Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
соц.философ.docx
Скачиваний:
2
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
612 Кб
Скачать
☆
  1. Проблема життя

і СМЕРТІ В ДУХОВНОМУ ДОСВІДІ ЛЮДИНИ

Життя і смерть — вічні теми духовної культури людс­тва Про них розмірковували пророки й засновники релігій, філо­софи й моралісти, діячі мистецтва та літератури, педагоги й ліка­рі. Навряд чи знайдеться людина, яка б не замислювалася про сенс свого існування, перспективу смерті й можливість безсмер­тя. Ці питання так чи інакше розглядаються і вирішуються прак­тично в всіх філософських системах.

Фактично йдеться про тріаду: життя — смерть — безсмертя, оскільки будь-які духовні системи людства виходили з ідеї супе­речливої єдності цих феноменів. Найбільша увага тут приділяла­ся смерті та досягненню безсмертя, а людське життя трактува­лось як мить, що відпущена людині для гідної підготовки до смерті і безсмертя.

За невеликим винятком майже в усі часи й усіх народів висло­влювання про життя є досить негативним. Життя — страждання (Будда, Шопенгауер); життя — сон (Веди, Платон, Лабрюйєр, Паскаль); життя — безодня зла (давньоєгипетський текст «Роз­мова людини зі своїм духом»); життя — суєта і духовна нудьга (Екклезіаст); «Життя — боротьба і мандри по чужині» (Марк Ав- релій); «Усе життя — лише ціна облудних надій» (Дідро); «Моє життя — вічна ніч,... що таке життя, як не безумство?» (К’єркегор); «Усе людське життя глибоко поринете в неправду» (Ніцше). Про це ж говорять прислів’я та приказки різних народів. Ортега-і-Гассет визначив людину не як тіло і не як дух, а як спе­цифічно людську драму.

Дійсно, в цьому сенсі життя кожної людини є драматичним і трагічним: яким би вдалим не було життя, як би довго воно не тривало — кінець його неминучий. Автор Екклезіаста так сказав про це: «Хто знаходиться між живими, тому ще залишається на­дія, оскільки і собаці живому краще, ніж мертвому левові». Епі- кур намагався вирішити це питання так: «Привчай себе до думки, що смерть не має до нас ніякого відношення. Коли ми існуємо, смерть ще не присутня, а коли смерть присутня, ми не існуємо».

Смерть та потенційне безсмертя — найбільша принада для фі­лософування, оскільки всі наші життєві справи повинні так чи ін­акше порівнюватися з вічним. Людина приречена на роздуми про смерть і цим відрізняється від тварини, яка є смертною, але не замислюється про це. Щоправда, тварина відчуває наближення смерті, але її передсмертна поведінка найчастіше нагадує болісні пошуки самотності та заспокоєння. У загальнобіологічному плані смерть взагалі може розглядатись як розплата за ускладнення біологічної системи. Кожний живий організм має механізм само­знищення, пов’ язаний з геномом, що вмикається на певному ета­пі його розвитку. В той же час існує і постійне намагання спрос­тувати цю тезу, довести, а потім і втілити в життя реальне безсмертя. Причому безсмертя активне, коли організм перебуває в постійному стані свого розквіту. Це викликає різне ставлення як до смерті, так і до життя. Однак показником людської мудрос­ті звичайно є спокійне ставлення до життя і смерті. Як відзначив Махатма Ганді: «Ми не знаємо, що краще — жити чи померти. Тому нам не слід ні занадто захоплюватися життям, ні тремтіти при думці про смерть. Ми повинні однаково ставитися до одного й до іншого. Це ідеальний варіант».

Проблема життя, смерті й безсмертя має декілька вимірів, що акцентують увагу на різних сторонах одного феномену.

Перший вимір біологічний, який ґрунтується на ідеї про по­стійну наявність життя і смерті у Всесвіті, постійне їх відтворен­ня у схожих умовах, що досить точно відображено в гіпотезі пан­спермії. Космічні аспекти життя підкреслює відоме визначення Ф. Енгельса: «Життя є спосіб існування білкових тіл, а цей спосіб існування полягає за своєю суттю в постійному самооновленні хімічних складових частин цих тіл». Народжуються, живуть і вмирають зірки, туманності, комети та інші космічні тіла, і в цьому плані не зникає ніхто і ніщо. Розглядуваний аспект най­більш розроблений у східній філософії та містичних вченнях, що виходять з принципової неможливості тільки розумом зрозуміти сенс цього всесвітнього кругообігу. Матеріалістичні концепції будуються на феномені самопородження життя та самопричин- ності.

Усвідомлення єдності життя людини й людства з усім живим на планеті, з її біосферою, а також з потенційними можливими формами життя у Всесвіті має величезне світоглядне значення. Ця ідея святості життя, права на життя для будь-якої живої істоти з причини факту свого народження належить до вічних ідеалів людства. Тобто весь Всесвіт і Земля розглядаються як живі істо­ти, а втручання в закони їх життя здатне привести до екологічної кризи. Людина постає як мала частина цього живого Всесвіту, мікрокосм, що увібрав у себе все багатство макрокосму.

Другий вимір проблеми пов’язаний з розумінням специфіки людського життя та його відмінності від життя всього живого. У чому ж суть цієї специфіки? Найчастіше вважають, що її ви­значає усвідомлення факту майбутньої смерті: ми знаємо про це й шукаємо шлях до безсмертя. Все інше живе тихо й мирно заве­ршує свій шлях, встигнувши відтворити нове життя. Людина ж приречена на постійні болісні роздуми про сенс життя. Почасти це вірно, але як бути з фактом смерті новонародженої дитини, яка не встигла ще нічого зрозуміти, або з людиною, в якої пору­шена психіка? Чи вважати початком життя людини момент за­чаття, чи момент народження?

