45.Забезпечення доказів.

Забезпечення доказів — це оперативне закріплення у встановленому цивільним процесуальним законом порядку відомостей про факти, яке вчиняється суддею з метою використання їх як докази при розгляді та вирішенні цивільних справ у суді.

Потреба у забезпеченні доказів виникає, наприклад, коли як речові докази використовуються продукти, що швидко псуються, втрачають зовнішній вигляд і властивості (ст. 141 ЦПК), коли планується від'їзд свідка у віддалену місцевість і поганий стан його здоров'я дає підстави допускати можливість смерті; можливе знищення або зникнення об'єкта експертизи тощо.

Забезпечення доказів є винятковим способом збирання доказів. Він полягає в тому, що суддя досліджує і сприймає ті дані, які заявник має намір подати до суду, як докази, фіксує результати цього дослідження, що робить їх доступними для суду, який надалі буде розглядати справу по суті.

Способом забезпечення судом доказів є: 1) допит свідків. Відповідно до ст. 136 ЦПК у заяві про виклик свідка зазначаються його ім'я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити; 2) призначення експертизи (ст.ст. 143—145 ЦПК); 3) витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням (ст. 137, ст. 140 ЦПК).

46.Процесуальний порядок дачі і виконання судового доручення.

47.Поняття та суть позовного провадження.

48.Поняття, елементи та види позову.

Позов — це вимога позивача до відповідача, звернена через суд про захист порушеного чи оспорюваного суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу, який здійснюється в певній, визначеній законом процесуальній формі.

Так, аналіз процесуальних норм дає підстави вважати, що законодавцем позов розглядається як належним чином оформлена вимога (ст.ст. 118—120 ЦПК) про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства (ч. 1 ст. 15 ЦПК).

Між тим "позов" та "позовна заява" — не однозначні поняття, оскільки співвідносяться через "зміст" і "форму". Так, позов як вимога про захист прав та інтересів має свою форму (позовну заяву) і свій зміст (сукупність елементів позову).

Елементи позову — це його складові частини, які характеризують суть конкретного позову, його зміст та правову природу.

До елементів (складових частин) позову належать його предмет, підстава та зміст. Вони обов'язково повинні бути відображені в позовній заяві.

Предмет позову — це частина позову, яка становить матеріально-правову вимогу позивача до відповідача, щодо якої суд повинен ухвалити рішення. Ця вимога повинна мати правовий характер, тобто бути врегульованою нормами матеріального права, а також підпадати під цивільну юрисдикцію.

Предмет позову характеризується певним змістом, а в багатьох випадках — і окремим об'єктом. Тому необхідно відрізняти предмет позову в його безпосередньому розумінні від матеріального об'єкта або матеріального предмета позову. Так, предметом позову про виселення будуть спірні правовідносини — право на дострокове розірвання договору житлового найму, а об'єктом — жиле приміщення (ст.ст. 71, 72, 107 Житлового кодексу Української PCP (ЖК).

Позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити предмет позову (ч. 2 ст. 31 ЦПК). Зміна предмета позову може означати заміну однієї матеріально-правової вимоги позивача до відповідача або доповнення позивачем первісних вимог новими. Таке право позивача забезпечує швидкість і оперативність розгляду справи. Однак зміна предмета позову можлива лише протягом розгляду справи по суті і в межах спірних правовідносин. У випадку, коли нова вимога позивача виходить за межі спірних правовідносин, позивач зобов'язаний пред'явити новий позов.

Підстава позову — це частина позову, яка відображає обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК) і докази, що підтверджують кожну обставину, а також наявність підстав для звільнення від доказування (п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК).

Підставою позову може бути як один, так і декілька юридичних фактів матеріально-правового характеру. Однак позивач для обґрунтування своїх вимог завжди повинен наводити повний комплекс фактів. Відсутність одного з них може зробити вимогу необґрунтованою.

