб мислення, протилежний діалектиці, якій заперечує загальний зв’язок і розвиток. Його об’єктивна осно-ва — необхідність пояснення подробиць, окремих елементів (сторін) цілого, для чого ці сторони мають були мислено ви-лученими із цього цілого та досліджені окремо. До метафізич-

них відносять наступні методологічні позиції: релятивізм (все відносно), софістика (свідоме перекручення думки на засадах того, що протилежності тяжіють одна до одної), еклектика (довільне поєднання різнородних елементів), парадоксалізм (накопичення несумісних тверджень).

Загальнонаукові підходи та методи дослідження виступають як своєрідна проміжна методологія між філософією та фундаменталь-ними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження — цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (пов’язане з описом і ви-мірюванням), порівняння та експеримент, де відбувається активне втручання у перебіг досліджуваних процесів.

Серед наукових методів теоретичного дослідженні виділяють формалізацію, ідеалізацію, індукцію, дедукцію, аналіз, синтез тощо. Формалізація — це відображення змістовного знання у знаковому формалізмі, символічних позначеннях; ідеалізацією є доведення па-раметрів певних фактів або явищ до гранично можливих меж для ви-явлення певної якості в найповнішому варіанті; індукцією являється

— 215 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

рух думки від загальних ідей до фактів (індивідуальних тверджень); індукція — це рух думки від окремих (часткових) фактів до ідей (уза-гальнень); аналізом є розкладання фактів на їх елементарні склад-ники; синтез — передбачає поєднання елементарних складників у складніше цілісне явище. Зазначені методи часто застосовуються людьми у повсякденному досвіді. У науці вони мають чітке проце-дурне розроблення. Використання ідеалізації та формалізації підво-дить до математичного опрацювання фактів. Усі ці методи приводять до виникнення наукових теорій — системи раціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів, що співвіднесені із певними сферами реальності.

Необхідність та виправданість уваги до питань методу у сучасній філософії зумовлена тим, що людська діяльність не детермінована ге-нетично, а тому й не видобудовується природно-стихійним шляхом; в цілому людська діяльність розвивається від рецептурного типу внутрішньої організації до методологічного. Метод постає складним утворенням, що включає описову, процедурну і концептуальну скла-дові. Обґрунтування способів використання методів відбувається у межах відповідної методології, зумовленої соціокультурно.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Проблема виникнення науки.

2. Ідеали і норми наукового пізнання.

3. Еволюція наукової картини світу: від класичної до постнекла-сичної.

4. Основні методи наукового дослідження.

Теми для написання рефератів

1. Етика науки у сучасному світі.

2. Культурні витоки науки.

3. Проблема експеременту в науці.

4. Сучасна методологічна ситуація у науці.

5. Вплив науки на розвиток суспільства.

— 216 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Література

1. Алексеев П. В., Панин А. В. Теория познания и диалектика. — М., 1991.

2. Адрос Е. И. Истина как проблема познания и мировозрения. — К.,

1984.

3. Библер В. С. Мышление как творчество. — М., 1975.

4. Кукушкина Е. И., Логунова Л. Б. Мировозрение, познание, практи-ка. — М., 1989.

5. Лекторский В. А. Субъект, объект, познание. — М. 1980.

6. Попнер К. Логика и рост научного знания. — М., 1983.

7. Субъективная диалектика. — М., 1982.

8. Субъект и объект как философская проблема. — К , 1979.

9. Филатов В. Г. Научного познания и мир человека. — М., 1989.

10. Швырев В. С. Научное познание как деятельность. — М., 1984.

11. Штофф В. А. Проблемы методологии научного познания. — М., 1978.

12. Яропівцев В. І. Людина в системі пізнання. — К., 1996.

— 217 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Тема 10.

СУСПІЛЬСТВО У ВИМІРАХ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ (ФІЛОСОФІЯ СУСПІЛЬСТВА)

План

1. Основні підходи до розуміння суспільства.

2. Історичні та природничі умови існування суспільства.

3. Соціум як життєвий світ людини. Індивід у соціальних струк-турах.

1. Основні підходи до розуміння суспільства

Суспільну сторону людського буття досліджують різноманітні науки — історія, політологія, правознавство, мистецтвознавство, ети-ка, естетика, соціальна психологія тощо. Кожна з них аналізує і вивчає суспільство власними специфічними методами, досліджуючи окрему сторону соціальної реальності: чи то хронологію подій і соціальні ін-ститути, чи то владу і політику, чи то мораль і право. Фундаментальні проблеми суспільного життя вивчає соціальна філософія. Вона концентрує увагу на масштабних суспільних явищах, націлена на з’ясування спрямованості і закономірностей розвитку суспільства.

Соціальна філософія — це галузь у структурі філософського зна-ння, предметом вивчення якої є суспільство в його цілісності, його сутнісні ознаки, якісна своєрідність і відмінність від природи, дже-рела соціодинаміки, перспективи розвитку, а також коло питань сус-пільного буття людини.

Майже всі філософи, починаючи з давніх часів, певною мірою торкалися цих питань: хтось їх тільки означив (наприклад, Піфагор, Епікур), хтось виклав детальне і концептуальне їх бачення (напри-клад, Платон, Маркс). Варто говорити про розширення «предметно-го» простору соціальної філософії в процесі розвитку філософської думки. ХІХ століття спричинило зростання уваги до проблеми сус-пільного життя. Про це свідчить і остаточне формування соціології, так званої «соціальної фізики», у якості самостійної науки про сус-пільство на основі потужного емпіричного базису з використанням теоретичних та емпіричних методів дослідження. Соціальна філосо-

— 218 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

фія і соціологія мають точки дотику, але соціологія зорієнтована на вивчення механізмів соціальної взаємодії у мікро- і макропроцесах, у той час як соціальна філософія, будучи генетично первинною, зали-шається методологічною основою соціології, досліджуючи суспільне життя під кутом зору вирішення світоглядних проблем, претенду-ючи на широкі теоретичні узагальнення. Деякі соціологи-скептики ставлять під сумнів існування такої галузі філософського знання як «філософія суспільства», пропонуючи замінити її «наукою про сус-пільство», обмежуючи цю систему знань тільки прикладним соціо-логічним знанням, що безперечно є неправомірним.

Соціально-філософський аспект властивий усім напрямам су-часної філософії. Слово «суспільство» належить до тих слів, значен-ня яких начебто зрозумілі самі собою. Але одні його зміст ототож-нюють з історичною спільнотою (наприклад, первісне, індустріальне, сучасне суспільство), інші — з регіональною групою (наприклад, європейське, українське, латиноамериканське суспільство) або ж із людством в цілому.

Уся історія філософської думки свідчить про пошуки підходів до з’ясування сутності суспільства. Прослідкуємо їх еволюцію і результа-ти, зробивши невеликий історико-філософський екскурс у проблему.

Серед соціально-філософських вчень Стародавнього Сходу ви-різняється конфуціанська концепція. Конфуцій ототожнював сус-пільство і державу, проводячи паралель між державою і сім’єю, вла-дою батька і владою імператора. Мудрість володаря і шанобливість народу були, на його думку розум, запорукою суспільного спокою.

Античні філософи спиралися на принцип індивідуальної свободи людини. У Платона та Арістотеля вчення про суспільство невід’ємне від вчення про державу. Платон аналізував проблему суспільної справедливості, в його «Законах» викладена чітка регламентація ін-дивідуального і соціального життя, яка підпорядковує людину сус-пільству. Арістотель витлумачував суспільство як об’єднання люд-ських індивідів для задоволення «соціальних інстинктів», об’єднання індивідів з раціональною метою.

