2. Територіальна диференціація регіонів за рівнем розвитку продуктивних сил.

Головне завдання ефективної регіональної політики на сучасному етапі розвитку ринкових відносин в Україні полягає в пом'якшенні та усунення диспропорцій і зменшенні їх негативних наслідків для соціально-економічної системи України. Для української економіки характерним є наявність кількісних диспропорцій, початок яких було покладено ще при колишньому СРСР, коли Україна з її запасами корисних копалин і трудовим потенціалом була дуже привабливим регіоном для здійснення індустріалізації. Ця соціально-економічна ситуація є наслідком нагромаджених за багато років структурних деформацій господарства, тривалого домінування «приропогрузочних» областей промисловості, ресурсо- та енергоємних технологій, сировинної орієнтації експорту і надмірної концентрації виробництва в промислових центрах країни на тлі загострення екологічної ситуації та погіршення умов життєдіяльності населення.

На особливості прояву і характер дії диспропорцій діють об'єктивні та суб'єктивні чинники.

До об'єктивних чинників відносять:

• нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів;

• диференціацію розподілу капіталу з різних галузей;

• територіальні відмінності у забезпеченні природними і трудовими ресурсами, природно-кліматичні особливості;

• циклічні коливання, зміни в співвідношенні попиту і пропозиції.

Суб'єктивними факторами є помилки в стратегії і тактиці реформ і соціально-економічні прорахунки в економічній політиці на різних рівнях ієрархічної системи управління (народногосподарському, регіональному, галузевому).

Якщо цю групу факторів регулювати щодо простіше, то роль об'єктивних факторів можна зменшити лише при зміні умов існування і функціонування економічної системи або підсистем (політичних, економічних, культурних і т.п.). Однак повністю усунути фактори диспропорцій неможливо. Тому вони неминучі для будь-якої суспільної системи.

Серед інших ключових завдань державної регіональної політики – пом'якшення міжрегіональних економічних і соціальних диспропорцій. Це підкреслено в Концепції державної регіональної політики, затвердженої 25.05.2001г. Указом Президента України, де ставилося завдання поетапного зменшення рівня територіальної диференціації розвитку регіонів, а також питання поліпшення соціального забезпечення громадян.

Актуальність вирішення даної проблеми є сьогодні очевидною, перш за все тому, що територіальні соціально-економічні диспропорції в будь-якому суспільстві можуть бути джерелом не тільки соціальної, а й політичної нестабільності і можуть провокувати протистояння регіонів. В нашій державі найбільш яскраво вираженими регіональними диспропорціями за економічними, соціальним і суспільно-політичним параметрами, з традиційним міфом протистояння Заходу і Сходу, давно назрівала потреба дослідження диспропорцій з метою попередження їх виникнення і нейтралізації наслідків.

Регіональна політика у перші роки незалежності призвела до загострення соціально-економічних й особливо суспільно-політичних диспропорцій. В науковій літературі диспропорції визначаються як «порушення необхідних співвідношень у розвитку окремих підрозділів підприємств територіальних,галузевих та інших комплексів».

Диспропорції можуть бути: часткові (локальні) і загальні (пов’язані з порушенням процесу відтворення загалом і мають тривалий характер).

Формою вияву часткових диспропорцій є дефіцит або надлишок окремих товарів, валютні фінансові кризи, економічні кризи в окремих країнах, декількох країнах, у світовій економіці.

Оскільки диспропорції істотно впливають на соціально-економічний розвиток регіону, необхідною передумовою запобігання кризі є:

• виявлення причин;

• виявлення умов і факторів виникання;

• класифікація причин;

• кількісна і якісна оцінка;

• розробка дієвих механізмів;

• подолання та усунення можливих у майбутньому нерівностей розвитку.

Найбільш загальним показником економічної діяльності є валова добавлена вартість, яка включає оплату праці найманих працівників, податки за винятком субсидій, пов'язаних з виробництвом, і валовий прибуток. В Україні вона представляє більше третини загального випуску продукції в ринкових цінах. Загальною тенденцією в останній період є зростання виробництва валової доданої вартості в абсолютних показниках як за загальним обсягом, так і в розрахунку на душу населення. Високі показники виробництва доданої вартості були і є головним чинником для високоіндустріальних регіонів (Донецька і Дніпропетровська, Запорізька, Луганська обл.), але низькими для аграрно-індустріальних регіонів (Чернівецька, Тернопільська, Закарпатська, Херсонська обл).

Розвиток продуктивних сил у значній мірі залежить від інвестиційної діяльності. Основним напрямком є ​​інвестиції в основний капітал (капіталовкладення). Вони являють собою витрати на нове будівництво, реконструкцію, розширення і технічне переозброєння діючих промислових, сільськогосподарських, транспортних, торговельних та інших підприємств, витрати на будівництво об'єктів житлово-комунального та побутового призначення.

До індикаторів інвестиційної активності відносяться наступні поки-показники:

• Загальний обсяг реальних інвестицій;

• Темпи зміни обсягу інвестицій;

• Обсяг інвестицій на душу населення;

• Співвідношення між вітчизняними та зарубіжними інвестиціями.

Розподіл капіталовкладень між регіонами характеризує їх територіальну структуру. У зв'язку з децентралізацією економічних відносин, розширенням прав регіонів, збільшенням їхніх економічних можливостей зростає і роль регіональної інвестиційної політики. Нові ринкові умови господарювання визначають і нові можливості інвестиційної діяльності на всіх регіональних рівнях, зокрема для комерційних банків, фінансових груп, виробничих підприємств, приватних місцевих інвестицій тощо.

