3. Соціальність

Соціальність — внутрішньо-необхідний та нездолан­ний потяг, прагнення, що змушує людей вступати у відносини з іншими людьми з метою задоволення своїх потреб. Соціаль­ність є не що інше, як практика взаємозв’язку (взаємодопомоги) та солідарної діяльності людей. Соціальність притаманна й пев­ній частині тваринного світу, в якого поряд з інстинктом боро­тьби за існування дуже важливу роль відіграє інстинкт стадності (колективності). У стадноіснуючих тварин унаслідок їх стадно­го життя настільки сильно розвивається суспільний інстинкт (Дарвін називає інстинктом «взаємної симпатії»), що стає по­стійно присутнім інстинктом і бере гору навіть над інстинктом самозбереження. На відміну від тварин, у людей обидва інстин­кти набувають інших, складніших форм, що пов’язано зі специ­фікою людського існування. За визначенням Дарвіна, в самій людській природі поряд із взаємною боротьбою індивідуальних потреб та обмеженістю індивідуальних сил спостерігається по­діл праці, що об’єднує людей у залежні одні від одних відноси­ни, обмін продуктами своєї праці. Таким чином у своєму родо­вому, даному від природи визначенні людина демонструє схи­льність до обміну, до спілкування.

Обмін виступає як суспільний родовий акт, суспільний зв’узок. Оскільки індивіди є взаємозв’язаними між собою шля­хом обміну продуктів праці, обмін виявляє суспільний характер їх поділу праці. Поділена праця стає суто суспільним феноменом. Вона фактично відображає відносини, котрі встановлюються між людьми саме в ході обміну матеріальними та духовними продук­тами. Отже, обмін продуктами як товарами є певною формою по­ділу праці та залежності праці кожного від праці усіх. Це суспі­льна форма існування, що поряд із задоволенням життєвих потреб є створенням конкретних соціальних відносин, в які всту­пають індивіди незалежно від їх бажання.

Крім того, людина є істота діяльна, і ця діяльність, незважаючи на свій уже визначений принцип людської сутності, з одного боку, з іншого — безпосередньо пов’язана з соціальністю. Як суб’єкт ді­яльності людина має передусім мислити й діяти. Теологія вважає, що першим було слово. Наука віддає перевагу справі. Соціальна філософія виходить зі споконвічної єдності слова і справи діла, як первинного принципу пояснення специфіки соціального.

Розглядаючи єдність слова і діла з боку діла, цілком правомір­ним є визначення діяльності як умови, засобу, рушійної сили й сутності соціального. Поза діяльністю соціального не існує. За­вдяки діяльності людина подолала початкову тотожність з при­родою й піднялася над нею. Таким чином, діяльність перетвори­лася на джерело формування соціальності. Соціальне живе лише в діяльності людини та реалізується через неї. У ході діяльності людина перетворює природу і створює свій особливий світ — культуру. Звідси діяльність стає засобом формування соціального як культурного середовища життя людини.

Оскільки діяльність не може мати універсального характеру, то цю універсальність людина здійснює знову ж таки через об­мін. Обмін є соціальним способи здійснення індивідом повноти свого буття, соціальний спосіб відновлення єдності процесу праці у ставленні до світу. Обмін не зводиться тільки до товарного, але, починаючи саме з товарообміну, стає такою практикою взаємо­зв’язку людей, яка створює солідарність.

Спілкування є також однією з основних форм людської взає­модії, істотною ознакою життєдіяльності людини як суспільної істоти. Ще в античності мислителі досліджували спілкування як соціальне явище, котре уособлює одну з провідних потреб люди­ни — потребу у стосунках з іншими, в ході реалізації якої індивід опановує світ свого буття. Спілкування є об’єктивним процесом. Основу спілкування складає спільна предметна, насамперед ви­робнича діяльність, необхідність взаємодії, взаємодопомоги, вза­єморозуміння між людьми. Це виступає, у свою чергу, обов’ я- зковими умовам існування й розвитку людства. Адже завдяки спілкуванню в ході спільної діяльності відбувається вироблення і накопичення матеріального, соціального і духовного багатства суспільства, засвоєння цінностей, соціалізація та самореалізація особистості.

Завдяки спілкуванню відбувається самовизначення, само- пред’явлення, взаємозбагачення індивідів, які фізично і духовно творять один одного (К. Маркс). Спілкування є важливим факто­ром суспільної інтеграції людей. Спілкування виступає мірою цивілізованості окремої людини і суспільства в цілому. Воно впливає на суспільну свідомість, закріплюючись у ній у вигляді норм, принципів, вимог, правил співжиття. Спілкування — бага­тогранне і різнорівневе утворення, яке уособлює собою сукуп­ність усіх суспільних відносин: економічних, політичних, право­вих, національних, побутових тощо.

Суб’ єктом спілкування виступає як окремий індивід, так і со­ціальна спільність, група. Вони утворюють складну систему форм взаємин: безпосередні й опосередковані, анонімні й персо­ніфіковані, формально-рольові й неформальні. Спілкування тісно пов’ язане з соціально-психологічним фактором, адже його якісні риси багато в чому визначаються психічними особливостями суб’єктів взаємодії та уособлюють ці риси.

Спілкування характеризує поліфункціональне становище лю­дини в суспільстві. У спілкуванні людина реалізує комунікатив­ну, трансляційну, інформаційно-комунікативну, екзистенційно- організуючу, культурно-виховну функції тощо. Спілкування в соціальному аспекті виконує важливу роль як фактор узгодження інтересів різних соціальних суб’єктів, як фактора подолання сус­пільних конфліктів і суперечностей. Через спілкування людина оволодіває нормами, правилами поведінки, етикетом. У ході спі­лкування наповнюються емоціями людські стосунки, розвиваючи емоційну сферу діяльності людини.

Завдяки спілкуванню утворюється і вдосконалюється соціаль­ний простір цивілізованого співіснування людей («життєвий світ людини»). У ході спілкування реалізується найвища потреба лю­дини в іншій людині як вищій цінності, що ґрунтується на етич­но-спонукальному імперативі: не стався до інших так, як ти не хотів би, щоб вони ставилися до тебе (Кант).

Центральне місце у спілкуванні належить слову, мові, котра виступає способом існування такої суто людської сутнісної риси, як свідомість. Вміння говорити і вміння слухати — невід’ємний атрибут інтерсуб’єктивних зв’язків, ідентифікації особистості з іншими учасниками спілкування, процесу взаєморозуміння.