Теоцентрична філософія середньовіччя визнавала земний поря-док продовженням небесного, земне — символом небесного, Бога, як справжнє буття — вічним, а все інше — тлінним, тимчасовим.

Августин говорив про «Град Земний» крізь призму «Граду Бо-жого», зрозуміло, віддаючи перевагу останньому.

— 219 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Для філософії Нового часу було характерним розуміння суспіль-ства як історичного утворення на основі конвенції, договору. Гоббс, Локк, Руссо виступали авторами договірної концепції. Невисоко оці-нюючи природу людини, Гоббс вважав, що люди в результаті суспіль-ної угоди позбавляються страху за власне життя. Руссо, з’ясувавши значення економічних відносин, підійшов до проблеми соціальної нерівності.

Кант орієнтував людину на сферу належного, ідеалів та ціннос-тей. Гегель у своїй філософії розробив філософські основи пізнання суспільства, його історії, суспільного буття людини. Гегель у проти-вагу «договірній» теорії сформулював концепцію правової держави і громадянського суспільства як сферу відносин, у якій переплітається залежність всіх від всіх.

Захоплення успіхами природознавства ХІХ ст. спричинило по-ширення позитивістсько-натуралістичного світогляду. Еволюціонізм як провідний напрямок суспільної думки того часу спирався на уяв-лення про єдність законів природи і суспільства, а соціальна ево-люція вкладалася в межі еволюції біологічної. Дарвінівська теорія «природного відбору» пристосовувалася до пояснення соціальної на-пруги, яка ототожнювалася з боротьбою за виживання. Таким чином освоєння соціальними теоретиками досвіду природничо-наукового знання мало не тільки сильні, а і слабкі сторони.

Соціальна теорія Маркса ґрунтувалася на матеріалістичному ро-зумінні історії. Матеріалістичне розуміння історії базується на тезі, що суспільство є соціальним утворенням, єдиною соціальною систе-мою, джерело розвитку системи міститься в ній самій. Основу будь-якого суспільства складає спосіб виробництва матеріальних благ. За Марксом суспільство — це «продукт взаємодії людей». Маркс та Енгельс детально дослідили соціальні групи сучасного їм суспіль-ства — пролетаріат, буржуазію, селянство та характерні відносини між ними.

Дюркгейм зробив спробу пояснити суспільство не як сутність ізольованих індивідів чи то суму договорів і загальних домовленос-тей. На його думку, суспільство — це надіндивідуальне утворення, органічна єдність, дещо своєрідне. Закони, звичаї, релігійні віруван-ня, мова набувають самостійного об’єктивного існування й спону-кають індивідів до певних дій. Не слідуючи їм або не дотримуючись їх, індивід відчуває тягар суспільного несхвалення. Солідарність як

— 220 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

вищий моральний принцип виступає, за Дюркгеймом, цементую-чою силою суспільного порядку. Особистість і суспільство, будучи взаємопов’язаними і взаємозалежними зацікавлені у загальному доб-рі протилежної сторони, що забезпечує суспільну гармонію.

Філософські напрямки ХХ століття проблеми суспільства аналі-зують, відштовхуючись від людської індивідуальності.

Специфіка екзистенційної філософії полягає у тому, що вона акцентує увагу на людській «одиничності», «самості». Людина — це потенційна можливість, можливість завжди бути або стати іншим, можливість, яка розкривається протягом життя. Людина самотня, безособистісний світ суспільства, в якому всі — «інші», саму людину по відношенню до себе робить «іншою», такою «як всі». Спілкування набуває рис анонімності, лише підкреслюючи самотність кожного. Наприклад, за Камю єдиним способом справжнього спілкування може бути єднання індивідів у бунті проти «абсурдності» світу, про-ти смертності, недосконалості та безглуздості людського буття. У ек-зистенціоналізмі домінуючою є проблема «чужості» людини у світі і «окремішності» людини, іншого та суспільства.

Представники феноменології (Гуссерль, Щюц) наполягають на тому, що кожна людина, маючи власну біографію, сприймає світ по-своєму, але це не виключає «взаємних перспектив», завдяки яким стає можливим взаємне спілкування. «Життєвий світ» — світ по-всякденний, створений культурою постає фундаментом суспільства, феноменологія суб’єктивізує і психологізує перебування людини у суспільстві.

Французький структуралізм зробив спробу побудувати нову модель соціальної реальності. Леві-Стросс досліджував формування символічних структур суспільства — мови, культурних традицій, ри-туалів, звичаїв, своєрідної загальної субстанції, нормативних струк-турованих систем суспільства.

Суспільство як засіб і результат практичної і комунікативної ді-яльності індивідів пояснював представник комунікативної філософії Хабермас. Життєвий світ, основу якого складає мовна комунікація, обумовлює взаємодію індивідів не на основі нормативних узгоджень та домовленостей, а шляхом комунікативно досягнутого розуміння. Панування у суспільстві авторитарності, закритості, недіалогічності, спустошує життєвий світ і робить повсякденне життя все більш убо-гим.

— 221 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Провідні українські мислителі теж не залишали поза ува-гою соціальну проблематику, зробивши свій внесок у формування соціально-філософських ідей. Не зважаючи на розмаїття соціальних теорій, в українській філософії, можна виділити їх загальні риси. Це, по-перше, домінування етико-просвітницького підходу у поясненні основ суспільного життя і, по-друге, осмислення основ буття саме українського суспільства, тобто звернення до національних основ і підвалин.

Прикладом може слугувати антропологічна філософія Сково-роди. Просвітник Сковорода підкреслював, що благополуччя людей і суспільства основане на праці, бо саме вона є «машиною» суспільного життя, «началом» і «вінцем» радості людини і суспільства. Праця має бути «сродною» людині, не примусовою, а творчою і вільною, до неї має «лежати серце» людини. Щастя доступне всім, через пізнання в собі «справжньої людини», через віру у Бога, надію на Бога, любов до Бога.

В основі соціально-філософських поглядів Драгоманова лежала ідея ліберальних цінностей. Первинність загальнолюдських ціннос-тей, соборність, свобода, широке волевиявлення громадських і осо-бистих інтересів були, на думку Драгоманова, запорукою поступу суспільства. Освічені, чесні і добрі люди подолають роз’єднання і не-волю. Заперечуючи «обов’язковий націоналізм», він застерігав, що, за певних обставин, культурні ідеї «можуть служити джерелом великих помилок».

Наріжним каменем розвитку українського суспільства Франко бачив швидкий розвиток культурного життя, розвиток письменства, освіти і науки, плекання української мови.

Прихильник історико-соціологічного методу Грушевський, до-сліджуючи етнокультурне становлення української нації, віддавав перевагу духовним факторам у формуванні національних ідеалів українського народу, який є рушієм суспільного поступу.

Мислитель-натураліст Вернадський аналізував проблеми сус-пільного буття у контексті вчення про перехід біосфери до ноосфери (сферу розуму), висуваючи ідею єдності людства і природи, впливу людини на біосферу, відповідальності людини за свою діяльність.

Таким чином різні мислителі в різні часи намагалися пояснити, що об’єднує чи роз’єднує людей, чому вони дотримуються загаль-них правил життя чи ігнорують їх, як співіснують окремий індивід і

— 222 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

суспільство, що є базовим і домінуючи у суспільному житті, чи існу-ють ідеальні форми соціальної організації, у чому своєрідність саме ЛЮДСЬКОГО життя тощо.

Для проведення подальшого аналізу підсумуємо вищеозначене

• окреслимо зміст основної категорії соціальної філософії «суспіль-ство».