Очевидно, що специфіка життя, смерті і безсмертя людини прямо не пов’язана з розумом та його проявами, з успіхами і до­сягненнями людини упродовж життя, з оцінкою її сучасниками та нащадками. Смерть багатьох геніїв у ранньому віці, безпереч­но, є трагічною, але при цьому немає підстав вважати, що коли б воно було продовжене, то це дало б світові щось більш геніальне. У цьому плані життя і смерть не охоплюються категоріями раці­онального пізнання, не втискуються в межі суворої детермінова­ної моделі світу й людини. Розмірковувати про ці поняття на ра­ціональному рівні можна лише до певної межі, яка обумовлена власною зацікавленістю та спроможністю кожної людини до ір­раціонального, інтуїтивного осягнення граничних меж людського буття. Унікальність людини, її неповторність знаходять тут най­вищий прояв, які при роздумах про життя і смерть створюють рі­зноманітність людських сенсів буття.

Третій вимір цієї проблеми пов’язаний з ідеєю безсмертя. Ви­діляють декілька видів безсмертя.

Перший вид безсмертя — у генах нащадків, близький перева­жній більшості людей. Одним з міцних потягів людини є бажан­ня побачити свої особливості в дітях, онуках і правнуках. З цим пов’ язують наслідування не тільки фізичних, але й моральних якостей, а також здібностей до певних видів діяльності.

Другий вид безсмертя — муміфікація тіла з метою вічного його збереження. Досвід єгипетських фараонів, практика су­часного бальзамування свідчать про те, що в ряді цивілізацій це вважається прийнятим. Досягнення техніки кінця ХХ ст. зробили можливою кріогенезацію (глибоке заморожування) тіл померлих з тим, щоб лікарі майбутнього їх оживлять і виліку­ють хвороби, які сьогодні не лікуються. Подібна фетишизація людської тілесності характерна переважно для тоталітарних суспільств, де геронтократія (влада старців) стає основою ста­більної держави.

Третій вид безсмертя — покладання на «розчинення» тіла й духу померлого у Всесвіті, входження їх у космічне «тіло», у віч­ний кругообіг матерії. Це характерне для деяких східних цивілі­зацій, зокрема японської. До такого рішення схиляється ісламсь­ка модель ставлення до життя і смерті та різноманітні матеріалістичні або точніше натуралістичні концепції. Йдеться про втрату особистісних якостей і збереження частин колишньо­го тіла, котрі можуть увійти до складу інших організмів.

Четвертий вид безсмертя пов’язаний з результатами життє­вої творчості людини. Наукове відкриття, створення талановито­го взірця літератури чи мистецтва, демонстрація державної муд­рості, видатна військова перемога тощо — все це залишає ім’я людини в пам’яті нащадків. Однак у пам’яті людей зберігаються як імена героїв, творців та пророків, так й імена найжорстокіших тиранів і видатних злочинців. А це ставить питання про неодно­значність оцінки масштабів особистості людини.

П’ ятий вид безсмертя досягається за допомогою «змін стану свідомості». Здебільшого основному вони є продуктом системи психотренінгу та медитації, прийнятих переважно у східних релі­гіях і цивілізаціях. Тут можливі «прориви» в нові виміри просто­ру й часу, мандрівки в минуле й майбутнє, екстаз і просвітлення, містичне відчуття причетності до Вічності.

Можна стверджувати, що сенс смерті й безсмертя, а також шляхи їх досягнення, є зворотною стороною проблеми сенсу життя. Очевидно, що ці питання вирішуються по-різному, залеж­но від провідної культурно-світоглядної установки. Значна роль тут належить особливостям цивілізацій, національно-культурних традицій, релігійних орієнтацій тощо. Великий інтерес становить вплив на проблеми сенсу життя, смерті й безсмертя основних ре­лігійних напрямків — християнства, ісламу і буддизму та пов’ язаних з ними цивілізацій.

Християнське розуміння даної проблеми виходить з положення Старого Завіту «День смерті кращий, ніж день народження» й запо­віді Христа з Нового Завіту: «...я тримаю ключі від пекла і смерті». Боголюдська сутність християнства знаходить прояв у тому, що безсмертя особистості як цілісної істоти можливе тільки через воск­ресіння. Шлях до нього відкритий спокутуваною жертвою Христа через хрест і воскресіння. Це сфера тайни й дива, оскільки людина виводиться зі сфери дії природно-космічних сил та стихій і стає як особистість обличчям до Бога, який теж є особистістю.

Таким чином, метою життя людини є обожнення, шлях до ві­чного життя. Без усвідомлення цього земне життя перетворюєть­ся на сон. По суті воно є лише підготовкою до вічного життя, яке очікує кожного. Однак це не є трагедією, а лише переходом в ін­ший світ, де вже перебувають міріади душ, добрих і злих і де ко­жна нова душа входить на радість або страждання. Тобто смерть руйнує не тіло, а тлінність його, і тому вона — не кінець, а поча­ток вічного життя.

Розуміння безсмертя християнство пов’язує з образом «Вічно­го жида» Агасфера. Коли Ісус з хрестом йшов на Голгофу і захо­тів відпочити, Агасфер, який стояв серед інших, сказав: «Іди, іди», за що його було покарано — відмовлено у спокої могили. Він став приреченим ку у вік блукати по світу, очікуючи другого приходу Христа, який лише один може позбавити Агасфера ви­мушеного і осоружного безсмертя.

Християнство категорично засуджує самогубство, оскільки людина не належить собі, її життя і смерть «у волі Божій».

Іслам виходить з факту створення людини волею всемогутього Аллаха, який передусім є милосердним. На відміну від християнст­ва, земне життя в ісламі оцінюється високо. Разом із тим в Останній день усе буде знищено, а померлі оживуть і стануть перед Аллахом для остаточного суду. Віра в потойбічне життя є необхідною, оскі­льки в такому разі людина буде оцінювати свої вчинки не з точки зору власного інтересу, а з точки зору вічної перспективи.

Руйнування всього Всесвіту в день Справедливого суду пе­редбачає створення нового досконалого світу. Про кожну людину буде поданий «запис» діянь та думок і винесений відповідний вирок. Таким чином запанує принцип верховенства законів мора­лі й розуму над фізичними закономірностями. Морально чиста людина не може перебувати у принизливому стані, як це має від­буватися в реальному житті. Іслам категорично забороняє само­губство. Запитувати Аллаха про смертний час не можна, оскільки тільки він знає про це.