Зміст позову — це частина позову, яка відображає вид судового захисту, а саме — звернену до суду вимогу про здійснення певних дій, пов'язаних із застосуванням конкретних способів захисту порушеного, оспорюваного чи невизнаного права.

Виділення змісту позову як вимоги позивача, спрямованої до суду, про здійснення певних дій має важливе практичне значення. Зміст позову допомагає визначити підвідомчість цієї справи суду, а також встановити межі дослідження справи в судовому засіданні і ухвалити конкретне, повне і доступне рішення, що є підставою для швидкого і правильного відновлення порушеного права.

Важливо, що всі елементи позову перебувають між собою в тісному зв'язку. Так, певні юридичні факти, які підтверджують суб'єктивне матеріальне право і є підставою позову, визначають юридичну природу матеріально-правових вимог, що становлять предмет позову. Водночас матеріально-правова вимога визначає процесуальну форму захисту, тобто змісту позову.

Pа процесуально-правовим критерієм визначають 3 групи позовів: 1) про присудження; 2) про визнання; 3) перетворювальні (конститутивні) позови.

Позови про присудження — це позови, спрямовані на вчинення певних дій (стягнення боргу за договором позики, стягнення аліментів) або утримання від вчинення певних дій (усунення перешкод в користуванні).

Позови про присудження пред'являються, як правило, в тих випадках, коли право позивача вже порушено і необхідно здійснити певні дії для його поновлення. До типових позовів про присудження, які спрямовані на вчинення певних дій, належать позови, наприклад, про стягнення шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я. Позови про присудження, змістом яких є примушування відповідача до утримання від певних дій, полягають у тому, що позивач, наприклад, пред'явив вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю.

Позови про визнання — це такі позови, коли позивач просить суд підтвердити наявність чи відсутність між ним і відповідачем певних правовідносин. Вони пред'являються в тих випадках, коли порушення права позивача, як правило, немає, однак між сторонами виникли сумніви щодо існування між ними відносин.

Характерною ознакою позовів про визнання є те, що: а) вони пред'являються, як правило, якщо у сторін виникли сумніви в існуванні правовідносин і суд своїм рішенням повинен усунути ці сумніви, тобто визнати наявність чи відсутність правовідносин; б) рішення в цих позовах ніколи не вимагають примусового виконання, а захист права здійснюється безпосередньо за рішенням суду. Отже, позови про визнання спрямовані на підтвердження судом наявності між сторонами певних правовідносин (позитивні) або на відсутність між сторонами будь-яких правовідносин (негативні).

До позитивних позовів про визнання належать вимоги, зокрема про визнання батьківства за рішенням суду (ст. 128 СК), визнання права власності на самочинне будівництво (ст. 376 ЦК) або визнання авторських прав (глава 36 ЦК) тощо. До негативних позовів про визнання належать вимоги, наприклад, про визнання недійсними правочинів, які спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.ст. 215—236 ЦК).

Перетворювальні (конститутивні) позови — це позови, які спрямовані на припинення, зміну чи створення між сторонами нового правовідношення.

Залежно від мети, яку ставить позивач, звертаючись до суду, перетворювальні (конститутивні) позови поділяються на: а) позови, спрямовані на зміну правовідносин; б) позови, спрямовані на припинення правовідносин.

Наприклад, до перетворювальних (конститутивних) позовів, які спрямовані на зміну правовідносин, можна віднести позови про набуття права власності на знахідку (ст. 338 ЦК), на скарб (ст. 343 ЦК) або про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю (ст. 344 ЦК) та у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності (ст. 345 ЦК), тощо.

Характерним прикладом перетворювальних (конститутивних) позовів, які спрямовані на припинення правовідносин, є. зокрема, позови про припинення шлюбу внаслідок його розірвання (ст. 105 СК), про відмову від договору прокату (ст. 790 ЦК) або про припинення договору довічного утримання (догляду) (ст. 755 ЦК) тощо.