- •В. О. Таран, в. М. Зотов, н. О. Рєзанова
- •Поняття суспільства
- •Розвиток суспільства
- •Закони історії
- •Єдність і багатоманітність суспільно-історичного процесу
- •Питання для самостійного опрацювання
- •Прогресистське, регресистське і циклічне тлумачення історії.
- •Рекомендована література
- •Хто з філософів називав людину «політичною твариною»?
- •Теоретичні проблеми структури суспільства
- •Тести для самоперевірки знань
- •Матеріальне виробництво: поняття і основні елементи
- •Продуктивні сили та виробничі відносини
- •Техніка і науково-технічний прогрес
- •Поняття соціальної сфери суспільного життя
- •Провідні аспекти аналізу соціальної структури
- •Основні елементи соціальної структури суспільства
- •Типи соціальних структур
- •Кровно-родинні спільноти
- •Соціально-етнічні спільноти
- •Яке місце в соціальній структурі посідає соціальна спільнота?
- •Щ ш о Ви знаєте про етнонаціональний склад сучасної України? Рекомендована література
- •Категорія соціальної філософії, що означає упорядкованість і взаємозумовленість зв’язків між елементами соціальної системи:
- •Поняття «соціальні групи» вперше у науковий обіг ввів:
- •Нація, як найбільш розвинута соціально-етнічна спільність людей з’являється у:
- •Політика як форма соціальної діяльності
- •Політична система: сутність, структура і функції
- •Держава як базовий елемент політичної системи
- •Політична культура
- •Сутність духовного життя суспільства
- •Суспільна свідомість та її структура
- •Сутність поняття «суспільна свідомість»
- •Рівні суспільної свідомості
- •Форми суспільної свідомості
- •Який з вказаних рівнів не відноситься до правової свідомості
- •До форм суспільної свідомості не належать:
- •Хто з філософів відстоював думку «Суспільна свідомість відображає суспільне буття»:
- •Філософський підхід щодо пізнання людини
- •Сутність людини
- •Одухотвореність
- •Діяльність
- •Соціальність
- •Проблема співвідношення біологічного
- •Із наведених варіантів оберіть суттєві риси людської особи:
- •Засоби діяльності, що характеризуються рівнем енергоозброєння
- •Виникнення людини шляхом еволюції форм життя — це:
- •Поняття особистості
- •Проблема життя
- •Поняття культури
- •Структура та функції культури
- •Культура особистості
- •Розуміння глобалізації в сучасних науках
- •Періодизація глобалізації
- •Характеристики глобалізації
- •Наслідки глобалізації
- •Питання для самостійного опрацювання
- •Методологічні принципи світ-системного аналізу сучасності.
- •Навчальний посібник
- •Свідоцтво дк № 2458 від 30.03.2006
Проблема життя
і СМЕРТІ В ДУХОВНОМУ ДОСВІДІ ЛЮДИНИ
Життя і смерть — вічні теми духовної культури людства Про них розмірковували пророки й засновники релігій, філософи й моралісти, діячі мистецтва та літератури, педагоги й лікарі. Навряд чи знайдеться людина, яка б не замислювалася про сенс свого існування, перспективу смерті й можливість безсмертя. Ці питання так чи інакше розглядаються і вирішуються практично в всіх філософських системах.
Фактично йдеться про тріаду: життя — смерть — безсмертя, оскільки будь-які духовні системи людства виходили з ідеї суперечливої єдності цих феноменів. Найбільша увага тут приділялася смерті та досягненню безсмертя, а людське життя трактувалось як мить, що відпущена людині для гідної підготовки до смерті і безсмертя.
За невеликим винятком майже в усі часи й усіх народів висловлювання про життя є досить негативним. Життя — страждання (Будда, Шопенгауер); життя — сон (Веди, Платон, Лабрюйєр, Паскаль); життя — безодня зла (давньоєгипетський текст «Розмова людини зі своїм духом»); життя — суєта і духовна нудьга (Екклезіаст); «Життя — боротьба і мандри по чужині» (Марк Ав- релій); «Усе життя — лише ціна облудних надій» (Дідро); «Моє життя — вічна ніч,... що таке життя, як не безумство?» (К’єркегор); «Усе людське життя глибоко поринете в неправду» (Ніцше). Про це ж говорять прислів’я та приказки різних народів. Ортега-і-Гассет визначив людину не як тіло і не як дух, а як специфічно людську драму.
Дійсно, в цьому сенсі життя кожної людини є драматичним і трагічним: яким би вдалим не було життя, як би довго воно не тривало — кінець його неминучий. Автор Екклезіаста так сказав про це: «Хто знаходиться між живими, тому ще залишається надія, оскільки і собаці живому краще, ніж мертвому левові». Епі- кур намагався вирішити це питання так: «Привчай себе до думки, що смерть не має до нас ніякого відношення. Коли ми існуємо, смерть ще не присутня, а коли смерть присутня, ми не існуємо».
Смерть та потенційне безсмертя — найбільша принада для філософування, оскільки всі наші життєві справи повинні так чи інакше порівнюватися з вічним. Людина приречена на роздуми про смерть і цим відрізняється від тварини, яка є смертною, але не замислюється про це. Щоправда, тварина відчуває наближення смерті, але її передсмертна поведінка найчастіше нагадує болісні пошуки самотності та заспокоєння. У загальнобіологічному плані смерть взагалі може розглядатись як розплата за ускладнення біологічної системи. Кожний живий організм має механізм самознищення, пов’ язаний з геномом, що вмикається на певному етапі його розвитку. В той же час існує і постійне намагання спростувати цю тезу, довести, а потім і втілити в життя реальне безсмертя. Причому безсмертя активне, коли організм перебуває в постійному стані свого розквіту. Це викликає різне ставлення як до смерті, так і до життя. Однак показником людської мудрості звичайно є спокійне ставлення до життя і смерті. Як відзначив Махатма Ганді: «Ми не знаємо, що краще — жити чи померти. Тому нам не слід ні занадто захоплюватися життям, ні тремтіти при думці про смерть. Ми повинні однаково ставитися до одного й до іншого. Це ідеальний варіант».
Проблема життя, смерті й безсмертя має декілька вимірів, що акцентують увагу на різних сторонах одного феномену.