У буддизмі ставлення до смерті й безсмертя значно відрізня­ється від християнського та ісламського. Сам Будда відмовлявся відповідати на запитання: смертний чи безсмертний той, хто пі­знав істину? може бути той, хто пізнав істину смертним і безсме­ртним одночасно? По суті визнається лише один вид «дивного безсмертя» — нірвана як утілення трансцендентного Надбуття, Абсолютного Початку, який не має атрибутів. Особистість роз­глядається як сума драхм, що знаходяться у постійному потоці перевтілювань. Звідси випливає безглуздість ланцюга природних народжувань. «Дхаммапада» стверджує, що народження знову і знову є болісним, тому і життя — це страждання. Виходом стає шлях досягнення нірвани, або прорив ланцюга безкінечних пере­роджень і досягнення просвітління, блаженного «острова», що знаходиться в глибині людського серця. Символ нірвани — зага- снення огню життя, що вічно жервіє, — виражає сутність будди- стського розуміння смерті і безсмертя. Як говорив Будда: «Один день життя людини, що побачила безсмертну стезю, кращий від столітнього існування людини, якій не довелося бачити вищого життя».

Подібне спокійне ставлення до життя, смерті й безсмертя, по­тяг до просвітління та визволення від зла характерне і для інших східних релігій та культів. У зв’язку з цим змінюється і ставлення до самогубства: воно вважається не стільки гріховним, скільки безглуздим, адже не визволяє людину від кола народжувань і смертей (сансара), а тільки приводить до народження в більш ни­зькому втіленні. Треба подолати цю прихильність до своєї особи­стості, оскільки, за словами Будди, «природа особистості є безпе­рервна смерть». Звільнення при житті від причин страждань і влади свого «я» — кращий шлях досягнення безсмертя.

Історія духовного життя людства містить й інші — нерелігійні й атеїстичні підходи щодо розуміння проблеми життя, смерті, безсмертя. В цілому тут можна виділити декілька альтернативних шляхів розв’ язання цієї проблеми.

Перший шлях — це прийняти підтверджувану наукою і здо­ровим глуздом думку про те, що у світі неможливе остаточне знищення навіть елементарної частини, а діють закони збере­ження. Зберігається речовина, енергія, інформація та організа­ція складних систем. Таким чином частини нашого «я» після смерті увійдуть у вічний кругообіг буття і в цьому смислі бу­дуть безсмертними. Щоправда, вони не будуть володіти свідо­містю, душею, з якою пов’язане наше «я». Більше того, такий вид безсмертя набувається людиною протягом усього життя, що можна висловити парадоксальною думкою: ми живемо ли­ше тому, що кожну секунду вмираємо. Дійсно, щодня відми­рають еритроцити у крові, клітини епітелію на наших слизо­вих, випадає волосся тощо. Тому зафіксувати життя і смерть як абсолютні протилежності у принципі неможливо: це дві сторо­ни єдиного процесу.

Перед обличчям смерті всі рівні, вона знімає ту нерівність, на якій ґрунтується земне життя. Тому спокійне сприйняття думки про відсутність вічного життя мого «я» і розуміння неминучості злиття з «байдужою» природою є одним із шляхів нерелігійного підходу до проблеми безсмертя. Правда, в такому разі виникає проблема Абсолюту як критерію своїх моральних рішень.

Другий шлях — досягнення безсмертя в людських справах, у плодах матеріального й духовного виробництва. Раціональною основою такого шляху є думка про безсмертя людства та про його космічне призначення. Якщо ж виходити з того, що для людства реальним є самознищення в результаті термоядерної чи екологічної катастрофи або загибель унаслідок космічних ката- клізмів, то це питання залишається відкритим. Серед ідеалів і рушійних сил такого виду безсмертя найчастіше виділяється боротьба за визволення людства від класового або соціального пригнічення, боротьба за національну незалежність та держав­ність тощо. Це надає людині вищого сенсу життя, який змика­ється з безсмертям.

Третій шлях — безсмертя через заглиблення в потік буденно­го життя, в повсякденні справи й турботи.

Можна вказати й на інші концепції безсмертя, спрямовані на зміни законів природи: «спільна справа» (М. Федорова), пантеїзм (на кшталт ідей А. Ейнштейна та ін.), досягнення «життя після смерті» (Р. Моуді, А. Форд та ін.), а також чис­ленні містичні течії, котрі ґрунтуються на признанні реального потойбічного світу і можливості спілкування з тими, що пішли з життя. Крім того, є припущення про наявність у кожної лю­дини своєрідного енергетичного фантому, який залишає люди­ну незадовго до фізичної смерті, але продовжує існувати в ін­ших вимірах. Це взагалі створює передумову для нового типу розуміння проблеми безсмертя, що пов’ язано з необхідністю самовизначення у вічному світі інформаційно-енергетичних сутностей.

Сучасна танатологія (учення про смерть) являє собою одну з галузей природнонаукового і гуманітарного знання. Інтерес до проблеми смерті пояснюється рядом причин. Одними з основних серед них слід вважати ситуацію глобальної цивілізаційної кризи, котра може призвести до самознищення людства, та значну зміну ціннісного становлення до життя і смерті людини у зв’язку із за­гальною ситуацією на Землі. Своєрідною реакцією на нові про­блеми життя і смерті, які пов’язані з новими досягненнями науки і медицини (пересадка органів і тканин, генна інженерія, екстра- корпоральне запліднення тощо, стало формування біоетики — комплексної дисципліни, що перебуває на межі філософії, етики, біології, медицини та ряду інших дисциплін. Це відбулося поряд із підвищенням інтересу до прав людини, в тому числі й стосовно до власного тілесного і духовного буття та реакції суспільства на загрозу життя на Землі. Сьогодні біоетика охоплює такі сфери, як етичні проблеми евтаназії, декортикація, аборт, суїцид, пересадка органів, включаючи мозок, нові технології дітонародження (включаючи сурогатну вагітність), генна інженерія, статева са- моідентифікація людини, ставлення до психічного здоров’я тощо. Такі проблеми вирішуються на основі існуючих нормативних та етичних підходів у межах світових і національних традицій та правових систем.