Суспільство — це частина матеріального світу, що відокремилася від природи, це велика сукупність людей, які разом здійснюють жит-тєдіяльність у межах певних правил і штучних утворень, це внутріш-ньо організоване населення. Така позиція називається «соціальний атомізм». З позиції «соціального універсалізму», суспільство — це надбання культури, яке продукує культуру і одночасно є її результа-том, це особлива форма надіндивідуальної взаємодії, яка не зводить-ся до простої сукупності людей, що на раціональних засадах дотри-муються певних угод. Узагальнюючи позиції, пропонуємо називати суспільством локалізовану у часі і просторі спільноту людей, життє-діяльність якої підтримується певними способами господарювання

• спілкування, силою закону, звичаю, традиції, певним способом ви-робництва і споживання благ.

Наявність суспільства передбачає взаємозв’язок індивідів за пев-них умов і обставин. Коли йде мова про природу відносин між людь-ми, про ставлення людини до людини, про усвідомлення та оцінку людьми умов життєдіяльності, свого місця у суспільстві, доречним буде використовувати термін «соціальне». Соціальне — це сутнісна ознака суспільства. Інколи зміст понять «суспільне» і «соціальне» не-правомірно ототожнюється.

Соціальне виникає в процесі взаємодії людей і є результатом цієї взаємодії, несе «відбиток» людяності. Соціальність розмежовує світ людський і світ природний. Безумовно, людина є природною істотою, але, в той же час, вона — істота соціальна. Тварина ж ніколи не на-буде рис соціальності, хоча бджола або мурашка може вражати під-порядкованістю «колективу» і «сумлінною працею», соловей може зачаровувати співом, лебеді можуть демонструвати зразки вірності, а бобри — викликати подив своїми неперевершеними «будівельними» здібностями. Людина багато у чому поступається тварині, не маючи гострого орлиного зору, хижих кігтів лева, швидкості вовка, але вона їх всіх перевершує, створюючи мікроскоп і телескоп, різноманітні промислові прилади, транспортні засоби, засоби комунікації тощо.

— 223 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Причина у соціальності людини. Вона є свідомою мислячою істотою, яка творчо планує і програмує свою діяльність, будучи вільною від безпосереднього тиску інстинктів тваринного світу. Людина є ді-яльною істотою. Діяльність — це форма людської активності, яка ха-рактеризується цілеспрямованістю. Діяльність передбачає наявність цілі, результату, способів його досягнення, сам процес виконання дій, а це означає що вона, діяльність, є усвідомленою, генетично не успадкованою формою відношення людини до світу. Здатність ста-вити цілі, осмислювати життєві проблеми, рефлексувати з приводу свого буття і бути взагалі, є проявом не біологічного, природного, а позабіологічного, тобто соціального рівня організації життя людини у суспільстві. Таким чином, соціальне — це діяльне спілкування лю-дей, діяльність і соціальність обумовлюють одне одного, соціальне є сутністю суспільного.

2. Історичні та природничі умови існування суспільства

Суспільство не існує у вакуумі, воно завжди історичне, має час і місце свого буття. Існування суспільства робить можливим низка факторів. Доцільно говорити про умови і фактори життєдіяльності суспільства, розділивши їх на дві групи: історичні та природничі.

Існує якісна різниця в діях сил природи і суспільства. Перші ді-ють стихійно, в той час як людина, допускаючи елемент стихії, все ж творить свою історію свідомо, свідомо прагне задовольнити свої потреби, створюючи все нові способи для цього, модифікуючи, вдо-сконалюючи їх, керуючись цілями, настановами. Історичними, на від-міну від природничих, є фактори, створені самою людиною. Перший з них, і, на думку деяких мислителів, основний — фактор суспільного виробництва і праці, другий — знання, техніка, технології, третій — інституалізація суспільного життя.

Суспільне виробництво представляє процес взаємодії людини з іншими людьми та з природою за допомогою знарядь праці на основі розподілу праці в умовах історично визначених економічних відно-син, метою яких є створення матеріальних і духовних благ. Це необ-хідна умова і матеріальна форма життєдіяльності суспільства, по-рушення суспільно-виробничої діяльності спричиняють соціальні кризи, а припинення її загрожує існуванню суспільства. Суб’єкти суспільно-виробничої діяльності історично змінюються (первісні

— 224 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

мисливці, землероби, раби, робітники, управлінці, комп’ютерні сис-теми, роботи), але вони мають бути. Праця — це необхідна умова іс-нування суспільства, у процесі праці люди впливають на навколиш-ній світ з метою його перетворення і підкорення власним потребам та інтересам. Праця забезпечує своєрідний обмін речовин між приро-дою, людиною, суспільством. Доцільно згадати тезу про те, що писати вірші, насолоджуватися музикою, вивчати філософію і юриспруден-цію людина може, лише задовольнивши свої елементарні первинні потреби.

У процесі виробництва люди задовольняють свої первинні по-треби у їжі, помешканні, вдосконалюють засоби задоволення потреб, тим самим покращуючи і вдосконалюючи умови свого буття, розши-рюючи сферу потреб, ставлячи перед собою нові цілі. Таким чином, у процесі виробництва виробляються не тільки блага й форми спіл-кування, способи формування і задоволення потреб, тобто «виробля-ється» сама людина як соціальний продукт. Як суспільство виробляє людину як людину, так і людина виробляє суспільство. Людина по-стає не лише об’єктом, але і суб’єктом соціальної дії.

Маркс зводив трудову, виробничу діяльність людей до першо-основи розвитку суспільства, спрямованої на задоволення, в першу чергу, матеріальних потреб людини. Таку позицію можна назвати соціально-економічним детермінізмом.

Детермінізм означає, що всі події у світі відбуваються за певних умов, без яких вони відбутися не можуть, всі явища і події у світі обумовлені зв’язками і відношеннями, тому детермінізм не зводить-ся лише до причинно-наслідкових зв’язків. Причинний детермінізм призводить до викривленого уявлення про дійсність. У даному ви-падку соціально-економічний детермінізм абсолютизує, чи то над-мірно звеличує роль економічного виробничого фактору в існуванні і розвитку суспільства.

Вагомим історичним фактором суспільного розвитку виступа-ють знання, техніка і технології. Знання — це достовірна інформація про світ, що накопичується людством. Ще Бекон наголошував, що знання — це сила, яка здатна змінити світ. Знаряддям зміни світу і підкорення його потребам людини є техніка і нові технології. Техніка постає комплексом речей, створених людиною, які вона використо-вує збільшуючи свої виробничі можливості. Техніка опосередковує зв’язок природи і людини, підсилюючи міць останньої.

— 225 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Представники технологічного детермінізму фетишизують роль і місце науки і техніки в сучасному соціальному розвитку, забуваючи при цьому, що аморальне використання досягнень сучасної науки і техніки, незнання або ігнорування можливих наслідків застосуван-ня нових технологій можуть спричинити катастрофічні наслідки, які деструктивно та руйнівно впливають і на довкілля, і на суспільство.

Історичним фактором, який забезпечує відносну стійкість суспіль-ства, є інституціалізація суспільного життя. Будучи членом суспільства кожна людина співвідносить себе із певною структурою соціальних і моральних цінностей, правил, норм для оцінки своїх і чужих дій. Це дає їй можливість орієнтуватися у соціальному середовищі, визначи-ти, за що вона буде схвалена, а за що — засуджена, а, може, і покарана. Суто соціальними утвореннями, які унормовують суспільство, є соці-альні інститути. Інститут (від лат. Institutum — устрій) виступає низ-кою регламентованих стандартів поведінки у різних сферах соціально-го життя, заохочуючи до певних дій чи утримуючи від них, контролює і впорядковує поведінку людей. Соціальні інститути різноманітні. До структури економічних інститутів входить система норм і морально-етичних стандартів, які регламентують сферу економіки (власність, прибуток, обмін). Політичні інститути забезпечують реалізацію по-літичної влади через функціонування держави, партій, армії, уряду тощо. Інститут сім’ї визначає відносини між чоловіками і жінками, між батьками і дітьми, методи виховання. Не менш значущим є функціо-нування у суспільстві таких соціально-культурних інститутів, як релі-гія, наука, система освіти, правова система, система охорони здоров’я. Соціальні інститути є своєрідним соціальним каркасом суспільства.

