2.1 Проблема формулювання законів

Цицерон підготував низку законопроектів. При цьому він вважав, що писав закони не лише для римлян. Маючи на увазі універсальний характер цих законів, він писав: «Адже ми видаємо закони не тільки для римського права, але і для усіх народів, чесних і стійких духом».

Формулюючи суть законів, Цицерон стверджує: «Ми повинні бути рабами законів, щоб стати вільними»; «Благо народу – ось вищий закон»; «Знання законів полягає не в тому, щоб пам‘ятати їх слова, а в тому, щоб осягати їх зміст» [14, с. 370].

У своєму трактаті «Про закони» Цицерон дає визначення саме закону. «Закон.. є закладений у природі вищий розум, який велить нам здійснювати те, що слід здійснювати, і забороняє протилежне». Розум цей, коли він проникає в людину і зміцнюється в ньому, і є закон. Отже, поняття права слід виводити із закону; він – «мірило права і безправ‘я». Що стосується писаних законів, - а люди саме їх вважають законами, - то таке трактування практично прийняте, але при встановленні права слів виходити з того вищого закону, який будучи загальним для усіх часів, виник раніше, ніж будь-які писані закони, раніше, ніж виникла будь-яка держава (Про закони. І.6, 18 – 19) [7, с.53].

Далі Цицерон, підкреслюючи наступність між обома своїми трактатами, говорить, що всі закони необхідно співвідносити з тим державним устроєм, перевага якого була доказана Сципіоном (Про закони. І, 6, 20). Після цього він переходить до розгляду питання про закони як головного зв‘язку між людьми і божеством. «Так як краще розуму немає нічого і він властивий і людині, і божеству, то перший зв‘язок між людиною і божеством – в розумі». «Так як краще розуму немає нічого і він властивий і людині, і божеству, то перший зв‘язок між людиною і божеством – в розумі». Але розум є закон; а отже, люди пов‘язані з богами також і законом. В усі ті, хто пов‘язаний між собою загальними правами і законами, являє собою єдину общину. Тому весь світ можна розглядати як єдину общину богів і людей (Про закони. І, 6, 23) [11, с. 161].

Потім йде доказування того, що усі люди схожі один на одного і рівні один одному. «Яким би не було визначення, яке дається людині, - говорить Цицерон, - воно є дійсним по відношенню до усіх людей». Це і є достатній доказ на користь того, що між людьми немає ніякої відмінності; якби така відмінність існувала, то одне єдине визначення не охоплювало б усіх людей (Про закони. І, 10, 29 - 30) [11, с.167].

Закони, які приймаються у тій чи інший державі, повинні відповідати встановленому устрою, традиціям і звичаям предків. Свої загальні уявлення про справедливі закони Цицерон конкретизував у пропонованих ним проектах законів про релігію і магістрати.

Цицерон сформулював три основних принципи справедливого врядування:

1) влада делегується народом;

2) влада повинна функціонувати тише на основі закону;

3) влада може бути виправданою виключно моральними цінниками.

Цицерон протиставляв розуміння закону греками і римлянами: «Якщо греки вкладають у поняття закону поняття справедливості, то ми вкладаємо поняття вибору; але закону властиве і те, й інше» (Про закони. І. 18 ,48 - 49) [7, c. 53].

В основі права, за Цицероном, лежить притаманна природі справедливість. При цьому, під справедливістю розуміється вічна, незмінна і невід‘ємна властивість як природи в цілому, так і людської природи.

Даючи визначення природного права, Цицерон пише: «Природний закон – це розумне становище, яке відповідає природі, розповсюджується на всіх людей, постійне, вічне, яке закликає до виконання обов‘язку, наказуючи; забороняючи, від злочину відлякує; воно, однак, нічого, коли цього не потрібно, не наказує чесним людям і не забороняє їм, і впливає на безчесних людей, наказуючи їм що-небудь чи забороняючи. Пропонувати повну або часткову відміну цього закону — святотатство; частково обмежувати його дію не дозволено; відмінити його повністю неможливо, і ми ні постановою сенату, ні рішенням народу звільнитися від цього закону не можемо». Цей «істинний закон» — один і той же завжди і всюди, і «на всі народи і на всі часи буде розповсюджуватися один вічний і незмінний закон; при цьому, він буде спільним наставником і повелителем всіх людей, як бог, творець, суддя, автор закону». Будь-хто, хто зневаживши людську природу, свавільно не підкоряється цьому закону, на думку Цицерона, є втікачем від самого себе, який неминуче понесе найбільшу (божу) кару, навіть якщо він зуміє уникнути звичайного людського покарання.

Розглядаючи справедливість, Цицерон вважав, що вона полягає у тому, щоб кожному віддавати належне і зберігати рівність. Рівність полягає у тому, що всі люди формально в однаковій мірі, але з різними фактичними передумовами та наслідками, підпадають під дію загального принципу, який вимагає віддавати кожному своє. «Перша вимога справедливості, — підкреслював Цицерон, — полягає у тому, щоб ніхто нікому не шкодив, якщо тільки не буде спровокований на це несправедливістю, а також, щоб всі користувалися спільною власністю, як спільною, а приватною, як своєю».

Закон, який встановлюється людьми, не повинен порушувати порядку у природі і створювати право з безправ‘я, блага зі зла, чесного з нечесного. Відповідність або невідповідність людських законів природі і природному праву виступає, як критерій та мірило їхньої справедливості і несправедливості. В той же час, закони, що приймаються в тій чи іншій державі, повинні бути не тільки справедливими, але й відповідати встановленому в ній ладові, традиціям і звичаям предків. Важливе значення Цицерон відводить вступові (преамбулі) до закону, оскільки «законові властиво також і прагнення де в чому переконувати, а не до всього примушувати силою і погрозами». Мета такої преамбули — зміцнення божественного авторитету закону і використання страху божої кари в інтересах виконання людьми свого обов‘язку і запобігання правопорушенням [11, с. 163].

Цицеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права. «Право народів» він трактує, як поєднання позитивного права різних народів та природного права міжнародного спілкування (тобто міжнародне право). Він сформулював важливий принцип міжнародного права про необхідність дотримання зобов'язань за міжнародними договорами. Проводячи різницю між справедливими і несправедливими війнами, він вважає несправедливою ту, яка не була оголошена. Війну Цицерон характеризує, як вимушений акт, можливий тільки у випадку безуспішності мирних переговорів. Як причину справедливої війни, він вказує необхідність захисту держави, як мету — встановлення миру. Мислитель виступав за гуманне поводження з полоненими та переможеними. Віддаючи перевагу історично прогресивним ідеям Цицерона в галузі міжнародного права ,слід разом з тим відзначити його цілком схвальне відношення до завойовницьких війн римської держави та її посягань на світову гегемонію.

Ряд важливих положень про правову регламентацію державної діяльності висловлює Цицерон в проекті законів про магістрати. Так, він відзначав, що імперій (повноваження посадових осіб) повинен бути законним. Слід, вважав він, встановити «не тільки для магістратів міру їх влади, але і для громадян міру їх підкорення. Адже той, хто розумно керує, рано чи пізно повинен буде підкорятися, а той, хто покірно підкоряється, гідний того, щоб рано чи пізно керувати». В загальному вигляді ним формулюється наступний правовий принцип: «Під дію законів повинні підпадати всі» [11, с. 163].

Цицерон протиставляв розуміння закону греками і римлянами: «Якщо греки вкладають у поняття закону поняття справедливості, то ми вкладаємо поняття вибору; але закону ж властиве і те, і інше» (Про закони. І, VІ,19) [7, с. 53].