Особлива увага приділяється евтаназії (дослівно «щаслива смерть») як новому явищу в житті суспільства, яке потребує гли­бокого філософського осмислення. Термін «евтаназія» з’ явився в Новий час і пов’язаний з ім’ям Ф. Бекона, який запропонував так називати легку смерть з метою припинення страждань при неви­ліковних хворобах. В основі цього явища лежить поняття права людини не тільки на життя, але й на смерть, що має відношення до феномену самогубства. Виділяють декілька видів евтаназії: активну, добровільну; активну недобровільну; пасивну доброві­льну; пасивну недобровільну.

Вирішуючи питання про законність і моральну обгрунтова­ність евтаназії, лікарям доводиться вирішувати дилему, відому ще з часів Гіппократа: з одного боку, лікар не повинен бути вби­вцею, навіть на прохання пацієнта, однак з іншого — він повинен полегшити страждання хворого.

У контексті співвідношення життя, смерті й безсмертя особ­ливої уваги набуває проблема сенсу життя. Якщо для релігійно- ідеалістичного світогляду такий сенс і призначення людини ви­носиться за її межі як засіб для досягнення потойбічної по від­ношенню до неї мети, то для матеріалістичного світогляду ніяко­го даного ззовні сенсу і призначення людське життя не має. Сенс життя особистості не існує як дещо об’ єктивне поза свідомістю цієї ж особистості. Звідси випливає, що кожен з нас повинен са­мостійно шукати для себе сенс свого життя, і нікому іншому до­ручати цієї справи не можна. Як відзначив В.Франкл, сенс не можна дати, його треба знайти. А це дає можливість визначити деякі властивості сенсу життя:

  1. сенс життя є індивідуальним, він існує для індивіда і в кож­ного індивіда є свій;

  2. сенс життя є суб’єктивним: його немає, поки суб’єкт сам не визнатить його;

  3. сенс життя не виникає автоматично, а свідомо визначається людиною завдяки її волі та власним зусиллям.

Говорячи про проблему пошуку сенсу життя, необхідно зазна­чити, що ця проблема не може бути розв’язаною лише в біологі­чному розумінні; вона потребує розгляду її як явища соціального, тобто як сенс життя людини в суспільстві. Останнє означає, що індивідуальне життя набуває сенсу як частинка сукупного, зага­льного життя людей. Це життя наповнюється сенсом, коли осо­бисте щастя стає щастям інших. І навпаки, людина, яка живе ли­ше для себе, втрачає сенс життя саме тому, що відриває своє індивідуальне життя від загальносуспільного життя.

Виходячи з місця людини у Всесвіті та її відношення до природи і космосу, необхідно конкретизувати деякі положен­ня. Космос — поняття, вперше запропоноване і використане Пі- фагором для визначення упорядкованої єдності світу, як проти­лежності Хаосу. Головною властивістю Космосу вважалася гармонія сфер. В історії філософської думки використання по­няття Космосу приводило або до визнання ролі творця (деміур­га), або до обожування самого Космосу в дусі пантеїзму чи кос- мотеїзму. З розвитком космонавтики поняття Космосу почало пов’язуватися з освоєнням людством частини Сонячної системи і Всесвіту.

Співвідношення людини і Космосу в історії філософської ду­мки розумілося не однаково. Починаючи з часів Птоломея домі­нували геоцентризм і антропоцентризм, котрі у XVII ст. змінили­ся на космоцентризм. Людина, особливо у XX ст., ніяк не може вважати себе сенсом Всесвіту, хоча не може змиритися з думкою про свою недосконалість у всесвітньому вимірі. Однак вона усві­домлює себе органічною частиною Космосу. Згідно з антропо­генним принципом ритми Всесвіту та людини, а також розміре­ність функціонування цих систем близькі або співпадають. Всесвіт улаштований таким чином, що може бути зрозумілим і засвоєним людиною. Про це свідчить і синергетика: людина роз­глядається як міцний фактор еволюції Всесвіту, де нарощуються процеси нестабільності.

Звідси необхідність того, що певні моральні норми, які регу­люють міжособистісні відносини, повинні враховувати основи взаємодії людини з природою та Космосом. Інакше кажучи, якщо Всесвіт сприяв тому, щоб людина з’ явилася й еволюціонувала, то й людина має зробити все, аби зберегти Космос та пізнати його закономірності. Йдеться, зокрема, про космічну етику, тобто пев­ні правила поведінки людини при освоюванні космічного прос­тору, а також при можливій зустрічі з представниками неземних цивілізацій.

Ще дві з половиною тисячі років тому Піфагор і Платон вису­нули учення про число як основу Космосу і про ейдос як своєрід­ний духовний алгоритм, на основі якого будується фізична реа­льність. Людина дійсно є мікрокосмосом, що вбудований у структуру макрокосмосу і має свободу вибору своєї поведінки. Це означає, що однією з головних проблем формування свідомо­сті особистості на межі XX—XXI ст. є її самовизначення по від-

ношенню до космосу та природи, яке ґрунтується на філософсь­кому осмисленні природи.

Термін «природа» багатозначний. Ще з античних часів приро­да трактувалася як походження речі (ґенеза) та елементарна суб­станція, сутність речі. В широкому сенсі під природою розумі­ється все, що існує. У вузькому — природа — це те, що породило і оточує людину, є об’ єктом пізнання.

Взаємовідносини природи й суспільства — вічна і завжди ак­туальна проблема філософії. Як співвідноситься людство з жи­вою та неживою сферами планети, чи можуть вони і на далі спі­віснувати та розвиватися — ці питання зачіпають усі форми діяльності людини.

Людина у своїй діяльності протиставлена природі, але водно­час вона є частиною і породженням великої «матері-природи». Природа ж пов’язана сама з собою, оскільки людина є її части­ною. Тому культурній історії людства передувала природна пе­редісторія, в процесі якої складалися природні передумови суспі­льного життя.

Але природа для людини — не лише умова її існування, не тільки сфера її перетворюючої діяльності. На цих засадах вини­кають і розвиваються й інші форми відносин людини з приро­дою, зокрема, крім практичного, пізнавальне відношення, яке ре­алізується у формі передусім природничих наук, оціночне ставлення до природи, яке має відображення у поняттях блага, краси, добра тощо. У сучасному світі людина вперше за свою іс­торію змушена також брати на себе відповідальність за збере­ження тієї частини природи, яка включена до сфери розвитку продуктивних сил суспільства і стає дедалі ширшою.

