5. Боротьба селян Запорізького краю за волю наприкінці XVIII – хіх ст.

В останній чверті XVIII ст. Запорізький край продовжував запорозьку традицію “видачі втікачів з півдня немає”, що було викликано необхідністю заселення краю. Було проголошено, що втікачі які опинилися на запорозьких землях до зруйнування Січі не підлягають поверненню до своїх господарів.

У 1779 р. втікачам, що опинилися у Туреччині та Польщі, дозволялося повернутися та поселитися на Півдні. Це використали козаки та селяни з Гетьманщини, що на короткий час переходили кордон, а потім поверталися. 27 квітня 1780 р. термін дії цього указу був подовжений. Він був поширений на втікачів з війська та військових поселень. Скарги поміщиків були залишені без відповіді через потребу заселення краю.

Чутки про відновлення Січі, які особливо поширилися з утворенням Чорноморського козацького війська, знову викликали численні втечі. У 1793 р. поміщики Київщини склали петицію до Катерини ІІ з вимогою заборонити селянські переходи на південь. Вони наголошували, що стара запорозька традиція зробила селян непримиренними і вони починають тікати відкрито, цілими селищами. Такі заяви стурбували уряд, до того ж поміщики південного краю почали вимагати заборони переходу селян з місця на місце. Як наслідок, у грудні 1796 р. з'явився наказ про заборону переходу з місця на місце у південному краї. Але цей указ селянами ігнорувався і численні втечі тривали. Традиція, що видачі з півдня немає, через що Запорозький край ототожнювався з волею та свободою, зберігалася протягом усього ХІХ ст.

Отримавши землі на півдні поміщики спочатку надавали селянам пільги у користуванні землею, гарантували можливість переходу на інше місце, запевняли, що не допустять панщини. Коли у 1796 р. були заборонені переходи на півдні поміщики забули про свої обіцянки і почали запроваджувати панщину ( кожен третій, другий тиждень, у 50-ті роки 4 дні на тиждень). Усе це викликало протидію з боку селян.

Селяни починають втікати. З 1795 по 1811 р. з поміщицьких селищ Олександрівського повіту втекло 802 чоловіки ( тікали з кожного села) до інших господарів, Чорноморського війська, гайдамацьких загонів. Селяни починають створювати гайдамацькі загони, що нападали на поміщиків, службовців, державні вантажі, купецькі валки.

Найвищою формою боротьби селян Запорізького краю за волю став так званий похід у Таврію за волею. Під час Кримської війни серед селян починають поширюватися чутки про волю, яку дасть царевич Костянтин усім, хто прийде до нього до Перекопу. Весною 1856 р., вже по закінченні Кримської війни, селяни Катеринославської та Херсонської губерній почали зніматися з місць і подаватися у Таврію. Рух охопив усі українські та частину центральних російських губерній. Проти селян, що у більшості йшли через Запорізький край, були кинуті війська. Цей похід засвідчив готовність селян добиватися волі і це при тому, що майже 80 % селян краю належали до державних селян. Козацька традиція Запорізького краю продовжувала залишатися значним фактором внутрішнього життя регіону.

6. Селянська реформа 1861р. на Запоріжжі. Наслідки Кримської війни, селянські рухи примусили владу та поміщиків думати про долю кріпосного населення. Прогресивні поміщики вважали необхідним ліквідувати кріпосне право, але більшість поміщиків бажала посилення влади над селянами. Зрозумівши бажання влади провести реформи катеринославські поміщики запропонували у 1857 р. обмежитися перейменуванням селян на залежних, надати право купувати та продавати нерухоме майно, представництво у суді по своїм питанням.

5 квітня згідно з імператорським указом відкритий Катеринославський губернський комітет , у Таврійській губернії 10 травня 1858 р., вони мали розробити власні пропозиції з скасування кріпацтва. У краї почала також діяти група прибічників повного його скасування, вона активно впливала на складання підготовлених документів Але більшість поміщиків сподівалася, що розробка документів займе довгі роки. Саме тому публікація маніфесту 19 лютого 1861 р. справила величезний психологічний вплив.

Поземельний устрій селян краю визначався місцевим положенням. Губернії були включені до степової смуги, згідно з цим визначалися і розміри наділів. Селяни не могли вимагати більшого наділу (Олександрівський 4-4,5 десятин, Бердянський 5, Мелітопольський 6,5).

Реалізація реформи відбувалася кілька етапів:

•  створення інституту мирових посередників – повинні були полюбовно вирішувати суперечки між поміщиками та селянами керуючись виключно законом, обиралися дворянськими зборами, затверджував міністр.

•  З вибором посередників розпочалося укладання уставних грамот – визначали розміри відведеної селянам землі та обсяги повинностей. Склали їх досить швидко – на кінець 1862 р. у Олександрівському повіті з 208 укладено 203.

•  Створювались волосні правління – органи селянського самоврядування, мали займатися контролюванням збору податків, виконання робіт встановлених уставними грамотами.

Головний наслідок реформи – скасування кріпацтва, разом з тим відбулося обезземелення селянства (у Катеринославській губернії у селян було 386 тис. десятин, стало 255 тис., на 33% менше). Останнє викликано тим, що більшість селян забажала отримати лише дарчий наділ 1-1,5 десятини. Він надавався без обов'язкових платежів, сплачували лише 2 крб. казенних податків з душі, зберігалася особиста свобода. Справа у тому, що податки та роботи за вищий наділ значно перевищували його цінність і селяни це розуміли.

19