Перший вимір біологічний, який ґрунтується на ідеї про постійну наявність життя і смерті у Всесвіті, постійне їх відтворення у схожих умовах, що досить точно відображено в гіпотезі панспермії. Космічні аспекти життя підкреслює відоме визначення Ф. Енгельса: «Життя є спосіб існування білкових тіл, а цей спосіб існування полягає за своєю суттю в постійному самооновленні хімічних складових частин цих тіл». Народжуються, живуть і вмирають зірки, туманності, комети та інші космічні тіла, і в цьому плані не зникає ніхто і ніщо. Розглядуваний аспект найбільш розроблений у східній філософії та містичних вченнях, що виходять з принципової неможливості тільки розумом зрозуміти сенс цього всесвітнього кругообігу. Матеріалістичні концепції будуються на феномені самопородження життя та самопричин- ності.
Усвідомлення єдності життя людини й людства з усім живим на планеті, з її біосферою, а також з потенційними можливими формами життя у Всесвіті має величезне світоглядне значення. Ця ідея святості життя, права на життя для будь-якої живої істоти з причини факту свого народження належить до вічних ідеалів людства. Тобто весь Всесвіт і Земля розглядаються як живі істоти, а втручання в закони їх життя здатне привести до екологічної кризи. Людина постає як мала частина цього живого Всесвіту, мікрокосм, що увібрав у себе все багатство макрокосму.
Другий вимір проблеми пов’язаний з розумінням специфіки людського життя та його відмінності від життя всього живого. У чому ж суть цієї специфіки? Найчастіше вважають, що її визначає усвідомлення факту майбутньої смерті: ми знаємо про це й шукаємо шлях до безсмертя. Все інше живе тихо й мирно завершує свій шлях, встигнувши відтворити нове життя. Людина ж приречена на постійні болісні роздуми про сенс життя. Почасти це вірно, але як бути з фактом смерті новонародженої дитини, яка не встигла ще нічого зрозуміти, або з людиною, в якої порушена психіка? Чи вважати початком життя людини момент зачаття, чи момент народження?
Очевидно, що специфіка життя, смерті і безсмертя людини прямо не пов’язана з розумом та його проявами, з успіхами і досягненнями людини упродовж життя, з оцінкою її сучасниками та нащадками. Смерть багатьох геніїв у ранньому віці, безперечно, є трагічною, але при цьому немає підстав вважати, що коли б воно було продовжене, то це дало б світові щось більш геніальне. У цьому плані життя і смерть не охоплюються категоріями раціонального пізнання, не втискуються в межі суворої детермінованої моделі світу й людини. Розмірковувати про ці поняття на раціональному рівні можна лише до певної межі, яка обумовлена власною зацікавленістю та спроможністю кожної людини до ірраціонального, інтуїтивного осягнення граничних меж людського буття. Унікальність людини, її неповторність знаходять тут найвищий прояв, які при роздумах про життя і смерть створюють різноманітність людських сенсів буття.
Третій вимір цієї проблеми пов’язаний з ідеєю безсмертя. Виділяють декілька видів безсмертя.
Перший вид безсмертя — у генах нащадків, близький переважній більшості людей. Одним з міцних потягів людини є бажання побачити свої особливості в дітях, онуках і правнуках. З цим пов’ язують наслідування не тільки фізичних, але й моральних якостей, а також здібностей до певних видів діяльності.
Другий вид безсмертя — муміфікація тіла з метою вічного його збереження. Досвід єгипетських фараонів, практика сучасного бальзамування свідчать про те, що в ряді цивілізацій це вважається прийнятим. Досягнення техніки кінця ХХ ст. зробили можливою кріогенезацію (глибоке заморожування) тіл померлих з тим, щоб лікарі майбутнього їх оживлять і вилікують хвороби, які сьогодні не лікуються. Подібна фетишизація людської тілесності характерна переважно для тоталітарних суспільств, де геронтократія (влада старців) стає основою стабільної держави.
Третій вид безсмертя — покладання на «розчинення» тіла й духу померлого у Всесвіті, входження їх у космічне «тіло», у вічний кругообіг матерії. Це характерне для деяких східних цивілізацій, зокрема японської. До такого рішення схиляється ісламська модель ставлення до життя і смерті та різноманітні матеріалістичні або точніше натуралістичні концепції. Йдеться про втрату особистісних якостей і збереження частин колишнього тіла, котрі можуть увійти до складу інших організмів.
Четвертий вид безсмертя пов’язаний з результатами життєвої творчості людини. Наукове відкриття, створення талановитого взірця літератури чи мистецтва, демонстрація державної мудрості, видатна військова перемога тощо — все це залишає ім’я людини в пам’яті нащадків. Однак у пам’яті людей зберігаються як імена героїв, творців та пророків, так й імена найжорстокіших тиранів і видатних злочинців. А це ставить питання про неоднозначність оцінки масштабів особистості людини.
П’ ятий вид безсмертя досягається за допомогою «змін стану свідомості». Здебільшого основному вони є продуктом системи психотренінгу та медитації, прийнятих переважно у східних релігіях і цивілізаціях. Тут можливі «прориви» в нові виміри простору й часу, мандрівки в минуле й майбутнє, екстаз і просвітлення, містичне відчуття причетності до Вічності.
Можна стверджувати, що сенс смерті й безсмертя, а також шляхи їх досягнення, є зворотною стороною проблеми сенсу життя. Очевидно, що ці питання вирішуються по-різному, залежно від провідної культурно-світоглядної установки. Значна роль тут належить особливостям цивілізацій, національно-культурних традицій, релігійних орієнтацій тощо. Великий інтерес становить вплив на проблеми сенсу життя, смерті й безсмертя основних релігійних напрямків — християнства, ісламу і буддизму та пов’ язаних з ними цивілізацій.
Християнське розуміння даної проблеми виходить з положення Старого Завіту «День смерті кращий, ніж день народження» й заповіді Христа з Нового Завіту: «...я тримаю ключі від пекла і смерті». Боголюдська сутність християнства знаходить прояв у тому, що безсмертя особистості як цілісної істоти можливе тільки через воскресіння. Шлях до нього відкритий спокутуваною жертвою Христа через хрест і воскресіння. Це сфера тайни й дива, оскільки людина виводиться зі сфери дії природно-космічних сил та стихій і стає як особистість обличчям до Бога, який теж є особистістю.