Природничими умовами, відсутність яких унеможливлює існу-вання суспільства є, по-перше, географічне середовище, по-друге, на-родонаселення. Територія, клімат, рельєф місцевості, гори, ріки і моря, рослинний і тваринний світ, атмосфера представляють географічне середовище. Воно постачає суспільству ресурси забезпечуючи вироб-ництво та потреби людей, створює матеріальні умови господарюван-ня. Людина є істотою природною і суспільною одночасно. Ставлення суспільства до природи на різних етапах еволюції людства було різ-ним. На різних етапах воно було злите з природою і залежне від неї. Перші мисливці і землероби освоювали тваринний і рослинний світи, родючі землі. З часом предметом освоєння стають земні надра, гли-бини морів та океанів, людина намагається освоїти атом, розщепив-

— 226 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

ши його і поставити собі на службу. Людина починає усвідомлювати себе не часткою, а володарем природи, створюючи нову природу на основі методів секреції генної інженерії, змінює ландшафти, будуючи мегаполіси і рукотворні моря. Не слід забувати і про те, що приро-да, яка завжди була способом естетичного та емоційного задоволення людини, надихала митців на створення шедеврів. Для сучасної люди-ни недоторкана природа, справжня, нештучна є розкішшю. На жаль, унаслідок вдосконалення технології, зростання виробництва, волюн-таристичних дій людини природа потерпає від порушення екологіч-ної рівноваги, ставить людство на межу екологічної катастрофи.

Деякі дослідники абсолютизують роль природного фактору в розвитку суспільства, на їхню думку, особливості географічного се-редовища обумовлюють характер взаємодії людини з природним се-редовищем, впливають на тип господарювання і на нерівномірність економічного і технічного розвитку суспільств, визначають навіть ментальні особливості людей різних регіонів. Ця позиція отримала назву географічного детермінізму.

Ще одним природничим фактором життєдіяльності суспільства є народонаселення. Кількість населення, його склад, народжуваність, смертність, міграційні процеси вивчає демографія. Теорії, які визна-ють чисельність і якість населення, відтворення населення домінан-тою суспільного розвитку, отримали назву демографічного детермі-нізму. Вони порушують питання про необхідність збалансованого зростання народонаселення і матеріальних ресурсів суспільства, за-стерігаючи від демографічних криз як у формі «демографічних вибу-хів» (значне перенаселення), так і у формі «демографічних ям» (зна-чне зниження чисельності народонаселення, «старіння» суспільства).

Про якісний стан народонаселення свідчить стан його здоров’я, освіта, кваліфікація. Кількісна характеристика народонаселення визначається його чисельністю, на яку впливає низка факторів: со-ціальні (в період соціальних потрясінь народжуваність зменшуєть-ся), екологічні (стан економічного хаосу не сприяє народжуваності), морально-психологічні (рівень готовності людей до батьківства), ме-дичні (стан здоров’я чоловіків і жінок) та інші.

Говорити про домінування лише одного з вищеназваних факто-рів недоцільно. Лише їх збалансованість і свідоме дбайливе та відпо-відальне ставлення людини до довкілля, до самої себе, до інших буде запорукою соціального блага.

— 227 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

3. Соціум як життєвий світ людини. Індивід у соціальних структурах

Ключовою ланкою суспільства завжди була і буде людина. На-роджуючись, індивід засвоює певну систему норм, правил, цінностей, зразків поведінки, тобто культурний і соціальний контекст, соціум. Марксистська філософія розглядає людину як родову істоту, яка за-вдяки праці створила сама себе. Людина народжується з певними природними задатками, розвиваючи їх і реалізуючи себе в різних ви-дах діяльності; вона набуває родової універсальності, що проявляєть-ся у різноманітності життєдіяльності людства. Перебування людини у світі передбачає її соціалізацію, включення у суспільні структури через засвоєння культури, знайомство з нормами, цінностями, наста-новами, зразками поведінки.

Соціальні норми — це загальні правила, встановлені суспільством вимоги, що визначають спосіб поведінки, який схвалений суспіль-ством. Норми передписуються правом, релігією, мораллю: наприк-лад, сплачуй податки, не бери чужого, шануй батьків тощо.

Цінності — це явища, процеси, що є соціально-значимими для індивідів і активно впливають на формування внутрішньої програми дій людини як в повсякденних, так і в екстремальних життєвих ситу-аціях, наприклад, вірність, гроші, час тощо.

Ціннісні орієнтації — це системно об’єднанні ціннісні уявлення про світ, які свідчать про соціальну спрямованість особистості, на-приклад, гедонізм, егоїзм, альтруїзм тощо.

Суспільство, з одного боку, створює можливості формування всебічно розвиненої особистості, а з іншого — постає автономною си-лою, змушуючи людину діяти за певними зовнішніми стандартами, можливо, чужими їй, зводить людину до речі серед речей. На жаль, недавня історія продемонструвала сумні приклади, того, як суспіль-ство на основі авторитарних прийомів намагалося з «людського ма-теріалу» створити особистостей із заданими характеристиками, а систему цінностей і норм використати у якості репресивного апарату.

Філософські течії, які базуються на пріоритетах індивідуально-го життя (персоналізм, екзистенціоналізм), протиставляють людину і суспільство, пояснюючи останнє як вороже людині. Персоналісти наполягають на тому, що існування людини у суспільстві, включення її в хитросплетіння суспільних відносин, підпорядкованість загаль-ноприйнятому виключає для неї можливість ствердити свою непов-

— 228 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

торність, сприяє «відчуженню» людини у сучасному суспільстві. Суспільство, ставлячи людину в певні межі, залишає її лише біоло-гічною одиницею, своєрідним атомом, вільне волевиявлення людини можливе лише за умови подолання соціальних схем, зразків і кінце-вість буття людини в ній самій. Яскравий представник персоналіз-му Муньє говорив про ворожість суспільства у ставленні до людини. Шляхом збереження особистості і суспільства від крайнощів тоталі-таризму та індивідуалізму він бачив внутрішнє самовдосконалення кожного і єднання людей на духовній, в першу чергу, християнській основі.

Песимістично налаштовані мислителі скептично ставляться до можливості самореалізації людини в промислово-урбанізованій су-часності. Масове виробництво потребує масового споживача людина стає масовою або одномірною, як стверджує Маркузе, ховаючись за маскою «як всі». Людина «маси» задовольняється критично сприй-нятими примітивними стандартами. «Масова людина» репрезентує «масове суспільство», розмежовуючи остаточно «еліту» і «масу», привносячи у сучасність хаос і дезорієнтацію. На думку Швейцера, сучасна людина втрачає індивідуальність і, немаючи більше нічого, відчуває страх, що від неї може вимагатися щось своє.

Чи є золота середина у взаємовідношенні «людина — суспіль-ство»? Чи може суспільство не «конструювати» людину, а вона — не бунтувати проти нього, в активних революційних діях чи мовчазно-му ігноруванні? Це питання риторичні. Цілком зрозуміло одне: поза суспільством людина існувати не може, адже її суть розкривається в соціумі, у зв’язках із собі подібними, в діяльності і спілкуванні.