Диференціація капітальних вкладень в економічний розвиток регіонів є досить контрастною. Сьогодні значні інвестиції вкладаються в Центральний, Донецький, Придніпровський і Причорноморський райони. Тут зосереджено дві третини усіх інвестицій. Напрямок інвестицій в основний капітал дає можливість вводити в дію додаткові основні фонди. Найбільше (дві третини – 66, 6%) введених основних фондів припадає на чотири економічних райони – Донецький, Придніпровський, Східний та Центральний.

В цілому треба сказати, що найбільш результативним було функціонування господарських комплексів у Донецькому і Придніпровському економічних районах, якими виробляється понад третини валової доданої продукції Україні, тут зосереджені більш ніж третина виробничих фондів і така ж кількість на-селища Україні. Ці два економічні райони беруть найбільш активну участь у зовнішньоекономічній діяльності. Експорт цих районів становить понад половини загальнодержавного експорту, який забезпечує основні валютні надходження в Україну. Тут виробництво валової доданої продукції на душу населення становить в 2,3 рази більше ніж у регіонах з найменшими показниками (Закарпатська, Тернопільська, Чернівецька обл.).

На другому місці за результативністю економічної діяльності йдуть Причорноморський, Східний та Центральний економічні райони. У них виробляється третина промислової продукції, 40% сільськогосподарської продукції та 43% експорту товарів Україну.

На Карпатський, Подільський і Поліський райони припадає 23% виробництва валової доданої вартості, 15,5% промислової і близько 40% сільськогосподарської продукції країни. Наведені дані характеризують відчутну диференціацію регіонів України в розвитку і в їх продуктивної господарської діяльності.

Крім того, аналіз показників рівня використання соціально-економічного потенціалу регіонів України свідчить про наявність наступних тенденцій: низький рівень економічного потенціалу більшості регіонів Україні. Для малопотужних регіонів діяльність 1-2 великих підприємства є визначальної в формуванні економічних показників.

Крім того, аналіз показників рівня використання соціально-економічного потенціалу регіонів України свідчить про наявність наступних тенденцій:

• нестабільний характер економічного зростання окремих регіонів;

• низький рівень міжрегіонального обміну, за винятком Дніпропетровської, Запорізької, Луганської областей, в яких сконцентрована металургійні галузі Україні;

• відставання темпів зростання показників соціальної забезпеченості населення від темпів зростання основних економічних показників.

По Харківській області першочергові завдання:

• Розвиток сільської інфраструктури;

• Структурна перебудова промисловості;

• Створення технопарків;

• Будівництво очисних споруд;

• Покращення екологічної ситуації.

Серед чинників розвитку і розміщення продуктивних сил виділяється група соціальних, у складі яких чільне місце належить соціально-демографічним. Останні охоплюють чисельність населення і його динаміку, розміщення, структуру (вікову, освітню) і т.п. Нерівномірність розміщення населення впливає на диференціацію економічного розвитку регіонів. Найбільше населення зосереджено в Донецькому, Придніпровському районах (майже 30% загальної чисельності населення в Україні). Найбільш низькі коефіцієнти територіального зосередження населення припадають на Подільський і Поліський райони. Показник густоти населення, який показує ступінь його зосередженості як по території Україна, так і по регіонах, зменшується. При цьому найбільш істотним зменшення густоти населення (5-6 чол.) в Луганській, Донецькій та Дніпропетровській областях. Не змінилася густота населення лише в Івано-Франківській та Рівненській областях. На решті території економічних районів і областей густота населення зменшилася на 1-2 чол.

Розвиток економіки України пов'язане з вирішенням ряду соціально-економічних проблем, переважна частина яких є складними теоретичними і практичними питаннями, які потребують вирішення.

Сьогодні ефективна регіональна політика стимулювання розвитку регіонів неможлива без перерозподілу (прямого або непрямого) ресурсів і прав між «багатими» і «бідними» регіонами. Такий перерозподіл має відбуватися як централізовано, так і за допомогою спеціально розроблених механізмів. Серед проблем, які істотно впливають на соціально-економічний розвиток регіонів, є соціально-політичні, які особливо загострюються в період президентських чи парламентських виборів. Протистояння різних політичних угруповань відволікає велику кількість управлінських кадрів від практичної діяльності з економічного розвитку як країни, так і регіонів. Враховуючи вище наведене, Україні необхідна регіональна соціально-економічна політика, яка б, стримуючи монополію бізнес-еліти, була здатна вирішувати нагальні питання кожного з регіонів.

Питанням вирішення проблем розвитку регіонів присвячена стратегічна про-грама соціально-економічного розвитку України «Шляхом європейської інтеграції», яка розрахована на період до 2015 р. У розділі «Здійснення активної державної регіональної політики» розглянуті питання зміцнення потенціалу розвитку регіонів та їх конкурентоспроможності. У стратегії програми зазначається, що державна регіональна політика в 2004-2015 рр. повинна забезпечити формування оптимальної високоефективної структури господарства регіонів, яка б сприяла їх комплексного розвитку на основі природно-ресурсного, виробничо-економічного та науково-технічного та людського потенціалів, наявної інфраструктури, історико-культурного надбання і традицій з використанням переваг та можливостей геополітичного становища регіонів .