Таким чином, метою життя людини є обожнення, шлях до вічного життя. Без усвідомлення цього земне життя перетворюється на сон. По суті воно є лише підготовкою до вічного життя, яке очікує кожного. Однак це не є трагедією, а лише переходом в інший світ, де вже перебувають міріади душ, добрих і злих і де кожна нова душа входить на радість або страждання. Тобто смерть руйнує не тіло, а тлінність його, і тому вона — не кінець, а початок вічного життя.
Розуміння безсмертя християнство пов’язує з образом «Вічного жида» Агасфера. Коли Ісус з хрестом йшов на Голгофу і захотів відпочити, Агасфер, який стояв серед інших, сказав: «Іди, іди», за що його було покарано — відмовлено у спокої могили. Він став приреченим ку у вік блукати по світу, очікуючи другого приходу Христа, який лише один може позбавити Агасфера вимушеного і осоружного безсмертя.
Християнство категорично засуджує самогубство, оскільки людина не належить собі, її життя і смерть «у волі Божій».
Іслам виходить з факту створення людини волею всемогутього Аллаха, який передусім є милосердним. На відміну від християнства, земне життя в ісламі оцінюється високо. Разом із тим в Останній день усе буде знищено, а померлі оживуть і стануть перед Аллахом для остаточного суду. Віра в потойбічне життя є необхідною, оскільки в такому разі людина буде оцінювати свої вчинки не з точки зору власного інтересу, а з точки зору вічної перспективи.
Руйнування всього Всесвіту в день Справедливого суду передбачає створення нового досконалого світу. Про кожну людину буде поданий «запис» діянь та думок і винесений відповідний вирок. Таким чином запанує принцип верховенства законів моралі й розуму над фізичними закономірностями. Морально чиста людина не може перебувати у принизливому стані, як це має відбуватися в реальному житті. Іслам категорично забороняє самогубство. Запитувати Аллаха про смертний час не можна, оскільки тільки він знає про це.
У буддизмі ставлення до смерті й безсмертя значно відрізняється від християнського та ісламського. Сам Будда відмовлявся відповідати на запитання: смертний чи безсмертний той, хто пізнав істину? може бути той, хто пізнав істину смертним і безсмертним одночасно? По суті визнається лише один вид «дивного безсмертя» — нірвана як утілення трансцендентного Надбуття, Абсолютного Початку, який не має атрибутів. Особистість розглядається як сума драхм, що знаходяться у постійному потоці перевтілювань. Звідси випливає безглуздість ланцюга природних народжувань. «Дхаммапада» стверджує, що народження знову і знову є болісним, тому і життя — це страждання. Виходом стає шлях досягнення нірвани, або прорив ланцюга безкінечних перероджень і досягнення просвітління, блаженного «острова», що знаходиться в глибині людського серця. Символ нірвани — зага- снення огню життя, що вічно жервіє, — виражає сутність будди- стського розуміння смерті і безсмертя. Як говорив Будда: «Один день життя людини, що побачила безсмертну стезю, кращий від столітнього існування людини, якій не довелося бачити вищого життя».
Подібне спокійне ставлення до життя, смерті й безсмертя, потяг до просвітління та визволення від зла характерне і для інших східних релігій та культів. У зв’язку з цим змінюється і ставлення до самогубства: воно вважається не стільки гріховним, скільки безглуздим, адже не визволяє людину від кола народжувань і смертей (сансара), а тільки приводить до народження в більш низькому втіленні. Треба подолати цю прихильність до своєї особистості, оскільки, за словами Будди, «природа особистості є безперервна смерть». Звільнення при житті від причин страждань і влади свого «я» — кращий шлях досягнення безсмертя.
Історія духовного життя людства містить й інші — нерелігійні й атеїстичні підходи щодо розуміння проблеми життя, смерті, безсмертя. В цілому тут можна виділити декілька альтернативних шляхів розв’ язання цієї проблеми.
Перший шлях — це прийняти підтверджувану наукою і здоровим глуздом думку про те, що у світі неможливе остаточне знищення навіть елементарної частини, а діють закони збереження. Зберігається речовина, енергія, інформація та організація складних систем. Таким чином частини нашого «я» після смерті увійдуть у вічний кругообіг буття і в цьому смислі будуть безсмертними. Щоправда, вони не будуть володіти свідомістю, душею, з якою пов’язане наше «я». Більше того, такий вид безсмертя набувається людиною протягом усього життя, що можна висловити парадоксальною думкою: ми живемо лише тому, що кожну секунду вмираємо. Дійсно, щодня відмирають еритроцити у крові, клітини епітелію на наших слизових, випадає волосся тощо. Тому зафіксувати життя і смерть як абсолютні протилежності у принципі неможливо: це дві сторони єдиного процесу.
Перед обличчям смерті всі рівні, вона знімає ту нерівність, на якій ґрунтується земне життя. Тому спокійне сприйняття думки про відсутність вічного життя мого «я» і розуміння неминучості злиття з «байдужою» природою є одним із шляхів нерелігійного підходу до проблеми безсмертя. Правда, в такому разі виникає проблема Абсолюту як критерію своїх моральних рішень.
Другий шлях — досягнення безсмертя в людських справах, у плодах матеріального й духовного виробництва. Раціональною основою такого шляху є думка про безсмертя людства та про його космічне призначення. Якщо ж виходити з того, що для людства реальним є самознищення в результаті термоядерної чи екологічної катастрофи або загибель унаслідок космічних ката- клізмів, то це питання залишається відкритим. Серед ідеалів і рушійних сил такого виду безсмертя найчастіше виділяється боротьба за визволення людства від класового або соціального пригнічення, боротьба за національну незалежність та державність тощо. Це надає людині вищого сенсу життя, який змикається з безсмертям.
Третій шлях — безсмертя через заглиблення в потік буденного життя, в повсякденні справи й турботи.