Таким чином, людина, суспільство та культура водночас і протистоять природі, і органічно в неї входять. Така суперечність породжує різне розуміння взаємовідносин людини і природи, про що йтиме мова далі.

Найзагальніше уявлення про взаємодію людини і природи дає нам поняття «навколишнє середовище», або сучасне — «довкіл­ля». Це середовище звичайно поділяють на природне і штучне навколишнє середовище або на так звану першу, неолюднену природу, яка існує незалежно від людини та її діяльності, і ще не стала предметом практичного перетворення і є потенційним об’єктом пізнання та освоєння (інколи її називають «натураль­ною природою»), і другу, тобто природу, як вже охоплена прак­тичною діяльністю людини, є її результатом, тобто середовищем культури.

До природного середовища належать гео- та біосфера, тобто ті матеріальні системи, які виникли поза і незалежно від людини, але стали або ж можуть стати об’єктом її діяльності. З початком освоєння космосу такими об’єктами можна вважати і певну час­тину Сонячної системи, так званий ближній космос. Отже, при­родне середовище не обмежується лише географічним середови­щем. Поняття «географічне середовище» було введене у географію та соціальну філософію французьким вченим Ж. Ре- клю (1830—1905) та російським природознавцем Л. І. Мечніко- вим (1838—1888), братом видатного фізіолога, і до початку кос­мічної ери воно більш-менш адекватно відображало сутність проблеми. Що ж до сьогодення, то можна вважати географічним середовищем лише ту частину природи, з якою суспільство без­посередньо контактує на певному історичному етапі; воно охоп­лює лише поверхню Землі, становить надзвичайно важливу, але не єдину підсистему природного середовища існування люди­ни, про що йшла мова в одному із попередніх розділів цього по­сібника.

Штучне середовище охоплює матеріальні та соціальні умови життєдіяльності людини, об’ єкти естетичного і морального ста­новлення людини до природи. Це матеріальні речі, створені лю­диною, які не існують у природі; рослини, тварини, виведені лю­диною завдяки природному добору чи генній інженерії; суспільні відносини, пов’язані з соціальною формою руху матерії і здійс­нювані через свідому діяльність людей, а також духовні, мораль­ні, естетичні цінності тощо. Штучне середовище неминуче по­стійно наступає на природне, поглинаючи його. Це призводить до суперечностей, більш того, на думку багатьох сучасних вчених, до боротьби «двох світів» — природного й штучного.

На сьогодні людство створило штучне середовище свого існу­вання, яке в десятки й сотні разів продуктивніше за природне се­редовище. До цього слід додати також техногенний вплив люди­ни, який призводить до змін геологічних структур, створення штучних водойм, змін атмосфери і навіть свічення Землі, тобто зміни її випромінювання під впливом штучних енергетичних процесів.

Водночас природне середовище є не лише матеріальними умовами життєдіяльності людини і вихідним об’ єктом виробниц­тва, а й об’єктом певного естетичного й морального відношення. Тому ставлення людини до природи не визначається лише утилі­тарними, меркантильними інтересами, воно охоплює також і ро­зуміння глибин людської душі.

Біосфера та ноосфера. Поняття «біосфера» вперше вжито авс­трійським геологом Е. Зюссом ще в 1875 р. Але глибокого науко­вого змісту це поняття набуває вже в минулому ХХ ст., після ви­дання праці видатного українського природознавця В. І. Вернад- ського (1863—1945) «Біосфера».

Біосфера (від. грец. біос — життя і сфейрос — сфера) — це цілісна земна оболонка, охоплена життям і якісно перетворена ним. Її структура та енергоінформаційні процеси визначаються минулою і сучасною діяльністю живих організмів. Вона зазнає також впливу космічних та глибинних підземних енергій. Прос­торово біосфера охоплює: тропосферу, тобто нижню частину ат­мосфери до 10—15 км; кору вивітрювання на 2—3 км вглибину від поверхні Землі та всю гідросферу до її максимальних глибин. За деякими підрахунками фахівців, жива речовина — «біома­са» — важить приблизно 2.42.1012 тонн.

Зростаюча роль практичної діяльності людини та її вплив на природу знаменує собою початок нового етапу геологічної історії Землі, на якому людство має вибудувати свої відносини з приро­дою на наукових засадах, а наука — пронизувати всю діяльність суспільства, у тому числі його відносини з природою. Отже, по­няття біосфера у ХХ ст. еволюціонує до розуміння ноосфери.

Поняття «ноосфера» (від грец. ноос — розум і сфейрос — сфера) виникло у 20-х роках минулого століття. Воно запропоно­ване французькими філософами Е. Леруа та Тейяром де Шарде­ном, які під «сферою розуму» розуміли вираження божественно­го духу. Наукову концепцію ноосфери розробив В. І. Вернад- ський. Він розумів її як сферу взаємодії суспільства й природи, в межах якої розумна людська діяльність стає головним, визнача­льним чинником, тобто як сферу, перебудовану колективним ро­зумом. Людство, озброєне науковою думкою, вважав вчений, має стати вирішальною силою, яка надалі визначатиме еволюцію на­шої планети.

Сутність ноосфери коротко можна сформулювати так: якщо узгодженість процесів, які відбуваються у неживій природі, за­безпечується механізмами саморегуляції, то узгодженість харак­теристик природного середовища і суспільства може бути здійс­нена розумом і волею. Тобто мова йде не про руйнівне втручання в природу, а про науково обґрунтоване збереження на Землі умов для життя і щастя людей. Визначальним фактором має бути не стихія природного розвитку, а інтелект людини.

Вчений розглядав ноосферу як майбутній стан біосфери, оскі­льки людство ще далеке від такого стану. В своїй останній праці «кілька слів про ноосферу» він визначив деякі загальні умови, необхідні для створення ноосфери, зокрема: людство має стати єдиним в інформаційному й економічному зв’язках; ноосфера — явище загальнопланетарне, тому людство має прийти до цілкови­тої рівності рас, народів тощо; ноосфера не може бути створена до припинення війн на Землі.