У суспільстві людина постає у різних проявах, своєрідних со-ціальних ролях, які під час її життя змінюються (дитина, батько, ді-дусь), які вона обирає сама або до яких їх спонукають обставини (сту-дент, керівник, міністр, турист, домогосподарка, виборець). Таким чином, вона заявляє про себе суспільству, а суспільство, в свою чергу, «виділяє» їй місце в соціальній ієрархії, через визнання авторитету, схвалення чи засудження, винагороду, пропагування чи замовчуван-ня. Таким чином, людина проявляє свою соціальну природу. На від-міну від давніх часів, коли походження або рід занять батька чітко окреслював місце в суспільстві його дитини, сучасність дає можли-вості кожному соціально визначитися, досягаючи вершин соціальної ієрархії (наприклад, колишній актор стає президентом, а звичайна

— 229 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

школярка — прем’єр-міністром) або впасти у соціальну прірву (маргі-нальні групи людей — наркомани, п’яниці). Соціальна мобільність — можливість змінити місце особистості в соціальних структурах, стала домінуючим явищем у ХХ–ХХІ століттях, що свідчить про динаміку самого суспільства.

Суспільство є явищем структурованим. Окремі елементи суспіль-ства певним чином пов’язані і взаємодіють між собою. Прихильники структурно-функціонального підходу виокремлюють такі складові суспільства:

— економічна система (забезпечує соціум благами);

— політична система (забезпечує управління суспільством);

— духовна система (пропонує суспільству цінності та ідеали);

— соціальна система (забезпечує добробут людини).

Кожна з цих систем функціонує завдяки людині і для людини. Це ще раз підкреслює тезу про людину як центральну ланку суспіль-ства. Соціальна структура суспільства є багатовимірною. Принципи структурування суспільства теж різноманітні, але вони передбачають наявність структур, спільнот, які взаємодіють між собою.

Соціально-історична спільнота — це група людей, яка об’єднана спільними умовами існування і ціннісними настановами. Спільноти характеризуються чисельністю (великі, малі, середні), часом існуван-ня (від декількох хвилин до століть), мірою згуртованості (стихійні, централізовані). Основними соціально-історичними спільнотами є племена, етноси, народи, нації, сім’ї, класи, страти тощо.

Однією з найдавніших форм соціалізації людини є сім’я. Сім’я — це невелика група людей, об’єднаних кровним родством або шлюбом, спільністю побуту, інтересів та взаємною відповідальністю. Сім’я ви-конує низку важливих соціальних функцій: репродуктивну, виховну, майнову, рекреативну. Кризові ситуації у сучасному суспільстві, з одного боку, провокують кризу сучасної сім’ї (високий рівень розлу-чень), послаблення родинних зв’язків, з іншого — зміцнюють її, згур-товуючи і захищаючи її членів від негараздів буття.

Етнос — група людей, які пов’язані між собою загальним похо-дженням та тривалим сумісним проживанням.

Нація — особлива історична спільнота, що має спільні походжен-ня, мову, територію, економічний лад, психологічний склад, культуру і потребу у самовизначенні. Кінець ХХ — початок ХХІ століття де-монструє зростання національної самосвідомості, націоналізму, па-

— 230 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

тріотизму майже у всіх регіонах світу. Україна є яскравим прикладом цього процесу.

Класи — це великі групи людей, які розрізняються місцем у системі суспільного виробництва і відношенням до власності. За марксистсько-ленінською соціальною теорією у суспільстві існує два протилежні класи — власники та експлуатовані. Відповідно, між екс-плуататорами і експлуатованими існують антагоністичні протиріччя.

ХХ століття внесло корективи у класову теорію. Соціальні тео-ретики говорять не про два, а про три класи — нижчий, вищий і серед-ній. Приналежність більшості членів суспільства до середнього класу є запорукою його соціально-політичної стабільності.

На противагу класові, стратифікаційна теорія віддає перевагу поняттю «страта». Страта — це спільнота, приналежність до якої ви-значається не одним параметром, наприклад, майновим, а багатьма: освіта, прибуток, рід занять, район проживання, культурно-смакові уподобання. Отже, за цією теорією, суспільство складається не з двох і не з трьох груп людей, а з багатьох, в яких людина вільно «мігрує».

Процес розвитку суспільства супроводжується все більшим його віддаленням від уніфікованості і ускладненням соціальних структур, зростаючою соціальною диференціацією, що збільшує можливості вибору людини і одночасно зумовлює неоднозначність особистості.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Розкрийте зміст поняття «суспільство» і покажіть відмін-ність «соціального атомізму» і «соціального універсалізму». Яка позиція здається вам більш правомірною? Аргументуйте свою відповідь.

2. Розкрийте природу соціального.

3. Назвіть етапи взаємодії суспільства і природи. Охарактери-зуйте особливості сучасних проблем у сфері даної взаємодії.

4. Розкрийте зміст позиції економічного детермінізму, назвіть філософські системи, які віддають їй перевагу.

5. Що є причиною «відчуження» людини у сучасному світі? Чи сприяє сучасне суспільство нівелюванню особистості? Аргументуйте свою позицію.

— 231 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

Теми для написання рефератів

1. Людина і суспільство: основні аспекти взаємодії.

2. Природне середовище та його роль у розвитку суспільства.

3. Сучасні філософські теорії суспільства: неомарксизм, кон-цепція «відкритого суспільства», концепція конвергенції (на вибір студента).

4. Суспільні відносини, їх види і структура.

5. «Людина маси» в концепції Х. Ортега-і-Гассета.

Література

1. Андрющенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. — К.: — 1996.

2. Гордієнко А. Методологічні проблеми осмислення буття людини в західноєвропейських філософських концепціях другої половини ХХ ст. // Філос. і соціолог. думка. — 1995. — № 5–6.

3. Канке В. А. Философия. — М., 1999.

4. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. — К., 1994.

5. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1991.

6. Чинарова Л. І. Социальный детерминизм. — М., 1986.

7. Щедрова Г. Мета суспільства — людина. // Віче. — 1995. — № 3.

8. Максимов С. І. Особистість і суспільство. — Харків, 1993.

— 232 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Тема 11. Філософія історії

План

1. Предметне коло філософії історії.

2. Проблема єдності і багатоманітності історичного процесу.

1. Предметне коло філософії історії

Між безмежною доісторією і невимірністю майбутнього лежить 5000 років відомої нам історії. Вона відкрита в минуле і в майбутнє. Її неможливо обмежити ні з того, ні з іншого боку, щоб отримати за-мкнуту і завершену картину існування людства. Філософія історії є розділом філософії, у якому інтерпретується історичний процес та історичне пізнання. Філософія історії розвивається переважно в кон-тексті соціальної філософії.

Термін «філософія історії» вперше використав Вольтер для пояснення універсального історичного огляду людської культури. Гердер вперше розглядав філософію історії як соціальну дисципліну про загальні проблеми історії, його цікавила наявність незмінних за-конів розвитку суспільства.