Можна вказати й на інші концепції безсмертя, спрямовані на зміни законів природи: «спільна справа» (М. Федорова), пантеїзм (на кшталт ідей А. Ейнштейна та ін.), досягнення «життя після смерті» (Р. Моуді, А. Форд та ін.), а також численні містичні течії, котрі ґрунтуються на признанні реального потойбічного світу і можливості спілкування з тими, що пішли з життя. Крім того, є припущення про наявність у кожної людини своєрідного енергетичного фантому, який залишає людину незадовго до фізичної смерті, але продовжує існувати в інших вимірах. Це взагалі створює передумову для нового типу розуміння проблеми безсмертя, що пов’ язано з необхідністю самовизначення у вічному світі інформаційно-енергетичних сутностей.
Сучасна танатологія (учення про смерть) являє собою одну з галузей природнонаукового і гуманітарного знання. Інтерес до проблеми смерті пояснюється рядом причин. Одними з основних серед них слід вважати ситуацію глобальної цивілізаційної кризи, котра може призвести до самознищення людства, та значну зміну ціннісного становлення до життя і смерті людини у зв’язку із загальною ситуацією на Землі. Своєрідною реакцією на нові проблеми життя і смерті, які пов’язані з новими досягненнями науки і медицини (пересадка органів і тканин, генна інженерія, екстра- корпоральне запліднення тощо, стало формування біоетики — комплексної дисципліни, що перебуває на межі філософії, етики, біології, медицини та ряду інших дисциплін. Це відбулося поряд із підвищенням інтересу до прав людини, в тому числі й стосовно до власного тілесного і духовного буття та реакції суспільства на загрозу життя на Землі. Сьогодні біоетика охоплює такі сфери, як етичні проблеми евтаназії, декортикація, аборт, суїцид, пересадка органів, включаючи мозок, нові технології дітонародження (включаючи сурогатну вагітність), генна інженерія, статева са- моідентифікація людини, ставлення до психічного здоров’я тощо. Такі проблеми вирішуються на основі існуючих нормативних та етичних підходів у межах світових і національних традицій та правових систем.
Особлива увага приділяється евтаназії (дослівно «щаслива смерть») як новому явищу в житті суспільства, яке потребує глибокого філософського осмислення. Термін «евтаназія» з’ явився в Новий час і пов’язаний з ім’ям Ф. Бекона, який запропонував так називати легку смерть з метою припинення страждань при невиліковних хворобах. В основі цього явища лежить поняття права людини не тільки на життя, але й на смерть, що має відношення до феномену самогубства. Виділяють декілька видів евтаназії: активну, добровільну; активну недобровільну; пасивну добровільну; пасивну недобровільну.
Вирішуючи питання про законність і моральну обгрунтованість евтаназії, лікарям доводиться вирішувати дилему, відому ще з часів Гіппократа: з одного боку, лікар не повинен бути вбивцею, навіть на прохання пацієнта, однак з іншого — він повинен полегшити страждання хворого.
У контексті співвідношення життя, смерті й безсмертя особливої уваги набуває проблема сенсу життя. Якщо для релігійно- ідеалістичного світогляду такий сенс і призначення людини виноситься за її межі як засіб для досягнення потойбічної по відношенню до неї мети, то для матеріалістичного світогляду ніякого даного ззовні сенсу і призначення людське життя не має. Сенс життя особистості не існує як дещо об’ єктивне поза свідомістю цієї ж особистості. Звідси випливає, що кожен з нас повинен самостійно шукати для себе сенс свого життя, і нікому іншому доручати цієї справи не можна. Як відзначив В.Франкл, сенс не можна дати, його треба знайти. А це дає можливість визначити деякі властивості сенсу життя:
сенс життя є індивідуальним, він існує для індивіда і в кожного індивіда є свій;
сенс життя є суб’єктивним: його немає, поки суб’єкт сам не визнатить його;
сенс життя не виникає автоматично, а свідомо визначається людиною завдяки її волі та власним зусиллям.
Говорячи про проблему пошуку сенсу життя, необхідно зазначити, що ця проблема не може бути розв’язаною лише в біологічному розумінні; вона потребує розгляду її як явища соціального, тобто як сенс життя людини в суспільстві. Останнє означає, що індивідуальне життя набуває сенсу як частинка сукупного, загального життя людей. Це життя наповнюється сенсом, коли особисте щастя стає щастям інших. І навпаки, людина, яка живе лише для себе, втрачає сенс життя саме тому, що відриває своє індивідуальне життя від загальносуспільного життя.
Виходячи з місця людини у Всесвіті та її відношення до природи і космосу, необхідно конкретизувати деякі положення. Космос — поняття, вперше запропоноване і використане Пі- фагором для визначення упорядкованої єдності світу, як протилежності Хаосу. Головною властивістю Космосу вважалася гармонія сфер. В історії філософської думки використання поняття Космосу приводило або до визнання ролі творця (деміурга), або до обожування самого Космосу в дусі пантеїзму чи кос- мотеїзму. З розвитком космонавтики поняття Космосу почало пов’язуватися з освоєнням людством частини Сонячної системи і Всесвіту.
Співвідношення людини і Космосу в історії філософської думки розумілося не однаково. Починаючи з часів Птоломея домінували геоцентризм і антропоцентризм, котрі у XVII ст. змінилися на космоцентризм. Людина, особливо у XX ст., ніяк не може вважати себе сенсом Всесвіту, хоча не може змиритися з думкою про свою недосконалість у всесвітньому вимірі. Однак вона усвідомлює себе органічною частиною Космосу. Згідно з антропогенним принципом ритми Всесвіту та людини, а також розміреність функціонування цих систем близькі або співпадають. Всесвіт улаштований таким чином, що може бути зрозумілим і засвоєним людиною. Про це свідчить і синергетика: людина розглядається як міцний фактор еволюції Всесвіту, де нарощуються процеси нестабільності.
Звідси необхідність того, що певні моральні норми, які регулюють міжособистісні відносини, повинні враховувати основи взаємодії людини з природою та Космосом. Інакше кажучи, якщо Всесвіт сприяв тому, щоб людина з’ явилася й еволюціонувала, то й людина має зробити все, аби зберегти Космос та пізнати його закономірності. Йдеться, зокрема, про космічну етику, тобто певні правила поведінки людини при освоюванні космічного простору, а також при можливій зустрічі з представниками неземних цивілізацій.
