1.3 Форми державного устрою за працями Цицерона

Цицерон приділяв багато уваги аналізу різних форм державного устрою, виникненню одних форм з інших, «кругообігу» цих форм, пошуку «найкращої» форми.

Із діалогу «Про державу» зупинимося на теорії найкращого державного устрою, а із діалогу «Про закони» - на теорії природного права.

Критерії розрізнення форм державного устрою Цицерон вбачав в «характері і волі» тих, хто править державою. В залежності від числа правлячих від розрізняв три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію).

«І ось, коли верховна влада знаходиться в руках однієї людини, ми називаємо цього одного царем, а такий державний устрій – царською владою. Коли вона знаходиться в руках у виборних, то кажуть, що ця громадянська община управляється волею оптиматів. Народною ж (адже її так і називають) є така община, у якій все знаходиться в руках народу» [Цицерон, с. ??7].

Усі ці прості форми (або види) держави не досконалі і не найкращі, але вони, за Цицероном, усе ж терпимі і можуть бути досить міцними, якщо тільки зберігаються ті основи і зв‘язки (в тому числі і правові), які вперше міцно об‘єднали людей в їх загальній участі в створенні держави.

Кожна з цих форм має свої переваги і недоліки. У випадку якби був вибір, перевага надається державній владі, а на останнє місце ставиться демократія. «Благоволінням своїм, - пише Цицерон, - нас приваблюють до себе царі, мудрістю – оптимати, свободою - народи». Перераховані достоїнства різних форм правління, на думку Цицерона, можуть і повинні бути у їх сукупності, взаємозв‘язку і єдності представлені у змішаній (а потім і найкращій) формі держави. В простих формах ці переваги представлені одностороннє, що ї зумовлює недоліки цих простих форм, які ведуть до боротьби між різними прошарками населення за владу, до зміни форми влади в неправильні форми.

Так, при царській владі, пояснював Цицерон, усі інші люди відсторонені від участі в прийнятті рішень і законів; народ не користується свободою і відсторонений від влади і при пануванні оптиматів. При демократії ж, «коли усе вершиться по волі народу, то, яким би справедливим не був би, все-таки сама рівність ця не справедлива, адже при ній немає ступенів в суспільному становищі».

Основним недоліком простих форм держави, згідно Цицерону, полягає в тому, що усі вони неминуче, в силу властивій їм односторонності і нестійкості, знаходяться на «обривистому і слизькому шляху» ,що веде до нещастя.

Царська влада, якій властиве свавілля одноосібного правителя, легко перероджується в тиранію, а влада оптиматів із влади найкращих (за мудрістю та доблестю) перетворюється в панування купки багатих і знатних.

І хоча така влада і продовжує помилково називатися правлінням оптиматів, але на справді, відзначає Цицерон, «немає більш потворної форми правління, ніж та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими». Відповідно і повновладдя народу, за оцінкою Цицерону, приводить до згубних наслідків, «до безумства і свавілля натовпу», до його тиранічної влади.

Ці уродливі види владарювання (тиранія одноосібного владики або натовпу, панування кліки) уже не є, відповідно до Цицерона, формами держави, оскільки у таких випадках зовсім відсутня сама держава, яка розуміється як спільна справа і надбання народу, відсутні спільні інтереси і загальнообов‘язкове для всіх право.

Попередити подібне переродження державності, на думку Цицерона, можна лише в умовах найкращого (тобто змішаного) виду державного устрою, який утворюється шляхом рівномірного змішування позитивних властивостей трьох простих форм правління. «Бажано, щоби в державі було дещо видатне і царствене, щоб одна частина влади була наділена і вручена авторитету першочергових людей, а деякі справи були надані волі народу». В якості найважливіших переваг такого державного устрою Цицерон відзначав міцність держави і правову рівність громадян.

Цицерон пише про змішаний державний лад як про найбільш стабільний і міцний, тобто монархія, аристократія і демократія легко трансформуються у свої протилежності. Міцність держави також залежить і від непорушності законів. «Закон є рішення, що відрізняє справедливе від несправедливого і виражене у відповідності з давнім началом усього сущого – природою, з якою співвідносяться людські закони, дурних людей карають і захищають і оберігають чесних» [11, с. 162]. Справедливість Цицерон визначає як відсутність несправедливості.

Як шлях до змішаної форми правління Цицерон (слідом за Полібієм) трактував еволюцію римської державності від початкової царської влади до сенатської республіки. При цьому аналогію царської влади від вбачав у повноваженнях магістратів (і, перш за все, консулів), влади оптиматів – в повноваженнях сенату, народної влади – в повноваженнях народних зборів і народних трибунів. Цицерон захоплювався дальновидністю і мудрістю «предків», які створили таку розумну форму держави, і закликав твердо дотримуватися їх політичних заповітів.

Переваги державного ладу Риму – це, за оцінкою Цицерона, плід багатовічного досвіду усього римського народу, а не творення окремої обдарованої особи. На відміну від Риму в інших державах форми правління створювали на основі своїх законів окремі особи (наприклад, Мінос – на Криті, Лікург – в Спарті, Темей, Драконт, Солон, Клісфен, Деметрій Фалерський – в Афінах та ін.).