Предметна сфера філософії історії надзвичайно широка. Не ак-центуючи увагу на хронології подій, на суб’єктивних позиціях окре-мих історичних діячів і конкретно-історичних фактах, філософи за одиничним намагаються з’ясувати загальну основу (якщо така є) історичного розвитку та його логіку. Проблема єдності історичного процесу і різноманітність його форм, теорія соціального прогресу, сенсу історії теж залишається у полі досліджень філософії історії. Для вивчення минувшини і сьогодення бажано знати схеми всесвітньо-історичного розвитку, але впорядкування історичного матеріалу не завжди вкладається в раціоналізовані концепти. Тому ще однією проблемою філософії історії стає логіка і методологія історичного пізнання. Наприклад, «аналітична» філософія історії, що тяжіє до позитивістської традиції, аналізує дослідницькі процедури і прийо-ми історика. Дільтей, будучи представником «філософії життя», на-зиває історичне пізнання співпереживанням. Щоб зрозуміти історію, треба, на його думку, проникнути в переживання минулих поколінь. Історик не просто описує, він переживає хід історії, виносячи вирок

— 233 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

• позиції тих фактів, які він відчув і пропустив «через себе». Не раці-ональний скептик, а чуттєва сентиментальна людина краще зрозуміє історію. Об’єктивне історичне знання завжди суб’єктивне, стверджує засновник описової психології. Головним критерієм істинності істо-ричного пізнання є думка історика, а не історичний факт.

Ставить під сумнів можливість наукового знання в історичній царині і постпозитивіст Поппер. На його думку, історизм нав’язує на-думані закони і закономірності історичного розвитку, що є абсолютно безпідставним. У плині історичних подій він не вбачає чіткого детер-мінізму, відводячи значну роль випадковостям, спонтанним явищам, які роблять неможливим прогнозування ходу історії і майбутнього. За Поппером, сувора логічна теорія історичного розвитку неможли-ва, єдиним можливим результатом історичного пізнання залишаєть-ся функціонування суспільних тенденцій, вірогідних можливостей розвитку соціокультурних процесів, які можуть стати реальністю у майбутньому, а можуть і не реалізуватися.

Отже, філософія історії вивчає суспільство у часових трансфор-маціях і методи та способи історичного пізнання.

Грецьке слово «історія» означає розповідь про минуле, про те, що було колись, мало місце. Минуле оцінюється тепер, зараз, тут, у сьо-годенні. Сьогодення готує майбутнє. Минуле — теперішнє — майбут-нє — це характеристики часу. Розуміння історії завжди ґрунтувалося на усвідомленні часу.

Доцільно виокремити три парадигми в осмисленні феномену часу, що є основою історичності. Першій відповідає графічний образ кола (мал. 1), в якому початок і кінець як такі відсутні, все було, є і ще колись, у майбутньому, повториться. Ця парадигма репрезентує філософські системи стародавнього світу. Другу парадигму витлума-чення часу представляє графічний образ прогресивно спрямованого лінійного розвитку (мал. 2). Минуле визначає теперішнє, теперішнє визначає майбутнє. Розвиток суспільства від сивої давнини до нео-сяжного майбутнього можна прорахувати, передбачити і вкласти в систему заданих координат, час був об’єктивною реальністю, а лю-дина не могла на нього вплинути, могла тільки перебувати в ньому. Світоглядною і методологічною базою даної моделі були монотеїс-тичні релігії і класична механіка Ньютона. Європейська філософія

• часів раннього середньовіччя до ХІХ століття, пояснюючи історію, спиралася саме на цю основу.

— 234 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Мал. 1 Мал. 2 Мал. 3

Некласична наука кінця ХІХ–ХХ століття революційно змінила уявлення про час. Теорія відносності, теорія термодинаміки спросту-вали класичну картину світу, побачивши час нелінійним, дискретним, залежним від позиції спостерігача. Графічною моделлю нового бачен-ня часу може бути гілчаста графіка або зображення різноспрямованих локальних утворень (мал. 3). Майбутнє завжди залишається невизна-ченим, воно може визначатися долею випадку, незначним фактом, чітка детермінація відсутня. Минуле не перейняте для сучасників.

Інтерпретація часу в певну добу певною філософською системою була фундаментальною основою для пояснення і розуміння історії. Ця взаємообумовленість прослідковується у вирішенні ключової проблеми філософії історії — проблеми єдності і багатоманітності іс-торичного процесу.

У філософії представлені три основні традиції дослідження спря-мованості, єдності і багатоманітності історії: циклічна, лінійна і куль-турно-цивілізаційна. Дамо коротку характеристику кожній з них.

2. Проблема єдності і багатоманітності історичного процесу

Антична філософія вже містила уявлення про минуле і майбут-нє, але закінченої системи поглядів вона ще не представляла.

Перші космогонічні і космологічні теорії давніх греків ієрархі-зували Всесвіт (мікрокосмос, макрокосмос), пояснюючи як з Хаосу з’явився Космос, як він був упорядкований Богами і з тих часів живе за космічними природними циклами, визначеними землеробськими роботами і логосом — космічним законом розуму і порядку.

Буддизм розкриває нам періоди класичного часу «кальпи», три-валістю 4 млрд. 320 млн років. Завершується кожна кальпа згорян-ням всесвіту і знищенням гріхів усіх живих істот. У межах циклів космічного часу буддизму не можливо зупинення і «колесо сансари»

— 235 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

символізує вічний колообіг життя, ланцюг перероджень. Символами циклічності стають щорічні свята, що набувають сакрального значен-ня (день народження Бога, подвиги героїв, святих) і залучають люди-ну до відчуття повторення ритмічності буття.

Ідею циклічності існування зустрічаємо й у новоєвропейській фі-лософії. Ніцше приваблював поетичний образ світу у Геракліта як по-току становлень, вогню, що мірою згасає і мірою спалахує. Важливим елементом ніцшеанської філософії є його ідея «вічного повернення». Ніцше не зводить життя до біологічних процесів, ототожнює його зі «становленням». «Вічний піщаний годинник буття знову і знову пе-ревертається… Все йде все повертається. Все помирає, все розквітає знову. В кожному моменті починається буття: в кожному «тут» по-вертається колесо «там». Всюди середина». За Ніцше, розвитку від нижчого до вищого не існує, все повертається, світ нескінченну кіль-кість разів проходить все ж скінченну кількість своїх станів.

Циклічна модель історичного розвитку закріпачує людину, про-понує їй життя не як проблему з вибором, свободою і відповідаль-ністю, а як даність. Життя треба просто прожити. Змінити, шукати, бунтувати, сподіватися марно.

Середньовічна християнська філософія вибудовує історію лі-нійно. Вона не циклічна, історія йде у напрямку, заданому Богом. Створення світу Богом, гріхопадіння, пришестя Христа — минуле. Акт творення світу є диво, наслідок Божественної Премудрості, від-правна точка земної історії. Історія у Августина — шлях до есхатоло-гічного «царства божого». Есхатологія (вчення про кінцеву долю лю-дини і світу) ґрунтується на тезі передрікання кінця світу, Страшного суду, що стане завершенням земної історії, і обіцянкою царства небес-ного для істинно віруючих та покарання грішників.

Лінійна історіософська модель середньовіччя представлена трьома періодами: початок світу (акт креаціонізму) — земна історія (життя людини у світі, боротьба добра зі злом) — кінець світу (Апока-ліпсис). Людині залишається шанс порятунку безсмертної душі і ві-чне життя у царстві небесному.

Починаючи з доби Відродження і Просвітництва, світська філо-софія історії розвивала раціоналістичне пояснення історії як реаліза-цію розуму, «здійснення природних законів».

У поглядах Гердера історія постає послідовним процесом зрос-тання і розквіту сил людини, людство націлене на кінцеву мету — гу-манність і щастя.

— 236 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Основи наукової типізації історії було закладено Гегелем. Він на-голошував на тому, що історію роблять люди, але разом з тим в ній здійснюється об’єктивна логіка. Етапи історії — це етапи самопізнан-ня світового духу, прогрес в усвідомленні свободи. Гегель виділяв три історичні етапи:

1. східний світ (Стародавній Китай, Індія, Персія);

2. античний світ (Стародавня Греція);

3. германський світ (Західна Європа).