Теорія ноосфери сформувалася в 20—30 роках XX ст., коли світ складався з трьох взаємопов’язаних елементів: природа — людина — суспільство. До них потім приєднується ще один сут­тєвий елемент — техніка, яка створена людиною і яка стала голо­вним чинником змін на планеті (так звана техносфера), особливо з початком наприкінці 50-х років науково-технічної революції як велетенського стрибка у розвитку як науки, так і техніки. Це спричинило екологічну проблему — одну з найнебезпечніших з- поміж глобальних проблем людства. Почалась поступова руйна­ція відносин між людьми і їхнього ставлення до природи. Тому оптимізм сьогодні відійшов на задній план, його відтіснили, і не без підстав, песимістичні настрої і оцінки.

Таким чином, вчення про ноосферу з самого початку містило в собі елемент утопії, у ньому тісно переплетені ціннісні та бут- тєві підходи без будь-якого їх розмежування. Тому потрібно роз­різняти розуміння ноосфери як утопії і як реального стану, одне не повинне заступати собою інше. І виходячи з реального стану відносин людини з природою, слушною можна вважати думку деяких сучасних вчених, у тому числі й вітчизняних, про те, що ноосфера знаменує собою початок низхідного етапу розвитку людства.

Людина, суспільство безпосередньо пов’ язані не з усією при­родою, а з її певною частиною — географічним середовищем, тобто з тією частиною природи (земна кора, атмосфера, вода, ґрунтовий покрив, рослинний та тваринний світ), яка залучена до виробничого процесу і використовується у матеріальному житті суспільства.

Особливістю сучасного періоду розвитку слід вважати те, що комплекс проблем навколо співвідношення людини та природи (Космосу) набув глобального, загальнопланетарного характеру. Однак це не означає наявності однакових підходів щодо джерел формування таких проблем, а також універсальних шляхів їх розв’язання. Йдеться перш за все про різні типи світоглядних на­станов, на яких ґрунтується відношення до природи. Серед них можна виділити, принаймні, два таких типи, що суттєво відріз­няються один від одного. Згідно з першим, який походить з релі­гійної свідомості, природа вважається Божім творінням, що пе­редбачає розвиток благоговійного відношення до неї. Цим визна­чаються кордони втручання людини в природу, оскільки ніхто не має права робити замах на «промисел Божій».

Що стосується іншого типу, то тут природа виступає величез­ним природним механізмом, який необхідно пристосувати до людини, задля вирішення її життєвих проблем. Природа при цьому не має етичного статусу, «вона не храм, а майстерня, і лю­дина в ній є робітник». Такий підхід слугує теоретичним обґрун­туванням для різноманітних проектів «підкорення» природи. Зрозуміло, що в цьому випадку передбачаються природозахисні заходи, але тільки з метою збереження ресурсів. Вчення про при­роду набуває строго наукової форми і всі проблеми прикликані вирішуватися фахівцями. Формування екологічної культури вва­жається феноменом раціональності, на основі чого і можуть бути змінені поведінка людей і їх відношення до природи.

Такий тип світоглядної установки знайшов особливе розпо­всюдження в сучасних умовах у зв’язку з науково-технічним прогресом, зростанням потреб і розширенням технічної можли­вості їх задоволення. В таких умовах виникла ситуація порочного кола: прагнення комфорту і приємностей стимулювало появу все нових і нових досягнень науково-технічної думки; це загострю­вало екологічні проблеми, які могли бути роз’ язані знову ж таки лише технічними засобами. Таким чином створюється ситуація «дурної безкінечності» (Гегель), в якій домінуюча система цінно­стей, що спрямована на задоволення потреби «мати», увійшла в глибокий конфлікт з іншою потребою людини — «бути», тобто жити і розвиватися в незалежності від того, що вона має (Е. Фром). Останнє можливе на основі системи моральних, релі­гійних та естетичних цінностей, які сьогодні повинні превалюва­ти над матеріальними інтересами.

Звідси суть екологічної кризи лежить у внутрішній природі особистості та її інтересів, що пояснює певним чином психоло­гічну неготовність мільйонів людей усвідоміти цю небезпеку. Теоретичною основою подолання кризи може бути випрацю- вання загальнолюдського екологічного імператива діяльності, побудованого на концепції коеволюції (тобто сумісної, узго­дженої еволюції) природи і людства. Суть екологічного імпера­тиву полягає в міжнародному признанні «заборонної межі» для технологічних експериментів, які несуть в собі негативні нас­лідки як для людини, так і для природи. Метою упровадження екологічного імперативу є досягнення коеволюції Природи і Ро­зуму людини. Це історичне завдання, оскільки тільки його рі­шення спроможне забезпечити виживання людини як біологіч­ного виду і перехід у стан ноосфери. Людина зробиться відпові­дальною за розвиток біосфери і суспільства, навчиться спря­мовувати цей розвиток. Для цього необхідні корінні зміни хара­ктеру і типу мислення мільйонів людей, відмова від ідеї примі­тивного антропоцентризму, коли людські потреби можуть задо­вольнятися за рахунок безкінечного розширення масштабів використання природи. Темпи розвитку техніко-технологічної грані цивілізації виявилися значно вищими, ніж природна ево­люція біосфери й самосвідомості людини. Гармонізація цих від­носин на основі міжнародних програм, у тому числі й міжнаро­дних юридично-правових норм, — першочергове завдання. Тривалий час ідеї цієї нової екологічної парадигми приваблюва­ли обмежене коло науковців, і лише у 70-ті роки, під час еколо­гічної кризи, вона набула нового осмислення. Її джерелами ста­ли соціал-реформістські орієнтації: консерваціонізм, біоцен- тризм та екологізм. Принципами консерваціонізму є забезпе­чення економічного зростання, запобігання нераціональних ви­трат у природокористуванні та егалітарний розподіл природних ресурсів. Основна теза біоцентризму — збереження дикої при­роди, що має непересічну цінність незалежно від її використан­ня. Наукова модель екологізму ґрунтується на об’єктивних при­родних і наукових закономірностях, людство зобов’язане забезпечувати оптимальне функціонування системи, запобігати порушенню екологічних процесів.