Ще дві з половиною тисячі років тому Піфагор і Платон висунули учення про число як основу Космосу і про ейдос як своєрідний духовний алгоритм, на основі якого будується фізична реальність. Людина дійсно є мікрокосмосом, що вбудований у структуру макрокосмосу і має свободу вибору своєї поведінки. Це означає, що однією з головних проблем формування свідомості особистості на межі XX—XXI ст. є її самовизначення по від-
ношенню до космосу та природи, яке ґрунтується на філософському осмисленні природи.
Термін «природа» багатозначний. Ще з античних часів природа трактувалася як походження речі (ґенеза) та елементарна субстанція, сутність речі. В широкому сенсі під природою розуміється все, що існує. У вузькому — природа — це те, що породило і оточує людину, є об’ єктом пізнання.
Взаємовідносини природи й суспільства — вічна і завжди актуальна проблема філософії. Як співвідноситься людство з живою та неживою сферами планети, чи можуть вони і на далі співіснувати та розвиватися — ці питання зачіпають усі форми діяльності людини.
Людина у своїй діяльності протиставлена природі, але водночас вона є частиною і породженням великої «матері-природи». Природа ж пов’язана сама з собою, оскільки людина є її частиною. Тому культурній історії людства передувала природна передісторія, в процесі якої складалися природні передумови суспільного життя.
Але природа для людини — не лише умова її існування, не тільки сфера її перетворюючої діяльності. На цих засадах виникають і розвиваються й інші форми відносин людини з природою, зокрема, крім практичного, пізнавальне відношення, яке реалізується у формі передусім природничих наук, оціночне ставлення до природи, яке має відображення у поняттях блага, краси, добра тощо. У сучасному світі людина вперше за свою історію змушена також брати на себе відповідальність за збереження тієї частини природи, яка включена до сфери розвитку продуктивних сил суспільства і стає дедалі ширшою.
Таким чином, людина, суспільство та культура водночас і протистоять природі, і органічно в неї входять. Така суперечність породжує різне розуміння взаємовідносин людини і природи, про що йтиме мова далі.
Найзагальніше уявлення про взаємодію людини і природи дає нам поняття «навколишнє середовище», або сучасне — «довкілля». Це середовище звичайно поділяють на природне і штучне навколишнє середовище або на так звану першу, неолюднену природу, яка існує незалежно від людини та її діяльності, і ще не стала предметом практичного перетворення і є потенційним об’єктом пізнання та освоєння (інколи її називають «натуральною природою»), і другу, тобто природу, як вже охоплена практичною діяльністю людини, є її результатом, тобто середовищем культури.
До природного середовища належать гео- та біосфера, тобто ті матеріальні системи, які виникли поза і незалежно від людини, але стали або ж можуть стати об’єктом її діяльності. З початком освоєння космосу такими об’єктами можна вважати і певну частину Сонячної системи, так званий ближній космос. Отже, природне середовище не обмежується лише географічним середовищем. Поняття «географічне середовище» було введене у географію та соціальну філософію французьким вченим Ж. Ре- клю (1830—1905) та російським природознавцем Л. І. Мечніко- вим (1838—1888), братом видатного фізіолога, і до початку космічної ери воно більш-менш адекватно відображало сутність проблеми. Що ж до сьогодення, то можна вважати географічним середовищем лише ту частину природи, з якою суспільство безпосередньо контактує на певному історичному етапі; воно охоплює лише поверхню Землі, становить надзвичайно важливу, але не єдину підсистему природного середовища існування людини, про що йшла мова в одному із попередніх розділів цього посібника.
Штучне середовище охоплює матеріальні та соціальні умови життєдіяльності людини, об’ єкти естетичного і морального становлення людини до природи. Це матеріальні речі, створені людиною, які не існують у природі; рослини, тварини, виведені людиною завдяки природному добору чи генній інженерії; суспільні відносини, пов’язані з соціальною формою руху матерії і здійснювані через свідому діяльність людей, а також духовні, моральні, естетичні цінності тощо. Штучне середовище неминуче постійно наступає на природне, поглинаючи його. Це призводить до суперечностей, більш того, на думку багатьох сучасних вчених, до боротьби «двох світів» — природного й штучного.
На сьогодні людство створило штучне середовище свого існування, яке в десятки й сотні разів продуктивніше за природне середовище. До цього слід додати також техногенний вплив людини, який призводить до змін геологічних структур, створення штучних водойм, змін атмосфери і навіть свічення Землі, тобто зміни її випромінювання під впливом штучних енергетичних процесів.
Водночас природне середовище є не лише матеріальними умовами життєдіяльності людини і вихідним об’ єктом виробництва, а й об’єктом певного естетичного й морального відношення. Тому ставлення людини до природи не визначається лише утилітарними, меркантильними інтересами, воно охоплює також і розуміння глибин людської душі.
Біосфера та ноосфера. Поняття «біосфера» вперше вжито австрійським геологом Е. Зюссом ще в 1875 р. Але глибокого наукового змісту це поняття набуває вже в минулому ХХ ст., після видання праці видатного українського природознавця В. І. Вернад- ського (1863—1945) «Біосфера».
Біосфера (від. грец. біос — життя і сфейрос — сфера) — це цілісна земна оболонка, охоплена життям і якісно перетворена ним. Її структура та енергоінформаційні процеси визначаються минулою і сучасною діяльністю живих організмів. Вона зазнає також впливу космічних та глибинних підземних енергій. Просторово біосфера охоплює: тропосферу, тобто нижню частину атмосфери до 10—15 км; кору вивітрювання на 2—3 км вглибину від поверхні Землі та всю гідросферу до її максимальних глибин. За деякими підрахунками фахівців, жива речовина — «біомаса» — важить приблизно 2.42.1012 тонн.
Зростаюча роль практичної діяльності людини та її вплив на природу знаменує собою початок нового етапу геологічної історії Землі, на якому людство має вибудувати свої відносини з природою на наукових засадах, а наука — пронизувати всю діяльність суспільства, у тому числі його відносини з природою. Отже, поняття біосфера у ХХ ст. еволюціонує до розуміння ноосфери.