Народи, за Гегелем, змінюють одне одного в історичному процесі по мірі виконання своєї місії, прогрес духу здійснюється через «дух» окремих народів. Ідея об’єктивної закономірності, що торує собі шлях незалежно від окремих осіб має місце у вченні про «хитрість світового розуму», який користується індивідуальними інтересами і пристрастями людей для досягнення своїх цілей.

У філософській концепції Маркса розвиток людства представ-ляє собою процес функціонування і зміни якісно-визначених типів суспільства на основі дії об’єктивних законів. Історія — закономірний процес руху суспільства від примітивних до складних і досконалих форм організації, що супроводжується зміною типів взаємозв’язків індивіда і суспільства:

1. етап нерозривної єдності з природою і родом (докласове сус-пільство);

2. етап особистої і речової залежності (класове суспільство);

3. етап вільного розвитку вільної особистості (безкласове сус-пільство).

Першому етапу відповідає природний стан людства, другому — суспільний, третьому — розумний або ідеальний.

Маркс, для підтвердження ідеї єдності історичного процесу, фор-мулює категорію «суспільно-економічна формація». Суспільно-еконо-мічна формація — це історичний тип суспільства, ступінь суспільного розвитку. Теоретичною моделлю історичного процесу є лінійна схема, що включає такі формації:

— первісно-общинна;

— рабовласницька;

— феодальна;

— капіталістична;

— комуністична.

Є в марксистській теорії згадка і про азійську формацію. Змістом історичного розвитку людства, класики марксизму бачили послідовний

— 237 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

перехід суспільства від первісного стану до комунізму, на основі роз-витку виробництва і розширення сфери людської свободи.

Згідно Конту «закон трьох стадій» визначає етапи становлення людства: теологічна, метафізична, позитивна. Критерієм виокрем-лення стадій він пропонує вважати рівень розвитку знань: на тео-логічній стадії людина, за відсутності знань і нерозуміння причин-но-наслідкових зв’язків, прагне пояснити всі явища втручанням надприродних сил; на метафізичній стадії пояснення явищ світу досягається посиланням на сконструйовані абстрактні філософські системи, які створюють видимість відповіді, видимість розуміння природи речей. На думку Конта, лише позитивна стадія (сучасна йому), відмовляючись від теологічних і філософських претензій, спи-раючись на висновки наук, об’єктивно пояснює дійсність.

Зміна соціально-економічних і політичних реалій ХХ століття обумовила інше пояснення лінійності історичного розвитку. Для по-яснення нової стадії суспільно-історичного розвитку з’явилася нова категорія «індустріальне суспільство». Французький філософ Арон визнавав поступальний характер розвитку суспільства, його рух до ще більш високих технологічних рівнів на основі економічного детермі-нізму. «Індустріальне» суспільство — це капіталістичне суспільство, яке приходить на зміну аграрному, «традиційному» суспільству з низьким рівнем споживання і зайнятістю населення в сільськогоспо-дарській сфері діяльності. Аграрне суспільство характеризує соціаль-на статика, станова ієрархія, панування натурального господарства. Індустріальне суспільство своєю основою має ринкову економіку, іні-ціативу, конкуренцію і демократичні цінності, це суспільство масово-го споживання, стандартизації, урбанізації, бюрократизації усіх сфер суспільного життя, поширення засобів масових комунікації і масової культури. Індустріальне суспільство, з одного боку, забезпечує висо-кий рівень споживання, а з іншого, робить нездійсненними ідеали со-ціальної справедливості, гуманізму, породжує соціальний песимізм.

Філософи, соціологи і футурологи другої половини ХХ століття (Белл, Бжезинський, Тоффлер, Фурастьє) запропонували нове ба-чення стадіальності всесвітньої історії:

1. доіндустріальне суспільство (аграрне);

2. індустріальне суспільство (капіталістичне);

3. постіндустріальне суспільство (інформаційне).

Основою постіндустріального суспільства виступає високий рі-вень організації виробництва, домінуючою стає сфера освіти і науки,

— 238 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

формується технократична еліта, власність перестає відігравати ви-рішальну роль, її місце займають знання і володіння інформацією, місце має боротьба і напруга не між багатими і бідними, не між тру-дом і капіталом, а між компетентними і некомпетентними. Сферою, в якій зайнята більша частина населення стає сфера послуг і розваг. Зворотною стороною такого соціального буття може бути холодна безособистісність, реабілітація окультизму, націоналізму. Шалене прискорення темпу життя спричиняє байдужість, депресію, страх перед майбутнім. Американський філософ Фукуяма взагалі із сумом говорить про можливий «кінець історії», тому що людство вичерпало себе, розгубивши ідеї романтизму, створивши проблеми, існування яких в минулому було просто неможливим (екологічні, технологічні, психологічні). Схематично структуру вищеназваних стадій історич-ного розвитку можна представити таким чином:

	доіндустріальне	індустріальне	постіндустріальне
	суспільство	суспільство	суспільство
домінуюча сфера	сільське	промисловість	сфера послуг,
діяльності	господарство		освіта, наука
домінуючі форми	церква, армія	корпорація	університети,
соціальної			дослідні центри
організації
домінуюча	землевласники,	бізнесмени	вчені, фахівці
верства	священики

Лінійна модель історичного процесу раціоналізує і в той же час певною мірою, уніфікує розвиток людства. Вона має своїх прихиль-ників і опонентів. Якщо сприймати людство монолітним явищем, то доцільно віддавати їй перевагу. Якщо спробувати за загальним побачити одиничне і співставити історичний розвиток, наприклад, Зімбабве, України та Японії, то виникає сумнів щодо можливості вба-чання спільної магістральної лінії історичних змін. Інший погляд на сутність історичного процесу можемо побачити в культурологічних і цивілізаційних теоріях.

Для з’ясування сутності культурологічної (цивілізаційної) мо-делі історичного процесу треба окреслити зміст основних категорій «культура» і «цивілізація», хоча в різних філософських контекстах він різниться. Нагадаємо, що культура (від латинського cultura — об-робка, розвиток) — це термін для позначення всього, що створене

— 239 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

людиною і людством та протистоїть природі. Культура — це сукуп-ність генетично неуспадкованих механізмів і зразків поведінки, це світ, створений людиною. Культура різноманітна у своїх проявах, від способів оформлення інтер’єрів до способу життя, від матеріальних об’єктів до способів комунікації.

Цивілізація (від латинського civitis — громадянський, міський, державний) — це, по-перше, синонім терміну культура, по-друге, рівень суспільного розвитку, технологічний аспект культури, орієнтованої не на творчість, а на споживання, стандартизацію і масовість всьому.

За теорією Данилевського, не існує всесвітньої історії, а є лише іс-торія культурно-історичних типів, що мають індивідуальний замкнутий характер. Всесвітня історія не утворює реальне смислове ціле, а люд-ство — лише порожнє поняття, облишене значення. Данилевський ви-ділив такі культурно-історичні типи: єгипетський, китайський, асиро-вавілоно-фінікійський, індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, аравійський, європейський. Основна реальна одиниця істо-рії — відособлений культурно-історичний тип (цивілізація), утворений на основі мовної спорідненості етносів, єдності традицій, вірувань.