«Нова екологічна парадигма» була сформульована на проти­вагу «парадигмі людської витятковості», що існувала в світогляді попередні 400 років. В основі останньої — чотирі сентенції про те, що людська істота є унікальним соціоприродним утворенням, тому що має культуру; культура змінюється значно швидше, ніж біологічні особливості людини, тому саме їй належить основна роль у соціальному розвитку індивідів та спільнот; поведінка лю­дини зумовлена передусім соціальними, а не природними чинни­ками; суспільний прогрес безмежний, що уможливлює вирішення в майбутньому всіх соціальних проблем.

Всі ці постулати, прибічників «нової екологічної парадигми», засвідчили протягом ХХ століття не тільки свою обмеженість, а й теоретичну неспроможність, оскільки продовжують ігнорувати залежність суспільства від природного середовища, не усвідом­люють проблеми обмеженості природних ресурсів, що загостри­лися в останні десятиліття.

За своєю суттю «нова екологічна парадигма» виступила не тільки як науковий конструкт, який дозволяє описувати та пояс­нювати «нову соціальну реальність», тобто реальність екологіч­них криз та потенціальних меж економічного зростання, зміни ціннісних орієнтацій суспільства тощо, а як концепт, що акуму­лює, інтегрує нову систему цінностей і приписує відповідні взірці поведінки для політичної еліти та широких верств населення зад­ля збереження природи та права людини на чисте, безпечне до­вкілля.

Характерною рисою «нової екологічної парадигма» є її ґрун­тування на постматеріальних (нематеріальних) цінностях. «Нова екологічна парадигма» втілює у собі віру в необхідність підси­лення турботи про нематеріальні цінності, які ставали ознакою глибоких соціально-політичних та економічних перетворень.

Традиційно до загальних матеріальних цінностей належить національна безпека, стабільна економіка, обороноздатність дер­жави, закон і порядок, то постматеріальні цінності охоплюють насамперед особистісні, естетичні та інтелектуальні сторони людського життя, передбачаючи співіснування колективізму з толерантністю щодо індивідуального вибору. На противагу мате­ріальним цінностям, згідно з якими добробут характеризується переважно кількісними параметрами, постматеріалізм розглядає добробут крізь призму якості та безпеки життя. Так, матеріальні цінності пов’язані з таким колом проблем як охорона довкілля, гендерні та громадянські права, свобода особистого вибору, ан­тимілітаризм.

Становлення «нової екологічної парадигми» пов’язують пере­важно із ціннісними трансформаціями економічно розвинених країн західного світу, упродовж останніх десятиліть нова еколо­гічна парадигма виходить далека за їх межі. Пояснення цього фе­номену слід шукати не тільки в економічній, а й у соціальній та психологічній сферах, оскільки жодне сучасне суспільство не є носієм лише одного виду цінностей — матеріальних чи постма- терільних.

Таким чином, весь комплекс глобальних проблем сьогодні є провідним імперативом для поведінки людства і формування но­вого виду людини — гомо глобаліс. У цій ситуації на порядок денний для світового співтовариства висувається завдання не тільки негайного миру, але й союзу всіх сил: правих і лівих, кон­серваторів і радикалів, науки і релігії, християн і мусульман, бі­лих і чорних і т.п. Повинно бути рішуче засуджено все те, що ве­де до загострення політичних, національних, релігійних та інших

суперечностей і заважає вирішенню глобальних проблем. Значну роль тут покликано відіграти духовне вдосконалення людей. Йдеться насамперед про ненасильницьке досягнення ідеалів кра­соти і поміркованості у відношенні споживання матеріальних благ при безмежності розвитку людських відносин, інтелектуа­льного і духовного потенціалу людини. Якщо говорити про пріо­ритети нової цивілізації, то тут переваги набувають ресурсо- та енергозберігаючи технології, нові форми людського співіснуван­ня в гармонічній єдності з Природою і Космосом.

П итання для самостійного опрацювання

  1. Змістовні особливості понять людина, індивід, індивідуальність, особистість.

  2. Розв’язання проблеми життя, смерті і безсмертя в контексті пра­вової культури.

  3. Морально-правовий аспект проблеми життя і смерті.

  4. Проблема життя, смерті і безсмертя в контексті традицій україн­ської духовної культури.

  5. Правова основа розв’язання проблеми життя і смерті в сучасній Україні.

  6. Філософський аспект аналізу екологічної проблеми в сучасній Україні.

  7. Проблема «людина — природа» у філософському розумінні.

  8. Особливості взаємовідносини свободи і відповідальності особистості в умовах розбудови правової держави.

  9. Людина як найвища цінність суспільства.

  10. Проблема співвідношення свободи і права.

  11. Суть взаємодії свободи, справедливості, рівності.

Контрольні запитання

  1. Чим відрізняється особистість від будь-якої системи у Всесвіті?

  2. Якими є основні типи особистості?

  3. У чому полягає парадоксальність феномену свободи особистості?

  4. Назвіть особливості впливу на розуміння проблеми життя, смерті і безсмертя основних релігій?

  1. Що таке евтаназія та в чому полягає її філософський зміст?

  2. Як розумілось співвідношення людини і Космосу в історії філо­софської думки?

  3. В чому полягає сутність екологічної проблеми?

  4. Охарактеризуйте сутність концепції коеволюції?

ГОр, ■

Рекомендована література

  1. Бердяев Н. А. Философия свободного духа / Сост. П. В. Алексан­дрова; Вступ. ст. А. Г. Мысливченко; Подгот. текста и примеч. Р. К. Медведевой. — М.: Республика. — 1994. — 480 с.

  2. Біленчук П. Д., Гвоздецький В. Д., Сливка С. С. Філософія права: Навчальний посібник / П. Д. Біленчук, В. Д. Гвоздецький, С. С. Сливка; За ред. П. Д. Біленчука. — К.: Атіка. — 1999. — С. 107—109.

  3. Быстрицкий Е. К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие / АН УССР, Ин-т философии. — К.: Наук. думка, 1991. — 195 с.

  4. Воронкова В. Г. Метафізичні виміри людського буття (проблеми людини на зламі тисячоліть). — Запоріжжя, 2000. — 176 с.

  5. Воронкова В. Г. Человек и общество в условиях социальных из­менений // Гуманітарний вісник ЗДІА. — 2003. — Вип. 12. — С. 5—24.