Свою концепцію найкращої (змішаної) форми держави, на відміну від платонівських проектів ідеальної держави, Цицерон вважав реально здійсненою, розуміючи при цьому практику римської республіканської державності в найкращу пору її існування («при предках»). Платонівська ж держава – це скоріш за все, не реальність, а лише бажання, вона «не така, яка, яка могла б існувати, а така, в якій було б можливо угледіти розумні основи громадянськості»[8, с. 103].

Цицерон розумів, що реальність римського змішаного державного ладу – більш за все в минулому, ніж в теперішньому часі. Звідси і його багаточисельні апеляції до цього минулого. За часів Цицерона римська республіка переживала тяжку кризу і доживала свої останні дні. Політичний лад Риму рухався до встановлення одноосібної влади, до принципату і монархії.

Концепція Цицерона про змішану форму правління і взагалі його судження про державу як справу народу розходилася з сучасними йому соціально-політичними реаліями і дійсними тенденціями розвитку римської державності. Як теоретик і практичний політик, що знаходився у гущі тодішньої боротьби за владу, Цицерон не міг не бачити тенденцію до перегрупуванню сил і влади, до концентрації реальних повноважень в руках окремих осіб, перш за се тих, хто спирався на армію. Про це красномовно говорили приклади підвищення Сули, Помпея, Цезаря, Антонія, Октавіана та ін.

У своїй творчості і практичній діяльності (в якості квестора, сенатора, претора і консула) Цицерон послідовно виступав за лад сенатської республіки проти повновладдя окремих осіб, в тому числі і проти режиму особової воєнної диктатури.

Суть «серединного» характеру політичної позиції Цицерона полягала в тому, що він, відстоюючи республіканські традиції і систему республіканських установ, виступав під лозунгом «загальної згоди» усіх соціальних прошарків римських громадян в рамках «загального правопорядку». Ця «серединна» позиція чітко проявилася і в політичному лавіруванні Цицерона між «оптиматами» і «популярами» - прихильниками, умовно говорячи, двох ліній політичної орієнтації відповідно на верхи і низи суспільства. Усвідомлюючи різницю цілей оптиматів і популярів, Цицерон разом з тим розвивав уявлення про те, що справжні інтереси тих чи інших можуть бути поєднані і враховані в рамках «загальної згоди». Себе Цицерон, після обрання його на народних зборах консулом, атестував себе як істинного захисника народу, як консула-популяра.

З цієї позиції «істинного популяри» і борця за «загальну згоду» і благо держави він атакував своїх політичних противників, зокрема таких же популярів, як Рулл, Катиліна, Клодій. За його ведучу роль по придушенню «заколоту Катиліни» Цицерон отримав від народного зібрання подяку і почесний титул «отець отчизни».

В кінці 50-х років Цицерон виступав проти всевладдя тріумвірів (Помпея, Цезаря і Краса) і можливої воєнної диктатури. В 40-х рр. встановлення режиму особової влади Цезаря він розцінив як «ніч республіки», «втрату свободи в державі» і тиранію. Вбивство Цезаря (44 р. до н.е.) він зустрів з радістю. І хоча Цицерон не був в числі заколотників, проте останні вважали його своєю людиною і після вбивства Цезаря в сенаті викрикували «Цицерон!» на знак відновлення свободи.

Кінець життя та діяльності Цицерон (44 – 43 рр. до н.е. ) пройшов у боротьбі проти нової небезпеки воєнної диктатури і нових тріумвірів (Антонія, Октавіана і Лепіда). В цій боротьбі Цицерон, який виступав проти диктатури від імені «усієї Італії» і всіх прихильників республіки, відігравав, за словами Аппіана, роль «одновласного демагога». Після перемоги тріумвірів ім‘я Цицерона було включено в постскриптумні списки осіб, що підлягають смерті без суду. 7 грудня 43 р. до н.е. Цицерон був покараний прихильниками тріумвірів [2, с. 115].

У своїй діяльності Цицерон в цілому залишався вірним основним ідеям і принципам тієї теоретичної концепції держави, яку розвивав у своєму політичному вченні. Ключова роль відводилася уявленням про «загальне благо», «узгодженні інтересів», «загальний правопорядок» та ін. При цьому, звичайно, мались на увазі інтереси вільних станів і громадян римської республіки, а не рабів.

Рабство, за Цицероном, «справедливе тому, що таким людям рабське положення є корисним і це йде їм на користь»[9, с.31]. Рабство зумовлено самою природою, яка дарує кращим людям владу над слабкими для їх же користі. Такою є логіка суджень Цицерона, які він прагне підкріпити міркуваннями про співвідношення різних частин душі: пан так же править рабом, як краща частина душі (розум, мудрість) править слабкими і порочними частинами душі (гнівом, пристрастю та ін.). до рабів, вважав Цицерон, слід відноситися, як до найманих: вимагати від них відповідної роботи і надавати їм те, що їм належить.

РОЗДІЛ 2

ІСТИННИЙ ЗАКОН ЦИЦЕРОНА