Розуміння історичного процесу Шпенглером обумовлене прина-лежністю його поглядів до філософії життя. Представники цієї фі-лософської течії заперечують раціоналізм у поясненні дійсності, від-кидаючи саму можливість її пояснення, пропонують описовий підхід. Шпенглер вважав, що історія не має єдиної лінії розвитку. Філософія історії Шпенглера будується на основі специфічного витлумачення культури, яка не є чимось єдиним, а поділена на 8 культур: єгипет-ську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську, візантійсько-арабську, культуру майя, західноєвропейську і російсько-сибірську. Культура, в його розумінні, — це організм, підпорядкований строгому біологічному ритму основних фаз її існування: народження і дитин-ство, молодість і зрілість, старість і сутінки. Цивілізація є ознакою смерті культури, заключною стадією будь-якої культури, що супро-воджується розвитком індустрії і техніки, деградацією мистецтва, перетворенням народів у «маси», високою концентрацією міського населення. Зниклі культури, наголошував Шпенглер, пізнати немож-ливо, можна описати лише їхній портрет. В шпенглерівській концеп-ції історії широко використовуються біологічні аналогії, їхнє перене-сення на історичну реальність є біологізацією соціального, формою редукціонізму (зведення складного до простого).

— 240 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

Досліджуючи всесвітню історію англійський філософ Тойнбі представляє її у формі культурно-історичної монадології, пере-осмислюючи суспільно-історичний розвиток людства в дусі теорії локальних цивілізацій. За Тойнбі, всесвітня історія є сукупністю іс-торій окремих своєрідних і відносно замкнутих монад — цивілізацій (він нараховує в різних варіантах різну їхню кулькість — 21, 13, не рахуючи другорядні, недорозвинені, побічні). Етапами існування цивілізацій є виникнення, зростання, розквіт, занепад, руйнування. Не дивлячись на схожість поглядів Шпенглера і Тойнбі, останній поряд з природною необхідністю визнає за людиною здатність до вільного самовизначення. Рушійною силою розвитку цивілізацій він бачив «творчу меншість», носія містичного «життєвого пориву», енергії і наснаги, у цьому проявляється вплив інтуїтивіста Бергсона. Відповідаючи на історичні «виклики» «творча меншість» веде впе-ред «інертну більшість», відчужену масу населення, забезпечуючи розвиток цивілізації. Природні катастрофи та воєнні експансії дають імпульси руйнівному процесу. Ситуація «Виклик — Відповідь» обу-мовлює розвиток цивілізації, який припиняється неможливістю її вирішити. Цивілізація зникає, залишаючи тільки археологічні факти.

Данилевський, Тойнбі, Шпенглер, показуючи «розірваність» со-ціокультурних утворень, прагнули подолати європоцентризм в розу-мінні історії.

Філософська концепція Ясперса не відповідає традиційно витлу-маченому лінійному або культурологічному (цивілізаційному) розу-мінню історії. Критикуючи концепції Шпенглера і Тойнбі, Ясперс ро-бить акцент на тому, що людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку, не зважаючи на те, що багато фактів свідчать про протилеж-не. Не погоджується Ясперс і з марксистським тлумаченням історії, в якому визначальна роль у розвитку суспільства відводиться економіч-ним факторам. Таким чином, у полеміці зі Шпенглером Ясперс напо-лягає на єдності світового історичного процесу, а в полеміці з марксиз-мом — на пріоритеті духовної складової, але оскільки, на його думку, єдність історичного процесу раціонально довести неможливо, він на-зиває припущення цієї єдності постулатом філософської віри.

Європейська філософія від Августина до Гегеля, як вже зазна-чалося, бачила відправним пунктом історичного розвитку появу Христа. Гегель називав її віссю світової історії. Ясперс, звертаючись до лінійної схеми історії, відмовляється вбачати її «вісь» у боговтіленні,

— 241 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

вважаючи, що історична вісь має бути значимою для всього людства, в той час як явлення Христа значиме тільки для християн. Ні буд-дизм, ні брахманізм, ні іудаїзм, ні мусульманство не запропонували віру, спільну для всього людства, вони часто служать джерелом роз-брату і непорозумінь. Ясперс переконаний, що спільною для людства може бути тільки філософська віра, вона давніша світових релігій. Час народження філософської віри «вісь світової історії», «осьова епоха». Це час — між 800 та 200 р. до н.е., коли виникають в Китаї, Індії, Давній Греції духовні рухи, які сформували той тип людини, який, за Ясперсом, існує донині. Змістом «осьової епохи» є прорив міфологічного світосприйняття «до осьових» культур, виникнення філософії і релігії. Пробудження духу було початком загальної спіль-ної історії людства, розділеного до того на локальні культури. Ідея Ясперса така: істинна єдність народів — духовна, а не родова, природ-на, не економічна чи технологічна. Паралельне виникнення центрів філософствування в різних віддалених культурах стало для Ясперса основою віри в духовну єдність людства, джерелом якої є таємни-че трансцендентне джерело. Осьовий час виявляє універсальний смисл історії, роблячи можливою загальнолюдську комунікацію над культурними бар’єрами. Осьовий час Ясперса — це священна епоха світової історії, це постулат віри і в той же час припущення розуму. Трансценденція — це таємниця. Ясперс визнає існування розуму і науки, але єднання людей, на його думку, найбільш гуманним і гли-бинним буває тоді, коли ґрунтується на незнанні, люди, об’єднані на-вколо трансцендентної таємниці, сповнені смиренності і подиву, а не фанатизму і самовпевненості.

Нині концепції лінійного прогресу, які критерієм розвитку сус-пільства вважають переважно кількісне нарощування сфери матері-альних благ — і культурологічні (цивілізаційні) теорії, які наголо-шують на закритості культур, їхньої непроникливості, поступаються місцем новим поглядам. Світ людині ХХ століття трансформуєть-ся, докорінно змінюється, глобалізується. Те, що історія — це єди-ний процес розвитку людства стає все більш очевидним: глобальні проблеми, кризи у світовій економіці, кардинальні зміни у геополі-тичному просторі. Світ обирає свій шлях, містячи в собі потенційні можливості як злету, так і падіння, можливо непередбачувані моделі світопорядку. Суб’єктом цього непростого процесу стає все актив-ніше й Україна. Необхідність вибору подальшого шляху, неперед-

— 242 —

МОДУЛЬ ІІ. ФІЛОСОФСЬКЕ РОЗУМІННЯ СВІТУ, ЛЮДИНИ ТА СУСПІЛЬСТВА

бачувані повороти історії, феномени невизначеності і нестабільності покладають велику відповідальність не на якісь безособистісні сили чи механізми, а на держави, уряди, релігійні групи, політичні сили, врешті-решт, на кожну людину.

Запитання та завдання для самоконтролю

1. Чи пов’язане розуміння часу та історії? Аргументуйте свою позицію.

2. Назвіть основні підходи до окреслення моделі історичного процесу.

3. Розкрийте зміст лінійної філософії історії.

4. За що опоненти критикують концепцію лінійного розвитку суспільства? Чи є для цього підстави, на ваш погляд?

5. У чому полягає сутність «осьового часу» за Ясперсом?

Теми для написання рефератів

1. Ідея долі в історії.

2. Провіденціально-есхатологічне тлумачення суспільного роз-витку.

3. Сучасні моделі «світу світів» як можливого майбутнього єд-нання людства.

4. Європоцентризм і моделі єдності історії.

5. Питання про «кінець історії» в новітній філософії історії.

Література

1. Андрющенко В. П., Михальченко М. І. Сучасна соціальна філосо-фія. — К., 1996.

2. Гегель Г.-В.-Ф. Філософія історії. — СПб., 1992.

3. Семенов Ю.И. Философия истории. — М., 1991.

4. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. — М., 1992.

5. Маркс К. Критика политической экономии // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т. 13.

6. Тойнби Дж. А. Постижение истории. — М., 1991.

7. Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1994.

— 243 —

ФІЛОСОФІЯ. КРЕДИТНО-МОДУЛЬНИЙ КУРС

КОНТРОЛЬНІ МОДУЛЬНІ ЗАВДАННЯ

ВАРІАНТ № 1

• РІВЕНЬ