Поняття «ноосфера» (від грец. ноос — розум і сфейрос — сфера) виникло у 20-х роках минулого століття. Воно запропоноване французькими філософами Е. Леруа та Тейяром де Шарденом, які під «сферою розуму» розуміли вираження божественного духу. Наукову концепцію ноосфери розробив В. І. Вернад- ський. Він розумів її як сферу взаємодії суспільства й природи, в межах якої розумна людська діяльність стає головним, визначальним чинником, тобто як сферу, перебудовану колективним розумом. Людство, озброєне науковою думкою, вважав вчений, має стати вирішальною силою, яка надалі визначатиме еволюцію нашої планети.
Сутність ноосфери коротко можна сформулювати так: якщо узгодженість процесів, які відбуваються у неживій природі, забезпечується механізмами саморегуляції, то узгодженість характеристик природного середовища і суспільства може бути здійснена розумом і волею. Тобто мова йде не про руйнівне втручання в природу, а про науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя і щастя людей. Визначальним фактором має бути не стихія природного розвитку, а інтелект людини.
Вчений розглядав ноосферу як майбутній стан біосфери, оскільки людство ще далеке від такого стану. В своїй останній праці «кілька слів про ноосферу» він визначив деякі загальні умови, необхідні для створення ноосфери, зокрема: людство має стати єдиним в інформаційному й економічному зв’язках; ноосфера — явище загальнопланетарне, тому людство має прийти до цілковитої рівності рас, народів тощо; ноосфера не може бути створена до припинення війн на Землі.
Теорія ноосфери сформувалася в 20—30 роках XX ст., коли світ складався з трьох взаємопов’язаних елементів: природа — людина — суспільство. До них потім приєднується ще один суттєвий елемент — техніка, яка створена людиною і яка стала головним чинником змін на планеті (так звана техносфера), особливо з початком наприкінці 50-х років науково-технічної революції як велетенського стрибка у розвитку як науки, так і техніки. Це спричинило екологічну проблему — одну з найнебезпечніших з- поміж глобальних проблем людства. Почалась поступова руйнація відносин між людьми і їхнього ставлення до природи. Тому оптимізм сьогодні відійшов на задній план, його відтіснили, і не без підстав, песимістичні настрої і оцінки.
Таким чином, вчення про ноосферу з самого початку містило в собі елемент утопії, у ньому тісно переплетені ціннісні та бут- тєві підходи без будь-якого їх розмежування. Тому потрібно розрізняти розуміння ноосфери як утопії і як реального стану, одне не повинне заступати собою інше. І виходячи з реального стану відносин людини з природою, слушною можна вважати думку деяких сучасних вчених, у тому числі й вітчизняних, про те, що ноосфера знаменує собою початок низхідного етапу розвитку людства.
Людина, суспільство безпосередньо пов’ язані не з усією природою, а з її певною частиною — географічним середовищем, тобто з тією частиною природи (земна кора, атмосфера, вода, ґрунтовий покрив, рослинний та тваринний світ), яка залучена до виробничого процесу і використовується у матеріальному житті суспільства.
Особливістю сучасного періоду розвитку слід вважати те, що комплекс проблем навколо співвідношення людини та природи (Космосу) набув глобального, загальнопланетарного характеру. Однак це не означає наявності однакових підходів щодо джерел формування таких проблем, а також універсальних шляхів їх розв’язання. Йдеться перш за все про різні типи світоглядних настанов, на яких ґрунтується відношення до природи. Серед них можна виділити, принаймні, два таких типи, що суттєво відрізняються один від одного. Згідно з першим, який походить з релігійної свідомості, природа вважається Божім творінням, що передбачає розвиток благоговійного відношення до неї. Цим визначаються кордони втручання людини в природу, оскільки ніхто не має права робити замах на «промисел Божій».
Що стосується іншого типу, то тут природа виступає величезним природним механізмом, який необхідно пристосувати до людини, задля вирішення її життєвих проблем. Природа при цьому не має етичного статусу, «вона не храм, а майстерня, і людина в ній є робітник». Такий підхід слугує теоретичним обґрунтуванням для різноманітних проектів «підкорення» природи. Зрозуміло, що в цьому випадку передбачаються природозахисні заходи, але тільки з метою збереження ресурсів. Вчення про природу набуває строго наукової форми і всі проблеми прикликані вирішуватися фахівцями. Формування екологічної культури вважається феноменом раціональності, на основі чого і можуть бути змінені поведінка людей і їх відношення до природи.
Такий тип світоглядної установки знайшов особливе розповсюдження в сучасних умовах у зв’язку з науково-технічним прогресом, зростанням потреб і розширенням технічної можливості їх задоволення. В таких умовах виникла ситуація порочного кола: прагнення комфорту і приємностей стимулювало появу все нових і нових досягнень науково-технічної думки; це загострювало екологічні проблеми, які могли бути роз’ язані знову ж таки лише технічними засобами. Таким чином створюється ситуація «дурної безкінечності» (Гегель), в якій домінуюча система цінностей, що спрямована на задоволення потреби «мати», увійшла в глибокий конфлікт з іншою потребою людини — «бути», тобто жити і розвиватися в незалежності від того, що вона має (Е. Фром). Останнє можливе на основі системи моральних, релігійних та естетичних цінностей, які сьогодні повинні превалювати над матеріальними інтересами.
