2.1 Природне право та його місце в правовій системі Цицерона

Філософсько-правові погляди Цицерона викладені в його трактаті «Про закони». Трактат «Про закони» написаний також у формі діалогу, проте, відбувається в сучасній Цицерону обстановці. Учасники діалогу – сам Цицерон, його брат Квінт та друг Цицерона Тіт Помпоній Аттик. До нас дійшло три «книги» трактату, але деякі дослідники передбачають, що увесь твір, як і трактат «Про державу», складався із шести книг. Найбільш закінченою є перша книга діалогу, яка добре збереглася і дійшла до нас.

Перша книга трактату містить роздуми про природне право, друга – про «право божественне», третя – про магістрати.

Джерелами Цицерона в трактаті «Про закони» були Платон і Хрісіпп, один із найбільш плодовитих письменників стоїчної школи, автор твору, який також називався «Про закони». Із представників Середньої Стої безсумнівний вплив Панетія і, у якійсь мірі, Антіоха Аскалонського (відомого ще й тим, що намагався узгодити вчення Стої з Академією).

Розглянемо проблему природного права, якому присвячена перша книга трактату «Про закони» Цицерона. Проблема природного права у свій час розроблялася ще софістами, потім приваблювала до себе увагу стоїків, але більш за все Цицерон був пов‘язаний з філософськими течіями ІІ – І ст.ст. до н.е. (так званий «період еклектизму») [11, с. 157].

Починаючи своє міркування в діалозі «Про закони», Цицерон перш за все говорить про необхідність охопити питання в цілому, тобто спочатку вияснити саму природу права, а потім перейти до розгляду законів, на основі яких держава управляється, в тому числі і до розгляду так званих громадянських прав («Про закони», І, 5,17) [11, с. 158].

Звернення до природи, її розуму і законів характерні для правової теорії Цицерона. «Істинний і перший закон, здатний наказувати і забороняти, є прямий розум всевишнього Юпітера», - стверджував Цицерон. Цей вищий, природній і неписаний закон виникає задовго до того, як люди об‘єдналися в громадянські общини, і його не можна змінити голосуванням народу або рішенням суддів. Закони держави повинні відповідати встановленому в природі божественному порядку – в противному разі вони не мають законної сили.

В основі праворозуміння Цицерона – природне право, яке виникає задовго до появи держави і втіленням природи самої людини. Природа «створила нас для того, щоб ми поділяли між собою усю сукупність прав і користуватися ними спільно» [14, с. 371].

Сутність права – у найвищому розумі, що «велить нам здійснювати те, що здійснювати треба, і забороняє протилежне», та, визначає людям вічні закони, які є «силою природи, розумом і свідомістю мудрої людини, мірилом права і безправ‘я, загальними для всіх віків».

На думку Цицерона, закони, прийняті людьми, на завжди є правом, оскільки перші свідчать про їх корисливість для більшості тих, хто голосував. Цим довільно прийнятим законам протистоять закони природи, право, що ґрунтується на природній спільноті людей: «Ми в змозі відрізнити добрий закон від поганого тільки на підставі мірила, що дала природа. Керуючись природою ,відрізняють усе чесне від усього ганебного» (Про закони. ХVІ. 44) [7, с.53].

В основі права лежить властива природі справедливість. Причому справедливість ця розуміється Цицероном як вічна, незмінна і невід‘ємна властивість природи в цілому, і людської природи. «Але якщо справедливість не випливає з природи, то її взагалі не існує, а та, що встановлюється з розрахунку на винагоду, знищується з міркувань вигоди для інших» (Про закони. ХV. 42) ) [7, с.53].

Під природою, як джерелом справедливості і права (природного права) в його вченні мається на увазі весь космос, увесь оточуючий людину фізичний і соціальний світ, форми людського спілкування, а також саме людське буття, що охоплює його тіло і душу. Усій цій «природі» властиві розум, певний порядок. Саме дана духовна властивість природи, а не її предметний і тілесно-матеріальний склад і є, за Цицероном, справжнім джерелом і носієм природного права.

«Ми в змозі відрізнити добрий закон від поганого тільки на підставі мірила, що дала природа. Керуючись природою, відрізняють усе чесне від усього ганебного» (Про закони. ХVІ.44) [7, с.53].

Цицерон дає визначення природного права: «Справжній закон – це розумне положення, що відповідає природі і поширюється на всіх людей, він постійний, вічний, закликає до виконання обов‘язку; проте коли це не потрібно, він нічого не наказує чесним людям і не забороняє їм ,і не впливає на безчесних, наказуючи їм будь-що або забороняючи. Пропонувати повне або часткове скасування такого закону – блюзнірство; будь-якою мірою обмежувати його чинність не дозволено; скасувати його повністю неможливо, ми ні постановою сенату, ні постановою народу звільнися від цього закону не можемо» [2, с. 28].

Природне право (вищий, істинний закон) виникло раніше, ніж будь-який писаний закон, раніше, ніж будь-яка держава була заснована. Будь-кого, хто, знехтувавши людську природу, своєвільно не підкорюється даному закону, Цицерон характеризує як втікача від самого себе, який неминуче понесе божу кару.

У своєму вченні про природне право Цицерон був під впливом відповідних ідей Платона, Аристотеля і деяких стоїків. Цей вплив помітний і там, де він бачить суть справедливості (а, отже, основний принцип природного права) в тому, що «вона дасть кожному своє і збереже рівність між ними» [2, с. 29].

При цьому, на відміну від Платона й Аристотеля, які вважали, що природне право й держава невіддільні одне від одного та виникають одночасно, Цицерон стверджував, що спочатку виникає природне право, а вже потім з’являються держава й писаний закон [7, с. 69].

Відповідність чи невідповідність людських законів природі (і природному праву) виступає як критерій і мірило їх справедливості або несправедливості. В якості прикладу законів, що суперечать справедливості і праву, Цицерон вказував, зокрема, на закони тридцяти тиранів, що правили в Афінах в 404 – 403 рр. до н.е. а також на римський закон 82 р. до н.е., відповідно до якого схвалювалися усі дії Сулли як консула і проконсула і йому надавалися необмежені повноваження, включаючи право життя і смерті по відношенню до римських громадян. Подібні несправедливі закони, як і багато інших «пагубних постанов народу», за словами Цицерона, «заслуговують назви закону не більше, ніж рішення, із загальної згоди прийняті розбійниками» [7, с. 70].