  6. Винославська О. В. Людські стосунки. Навч. пос. — К.: Еспада,

  1. — 144 с. „

  1. ГейзінгаЙ. Homo Ludens. — К.: Основи, 1994. — 250 с.

  2. Гельвецій К. А. Про людину, її розумові здібності та її вихован­ня. — К.: Основи, 1994. — 405 с.

  3. Гордієнко А. Методологічні проблеми осмислення буття людини в західноєвропейських філософських концепціях другої половини ХХ століття // Філософ. і соціол. думка. — 1995. — № 5-6. — С. 244—248.

  4. Жоль К. К. Философия и социология права. 2-ое изд. Уч. пос. — К.: Кондор, 2005. — 415 с.

  5. Зарубіжна філософія ХХ століття. — К., 1993. — С. 228—238.

  6. Канке В. А. Философия экономической науки. Уч. пос. — М.: Ло­гос, 2007. — 384 с.

  7. Катаев С.Л. Сучасне українське суспільство: Навч. пос. — К.: Атіка, 2006. — 200с.

  8. Крилова С. Безсмертя особистості: етико-екзистенційний аспект // Філософська думка. — 1998. — № 3. — С. 111—118.

  9. Людина в світі гуманітарного пізнання / Укл. М. Ю. Зелінсь- кий. — К.: Укр. Центр духовної культури, 1998. — 408 с.

  10. Мунье Э. Персонализм. — М.: 1992.

  11. Нерсесянц В. С. Философия права. Учебник для вузов. — М.: Из­дательская группа НОРМА-ИНФРА — М. — 1999. — С. 17—32.

  12. Проблеми філософії: Респ. міжвід. наук. зб. / КДУ ім. Т. Г. Ше­вченка. — Вип. 89: Особистість і демократизація. — К.: Либідь,

  1. — 104 с.

  1. Релігія і нація в суспільному житті України й світі. зб. ст. — К.: Єспада, 2006. — 286 с.

  2. Світ, людина, суспільство: Xрестоматія /Упоряд. І. П. Арци- шевська, Р. А. Арцишевський. — К.: К., Ірпінь: Перун, 1997. — 400 с.

  3. Сингх Сант Кирпал. Секрет смерти. — М.: Русский универси­тет, 1999. — 199 с.

  4. Тарароєв Я. Людський чинник у сучасній космології // Філо­софська думка. — 2005. — № 5.

  5. Тейяр де Шарден П. Феномен людини // Читанка з історії філо­софії у 6 книгах. — Книга 6. Зарубіжна філософія XX століття. — К., 1993. — С. 215—218.

  6. Хамітов Н. Персоналізм та ідея безсмертя // Філософська і со­ціологічна думка. — 1996. — № 5, 6.

  7. Хамитов Н. Философия: Бытие. Человек. Мир. — К.: Кондор, 2005. — 448 с.

  8. Хамітов Н., Гармаш Л. Історія філософії: Проблема людини. Навч. пос. — К.: Кондор, 2006. — 296 с.

  9. Шелер М. Положення людини в космосі // Читанка з історії фі­лософії у 6 книгах. — Книга 6. Зарубіжна філософія XX століття. — К., 1993. — С. 146—151.

  10. Щ едрова Г. Мета суспільства — людина //Віче. — 1995. — № 3. — С. 22—34.

Тести для самоперевірки знань

І. Поняття «особа» позначає:

  1. Неповторне буття людини

  2. Спосіб взаємодії природного і соціального

  3. Міру індивідуальності

  4. Носія соціальних цінностей.

ІІ. Із наведених варіантів оберіть суттєві риси людської особи:

  1. Здатність творити

  2. Суб’єкт та об’ єкт соціальних стосунків

  3. Особливе місце в суспільних відносинах

  4. Особливий духовний світ

  5. Високий рівень інтелекту.

  1. Головною ознакою особистості є:

  1. Характер, темперамент, психічна рухливість

  2. Виконання людиною певних соціальних ролей

  3. Наявність внутрішнього духовного стрижня

  4. Здатність людини поставати суб’єктом

  1. Слово особистість бере початок від латинського

  1. Воїн

  2. Громадянин

  3. Політична тварина

  4. Персона

  5. Індивідуум

  1. Людина як одиничний представник людського роду, член пе­вної соціальної групи:

  1. Індивід

  2. Особистість

  3. Індивідуальність

  4. Соціальний тип

  5. Громадянин

  1. Різновид релігійної філософії, який стверджує тезу, що «Жи­ти означає страждати»

  1. Християнство

  2. Мусульманство

  3. Зороастризм

  4. Буддизм

  5. Єресі

  1. Яке з понять найбільш повно виражає суть свободи?

  1. Свобода волі

  2. Відчуження

  3. Рівність

  4. Відповідальність

  5. Необхідність

  1. В чому відмінність між поняттями «індивід» та «особис­тість»?

  1. Це тотожні поняття

  2. Індивідом народжуються, а особистістю стають

  3. Особистістю народжуються, а індивідом стають

  4. Індивід — це пересічна людина, а особистість — видатна.

  1. Вчення, що стверджує абсолютну залежність життя людини від долі:

  1. Волюнтаризм

  2. Фетишизм

  3. Анімізм

  4. Фаталізм

  5. Сенсуалізм

  1. Філософське переконання про те, що насолода є вище благо життя і критерій поведінки людини:

  1. Аскетизм

  2. Гедонізм

  3. Утилітаризм

  4. Прагматизм

  5. Практицизм

Розділ 8

КУЛЬТУРА ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ

План

  1. Поняття культури.

  2. Структура та функції культури.

  3. К ультура особистості.

Основні поняття: культура, філософія життя, філософія культури, натуралістична модель культури, класична мо­дель культури, культурологія, некласична (модерністська) модель культури, постмодерністська модель культури, аксіологічний (ціннісний) підхід, діяльнісний підхід, структу­ралістський підхід, соціологічний підхід, гуманітарний під­хід, матеріальна культура, духовна культура, культурні цінності, культура особистості, сутнісні сили людини, традиції, спадкоємність, інноваційність, соціальні функції культури, правова культура.