Звідси суть екологічної кризи лежить у внутрішній природі особистості та її інтересів, що пояснює певним чином психологічну неготовність мільйонів людей усвідоміти цю небезпеку. Теоретичною основою подолання кризи може бути випрацю- вання загальнолюдського екологічного імператива діяльності, побудованого на концепції коеволюції (тобто сумісної, узгодженої еволюції) природи і людства. Суть екологічного імперативу полягає в міжнародному признанні «заборонної межі» для технологічних експериментів, які несуть в собі негативні наслідки як для людини, так і для природи. Метою упровадження екологічного імперативу є досягнення коеволюції Природи і Розуму людини. Це історичне завдання, оскільки тільки його рішення спроможне забезпечити виживання людини як біологічного виду і перехід у стан ноосфери. Людина зробиться відповідальною за розвиток біосфери і суспільства, навчиться спрямовувати цей розвиток. Для цього необхідні корінні зміни характеру і типу мислення мільйонів людей, відмова від ідеї примітивного антропоцентризму, коли людські потреби можуть задовольнятися за рахунок безкінечного розширення масштабів використання природи. Темпи розвитку техніко-технологічної грані цивілізації виявилися значно вищими, ніж природна еволюція біосфери й самосвідомості людини. Гармонізація цих відносин на основі міжнародних програм, у тому числі й міжнародних юридично-правових норм, — першочергове завдання. Тривалий час ідеї цієї нової екологічної парадигми приваблювали обмежене коло науковців, і лише у 70-ті роки, під час екологічної кризи, вона набула нового осмислення. Її джерелами стали соціал-реформістські орієнтації: консерваціонізм, біоцен- тризм та екологізм. Принципами консерваціонізму є забезпечення економічного зростання, запобігання нераціональних витрат у природокористуванні та егалітарний розподіл природних ресурсів. Основна теза біоцентризму — збереження дикої природи, що має непересічну цінність незалежно від її використання. Наукова модель екологізму ґрунтується на об’єктивних природних і наукових закономірностях, людство зобов’язане забезпечувати оптимальне функціонування системи, запобігати порушенню екологічних процесів.
«Нова екологічна парадигма» була сформульована на противагу «парадигмі людської витятковості», що існувала в світогляді попередні 400 років. В основі останньої — чотирі сентенції про те, що людська істота є унікальним соціоприродним утворенням, тому що має культуру; культура змінюється значно швидше, ніж біологічні особливості людини, тому саме їй належить основна роль у соціальному розвитку індивідів та спільнот; поведінка людини зумовлена передусім соціальними, а не природними чинниками; суспільний прогрес безмежний, що уможливлює вирішення в майбутньому всіх соціальних проблем.
Всі ці постулати, прибічників «нової екологічної парадигми», засвідчили протягом ХХ століття не тільки свою обмеженість, а й теоретичну неспроможність, оскільки продовжують ігнорувати залежність суспільства від природного середовища, не усвідомлюють проблеми обмеженості природних ресурсів, що загострилися в останні десятиліття.
За своєю суттю «нова екологічна парадигма» виступила не тільки як науковий конструкт, який дозволяє описувати та пояснювати «нову соціальну реальність», тобто реальність екологічних криз та потенціальних меж економічного зростання, зміни ціннісних орієнтацій суспільства тощо, а як концепт, що акумулює, інтегрує нову систему цінностей і приписує відповідні взірці поведінки для політичної еліти та широких верств населення задля збереження природи та права людини на чисте, безпечне довкілля.
Характерною рисою «нової екологічної парадигма» є її ґрунтування на постматеріальних (нематеріальних) цінностях. «Нова екологічна парадигма» втілює у собі віру в необхідність підсилення турботи про нематеріальні цінності, які ставали ознакою глибоких соціально-політичних та економічних перетворень.
Традиційно до загальних матеріальних цінностей належить національна безпека, стабільна економіка, обороноздатність держави, закон і порядок, то постматеріальні цінності охоплюють насамперед особистісні, естетичні та інтелектуальні сторони людського життя, передбачаючи співіснування колективізму з толерантністю щодо індивідуального вибору. На противагу матеріальним цінностям, згідно з якими добробут характеризується переважно кількісними параметрами, постматеріалізм розглядає добробут крізь призму якості та безпеки життя. Так, матеріальні цінності пов’язані з таким колом проблем як охорона довкілля, гендерні та громадянські права, свобода особистого вибору, антимілітаризм.
Становлення «нової екологічної парадигми» пов’язують переважно із ціннісними трансформаціями економічно розвинених країн західного світу, упродовж останніх десятиліть нова екологічна парадигма виходить далека за їх межі. Пояснення цього феномену слід шукати не тільки в економічній, а й у соціальній та психологічній сферах, оскільки жодне сучасне суспільство не є носієм лише одного виду цінностей — матеріальних чи постма- терільних.
Таким чином, весь комплекс глобальних проблем сьогодні є провідним імперативом для поведінки людства і формування нового виду людини — гомо глобаліс. У цій ситуації на порядок денний для світового співтовариства висувається завдання не тільки негайного миру, але й союзу всіх сил: правих і лівих, консерваторів і радикалів, науки і релігії, християн і мусульман, білих і чорних і т.п. Повинно бути рішуче засуджено все те, що веде до загострення політичних, національних, релігійних та інших
суперечностей і заважає вирішенню глобальних проблем. Значну роль тут покликано відіграти духовне вдосконалення людей. Йдеться насамперед про ненасильницьке досягнення ідеалів красоти і поміркованості у відношенні споживання матеріальних благ при безмежності розвитку людських відносин, інтелектуального і духовного потенціалу людини. Якщо говорити про пріоритети нової цивілізації, то тут переваги набувають ресурсо- та енергозберігаючи технології, нові форми людського співіснування в гармонічній єдності з Природою і Космосом.
П итання для самостійного опрацювання
Змістовні особливості понять людина, індивід, індивідуальність, особистість.
Розв’язання проблеми життя, смерті і безсмертя в контексті правової культури.
Морально-правовий аспект проблеми життя і смерті.
Проблема життя, смерті і безсмертя в контексті традицій української духовної культури.
Правова основа розв’язання проблеми життя і смерті в сучасній Україні.
Філософський аспект аналізу екологічної проблеми в сучасній Україні.
Проблема «людина — природа» у філософському розумінні.
Особливості взаємовідносини свободи і відповідальності особистості в умовах розбудови правової держави.
Людина як найвища цінність суспільства.
Проблема співвідношення свободи і права.
Суть взаємодії свободи, справедливості, рівності.
Контрольні запитання
Чим відрізняється особистість від будь-якої системи у Всесвіті?
Якими є основні типи особистості?
У чому полягає парадоксальність феномену свободи особистості?
Назвіть особливості впливу на розуміння проблеми життя, смерті і безсмертя основних релігій?
Що таке евтаназія та в чому полягає її філософський зміст?
Як розумілось співвідношення людини і Космосу в історії філософської думки?
В чому полягає сутність екологічної проблеми?
Охарактеризуйте сутність концепції коеволюції?
ГОр, ■
Рекомендована література
Бердяев Н. А. Философия свободного духа / Сост. П. В. Александрова; Вступ. ст. А. Г. Мысливченко; Подгот. текста и примеч. Р. К. Медведевой. — М.: Республика. — 1994. — 480 с.
Біленчук П. Д., Гвоздецький В. Д., Сливка С. С. Філософія права: Навчальний посібник / П. Д. Біленчук, В. Д. Гвоздецький, С. С. Сливка; За ред. П. Д. Біленчука. — К.: Атіка. — 1999. — С. 107—109.
Быстрицкий Е. К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие / АН УССР, Ин-т философии. — К.: Наук. думка, 1991. — 195 с.
Воронкова В. Г. Метафізичні виміри людського буття (проблеми людини на зламі тисячоліть). — Запоріжжя, 2000. — 176 с.
Воронкова В. Г. Человек и общество в условиях социальных изменений // Гуманітарний вісник ЗДІА. — 2003. — Вип. 12. — С. 5—24.
Винославська О. В. Людські стосунки. Навч. пос. — К.: Еспада,
— 144 с. „
ГейзінгаЙ. Homo Ludens. — К.: Основи, 1994. — 250 с.
Гельвецій К. А. Про людину, її розумові здібності та її виховання. — К.: Основи, 1994. — 405 с.
Гордієнко А. Методологічні проблеми осмислення буття людини в західноєвропейських філософських концепціях другої половини ХХ століття // Філософ. і соціол. думка. — 1995. — № 5-6. — С. 244—248.
Жоль К. К. Философия и социология права. 2-ое изд. Уч. пос. — К.: Кондор, 2005. — 415 с.
Зарубіжна філософія ХХ століття. — К., 1993. — С. 228—238.
Канке В. А. Философия экономической науки. Уч. пос. — М.: Логос, 2007. — 384 с.
Катаев С.Л. Сучасне українське суспільство: Навч. пос. — К.: Атіка, 2006. — 200с.
Крилова С. Безсмертя особистості: етико-екзистенційний аспект // Філософська думка. — 1998. — № 3. — С. 111—118.
Людина в світі гуманітарного пізнання / Укл. М. Ю. Зелінсь- кий. — К.: Укр. Центр духовної культури, 1998. — 408 с.
Мунье Э. Персонализм. — М.: 1992.
Нерсесянц В. С. Философия права. Учебник для вузов. — М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА — М. — 1999. — С. 17—32.
Проблеми філософії: Респ. міжвід. наук. зб. / КДУ ім. Т. Г. Шевченка. — Вип. 89: Особистість і демократизація. — К.: Либідь,
— 104 с.
Релігія і нація в суспільному житті України й світі. зб. ст. — К.: Єспада, 2006. — 286 с.
Світ, людина, суспільство: Xрестоматія /Упоряд. І. П. Арци- шевська, Р. А. Арцишевський. — К.: К., Ірпінь: Перун, 1997. — 400 с.
Сингх Сант Кирпал. Секрет смерти. — М.: Русский университет, 1999. — 199 с.
Тарароєв Я. Людський чинник у сучасній космології // Філософська думка. — 2005. — № 5.
Тейяр де Шарден П. Феномен людини // Читанка з історії філософії у 6 книгах. — Книга 6. Зарубіжна філософія XX століття. — К., 1993. — С. 215—218.
Хамітов Н. Персоналізм та ідея безсмертя // Філософська і соціологічна думка. — 1996. — № 5, 6.
Хамитов Н. Философия: Бытие. Человек. Мир. — К.: Кондор, 2005. — 448 с.
Хамітов Н., Гармаш Л. Історія філософії: Проблема людини. Навч. пос. — К.: Кондор, 2006. — 296 с.
Шелер М. Положення людини в космосі // Читанка з історії філософії у 6 книгах. — Книга 6. Зарубіжна філософія XX століття. — К., 1993. — С. 146—151.
Щ
едрова
Г.
Мета суспільства — людина //Віче. —
1995. — № 3. — С. 22—34.
Тести для самоперевірки знань
І. Поняття «особа» позначає:
Неповторне буття людини
Спосіб взаємодії природного і соціального
Міру індивідуальності
Носія соціальних цінностей.
ІІ. Із наведених варіантів оберіть суттєві риси людської особи:
Здатність творити
Суб’єкт та об’ єкт соціальних стосунків
Особливе місце в суспільних відносинах
Особливий духовний світ
Високий рівень інтелекту.
Головною ознакою особистості є:
Характер, темперамент, психічна рухливість
Виконання людиною певних соціальних ролей
Наявність внутрішнього духовного стрижня
Здатність людини поставати суб’єктом
Слово особистість бере початок від латинського
Воїн
Громадянин
Політична тварина
Персона
Індивідуум
Людина як одиничний представник людського роду, член певної соціальної групи:
Індивід
Особистість
Індивідуальність
Соціальний тип
Громадянин
Різновид релігійної філософії, який стверджує тезу, що «Жити означає страждати»
Християнство
Мусульманство
Зороастризм
Буддизм
Єресі
Яке з понять найбільш повно виражає суть свободи?
Свобода волі
Відчуження
Рівність
Відповідальність
Необхідність
В чому відмінність між поняттями «індивід» та «особистість»?
Це тотожні поняття
Індивідом народжуються, а особистістю стають
Особистістю народжуються, а індивідом стають
Індивід — це пересічна людина, а особистість — видатна.
Вчення, що стверджує абсолютну залежність життя людини від долі:
Волюнтаризм
Фетишизм
Анімізм
Фаталізм
Сенсуалізм
Філософське переконання про те, що насолода є вище благо життя і критерій поведінки людини:
Аскетизм
Гедонізм
Утилітаризм
Прагматизм
Практицизм
Розділ 8
КУЛЬТУРА ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ
План
Поняття культури.
Структура та функції культури.
К
ультура
особистості.
Основні поняття: культура, філософія життя, філософія культури, натуралістична модель культури, класична модель культури, культурологія, некласична (модерністська) модель культури, постмодерністська модель культури, аксіологічний (ціннісний) підхід, діяльнісний підхід, структуралістський підхід, соціологічний підхід, гуманітарний підхід, матеріальна культура, духовна культура, культурні цінності, культура особистості, сутнісні сили людини, традиції, спадкоємність, інноваційність, соціальні функції культури, правова культура.
